автореферат диссертации по филологии, специальность ВАК РФ 10.01.08
диссертация на тему: Жанровая эволюция элегии в литературе XX столетия

Полный текст автореферата диссертации по теме "Жанровая эволюция элегии в литературе XX столетия"

РГ6 од

З ДОНЕЦЬКИЙ . ДЕІЧКАСК/Ш УН!Г,Г?С>!ТЕТ •

На правах рукопису

МНИХ Роман Володимирович

ЖАНРОВА ЕВОЛЮЦІЯ ЕЛ ЕГІЇ У ЛІТЕРАТУРІ XX СТОЛІТТЯ"

Спеціальність 10. 01. 08. — «Теорія літератури»

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

ДОНЕЦЬК - 1994

Робота виконана на кафедрі теорії літератури та художньої культури До нецького державного універ;итету.

Науковий керівник:

доктор філологічних наук, професор ГІРШМАН МИХАЙЛО МОЯСЕЙОВИЧ.

Офіційні опоненти:

1 (доктор філологічних наук, професор ФРІЗМАН ЛЕОНІД ГЕНРІХОВИЧ 2) кандидат філологічних наук, доцент ОРЛОВА ОКСАНА АНДРІЇВНА

Провідна установа: Чернівецький державний університет.

Захист відбудеться 1994 року на засіданні спеціалізо

ваної вченої ради К 068. 06. 04 Донецького державного університету зі адресою: 340055, Донецьк, вул Університетська, 24 (другий поверх].у

С?

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Донецького державной університету (Донецьк, вул. Університетська, 24)

Автореферат розісланий 1994 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради.

пьоіі, наші

Однією з важливих проблем історичної поетики є розвиток літера-туг.глх ::санрів. "Канрова проблема" з часу свого виникнення - невід"-ємі-ши супутник літераті’ркот теорії, адае певні ^аніоні параметри-клястиеі будь-якому художньому творові. Тим не менше теорія яакру відається нині галуззю літературознавства, у якій точиться чи не найбільше дискусій. '

Актуальність обраноV для дослідження теми випливав з того, що увага літературознавців до змін у жанрових структурах , які сталися в XX столітті, повсякчас зростає. Даємо усі підстави твердити, що категорія нащу виникла, відколи виникла література, і зникне разом з нею. З часом змінюється внутрішня структура жанрів, безпосередньо втілювана у конкретних художніх творах. Особливо яскраво ці зміни виявляють себе у посттрадиціопалістську епоху: у-аяри не "вмирають", однак і не зберігаються як готові зразка - відбувається Есезагалышй перехід -«анрових норм в .тані ові традиці".

На відміну від більшості розвідок і досліджень, які під впливом теоретичного потенціалу ідей М.М.Бахтіиа. зосередаено довколо епосу, пропонована дисертація має на меті визначити і вивчити сутність КаЩОЕИХ змін в елегії - одному з найпомітніших ліричних жанрів XX ст. Зазначимо, цо досі ліричні жанри, коли й досліджувано, то перевалю в рамках класицизму, що для нього властиве було панування жанрової системності, чи натомість романтизму, оли попри де що системність свідомо порушували, і виразно булл гідчутяа провідна організуюча роль у створені нових жанрових структур романтичного світогляду. У дослідкуЕаниіі наш-період - і це ставгть пород дослідником цілком нові проблеми, у художній структурі ліричного твору -і особливо, елегії, - спостерігаємо не якісь чіткі- ісангопі онту-ри,' а лише аіанров і "уламки" (слова, мотиви, теми, традиційно пов"язапі

з кон.ретним жанром).

метою дисертації с дослідження напрової єеолюції елегії у літературі ЇХ ст., аааліз вирових традицій і новаторства у структурі художнього твору. НІГ меті підпорядковані йаступиі аагт:акля;

- аналіз ировіддах защових кондолцііі у вітчизняному та зару' гліому лИературозкавстЕі;

- дослідження історіТ європейської елегії від ант&члого елегійного .дистиха до елегійного вірша у XX ст.;

- осжслеііня історії українсько? елегі¥ у європейському контексті;

' - обгрунтування загальних нрянцііпіЕ мангового аналізу

елегії у літературі XX ст.;

- аналіз та жанрова інтерпретація "Північних елегі’" Аїлін Ахматової і "Луїлських елегііі" Раіінера :.іарі-? Рільке.

Методологія шісертапії визначаються загальною парадигмою сучасної літературознавчої та культурно-естетичноУ ситуаці¥. лануо-ві аспекти функціонування елегії у літературі XX.ст. навчаються у річищі традицій історично7 поетики та проблем художньо" цілісності твору(М.М.Гіршман, Г.Грабовяч, И.Х.Коцабзиська, О.В..‘іихаі!лсн, М.Яніон). Загальні ;к пршйшіш інтсргіретаці7 худо .лього слова у

даній роботі орієнтовані в ссцоїшопу -а гор:ло.-іезтаку та с:.;.голо-

1

логію (С.С.АЕоріііцо?, Г.-Г.Гад-змор, 5. шаріло, іиХаіідегго;)).

Ма топ і а до ;л до с л і л:/я н:: н с творчість українських, росі-сьпіх, польських і лікець ;их поетів, для я-шх гапрові тргддиіц*' елигі7 ул" найбільи вагомі (Б.-І.Антошч, А.Ахматова, К,-К.Ьач:; ть- пі , рошіі.Яя Лехонь, РЛ.Рільке, г.Оа ліиіенко, і.щііул'/о) . 1.*ц:іоио-сїи~ льову єдність елогій .7 літературі XX ст. дослід-.єно ~,а аг-лгладі "Північних елогі;:" Ання Ахматосо? та "Ду'г.сьгпх слш’іл" -'а.-пера Марії Рільке. . ■

- З -

На захист винесено:

- теоретичне ооф<&лення історії української елегії; .

- схема танрового аналізу елегіу у літературі XX ст.;

- лаитова інтерпретація елегії-; А.Ахматової та Р.М.Рільке.

Наукова ндвизіїа дисертації визначена передусім об"еі;том дослідження - ланкова єеолюція елегії на матеріалі чотирьох європейських літератур. Новим е також дослідження -нанрової специфіки української -елегії, уведення в поетику поняття "жанрового фону"та загальної схеми жанрової інтерпретації лірики щодо літератури XX ст.

Практичне значення даної розвідки полягає у дослідженні нової для вітчизняного літературознавства проблеми. Одержані результати можуть бути використані у курсах теорії літератури, історії українсько?, російської, зарубі.глих літератур, при розробці спецкурсів з історії ;канру елегії. На уроках світової літератури в загальноосвітнії» школі мо:.гуть бути використані коніфетні художні інтерпретації елєгі;: А.АхмагоЕої та Р.М.Рільке.-

Основні положення дисертації апробовано на конференціях: Конференція молодих вчених (Київ, 1989), Конференція з проблем цілісності художнього твору, його аналізу та інтерпретації (Донецьк, 1992), Треті Ахматовські читання (Одеса, 1993), XXX і^евченківська конференція (Донецьк, 1993), Міжнародна славістична конференція (Люблін, 1993) та інш.

Структура та обсяг роботи. Дисертація складається із "Вступу", двох частин та "Підсумків". Загальний обсяг - /5~& сторінок машинопису, бібліографія містить ^^позицій.

ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ У "Вступі" обгрунтовано вибір теми, сформульовані мета та завдання дослідженая. Особливу увагу приділено застосуванню засад

історизму до вивчення літературних жанрів, які після появи монографії Ф.Брюнетьєра набули методологічного значення для будь-якої аанрової теорії у європейському літературознавстві. При різнома-їтті жанрової проблематики у поетиці XX ст. три питання стали провідними:

1) .жанр як ідейно-еотетична категорія історичної поетики;

2) художній твір як цілісність і ліуературшш жанр;

л 3) жанр літературного твору та інтерпретація художнього тексту.

■ У першому випадку розв'язуємо питання, що стосуються філософського осмислення категорії >ан]-у - "провідної проблеми історичної поетики"*^. У другоглу й третвому маємо проблеми співвідношення :яан-ру і двох ішшх провідних понять поетики: "худонніу твір як цілісність" та "інтерпретація худслнього те сгу твору".

У вступі обгрунтовано методологічну важливість згаданих проблем, підкреслено безпідставність перенесення поняття "система :.иш-рів" на словесну культуру будь-якого часу. Наявність стрункої системи жанрів у давньоруській літературі, доведена Д.С.Ліхачовигл, у Еізантійській - С.С.Аверіїщевим, ще не дозволяє екстраполювати це явище на інші культурно-історичні епохи. Поезія XX ст. - яскрава, приклад цього.

У межах дисертації аанр елегії в XX ст. вявчоко та проаналізовано як "часову категорій", як певним чином гегелівське "реальне визначення", де явище культури і самовизначається і саморефорчусть-ся. Зазначена властивість "руху", "відносності" видається особливо перспективною для аналізу ліричних :шц ів XX ст. з його тенденціями до індив і дуально-худо хнього світосприйняття. Літературознавство

І) Гаспаров М.1. Поэтика // ЛЭС, М. 1987. С.296.

паиого століття у прагнеш і до сдності у викладі історії світової літератури досить часто зустрічало непоборні труднощі, коли прагнуло екстраполювати категорії європейської поетики на всю світову худоїщтз творчість (яскравим прикладом цього є дискусія про східне Еідролденпя). Найбільш проблемною, однак, виявилась категорія літературного яащу. Досить згадати радикальні іде? Б.Кроче, котрий намагався заради "творчої, єдино* і неподільної ідеї" заперечити будь-якнії поділ на жанри. Розуміння літературного жанру як "категорій р.ху" робить розв"язания цізї проблеми упорядкованим та цілеспрямований,' "виправдовує" існування яанрів як реальних категорії» поотигл, що Еідгіивають суттєві закономірності розвитку художньої словесної творчості.

першому розділі першої частини ("Жанрова проблема в аспекті історичної поетики") розглянуто питання, що стосуються появи самого терміну ":канр" в українському і російському літературознавстві, а також дискусій, що Зули з цим пов"язані. Коротко викладено історі:с провідних жанрових концепцій та охарактеризовано сучасник етап дослідження цієї категорій.

іюняття "кану" у класифікаційно-типологічному сенсі уперше ввів О.М.Еєсєлоеськяіі в "Історичній поетиці"(і898). У літературознавстві 20-30 ро-ів після чималих дискусій довколо поглядів формальної школи за терміном "жанр" остаточно усталено значення "тип, гид художнього твору". Особливо важливими у цьому аспекті видаються -ідеї М.М.Бахтіна про співвіднесеність між жанром художнього твору та ііого (твору) внутрішньою досконалістю, що у свою чергу Еизначае худоаіи Цілісність і грунтується на "вичерланості самого об"екту". У цьому розділі розглянуто жанров і концепції сучасних дослідників: М.Н.Еяштейна, Н.Х.Копистянської, Н.Л.Лейдермаяа, і.Я.Полякова та інш. Вкремо проаналізовано жанрові г.онцепції у

зарубі:-лному, зокрема, польською літературознавстві (М.Гловіньсь-кші, С.Жак, С.Скварчинська, Ю.Тшинадловсышй та інш.).

Методологічною основою для.вивчення аащових концєгщіг обрано запропоновану у цілому ряді праць відомих дослідників (С.С.Аверін-цєе, П.О.Гріїщер, Е.Р.Курціус, О.В.Ійихаїлов) засаду визначення трьох якісно-відмінних станів європейської культури, що ?м, зокрема, властиве різне розуміння усієї парадигми категорій поетики:

І) дорєфлектившй традиціоналізм (період до вини -лешія власне літератури, що завершився появою "Поетики" Арістотеля); 2) рефлективний традиціоналізм, скасований індустріальною епохою; 3) кінець традиц іоиалістськот настанови як такої (початок XIX ст.). Серед категорій поетики, що з часіЕ Арістотеля визначали найважливіші

властивості худокнього твору, поряд з поняттями художній твір та

ч ц

^стиль провідне місце налетать аанру. Коли за першого етапу (дореу-

лективний традиціоналізи) категорія 'акру лише вкникгє, за другого її вже обгрунтовано теорією словесної творчості (поетикою) і на довший час перетворено у суттєву провідну характеристику худод-іього твору, та.су, що їй підпорядковано усі і;ого творчі елементи: від окремо взятої метафори до авторського стида. На третьо-лу етапі провідним параметром творчості митця стає кого індивідуальний стиль. Від цього часу окремо взятий значний твір вияеляз зустріч індивідуального етил® і жанрових традицій, зустріч, ідо наслідком ї" є ■' жанрово-стильова єдність твору. Проблеми, пов"язані з перевагою індивідуально-стильових засад у культурі XX ст. і манровою еволюцією лірики цього часу, викладені наприкінці першого розділу.

Другий розділ першої частини дисертації ("Від елегійного дистиха - до елегійного вірса") присвячено історії ’:;анру елегії е європе::сь;сих літературо» від античності до сучасності. .

Цей розділ е ніби ілюстрацією генези категорій :тнру впродовж згаданих трьох етапів. У долітературну епоху (період дорер-лективного традиціоналізму) лише починає формуватися специфічно-фупкціональна мнояина слів, що обслуговує спочатку ритуал похорону, згодом збагачує свою тематику і набуває ритмічно? єдності в елегійному дистиху. Назва її - елегія - прийде з епохою власне літератури (періодом рефлективного традиціоналізму). Розквіт елегії е період романтизму, коли вона стає жащом, який найбільш "адекватно" відтворює суть романтичного світогляду, співпадає з кінцем традиціоналістсько? настанови як такої. Досить хара терпим з огляду на це е збереження тент обо? визначеності елогі" на великому проміжку часу, чого не .сталося, скажімо, з античним енкомієгл чи епінікіем.

Особливу увагу у цьому розділі дисертації приділено головним етапам еволюції європейської елегії, жанровій своєрідності елегії в українській, росі£ській, німецько уюені''5 та польській літературах. Елегійна 'мирова традиція остаточно сформувалась у творчості Оеі— дія, чиї "Скорботні" та "Любовні" елегії втілили два провідні для -європейської літератури елегійні мотиви: розлучення з батьківщиною і розлучення з коханого. Традицію доповнює латинська середньовічна елегія, ідейно та тематично різноманітніша. .

Із зародженням- національних літератур 'формується національний характер елегійного жанру. У дисертації зроблено спробу систе’- з-тизувати історію української елегії шляхом зіставлення розвитку цього жанру в українській літературі з мого розвитком у російські", польській літературах, де елегія нині досить досліджена.

’ Давня українська культура мала виключно латиномовну елегію (напр. "Елегія для-Яна з Еислиці" Павла Русина), канрова належністі

якої визначалась особливістю віршування. Теорію подібних елегій грунтовно розробляли численні давньоукраїнські поетики, ішсані латинською мовою, що для них зразком було "Послання до Пісонів" Горація. Функціонально *анру елегії я українській культурі, починаючи з XIII ст., відповідають думи та пісні, що їх польські та німецькі хроністи сприймають як елегії. Так, наприклад, польський хроніст ХУІ ст. С.Сарніцкиїі у сьомій книзі своїх "Анналів", оповідаючи про героїчну смерть українських шляхтичів братів Стусів, пише: "Про них до сьогоднішнього дня співають елегії, які русини називають лунами"Звичайними дл^уіфаїнської літератури ХУІ-ХУІІ ст. є елегійні жалі на татарську неволю - твори, які посідають середнє місце між думами і піснями, як репрезентанта*® фольклору, з одного боку, і книжною віршованою поезією, з другого.

Романтизм в українській літературі XII ст. не дав такого розквіту елегійного жанру, як у російській чи польській.

Російська романтична елегія була орієнтована на французькі зразки цього :канру, що пов"язане з помітним впливом у цей же період французької культури на російську. Польська ж елегія мала е-'.є багатовікову "книжну" історію і розгорнуту систему .-канрових модифікацій» ; •

І) трек (від нім. Згсуге - сльоза) - елегія-плач;

. 2) валета (від лат. Ь'Л& - прощавай) - елегія-розлука;

3) епіцедіум (від латинської назви яалібно" пісні), налібаа елегія, на відміну від трену, з його релігі£но-культовими традиціями, мала літературний характер;

4) ламентація (від лат. І&ґ/иіїїкїіір - ридання, плач) -елегія-плач по незалежності вітчизни;

5) релігійна елегія;

2) цит. за: Нудьга Г.А. Народний поетичний епос Укра?ни//Думи.К.І969

6) патріотична елегія;

7) любовна елегія. ,

Українська з.с література XII от. на знала ані такого впливу

з боку французько? культури, як російська, ані такої латинсько? (католицько?) традиції, як польська, у позбавленій політично? та національно? незалежності УкраУні романтизм не міг зосереджуватись й яа проблемах "космічних глибин", як німецький чи англійський. . Долю елегійного жанру в українській літературі на довший час визначало ставлення до нього Т.Г.Шевчашсаі "Якби ви знали,паничі,

Де люде плачуть живучи,. .

То ви б елагіїі не творили Та марне бога б не хвалили,

На наші сльози сміючись"3^.

На наш погляд не с засадничими суперечки коментаторів довколо третього рядка ("елегій" чи "ідилій"?), ба обидва жанри були для Левченка "синонімом солодкаво-сентиментально?"^ поезі?, "книжно?", далеко? від потреб укра?нсько? культури того часу. Для кожного укра?нського поета ці слова звучали свого роду закляттям. Води виявились настільки дійовими, що ще у 1924 році 0.І.Білецький, майже повторюючи Шевченка, пиле про "несміливих індивідуалістів", які "віршують елегії" та "вклоняються Красі", протиставляючи творчості музу Лесі Укрз?нки5\

, ' Сильний національно-фольклорний струмінь в украУнському романтизмі зумовив перевагу у ліриці першо? половини XII ст. таких жанрів, як пісяя, балада, думка, У поезі? 50-70 років з"являвться

3) Шевченко Т.Г. Повне зібр. творів у 12 т. Т.2. К.І99І. С.207.

4) Там ае, С.529.

5) Білецький. 0,1. Літературно-критичні статті, К.І590. С.22.

багато ліричних творів, що відбивають елегійні настрої пізніх українських романтиків, генетично пов"язаяі з ианром дугжк, хоч і орієнтовані на польську і російську елегі? ("2урба" Л.Глібова, "Теїер аи здогадалась ти" С.Воробкевяча, "До К." І.Білика та іни.). Однак усі ці твори такі близькі до народної пісні (у більшості рони й стали народним піснями), що визначати :каяр елегії у цьому випадку немао підстав, особливо щодо худояяьо-рувгсціонзльного аспекту.

Наприкінці XIX ст. роль і місце елегійного яанру в укра"п-ській літературі змінюються. Одночасно в обох провідних культурнях регіонах України (західаог.іу та східному) - у творчості Івана Франка та Еолодимира Самійленка - з"яеляються елегійні цикли ("ї.їайові елегі^^Франка - 1901 рік, "Елегії" Самійленка - Г889 рік), котрі ніби відтворюють класичний образ елегійного жанру. Цим творам властиві'класичний.елегійний вірш, одвічна елегійна тематика (роз' ' ^

лука з батьківщиною, нещасливе кохання), яка досить часто межує з дидактикою у Самійленка та соціальною проблематикою у Франка.

Поява численних елегій в уіфаїнській поезії початку XX ст. пов"язана з орієнтацією українського модернізму на європейську культурну спадщину. Вона супроводжувалась перекладами з латиш, давньогрецько ї, французської та інших мов, У цей час створить єлогії М.Вороний, М.Зеров, Ю.Клен, П.Филипович, Б.-І.Антонич та ііші. Систематизуючи результати жанрової еволюції елегії в українській літературі першої половиш XX ст., могла визначити такі модифікації елегійного жанру:

■ І) історична елегія-думка, що відтворювала героїчне минуле,

оплакувала "розриті могили" та втрачену незалежність (Амвросій Могила(А.Мвтлинський), Ісремія Галка (М.Костомаров) , Л.Куліш);

2) емігрантська елегія (після 19X8 року), яка здебільшого лоол;.тоЕуБалпсь біблеііськга моткеом вигнання і опиралась на традицію Давидоз-'-їх псалмів (та;:і елегі? 0.Олеся, Г.Лепкого, Т.Ось.'іпчга);

3) нео-'.іасюта елегія, культивована поетам;;-неокласиками, ґ^ула оріалтовяпа па антеткі зразки елегійного яаніу (такі елегіУ І,5ранка, Е.Самійленк?:, неокласиків - 1.1,Зорова* раннього М.Рильського);

4) модерністлчна елвгія, для якої характерним е цілковитий розрив з традицією (Б,-І.Антонич);

Г>) любовна елегія (А,кримський, Г,Чупринка).

ІІаі'більше у цей час створено любовних'елегій - жанр, який ми знаходимо «гагяе у косого у .раТнсь^ого поета її ст. (В.Сосюра, М.Він-граповськиіі, Л.Костснхо, П,Мовчав),

У всіх європейських літературах XX ст, відбувся тюзпад жанрової слс:оош лірики, Назва "елегія” зберігається у заголовках поезії', що їх віднесено до цього явні-у не так за внутрішньою структурою, як волею автора, Елегії А.Ахматової різняться.від олегій Б.-І.Антонича тою мірою, якою різняться Тхні індивідуальні худок-IIі стилі.

Є однак і другий бік вияву "елогі' кості" у ліриці - "пам"ять жанру". Попри розлад яанрової структури зберігаються "елегійні уламки” - образи, мотиви, ситуації. Традиційні структури ліричних хашрів замінює лантоЕа форма ліричного віриа; змістовою формою лірики "вважається не так визначений різновид побудови вірша, як сапай самодостатній вірш", "ліричниіГвірш" сприймається "як найбільш загальне і недиференційовачв позначення ліричного жанру"6^,

6) Гирпшан їй.їй. Стихотвореше // КЛЗ, т.7. М. 1972, С.204.

Третії розділ порто? частили дисертації ("Загальні прищиш іканрового аналізу елегії XX ст.") присвячено шііишду та обгрунтуванні) засад сайрового аналізу елегії XX ст.

Будь-який хапр шо два полюса, що на *х йхзаі кгяеляс себе,: це тло літератури (у широкому розумінні - людської культури) і тло конкретного літературного твору. Різниця потенціалів мія шали і с Еласие полом вияеу конкретного напру. Поняття ";канр літератури" містить у собі увесь тої потенціал людської культур::, що та;: чи інакше поЕ"лзакиіі з фупкцісю (тобто взасао-діею) конкретного ::ащу. Для будь-якого дослідження це поняття г.їсу.є і ;іог.;а:::о '"онкретизуЕа-тись історично (".акр античної літератури, ::а;ір зкрсгізі'.ської літератури, занр польської літератури початку XX ст.^і т.д.). Така конкретизація ЕідОизае ту історичну реальність, на тлі якот виявляють себе конкретні жанрові риск твору.

2ацр ао є абстракцією, не с якоюсь в ідеалі існуючою ^юріду-лои, яка реалізує себе що<разу-пс-іншому. Еакр літератури - це реальність, свстамао-організована одиість творіг:-, яка розвивається в історико-літературко/лу процесі, ае сума творів, а саме єдність, система, в якій жанрові риса окремо езятої одиниці виявляють себе тільки на $скі усізї сукупності. Родночас це і своєрідне ханрове тло, чи, за Р.Бояьяліиом, "аура" визначеного "акру.

Тому у нашому дослідженні елегії XX ст. розглядаться на тлі історичного розвитку елегійного напру, починаючи з античності.

З огляду па це .мирові риси таких худолніх ТЕорів як "Північні елегії" А.АхматоЕоТ та "Дуїлські елегії" Р.-М.Рільке історичні, оскільки еони пов"язапі з історізв елегії як жанру, тобто "ВІДОб-ражшгься" на гапроЕому тліС фоні ).

"Канрове тло" - це процес історичного розвитку й’анру, в якому

- ІЗ -

суттєво порушується "жанрова ідентичність"(С.С.Аверікцаа), бо у кожний конкретний історичний період манр індивідуально неповторний, навіть більше - жанрова спадкоємність іноді зберігається ка рівні заголовку (терміну), як загально? настанови до сприйняття. У жанровому розвитку елегії де тим більиі суттєва, бо після епохи романтизму елегія як жанр губить чіткість своїх контуріЕ, залишаючись лише "знаком"' традиції.

Розвиток г&анру - це передусім ііого зміна на всіх рівнях: від ІДеЙІІО-ТО.їЛТИЧНОГО до. структурно-кошозицШого, Він убирає усе різноманіття проявів конкретної жанрової суті б культурі, при цьому і сама ця иаврова суть у різні епохи еелеляється різпо;о. Тому такою вааливои для конкретного жанру в його "зворотня перспектива", "читання його історії назад"(чі>.і,Іеі.тлоіід) чи "свідомо ротроспективний мотод"(!,5.Блок). '

загальноприйнято, ідо наяри не існують у чистому вигляді.

Жанр літератури гсіирає в собо і твори з ознакам різних жанрів, які складають визначену систему тільки заради того, щоб через призму цієї визначеності та єдності "проступили" іканрові особливості конкретного твору. Виходяча з цього, вивченая жанру конкретного твору буде найбільш результативним не з огляду пошуків "місця" даного твору у загальній системі класифікації яанрів, а з огляду співвіднесення данроноу СТРУКТУРЕ З ТИМ :паі!) ОВИ.,1 тло,*і, риси якого найбільш повно еияеили себе .у даному творі.

В історії елегійного жанру досить чітко Еиявила себе одна загальна закономірність розвитку жанрів, йдеться про домінантну жанрову рису, що під час жанрової еволюції з рівня с тру чтуро те орчогі переходить на шначі рінні, а то й зовсім зниказ, Відомий елегійний дистих, якиїі у класичній елегії відігравав жанро-творчу функцію,

зникає в елегіях ХІХ-ХХ ст., коли елегіУ пишуть будь-якими віршовими розмірами.

У дисертації1 "'кантове тло" твору і ііого"яшнрова-стильова єдність" розглядаються як два діалектично зв"язані полюси жанрово? інтерпретації елегі? XX от.

"Жанрове тло" визначаємо шляхом аналізу таких структур художнього твору як:

1) заголовок - назва твору; .:оли автор назвав свій твір елегією, це свідчить про свідому орієнтацію на жанрову традицію;

2) асоціативно-цитатний світ твору, який створює семантичне поле контексту, де виявляють себе різні "нащові уламки" і зв"язки з традиційними жанрами; цей структурний рівень особливо .важливий для літератури XX ст. з ТУ тяжінням

до міфології та архетипів;-

3) хронотоп твору як спосіб "збудовувати ціле”(!.1.М.Бахтін): взаємозв'язок і взаємовплив просторово-часових відносин завади відобракаготь певну жанрову традицію.

"Жанрово-стильову єдність" визначаємо шляхом аналізу таких структур художнього твору: '

1) контекст творчості поета, який репрезентує індивідуальний стиль у всьому його різномаїтті; оскільки індивідуально-стильове у мистецтві XX ст. а провідним, то у кокному конкретному випадку стиль твору одночасно пов"язаний і

з нанром цього твору, і зі стилем автора взагалі;

2) жанровий контекст словесного художнього образу (слово як образ у кожному жанрі еиявляв себе до4іншому);

"троянда" в елегі? і "троянда" в оді засадничо різні;

3) суб"єктно-об"єктна організація твору, яка заввдда спіе-нідносна з певного жанровою традицією і т= одночас о іпди-ні дуально-стшгьоЕоп складовою творчості яоета.

"ХанроЕО тло" Еиразніше ніяс традиція ей знача е зовнішню ::;ан-ву структуру твору. "Жанрово-стильова єдність" визначав кого внутрішню структуру, щораз "новаторську" попри обов"язковий зв"я-зок з традицією.

Кожний з шести' визначених рівнів існує у діалектичному зв"яз-ку з ішпиш, і так і треба їх Епвчати, Цілком очевидно, що ці рівні не охоплюють усіх жанрових структур ліричних творів XX ст., однак саме у них виявляє себе те відчуття традиції, яке за тенденційною втратою жАпровс>? орієнтації стає в нашому столітті усе більш відчутним у поетичному СІЛОВІ митців.

кожна мова падаа свої можливості для худозшього перевтілення слів у образи» Ваутріпшя структура лірики виразно "національна".

За ідея й ліричні ганрн мають тенденцію до національної неповторності, про що у свій час справедливо писав Е.Р.Курціус, заперечуючи перенесення середньовічних (латинських) категорій поетики на будь-яку європейську літературу. ' .

"ЖанроЕе тло" елегії дозволяє максимально виявляти загальні закономірності розвитку цього жанру, той неперервний зв"язок з контекстом культури, що він у кожну історичну епоху дає НОЕЄ життя Еанру, Згадаймо хоча б збереження жанрової дефініції ("елегія") протягом усього розвитку європейської Літератури до XX ст. включно. З іншого боку, "жанрово-стильова єдність" елегії відображає внутрішню жанрову структуру твору, поєднуючи з новим статусом жанрф у літературі XX ст. індивідуально авторське. "Жанрово-стильова єдність" дозволяє розглядати традицію тільки як складову жанрового

аналізу, конкретніше бачити жанрове новаторство.

Друга частина таезртаді? складається з двох розділів, присвячених -анроЕому аналізу "Північних елегій” Лнни-Ахматово? та "Ду їнсь'/ях елегії'" Райнера і/іарії Ріль'-е. У вступних зауваженнях обгрунтовано думку, що літературознавчим аналіз та інтерпретація окремих теоріе завад містять у собі момент протиріччя гліа тим, що Гете називав "сірою теорією” і гласне життям літературного твору у культур і. Ііе5ною мірою теоретичний аналіз та інтерпретація худо-ініх творів ближчі до науки ніж до мистецтва, одаа.< свідома жанрова орієнтація з боку автора (зднрові визначення подані у заголовках - "Північні елегії!!. "Дуїнські елегії") зобов"язуе навіть пересічного читача замислитись над яанровим тлумаченням.

Перший розділ другої частини дисертації містить яонроЕу інтерпретацію "Дііпічішх елегій" А.Ахматовот. Тут коротко викладено історію створення цього циклу, описано авторські пошуки загальної назви. Остаточна назва циклу - "Північні елегії" характерна для традиції елегіішого ;.<анру і глибоко символічна. Перший варіант ("Ленінградські елегії"), очевидно, не задовільняв Ахматову з багатьох причин: по-перше, "Россия Достоевского" - це час, коли Петербург ще не став Ленінградом; по-друге, не Ленін, а Петро І, "медный всадния", був традиційним’втіленням "зловещего духа", фатуму; по-трете, "піенічні" - це Еодночас "ленінградські", але перший епітет багатшії та багатозначяішй. Для долі російської культури у слові "пікнічний" криється широке символічне і паніть містичне значення. Художній сенс цього значення опирається на семантичне поле, полюсами якого е, з одного боку НаЗЕЙ російських журналів XIX ст. ("Северный вестник", "Северные цветы", "Северная пчела"), а з другого - знаменита пушкінська фраза із "Сегенія

Онбгіпя": "Но і’роігпн север для меня". За ними полюсами - міф про Петербург , долп "Нолного всадника" і т.д.

За епітетом "північний" закріпився маилсе офіційний статус терміну ДЛЯ російськот елегії1. "ІІІВ!! ІЧНЗ" елегія як своєрідний і:ан-рокиіі т:ш гашиш у російській поезі7 на початку XIX ст., ту було названо "північною" на противагу "піі-денній" - чрапцузській.

" розділі досліджено асоціативно-цитатний світ "Північних елегій" А.Аж»атоно7, числову символіку циклу, втілені у ньому традиці ні для елегійного кайру мотиви та образи, які ріднять Ахпатову □ 0? ідіом і ПушкШгл. Так, е обшзпх та асоціаціях пертої елегії циклу 'репрезентовано тіЬге всю російську класику XIX ст.:

її? ш ; ін (епігргДя), ДостозЕсьриіі.Ие-расов, Салти-.ов, Толстой ("ка-

\

ренинская краса зеркал"), Тургенев ("отцы и деды"), Гончаров ("Гороховая"), Чехов (пор. збіркй'А.Чехова 1887 року "В сумерках" і " V

віри з аяегі?: "ііль в сумерки - тогда за воротагли ...").

> "Ііівпічних елегіях" втілено одну із найсуттєвіших рис ' іядивідуальпого поетичного стили Ахматово’ - цитати і сть та речіпі-сцентиість, гао зумовили асоціативну образність віршів поета. Текст елегійного пи?лу таким чином "занурений" у контекст світової-культури, а Уварова структура "Північних елегій" містять "різнорідні" за своїм зганрович походжанням елементи:

ї) паралелі з Біблією: два вірші першої елегії ("И сам над первозданным беспорядком, // Как некий дух, взнесется") відсилають читача до перших вірші? Книги Буття: "А земля була пуста та дорочия, і Дух Бониіі щиряв над поверхнею вода" (Ъут. і,2)і цитата з біблійної "Пісні над піснями" -

■ "как печать па сердце" (пор. - Пісн.П. ь,6);

2)' антична література присутня в "Північних, елегіях" в імені

Брозерпіни;

3) рядки, семантичне поле і художньо-символічна інтерпретація яких е безмеїЕиш:

"Мне гедоми начала и концн,

И жизнь после конца, и что-то,

О чем теперь не надо вспоминать"; ці слова гикликають пряму асоціацію з початком "Відплати" 0.Блока, поемою "Іст Коукер" Т.С.Еліота, знаменитим девізом Мар і“ Стюарт, роздумами Ф.Кафки і т.д., аж до слів Мавки із "ЛісоноТ кісні” Лесі Українки: "Стане початком тоді мій кінець".

1 хронотоп, і суб"ектно-об"ек,ша організація "Північних елегій" свідчать, що перед нами не традиційний ліричний нанр, а лірика ХХст.(на думку -В.Віленкіна, О.Павловського навіть ліро-епос). Рядки добудовані та.-;, що виглядають то зразками епічної розповіді ("Торгуют кабаки, летят пролетки"), то ремарками у драмі ("Іиурша-нье юбок, клетчатые пледа"). Лірична основа першо? елегії - постійний перехід "Я"-";»1И".'у намаганні об"ективної розповіді авторка ніби "самоусувається" з тексту і лише часами "виявляє" себе (повертаючи розповідь першій особі). Для хронотопу і суб"єі:тно/об"єі:тного світу "Північних елегій" характерні ті засадничі складність та "немонологічність", які є суттєвими рисами поезії нашого століття. Коли початкові вірші ци.лу являють собою так вдану "чисту лірику", то вже в першій елегії ліричне "я" підпорядковує собі різні часи та простори ("Россия Достоевского", Баден, Оптина Пустинь, Семе-новський плац, "розовое детство", луг Гірозерпіни, будинок, в якому "было очень страшно лить" і т.д.). До читача звертається не лише лірична героїня - розмову з ним веде ціла епоха. Людина, пам"ять, епоха злиті у п"ятій і шостій елегіях в одне ціле, в особистість

яка баре на себе відповідальність за овій час і події свого часу.

Найбільш вагомим і переконливим виявом жанрово-стильової єдності у ліриці XX століття в загальний контекст творчості поета, у якому відчутна відсутність жанрових норм, меж, стилів для окремих віршів, і який дозволяє виявити об"єднуюче індивідуально-стильове начало. З цього погдяду "Північні елегії" в продовженням і розвитком "Епічних мотивів". За мекі "Північних елегій" виходить і образність А, Ахматової, тобто світогдяд, якай об"вднує всю її творчість, і репрезентує індивідуальний стиль поета. З іншого боку, цикл був для Ахматової чимось незавершеним, "сирим", про що свідчить так званий "Ліричний відступ сьомої елегії". Так, у "Північних елегіях" виявила себе та відсутність чітких жанрових норм, яка є яскравою тенденцією і рисою поезії IX століття і яка свідчить про інтегруючу рОу'іь індивідуального стильового; начала у жанровій структурі лірі^іног'о твору.

У другому розділі Цієї частини дисертації дослідасено жанрові особливості "Ду.їнських елегій" і художню своєрідність індивідуального етили Райнера Марії Рільке.

"Дуїнські елегії" Рільке найменше пов"язані з традиціями елегійного жанру у німецькоиовній літературі, хоча у XX столітті, підкреслимо ще раз, згадувати про відчутні жанрові традиції для ліричної поезії можна лише з великими застереженнями. На тлі історії німецької елегії рільківські твори такі своєрідні, що навіть незаперечний зв"язок їх з мистецьким світом елегійних фрагментів пізнього Гельдерліна но змінює їда ситуацію суттєво. У дисертації наведено цілий ряд ідейяо-худошііх паралелей між "Дуїнськими елегіями" Рільке та "Римськими елегіями" Гете, що дозволяє припускати генетико-тяпологічну спорідненість цих творів. Однак

виразніше у ліричному циклі Рільке виявляє себе не зв"язок з традиціями елегійного жанру, а оригінальній світогляд поета, втілений у його індивідуальному стилі. Поезія Рільке продовжувала традиції філософської лірики німецьких романтиків, але відображала при цьому пошуки думки' і науковий досвід XX століття. Показовим і символічним з цього погляду е те, що слово Рільке стало об"єктом інтерпретації такими мислителями, як М. Хайдеггер і Г.-Г. Гадамер. .

Назва "Дуїнські елегії" (п<3)ціґі£іег 6&^їел-”)г крім традиційної вказівки на місце написания твору (замок Дуїно), ховав у собі

- ще й містичну загадку для інтерпретаторів. Епітет "с^іги^ґ* в прикметником від італійського слова "щось подвійне". Ця

подвійність відбилась на усіх рівнях художньої структури "Дуїноьких елегій". Орієнтуючи назвою читача на традицію давнього жанру, Рільке відмовляється від метрики елегій Шіллера і Гете, від розмірів гімнів Гельдерліна. "Дуїнські елегії" написано п"яти- і шестистопним віршем, який часто перетворюється у вільний білий вірш, а Четверта та Восьма елегії написані білим п"ятистопгшм ямбом.

Асоціативно-цитатний світ "Дуїяськях елегій" орієнтує в основному на два провідні літературно-філософські витоки цього твору: мудрість давніх народів (єгипетська міфологія, антична філософська поема, еліністична лірика. Біблія) і пізня творчість Гельдердіна. Жанрова єдність елегійного циклу Рільке містить/тому, поряд з гельдерлінськими цитатами, "уламки" різних давніх жанрів. В "Думських елегіях" Рільке оспівує вершинні моменти людського буття: дитинство, прилучення до природа, кохання, жагу подвигу, смерть -усе, що було класичною тематикою для героїчної поеми. Героїчне (одичне) і елегійне в "Дуїнськюс елегіях" утворюють два полюси, між ними - образно-символічний світ твору. Жанрово-стильова єдність

"Дуїнських елегій" відображав властиве Рільке філософське світобачення, осмислення людини та її місця у Всесвіті, яке так різноманітно репрезентуеться у конкретній образах навколишньої дійсності: ліс, хмари, картина Пікассо, дерево і т.д. Разом з цим, елегійний цикл Рільге увібрав усті можливу ірреальну образну парадигму: хор ангелів, тіні забутих та померлих, країка-стразданяя і т.п. Давній елегійний мотав несумісності бананого і дійсного у цьому випадку гідобраняе той бік філософських узагальнень поета, коли втілення у г:ок.краті:і образя немояливо, - .

Особливу роль у явнровій структурі "Дуїнських елегій" відіграють звернення до міфів і міфологічних СЮЗДТІЕ. Б одних випадках - дэ свідома орієнтація на лаврову елегійну традицію, коли текст Рільке перетвориться у плач за померли?.®. Таке ш спостерігаємо, наприклад, у Перші?, елегії, де іідеться про смерть Ліна -героя грецької міфології, сика Аполопа і дочка аргосыгого царя Псамафи. Ліна виховували пастухи за батаялям ііого матері. Доля склалася так, що юнака розірвали собаки, за що богс послав на Аргос страшу кару. Сукна доля Ліна стала темою жалібшре пісень за померлими. У Рільке цей елегійний мотпв доЕ"язад£й із центральною ідеє» "Дуїнських елегій" - думкою про здаість буття і пе-буття.

Б інших Еігпадках звернення до міфічного сюжету виявляв традиційну елегійну ситуацію (архетяпічну яаирезу ехгму), яка став вачливим компонентом яанрової структури циклу. Так, у Другій елегії зустрічаєм апокрифічний образ Товія з "Книга ТоЕита": "Шо поробиш, Тоеія дні преминули". Дні Товія, як посідають апокрифи та твори Иосифа їдаія, є свого роду міфічним золо там часом, коли ангели з нсбос приходили до людей, люди же дотримувались високих моральних та суспільних норм, відгороджуючи себе від гріховності

і зла. Жаль за щасливиш днями, за заповітним часом - давні', з часіЕ Овідія класичний, мотив елегії. У цьому випадку Рільке лря-мо орієнтує читача на яанрову традицію.

Хронотоп та суб"ектно-об"єгткі відносини в "Дуїнськш; елегіях" ке дозволяють еєсти мову про конкретну ;;свнрову (елегійну) традицію. Ііостіі.кггЯ перехід у різпі часі-: і простори, дієслівні іор.мп, що орієнтують читача на минуле, теперішнє та маїоутпе, злі;ті в образному світі елегій у "єдине буття". Формально елегії написані як постійні звернення ліричного героя (суб'єкта) де різних часіг, образіь, оечей. Ця СЕозрідаа "рефлексія" ліричного героя дуже часто наповнюється окличними твердженнями *(к;;;фі:і:лад у Сьомії: елегії: "Тутешіе - розкішне!).

Жанрово-стильова єдність пДу“кськкх елегі/і" відображає особливості авторсько? поотдчкот манери Рільке, .-ого ставлення до слова, яке містить філософські глибини і таємниці людського буття. Індивідуальні художній стлдь Рільке йідбиЕєе чимало властивих культурі XX ст. рас, які загалом яеляють собою модерністичпу по— лярнеацій усіх моялавих худо:лііх рівнів твору. У цьому сенсі в "Дуїпських елегіях" виявила себе СЕозрідча а:лбівалзішіість художніх образів, символів, ситуації!, які у свою чергу стають мо'шіві для інтерпретації лпке у контексті усієї творчості поета, ба навіть фагстіЕ його біографії. У циклі елегій зустрічаються образи і мотиви з "Нових віршів", з "Сонетів до Орфоя", з прози та листів Гільке. Самі "Думські елогіт" своїм ритмом, ідзлно-образ.чич рівнем ио-в"язані з таїжмс поезіями Рільке,як "до Гельдерліна", "Клегія Марші Двзтаєвій-Ефрон" (М.ЦЕЄтаєва ввазгла їло елегію продовженням "ДуЕнських елегій").

У висновках підкреслюється та аргументується езклибість

ганревих параметрів для аналізу та інтерпретації худояіього твору.

У худо:шіг‘ структурі ТЕору жанр в важливим "полем" зустрічі традиції та новаторства. Дослідження вдрових параметрів ліригл дозеоляє еєсти розмову про худо:нш спадкоємність культури, про старий і еічний ідейно-естетичний генофонд, котрий заведи залишається молодим. '

Осноені положення дисертації відображено у таких публікаціях:

1) Єрусалим Б.-І. Антонича (до проблеми функціонування символу в жанровій системі) // Використання спадщини повернених і забутих діячів науки та культури е навчальному процесі педвузу та школи. Тези'республікансько" ;-ояТ>ероііці~. Рівне, 1991.

2) "Северные/элегии” Айвы-^хматової: (аспект целостности) // Целостность худоїшс&ЕвНпого произведения и проблемы его анализа и интерпретации» Тоаи-с'ы конференции. Донецк, 1992.

3) Душа и 'Дух е поэзии XX века // Дух и космос: культура и наука на пути к иетрадищюнпо.'лу миропониманию. Тезисы докладов и выступлении. Харьков, І992.

4) "Роза розе - рознь": спотол в нанрово-стилевом единстве лирики Аллы Ахматовой // Третьи Ахматовские чтения: материалы научной конференции. Одесса, 1993.

5) Т.Шєечєнко і генеза української елегії // XXX наукова Іі-огчєикіЕська конференція. Тези 'і матеріали. Донецьк, 1993.

6) Елегія Яна Іехопя "Срібний сон Саломеї" (жанрово-стильова єдність тгору) //Зе"язки мія літературами слое"янських народів у ХІХ-ХХст. Матеріали наукової конференції. Люблін, 1993 (польською мовою)

7/ Размышления о русской элегии XX иека (:.-;анр и проблемы его ' структуры)// Малые жанровые формы в русской и польской литературах. Сб. научных работ. їешув, 1994.

ЛШшіи