автореферат диссертации по филологии, специальность ВАК РФ 10.01.01
диссертация на тему: Художественная специфика русского исторического романа второй половины XIX столетия и проблемы развития жанра

Полный текст автореферата диссертации по теме "Художественная специфика русского исторического романа второй половины XIX столетия и проблемы развития жанра"

ОДЕСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ім. 1.1. МЕЧНИКОВА

^ ШЕРМАН ОЛЕНА МИХАЙЛІВНА

$ ^

УДК: 882. 09-31 + 89 (с)Р. 09-31

ХУДОЖНЯ СПЕЦИФІКА РОСІЙСЬКОГО ІСТОРИЧНОГО РОМАНУ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XIX СТОЛІТТЯ І ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ЖАНРУ

Спеціальність 10.01.02 - російська література

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

ОДЕСА -1998

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі російської філології Львівського державного університету імені Івана Франка.

Науковий керівник: кандидат філологічних наук, доцент Полякова

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор Маєвська Тетяна

Петрівна, Ніжинський державний педагогічний університет іи. М. В. Гоголя, професор кафедри світової літератури;

кандидат філологічних наук, доцент Сподарець Надія Вікторівна, Одеський державний університет ім. 1.1. Мечншсова, доцент кафедри російської літератури.

Провідна установа: Київський державний університет ім. Т. Г. Шевченка, кафедра російської літератури.

Захист дисертації відбудеться 29 жовтня 1998 року о 13.30 на засіданні спеціалізованої вченої ради К. 41.051.02. в Одеському державному університеті (270058, м. Одеса, Французький бульвар, 24/26, ауд. 91)

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці Одеського державного університету ім. І. І. Мечншсова (270057, м. Одеса, вул. Преображенська, 24)

Людмила Іванівна, Львівський державний університет імені Івана Франка, доцент кафедри російської філології.

Автореферат розіслано "2£" _ -ес/сл 1998 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. За своє більш ніж півторастолітнє існування в російській літературі історичний роман неодноразово ставав предметом літературознавчих студій. Увагу до нього стимулювали різні чинники, серед яких чільне місце посідають естетична вартість та ідейна навантаженість кращих зразків жанру. Об’єктом вивчешія літературознавців були історичний роман О. С. Пушкіна, історична проза декабристів, історична романістика 30-х pp. XIX століття, незавершені історичні романи Л. М. Толстого, радянський історичний роман, а також теоретичні проблеми дослідження жанру (Л. Александрова, Ю. Андрєєв, А. Архипова, Л. Базилевський, І. Вар-фоломесв, О. Долінін, В. Железнов, Г.Макаровська, В. Оскоцький, С. Петров, В. Шкловський, Б. Ейхенбаум, Д. Якубович та ін.). Проте, звертаючись до вершинних зразків історичної романістики в російській літературі, літературознавство оминало гу її частину, яка була розташована нижче сяючого класичного Олімпу. Значне коло проблем, що торкаються як теорії, так і історії жанру, залишається предметом наукових дискусій і чекає системного дослідження. Це насамперед стосується розвитку історичного роману протягом періоду, який і досі є "білою плямою" в історії жанру - від 50-х pp. XIX століття до зламу століть.

Незважаючи на те, що вказаний період був надзвичайно плідним для російської історичної романістики, а 1870-80-ті pp. є одним з загальновизнаних моментів її розквіту, в українському та російському літературознавстві панувала негативна оцінка художньої і пізнавальної вартості історичної прози цього часу, внаслідок чого вивчалась творчість лише окремих письменників (O.K. Толстого, Г.ГІ. Данилевського, Д.Л. Мордовцева, М. М. Фі-ліппова, Д.С. Мережковського). Предмет даного дослідження - російський історичний роман другої половини XIX століття - являє собою в певному сенсі "terra incognita" як українського, так і російського літературознавства. Протягом 1917-1980-х pp. історична романістика даного періоду практично не вивчалась і не досліджувалась як цілісне явище. Літературознавче забуття йшло рука об руку з видавничою політикою, в галузі якої нормою було замовчування творчості переважної більшості історичних романістів, за винятком кількох "дозволених" авторів.

Лише з початком потужних процесів національно-духовного ренесансу почалося перевидання історичної романістики другої половини XIX ст. Протягом 1990'98-го pp. знову побачили світ романи майже всіх авторів, чиї твори не перевидавалися з 1917 року. Наприклад, лише видавництво "Соврс-менник" (Москва) в 1991-97-му pp. видало в серії Тосудари Руси Великой" понад 70 томів, серед яких - романи Г. Самарова, Є. Саліаса, М. Волконського, Л. Жданова, Вс. Соловйова та ін. Але цей пласт історичної романістики, що вже потрапив до кола широких читацьких зацікавлень, ще не став предметом комплексних літературних досліджень.

Можна припустити, що більшість теоретичних проблем дослідження жанру в сучасному літературознавстві обумовлена саме існуванням "прогалин" в його історії. Це стосується, зокрема, визначення жанру (автор розу-

міє історичний роман як окремий різновид жанру роману), його жанротвор-чих ознак та типології. В принципі неможливо розкрити специфіку жанру на прикладі творів одного письменника чи навіть кількох письменників однієї національної літератури.

Проте до послаблення тотальної ідеологізації літературознавчої науки в кінці 1980-х рр. не робилося спроб ані звільнити історичний роман другої половини XIX століття від обвинувачення в естетичній та ідейній неповноцінності, ані розглядати його художню специфіку під кутом особливостей белетристичної літератури, в той час як феномен російської масової літератури став предметом серйозних аналітичних студій закордонного літературознавства, так само як і творчість окремих письменників.

Новий етап дослідження історичного роману даного періоду розпочався з початку 1990-х рр. і триває досі. Його визначальними рисами є відмова від ідеологічного підходу в оцінці текстів, розширення дослідницького діапазону, введення в науковий обіг нових письменницьких імен. За останній час вийшов ряд праць та досліджень (Г. Салтанова , О. Михайлов, В. Сдоб-нов та інші), які, застосовуючи нові підходи до белетристичної спадщини історичних романістів, все ж торкаються лише окремих питань та творчості окремих авторів.

На часі - цілісні аналітико-узагальнювальні студії, які ввели б белетристичний історичний роман 1850-1900-х рр. в контекст сучасних літературознавчих уявлень про розвиток жанру. Таке історико-типологічне дослідження могло б стати грунтом для вирішення кола окреслених вище теоретичних питань вивчення історичного роману.

Зв’язок роботи з науковими програмами, темами, планами. Напрям дисертаційного дослідження узгоджений з профілем наукових планів кафедри російської філології Львівського державного університету імені Івана Франка. Тема дисертаційного дослідження затверджена на засіданні бюро наукової ради НАН України з проблеми "Класична спадщина та сучасна художня література" Інституту літератури імені Т.Г.Шевченка.

Мета дисертаційного дослідження полягас в побудові концепції розвитку російського історичного роману в період від 1850-х до1900-х рр. у плані белетристики під кутом його жанрової своєрідності та художньої вартості, що дає змогу вирішити низку теоретичних завдань:

Г) з’ясувати еволюційні етапи розвитку белетристичного історичного роману протягом вказаного періоду і доповнити сучасні уявлення про шляхи розвитку жанру;

2) розглянути питання художньої та жанрової специфіки белетристичного історичного роману, зокрема його хронотопу;

3) з’ясувати напрямки вирішення проблеми визначення історичного роману шляхом точного виявлення тих жанротворчих категорій, які набувають принципового характеру саме в історичному романі другої половини XIX ст.;

4) простежити внутрішню диференціацію історичного роману в межах белетристики за художньо-естетичними та типологічними ознаками;

з

5) поставити питання про безперервність розвитку історичного роману протягом XIX століття і спадкоємність історичного роману XX століття по відношенню до історичної романістики не лише 1830-х, алей 1850-1900-х рр.

Наукова новизна отриманих результатів.

Дисертація є однією з перших спроб монографічного дослідження еволюції російського історичного роману другої половини XIX століття під кутом сучасних концепцій розвитку жанру. Автор розвиває започатковане сучасною наукою різноаспектне вивчення проблематики, поетики та типології белетристичної історичної романістики. До наукового обігу вводиться багатий, досі не опрацьований історіпсо-літературний матеріал, який заповнює прогалини в історії жанру і розглядається в контексті його жанрової та художньої своєрідності.

Новою для українського літературознавства є застосована методика, яка дає змогу переглянути дотеперішні уявлення про еволюційні процеси, типологічні тенденції і рівень естетичної цінності белетристичного історичного роману вказаного періоду. Замість дихотомічного протиставлення "класичної спадщини" та "бульварної літератури" окреслено плюралістичну модель тогочасного літературного процесу і визначене місце в ньому історичної белетристики ж необхідного етапу формування історичного роману нового типу - реалістичного.

Практичне значення отриманих результатів. Результати дослідження можуть бути використані для подальшого вивчення актуальних питань розвитку історичного роману, а також для вирішення суто практичних завдань у сфері сучасної культури, таких як підготовка навчальних курсів, наукових семінарів та спецкурсів з історії російської літератури та теорії літератури, створення посібників для студентів тощо.

Особистий внесок здобувана. Результатом досліджень поетики російського белетристичного історичного роману стала побудова концепції його розвитку протягом другої половини XIX століття, яка дозволяє провести у нутрі шию диференціацію романних текстів за напрямками, довести спадкоємність історичного роману XX століття відносно історичної белетристики даного періоду і дослідити художню своєрідність історичної романістики в аспекті особливостей белетристики і її функцій у літературному процесі. Проведене дослідження дозволяє вирішити низку конкретних питань, зокрема визначити час затвердження серед жанроїворчих категорій документальності та історичної вірогідності (1870-1880-ті рр.), а також розробити положення про виокремлення хронотопу як окремої жанротворчої ознаки (поряд з темою, історизмом та документальністю), детально викладене в другому розділі роботи.

Апробація результатів дисертації. Дисертація обговорена і схвалена на засіданні кафедри російської філології Львівського державного університету ім. І. Франка. Основні положення виголошувались на міжнародних наукових конференціях, зокрема, на Міжнародній науковій конференції "Язьїк. Культура. Взаимопонимание" (Львів, 27-30 січня 1997 р.); на Наукових читаннях на пошану 'Геофіля Комаринця (Львів, 17-18 квітня 1997 р., доповідь "Такого раю мені більше не знайти...": феномен України в російській істо-

ричіїій романістиці другої половини XIX ст."); Міжнародній конференції молодих науковців "Пушкин и русская культура" (Москва, 11-13 листопада 1997 р.) та ін.; на засіданнях Міжнародного науково-методологічного об’єд-нання-семінара "Проблеми часу, простору, ритму" (керівник проф. Н. X. Копистянська, Львівський державний університет ім. І. Франка), щорічних наукових конференціях, науково-теоретичному семінарі кафедри російської філології (Львівський державний університет ім. ї. Франка). По темі дисертації е три публікації.

Структура і обсяг роботи. Дисертація складається із Вступу, трьох розділів, Висновків та Списку використаної літератури (204 позиції). Обсяг дисертації - 180 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обгрунтовується актуальність теми дослідження і її наукова новизна, визначаються мета та завдання роботи, а також ступінь вивченості проблеми, окреслюються теоретично-методологічні засади роботи. Окрема увага приділяється історії питання.

Перший роздої дослідження, що має назву "Еволюція історичного роману в російській літературі другої половини XIX століття і теоретичні проблеми досліджений жанру", присвячений побудові концепції неперервного розвитку жанру історичного роману протягом 1850-1910-х рр. на всіх рівнях літературної ієрархії і аналізу значення цього періода для розвитку жанру.

В першій частині розділу простежується динаміка розвитку історичного роману від його зародження в російській літературі, епохи 1830-х рр., де зламу XIX- XX століть і наступного десятиліття за допомогою періодизацї та внутрішньої диференціації текстів за художньо-естетичними та типоло гічними ознаками.

Історичний роман досить рано почав розвиватися одночасно на різни? рівнях літератури. Це явище можна спростерігати не лише в 1830-ті роки але й в 50-90-ті рр. XIX століття, й на зламі століть. Історична проза Скот та, що слугувала для російських історичних романістів своєрідним етало ном, покликала до життя величезну кількість наслідувачів. За завданнями які ставили перед собою історичні романісти 1830-х рр., дослідники визна чають три напрямки: дидактичний (М. Загоскін, Ф. Булгарін, К.Масальс кий), романтичний (М. Полевой, І. Лажечніков, ранній М. Лєрмонтов) ті реалістичний (О. Пушкін). Представників всіх трьох напрямків поєднує орі ентація на романістику Вальтера Скотта при принциповій відмінності твор чих засад та естетичного рівня творів. Якщо Лажечніков, Загоскін, Поле вой, Масальский, Булгарін та інші представники белетристичної літератур: запозичували саме романтичний бік творчої спадщини великого шотлаци ця і знамениту сюжетну схему, то в творчості Пушкіна історичний рома. вальтер-скоттівського типу набув принципово нового значення. За глиби ною свого реалізму Пушкін набагато випередив шотландського романіста.

Унікальність першого періоду розвитку історичного роману полягає и лише в існуванні одного еталону для всіх письменників, що працювали

межах даного жанру, але й в "заповіїеяості" всіх рівнів літературної ієрархії (більше таке явище в XIX ст. не зустрічається). В літературі одночасно співіснують класичний історичний роман Пушкіна, високоякісна белетристика Лажечнікова, низькоякісна романістика Булгаріна. Але не менше значення, з огляду на подальшу евошоцію жанру, мала, на думку дисертанта, творчість одного з представніїків "масової культури", Рафаїла Зотова, який, так само знаходячись під впливом Вальтера Скотта, почав паралельно з О. Дюма у французькій літературі (і навіть трохи раніше) розробляти історико-аванпорну лінію розвитку історичного роману. Легкість переходу жанру на рівень масової літератури с ознакою існування потужних тенденцій до спрощення його змісту та форми.

В наступне десятиліття (1840-1850), коли з певних суспільних причин інтерес до історії зменшився, а імпульс, даний творчістю Скотта, почав згасати, найбільш помітною постаттю історичної романістики 1850-х став той самий Рафаїл Михайлович Зотов (1796-1871), перший роман якого, "Леонід, чи Деякі риси з життя Наполеона", вийшов 1832 року, а останній, "Останній потомок Чингісхана" - в 1872 . Всі романи Зотова, дуже близькі до романів Дюма за метою та підходом до історії, написані за однією схемою: складна авантюрно-любовна фабула штучно поєднується з розповіддю про військові та політичні події, а історія використовується як тло для пригод героїв.

Таким чином, на думку автора дисертації, до трьох напрямків - дидактичного, романтичного та реалістичного можна додати ще й авантюрний, або, за метою, розважальний. Коли в 1830-х рр. вся літературна вертикаль була заповнена, Зотов займав своє, дуже скромне місце в самому низу; коли ж певні рівні на синхронному зрізі стали вакантними з плином часу, Зотов вийшов на перший план і почав репрезентувати собою ледве не всю історичну белетристику.

Новий етап зацікавленій історією починається в кінці 1850 - на початку 1860-х рр., коли Росія переживала один з переламних моментів своєї історії. Російську літературу охоплює пошук нового місця людини в суспільстві та Росії в світі. Вершиною цього пошуку нових шляхів розвитку країни та людства став-роман-еполея "Війна і мир" (1868) Л. М. Толстого. Неодноразові спроби радянського літературознавства розглядати "Війну і мир" як історичний роман призводили лише до викривлення реальної картини розвитку жанру. "Війна і мир" не є ані романом, ані поемою, ані хронікою: це одночасно і те, і друге, і третє, спаяне воєдино, в нерозривне ідейно-художне ціле. що становить принципово новий жанр - роман-епопею.

Значення "Війни і миру" для розвитку історичного роману (поява нового эталону) і масштаб його впливу можна порівняти лише з творчістю Скотта. Шедевр російського генія просунув історичну романістику настільки впе-зед, що вона до кінця XIX ст. перетворилась на надзвичайно плідну галузь белетристики. Але процес розвитку жанру йшов повільно, і прямі результати цього впливу з’являються лише на початку 1870-х рр.

Поки не увійшов до широкого вжитку новий еталон, белетристика була зезсилою вийти з зачарованого кола старих моделей, і два романи, що репрезентують цей період - "Князь Серебряний" Олексія Костянтиновича

Толстого (1817 - 1875) і роман маловідомої Олени Вельтман (Кубе) "Пригоди Густава Іриновича, нареченого царівни Ксенії" є "вальтер-скоттівськи-ми", тобто затаврованими фатальною застарілістю форми. І хоча у романів Толстого та Вельтман, попри їх різний художній рівень, є риси, що дозволяють розмежувати їх та зотовську продукцію, насамперед, поважне ставлення до історії, новий, ретельний підхід до відбору фактів, ці тексти залишились художньо вторинними та формально застарілими і для сучасників, і для дослідників.

1860-ті рр. були "останнім злетом" "вальтер-скоттівського" роману, який знову опинився на першому плані літературного процессу. Віднині його місце буде в затінку.

Наступні два десятиліття - з початку 1870-х до кінця 1880-х рр.-- увійшли в історію російської літератури як період "бурхливого розквіту" історичної романістики. На них припадає творчість численної плеяди російських письменників, що або присвятили себе виключно історичній романістиці, або залишили в ній помітний слід: Д.Л. Мордовцева, Є.П. Карповича, Г.П. Да-нилевського, Вс. С. Соловйова, Є.А. Саліаса, М.М. Філіппова, А.П. Милюкова та інших. Нечуваний кількісний та якісний зріст історичної прози зумовили ті зміни суспільно-політичного клімату, що почались після 1861 року і викликали до життя низку явищ, з яких першочергове значення для еволюції жанру мали розвиток історичної науки и розквіт періодики.

При дослідженні 1870-80-х рр. як окремого етапу в еволюції жанру в окс впадає надзвичайно строката картина, викликана розвитком жанру ш стільки "вглиб", скільки "вшир". В цьому він близький до 1830-х рр., і ТОМ} доцільним видається аналогічний поділ романістики на напрями, як це булс в 1830-х рр. Подібна диференціація, яка, безумовно, не може претендував на вичерпність чи остаточність, ставить перед собою суто службове завдання: упорядкування надзвичайно різнорідного та малодослідженого літературного матеріалу з метою полегшення його аналізу.

На думку дисертанта, белетристику того періоду можна розрізнити за ху дожнім методом, за функціями (естетична, пізнавальна, розважальна тощо) які ставили перед собою митці, а також за функцією вимислу. Окрім того враховуючи, що це белетристика, слід звертати увагу на еталон, на якиі орієнтувались або наслідували. Автор вирізняє наступні групи історичноп роману: реалістичний: умовно-реалістичний: романтичний, або вальтер скоттівський. та умовно-історичний або "роман Дюма".

Чільне місце серед напрямків 1870-80-х рр. займає реалістичний роман позначений впливом Л.Толстого і представлений творчістю Григорія Пс ровича Данилевського (1829-1890), Михайла Михайловича Філіппов; (1858-1903) та Євгена Петровича Карновича (1824-1885). Вперше на меж белетристики та класики "другого ряду" було створено історичний ромаї реалістичного типу, в якому присутній реалістичний (але не вальтер-скот тівський) історизм.

Найбільшою естетичною вартістю вирізняються романи Данилевськол ("Мирович" (1875), "Княжна Тараканова" (1883), "Спалена Москва"(1886^ "Чорний рік" (1888) та ін.), в яких глибина розробки вибраних тем поєдну

ється з психологізмом образів та стилістичною майстерністю. Б прозі Карно-вича спостерігається рідкісний в письменницькій практиці випадок -- перенесення принципів науково-дослідницької діяльності в сферу художньої творчості. Сюжети всіх його романів -"Мальтійські лицарі в Росії" (1878), "Любов та корона" (1879), "Самозвані діти" (1878), "Придворне мереживо" (1884), "На висоті та на низині" (1879), "Згуба" (1885) - грунтуються виключно на документах з мінімумом художнього вимислу. Письменник не дозволяє собі ані найменшого відхилення від зафіксованих у документах фактів.

Представники наступного напрямку, що так само своїм виникненням завдячує "Війні і миру" і який можна назвати умовно-реалістичним, теж намагалися віднайти нові вектори розвитку, нові художні засоби. Проте їх пошук йшов звичайним шляхом белетристики: узявши за еталон роман-епо-пею Толстого, вони сліпо і механічно наслідували цей взірець. Головними наслідувачами Льва Толстого були Євген Андрійович Саліас (1840 -1908), автор 33 томів історичної прози, та маловідомий Микола Чаєв, який залишив один роман "Богатирі". Деякими рисами своєї творчості, зокрема умовністю реалізму, близький до них Данило Лукич Мордовцев (1830-1905), в творчості якого вирізняються два етапи: 1870-80-ті рр., період найбільшого розквіту, серйозного підходу до історії, та 1890-900-ті, коли Мордовцев, за словами сучасника, з "історика-белетриста" перетворився на "могильника" історичної науки, "романіста-компілятора". Умовно-реалістичними можна назвати лише історичні романи першого періоду творчості Мордовцева, найкращим з яких є його перший роман "Ідеалісти та реалісти" (1876).

Нездатність до творчого новаторства значно обмежила внесок представників умовно-реалістичного напрямку в еволюцію жанру і не дозволила їх творам досягти художньої самостійності та реалістичного історизму. В їх романах присутні деякі формальні ознаки реалістичного напряму та історизму, але бракує його основних рис: типізації як основного принципу створення персонажів, унутрішнього психологізму та обумовленого всім перебігом подій взаємозв’язку людини та часу, окремої долі та історії народу, тому дисертант і характеризує їх як умовно-реалістичні.

Романтичний, або вальтер-скоттівський історичний роман отримує у вказаний період "друге дихання" в творчості автора багатьох романів ("Княжна Острозька" (1876), "Касимовська наречена"(1879), ’’Цар-дівиця" (1878), "Молодий імператор", "Капітан гренадерської роти" (1878), "Наречений царівни", п’ятитомного літопису родини Горбатових "Хроніка чотирьох поколінь" (1881-1886)), відомого белетриста Всеволода Сергійовича Соловйова (1849-1903). Естетична спадщина шотландського романіста зазнала в них значної трансформації. Зникають скоттівський історизм та об’єктивність; за своїм творчим методом романістика Соловйова набагато ближча до романтичного історичного роману Лажечнікова, ніж до творчості "батька жанру".

На низу вертикалі - і за художнім рівнем, і за рівнем історизму та вірогідності знаходиться умовно-історичний роман, або творчість наслідувачів Олександра Дюма. Як і Дюма, автори цього напрямку ставили перед собою передусім розважальну мету; пізнавальні завдання зведені до мінімуму. Що типово, в 1870-80-ті рр., добу тріумфу реалістичного історичного роману,

цей напрямок не набув широкого розповсюдження. Творчість його головних представників, з яких вирізняється Михайло Миколайович Волконський (1860-1917), припадає на 1890-ті рр. і наступні два десятиліття.

1870-80-ті рр. стали переламним етапом еволюції жанру - в строкатому вирі напрямів вперше з’являється новий реалістичний історичний роман, створений під впливом Льва Толстого. Велика кількість романів і різнорідність напрямків свідчить про невпинність пошуків, про подальші можливості розвитку. Типологія історичного роману, що виникла саме в цей період, матиме місце і в наступні два десятиліття, але в дещо зміненому вигляді.

Зміни в сфері історичної романістики на зламі століть набувають характеру різкої "поляризації сил". 1890-10-ті рр. позначені кількісним зростом та якісним спадом історичної белетристики. Той "середній" шлях розвитку жанру, яким йшли Карнович, Саліас, Соловйов, майже щезає, і жанр або "вивищується" до рівня майже елітарного, або падає в сферу масової літератури, низькоякісної белетристики умовно-історичного напрямку.

До елітарного історичного роману належить творчість Дмитра Сергійовича Мережковського (1866-1941), якого, однак, зближує з масовою белетристикою невизначеність творчого методу, емоційний рівень тексту та принцип відбору історичних фактів.

До реалістичної групи у вказаний період можна зарахувати творчість Павла Володимировича Безобразова (1859-1918), чиї романи "Дід та онук" (1893), "Наречений двох наречених" (1894) є цікавими і водночас пізнавально-корисними для читача.

Умовно-реалістичний напрямок представлений творчістю Льва Григ оровича Жданова (1864 - 1951), автора романів "Останній фаворит" (1911), "В стінах Варшави" (1912), "Третій Рим" (1914), "Грізний час" (1914) та ін.

На противагу занепаду серйозної белетристики 1890-1910-ті рр. позначені розквітом умовно-історичного роману М.М. Волконського, М. Є. Гейн-це, О. І. Красницького (Лавінцева), О.В. Арсеньєва та багатьох інших авторів. Масова історична белетристика є логічним завершенням зотовсь-кого шляху поєднання "приємного" з "корисним", історичного та авантюрного начал. Постійно спускаючись униз, історичний роман доходить до тієї межі, де жанротворчі ознаки його розмиваються настільки, що деякі твори вже не можна зараховувати до якогось певного жанру. Але в тому "першо-рідному хаосі" викристалізовуються нові форми, нові піджанри, нові шляхи розвитку прози, тому будь-яка стагнація, закінчення, зупинка на шляху еволюції жанру є примарною. Доки не буде вичерпано всіх можливостей розвитку жанру, рух триватиме і йтиме в найнесподіваніших напрямках.

В другій частині першого розділу розглядається значення історичної белетристики другої половини XIX століття для еволюції жанру під кутом функцій белетристики у загальнолітературному процесі. Значення белетристичного історичного роману в контексті теоретичних проблем найбільш виразно вимальовується на тлі провідних функцій белетристики в літературному процесі - підготовчої, видоформуючої та закріплюючої та її ролі в формуванні жтроеих канонів.

Єдність літературного процесу доводить виникнення в творчості Карповича, Саліаса, Жданова тих нових принципів сюжетотворення та композиції, які згодом знайдуть широке розповсюдження в історичній прозі XX століття (видоформуюча функція), а також її тематична спадковість по відношенню до історичної романістики досліджуваного періоду. В історичній романістиці 1870-80-х рр. сюжетом історичного роману стає сама історія, а в центрі композиції переважно стоїть справжня історична особа. Притаманна белетристиці контамінація жанрів породжує виникнення в "надрах" історичної романістики як окремих жанрів (риси "політичного детективу” в сюжетній схемі роману Зотова "Леонід, чи деякі риси з життя Наполеона"), так і піджанрів історичного роману - історичного детективу (Гейнце), ро-ману-хроніки (Жданов), філософського історичного роману (Мережковсь-кии), а також нечуване розширення тематичного кола (підготовча функція).

Історична романістика усіх представників реалістичного напрямку заснована на документах, на використанні першоджерел. В творчості Карповича та інших представників реалістичного напряму відбувається важливий крок у формуванні жанрових канонів - затвердження документальності та історичної вірогідності як жанротворчо'і ознаки (закріплююча функція). Те, тцо в 1830-х рр. було типовим лише для класики, стає нормою для белетристики. Внаслідок суттєво підвищується рівень історичної вірогідності творів.

Таким чином, весь аналіз внеску історичної белетристики другої половини XIX століття доводить його вагомість та значення для подальшої еволюції жанру, яке виявилось на різних рівнях -- типологічному, жанротворчому, тематичному, організації тексту. Історичний роман 1850-1900-х рр. постає як проміжна ланка між періодом 1820—30-х рр. та історичною прозою XX ст., що дозволяє ствердно відповісти на питання про безпереревність розвитку жанру протягом XIX - XX століть та самостійне значення белетристики. Останнє, в свою чергу, викликає потребу в окремому дослідженні тих сторін її художньої специфіки, які обумовлені своєрідністю жанра. На цьому грунтується, зокрема, особливе значення категорії часу.

Час — у різних аспектах - це визначальне для жанру поняття, яке є перепусткою до грунтовного розуміння ключових жанротворчих категорій: хронотопу, тобто художнього втілення часу, і історіософії - його філософського осягнення. У другому розділі, "Хронотоп белетристичного історичного роману і проблема міфологізації історії", розглядаються особливості часово-просторової будови історичного роману вказаного періоду в контексті специфіки художнього мислення белетристики. Як художній масив белетристика знаходиться не лише під впливом класики; іншим потужним джерелом впливу с те, що знаходиться не вище чи нижче, а в стороні від неї. Це народна культура, тобто фольклор. Якщо в класичному історичному романі цей вплив ніколи не виходить за межі сюжету та образної системи, то в белетристиці він зачепив ті тісно пов’язані між собою рівні організації тексту, які в класичному історичному романі підіймалися над фольклором, -хронотоп та історіософію.

Фольклорне начало в хронотопі белетристичного історичного роману розглядається як поєднання певних хронотопів. Відносно історичного ро-

ману особливого значення набувають два тісно пов’язані між собою хроно-топи: загальновідомий хронотоп шляху та хронотоп міфа та казки. Хронотоп історичного роману та хронотоп казки (й міфа) можна характеризувати як діаметрально протилежні. Але якщо так, то існує певна залежність між фольклорним началом твору, що належить до жанру історичного роману, і рівнем його історизму та історичної вірогідності, яка виявляється насамперед на рівні хронотопу. Чим щільніше пов’язані хронотоп, сюжет та система образів з фольклором, тим нижчі рівень історизму та вірогідності. Останньою межею цього взаємозв’язку є заміна історичного хронотопу хронотопом казки, після чого історичний роман перестає бути історичним романом. На рівні історіософії ми бачимо поступове домінування народної історісофії аж до повної заміни її історичною міфологією.

Простежити механізми даного явища дозволяє дослідження часово-просторової організації белетристичної історичної романістики, аналіз текстів якої дає змогу вирізнити наступні етапи "фольклоризації" хронотопу белетристичного історичного роману:

1) міфологізація реального географічного об’єкту, яка викликає певну (бінарну) організацію простору, де присутні два типи території, рай і пекло;

2) заміна біографічного часу міфологічним часом, часом ранньохристиянського кризисного житія (причому на історичний час читач дивиться очима цього героя);

3) розпад часу на власне історичний та казково-міфологічний, які практично не стикуються між собою;

4) на найнижчих рівнях літературної ієрархії - зникнення історичного часу, міфологізація справжніх історичних осіб, які викликають зникнення історичного хронотопу та перехід твору до іншого жанру (текст втрачає всі жанротворчі ознаки і перестає належати до історичного роману).

Перший етап фольклоризації стосується переважно просторової організації тексту. Художня Ойкумена белетристичного історичного роману заснована на дихотомії простору, а сюжет базується на активному використанні метафори шляху. Але й тут белетристика лишається вірною собі, і міфологі-зація справжніх географічних об’єктів орієнтована на вже відомі зразки. В "Мировичі" та "Княжні Таракановій" Данилевського, "Ідеалістах та реалістах" Мордовцева, романах з російської історії Мережковського, "Князі Ні-кіті Федоровичі" Волконського, "Коло сходів трону" Павлова та інших творах розробляється оригінальна версія відомого Петербурзького міфу російської літератури. В цьому контексті реальний географічний об’єкт набуває моторошних рис темного світу потойбіччя: Петербург в історичному романі

- це місто-примара, місто-привид, чи - в іншій системі художніх координат

- "територія мертвих" міфу чи "тридев’яте королівство" казки.

Бінарність міфологічної картини світу вимагає протиставлення "протиприродному" місту міста природного. Таким містом в російській культурі майже два століття виступає Москва, але в історичній романістиці це протиставлення не знаходить очікуваної розповсюдженості. Однією з причин цього є особливий характер міфологізації Петербурга в історичному романі. Якщо це територія мертвих, вона близька за функцією до пекла чи

чистилища, яким, у свою чергу, протистоїть не лише світ живих людей, але н рай. Аналогом раю найчастіше в російській історичній белетристиці виступає такий реальний географічний об’єкт, як Україна. В "Цар-дівиці" Соловйова, і більшого мірою - згаданих вище романах Данилевського, Мордов-цева та Мережковського, образ України як аналога раю не носить випадкового характеру, а постас як важливий елемент ідейно-образної структури цих текстів, в яких присутня українська тематика. Біблійні алюзії звичайно закладаються вже на рівні побудови самого сюжету, і без їх врахування адекватна інтерпретація текстів навряд чи є можливою. Ми можемо характеризувати образ України не лише на міфологічно-фольклорному, але й на екзистенційному рівні як символ непоправно втраченого змісту життя, всесвітньої гармонії, яку марно намагаються відшукати зневірені герої.

Класичному історичному роману властиве органічне поєднання приватного часу життя героїв і історичного часу. Такі риси притаманні хронотопам романів Карновича та Філіппова. Складнішим є хронотоп Данилевського, який широко використовував авантюрний час, особливо в 1-й частині "Княжни Тараканової" та в "Спаленій Москві". Як свідчить його творчість, метаморфози біографічного часу починаються вже в реалістичному історичному романі. В творчості представників інших напрямків ці метаморфози набувають незворотнього характеру. Чим далі відходить письменник від реалізму, тим глибшою стає в його хронотопі прірва між особистісним часом героя та історичним часом - аж до повного зникнення останнього. Ці зміни можна окреслити як поступову "деградацію" часу. Наступним її етапом є заміна власне біографічного часу іншими видами часу Механізми цього явища можна дослідити вже на прикладі творчості представників найближчого до реалізму напрямку, умовно-реалістичного історичного роману.

Найбільш поважним представником умовно-реалістичного напрямку вважається Д.Мордовцев. Проте навіть в одному з найкращих його романів "Ідеалісти та реалісти" присутнє складне поєднання міфологічного часу (особливо відносно внутрішнього світу персонажей) з рисами хронотопу давньогрецького роману апулеївського типу (основа якого - фольклорна), але найбільш ми знаходимо там рис ранньохристиянського кризисного житія. Слід відзначити, що в романі Мордовцсва фольклорне начало е домінуючим не лише в хронотопі, але в осягненні історичних подій. Однак в "Ідеалістах та реалістах" біографічний час не втрачає зв’язку з широким історичним часом; вони складають вже суперечливу, химерну, але єдність.

На наступному етапі вони розпадуться, зв’язок між ними зникне.

Механічне поєднання історії і "пригод" притаманне ще творчості Зотова. Час героя в "низовій" белетристиці завжди є суто авантюрним, тому що нескінченні пригоди героя обумовлені розважальною функцією масової літератури. Проте чим далі відходив історичний роман у своєму розвитку від 1870-80-х рр., періоду тріумфу науки та документальності, коли міфологічно-казкові елементи відігравали другорядну роль, тим сильнішим ставав вияв у його текстах могутнього фольклорного начала. Історична романістика починає все більше орієнтуватись на казку та міф.

Невміння (чи небажання) органічно поєднати дожо героїв і вибрану єно-

ху призводить до того, що справжні історичні події починають грати роль додатка, який поєднується з пригодами вигаданих персонажів механічно і невірогідно. Зв’язок між історичним і біографічним часом зникає. Розпад часу викликає диференціацію персонажів: в тексті діють на "рівних" справжні історичні особи (здебільшого зображувані поверхово та одповимірно) та герої, вигадані автором. Час і принципи зображення останніх базуються на певних фольклорних архетипах, здебільшого казкових (Іван-Дурник та інші казкові герої помішають діяти на тлі реальної епохи). Таким підходом до історії відзначаються, зокрема, дилогія масового белетриста Дмитрієва "Імператор-отрок", романи Авенаріуса" Біроновщина" та "Два регентства", "Аріша-Уточка" Арсеньєва, "Волхви" Лаврова та інші.

Останнім, найнижчим етапом "фольклоризацїГ жанру є міфологізація образів справжніх історичних осіб.

Елементи міфологізації історичних осіб зустрічаються ще в Соловйова та Мордовцева, але вони не переходять певної межи, за якою зникає не лише історична вірогідність, але й життєва правдоподібність. У 1900-1910-х рр. автори умовно-історичних романів підмінюють опис історичних подій фольклорно-казковими схемами. Наприклад, за допомогою фольклорних сюжетів "чудесного порятунку" царя, "причарування" його нечистою силою та політичного міфу "іноземної змови проти Росії" масовий белетрист Лавін-цев (Красницький) в романах "Петро та Анна" та "На заході кохання" вирішує таку складну художню проблему, як адекватне зображення особистості Петра І і його реформ. За рівнем деградації жанру романам Лавінцева відповідають твори іншого масового белетриста М.Алексєєва, в романі якого "Троянди та терни" жебрак Іван Безземельний, якому лихвар не дав хліба, темної ночі нападає на самотнього перехожого. Перехожим виявляється сам Борис Годунов, правитель Русі.

Таким чином, коло замикається: історія перетворюється на казку чи міф, історичний час зникає, і з ним зникає історичний роман.

Серед причин, що викликають контамінацію несумісних жанрів, їх хро-нотопів та ознак аж до повного "розчинення" в цій. мішанині історичного роману, можна вирізнити як пов’язані з самим жанром історичного роману, так і загальнобелетристичні. До останніх належить тенденція до спрощення, яка виявляється і в механізмах запозичення белетристикою класичної спадщини, і в освоєнні нею історії. Історична міфологія, з її бінарною картиною світу, де чітко видокремлене біле та чорне, є спрощеним розумінням історії. На нижчому рівні белетристики фольклорна стихія отримує переконливу перемогу над історичною вірогідністю та здоровим глуздом, переводячи текст з сфери поважних жанрів в область магічної казки.

Чим далі відходить історичний роман від досягнень та традицій 1870-80-х рр., тим виразнішими є риси цієї перемоги; чим ближче до зламу століть, тим сильніше міф затіняє історію. Свідченням того, що це риси не лише масової культури, є творчість Мережковського. Сюжети п’яти його романів -

- "Юліана Відступника" (1896), "Леонардо да Вінчі" (1901), "Петра та Олексія" (1905), "Олександра І" (1911), "14 грудня" (1918) грунтуються на ар-

хетипі "ритуального жертвоприношення", а низка похмурих антитез викликає есхатологію часу, особливо виразну в "Петрі та Олексії". Історія в цих творах постас у вигляді такої ж чорно-білої картини, яка є звичною для масової белетристики.

Остання обставина змушує замислитись, чи не існує порад з історичною міфологією в російській романістиці зламу століть інший міф - міф елітарності. В романах Мережковського ми бачимо елітарність стилю, та не елітарність думки. Пройшовши довгий шлях крізь європейську премудрість, його історіософія повертається на новому витку спиралі до архаїчних першоджерел міфологічної свідомості.

Але категорія часу в історичному романі завжди мислилась як поєднання "великого", історичного часу (з його історіософією) і "малого", приватного часу окремої людини. Ідейна девальвація історіософського начала масової історичної белетристики не позначилася на ЇЇ здатності до розробки поважної моральної проблематики. У третьому розділі, "Моральна проблематика історичного роману другої половили XIX століття і його суспільно-політичне значення", розглядається комплекс ключових морально-етичних проблем історичної романістики, який в загальних своїх рисах був закладений ще творами Пушкіна на історичну тематику ("Борис Годунов", "Капітанська дочка"). Це проблеми людини і влади (в різному контексті), російського бунгу та "маленької людини".

Вплив пушкінської моральної проблематики на різні жанри був, звісно, різним. Як вона відбилася на розвитку та формуванні жанрових канонів історичного роману, можна визначити, порівнявши художню реалізацію кожного з цих питань в конкретних текстах, наприклад, проблеми "людина і влада" в "Борисі Годунові” та в двох романах, що належать до вищого та середнього белетристичного рівня - "Олександрі І " Мережковського та "Цар-дівиці" Соловйова, в яких присутня практично повна реалізація схеми головного ідейно-морального конфлікту пушкінської трагедії. Проте рівень розробки цієї проблеми є різним, тому що Соловйов та Мережковський, продовжуючи пушкінську традицію засудження нелегітимної влади, кожен по- своєму спрощують проблему.

Так само, продовжуючи пушкінську традицію несприйняття кривавого шляху вирішення суспільних конфліктів, Данилевський в "Чорному році", Саліас в "ГІугачовщині", Мордовцев в "За чиї гріхи?", "Великому розколі" та інші відмовляються від соціального оптимізму Пушкіна і дивляться на народ з песимізмом (досить згадати сцену розгрому Чудова монастиря в "На Москві" Саліаса).

Еволюції зазнає і тема "маленької людини": при збереженні соціальної гостроти морального конфлікту в історичній белетристиці принципово змінюється суспільне становище героя, його місце в суспільній ієрархії, що призводить до розмиття меж самого поняття. В романах Соловйова "Сергій Горбатов", "Волтер’янець", "Касимовська наречена", Волконського "Князь Нікіта Федорович", Карновича "Згуба", Павлова "Коло сходів трону" тема "маленької людини" трансформується в тему соціального безправ’я та

беззахисності людини. Відповідно, пошуки ідеалу героями белетристики в жорстокому та неправедному світіприречені на поразку.

Саме історичною белетристикою сформований жанровий канон: серйозний історичний роман без моральної проблематики став неможливим саме після творчості белетристів другої половини XIX століття (зокрема 70-80-х рр.). Повторюючи "вічні теми" великої літератури, белетристика настирливо впроваджувала в читацьку свідомість розуміння їх значення та ваги. За законами жанра пильний погляд у минуле обертався на пророцтво майбутнього. Міфологізація історії не завадила розробці поважних морально-суспільних проблем (вона лише не могла дати відповідь). Це, власне, і становить суспільне значення історичної белетристики - підхід до історії з моральних позицій. І саме зображення як провідної теми беззахисності і безправ’я людини в недемократичному суспільстві з авторитарною владою викликало вороже ставлення до історичної белетристики провідних критиків революційно-демократичного табору. Салтиков-Щедрін, ПІелгунов, Михайловський, Скабичевский та інші ставилися до самого жанру виключно негативно і відгукувались з безжальною іронією про всі історичні романи, незалежно від їх художнього рівня.

Причини ставлення критики до жанру будуть незрозумілими, якщо виходити виключно з літературної природи жанра. Історичний роман - це завжди спроба осмислення історії через посередництво літератури, його природа не лише літературна, але й історіософична. У революційних демократів була своя історіософія, яка зводилась до запереченій минулого як такого. Революційні зміни в будь-якому їх втіленні вимагають особливого типу суспільної свідомості, яка найбільш переконливо втілена в словах відомої пісні "отречемся от старого мира". Суспільство, що не знає свого минулого, бачить в ньому виключно темні сторінки, являє собою ідеальне поле для соціальних експериментів. В цьому сенсі інтерес до історії, в тому числі до таких її темних та кривавих сторінок, як пугачовський бунт чи поліцейська утопія Аракчеева, не міг не викликати глухого роздратування в революціонерів. Тим, хто планував глобальний переустрій світу, правда про історію була не потрібна. .

Наслідки такого ставлення до історії відомі, як і вартість суспільних екс периментів. Перед літературознавчою наукою постає необхідність надолужувати впущене, наново вивчати несправедливо забуте. Частиною цією спадщини є й російський історичний роман другої половини XIX століття, кращі зразки якого не втратили ані естетичної вартості, ані громадянського звучання.

ВИСНОВКИ

Протягом довгого часу дослідження історичного роману другої половиш; XIX ст. зводилися до затаврування його за допомогою кількох постійних епітетів як "монархічного" чи "белетристичного", що мало виправдовував безапеляційність визначень періоду 1850-1900-х рр. як "чорної смуги" і історії жанру, коли розвиток начебто припинився аж до 1917 року. Дослід

ження творчості понад двадцяти письменників, які репрезентують історичний роман даної епохи і аналіз понад 50-ти романних текстів, доводять не лише ідеологічну слабкість панівної до останнього часу концепції "застійного півстоліття", але й її літературознавчу незрілість. Хоч це твердження може видатися парадоксальним, але приналежність жанру в певну епоху до літературного масиву белетристики не лише не вповільнює його розвиток, а навпаки, прискорює його.

Еволюція жанру протягом другої половини XIX століття йшла в чітко визначеному напрямі: від старих зразків "вальтер-скоттівського", напівро-мантичного роману Зотова, О.К.Толстого чи Соловйова до реалістичного історичного роману, який формується під впливом "Війни і миру" Льва Толстого у творчості Г. Данилевського, М. Філіппова, Є. Карновича. Саме їх творчістю закладені підвалини сучасного розуміння історичної вірогідності га документальності як жанротворчих ознак. Рух у цьому напрямку, сповільнений в добу панування модернізму, знову набуває сили в наступній період розвитку історичного роману, в першій половині XX століття. Дисертант Зачить незаперечні докази генетичного зв’язку між радянським історичним романом та історичною белетристикою 1850-1900-х рр. в тематичній та сю-■кетотворчій спадкоємності прози О. Форш, Ю. Тинянова, С. Сергеєва-Цен-:ького, А.Чапигіна по відношенню до творчості Г. Данилевського, Д. Мор-зовцева, М. Філіппова, Вс. Соловйова. Таким чином, заповнюється неісну-оче "провалля” між історичною прозою 1830-х рр. та досягненнями історичного роману XX ст.: історична романістика другої половини XIX ст. постає пс необхідна проміжна ланка між пушкінською "Капітанською дочкою" та 'Петром Першим” О. Н. Толстого.

Основні положення дисертації внкладено у таких публікаціях:

1. Исторический роман Вс.Соловьева "Царь-Девица" и пушкинская традиция И Пушкин и русская культура. Материалы конференции молодых ученых 11-13 ноября 1997 г. -- Москва, 1998. -- С.100-105.

2. Стійкі мотиви в російській, українській і польській історичній романісти-іі другої половини XIX століття // Матеріали міжнародної славістичної сонференції пам’яті професора Костянтина Трофимовича. - Львів,1998. -1258-262.

3. Путеводитель по преисподней, или Петербург в русском историческом

юмане//Нева.-- 1998. 4.-С. 168-180.

АНОТАЦІЯ

Шерман О.М. Художня специфіка російського історичного роману другої юловини XIX століття і проблеми розвитку жанру. - Рукопис.

Дисертація на здобутття вченого ступеня кандидата філологічних наук а спеціальністю 10.01.02 - російська література. - Одеський державний уні-іерситет ім. 1.1. Мечникова. - Одеса, 1998.

Дисертація являє собою одну з перших спроб дослідження художньої специфіки російського історичного роману другої половини XIX століття в аспекті особливостей белетристичної літератури. В роботі подається концепція розвитку жанру протягом 1850-1900-х рр.; обгрунтована його періодизація, а також внутрішня диференціація історичної романістики за напрямками. Окремо розглядаються складові художньої специфіки, пов’язані з ключовою для жанру категорією часу - хронотоп і історіософія, а також суспільне значенння жанра.

Ключові слова: історичний роман, художня специфіка, розвиток, жанр, белетристика, типологія, хронотоп, історіософія, моральна проблематика.

АННОТАЦИЯ

Шерман Е.М. Художественная специфика русского исторического романа второй половины XIX столетия и проблемы развития жанра. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.02. - русская литература. - Одесский государственный университет им. И. И. Мечникова. -- Одесса, 1998.

Диссертация является одной из первых попыток исследования художественной специфики русского исторического романа второй половины XIX столетия в аспекте особенностей беллетристической литературы. В работе излагается концепция развития жанра на протяжении 1850-1900-х гг.; обоснована его периодизация, а также внутренняя дифференциация исторической романистики по направлениям. Отдельно рассматриваются составляющие художественной специфики, связанные с ключевой для жанра категорией времени - хронотоп и историософия, а также общественное значение жанра.

Ключевые слова: исторический роман, художественная специфика, развитие, жанр, беллетристика, типология, хронотоп, историософия, моральная проблематика.

SUMMARY

Sherman О.М. Artistic peculiarities of the Russian historical novel, of the seconci half of the XIX century and problems of development of the genre. - Manuscript.

Dissertation for the Candidate degree, speciality 10.01.02. - Russian literature -- Odessa Mechnikov State University. -- Odessa, 1998.

This dissertation is one of the first attempts of research of the artistic peculiarities of Russian historical novels of the second half of the XIX century from the standpoint of specific peculiarities of fiction (popular literature). This dissertatior gives the concept of the genre development in 1850-1900; substantiates its period] zation, and also provides differentiation of the Russian historical novel by th< trends. Chronotop and historiosophy - the components of artistic peculiarities connected with the key category of the genre - temporal category - are elucida ted individually along with the elucidation of the social importance of the genre. Key words; historical novel, artictic peculiarities, development, genre, fictioi (popular literature), typology, chronotop, historiosophy, moral issues.