автореферат диссертации по филологии, специальность ВАК РФ 10.01.01
диссертация на тему:
Украинская историческая поэзия эпохи Барокко: генезис, развитие, жанровое своеобразие.

  • Год: 1998
  • Автор научной работы: Помазан, Егор Александрович
  • Ученая cтепень: кандидата филологических наук
  • Место защиты диссертации: Харьков
  • Код cпециальности ВАК: 10.01.01
Автореферат по филологии на тему 'Украинская историческая поэзия эпохи Барокко: генезис, развитие, жанровое своеобразие.'

Полный текст автореферата диссертации по теме "Украинская историческая поэзия эпохи Барокко: генезис, развитие, жанровое своеобразие."

ХАРКІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ПОМАЗАЛ Ігор Олександрович

УДК «в

УКРАЇНСЬКА ІСТОРИЧНА ПОЕЗІЯ ЕПОХИ БАРОКО:

ГЕНЕЗА, РОЗВИТОК, ЖАНРОВА СВОЄРІДНІСТЬ

Спеціальність 10.01.01 - Українська література

Автореферат дисертації иа здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Харків -1998

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії української літератури Харківського державного університету

Науковий керівник кандидат філологічних наук, доцент

кафедри історії української літератури Харківського державного університету Ісіченко Юрій Андрійович

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор кафедри української літератури Харківського державного педагогічного університету ім.Г.С.Сковороди Ушкалов Леонід Володимирович

кандидат філологічних наук Трсфимук Мирослав Степанович, директор Інституту неолатиністики Львівської богословської академії

Провідна установа

Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, відділ давньої української літератури

Захист відбудеться 1998 р. о $ годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради К 64. 051. 07 в Харківському державному університеті(310077 м.Харків-77,ші.Свободи,4) а$- £-2?

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Харківського державного університету (310077 м.Харків-77, пл.Свободи, 4)

Автореферат розісланий

1998 р

Вчений секретар

спеціалізованої вченої рад

Муромцев І.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Пропоноване дослідження є спробою подати інтерпретацію української поезії епохи Бароко як літературного жанру, що чи не найбільш чутливо відбив у собі динаміку соціально-політичних катаклізмів на теренах України в XVII - XVIII ст.

З огляду на значну різноплановість та жанрову багатозначність історична поезія дотепер не є вповні локалізованою в українському літературному процесі епохи Бароко. Разом з тим певна кількість творів перебуває в деякій мірі поза увагою вітчизняних літературознавців.

Все це зумовлює актуальність даної роботи, що має на меті окреслити українську історичну барокову поезію як літературний жанр, а також залучити для ширшого наукового обігу твори, що з тієї чи іншої причини випали з поля зору українських дослідників. В процесі аналізу значний акцент зроблено на відображенні в історичних поезіях змін в історичній свідомості українського суспільства протягом другої половини XVI - ХУШ ст.

Предметом дослідження є віршовані твори історичної тематики другої половини XVI -XVIII ст., писані книжною українською, польською та латинською мовами - рукописи, стародруки, публікації ХЕХ - XX ст., що уможливлює залучення до аналізу достатньо широкого кола текстів.

Мета дисертації - простежити розвиток історичної поезії' епохи Бароко та літературного жанру в контексті динаміки історичного світосприйняття в українському соціумі в другій половині XVI - XVIII ст.

Завдання дослідження ввести українську історичну поезію епохи Бароко в літературознавчий і культурологічний обіг як певну сукупність творів, що, попри виразну неоднорідність, в цілому послідовно відображають у художньо-поетичному ракурсі зміну суспільних, культурних і світоглядних пріорітетів на теренах України XVII - XVIII ст.

З огляду на мету і завдання дисертації, в основу методики досліждення було покладено принцип історизму, що знайшов конкретне втілення у поєднанні конкретно-історичного, порівняльно-історичного та історико-функціонального методів. У своїх студіях дисертантом було використано досвід та здобутки українських, російських, польських та американських вчених, іцо займались дослідженням української літератури, і зокрема поезії другої половини XVI - XVIII ст., а також барокової культури Речі Посполитої: М.С.Грушевського, І.Я.Франка, В.І.Перетца, ДІ.Чижевського, М.М.Возняка, М.І.Петрова,

О.І.БІлецького, В.І.Крекотня, Р.П.Радишевського, Н.М.Яковенко, Л.В.Ушкалова, ДС.Ліхачева, Л.О.Софронової, Т.Улєвіча, В.Мокрого, А. Сайковського, Я Соколовської, Ф. Сисіна, та ін.

Наукова иовиша дисертації полягає в тому, що вперше проведено синтетичний аналіз великого комплексу віршованих текстів барокової доби, що розробляють історичну тему, і вперше були зібрані автором як єдиний об’єкт дослідження. При цьому акцент був зроблений на художньо-поетичній інтерпретації радикальних змін в українській національній еліті, що відбулися протягом XVII ст., а також на розвитку суспільних уявлень про суб’єкт історичного поступу в українському соціумі.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що вона висуває критерії упорядкування збірок історичних поезій, окреслює межі жанру, перспективи застосування в синтетичних історико-літературних курсах, пропонує оцінки, котрі можна впроваджувати в підручники з історії української літератури різних рівнів.

Апробація роботи. За темою дисертації опубліковано і подано до друку статті: “У геральдичному просторі вірша” (Українські проблеми, 1995 р., ч.І), “На шляху до легітимвації козацьких надбань” (Буковинський журнал, 1997 р., ч.І), “Постать полководця Кшиштофа Радзівілла у поемі Андрія Римші “Оекеїегов акгоаша”, “Образ ідеального лицаря в українській геральдичній поезії: “візерунок цнот” досконалого магната”. Також за темою дисертації на Других наукових читаннях пам’яті Дмитра Чюкевського було прочитано доповідь “Святе Письмо в геральдичній культурі українського Бароко” (Харків, жовтень 1997 р ).

Дисертація відповідає спеціальності 10.01.01 - Українська література.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, та списку використаної літератури. Обсяг дисертації становить 156 сторінок, з них 15 сторінок - список використаних джерел (216 найменувань).

ВСТУП

Специфічною рисою всіх в цілому студій над українською бароковою літературою взагалі й поезією зокрема є виразна диспропорція між кількістю зібраного і значною мірою систематизованого текстового матеріалу й відносно невеликою кількістю праць аналітичного характеру, присвячених українській літературі цієї доби. Подібна диспропорція є наслідком трактування дослідниками другої половини XIX - першої половини XX ст. творів української літератури XVII - XVIII ст. з позиції сучасної для цих дослідників системи естетичних

з

вартостей. Відтак під час аналізу переважно зовсім не бралася до уваги специфіка світогляду епохи, притаманній їй естетичні канони та аксіологія. Разом з тим, протягом останніх десятиліть з’явилося кілька грунтовннх досліджень, присвячених українській бароковій поезії. Передовсім слід згадати праці В.Крекотня “Становлення поетичних форм в українській літературі XVII ст.”(1992), М.Сулими “Українське віршування кінця XVI - початку XVII ст.”(І985), Б.Криси “Образ світу в українській поезії XVII - ХУІП ст.”(1995), О.Трофимук “Творчість Пилипа Орлика доеміграційного періоду (1<542-1714)”(1996) та Р.Радишевського “Польськомовна поезія на Украіні в XVII сголітгі”(1996). Необхідно згадати також написаний В.Колосовою до “Історії української літератури” у восьми томах розділ “Віршова література”(1967), її статті “Герасим Смотрицький як поет”(1985) та “Функції віршів в українських стародруках кінця XVI - першої половини XVII ст.”(1987), а також статті В.Крекотня, вміщені в антологіях української поезії кінця XVI - початку XVII ст. та середини

XVII сг. “Українська книжна поезія кінця XVI - початку XVII ст.”(1978) та “Українська книжна поезія середини XVII ст.”(1992). Всі ці праці, особливо дослідження В.Крекотня та Б.Криси, репрезентують якісно новий підхід до інтерпретації української барокової поезії, робілячи акцент передовсім на особливостях художнього світобачення епохи та їхньому втіленні у поетичних творах.

Дослідження ці, однак, мають загальноохоплюючий характер, а відтак, відповідно до визначеної науковцями мети, містять аналіз з певної точки зору всієї сукупності поетичних надбань доби, не зосереджуючись на аналізі творів якогось окремого жанру. Проте саме означені вище праці великою мірою уможливлюють звернення вже до студій більш диференційованих, що матимуть за мету дослідження творів якоїсь окремої жанрової форми. В основі пропонованої роботи - аналіз української історичної поезії епохи Бароко, жанру, котрий, імовірно, є одним з найменш досліджених, дотепер вповні не окресленим і разом з тим потенційно надзвичайно цікавим з огляду на розмаїття його форм та тісний зв’язок не лише з провідними засадами барокової естетики й суспільного світобачення, а й з магістральною концепцією відображення історичного процесу, що є стрижневою у світовій історії.

Звертаючись до рівня наукового опрацювання української історичної поезії епохи Бароко з другої половини XIX ст., аж ніяк не можна сказати, що літературознавці залишають поза увагою цей поетичний жанр, принаймні окремі його форми. Навпаки, певна група поетичних творів історичної тематики з покоління у покоління перебуває у полі зору науковців. Однак переважна більшість дослідників залишає поза увагою відображення в історичних поезіях властивих епосі Бароко уявлень про саму сутність історії, й місце у світогляді людини, а

також про визначеність кола суб’єктів історичного поступу. Таке ігнорування світоглядного ракурсу дослідження ісгорічної поезії значною мірою зумовлює віднесення до цього жанру певних творів з огляду на їх історихо-інформативну вартість. Переважна більшість науковців робить свій вибір інтуїтивно.

На периферії літературних студій протягом значного часу залишаються українські історичні поезії епохи Івана Мазепи (1687-1709 рр.) та наступних років до кінця ХУШ ст. З усіх творів цього періоду більшість дослідників звертаються лише до поеми Семена Дівовича “Разговор Великороссии с Малороссиею” (М.Білозерський, ПЖитецький, МПегров, М.Возняк). Попри таке широке зацікавлення більшість науковців, однак, обминає жанровий контекст цього твору, котрий набуває помітно іншого звучання у співставленні з історичними поезіями мазепинської доби, особливо з тями, котрі повстали у близькому оточенні гетьмана. Щодо цих творів, писаних переважно польською мовою, то вони довгий час перебували поза межами літературознавчих зацікавлень, і першим кроком залучення їх до наукового обігу є дослідження О.Трофимук “Творчість Пилипа Орлика доеміграційного періоду (1642-1714)”, другий і третій розділи якого присвячені відповідно аналізові поетичних збірок Пилипа Орлика “А1сі(іе&го88ІуБкі...”та “Нірротепев затаскі...”

Загалом же українська історична поезія мазепинської доби і до кінця ХУШ сг. залишається найменш дослідженим періодом в українській історичній поезії епохи Бароко.

На теперішній час не маємо, здається, жодного синтетичного дослідження, котре б намагалося проаналізувати розвиток цього жанра в цілому.

В той же час питання дефініції', або принаймні визначення головних прикмет історичної поезії епохи Бароко є дотепер актуальним у нашому літературознавстві.

РОЗДІЛ 1. Геиеза української історичної поезії епохи Бароко

Оскільки історична барокова поезія у процесі свого становлення і протягом всього свого існування с, безумовно, тісно пов’язаною із специфікою та традиціями історичного бачення епохи, та особливость у ставленні до історії, місце, котре вона посідає у бароковому типі культури, відіграли визначальну роль у повстанні цього поетичного жанру. Мусимо попередньо зауважити, що на процес становлення української барокової поезії на різних етапах впливали неоднакові чинники, серед яких одні втрачали своє значення, інші, натомість, ставали визначальними. Дієва актуальність того чи іншого чинника у певний період великою мірою залежить від конкретної жанрової форми історичної поезії. Адже природно, що на повстання історичних віршів панегіричного забарвлення або геральдичних віршів впливали значною

мірою чинники, відмінні від тих, котрі визначили появу історичних поезій з виразними есхатологічними мотивами. Однак саме зв’язок із домінантними рисами історичного світобачення епохи протягом всього існування жанру не послаблює, а швидше навіть посилює свій вплив на барокову історичну поезію.

Вислів Бернара Шартрського “ми лише карлики, що зіп’ялися на плечі гигантів, але бачимо завдяки цьому далі за них”, що визначав середньовічне бачення проблеми спадковості-наслідування, значною мірою прийнятний і для барокового способу мислення із його посиленою увагою до тих гигантів, що своєю сталістю й надійністю зумовлюють тривкість і цілісність світобачення нащадків. Це великою мірою окреслює й те непересічне значення, що його мають для повстання історичної поезії епохи Бароко давньоруські літературні традиції, які до певної міри програмують принципи художньо-історичного бачення, котрі е визначальними для численної групи українських історичних барокових поетів,

Подібні явища можна спостерегти у переважній більшості історичних поезій, що зображують представників старої української еліти, особливо княжу аристократію.

У поемах кінця XVI - початку XVII ст. виразно помітний вплив ренесансної поетики, особливо у творах латинською мовою, таких, як “Про Острозьку війну під П’яткою проти низових” Симона Пекаліда, що містить певні спроби наслідування кращих зразків античного героїчного епосу, зокрема “Іліади” й “Енеіди”. Традиційна мілітарна амбітність представників давньої української аристократії яскраво відображена у великих польсько- і латиномовних поемах кінця XVI - початку XVII ст.

Переможна визвольна війна під проводом Б. Хмельницького стала потужним поштовхом до розвитку української історичної барокової поезії. Саме у творах, присвячених Хмельниччині й Руїні, українська історична поезія епохи Бароко сягає найбільш значних та самобутніх художніх надбань. Можливо саме тому багато дослідників української барокової літератури говорять про історичну поезію, починаючи з віршів часів Хмельниччини.

Ще одним, можливо більш опосередкованим, чинником, що вплинув на повстання української історичної поезії епохи Бароко є есхатологічні мотиви, що насичують з більшою або меншою інтенсивністю давньоєвропейську літературу й увиразнюються, набувають нового звучання у часи суспільних та природних катаклізмів. Наявність таких мотивів, як це стверджують дослідники (Л О.Софронова, З.Кухович), є характерною рисою барокової ментальності, а отже цілком природно сприймається їх звучання в історичній поезії часів суспільної катастрофи в роки Руїни.

Ще більше посилення й увиразнення есхатологічних мотивів спостерігаємо у XVIII ст. в такій жанровій формі історичної поезії, як пісні про минущість світу.

Провідними чинниками, що визначили повстання та розвиток української історичної поезії епохи Бароко на різних етапах, є передовсім давньоруські літературні традиції, вплив яких зумовлений властивим бароковому мисленню пошуком історичного, культурного чи літературного прецеденту, а відтак посиленим зацікавленням власною історією й літературою. Дія цього чинника може бути простежена протягом всього існування української історичної барокової поезії.

Помітні, особливо у ранніх зразках історичних віршів барокового характеру, ренесансні впливи польської літератури “золотого віку”, зокрема у польськомовних і ще більш виразно в латиномовних поемах.

Властиві європейській літературі загальні засади зображення представників військово-аристократичного стану (котрі єдині мисдидися гідними уваги поета, як люди, що творять історію), вироблені у кращих зразках військово-героїчного епосу. Саме в ців творах можемо знайти найбільше інформації про специфіку художньо-поетичного бачення історії.

Соціальні катаклізми часів Хмельниччини й Руїни стимулювали новий поштовх розвиткові історичної поезії, значно збагативши її жанрову систему, надавши їй певного динамізму та розширивши коло художніх зацікавлень. Можливо саме це є причиною того, що багато хто з дослідників української літератури епохи Бароко говорить про історичну поезію, починаючи саме з віршів, присвячених Хмельниччині.

Притаманна середньовічній та бароковій ментальності есхатологічність мислення, котра в часи тяжкої суспільної кризи на Україні у другій половині ХУП сг. і у XVIII ст. набуває визначальної ваги для великої групи історичних поезій.

РОЗДІЛ 2. Українська історична поезія до часів Хмельниччини

Протягом цього періоду історична поезія в нашому письменстві представлена майже виключно творами із виразним панегіричним забарвленням. Виходячи з обсягу, всі історичні поезії до часів Хмельниччини можуть бути поділені на дві групи: великі поеми або поетичні композиції і власне вірші (переважно геральдичні). За мовною ознакою серед творів першої групи можна виділити україномовні, польськомовні і латиномовні. За жанровою формою можуть бути виділені такі групи творів: історичні поеми, ляменти, філософсько-дидактичні поеми і панегірики. Попри можливість віднесення цих творів до інших поетичних жанрів, всі

вони тією чи іншою мірою дають нам можливість говорити про наявність певних рис історизму.

Одним з найбільш цікавих історичних творів кінця XVI ст. є видана 1600 р. панегірична латиномовна поема Симона Пекаліда "Про Острозьку війну під П’яткою проти низових" [De beUo Ostrogiano ad Piantkos cum Nisoviis libri quattuor a Simone Pecalidis Artium Baccaeaureo conscripti]. Твір цей цікавий не лише своїм художнім відображенням історичних подій та їх персонажів. В ньому чи не вперше в поетичний обіг входить тема козацтва і одразу ж у загострено конфліктному ракурсі. Саме в такому художньому освітленні яскраво простежується авторське бачення козацького стану як рівного й сильного супротивника магнатів з Острога.

Дещо своєрідно підходить до зображення козаків І.Домбровський. Він не лише захоплюється їх лицарством і звитяжністю, але й намагається (щоправда, досить побіжно і зовсім нерозгорнуто) ввести їх до контексту всієї історії України, генетично пов’язати із славною спадщиною часів Київської Русі, наділити своєрідним духовним родоводом. Знаменно, що козаки, за версією І.Домбровського, з’являються на історичній сцені під час татарської навали, щоб піднести доблесть старої України проти цього ворога. Власне, всі поети, котрі звертаються до козацької теми перед Хмельниччиною, відзначають цю опозицію між козаками й татарами, але тільки І.Домбровський пов’язує її з підтриманням давньоруської традиції княжих дружин

Загалом у переважній більшості історичних поезій до часів Хмельниччини репрезентантом і уособленням історії, її нескінченності є рід, котрий, наче Фенікс, відроджується з попелу небуття завдяки подвигам і звитязі своїх представників. Той, хто завдяки своїй доблесті входить до історії, позбувається тягаря, котрим доля пригнічує звичайну людину: адже він переходить вже до іншого виміру.

На відміну від поетичної інтерпретації князів та магнатів, котрі в історичних поезіях виступають як самодостатні персоналії, апріорно, за своїм походженням гідні місця серед історичних героїв, постать Петра Конашевича-Сагайдачного зображується у тісному контексті з усім козацтвом, яке підгримує свого лідера, водночас підсилюючи свою значущість за рахунок його авторитету.

В історичних поезіях до часів Хмельниччини в уявленні про перебіг історичного процесу домінуючим є особисгісний принцип, відтак історія твориться представниками суспільної еліти, котрі вже за своїм походженням апріорно є гідними її уваги, власне вони самі є історією Домінуючим є погляд на історію як засіб відшукання й підтримання постійного зв’язку з минулим, що репрезентоване предками, апеляція до авторитету яких є

найнезапєречнішим історичним аргументом. Отже в такому випадку, коли на місце в історії претендує особистість, котра не пов’язана генетично із суспільною елітою, вона мусить віднайти зв’язки з минулим, котрі б умотивовували й підгримували її претензії.

РОЗДІЛ 3. Українська історична поезія часів Хмельниччини та Руїни

Цей період має особливе значення для розвитку всієї української барокової поезії, оскільки саме протягом Хмельниччини й кількох наступних десятиліть спостерігаємо в українському соціумі значні спроби певною мірою модернізувати уявлення про історичний процес, виробити нову концепцію чинників, що визначають його динаміку, і віднайти принципово інші зв’язки між особистістю лідера та її роллю в історії.

Слід зазначити, що хоча для сучасників твори ці, як справедливо наголошує В.Крекотень, мали переважно публіцистичний, а не історичний характер, сучасний реципієнт має повне право на прочитання подібних текстів як історичних.

В історичних поезіях початку Визвольної війни події першого періоду Хмельниччини постають швидше не як глобальне зрушення в українському суспільстві, а як чергове, щоправда цього разу переможне, повстання, спрямоване на підтвердження козацьких привілеїв, не більше. Виступ Богдана Хмельницького сприймається переважно як акт доконаної помсти за козацькі кривди та здобуття моральної та матеріальної компенсації за завдані шляхтою збитки, ніж як перший крок до кардинальних змін в українському соціумі, а також у політичній ситуації в регіоні. Разом з тим у творах цього періоду помітний вплив фольклорної поезії, одним з наслідків якого є зневажливо-глузливе, а почасти й брутальне ставлення до супротивника, на противагу концепції шляхетсько-лицарського підходу до інтерпретації бойових дій, де супротивник мав би бути зображений певною мірою на паритетних засадах, аби не принизити гідність переможця боротьбою із нікчемним ворогом.

Чи не найповніше всі окреслені вище риси українських історичних поезій першого періоду Хмельниччини знайшли відображення у традиційно хрестомаїійному творі, присвяченому перемогам під Жовтими Водами і Корсунем, “Висипався хміль з міха...”.

Персонально-особистісний принцип інтерпретації історичного процесу переживає протягом другої половини XVII ст. помітну кризу, й останньою яскравою постаттю, стосовно до якою принцип цей було чи не найповніше реалізовано, став Богдан Хмельницький.

В інтерпретації його особи автор вірша з козацького реєстру 1649 р., як і більшість поетів тієї доби, йде шляхом, котрий вказав ще Касіян Сакович стосовно постаті Петра Конашевича-Сагайдачного, а саме: тісний зв’язок особи гетьмана з усім козацьким військом,

що, з одного боку, надавало ваги та значення гетьманові, а з другого, - забезпечувало війську гідного лідера, здатного представляти інтереси козаків серед сильних світу цього, фігур, котрі за правом народження покликам творити історію.

Таким чином, стверджується і легітимність козацьких збройних змагань, що можуть бути інтерпретовані як цілеспрямоване виконання Божої волі на чолі з Божим обранцем.

Розкриваючи сакральний зміст імені '“Богдан” - “дар Божий”, звертаючись до символіки герба Богдана Хмельницького Абдаик, простежуючи номінативно-сакральні зв’язки із найближчими сподвижниками (І.Виговським) і польськими королями (Владиславом та Яном-Казимиром), поет доводить паритетність позицій Богдана Хмельницького до польського королівського маєстату. Заразом він стверджує легітимність влади гетьмана, надаючи їй певного трансцендентного змісту, що гіпотетично дозволяє Богданові Хмельницькому претендувати на те “ірраціонально виділене місце”, що його займала в українському суспільстві княжа аристократія.

В українських історичних поезіях часів Хмельниччини спостерігаємо відображення тих світоглядних змін у суспільній свідомості, які були наслідком соціально-політичного катаклізму, що ним стала для українського суспільства визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького.

Порушення історичної тяглості й спадкового зв’язку поколінь, невизначеність в українському соціумі елітної верстви, котра крім Петра Конашевича-Сагайдачного і Богдана Хмельницького не дала із свого середовища повноважних претендентів на лідерство у справі громадянського будівництва, призвело до остаточної руйнації соціальної стабільності, хисткості й плинності суспільних уявлень про громадську легітимність і відтак спричинилося до значного зниження рівня національної самосвідомості. У плачах домінують мотиви розбрату й порушення всіх суспільних і родинних зв’язків, власне руйнації всій суспільної структури, а відтак національно-політичного самогубства.

Образ кривавих сліз, як і крові взагалі, є своєрідним символом другої половини XVII ст., лейтмотивом переважної більшості історичних поезій цього періоду.

Кров виповнює собою поетичну свідомість багатьох авторів, вона набуває глобального характеру, сягає рівня Червоного моря у біблійному епізоді про втечу з єгипетського полону і прозоро натякає на другу сурму “Апокаліпсису”. Ймовірно, найповніше відобразив це у своїх поезіях Лазар Баранович, крізь численні вірші котрого кров проходить червоною ниткою.

Наступники Богдана Хмельницького на посаді гетьмана не мали в собі достатнього внутрішнього потенціалу й належних особистісних якостей, щоб очолити подальший поступ

українського соціуму в напрямку, ідо його, нехай невиразно, було накреслено за часів Хмельниччини. Відображена в українських історичних поезіях другої половини XVII ст суспільна апатія періоду Руїни значною мірою спричинилася до нівелювання тих наслідків у поступі історично-світоглядних уявлень, котрі відбивали козацькі завоювання під проводом Богдана Хмельницького і спонукали до подальшого розвитку історичного бачення, поширення його легітимних орієнтирів і ствердження нових принципів національного самоусвідомлення. Таке нівелювання великою мірою спричинилося в українському суспільстві до повернення історико-світоглядних концепцій, базованих на середньовічних уявленнях про правність суб’єктів історичного процесу, котрі можуть бути репрезентовані лише за особистісним принципом представниками традиційної суспільної еліти, а конкретніше - представником монаршого дому, який єдиний мислився правним творцем історії і навіть її уособленням, бувши сакральним гарантом тяглосгі історичного процесу, а також суспільної стабільності й незмінності соціальної структури.

РОЗДІЛ 4. Українська історична поезія епохи Івана Мазепи і наступних часів

(до кінця XVIII ст.)

З постаттю Івана Мазепи в українській історії взагалі й в історії нашої культури та літератури зокрема пов’язаний один з найбільш напружених і яскравих етапів. Непересічна фігура гетьмана, попри всю сукупність особистіших протиріч і велику, часто діаметральну розбіжність оцінок сучасників і нащадків, має незаперечно глобальне значення й безумовно перебуває у центрі уваги всього українського соціуму кінця XVII - початку XVIII ст., концентруючи навколо себе всі найактивніші й більш дієві суспільні сили України.

Уявлення про рушійні сили історичного поступу, правність претензій на роль суб’єкта історії в історичних поезіях кінця XVII - XVIII ст. набувають різноманітних інтерпретаційних ракурсів, відображуючи напружений пошук світоглядно-історичної цілісності, усталених засад побудови суспільної структури, що втратила стабільність внаслідок соціального катаклізму середини XVII ст. і була остаточно розхитана протягом Руїни, за умов відсутності персонального гаранта суспільної стабільності.

Таким гарантом в очах авторів історичних поезій кінця XVII - початку XVIII ст. (до 1709 року), що мають виразне військово-панегіричне забарвлення, був Іван Мазепа, постать котрого набуває у цих творах тотальної значущості як суб’єкт української, і ширше, європейської історії', уособлення цілої нації і разом з тим правний речник її елітної верстви.

Занепад суспільної аіегивності, що його спостерігаємо на теренах України після фатальної поразки самостійницьких змагань під проводом Івана Мазепи, спричинився до посилення есхатологічних мотивів, ідо на повний голос звучали в українських історичних поезіях часів Руїни. Разом з тим, пошук суспільних лідерів після 1709 року значною мірою спрямований за межі української спільноти, що врешті-решт призведе Семена Дівовича до необхідності стверджувати саме васальну, а не самодостатню рівноправність України.

Ймовірно, найбільш яскравим твором, що завершує в українській літературі епоху Івана Мазепи й визначає засади історичного бачення, котрі набудуть панівного положення в українському суспільстві після 1709 року, є “ЕШНІКІОН ” Теофана Прокоповича.

Відповідно до програмованого ставлення до особи гетьмана як осередка всіх негативних якостей, поет створює образ, тотальний за своєю інфернальнісгю.

Однак, масштабністю своєї відразно-негативної природи образ Івана Мазепи дорівнює фігурі Петра І, виконуючи у творі, таким чином, роль аксіологічного антагоніста. Глобальність інкримінованих Івану Мазепі замахів на підвалини суспільної і державної системи виводить його, отже, на один рівень з харизматичною особою Петра І.

Постать Б. Хмельницького єдина в очах нащадків зберегла високу морально-етичну вартість і глобальну історичну масштабність. Зазнавши певної сакралізації, його особа міцно ввійшла до світоглядної системи українського соціуму як визнаний символ свободи, доленосних змін в українській історії. Представлений ще в історичних поезіях часів Хмельниччини, мотив богообраності гетьмана, його месіаністичної сутності набуває хрестоматійного характеру і стає загальним місцем у присвячених його особі віршах, що вміщені в поетиках та риториках XVIII ст.

На останньому етапі свого існування українська історична поезія епохи Бароко засвідчує суттєву деградацію ісгорико-світоглядної системи українського суспільства, фіксуючи помітні тенденції до самоусунення його від дієвої участі в історичному процесі.

Повернення в українському суспільстві до занедбаних протягом Руїни новочасних історичних уявлень вимагало потужного імпульсу, що ним стало гетьманство Івана Мазепи, правління якого являє окрему епоху в історії України в цілому й української літератури зокрема.

Отже, в українських історичних поезіях епохи Івана Мазепи та наступних років до кінця

XVIII ст. простежуємо значне різноманіття підходів до проблеми розуміння сутності історії, її рушійних сил та ролі, котру відіграє в історичному поступі певна особа і правність її претензій на таку роль. Так, наприкінці XVII - на початку XVIII ст. (до 1709 року) в історично-

панегіричних поезіях, що повстали у колі оточення Івана Мазепи, бачимо відображення уявлень про легітимність претензій непересічної особи, зокрема українського гетьмана, на роль суб’єкта історичного поступу. При цьому правність подібних претензій умотивовується наявністю певних етичних якостей, з одного боку, і сакралізацією персони претендента, - з іншого. Після поразки самостійницьких змагань під проводом Івана Мазепи в українському суспільстві спостерігаємо виразну дегресію світоглядної системи в цілому та її історичних уявлень зокрема. Виразна соціальна апатія, яскраво відображена у творах есхатологічного характеру, значною мірою впливає на зміни у баченні новою українською суспільною елітою, козацтвом, зокрема його старшинською верхівкою, своєї історичної ролі. Простежується помітне звуження кола козацьких суспільних претензій, що обмежуються лише вимогою визнання за старшиною прав, рівних з правами російського дворянства, а також повна відмова від дієвої участі в історичному поступі, єдиним легітимним суб’єктом котрого виступає особа російського монарха.

Таким чином, на останньому етапі свого існування українська історична поезія епохи Бароко засвідчує суттєву деградацію історико-світоглядної системи українського суспільства, фіксуючи помітні тенденції до самоусунення його від дієвої участі в історичному процесі.

ВИСНОВКИ

У світоглядному контексті українська історична поезія епохи Бароко засвідчує протягом всього свого існування суттєві зміни в історичній ментальності української спільноти. Зміни ці полягають передовсім у розхитуванні традиційної успадкованої від середньовіччя системи уявлень про історичний процес, його рушійні сили та роль особистості як суб’єкту історичного поступу, а також уявлень про легітимність претензій цієї особистості на певну суспільну значущість. Радикальна корекція складу елітної верстви українського суспільства в середині XVII ст. спричинилася до гострих протиріч між реально існуючим станом речей та традиційно притаманним українському соціуму історичним баченням. Спроби розв’язання, принаймні на художньо-поетичному рівні, цієї проблеми спонукали авторів українських історичних віршів до пошуку нових напрямків зображення історичних постатей.

НА ТЕМУ ДИСЕРТАЦІЇ ОПУБЛІКОВАНІ СТАТТІ:

1. У геральдичному просторі вірша. Гербова поезія як складник національної аристократичної культури // Українські проблеми. - К., 1995. - № 3-4. - С. 71-86.

2. На шляху до легітимізації козацьких надбань // Буковинський журнал, - Чернівці, 1997. - Ni 1.-С. 121-125.

3. Образ ідеального лицаря в українській геральдичній поезії: «візерунок цнот» досконалого магната // Молода нація. - К., 1997. - № 7. - С. 226-234.

Помазан І.О. Українська історична поезія епохи Бароко: генеза, розвиток, жанрова своєрідність. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01- українська література, Харківський державний університет, Харків, 1998.

Дисертацією € рукопис. Дослідження вперше вводить до наукового контексту українські віршовані твори эпохи Бароко історичного характеру. В работі аналізуються поетичні тексти українською, польською та латинською мовами. Головний акцент зроблено на динаміці формування історико-світоглядних пріоритетів в українському суспільстві у другій половині XVI - XVIII століттях.

КЛЮЧОВІ СЛОВА: бароко, історична поезія, українська латиномовна література, українська польськомовна література, національна еліта.

Помазан И.А. Украинская историческая поэзия эпохи Барокко: генезис, развитие, жанровое своеобразие. Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 1001.01- Украинская литература, Харьковский государственный университет, Харьков, 1998.

Диссертация является рукописью. Исследование впервые вводит в научный контекст украинские стихотворные произведения эпохи Барокко исторического характера. В работе анализируются поэтические тексты на украинском, польском и латинском языках. Основной акцент сделан на динамике формирования историко-мировоззренческих приоритетов в украинском обществе во второй половине XVI - XVIII веках.

КЛЮЧЕВЫЕ СЛОВА: барокко, историческая поэзия, украинская латиноязычная литература, украинская польскоязычная литература, национальная элита.

Pomazan LA. The Ukrainian historical poetry of the Baroque epoch: genesis, development, genre peculiarity.

The dissertation submitted for the degree of a Candidate of the Philological science on the speciality 10.01.01 - the Ukrainian literature, Kharkiv State university, Kharkiv, 1998.

The dissertation is the Manuscript. The research introduces the Ukrainian poetical works of the Baroque epoch of the historical character into the scientific context for the first time. In the work the poetic texts in Ukrainian, Polish and Latin are analysed. The main accent is on the dynamics of forming historical and world outlook priorities in the Ukrainian society in the second half of the XVI - XVIH centuries.

The key words: the Baroque, historical poetry, the Ukrainian literature in Latin, the Ukrainian literature in Polish, national elite.