автореферат диссертации по филологии, специальность ВАК РФ 10.02.01
диссертация на тему: Индивидуальный стиль Владимира Самийленко (языковый аспект).

Полный текст автореферата диссертации по теме "Индивидуальный стиль Владимира Самийленко (языковый аспект)."

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ ІНСТИТУТ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

БИКОВА ГАЛИНА ПЕТРІВНА

УДК 808.3-3

ІНДИВІДУАЛЬНИМ СТИЛЬ ВОЛОДИМИРА САМІЙЛЕНКА (МОВНИЙ АСПЕКТ)

Спеціальність 10.02.01 - українська мова

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня^ кандидата філологічних наук

Київ - 1998

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у відділі стилістики і культури мови Інституту української мови НАН України

Науковий керівник — доктор філологічних наук, професор Сологуб Надія Миколаївна, провідний науковий співробітник відділу стилістики та культури мови Інституту української мови НАН України

Офіційні опоненти:— доктор філологічних наук, професор Поповський Анатолій Михайлович, професор кафедри української мови Дніпропетровського державного університету

— кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник Білоноженко Віра Максимівна, старший науковий співробітник відділу лексикології, термінології та ономастики Інституту української мови НАН України

Провідна установа — Київський державний лінгвістичний університет, кафедра загального та українського мовознавства, Міністерство освіти України

Захист відбудеться “а ¿Л." / X 1998 р. о 14 годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д 26.173.01 для захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук при Інституті української мови НАН України (252001, Київ-1, вул. Грушевського, 4)

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України та Інституту української мови НАН України (252001, Київ-1, вул. Грушевського, 4)

Автореферат розіслано иІЛ' ¿7// _ 1998р.

Учений секретар спеціалізованої ради ~<г7ГҐ—

кандидат філологічних наук Л.В. Ажнюк

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Дослідження мови творів письменника у плані виявлення його індивідуального стилю є одним з актуальних завдань сучасної лінгвістики. Звернення дослідників до цієї проблеми допомагає осмислити внесок письменника в розвиток української мови, через мову привернути увагу до його світоглядних позицій.

Особливий інтерес становить творчість українських письменників, які були пттучно вилучені з літературно-мовного процесу.

Серед письменників кінця XIX - першої чверті XX ст. своєрідне місце займає Володимир Самійленко. Він виявив себе як лірик, гуморист і сатирик, фейлетоніст, драматург, перекладач. Йому належить і ряд мовознавчих розробок. Але творчість Володимира Самійленка тривалий час замовчувалася.

Актуальність дослідження зумовлена потребою повніше відтворити український мовно-літературний процес, з'ясувати внесок Володимира Самійленка в цей процес. Лінгвістичний аналіз його художньої спадщини дає можливість виявити мовні особливості індивідуального стилю письменника, поглиблює уявлення про його творчу особистість.

Актуальність роботи полягає і в тому, що в ній висвітлюється зв'язок між світоглядною орієнтацією письменника і мовою його творів. У творах В.Самійленка народнорозмовна і книжна мова взаємодіють, що виявляється в активізації продуктивних словотворчих моделей і разом з тим певній інтелектуалізації української мови за рахунок термінів загальнокультурного змісту, іншомовних вкраплень.

Матеріалом дослідження послужили тексти творів В.Самійленка: лірика, сатирико-гумористичні твори (віршовані і прозові), частково драматичні твори, мовознавчі статті, що увійшли до найповнішого видання творів письменника — Володимир Самійленко. Поетичні твори. Прозові твори. Переспіви та переклади. Статті та спогади. — К.: Наукова думка, 1990. — (Бібліотека української літератури. Дожовтнева українська література). На основі цього видання створено картотеку. Творчі контакти В.Самійленка з сучасниками простежуються у листуванні з І.Франком, В.Лукичем, Б.Грінченком (листи ввійшли до 2-томного видання творів В.Самійленка, К.: Наукова думка, 1958. — Т.2), а також у спогадах сучасників і самого письменника.

Об'єктом дослідження є мова творів Володимира Самійленка в аспекті поєднання в ній традиційного і нового, використання окремих груп лексики і фразеологізмів, засобів сатири і гумору.

Мета роботи полягає у з'ясуванні специфіки індивідуального сти-

лю В.Самійленка в контексті української літературної мови, в дослідженні впливу характерних для кінця XIX - першої чверті XX ст. мовних процесів на формування мовної особистості письменника, у визначенні його місця у мовно-літературному процесі своєї доби.

Поставлена мета передбачає розв'язання таких завдань:

1. На основі мовознавчих, літературознавчих та історичних джерел дати мовну характеристику епохи, показати творчі зв'язки В.Самійленка з визначними представниками української літератури і культури його часу і на підставі цього охарактеризувати мовну особистість письменника.

2. Дослідити лексичні джерела творчості В.Самійленка, зокрема використання ним ресурсів народнорозмовної мови та книжної лексики.

3. Розкрити мовностилістичні функції засобів творення комічного:

а) індивідуально-авторського словотворення;

б) фразеологізмів;

в) термінологічної лексики;

г) паронімів;

д) запозичених, так званих “чужих слів”, макаронізмів;

е) каламбурів та ін.

4. З'ясувати внесок В.Самійленка в мовно-літературний процес кінця XIX - першої чверті XX ст.

Методи дослідження. Дослідження індивідуального стилю письменника передбачає виявлення в текстах його творів домінуючих мовностильових ознак. З метою виявлення й аналізу цих ознак у творах В.Самійленка застосовувалися описовий метод та метод функціонально-семантичного аналізу художнього тексту.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що вперше в україністиці здійснено дисертаційне дослідження мови творів В.Самійленка, охарактеризовано ознаки його індивідуального стилю, з'ясовано місце В.Самійленка в мовно-літературному процесі кінця XIX - першої чверті XX ст. Новизна роботи і в тому, що до аналізу залучено твори В.Самійленка, які раніше не публікувалися (поема “Гея”). Крім того, в україністиці мова сатирико-гумористичних творів малодосліджена.

Теоретичне значення роботи виявляється у поглибленні теорії лінгвістичного аналізу художнього тексту, визначенні ролі творчості В.Самійленка у формуванні норм української літературної мови.

Практична цінність роботи полягає у можливості використання її результатів при викладанні історії української літературної мояи, при лінгвістичному аналізі тексту, при читанні спецкурсів, присвячених індивідуальному стилю письменника. Проаналізовані індивідуально-ав-

з

торські новотвори і фразеологізми можуть бути використані для створення словника мови письменника.

Апробація. Основні положення дисертації було викладено на Всеукраїнській науково-практичній конференції “Українознавство і гуманізація освіти” (Дніпропетровськ, 1993), на науково-практичній конференції професорсько-викладацького складу НАУ (Київ, 1997), на практичній конференції “Актуальні питання синтаксису”, присвяченій 85-річ-ниці проф. І.Слинька (Чернівці, 1997), на засіданні відділу стилістики та культури мови Інституту української мови НАН України (квітень 1998). Матеріали дослідження знайшли відображення у 4 публікаціях.

Структура і обсяг дисертації. Роботу викладено на 183 сторінках друкованого тексту. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, висновків і списку використаних джерел, який містить 156 публікацій.

У вступі обґрунтовується актуальність лінгвістичного аспекту дослідження індивідуального стилю письменника, аналізується історія вивчення творчості Самійленка, визначаються об'єкт, мета дослідження, методи вивчення матеріалу, новизна, теоретичне та практичне значення дисертації.

У вступі витлумачуються ключові лінгвостилістичні слова-поняття, якими оперує автор у процесі аналізу мови творів В.Самійленка. Детальніша характеристика окремих з них подається також у розділах 2 і 3.

Дисертант наголошує на необхідності розрізнення понять “значення” і “вживання”, тлумачить поняття “естетичне значення слова”, “індивідуально-авторські новотвори” на підставі концепції естетики мови художньої літератури, викладеної в роботах В.Виноградова, Г.Винокура, Б. Ларіна, Д. ІНмельова, Р. Будагова та ін. мовознавців. В україністиці дослідженню мови художньої літератури присвячено праці І.Грицютен-ка, С.Єрмоленко, В.Калашника, Л.Пустовіт, Н.Сологуб, Л.Ставицької.

У художньому тексті слово зазнає семаптико-стилістичних модифікацій. За рахунок порушення норм сполучуваності письменник відкриває у словах нові естетичні та стилістичні значення і їх відтінки, які необхідні для реалізації авторського задуму. Конфлікт між мовним значенням слова та авторською думкою-ідеєю породжує у слові ті “прирощення змісту”, що створюють ефект неповторності окремого ідіостилю.

Авторське вживання слова адекватне поняттю “естетичне значення”, яке увів у лінгвістику Б. Ларін. На думку вченого, слово в художньому творі виконує не самостійну функцію, а відтінювальну, тому естетичне значення не допускає занадто конкретних тлумачень.

Естетичне значення слова включає систему індивідуально-авторсь-

ких значень, відтінків значень (емоційно-експресивних, емоційно-оцінних), стилістичних зрушень у слові, що розкриваються у контексті.

Комічне трактується як естетична категорія, що пов'язується із смішним в житті, його відображенням у художній творчості. Переважно комічним є те, що пережило себе й історично приречене на загибель, а вдає себе могутнім та життєздатним; це різні негативні соціальні явища, хибна поведінка тощо. У роботі подано мовностилістичне витлумачення понять сатири і гумору як форм комічного.

У першому розділі дисертації “Володимир Самійленко і мовно-літературний процес кінця XIX - першої чверті XX століття” зосереджено увагу на розкритті мовної ситуації, що склалась в Україні в зазначену історичну епоху, на характеристиці мовного оточення письменника, творчих зв'язків, які впливали на його мовну особистість, розкривається роль В.Самійленка в мовно-літературному процесі того періоду.

В.Самійленко справедливо вважається засновником української сатиричної поезії.

Прилучення з. дитячих років до народної творчості, активне засвоєння кращих зразків української, російської та зарубіжної літератури склали фундамент світогляду В.Самійленка, його літературно-естетичних смаків, стали основою його життєвої позиції. Особливо значним був вплив мовного генія Т.Г. Шевченка на формування творчої особистості письменника.

Роки навчання В.Самійленка в Київському університеті і початок його творчості припали на період переслідування царським урядом української культури взагалі і української мови особливо.

Проте й в умовах реакції 80-х років були сили, що протистояли денаціоналізації. Саме ці роки стали початком розквіту нового українського театру, у цей період починають свою творчу діяльність Михайло Коцюбинський, Леся Українка та інші діячі культури, формується покоління української інтелігенції, яке визначило новий етап у розвитку української літератури, етап шукання нових тем та мовно-художніх засобів їх втілення. Яскравим репрезентантом цього покоління був Володимир Самійленко.

В.Самійленко бере участь у діяльності очолюваної М.Лисенком громадки молодих письменників “Плеяда” (1885), де він знайомиться з Оленою Пчілкою, М.Старицьким, Лесею Українкою, М.Обачним, Л.Старицькою-Черняхівською, С.Шелухишш, О.Романовою, М.Славин-ським, що справило помітний вплив на ідейно-художнє становлення пи-сьменника-початківця.

Період, коли Самійленко входив у літературу, характеризувався і

загостренням суспільно-політичних, соціальних проблем, і боротьбою за єдину українську літературну мову. В Україні не було єдиної впорядкованої орфографічної системи, хоча практик правопису було багато. Інколи вони мали індивідуальний характер, але всі зводилися до двох більш-менш виразних типів — етимологічного і фонетичного. Найпоширенішим був фонетичний, який мав два різновиди — кулішівка (Східна Україна) і желехівка (Західна Україна).

На тогочасну мовну ситуацію справляло вплив москвофільство, яке орієнтувалося на російську мову, що шкодило витворенню норм української літературної мови. Коли в 1891-1892 роках у Галичині з новою силою розгорнувся рух за введення у школах фонетичного правопису, москвофіли повели проти цього запеклу боротьбу. Усі москвофільські видання, що друкувалися “язичієм”. послідовно користувалися етимологічним правописом.

В.Самійленко своєю творчістю доводив необхідність мати єдиний правопис і відстоював фонетичний варіант, він був переконанні! у найбільшій раціональності фонетичного правопису. Зокрема, цьому питанню приділено багато уваги у його листах до видавців. У своїх творах він орієнтувався на народнорозмовну основу української мови і робив усе для того, щоб “писати так, як говорять у нас в народі”.

На Східній Україні до революції 1905-1907 років не було україномовної журналістики, тому українські письменники Наддніпрянщини могли друкуватися лише в Галичині, Буковині, які перебували під владою Австро-Угорщини, де в той час не було прямої заборони української мови і виходили українські періодичні видання. Саме тут побачили світ і твори В.Самійленка. З початком революції і наданням царським урядом деяких свобод на Східній Україні активізувалося громадсько-політичне і літературне життя, зокрема з'явилася україномовна преса.

У цей час Самійленко повергається з Чернігова до Києва і стає активним співробітником новоутвореної газети “Громадська .думка”, що почала виходити з 31 грудня 1905р.

В.Самійленко став зачинателем українського фейлетону у Східній Україні. Протягом 1905-1906 років у газеті “Громадська думка", а з вересня 1906р. у газеті “Рада”, що стала виходити після заборони “Громадської думки”, В.Самійленко надрукував близько двох десятків фейлетонів і сатиричних оповідань поруч з віршами, нарисами і оповіданнями Б. Грінченка, М.Левицького.

В.Самійленко ніколи не стояв осторонь важливих питань розвитку української літературної мови, як-от: вироблення норм єдиної української літературної мови; питання її народнорозмовної основи; вживання

запозичень; питання правопису. Мовознавчі статті Самійленка, що були написані у бурхливі роки революції 1917р. (“Дбаймо про фонетичну красу мови” — 1917, “Про чужомовні слова в українській мові” — 1918), містять у собі глибокі теоретичні засади щодо шляхів розвитку української літературної мови і не втратили свого значення і сьогодні.

Другий розділ називається “Народнорозмовні і книжні елементи у творах Володимира Самійленка”.

Розділ починається витлумаченням поняття “індивідуальний стиль письменника”, яке у мовному аспекті трактується як індивідуально-творчий вияв народної мови. Користуючись живою народною мовою, письменник відбирає, комбінує мовні одиниці у незвичній сполучуваності відповідно до свого світобачення, ідейно-естетичної інтенції, об'єднує ці слова у своєрідну лексичну систему, історично, тематично й естетично виправдану; створює нові лексеми. Але в основі мовотворчості завжди лежить народна мова, її система і структура, словниковий склад. Народність мови письменника не означає, що він її копіює, адже письменник, за висловом О.Довженка, більше селекціонер, ніж фотограф. Єдиним і справжнім творцем мови є народ, а письменник, всотуючи і творчо переосмислюючи мовні скарби, повертає її народові у змінному, “поліпшеному” вигляді.

Мову письменника, на думку Н.Сологуб, можна досліджувати принаймні в двох аспектах. Можна зосередити увагу на тому, що відбирає автор із літературної мови. Інший аспект — як і для чого він використовує чи творчо розвиває мовні одиниці, які в процесі дослідження ідіостилю письменника часто переплітаються.

У цьому розділі дисертації насамперед зосереджено увагу на першому аспекті дослідження мови письменника — на характерному для В.Самійленка відборі мовних одиниць різних рівнів — лексичного, морфологічного, синтаксичного.

Одним із важливих прийомів використання ресурсів української мови є вживання В.Самійленком загальновживаної лексики: назви явищ природи (веселка, вітер, зорі, мороз, хуга, туман); родинних зв'язків {мама, ненька, дитина і под.); органів людського тіла {видок, вид, обличчя, личенько, груди, очі, серце); ознаки {горді, безнадійні, тривожні ясна) і т.д. Названі семантичні групи лексики із супровідними національно-культурними конотаціями віддзеркалюють специфіку українського народного духу в контексті творчості В.Самійленка.

.-Мова творів В.Самійленка насичена лексикою на позначення абстрактних понять, почуттів, стану людини {безнадія, віра, надія, любов, горе, зневіра, нудьга, притуга, жаль, добро, забуття, кривда, мрія,

вічність, молодість, страждання і т.д.).

В.Самійленко використовує слова церковнослов'янського походження (блаженство, благо, глас, пренепорочний, создатель, кадиль-ники, притвори і под.).

Мовотворчість В.Самійленка тісно пов'язана з подіями і суспільними процесами, що відбувалися в Україні кінця XIX - початку XX ст. Письменник активно вживає суспільно-політичну лексику і термінологію, зокрема офіційні і неофіційні назви політичних партій (С77, СД, СР, польська демократична партія, торгово-промислова партія), назви людей за належністю до партій, за політичними переконаннями {більшовики, есери, комуністи, монархісти, москвофіли, народники, соціалісти, тверді, чорносотенці), найменування груп населення відповідно до їх соціального стану {вельможа, генерали, князі, лакеї, мужики і йод.); лексику на позначення державних структур {австрійський уряд, автономія, Антанта, самовизначення, создепія і под.); найменування громадських і державних установ та пов'язаних з їх діяльністю процесів {виборче право, внутрішні справи, волосне управління, громадський лад, Державна дума, закордонні справи, конституція, конференція, міністерство, міська дума, посли, секретаріат, совнарком, статути, Устагювчі збори, Центральна рада, Че-Ка, чрезвичайка і под.).

Мовотворчість В.Самійленка сприяла закріпленню у літературному слововжитку тих лексичних одиниць, що лише входили до тогочасної мовної практики {автономія, самовизначення, конференція, соціаліст і под.).

Суспільно-політична лексика у структурах стилістичного контрасту нерідко збагачувалась індивідуально-авторським оцінним співзначенням: партія кивоп'ятів, партія правомірної прочуханки.

Мова творів В.Самійленка відбила й активізувала початки української термінології, пов'язаної з певними видами професійної діяльності: видавничої {видавець, газетярі, цензор, цензура і под., назви тогочасних періодичних видань на кшталт “Громадська думка", “Зоря” тощо); поштово-телеграфної {телеграфічна контора, клавіатура апаратів, маніпулятор, морзе, морзувати телеграми, телеграфні дроти, юзис-ти). Вживаються терміни, пов'язані з електрикою {електрична течія, включати в ланцюг, електричний струмок, електрична батарея, електрична станція, електротерапія і под.); з музикою {акорди, дисонанс, мажорний лад, романс, серенада і под.). Детермінологізовані медичні слова-поняття, що подаються, як правило, латинню, виконують нерідко стилістичну функцію засобу сатири.

Засобом інтелектуалізації художньої мови В.Самійленка виступають лексичні одиниці на позначення понять світової культури.

Системні відношення лексики української мови відображають авторські синонімічні ряди — як загальномовного (метіль, завірюха, хуга; жаль, плач, муки, страждання), так і контекстуального характеру {вивчив, вимуштрувався, збагнув, подолав і под.), а також антонімічні пари.

Антоніми у творах В.Самійленка найчастіше виступають засобом сатири та відтворення парадоксів дійсності: від “гарячого" слова мені зробилось “холодно"-, товариство примусового збору вільних дарунків; тимчасовий на десять років; може бути, що й ті ліві члени Державної думи, яких виберуть, їдучи на північ від Петербурга, звернуть у правий бік (мається на увазі, що праворуч від Петербурга знаходиться Сибір — місце заслання). І тоді ліві, іронізує письменник, “стануть крайніми правими, якщо дивитися на Думу від київських глядачів” і под.

Лексика української мови структуру є образ України, що світоглядно є вагомим для В.Самійленка: ненька, Вкраїна-мати; рідний, вічно коханий ... край; мрія чистая з найкращих мрій; тихий, любий рай; славна Україна; любий, чистий образ. З образом України пов’язуються епітетні конструкції: стражденний, розіп'ятий край, а також емотивна лексика, іцо передає оцінку подій і явищ, пов'язаних з Україною: біль, біда, безнадія, гнів, горе, жаль, зневіра, кривда, мука, пітьма, сум, туга, сльози, святиня. Лексичне поле “України” відкрите для предметних номінацій типу українська піч.

Як домінуючі лексико-граматичні особливості творів В.Самійленка аналізуються у роботі форми наказового способу дієслів, інфінітиви на -ть, нестягнені форми прикметників; часто вживані модальні слова і словосполучення, підсилювальні частки, вигуки.

Синтаксис творів відбиває характерні риси вільної оповіді-розмови, що встановлює діалогічний контакт з читачем. Експресивність розповіді створюється численними пунктуаційними знаками питання та оклику, які часто поєднуються з трьома крапками. Ці три крапки нерідко перетворюють думку на протилежну, тобто стають засобом сатири і гумору. Досить часто В.Самійленко вдається до вставних структур, що не тільки уточнюють думку або наводять нові, додаткові відомості, а й динамізу-ють, пожвавлюють текст, роблять його інформативним, інтелектуально насиченим. Найчастіше автор використовує дужки при вставних структурах. Переважають складні (складнопідрядні), нерідко з дієприкметниковими зворотами, речення.

Крім суто стильової специфіки (об’єктивність тону, логічність та

інформативність суджень, наявність абстрактної лексики, спеціальної термінології), мова творів В.Самійленка, зокрема фейлетонів, характеризується яскравою образністю, що має джерелом розмовну або книжно-літературну ідіоматику (як скажені звірі; душа в п'ятах; це тільки пригравка, а пісня незабаром почнеться; не хапайтесь поперед батька в пекло; з'їсти собаку та ін.).

Таким чином, В.Самійленко зміг виробити свою оригінальну манеру відбору мовних одиниць різних рівнів, синтезу народнорозмовного, поетичного та книжпого.

Третій розділ має назву “Мовностилістичні засоби сатири і гумору у творчості Володимира Самійленка”.

У пункті 1 третього розділу “Самійленко-сатирик” аналізуються сатиричні твори письменника за тематикою і жанровими ознаками.

Найбільшу групу у його творчому доробку становлять фейлетони. Серед віршових творів вирізняються байки, куплети, пісні, написані в стилі народної творчості, а також пародії і травестії. Окрему групу становлять гумористичні оповідання і прозові гуморески.

Пункт 2 присвячено засобам словотворення.

У процесі художнього пізнання дійсності кожний письменник шукає нові мовні засоби, що зумовлює індивідуально-авторське словотворення, яке стимулюється потребами художньої творчості, світоглядними настановами письменника. Володимир Самійленко вміло користується засобами словотворення, що є не самоціллю, а виявом пошуку влучного слова для розкриття авторського задуму.

У мовно-художній практиці В.Самійленка простежуються морфологічний словотвір, основними типами якого є афіксація та словоскладання, а також лексико-семантичний словотвір, який приводить до повного або часткового переосмислення наявних у мові слів.

Найбільшу групу серед новотворів В.Самійленка становлять іменники, що виникли суфіксальним способом. Шляхом додавання продуктивного суфікса -ук (-юк) з відтінком зневажливості до прізвища Піхно (редактора реакційної газети “Киевлянин”) письменник утворює загальну назву піхнюки з метою негативної характеристики послідовників Пі-хна.

На грунті мотивуючої основи лайка утворено індивідуально-авторський новотвір лаярня (шляхом додавання складного суфікса -арн(я)) для характеристики реакційної преси.

Індивідуально-авторське словоскладання часто виникає шляхом поєднання семантично контрастних слів, що підсилює ознаку і надає новотворам саркастичної експресії: гуманітарно-вбивчий, чорносотенно-лоя-

льний, філологічно-політичний та ін.

На основі фразеологізму накивати п'ятами виникають новотвори кивоп'яти і кивоп'ятство (за допомогою суфікса -ство) як сатирична характеристика тих, хто втікав з України в період революції 1905-1907рр.

Негативний емоційно-оцінний потенціал розкривається у власних назвах Вєрховоденко, Товстолоб, Тонконоженко, Задрипанський повіт, Чортопханськ, що мають статус індивідуально-авторських новотворів.

В.Самійленко не лише створює нові слова, а й активізує й естетично освоює у своїх творах продуктивні словотворчі моделі української мови, зокрема, фольклоризми з демінутивно-пестливими суфіксами {.личко, серденько, сонечко, голосок).

У пункті 3 досліджуються авторські модифікації фразеологічних одиниць з метою створення комічного, розглядаються різні види трансформації фразеологічних одиниць.

В основу аналізу,покладено поділ фразеологізмів української мови па 2 розряди:

а) фразеологічні одиниці, що співвідносні із словосполученням, — фраземи; ...

б) фразеологічні.одиниці, що структурно співвідносні з реченням,

— стійкі фрази. До цього розряду належать здебільшого фра~ зеологічні структури, відомі під назвою прислів'їв, приказок та деякі різновиди крилатих слів (Сучасна українська літературна мова/Заред. І.К.Білодіда).

В.Самійленко майстерно використовує фразеологічні одиниці української мови, які, як правило, зазнають у творах письменника різноманітних трансформацій: традиційні компоненти він замінює словами, які індивідуалізують авторську думку; дає авторські пояснення або уточнення; може довільно поєднувати лексичні компоненти різних фразеологізмів або нанизувати кілька фразеологічних одиниць для підсилення стилістичного ефекту. Наприклад, автор трансформує традиційний фразеологізм “посипати голову попелом” (“вдаватися в жалобу, в тугу; втрачати мужність, надію”) (СУМ, т. VII, с. 206) у словосполучення з образним значенням “у попіл голову я вбрав” завдяки заміні слова “посипав” словом “вбрав” і зіткненням їх семантики. Трансформований фразеологізм “у попіл голову я вбрав” забарвлений іронічно: автор глузує з поета, який сам визнає, що пише “нещаснії вірші” і який втратив віру у свої творчі сили.

Прикладом вкраплення частини фразеологізму в текст твору може бути сатиричний вірш “Пісня про віщого Василя”, в якому засуджується

діяльність київського цензора Василя Рафальського. Наприклад, “Василь осміхнувся, одначе поблід, затрясся в якійсь лихоманці “скрикнув Василь, і вхопив його біс”.

В.Самійленко створив ряд власних афоризмів: пор. “Одно — творити язиком, а друге — перти плуга” (Божий приклад); "Як лірик ти, то знай, що з черевом легким літати легше в високості” (До поета).

Окремий пункт третього розділу присвячено розгляду паронімії як одного із засобів творення комічного. Пароніми — слова, близькі за звуковим складом, але різні за значенням. В.Самійленко вживає пароніми з метою створення пародійного фону, їх застосування більш придатне для показу комічної ситуації, оскільки подібне звучання легше піддається семантичним зіставленням. Наприклад, у сатирі “Сміливий чоловік” пароніми у позиції віршової рими служать для створення парадоксів — незвичних тверджень, що розходяться з усталеними поглядами на явища: “Я дуже сміливий: я не боюся нікого Слабого”, “За правду битися готов я до загину З-за типу”, “В трактаті тім я говорив хоча не ясно, Та красно", “...сміливо підписав під оним Псевдоним”.

Прикладом використання паронімів може послужити гумореска “Про київські вибори”: “Вони побачили, що як і в інших містах вибори пройдуть так само, то в Державну думу ввійдуть інородці, а вони б бажали краще, щоб туди увійшли іноходці, тим більше, що в Римі уже один кінь був колись сенатором. Вони побачили, що дума може зложитися з справжніх всенародних послів, а їм хотілося б замість послів чого-небудь меншого хоч на одну літеру”. За допомогою вживання паронімів, у тому числі прихованих (ослів), В.Самійленко саркастично передає ненависть російських чорносотенців до неросійської частини населення царської Росії. Вони ладні краще запустити у Державну думу коней (“іноходців”) і ослів, ніж інородців і всенародних послів. Тут слова “іноходці” та “інородці”, “посли” і “осли” взаємодіють не лише на звуковій основі, а й зближуються автором семантично. Таке явище мовознавці (В.Григорьев, Н.Дащенко, І.Качуровський, А.Критенко, Л.Ста-вицька та ін.) називають паронімічною атракцією. Це процес текстової семантизації слів.

У третьому розділі аналізуються іншомовні вкраплення, а також “чужі слова” як засіб сатирично-гумористичного зображення дійсності. Під “чужими словами” розуміємо слова і вирази, що мають “авторство”. Зокрема, у сатиричних творах В.Самійленка висловлювання, взяті з царських указів і маніфестів (спокойствия ради, благонамеренный страх, в пользу русского народа, в законодательном порядке і под.) передають оцінку явищ дореволюційної дійсності. Вкраплення з латин-

ської, італійської, польської мов підтримують літературно-художню традицію поч. XIX ст. через іномовні конструкції інтегрувати в українську культурну свідомість поняття інших культур.

Засобом комічного нерідко стає термінологія, насамперед музична та фармакологічна. Шляхом поєднання стилістично несумісних мовних одиниць письменник досягає комізму. Наприклад, латинські медичні терміни виконують роль об'єкта образного порівняння, що свідчить про глибоке проникнення цієї термінологічної групи в структуру мовно-естетичної свідомості письменника: “Всі розмови адвоката, Дипломатів перемови — Aqua destillata” (дистильована вода), тобто, ці розмови — пустопорожні.

Джерелом іронії, а часом сатиричного викриття стають у мові письменника музичні терміни, що, як правило, винесені у заголовок твору: “Російська серенада”, “Міністерська пісня", “Соловейків спів", “Пісня про свободу" і под. У композиції цих творів спостерігаємо контрастне зіткнення між лексичною сферою музики і буденністю, приземленістю людського існування, яке автор засуджує.

Обігрування двозначності слів, каламбури та інші засоби сатиричного зображення автор застосовує рідше, але вони є надзвичайно вагомими для викриття тогочасного ладу, його вад, засудження представників влади. Наприклад, у фейлетоні “Я видаю газету” (1906) сатирик обігрує різні значення слова “сидять”: "Насамперед він пішов по Києву шукати передовиків закритих газет, які тепер, певно, сидять без заробітку. .

Він довідався, що вони справді сидять, але що ні з одним з їх бачитись не можна”. Слово “сидять" тут вжито у значенні “сидять у тюрмі”.

Іноді автор об'єднує загальномовні антоніми з оксюмороном і створює каламбури як засіб відтворення комічних ситуацій: “Я ж став на політичну кладку І йду по їй, як по льоду, Від правового непорядку Аж до безправного ладу’’ (Поноворічна розмова).

Сатиричного змісту висловлюванню надає просторічна, згрубіла лексика, а також книжні та застарілі слова, які перестали виконувати функцію засобів створення високого стилю. Стилістично контрастні одиниці формують метафоричні словосполуки з яскравим публіцистично-сатиричним забарвленням: “шматочок волі”, “куценька хартія”, “добрий батіжок”, “виборче право ... скроїв” (Новий лад). Набуття застарілим словом образного значення демонструє контекст, що фіксується 11-томним Словником української мови: “і мова, що в катів під вергилягом була, / міцною зробиться, як криця”.

У висновках відзначається роль В.Самійлєнка у мовно-літературному процесі кінця ХІХ-першої чверті XX ст., у розвитку української літературної мови.

Художня спадщина письменника, листи до І.Франка, Б.Грінчепка, В.Лукича е свідченням того, що В.Самійленко не стояв осторонь проблем, пов'язаних з розвитком української літературної мови. Він зробив помітний внесок в українське мовознавство. У своїх лінгвістичних статтях В.Самійленко теоретично обґрунтовує основні засади розвитку української літературної мови.

Демократичні тенденції у світогляді і художній практиці В.Самій-ленка були провідними. Дослідження показало, що жива народна мова

— основа творчості письменника. Мовні засоби В.Самійленко добирає, виходячи зі свого світосприйняття, своєї громадської позиції. Це знаходить вираження в лексиці, лексико-граматичних особливостях, у словотворенні, системі стилістичних образних значень та відтінків.

Мова творів В.Самійлєнка відбиває типові риси, властиві говорам Середньої Наддніпрянщини.

Лексичні, граматичні діалектизми та інші відхилення від сучасних норм у його творах поодинокі. Використовує письменник у мові своїх творів і фольклорні елементи. Зокрема, фольклорною традицією можна пояснити наявність у поетичних творах нестягнених форм прикметників (блакитнеє, любеє, вродливая тощо).

Характерним для творів В.Самійлєнка є контекстуальне та структурно-граматичне поєднання різностильової, неоднорідної за походженням та сферами функціонування лексики. Книжні і народнорозмовні елементи в його мові органічно взаємодіють.

Внесок В.Самійлєнка в інтелектуалізацію української літературної мови виявляється в активному вживанні різних груп термінологічної лексики, яка в багатьох сферах тоді лише започатковувалася. Це суспільно-політична термінологія, видавнича, електротехнічна, телеграфна, медична, музична та ін.

Індивідуальний стиль В.Самійлєнка найповніше виявився у його гумористичних і сатиричних творах.

Дослідження мови В.Самійлєнка показало, що для створення комічного він не лише вводить смішні епізоди, а й активно використовує виражальний потенціал української мови, її приховані можливості. Комізм його творів не лише ситуативний, а й вербальний.

Лінгвістичний аналіз творів письменника виявив такі найхарактерніші мовні засоби комічного, як авторське словотворення, фразеологія, паронімія, іншомовні слова, термінологічна лексика, вживання антоні-

мів, гра на двозначності і под.

Робиться загальний висновок, що мова творів В.Самійленка, поета, сатирика, фейлетоніста, драматурга, відбиває загальні тенденції розвитку української літературної мови кінця XIX - першої чверті XX століття і разом з тим є її творчим розвитком. Свідченням цього е використання прикладів з його творів для ілюстрації тлумачень слів в 11-томному Словнику української мови.

Основні положення дисертації викладені в публікаціях:

1. Мовпа особистість Володимира Самійленка // Мова у соціальному і культурному контексті: Збірник наукових праць. — Київ: Логос, 1997. - С. 16-23.

2. Афористичність мови Володимира Самійленка // Науковий вісник Національного аграрного університету: Збірник наукових праць. - Київ, 1997. - Вип. 2. - С. 262-266.

3. Пароніми як засіб гумору і сатири у творчості В.Самійленка // Мова та історія: Періодичний збірник наукових праць. — Київ, 1997. - Вип. 32. - С. 4-10.

4. Синтаксичні засоби стилістики у творах В.Самійленка // Проблемні питання синтаксису: Збірник статей. — Чернівці: ЧДУ, 1997. - С. 176-183.

Викова Г.П. Індивідуальний стиль Володимира Самійленка (мовний аспект). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.02.01 — українська мова. — Інститут української мови НАН України, Київ, 1998.

У дисертації досліджуються особливості мови Володимира Самійленка в єдності світоглядних і конкретно-мовних категорій. Розглянуто різнорівневі мовні засоби (стилістичні групи лексики, морфологічні особливості, авторське словотворення, синтаксичні риси), а також проаналізовано засоби гумору і сатири як специфічну особливість сатиричних і гумористичних творів письменника.

Ключові слова: естетичне значення слова, значення і вживання слова, індивідуально-авторські новотвори, інтелектуалізація мови, трансформація фразеологізмів, комічне, сатира і гумор.

Быкова Г.П. Индивидуальный стиль Владимира Самийленко (языковый аспект). — Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.02.01 — украинский язык. — Институт

украинского языка НАН Украины, Киев, 1998.

В диссертации исследуются особенности языка Владимира Самий-леико в единстве мировоззренческих и конкретно-речевых категорий. Рассмотрены разноуровневые языковые средства (стилистические группы лексики, морфологические особенности, авторские словообразования, синтаксические черты), а также проанализированы средства юмора и сатиры как специфическая особенность сатирических и юмористических произведений писателя.

Ключевые слова: эстетическое значение слова, значение и употребление слова, индивидуально-авторские новообразования, интеллектуализация языка; трансформация фразеологизмов, комическое, сатира и юмор.

Bykova Н.Р. Individual style of Volodymyr Samiylenko (language aspect). — Manuscript.

Thesis for a candidat’s degree by speciality 10.02.01 — the Ukrainian language. — The Institute of the Ukrainian language of National Academy of Science of Ukraine, Kyiv, 1998.

The research is done on the basis of the language particular features of Volodymyr Samiylenko, taking into account world outlook and language categories. Language means of different levels (stylistical lexical groups, morphological peculiarities, authors wordbuilding, syntactical aspect) are presented in the work. Humor and satire, as a characteristic feature of the author’s works, are analysed.

Key words: meaning and usage of a word; individually author’s new words, intellectualization of the language; transformation of phraseological units; comical; satirical and humorous.