автореферат диссертации по философии, специальность ВАК РФ 09.00.03
диссертация на тему: Идентичность социального субъекта в дискурсе постмодернизма

Полный текст автореферата диссертации по теме "Идентичность социального субъекта в дискурсе постмодернизма"

УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

РГВ од

2 'і ОлТ

ВОРОПАИ Тетяна Степанівна

Ідентичність соціального суб’єкта в дискурсі постмодернізму

Спеціальність 09.00.03 - соціальна філософія і філософія історії

АВТОРЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук

Харків - 2000

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Харківському державному політехнічному університеті Міністерства освіти та науки України.

Офіційні опоненти:

Доктор філософських наук, професор, член-кореспондент НАН України

Попович Мирослав Володимирович,

завідувач відділом Інституту філософії ім. Г.С.Сковороди

НАН України, заслужении діяч науки і техніки У країни

Доктор філософських наук, професор Тульчинський Григорій Львович,

Санкт-Петербурзький університет культури та мистецтва, професор кафедри менеджменту та економіки культури, заслужений діяч науки Росії

Доктор філософських наук, професор

Мамалуй Олександр Олександрович,

завідувач кафедри філософії Харківського національного

університету ім. В.Н.Каразіна, заслужений діяч науки та

техніки України

Провідна установа: Центр гуманітарної освіти НАН України

-У

Захист відбудеться 2000 р. о 10 годині на

засіданні спеціалізованої вченої ради Д. 64.700.01 при Університеті внутрішніх справ (61080, м. Харків, проспект 50-річчя СРСР, 27).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Університету внутрішніх справ (61080, м. Харків, проспект 50-річчя СРСР, 27).

Автореферат розісланий “ вересня 2000 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Потреба у соціальних ідептнфікапіях - одна з фундаментальних аптронологічних констант. Проте численні спільнота, до якпх залучена сучасна людяна і з якими вона себе ідентифікує, часто виступають у відношенні до неї як владна, але відчужена сила, поліпно до Заліку з одноімепного роману Ф.Кафки. Соціальне не тільки спрпяс індивідуації, а здатне й нівелювати особистість. Століття, що мшіас, навело світові велпке розмаїття прикладів повної втрати персональної ідентичності, хибної' ідентичності, дифрії ідентичності, ії розчинення в класах, партіях, націях. За них умов проблема ідентичності як проблема самовизначення особистості у відчуженому та омасовленому суспільстві пабувас життсво-важлнвого значення.

Актуальність теми дисертаційного дослідженім визначається як загальними тенденціями еволюції особи та суспільства па межі другого і третього тисячоліть, так і специфічними рисам» розвитку України пострадянського періоду.

Універсальна тенденція нопіуку та збереження своєї національної ідентичності проходить напруженою віссю через усю історію українською пароду. Драматичні зміни останніх десятиріч XX століття в світі, в Європі, на просторі колишнього «соціалістичного табору» загострили актуальність різноманітних складових проблеми ідентичності. Кризу ідентичності переживає будь-яке суспільство перехідного періоду. Україна не становить тут винятку. Прагнення відродити свою національну та культурну самобутність, мову, визначити національну ідентичність перетинаються та у дивний сносіб сполучаються зі світовими тенденціями глобалізації', з необхідністю ііпсіруватися у впливові світові та загальноєвропейські структури і, як наслідок, з необхідністю відповідати їх стандартам та цінностям.

Одночасно загострюються проблеми особпстісного самовизначення, пошукп людиною «спою єдиного місця в єлітому бутті> (М.М. Вахтін). У суспільстві, яке траяс<}юрмується, можуть стати незатребуваннми минулий досвід, знання, професія, минула ідентичність у цілому. Але яким би важким не було визначення ідентичності в перехідний період, від виявлення, точніше, від впявленпя-коиструюваиня національної, культурної або особпстісної ідентичності не в останню чергу залежить моральне оповлеппя українського суспільства, ступінь його свободи та здатність установитися в сучаспому світі як нація, іцо самостійно визначає своє буття.

Проблема ідентичності притаманна не лише трапзптпнм суспільствам, а іі суспільствам стійким і зовні благонолучпим. Філософи,

соціологи та психології вже не одне десятиріччя відзначають, що б дпшшічіїоліу та напруженому сучасному світі ідентичність соціального суб'єкта стає все більше нестабільного та крихкою. Постмодернісіська думка пропонує своє розумінпя цієї нестабільності. Вона не відкидає повністю поняття суб’єкта, але ідентичність суб’єкта вважає «нздлетерміновапою ілюзією». Загальником такої позиції є твердження, що ідентичність є функцією соціальних обставин та мови. В основі цього перекопаная лежить розвинуте М.Фуко положення, іцо самопізнання особи залежить від наявних у дану епоху лінгвістичних ресурсів. Іншими словами, ідентичності, персональні та групові самовизначення приречені бути не чим іншим як продуктом днскурспвнпх практик та дискурсивних формацій і не репрезентують аніякої «внутрішньої природи» людини. Проте посгмодерністськнй релятивізм щодо ідентичності пе «закриває» проблему, а павпакп, показує її злободенність і актуальність як одпісї з основних скзисгспційпих і онтологічних проблем сучасної людини та сучасної культури. Дійсно, чи не є тема ідентичності останньою метафізичною ілюзією, яка залишилася у добу «пост-»? Чи існує персональна, особистісна ідентичність, так би мовити, «ідентичність для себе»? Як можна її виявити та описані? Чи це також є Ілюзією, яка залишилась від тисячоліть «лотоцептрнз.му», що усюди шукав початок, джерело, причину та підставу? Але якщо суб’єкт є лише функцією, формою, посієм соціальних ролей, коїюрукгом мови і «влади», тотальною видимістю, яка приміряє на себе різні маски, то його, власне кажучи, і зовсім не існує. «Тотальна видимість», що пе мас ідентичності, не здатна до любові, творчості, пізнання, вона не потребус свободи і не має відповідальності. Суб’єкт без ідентпчпосіі — це вже не «хто», а «то», маска ол’> поличчя і ооль без лгодипп.

Соціальна філософія та антропологія ич»,,:;;,: починають

все активніше вивчати метаморфози індивідуальних та колективних ідентичностей.1 Законне місце соціально-філософського знання в дослідженні ідентпчпосіі обумовлене тим, що без соціуму, без урахування всього контексту життєдіяльності та соціального досвіду особистості питання про ідентнчпість пе тільки пе може бути вирішене, але й коректно поставлене. З іншого боку, соціальний суб’єкт — це суб’єкт, сутністю якого є час та зміни, він дорівшос і пе дорівнює собі водночас, а його різнобічна активність скерована не лише на навколишній світ, але й

1 Див., наир: lioyd Ch. The Structures of History. — Oxford (UK), Cambridge (USA), Blackwell Publ., 1993. - P. 45-50; Барулин B.C. Социальная философия. — М.: Гранд, 1999. - Гл. XI, XIII; The Politics of Toleration in Modem Life / S.Mendus (Ed.). — Durham, Duke University Press, 2000. — P. 5-7,14 etc.

з

на самого себе. Тому в більшій або меншій мірі ного ідентичність є перманентно проблематичною. Проте саме в XX столітті темпоральна природа і людини, і соціуму стас иайяспішоїо, а саліорефлектпвиість — загальиою характеристикою кудьтурті. Отже, звернення філософської думки до проблеми ідентичності саме сьогодпі уникнути не можна.

Проблематик;! ідентичності соціального суб’єкта суттєво збагачує категоріальний апарат соціальної філософи, привертаючи рагу до тих комунікативних ланок, які зв’язують людей одне з одним і з соціумом. Ідентичність соціального суб’єкта - це ідентичність «людпнп-в-світі», ідеитичшеть людини як суспільної істотп, соціального актора, чиї соціальш ролі слугують опорою для її саморозуміпші і самоіятерпретації. Соціальне виступає як генерал ізуючпй контекст, в якому відбувається пошук суб’єктом власної ідентичності, і ця ідентичність, у свою чергу, істотно впливає на соціальні процеси.

Ідентичність будь-якого соціального суб’єкта одвіку визначалася традицією. Сьогодні традиція перестає бутп головним об’єднуючим чинником життя та культури. Досвід та знання «батьків» иерідко зустрічаються з «усмішкою ііркою обдуреного сина» — не лише в «великому часі» культури, а вже у межах одною покоління. Надзвичайно динамічні зміни в соціальній реальності, у відносинах людини і суспільства, людини і людини віддзеркалюються в мистецтві швидше, пій; стаюіь предметом безпосереднього наукового аналізу або філософською осмислення. Інтуїтивне художиє сприйняття виявляється більш гнучкими і чутливим до тих проблем особи і суспільства, які тільки народжуються на наших очах. Тому філософія в дослідженні феномена ідентичності не може ігнорувати досвід інтерпретованого мистецтвом буття. Звернення в дисертації до літератури модернізму та постмодернізму як до дискурсів, пайбільш розвинених у відіБорепні свіуомосгі сучасної людини, здасться мені цілком виправданим і перспективним напрямом дослідження Ілентичпості.

Зв’язок робота з науковими програмами, пляпами, темами. Викопане дпсертацінпе дослідження пов’язапе з науковою темою Харківського державного політехнічного університету «Наукові основи гумапізації вищої освіти та становлення особистісннх, духовних та інтелектуальних якостей майбутнього керівника кадрового потенціалу» (М0614, N° 010011001693), де дисертант є відиовіуальїпш за частину, яку розробляє кафедра етпкп, естетика га історії культури.

Ступінь наукового опрацювання проблеми. У західній пауково-філософєьіай думці багатоаспектпі розвідки ідентичності інтенсивно ведуться з початку 70-х років. Присвячені цій проблемі робота мають, як правило, міждисциплінарний характер і об’єднують представників

найрізномаштцнх галузей знання. Серед найбільш відомих праць слід названі, передусім, фундаментальний труд Ч.Тейлора «Джерела особи. Становлення сучасної' ідентичності».1 Декілька праць міжднсцішлшарлої збіріш «Сучасиість та ідентичність» (пасадіперед, статті Д.Келлпера та М.Бермана)2 мають пряме відпошення до темп дисертації, вони детлльпо розглядаються у відповідних розділах дисертації. Соціально-філософським аспектам ідептпчності присвячена збірка «Детрадиціоналізація. Критичний аналіз влади та ідентичності»3 У широкому соціально-філософському контексті розглядається ідентичність в книзі А.Гідлеиса «Сучасність та ідентичність особи».4 Робота Н.Лоува і Х.Ньюмана опрацьовують ідентичність в межах аналітичної філософії, вони, зокрема, включені до нещодавно виданого «Довідника з філософії мови».5

Ядро дискурсу ідентичності традиційно складають філософія, соціологія, герменевтика. Так, наратавну ідентичність як гермеїіевтнчну проблему вивчає П.Рікер, як соціальну - А.Макіїтйр. Орптіпальнин піуод до проблеми кризи ідентичності розвиває сучасний німецький філософ В.Хесле. Багату історію мають розвідки феномену ідентичності в психоаналізі. Вони пов’язані, насамперед, з Іменами З.Фрепда та Ж.Лакапа. ІІід певннм впливом психоаналізу та соціальної філософії Л.Альтюссера ідентичність опрацьовувалась у французькій школі аналізу дискурсу, яку започаткував М.ГІеше. Починаючи з 80-х років, присвячують національній, культурній та етнічній ідентичності окремі словникові статті майже всі довідкові видання з суспільних наук.6 Сьогодні потік творів па Заході, що виносять у заголовок слово «ідентичність», с практично неозорим.

Сучасні аспекти проблеми ідентичності розробляють також російські філософи В.С.Малахов і Концепція

В С.Малахова покладена мною в основу систематизації філософських

1 Taylor Ch. Sources of the Self. The Making of the Modem Identity. - Cambridge, 1996.

2 Modernity and Identity. Ed. by S.Lash & J.Fricdman. - Oxford (UK), Cambridge (USA), 1996.

3 Dctraditionali/ation. Critical reflection on Authority and Identity. - London, 1996.

4 Giddens A. Modernity and self-identity. - Cambridge, 1991.

5 Lowe E.J, Objcct and Criteria of Identity' // A Companion to the Philosophy of

Language. - Blackwell Publ., 1999. - P.6I3-633; Nooman, H. Relative Identity// Op.cit. -P.634-650. ”

6 Див., напр.: Boemer P. Concepts of National Identity. An Interdisciplinary Dialogue. - Baden-Baden, 1986; Identity// Key Concepts in Cultural Theory. -London and New York, 1999. - P. 183-187.

аспектів дослідження ідентичності. Проте головна ідея В.СМалахова стосовно чого, іцо ідентичність як об’єкт аналізу не мас нетлежного під теорії буття, як па мене, не с переконливою. ІІринаймі, добре відомі науці кризп персональної та колективної ідентичності існують не лише в головах теоретіпсів. Більш перспективним є розуміння ідентичності Г.Л.Тульчинськпм. Ідентичність розглядається петербурзьким ученим як проблема меж людського «Я», які збігаються з межамп його свободи та відповідальності. Самосвідомість суб’єкта і самосвідомість свободи виступають прп такому підході як взаємопов’язані поняття. М.В.ІІоповнч, у свою чергу, розвиває та уточнює саме поняття свободи, що набуває різних характерноїик у різних впдах комунікації як осповппх вимірах людського буття.1

У соціально-філософській думці України проблематика ідентичності залишається практично не освоєною, за винятком аспектів національної ідентичності, тісно зв’язаних з актуальними для сучасної України питаниями нації’, національного характеру та національної ідеї. Однак висвітлення цієї проблематики опирається, головним чином, па праці вітчизняних дослідників і залпшас без належного розгляду сучасний зарубіжппи досвід. Основний корпус праць найвідоміших теоретиків пації та національної ідентичності (Б. Андерсона, Е.Ґеллнера, Е.Гобсбаума, Ф.Зоиабенда, Р.ВІльямса, С.Холла та іп.) в Україні не видавався і не перекладався. Виняток становить монографія Г.Касьянова «Теорії- націй та націоналізму» (Київ, 1999), де представлено систематичний виклад різноманітних теорій націй та націоналізму, в тому чпслі й найсучасніших. Проїв національна ідентичність тлумачиться в цій роботі як синонім національної свідомості. Ідентичність українців досліджується автором, головним чином, з точки зору націоіенези.

Відповідно до окресленої ситуації, спрямованість дисертаційного дослідження об’єктивно обумовлюється початковим рівнем розробки проблеми ідентичності у вітчизняній науково-філософській думці, коли необхідно окреслити копцеїітуадьш колтекспі, предметні та проблемні поля осмислення ідентичності відповідно до її різних типів; визначити ключові тенденції розвідок ідентичності у соціальній філософії; проаналізувати причипн негативного вирішення дапої нроблемп у постмодерпіші — одним словом, обгруптовапо внести проблему в інтелектуальний обіг і зробити ії предметом подальшої культурної та філософської рефлексії. Проте я маю па меті не лише узагальнення накопиченого щодо проблеми иентпчності матеріалу, але й творче опрацювання тпх ії аспектів, які впвчепі, на мою думку, ще недостатньо.

1 Попович М.В. Раціональність та виміри людського буття. — Киш, 1997.

Об’єктом дисертаційного дослідження є фепомен ідентичності соціального суб’єкта б ситуації' постмодерну. Предмет дослідження — дискурсивний вимір ідентичності соціального суб’єкта, тобто топ вимір, де людина — «бутгя, здатне до артикуляції» — конструює та виражає свою ідентичність за допомогою дискурсу, створюючи його і водночас виступаючи продуктом інших дискурсів. Я виходжу з засновку, що мова (у тому числі, і мова культури) детермінує суб’єкт не менше, піж соціальні відпоеннп або «внутрішня природа». Тому ідентичність розглядається мною не як довічний атрибут або єутнісна ознака соціальною суб’єкта, а як продукт функціонування соціокультурпо обумовленого відношення «суб’єкт — дискурс».1 Конкретизація поняття ідентичності через відношення «суб’єкт - дискурс» передбачає розгляд у дисертації таких ііого аспектів: а) суб’єкт - сталь (другий розділ); б) інтерпретатор _ текст (третій розді.\); в) автор — твір (четвертий розділ). Безумовно, ці відношення не охоплюють всього проблемного поля ідсігіті ч пості, але вони допомагають відтворити певну закономірність у культурних трансформаціях уявлень про ідентичність, опираючись на «емпіричну базу» такого соціального явища, як література.

Головна мета дисертаційного дослідження полягає в опрацюванні основного кола питань, пов’язаних з відображенням та інтерпретацією ідентичності в постмодернізмі, та концептуалізації дискурсивного виміру ідетпчпосгі - виявленню форм репрезентації «Я» засобами дискурсу.

Зазначена мета дослідження впзпачас його основні змістовні задачі:

1) виконати порівняльний аналіз основных соціокультурнпх кпннепцій ідентичності, систематизувати предметне ноле ідентичності, показати її соціальну природу,

2) з’ясувати особливості пекласнчного розуміння ідентичності та виявити концептуальні засоби його опвсу;

1 У контексті даного дослідження піл дискурсом розриється «мовлення», «діалої», «текст» або корпус текстів, що включають дослідження умов їх продукування або ж обмежень, яві воші наклад ають. Дпскурс — поняття набагато ширше, ніж текст; не текст разом з традицією, до якої він належить і яка вшначає спосіб обговорення тієї чи іншою теми, приклади постановки проблем, вшіравдашія, обгрунтування, зв’язку з іншими темами тощо. Тому дискурс — не завжди текст, але не кожпнн текст може вважатися дискурсом, а тільки такий, що передбачає певніш екстралінґБІстпчшін, соціальній контекст. Дискурс у соціальному плані вшначає історично окреслену ідентичність суб’єкта.

3) розкрити найбільш загальні закономірності репрезентації' ідентичності в європейському і сюр п ко-ііул мур н ому контексті (від романтизму до постмодернізму);

4) виявити типологічні ознаки металітераіурп як найбільш попгпреігого різновиду дискурсу ггостиодеряізму, визначити и роль і функції' в осягненні проблеми ідентичності;

5) висвітлити логіку еволюції герменевтики та використати її потенціал для аналізу дискурсу постмодернізму, провести порівняльний аналіз герменевтики та деконструкції;

6) здійснити критичний аналіз проблеми «смерті автора» в постаодершстськт літературі, з’ясувати її значення для розв'язання загальиофілософської проблеми ідеїтг чішсті соціально го суб’єкта;

7) з’ясувати та критично оцінити сугпість наявних у науковій та філософській літературі розбіжностей щодо розуміння національної та культуриоі' ідентичності.

Методологія дослідження базується на гермепевтпчному підході. Ного спрямованість поляг,іс у з’ясуванні тою, як соціальний суб’єкт виражає себе і власну ідентичність засобами дискурсу і як дискурс детермінує того або іншого соціального суб’єкта. Вище вже зазначалося, що « дисертації розглядаються різні аспекти ідентичності з акцентом на специфічний матеріал — літературу як найбільш розвинену частину упіверсуму дискурсів, де людина постійно шукає, називає та змінює себе. Тому сучасні методи аналізу літературною тексту (насамперед, структурні) також знайшли застосування в дисертації.

Крім зазначених, в дисертаційному дослідженні були використані компаративний підхід (2 розділ), елементи діалогічного (1 розділ), структурно-фупкцкшальпого (3, 4 розділ) та феноменологічного (4 підрозділ 2 розділу, додаток Б) иі\ходів.

Теоретичне підгрунтя дослідження становлять праці вітчизняних та зарубіжних фахівців у галузі соціальної фі\ософіі' (Г.Лдорио,

B.П.Андруїцепка, ВС.Баруліна, О.М.Крпвулі, В.С.Малахова,

0.0.Мамадуя, Ч.Теилора, Г.ЛТульчинсккого, Р.Рорті, О.М.Соболя,

1.В.Цуріиої, В.В.Шкодп), філософії паукп та культури (В.С.БІблера, Є.К.Бпстрицького, П.ГІ.Гандепко, І.ІІ.Ільїпа, М.К.Мамардапівілі,

О.[.Панченко, М.В.П оповпча, ІІ.Рікера), логіки і філософії' мовп (Б.В.Маркова, В.Д.Тітова, І.В.Хоменко), фіуософії літератури (М.М.Бахтіна, У.Еко, II. де Мена, В.ІЇ.Руднєва, Р.Сальдівзра,

C.С.Хоружого) та іп.

У дисертаційній роботі знайшли відбппя теоретичні положення, що розвиваються в роботах 3.Баумана, В.Беньяміиа, П.Берка, М.Бермана,

К.Вердері, Р.Вільямса, ГІ.Во, Ю.Габермаса, Г.-Г.Гадамера, Е.Ґеллнера, А.Гіддепса, Ж.Дсльоза, Ф .Джеймсона, Е.Еріксоиа, Ж.Женетга, Д.Келлнера, Ф.Кермода, Д.Кулера, Ф.Даку-Лабарта, Е.Левінаса,

II.Нідерм юллера, С.іїорріса, А.Турсяа, М.Фуко, С.Холла та ін.

Наукова новизна результатів дисертаційної робота конкретизована у таких тезах:

• Філософські передумови иекласичиого розуміпня ідентичності породжепі критикою філософи тотожності і утвердженням філософії' розрізнення (М.Гайдеггер, Ж.Дельоз, Ж.Дерріда), тісно пов’язаної з радикальніш переосмисленням ролі мовн в людському бутгі;

• ІІа основі вивчення сучасних зарубіжних джерел, біидність з яких дотепер не була предметом систематичного дослідження вітчизняних фахівців, запропоновано класифікацію основних соціально-філософських концепцій ідентичності, яка включає есенціалістську (Ч.Тсплор та іи.), соціальну (А.Турен, Р.Сансольє) та соціально-копструктивну (Д.Келлнер, Дж. Маркс, Р.Рорті) концепції'.

• У результаті порівняльно-історичного аналізу культурно-стильових домінант доби Модерну встановлено, гцо вопи конституюють різні дискурсивні способи реалізації ідентичності, а саме — через природу, через культуру, через мову. Критично оцінено концептуальні засоби постмодерпістської декопструкції ідентичності (зокрема, поняття «децентрація» та «розрізнення» (дЩе галсе)).

• Запропоновано філософське осмислення металітературн — специфічної формп дискурсу постмодернізму, в якій література осягає власну ідентичність — як соціального інституту і як лінгвістичної реальності. Показано, що ідентичність суб’єкта (автора та героя) в мсталіг.ір.иурі л:; ."терз^ур1 самосвідомості с полівалентною та неуиітарною.

• Здійснено порівняльний аналіз герменевтики та деконструкції, оцінено їх реальний потенціал як для інтерпретації' дискурсу, так і для інтерпретації' суб’єкта. Встановлено, що оптологізація акту розуміння в процесі еволюції' герменевтики безпосередньо вплинула па виникнення постмодерністських (ліигвоцеитрнчиих) уявлень про ідентичність.

• Уперше проведено багато ас н е кгн н іі аналіз центральної для постмодернізму проблеми авторства та показано специфіку наративної ідентичності. З’ясовано, що структура наративноі' ідентичності нов’язапа як із відкриттям нових дискурсивних способів репрезентації суб'єктивності, так і з ускладненням змісту ідентичності соціального суб’єкта.

в Виявлено тенденцію розпаду унітарності «Я» в літературі модернізму н постмодернізму, що дозволило зробиш висновок про

обмеженість релукціоністськпх визначень ідентичності. Показано, що розпад унітарності маніфестує ие «смерть суб’єкта», а його нову — складну і багатовимірну — онтологію.

* На підставі зазначеного зроблено узагальнення про певну відповідність поетпки постмодернізму та ного антропології', колп прийом має не інструментальне, а самодостатнє значення, а модель суб’єкта вибудовується за умов визнання співіснування багатьох «ідентичностей» у горизонті індивідуального та соціального світу особи.

• Підтверджено неправомірність редукції феномену національної ідептпчносіі до етнічної' або ототожнення ії з культурною ідентичністю. Показано обмеженість спрощеного «есенціалістського» тлумачення національної ідентичності. Національна ідентичність не має незмінної субстанції, вона набуває різної якості у різні історичні періоди, постійно змінюючись, оновлюючись і транєформуючнсь.

Науково-теоретичне та практичне значення роботи полягає в тому, що вона започатковує новий д\я вітчпзняпої соціально філософської думки підхід до вивчення ідентичності соціальною суб’єкта і дозволяє у першому наближенні простежити еволюцію особистості доби модерну і сучаспої— ностодерпої - культури.

Результати осмислення дискурсивного аспекту ідентичності, отримані в дисертації, можуть слугувати орієнтиром для більш глибокого розуміння різноманітних проявів колективної та індивідуальної ідептпчпості в сучасній культурі, вони здатні полегшити розуміння та вирішення проблем, пов’язаних з кризою ідентичності в умовах суттєвих соціальних трансформацій.

Матеріал дисертації містить аналітичні огляди концепцій, мало відомих українському читачеві (Ч.Тейлора, П. де Мепа, РСальдівара, Л.Турена, Д.Ксллнера, Ф .Джеймсона та ін.), тому він може бути використаний для розширення уявлень про характер та тенденції розвитку сучасної зарубіжної філософської думки.

.Висновки щодо національної та культурної ідентичності сприятимуть формуванню більш виваженої стратегії національно-культурного розвитку України і мають стимулювати подальші розробки в цій галузі, вільні від недовговічної політичної кон’юпктурп або ідеологічної упередженості.

Прнпцпші і підходи постмодернізму, викладені в дисертації, мають певний потенціал впливу на перетворення методології соціальпо-гуманітарннх дисциплін, мептальності сучаспої людини взагалі.

Результата дисертаційного дослідження знайдуть застосування в вузівських лекційних курсах з філософи, історії української та зарубіжної культури, спеяьурсах з культурології та філософії' культури.

Апробація теми та результатів дисертаційного дослідження. Основні положення та результати дослідження доповідались та обговорювались на конференціях, коніресах та школах, а саме:

X Всесоюзна конференція з логіки, методології та філософії науки (Білорусія, Мінськ, 1990); XIX Всесвітній філософський конгрес (Росія, Москва, 1993); Всеукраїнська науково-практична конференція «Діалог культур і духовний розвиток людини» (Кпїв, 1995); літая школа «Форми залучеиця до нової Європи і вилучення з неї» (Угорщина, Будапешт, 1998); Міжнародна конференція до 275-річчя Академії наук «Між фізикою та метафізикою: наука і філософія» (Росія, Сапкг-Петербург, 1998); Перша міжнародна міждисциплінарна конференція «Побуг, ритуал, традиція» (Харків, 1998), III, IV і V Харківські міжнародні Сковородинівські читання (Харків, 1996, 1997 і 1998 роки); Міжнародна иауково-практнчна конференція «Наука та соціальні проблеми суспільства» (Харків, 1998); Друга міжнародна літня школа з історіі' ідей «Філософ як соціокультуршш тнп» (Росія, Санкт-І Гетер бурі, 1999); науково-практичний семінар «Перспективи критичного мислення в модернізації пост радянської освітп» (Харків, 1999).

Основні ідеї та висновки дисертації обговорговалнсь і зпайшли підтримку на наукових семінарах кафедри філософії' Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна, кафедри етики, естетики та історії культури Харківською державного політехнічного університету, кафедри філософи та політології' Університету внутрішніх справ.

Матеріали дисертації були використані в університетських курсах з історіі' української т-а заруЬіжної в спецкурсі

«Постмодернізм у культурі XX сторіччя», вони також увійшли до складу двох виданих навчальних посібників.

Публікації. Результат дослідження опубліковані у двох наукових монаїрафіях (одна з нпх - одноосібна), двох навчальних посібниках, 21 статті у наукових виданнях, а також у тезах фахових конгресів, конференцій тощо.

Структура і обсяг роботи визначаться метою та характером основних завдань дисертаційного дослідження. Дисертація складається з вступу, чотирьох розділів, 18 підрозділів, 20 пунктів нідрозділів, списку використаної літератури та трьох додатків. Загальний обсяг робота становить 408 сторіиок. Обсяг додатків — 62 сторінки. Бібліографія містить 388 джерела, з них 126 — англійською мовою.

и

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунто кується актуальність теми, аналізується етап та рівень її наукового опрацювання; визначаються мета та задачі дисертаційного дослідження, його методологічна та теоретична основа; формулюється паукова новизна робота, її теоретичне та практичне значення.

У першому розділі «Ідентичність як соціокультуриа проблема»

здійснено спробу систематизувати предметне поле ілентпчпості та проаналізовано специфіку сучасних соціально-фйософських концепцій ілентичносгі, то дало змогу представити їх класифікацію. Перший підрозділ «Предметне поле ідентичносте» складається з п’яти пунктів, У першому пункті першого підрозділу «Етимологія поняття» з’ясована етимологія та семантика поняття «ідентичність» і його різновидів па підставі врахування фактору часу (діахронічна, синхронічна та ахронічна ідентичність). Відзначається нетотожність філософського значення терміну «ідентичність» з відповідними поняттями психології' логіки, мови повсякденності.

У другому пункті першого підрозділу «Ідентичність у класичпій та носткласпчній філософії» проаналізовані найбільш типові підходи до ідентичності як в класичній (Локк, Декарт, Фіхте, Капт, Шелліпг), так і в сучаспій фі\ософії, головним чином у посгструктуралізмі та постмодернізмі. Показано, що в класичній філософії самототожність суб’єкта як суб’єкта пізнання та мислення с необхідною апріорпого передумовою. Постліодсрнісгська думка, яка стоіть па позиціях критики гносеологізму Нового часу, намагається спростувати тотожність суб’єкта до самого себе і безперервність його свідомості. Місце філософії тотожності заступає філософія розрізнення. У дисертації показано, що у тій мірі, в якій питання про ідентичність переміщується з області гносеології в отологічну площину, унітарний характер класичного «Я» стає все більше сумнівним. Мова вже йде не про пгосеологічпого суб’єкта, а про суб’єкта соціального, чия ідентичність зазнає впливу «контролю», «влади», соціального оточепня тощо. Нові напрямки рефлексії щодо ідентичності пов’язані з повою онтологією «Я», повпм розумінням відношення «Я» та «Іншого», людини і природи, людини і культури. З переорієнтацією розуму па культуру, традиційне уявлення про самототожність суб'єкта втрачає свій безумовний характер. Розглядаючи суб'єкт в системі різнобічних комунікативних зв’язків, відносин, дискурсів, ми бачимо не лише відсутність тотожності «Я для себе» і «Я для іншого», але п відсутність сталої тотожності суб’єкта до самого себе, тобто вихід суб'єкта за власні межі. Проблема ідентичності власне іі конституюється

через своєрідну нанруїу між ідентичністю та ії порушеннями, а текст, або ширше — дискурс, виступає як одіш з шляхів виходу «Я» за власні межі.

Оскільки метаморфози ідентичності пов'язані головним чином з соціальним суб’єктом, виникла необхідність звернутися до аналізу цієї проблеми в соціальних науках. У третьому пункті иершого підрозділу «Ідентичність у соціальних науках» розглянуто концепції Д.Міда, Ч.Кулі, 1і .Гоффмана, Е.ІІріксона та введенні ними ношптя стосовпо експлікації соціальної ідентичності і ії функціонування («соціальна інтеракція», «соціальна роль», «соціалізація», «референтна груиа», «рольова дистанція» тощо). Показано, що не в останню чергу теорія соціальних ролей спровокувала появу в філософії' постмодернізму теми «смерті суб’єкта». Дійсно, якщо індивід є сукупністю соціальних ролей і функцій, то про яку ідентичність може йти мова? Завдяки чому людина має змогу вірити, що вона належить самій собі, а не є лише «коліщатком», підпорядкованим складному соціальному механізмові? У зв’язку з цпм деякі соціолога (Р.Сансольє, А.Турен) пропонують включити до словника соціологічних понять поняття ідентичності і розглядаги його як взаємодоновняльпе з поняттям соціальної ролі. На відміну від ношптя соціальної ролі, поняття соціальної ідентичності дозволяє більш иовно аналізувати взаємодію індивідуального та соціального вимірів буття.

Результати дослідження ідентичності б соціальних науках дозволяють зробити узагальнення, що основною рисою культури постмодерну є ії рефлексивна орієнтація. Люди починають розуміти себе і свою ідентичність як об’єкт психологічної трансформації і соціального конструювання — виникає ідея створення себе за власним проектом.

У четвертому пункті першою підрозділу «Ідентичність у пппіплналізі» зроблено акцент на суттєвій і докорінній різниці психоаналітичної концепції ідентичності З.Фрссда т? Ж Лякана порівняно з попередніми психологічними та філософськими доктринами. До Фрейда мова йшла про те, як відрізниш істинний зміст ідентичності від пеісгинного. Із приходом доби психоаналізу йдеться вже не просто про приховану ідентичність, а про таку, яка приховується, і головпа мета психоаналізу поля гас в тому, щоб показати, що «Я» не існує поза власними ілюзіями. Ідентифікація інтерпретується Фрейдом як несвідомий процес, відповілдшй до множинного вираження психічної особи. Структурпо усередині суб’єкта, в його дискурсі, принципово мас місце «Інший » - на цьому фрейдистському положенні грунтується, на мою думку, більшість сучасних концепцій дискурсу, ідеологи', свідомості тощо.

Найбільш впливовою сьогодні е психоаналітична концепція ідентичності Ж.Лакана, центром якої е поняття дискурсу, проаїкпутого несвідомим. Ця концепція, в свою чергу, базується на уявленні про

суб’єкта, який є пе однорідною сутністю, зовпітпьою у відношенні до мовленнєвої діяльності, а комплексною структурою, породженою цією діяльністю Ж.Лакан описує суб’єкта лк систему, чий дискурс «усередині» формується з матеріалу давнішнього поля дискурсу, і це робпть долю «паттерну ідептпчпостЬ вкрай нестійкою. За усіх розбіжностей психоаналітичних концепцій, спільним ,уля них є те, що системоутворюючий центр ідентичності соціального суб’єкта мнслпться як такті, що знаходиться поза межами суб’єкта.

У п’ятому пунші першого підрозділу «Національна ідептпчшсть: «за» і «проти»» розглянуто два напрями в інтерпретації національної ідентичності. До першого належать представники так званої іструмепталістської (модерністської) версії', які вважають національну ідентичність уявлеппм, символічним і навіть «фіктивним» поняттям, пов’язаним за сучасних соціопслітнчпих обставин з втратою раціональної інтелектуальної та критичпої здібності (Е.іеллпер, Р.Вільямс, Е.Гобсбаум, С.Холл, ІІ.Нідсрмюдлер та інші). Надія у цьому випадку виступає як свідомо сконструйована спільнота, а національна ідентичність — як продукт суспільної інженери та ідеологічних маніпуляцій політпчппх еліт. Стверджується, що в умовах модерну та постмодерпу реальною базою для ідептифікапії і культурної приналежності виступає не національна, а соціальна ідентичність, актуальні соціальні взаємозв’язки. До другого напряму належать вчені, що продовжують відстоювати етнологічну (етпіцнстську) концепцію національної ідентичності (Е.Сміт та ін.). На мою думку, нація, на підміну від етносу, діуспть внзначатп та самоусвідомлюватп себе, і саме в процесі цього самоусвідомлення формується національна ідентичність. Етнологічні ніколи вельми тісно пов’язані з прпмордіалістськпми версіями національної ідентичності, згідно з якпмп нація являє собою «ириродпр спільноту.

У процесі аналізу зазначених суперечливих напрямів розгорнуто аргументацію стосовно обмеженості тлумачеппя національної ідентичності в есепціалістському дусі, тобто розуміння нації як чогось одвічно даного і субстанціііпо незмінного. Гіпостазування (реіфікація) націопальпої ідентичності призводить, по перше, до того, що категорії соціальної практики ототожнюються з теоретичним» категоріями. По друге, «теоретично» виправдовуються упітаризм та культурний ізоляціонізм, які штучно уникають діалогу культур, внаслідок чого нації втрачають важлпвпй шпульс саморозвитку. Нація — цс динамічна система, вона віддзеркалює неоднорідність, різномапітпість та мінлпвість реального світу. Подібна диверсифікація акцентується й у єучасппх концепціях культурної ідентичності (ІІ.Бсрк, Ж.Дерріда та іпші). Отже, в даному пупкгі я намагалась довестп, іцо, з одного боку, критика

есепціалістської та уиітарисгської моделі національної ідентичності має радію, але відмова від цієї моделі пс озпачас заперечення національної ідентичності як соціоьультурної та соціополітпчної реалії. Навпаки, назріла нагальна погреба в оновленні методології досліджень національної ідентичності, яка б повніше відповідала сучасному стану національного розвитку та досягнутому світовому рівпю соціально-антропологічіїпх зпань.

Лпаліз різних аспектів та рівнів проблеми ідентичності дозволяє також дійти висновку, що еволюція розпи гку філософських уявлень щодо ідентичності виявляється пов’язаною з динамікою свободи — від трансцендентального до соціального.

У другому підрозділі першою розділу «Криза модерну та формування сучасних соціокультурппх концепцій ідентичності» виділені та проаналізовані найбільш тонові концепції', пов’язані з критикою «проекту Модерну» та ідеології' Просвітництва, яка була покладена в його основу. Показано, що формування сучасних концепцій ідентичності опирається на ту чи іншу- філософську традицію. Одна традиція грунтується на визначенні ідентичності особи в термінах субстаиційпого «Я» як внутрішньої самоідентичної сутності, яка кошгппуюс особу. Бід cogito Декарта до Розуму Просвітництва, і далі - до трапецепдептального ego Капта и Гуссерля ідентичність і особистість сприймалися як щось сушісне, субстапційне, фіксоване і фундаментально незмінне. Інша філософська традиція постулює пе-субстандійність «Я» (Юм) або сприймає особистість та ії ідентичність як екзистенційппй проект, створення автентичної індивідуальності (Ніцше, Гайдеггер, Сартр). На першу традицію опирається Ч.Тсилор, концепцію якою проаналізовано в першому птпкті другого підрозділу — «Ідентичність як «істинна природа» в моральній філософії Чарльза Іеилора». Цей ня

важливості морального аспекту ідентичності, що втілюється у «внутрішній» або «істинній» природі особи. Він доводить зв’язок сучасного моральною світогляду з його численними неартикульованимп джерелами і показує на цій підставі різні шляхи еволюції поняття особи. Будь-яка концепція ідентичності пов’язана з експлікацією внутрішньої природи людини, її духовпості, яка, в свою черіу, залежить від ідеї центрального блага, головної цінності культури. Головною небезпекою, що призводить до втрати людиною своєї цілісності, за Тейлором, є інструментальний характер суспільства Модерну, який позбавляє сенсу саме питання про конститутивне благо. Дослідження Тейлора демопструс історично мінливу, рухливу та суперечливу систему конституційних ціиностей, які сформували сучасну особистість і актуалізували цошук її ідентичності. Дані цінності можуть бути об’єктивно суперечливими, але

вони иіколи не виміняють одна одну. Тому безпідставпо критикувати просвітницький розум або романтичний ексиресівізм, які вже ст&іи складовими частинами внутрішньої природи сучасної людини.

У другому пункті друтого н ідро зд і л у «Со щял ь п і виміри ідентичності: М.Бермап, А.Турен, Ю.Габермас» розгляиуго іі концепції, що паліагаютася когерентно ув’язати об’єкті; іш і соціальні закономірності та суб’єктивістські домагання Модерну. На думку А.Турепа, Модерн не с ляпіс раціоналізацією, поява суб’єкта як втілення свободи і творчості — це також продукт Модерну, і повий Модерн мас поєднати розум та суб’єкт, ідентичність та соціальну детермінованість. Ю.Габермас, в свою чергу, ввяжяс «проект Модернр> не вичернапим, а педовершеним. Ілюзія вичерпності Модерну з’явилася внаслідок тою, що потяг до пізнання придушив практичні та естетичні аспекти життя, тому слід створювати їх новий баланс. Необхідно перебудувати і переосмислити традиційні уявлення про особу та її моральну самототожпість на засадах комунікативної раціональності — основи вільних демократичних інститутів. Розвинена комупікативиа етика, за Ю.Габермасом, с гарантом формування суспільного копсепсуєу і парадигмою для реалізації ідеіппчності. В опозиції до абстрактної та вельми елітарної етики Ю.Габермаєа — етики соціального обов’язку - стоїть модерністська копцепція М.Бермаиа. Вона побудована на прийнятті га естетизації гаго, що існує «гут-і-зараз», сприймаючи наявну дійсність без захвату, але й без зайвого песимізму.

У третьому пункті другого підрозділу «Вибір ідентичності в соціальній антропології Дугласа Келлнера» розглянуто найбільш шпову для постлюдерністської думки концепцію ідентичності як соціального конструювання. За доби Модерну форми ідентачності визнавались субстапційними та відносно фіксованими; особа виходила з обмеженого набору ролей і норм. Вона була своєрідною комбінацією усталених сопіальпнх ролей та обмежених нових можливостей. У ситуації постмодерну особа починає сама себе будувати і перебудовувати, обираючи па власний розсуд взірці для наслідування, часто ніяк пе пов’язані з традиційними цінностями. У тій мірі, в якій усвідомлюється соціальна природа ідентичності, усвідомлюється й її конструктивна природа і, внаслідок цього, можливість змінювати власну ідентичність «за бажапням». У світі, який динамічно розвивається, неможливо залишатися в межах колись здійсненої самоідентпфікадії. Не можна бути відкритим д\я нового, якщо час віл часу не позбуватися старого, у тому числі і своїх минулих «Я». Келлнер відстоює позитивний характер постійної «редескрипціі» особистості, яку вона змушена здійснювати в сучасному суспільстві. На його думку, в суспільстві постмодерну відбувається не

зникнення та дифузія ідентичності, а з'являється у новий сносіб детермінована особистість, яка в змозі «обирати» свою ідентичність з широкого асортименту спілів, мод, образів, що їх пропонує сучасний «ринок ідентичностей».

Отже, розглянутий матеріал дає змогу уточнити класифікацію наішошпрепішпх концепцій ідентичності (есенціалістська, соціальна та соціально-конструктивна), о ці и пій їх відповідність до умов сьогодення і перспективність як дороговказів дослідження проблеми ідентичності сучасного соціального суб’єкта.

Далі логіка розгортання теми йде від загального до особливого і передбачає розгляд комплексу взаємопов’язаних питань. Перше коло питань присвячене порівпяльному аналізу дискурсів романтизму, модернізму та постмодернізму, снособам репрезентації «Я» в цих дискурсах. Різні сгплі — це різні дискурсивні зрізи ідентичності, а це, в скою чергу, актуалізувало проблематику розуміипя та герменевтики. Так виникло друге коло питань, пов’язаних з виявленням логіки еволюції ісрмеїіевтпкп. Гср.мснсвпічпнм стратегіям постмодернізму в роботі приділена особлива увага, оскільки саліс постмодернізм демоиструє технологію різних розумінь, осмислень та інтерпретацій. Інтерпретація і розуміння розглядаються в роботі не тільки як комунікативні нроцесп, але в зв’язку з проблемою пошуку людиною своєї позиції, свою місця в бухті. Одне з істотних питань фкософської герменевтики — відношення до автора, розуміння його ролі в бупі тексту. ГІосшодерністські стратегії будуються па «відкидаипі/> автора від тексту на оспові визнання семантичної автономії тексту. Осягнення деконструктпвієтської відмови від автора, розхитування його константності як смислового центру о^с-птяііії потягло за собою третє коло питань, пов’язаних з проблемою «смерті автора», з засобами існування та ^тсрсіг.ег'? "Я» к

творі. Адже саме метаморфози авторства актуалізують філософські питання про ідентичність та відмову від неї', свободу та відповідальність, тотожність та розрізнення, можливість та дійсність.

Таким чином стратегія другого розділу «Соціодинаміка культури та метаморфози ідентпчпості» полягає в переході від загально-філософського аналізу ідентичності до н дискурсивного аспекту, його мета — з’ясування кулыурно-стильовпх закономірностей художнього осмислення та відображення ідентичності за доби Модерну.

Перший підрозділ другого розділу Дискурс романтизму. Природа як джерело» розкриває специфіку осмислення і ренрезеїгґації ідентичності в романтизмі. Романтизм є своєрідною точкою відліку в формуванні сучасної куль турної нарадити; саме в ного межах визрівали ті риси, які визначатимуть динаміку наступного розвилку культури, саме з

романтизмом пов’язують першу культурну опозицію інструментальному суспільству Модерну. Акцепт зроблено па характері осмислення природи романтиками, бо саме по відношепшо до природи вони конституювали свою ідентичність. У першому пункті першого нілрозділу «Екснреснвізм як моральна задача» показано, як і чому екснреснвізм став базою для пової і більш повної індивідух-шації особи, у який спосіб виникла ідея особи як буггя, здатного до самоартя кулящї. Проаналізовано вплив романтичного експресні! із му на формування етики та естетики романтизму. У другому путпі першого підрозділу «Філософія мпстецгеа: іронія ти ідентичність» в процесі аналізу естетичної теорії Ф.Шлегеля розкрито ті аспекти романтичного розуміння іронії, що стали формою вираження «духу автора» та засобом художнього відображення трансценденталізму -піднесення творця над предметом його творчості і над самим собою. Завдяки іропії художник мас змогу піднятися над усім обумовленим, включаючи власну творчість, показати перевагу суб'єктивності над ії предметним втілеппям. Підкреслена подвійна функція романтичної іронії — як феномена самосвідомості (і відповідно - засобу самоіденптфікаціі) і як головного принципу естетичного пізнання. Суперечливий характер романтичної іронії' яскраво вибивається в творчості Е.Т.Л.Гофмана та особливо в творчості С.Кіркегора, де іронія є адекватним відбиттям «подвійної рефлекси повідомлення», інобуттям свободи — вищої цінності романтичної свідомості. Іронія романтиків заперечує простоту і одновимірність особи і тям самим піддає сумніву унітарну модель людипп. Саме завдяки цьому романтична концепція іронії, як і романтична копцепція уяви, справила величезний вилив і па модернізм, і иа постмодернізм.

У третьому пункті першого підроз,\ілу «Романтичний герой» показано суперечливий характер героя в романтизмі. Пін с, з одного боку, індивідуалістом без будь-яких соціальних зв’язків, а з іншого - в-іілюс ідеал універсальної, почутгево-прекрасиої особи. Художня модель героя залишається в романтизмі цілісною, суперечність стосується не внутрішньої природи особи, а ії ставлення до соціуму, детермінованість яким вона не хоче визнавати. І Іодолаиня наївного іпдипідуалізму романтиків вибувається в реалізмі, модернізмі та постмодернізмі, характер та особливості цього процесу проаналізовано в четвертому пункті підрозділу — «Подолання романтизму. Романтики і а постмодерпісгн». Тут, по-перше, показано заперечення естетичних принципів романтиків у реалізмі, який почав пояснювати людину пе природою, а суспільством, соціальппм середовищем; по-друге, показано заперечення романтичного культу природи як джерела духовного початку в людині в ранньому модернізмі, який намагався створити цілком самодостатнє мпстенргво. У

модернізмі відбувається також переосмислення іроніі', з сстстпчної качегорії нона неретворюегься на світовідчуття, деструкгпвпс для ідентичності людино (яскравий приклад — жптгя та творчість Ш.Бодлера). Постмодернізм інтерпретує теорію і практику романтшав у більш позитивному ключі, відстоюючи, з одною боку, привілейовану роль мистецтва в організації" досвіду людині, а з іншою - проектпвпу радикальну фіктивність, коли людина реалізує свою здатність взаємодіяти з фрагментами світу і з цих фрагментів будувати світ нових фікцій. У постмодсриістській версії' більше не існус якоі'сь ідеальної особи, вона -інстинктивна, тілесно вкорінена, випадкова і пенадійпо збалансована.

Отже, матеріал першого підрозділу дас підстави зробити висновок, що саме ромаптпзм створив естетпчпо-філософські підстави для «розхитування» унітарної, самототожної моделі людини. Ті антропологічпі відкриття, які постмодерном прпппсує собі, насправді є результатом довготривалого історичною процесу розвитку культури.

У другому підрозділі другого розділу Дискурс модерпізму. Культура як межа» розглянуто дві низки питань. У пертому пункті підрозділу «Епіфанії модернізму та моральпі джерела особи» проаналізована одна з сутгєвпх рис мистецтва модерпізму, яку Ч.Теплор запропонував називати дещо екзотичним терміном «еиіфаиія». У чому смисл цьош терміну? Більшість творів модернізму, навіть якщо вони включають дескриптивні елемепті, не мають референтів і не можуть бути зрозумілими як міметичпі. Проте вони можуть містити в собі натяк на надфеномепальну духовну реальність або цінність, яка стоїть за твором і викликається ним до життя. Мета таких творів полягає ке б відображенні та описанні, а в перетворюванні через репрезентацію. Важливість виявлепня та дослідження еніфаній Ч.Тейлор вбачає в тому, що вони відтворюють або поновлюють контакти людніш з и моральным.. '■г,рс1»

джерела апелюють не до абстрактної норми або обов’язку, а до особисі іспого відгуку людини, без якого будь-яка нормативна мораль залишається безплідною і сухою абстракцією. У другому пункті підрозділу «Розпад унітарності «Я» в мистецтві модернізмр> висловлюється гіпотеза, що суб’єкт, особа, «Я» в модернізмі пе лише втрачає єдність, а ночппас існувати на різних рівнях і в різних світах. Культура модернізму фіксує рефлексивний зсув, який поглибив розуміння внутрішньої природи людини і в той же час показав неможливість повернення до «домодернпх» уявлень про людину в дусі Руссо. І раціональне «Я» Декарта, просвітителів і Канта, і експресивне «Я» романтиків було цілісним і тотожним собі. У модерністів «Я» втрачає унітарність («скульптурність», суцільність, довершеність). Нові принципи письма ведуть до більш складного уявлення про людину, яка розпадається па множинність проекцій та

архетипів — відбувається аитронологічпе відкриття, відкриття новою підходу до людппи і новою образу ліодпнп. Пое тика модернізму та ного антропологія починають розумітися як співвідносні з певним ізоморфізмом між ними,

ІТопередпій розгляд дискурсів романтизму та модернізму носить у контексті дисертаційного дослідження не самостійне, а підпорядковане зпаченпя. Тут показано закономірність, «природність» виникнення постмодернізму як сталю, ного «вппсапісіь» у ту саму новодобову традицію, раднкальпіш критиком якої він виступає. Два наступні підрозділи концентрують увагу на найбільш значущих для проблеми ідентичності теоретичних та художньо-практичних моментах посгмодсрністської парадигми.

Третій підрозділ другого розділу «Дпскурс постмодернізму. Мова як тотальність» демонструє гепешчпип зв’язок постмодернізму з модерпізмом, а також показує принципово нове відношення до мови в постмодернізмі, яке призводить до тотальпої естетизації світу, коли весь світ розглядається як Текст або твір мистецтва. Перший пупкт третього підрозділу «Дсконструкція, децентрація, dijjerance» присвячений аналізу центральних концептів носгмодерпізму стосовно мови і письма, насамперед понять (реконструкція» та «difjeramx.» (розрізпення), що їх запровадив у науковий обіг Ж.Дерріда. Деконструкція конституює себе головним чппом в боротьбі з «логоцентрпзлеом». Логоцентрпзмом Дерріда вважає будь-яку метафізичну систему, що ігнорує основоположну роль письма в свідомості, в мисленні і асоціює істину з голосом або «словом» (logos), яке, в свою чергу, сприймається як безпосередпс виязлеппя свідомості. За оптимальну модель для розуміння мови Дерріда обирає саме шісь.мо, а не мовлення. Мовленпя потребує суб’єкта як своєї передумови, письмо ж робить очевидним, що значепня не має потреби і пе може бути гарантоване «живою присутністю» суб’єкта. Тому ппсьмо не тільки має допоміжпе значення в обслуговуванні паук, але є першою умовою можливості ідеального об'єкту і, внаслідок цього, наукової об’єктивності. Письмо робить очевидним той факт, що значення породжується, прдукуеться розрізненням (dijjerance) — темпорально розшпрешшп системами опозицій між означальними. Дерріда вважає розрізнення фундаментом будь-якого мислення і репрезентації В цьому счпслі воно відіграє «квазі-трансценденгальиу» роль, оскільки «відсилає» до умов концептуального мислення як такого.

Dijjerance — це концепт, який продукує концепти, виробляє (створює, викликає, є причиною) розрізненпя, без яких пе можна уявити ні мислення, пі мову. Із цього ж попятпі-цеологізму виникає і головна ідея

Дерріда стосовно особи, а саме, що ідентичтасгпь с функцією розрізнення, і значить, не передбачає аніякого центру, аніякої «природи», аніякого нєлінгвістнчїіого контексту. У цілому постмодернізм розглядає особу як нефіксокаїгу множинність, яка завжди знаходиться в стадії становлення. Не лише Дерріда, а й Лакан, Фуко, Льотар розглядають людину як йЩетпсе без сдносгі, намагаються уникати будь-якої уніфікації особи або пошуку її «джерел». Проте паилінгБІзм Ж.Дсрріда не с переконливим, розрізнення — ьажлпва, але не едппа і навіть не головна категорія, яка може репрезепт уваги ідентичність суб’єкта у баїатовимірпому бутті.

Чи означає зазпачене вище, що постмодернізм повністю розриває з гуманізмом і гуманістичними цінностями? Відповіді на це питання присвячений наступний пункт «Постмодернізм і «антигуманізм»: М.Гайдеггер». Для цього мислителя сумнівність гумапізму полягас в тому, що будь-який гуманізм або заснований па певній метафізиці, або сам с метафізикою. Гріх же метафізики М.Гайдсггер вбачає передусім у тому, що вона мислить людппу як апітаЕШ, а не продумує її як ЬнтапіШ, якій притаманний особливий рід бутгя — ек-зистенція, «змістовне вступання в істину буття». Екзистенція людини полягас не у владі і підкореппі, а в «сторожі і піклуванні про буття». Окрім того, сумнівність «метафізичного» гуманізму Гайдеїтер вбачає в тому, що саме цей гуманізм стоіть в центрі волі до влади, яка визначає динаміку західної культури. Поняття автентичності, розвинуте німецьким філософом, має на меті підкреслити, що індивід — це хто, а не що. Автентичний індивід стає унікальною особистістю, роблячи своє майбутнє сукупним виміром свого життєвого шляху. На думку М.Гайдеггера, шлях, по якому рухалася західна культура в епоху Модерпу, є хибним. Людина, за М.Гайдеггером, пе с володарем гуіипго. вона є лише «пастухом бутія». Цс переконання суперечить гуманістичному пас}юсу Модерпу, але вопо означає исІДІіиодьтія гуманізму у більш високому значенні. Гуманізм, якпй захищає М.1 айдеггер, визнає найважливішим не людппу, а історичну суть людини.

Таким чином, матеріал третього підрозділу дає змогу говорити про завершення розпаду упітарного «Я» в постмодернізмі. Але чп витікає з цього, що розпадається п ідентичність суб’єкта? Пошук відповіді на це питання обумовив звернення до художньої практики постмодернізму.

У четвертому підрозділі другого розділу «Філософія металітератури. Література самосвідомості чн самосвідомість літератури?» розглядається металігература — одпп з пайбільш складних аспектів носшодерністської практики. Металітерагура — цс рід саморсфлсксивної нарації, яка розповідає про сам процес пара ції, копцептруючи увагу на феноменологічних властивостях літератури. Теорія художньої літератури досліджується в металітературі через практику її створення. У першому

пункті четвертого підрозділу «Поняття металітератури» обгрунтовано припущення, що меіаоїшсовість є однією з основних властивостей культури XX сторіччя, відображенням ії зростаючої рефлективності. У міру того як позитивістське уявлення, що мова пасивно відобра;кас об’сктпвпігїі світ, втратило очевидність, мову (у тичу ЧИСЛІ, і мову літератури) ночипають розуміти як незалежну, автономну систему, здатну генерувати свої власні смнслп і власні світа. Префікс мета- виявився необхідним для чого, щоб дослідити зв’язок між конвенціональною мовною системою і світом, до якого вона відсилає. У металітературі питашія про ідентичність переміщується з персопологічного рівня («Хто Я?») нарілзепь соціально-культурний («Чим с продукти моєї творчості?»).

У другому пункті четвертою підрозділу «Ідентичність соціальною суб’єкта з металітературі: автор та герой» зроблено спробу через аналіз прийомів авторської репрезентації в метанрозі виявити головну філософську особливість цього виду літератури - онтологічне поавоєнпя, «розмивашія» межі між умовним світом твору і реальним соціальним світом автора. Руйнуючи конвенцію, що розрізнює автора як нозатскстову категорію і автора як категорію тексту, творці металітератури роблять предметом художньої рефлекси самі ці конвенції. Предметом металітература врешті-решт виступає ис відображення соціальної реальності, а прітроляреальності як художньої, «текстуальної) категорії.

У третьому пункті четвертого підрозділу «Мова, свідомість та ідентичність у металітературі» розглядається феноменологічний аспект металітератури як «літератури самосвідомості». Саме в межах самосвіломосгі особливо гостро постає питання про ідентичність соціального суб’єкта — усвідомлення людиною самої себе та свого становища в світі. Само тотожність і дистанціювання від себе виступають в самосвідомості як доповшовальні позиції, але вони пе завжди інтегруються в цілісну систему. Суб’єктивна реальність самосвідомості може бути амбівалентною і суперечливою. Складиа структура метароману (особливо гак зваиа «дзеркальна» композиція) часто виступає як аналог структури самої свідомості. Певний ізоморфізм поетики та антропології', на якому вже наголошувалось в другому розділі, є тут також релевантпим. На прикладі роману В.Пелєвіпа «Чапаев та Порожнеча» демонструється одпа з форм кризи ідентичності — неможливість здійснити «вибір себе» в ситуації, коли реальний соціальний світ втрачає статус «істинного буття».

У четвертому пункті четвертого підрозділу «Оіггологічні поля металітератури» розглядається питання про онтологічппй статус металігературного твору. Б літературі саме описания об’єкта робить цей об’єкт існуючим. У реальному світі, навпаки, ісцуваппя об’єкта визначає його описания. З цього витікає так званий парадокс творення /описання.

Суть парадоксу полягає у тому, що, описуючії, література водночас створює, лає існування тому, чого раніше пе існувало, але, з другого боку, опис вже передбачає існування того, що підлягає описанню. Речення художнього твору одночасно і створюють, і описують світ. Ця фундаментальна властивість художньої літератури пов’язана з її особливим онтологічним статусом — здатністю існування як «альтернативного світу» або віртуальної реальності. Тим самим досягається одна з цілей металператури — дестабілізація контекстуальних конструкцій повсякденного світу «здорового глузду» з талі, щоб конституювати свій власний світ, у відношенні до якого категорії «уявне — дійсне» перестають працювати. На дій підставі показано, що особливістю онтологічного статусу сучасної літератури є пе лише відображення вже існуючої реальності, а й те, що вона робить вперше існуючою ту реальність, яку ошісус.

Головпа мета третього розділу «Інтерпретація та ідентичність. Гер.меневтнчні стратегії постмодернізму» — показати еволюцію гермеиевшчппх концепцій від герменевтики тексту’ до герменевтики суб'єкта, від методології — до отології розуміння і відповідну еволюцію уявлепь про ідентичність суб’єкта дискурсу та суб’єкта інтерпретації. Перший підрозділ третього розділу «Еволюція герменевтики: від методології до онтології розуміння» розглядає розвиток герменевтики у XX сторіччі, де відбуваємся «децентрація суб’єкта», а саме усвідомлення того, що наше розуміння будь-якого тексту передбачає знання його соціального і культурного контексту і тим самим підриває позицію суб’єкта дискурсу, який не вважається більше повновладним «хазяїном» значення. Автор як суб’єкт дискурсу не може контролювати зпачеппя гит,, твору — на цьому положенні базуються сьогодні практично всі постмодериістські іерменевтичні стратега. Тексі те а

закономірно пе збігається з намірами свого творця. Починаючи з М.Гандеггсра, відбувається перехід від розробки гермепевтпкн як метода розуміння до и розробки як способу буття; герменевтика з мистецтва тлумачення перетворюється на «здійснення буття».

Зазначені положення одержують подальший розвиток б онтологічно спрямованій герменевтиці Г.-Г.Гадамера, де суб'єкт с онтологічно похідним і існує лише всередині нередукованого середовища мовп та розуміння. У завдання герменевтики Г.-Г.Гадамера не входить створення методу розуміння, але вона має виявляти ті умови, за яких відбуваємся розуміння. Головна з цих умов — усвідомлення соціально-історичної обумовленості суб’єкта, котрий пі за яких обставин пе може звільнитися від передумов свого мислення, «попереднього розуміння». Більш того, суб’єкт, який інтерпретує знакп і символи, інтерпретує також і

самого себе (ГІ.РІкер). Таким чипом, смисл .та мета гермепевтачних зусиль виявляється похідним від розуміння суб’єктом самого себе, своїх соціокультурних меж, своєї ідентичності.

У другому підрозділі фетього розділу «Гермепевтшса і декопструкція: Г.-Г.Г’адамср і Ж.Дерріда» дасться порівняльний аналіз герменевтики та деконструкції як універсальних сучасних гуманітарних стратегій. Філософська герменевтика виходить з того, що нродуктп культури є осмисленими, а розуміння вияв.\яється, в результаті, розумінням смислу. З точки зору герменевтики, тлумачення є ВІЛЬНІШ розгортанням смислу тексту, якпй лежить в тексті і навіть передує йому. Сучасна герменевтика припускає не лпше інтерпретацію, але й життєво-практичну участь в історії'. Соціальність людини передбачає її відкритість для комунікації та діалогу, в яких формується і виражається ідентичність. Нволюція філософської герменевтики показує оргапічяпй зв’язок між розширенням предмету герменевтики і змінами уявлень про ідентичність суб’єкта інтерпретації, д\я якого розумінпя виступає способом бутгя, а інтерпретація - формою соціальної практики. Декопсірукція, навпаки, в своїй полеміці з герменевтикою підкреслює програмну спрямованість проти абсолютизації смислу, заперечуючи, що емнел існує до витлумачення та стверджуючи автономність письма у відношенні до смислу. Письмо самостійне, і смисл не може його поглинута. Згідно з стратегісю дскопструкції, тексти відкриті для радикальної множинності та диференціації значень. «Я», яке не може вппесга за дужки історичний та культурний оаіаж свого перед-розуміння, передумови свого мислення, з необхідністю вносить елемент деструкції в інтерпретований текст та обумовлює його нетотожність самому собі у процесі історичного бутгя. Втім, як показано в даному підрозділі, критичний проект деконструкції залишається по суті герменевтичипм.

У третьому підрозділі «Специфіка американської декопструкціт розглянуто декопструктпвісгський проект «Исльєької шкоди» та герме неетичну концепцію Р.Сальдівара, яка через апаліз художньої мови ромапу намагається виявити естетичну структуру ттнт в цілому. Американська деконсгруктивпа критика намагається створнтн підхід, що досліджує літературні тексти як автономні цілісні блоки значень. Фундаментом американської деконсірукції є визнання глпбппного зв’язку між смислом висловлювань і сутністю речей, з одного боку, і між зпачеппям структур, які сприймаються, і їх розумінням, з іншого. Головна ідея Р.Сальдівара полягає в тому, що автономність, процес лінгвістичної самодостатпості художніх текстів регулюється риторикою.

Переосмислення риторичних структур мови у напрямку іх універсалізації характерне для більшості сучасних ісрмепевтпчних

доктрин і, зокрема, для герменевтики Поля де Мена, яка розглядається б четвертому підрозділі «Поль де Men: риторика, ідеологія та

епістемологія метафори». Де Мсн розвиває семіологічну концепцію літератури та деконструктивну концепцію читаиня, природа якою с алегоричною, бо онираоьск головним чином на рнторичипн модус мобп. Фігуральність — глибинна і невикорінна властивість мови, і тому не лише література, а й філософія вимушені користуватися тронами і фігурами. Для де Мена і пою прибічників істина не е нитанням відповідності знаків до реальності, але питаниям про відношення думок і знаків одне до одного. На відміну від позицій «логоцептризму» позиція де Мена є принципово і послідовно антпесенціалістською. Згідно з коїщенцісю де Мена, в культурі мас місце подвійне використання мови: література використовує мову, в якій вона проявляє свою істинну, релятивну природу; з іншою боку, має місце загально:) пачиме, наукове та філосос}кьке використання мови. Це друге використання мови як ренрезентаціі' «приховує» її істишгу природу.

У п’ятому підрозділі «Негативпа герменевтика» Ф.Джеймсона як соціальна дисципліна» проаналізовано практику иолітияпої інтерпретації літератури. Ф Джеймсон вважає нарагив соціально-символічним актом, а літературу — формою вираження політичного несвідомою, яке й повинна виявити герменевтика. «Негативна герменевтика» Ф.Джеймсопа націлена на пошук соціальних суперечностей, які містяться у творі у прихованому («несвідомому») виді і можуть бути виявлені лише в результаті іптериретації. Метою Ф.Джеймсона є демонстрація засобів, за допомогою яких постмодернізм, відображуючи і реіфікуючи явища життя, є також бунтом кроти цієї реіфікації і символічним актом, який виступає «утопічною компенсацією» за зростаючу дегуманізацію повсякденного життя. Соціальний контекст ніколи не данин у явпому виді, він є якраз тим, що повинно бути виявлено іермеиевтпчним аналізом.

Ще одпв — морально-етичний — варіант герменевтики розглядається в шостому підрозділі «Герменевтика суб’єкта як етика у М.Фуко». Французький мислитель здійснює проект поєднання моральної проблематики (пошук себе) з епістемологічпою (нопгук істини). Герменевтика суб’єкта у М.Фуко — це соціальна практика, предметом якої є ідентичність, іі мета — «турбота про себе», самореалізація, конституювання себе самого як творця свого власного жипя. На відміну від класичних моральних доктрин, що апелюють до абстрактного суб’єкта, етика «турбота про себе» апелює до конкретної особи, яка в процесі самовизначення мас стати тим, чим вона є і чим вона ніколи пе була.

Розгляд герченевтичпих стратегій постмодернізму дає підстави дійтп висновку: ідентичність суб’єкта гермепевтпчної діяльності є складовою частиною його «неред-розумінпя», а дискурс такою ж мірою створює суб’єкта, якою суб’єкт створює дискурс.

Четвертий розділ «Ідептичність та проблема автора п постмодернізмі» складається з шести підрозділів. Б них розглядається ппзка питапь, так або інакше пов’язаних з проблемою «смерті автора», яку я вважаю естетичним аналогом ностлюдерпістської темп «смерті суб’єкта». Чи дійсно суб’єкт дискурсу, зокрема автор художнього твору, виконує «роль мертвого в грі письма»? Чи дійсно соціальна роль автора вичерпала себе? Відповідям на ці питання присвячено перший підрозділ четвертого розділу «Р.Барт і А І. Фуко про «смерть автора», де проаналізовано роботи французьких теоретиків, які поклали початок гострій полеміці на цю тему у сучасній культурі. Проблема, що метафорично названа Р.Баргом «смертю автора», частково пов’язала з реальним ускладненням форм авторської присутності в творах модернізму та постмодернізму, частково —

з носі м о де р н і ста. ко і о теорією «децентрації суб’єкта», за якою автор як суб’єкт дискурсу' не мас остаточної влади над його значеннями. Більше того, згідно з Р.Бартом, суб'єктивність особи «губиться» в письмі, бо в письмі «жива присутність суб’єкта» не с необхідною. М.Фуко, дещо пом’якшуючи максималізм Варта, доводить, що авторство є полівалентною функцією дискурсів, характер ями змінюється в залежності від типу і порядку дискурсів та історичних умов. Функція «автор» здійснюється в розщепленні — дпетаппіюканпі та самовідчужеппі — рсальпого автора і його образу (фіктивного оповідача). Таким чином вона має пряме відношення до наративиої ідентичності. У другому підрозділі «Рецепція проблеми «смерті автора» досліджено теоретико-критичпе сприйняття цієї проблеми, яке здійснюється переважно у негативному ключі. Критики звинувачують літературу, де автор стає лише функцією, у втраті відповідальності та «феноменологічній несамовитості». Але за проблемою «смерті автора» криється більш глибока і гостра для сьогодення проблематика ідентичності суб’єкта. А численні образи та маски автора допомагають краще зрозуміти арсенал дискурсивпих можливостей культури стосовно експлікації ідентичності соціального суб’єкта або усвідомлення її кризи.

У третьому підрозділі «Автор як розповідна інстанція» уточнюються традиційні розповідні інстанції (експліцигни іі та імпліци пшй автор) порівняно з метатекстовою інстанцією «образ автора». Різноманітні розповідні інстанції, в яких виражається авторська позиція, демонструють пе лише різну ступінь авторської присутності в тексті, більшу чи меншу «ілюзію реальності», але й показують характер зв’язку

суб’єкта та дискурсу, можливість або неможливість розглядаїи тексі незалежно від авторських іптенцій. У четвертому підрозділі «Суб’єкт і дискурс: проблема розповідної ідентичності» розповідна ідептичиісгь розглядається як один із аспектів теорії' суб’єктивності, де ідентичність конституюється для усвідомлення антиномії усталеності і мінливості у внутрішньому досвіді особи, а також демонструється відображення цієї антиномії' засобами поетики постмодернізму. У такий спосіб я показую, як завдяки новим иаратпвнпм засобам розширюються можливості пронииіеппя в людську суб'єктивність та відбувається самопізнання сучасної людини. Процес оволодіння (рефігурація) образом персонажу може також виступати проміжним моментом на шляху до особистішої ідентифікацій.

У п’ятому підрозділі «Ідентичність автора у філософському дискурсі» в центрі уваги с концепція Ж.Дельоза і Ф.Ґваттарі хцодо функцій, які відіграють концептуальні персонажі в філософських творах. Концептуальні персонажі - це специфічні герої філософського мислення, яких філософ створює та ставить між своїм «Я» і своїмп текстами. їх філософська значущість полягає в тому, що вонп виступають матрицями, іенсраторамп або носіями понять. Іншими словами, поняття, іцо їх копструюс філософ, «обслуговуються» персонально значущими «носіями». Концептуальні персонажі (панрнклад, у Ніцше) ие означають, як вважають деякі науковці, відмови їх автора бід своєї ідентичності. Навпаки, вони допомагають авторові зберегти свою самототожність, розширюючи «територію думки». Прийом розширення розумового простору автора розумовим простором концептуальних персонажів, який широко застосовується в філософських творах - один з можливих плідних шляхів дослідження специфіки ідентичності автора філософського твору і філософського мислення в цілому.

У шостому підрозділі «Від феномена до структури: нове

народження автора» розглянуто синтезуючу концепцію авторського «Я», запропоновану У.Еко. Зроблено необхідні узагальнення і підсумки щодо проблем, пов’язаних з ускладненням образу автора в літературі постмодернізму. Авторська ічептнчність в сучаспій літературі — це не лише винахід багатоликого автора, різноманітні маски якого породили міфологему «смерті автора», а. діалогічне зіткнення суб’єктів, взаємодія яких і угворюс «Я»-ідентнчпісгь дискурсу. Різноманітні Я-суб’сктп дискурсу спів-приналежні єдиній творчій свідомості автора. Між емпірпчппм автором і моделлю автора як текстуальною стратегією розміщується ще граничний, пороговой автор, місце якого на межі між іитепціимн коикретпої людської індивідуальності та лінгвістичними інтепціями, що проявляються в текстуальній стратеги'твору.

Розглянути матеріал свідчить, що розпад унітарності «образу автора» демонструє не «смерть суб’єкта», а ного нову онтологію, показує, що структура дискурсивної ідентичності пов’язана як з ускладненням змісту ідентичності соціального суб’єкту, так і з викриттям нових засобів її репрезентації.

У додатки винесено ті питания, які уточнюють, поглиблюють або конкретизують дефівіції, розглянуті у третьому та четвертому розділах. У додатку А .«Біля джерел деконструкгивізму. Ф.Ніцше і риторика» детально проаналізовано риторичну концепцію Ф.Ніцше, яка справила істотний вплив па еіпегемологічпе переосмислення риторичної структури мови (Д.Девіхсон, Р.Рорті, П. де Мен та ін.) і може вважатися одним з суттєвих джерел постаодершстської герменевтики.

У додатку Б «Стиль як реалізація ідентичності (М.ІЇруст)» показано зв’язок категорії ідентичності з категорією стилю. У центрі уваги с форми ідептнчносгі та стильові особливості, які М.ГІруст уперше запровадив в поетику та естетику модернізму. Епонея Пруста демонструє граничний досвід, коли суб’єкту неможливо приинсати одпу-сдииу безперервну та нссуперечлнву свідомість, а внаслідок цього, і унітарну ідентичність. Специфіка стилю цього роману полягає в тому, що стиль виєгуиас в ньому ие лите як сукуішісгь художніх прийомів, а як засіб самоздійспспня «Я», що керує пошуком особистішої ідентичності.

У додатку В «Дисемінація ідентичності, або дефіцит підпопідальпості (В.В.Набоков)» здійснене практичне застосування категорії иаративної ідентичносіі, яка розглядалась у четвертому розді\і, до аналізу творів В.В.Набокова. Показано, що рафінована та ускладнеиа поетика романів Набокова нерідко поєднується з етичною індиферентністю авторської позиції. Дисемінація (розсіяння, розпорошеяпя) ідентичності, іра власними масками та образами веде до «розмивання» відповідальності, внаслідок чого безмежна свобода художника виявляється сумнівного.

У дисертації иаведені теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми ідентичності соціального суб’єкта, яке полягає в експлікаціі' та концептуалізацїї дискурсивного виміру ілентпчпості па підставі ідеї про неупітарнісгь соціального суб’єкта. Найважливіші наукові результати, одержані в дисертації', сформульовано у висновках:

® У аналізі проблеми ідентичності існують дві основні традиції перша базусгься на к\асичпій концепції ідентичності як самототожності суб’єкта пізпанпя; друга виходить з некласичпої — поєтмодериістської -копцепції ідентичності як функції ро’рЬтнпя у відноиієниі суб’єкта до бутгя. Подальша конкретизація принципу розрізнення, запропонована в

дисер тації, базується на інтерпретації соціального суб’єкта як множинного та демонстрацію цієї множинності и а прикладах моделювання образу в літературі постмодернізму. Встановлено, що легітимація гіаердиференційовапою суб’єкта постмодернізму пов’язана, в першу черіу, з розрізненням.

в Необхідна методологічна та теоретична процедура сучасних розвідок іде птичії ості суб’єкта в соціальній філософи - структурування та диференціювання поля «Я» (наприклад, поділ на «Я» та «Над-Я» та «Воно» у Френда, «Я» та «Самість» у Юнга, «І» та «Мс» як складові Самості («5е16>) — у Міда тощо), Що дозволяє вивчати персональну ідентичність як відношення, процес та взаємодію.

в І суто есенціалістськпй, і суто соціологічного підхід до ідентичності є обмеженим. Більш перспективним є розуміння ідентичності як соціального конструювання, коли суб’єкт мас реальну свободу вибору при визначенні своєї ідентичність. В концепції ідентичності як соціального конструювання відбивається діалектика можливості та дійсності («по природі» існує ідентичність як можливість, і лише в процесі соціалізації в рольовій реальності ідентичність постає як дійсніші).

• Дослідження стильової соціодпнамікп культури лає змогу показати романтизм, модернізм і постмодернізм як взаємопов’язані художні домінанти доби Модерну, культурні парадигми, дискурсивні практики, в яких в опосередкованій формі відбувається пошук та артикуляція соціально-історичним суб’єктом власної ідентичності. Дискурс романтизму конституював себе у відношенні до Природи, яка мислклась як джерело і причина індивідуальної своєрідності. Дискурс модернізму формувався в контексті та інтертексті Культури, яка задавала межі самопізнання і самовизначення особистості. Нарешті, дискурс постмодернізму знаходить основу в Мові (або навіть в письмі), яка миєлнться як тотальність, за межами якої пемас ніяких «трансцендентальних означуваних».

• Дпскурс романтизму створив філософсько-естетичні передумови для копстшуюваппя пової ідентичності в дискурсі модернізму. У свою черіу, децентрація суб’єкта і розпад унітарносте «Я» в дискурсі модернізму стали основними засобами відображення дифузної ідентичності суб’єкта постмодернізму. Розпад унітарної моделі людини в мистецтві модернізму та постмодернізму трактується в дисертації як об’єктивна закономірність відтворення та художнього осмислення ідентичності.

• Розпад унітарності стосується як моделі особп, так і художньої форми в цілому - особливо наративних форм літератури. Художні

структури і структури особистості стають в сучасній культурі співвідносними.

• Яскравим проявом рефлективного характеру сучасної культури є металнература; водночас вогта попас могутнім засобом самокопания та самоідептпфікашї. Соціх\ьна роль .метхлітературн полягас, передусім, у пошуку та ствердженні нових дискурсивних соціально-релеваїгпшх форм. Стираючи, або, навпаки, підкреслюючи межі, що розділяють соціальну та лінгвістичну реальність, метал ітератора викопує важливу соціхльгіо-філософську функцію — критичне осмислення соціальних конвенцій, які лежать в основі їх розрізнення.

• Ідентичність (людини, тексту, культури в цілому) залежить від інтерпретації, яка, в свою чергу, залежить від днскурспвппх ресурсів культури. І герменевтика, і декопструкція претендують на роль універсальних штернретативнпх стратегій. Герменевтика базується на виявленні та розуміпні іптерсуо’скшвпого значення. Всупереч цьому декопструкція підкреслюс свою програмну спрямованість проти абсодіотпзацІЇ будь-якого об’сктпвного значення, наполягаючії па автономності ппсьма. Порівняльний апхліз гермепевтпкп та деконструкції показує, іцо проект критичного мислення, який установлюс декоисірукція, зхлпшасться по суті гермспевтичнпм.

• Сртєве місце в філософській проблематиці ідентпчпості посідас проблема авторства. Авторство - специфічна соціальна роль, пов’язана як певними соціокультуршшп привілеями, гак із небезпекою «переступання» явних або неявних соціальних норм. Суперечливий характер форм репрезентації авторського <(Я» в дискурсі постаодерпізму свідчить, насамперед, про багатовпмірність суб’єктивною досвіду, про ускладнення змісту ідентичності соціального суб’єкта. Амбівалентність авторською «Я» у постмодернізмі демонструє також певну дисемінацію ідентичності та її соціально-конструктивний — і навіть ігровий — характер

• Виявлена тепдсиція розпаду унітарності людського «Я» в культурі дозволяє зробптп узагальнення про обмеженість редукціопістськпх підходів до ідентпчпості. Розпад унітарності свідчить не про «смерть субъекта», як наполягають пост.модерністп, а про нову — багатовимірну — отологію людини.

• Досить поширене есепціалістське (субстанціхлістське) розуміння національної ідентичності є науково пепереконлпвим та теоретично неспроможним. Гіпостазування (уречевлення) національної ідентичності як статичної етнічної «срності» спрпяс народженню нових міфів, а не свідомому національному самовизначенню. Націопальпа

зо

самоідснпіфікація в сучасному світі є як продуктам ідеології, так і результатом свідомою раціонального вибору.

Список друкованих праць за темою дисертації Монографії

1. Воропай Т.С. В поисках себя. Идентичность и дискурс. - Харьков: Харьковский гос. политехнический ун-т, 1999. — 418 с. - 22,2 др.арк.

2. Тягло А.В., Воропап Т.С. Критическое мышление: Проблема мировою образования XXI века. - Харьков: Ун-т внутренних дел, 1999. — 285 с. (дисертанту належать чотири розділи обсягом 9,2 др.арк.).1

Навчальні посібники

1. Тягло О.В., Кривуля О.М., Воропай Т.С. Філософія: У 2-х кп. Книга 1. Хронологічно-тематичний огляд. — Харків: Ун-т внуїр. справ, 1999.- 374 с. (загальний обсяг внеску дисертанта становить близько 3,7д.а.).

2. Буряк Л.В., Воропай Т.С. Введение в курс «История и теория мировой и отечественной культуры». — Харьков: ХПИ, 1993. — 39 с. (дисертанту належить 1,2 да.).

Статті

1. Воропап Т.С. Ідентичність у соціальній антропології Дугласа Келлпера // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - Київ, 2000. - № 2. -С.43-50.- 0,5 да.

2. Воропай Т.С. Из истории американской деконструкции. Риторика и референция у Поля де Мена // Вісппк Харківського університету. Постмодернізм у філософії, иауці та культурі,- Харків, 2000. - X? 464. -С.57-64.- 0,5 д.а.

3. Воропай Т.С. Секс и национальная идентичность (Несколько слов о романе О. Забужко «(Полевые исследования в области украинского секса») // Філософські перипетії. Вісник Харківського національного університету іч. В.ІІ.Каразіпа. — Харків, 2000. - № 474.- С.49-55. - 0,6 д.а.

1 Монографію виставлено в Інтернеті за адресою: <http://www.geocities.com/tyagIo>. Монографія, у тому числі « частина, підготовлена дисертантом, одержала позитивну оцінку г. рецензіях фахівців. Див.: Вісник університету внутрішніх справ. — Харків, 1999. — Внп.9. - С.418-421; Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - Київ, 2000. — № 2. — С.193-198; Вісник Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна. — Харків, 2000. - №474. - С.269-272.

4. Воропай Т.С. Чапаев эпохи ‘fin de siede’: тема идентичности в романах Вик. Пелевина // Вестпик Харьковского национального уя-та. ‘Post office: Образы времени — образы мира’. — Харьков, 2000. - X» 484. — С.93-98. - 0,5 д а.

5. Воропай 'Г.С. Метафора t метафорологи (Серди'п нотатки на нолях кппгп) // Слобожанщина. - Харків, 2000. - №15. — 0,5 да.

6. Воропаіі Т.С. Просвещеппе: нсчерпамиое пли незавершенное5 // Философский век. Альманах 10. Философия как судьба. - СПб.: Сашсг-Петербуртскпн центр истории идей РАН, 1999. — С.43-58. — 1,2 да.

7. Воропай Т.С. Новая литература п старая критика // Post office.

Вестпик Харьковского государственного ун-ча. — Харьков, 1998. - №399. — С.70-73. —0,2 да. ^

8. Воропай Т.С. Мегафора и пстипа // Философский век. Альманах 7. Между физикой и метафизикой: пара п философия. - СПб.: Санкг-Петербургскпй центр истории идей РАН, 1998. — С.406-414. — 0,6 д.а.

9. Воропай Т.С. Концептуальные персоны как субъекты философствования // Вестпик Харьковского государственного ун-та. Философия. — Харьков, 1998. - №407. — С.38-41. — 0,2 д.а.

10. Воронин Т.С. Субъект, истина и лика // Вісник Харківського державного універсптеїу. — Харків, 1998. - №414. - С. 146-150. — 0,4 д.а.

11. Воропай Т.С. Міф і метафора в українській поліпічііій рекламі // Проблема раціональності папрпкіпці XX століття. Матеріали V Харківських міжнародних Сковородннівськнх чигань — Харків, 1998. — С.238-241. - 0,2 д.а.

12. Воропаіі Т.С, Довбиіі О.И. Время и память в романе В.В.Набокова «Ада» // Культура в філософії XX століття. Матеріали IV Харківських міжнародних Сковородинівських читань. — Харків, 1997. — С.327-330. — 0,2 л-а.

13. Воропай Т.С. Метафизика мета<}юры в метанрозе В.Набокова (Опыт прочтения) // Вісник Харківського державного універсиїеіу. — Харків, 1997. - №389. - С.24-30. - 0,5 д.а.

14. Воропай Т.С. Метафоры любви и сердца в «Исповеди» Августина // Вісник Харківського державного університету'. - Харків, 1996. - №385. -С. 108-115. - 0.5 да.

15. Воропай Т.С. Образ автора как проблема интерпретации (к вопросу о философии иостмодерпа) // Філософія: класика і сучасність. Матеріали III Харківських Міжнародних Сковородпнівськнх яптаиь. — Харків, 1996. —

С.57-58. —0,4 д.а.

16. Воропай Т.С. Целостность архетиппческих форм сознания (но роману Т. Манна «Иосиф и его братья») // Дух і космос: наука і культура

на шляху до нетрадиційного світосприйняття. — Харків, 1995. — С.108-112. -0,2 д.а.

17. Тягло О.В., Воропай Т.С. Конфлікт, діалог, лад // Діалог культур і духовний розвиток людини. — Київ: Інститут психології АПН Украі'аи, 1995. — С.177-179. - 0,2 д.а.

18. Vorapay T.S. Wholeness of die archetypical forms of consciousness // Философия естествознания: источник культурных инноваций. Материалы к круглому столу XIX Всемнрпого философского конгресса. - Харьков, 1993. - С.22-24. — 0,2 д.а.

19. Воропай Т.С. Метафорнзацпя и генезис исторических форм понимания // Вестнпк Харьковского университета. — Харьков, 1989. -№332.-046-50.-0,3 д.а.

20. Воропай Т.СЗвігляшіч ВО. Розуміння як проблема гносеології: точка зору // Філософська думка. — Киш, 1988. - №3. — С.113-116 - 0,3 д а.

21. Воропай Т.С. Понимание и смысл (состояние проблемы) // Вестник Харьковского университета. - Харьков, 1983. - №244. — С.60-65. - ОД да.

Тези дапшилей на коніресах, конференціях та in.

1. Tyaglo A.V., Voropay T.S. Philosophy of wholeness in Kharkov // XIX World Congress of Philosophy. Book of abstracts. — Moscow, 1993. V.2. -Section 29.

2. Воропай Т.С. Культурология О. Шпенглера и наше время // Дух и космос: культура и наука на пути к нетрадиционному миропониманию. — Харьков, 1992. — С. 19.

3. Воропай Т.С. Метафорнзацпя п генезис форм понимания // Тезисы докладов н выступлений X Всесоюзной конференции по логике, методологии п философии науки. — Минск, 1990. — С.148.

4. Воропай Т.С., Тягло А.В. Понимание как логпко-шоссологпческая проблема // Информационные материалы. Философское общество СССР. - Москва, 1984. - №4(43). - С.60-64.

АНОТАЦІЇ

Воропай Т.С. Ідентичність соціального суб’єкта в дискурсі постмодернізму. — Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософських иаук за спеціальністю 09.00.03 — «соціальна філософія та філософія історій) — Університет внутрішніх справ, Харків, 2000.

У дисертації досліджено проблему ідентичності соціального суб’єкта, актуалізовану тими суттєвими трансформаціями, які відбуваються

сію годні в світі і — в особливих формах — в Україні. Наявні наукові та (філософські підходи і методи розв’язання цієї проблеми не є иослідовпими і ефективними. Тому б дисертації застосовапо иобиіі підхід до аналізу ідентичності, який грунтується на експлікації та копцептуалізації дискурсивного аспекту феномену ідентичцості (дискурсивної ідентичності). Цей аспект опосередковані мовою культури, втілений в текстах, творах мистецтва, способах їх' аналізу та інтерпретації. Запропоновапа на такій підставі концептуалізація дискурсивної ідентичності з’ясовує взаємозв’язок ідентичності соціального суб’єкта з сучасними формами пою самореалізації та самоусвідомлення в культурі, зокрема в художній літературі і металітературі. Доведено, що суперечливий характер форм репрезентації суб'єкта в дискурсах модернізму і постмодернізму пов’язаний як з розвитком нових типів взаємодії людппп і суспільства, так і з відкриттям більш складної структури суб’єктивності. Встановлено, що тут відбивається і відбувається пе «смерть суб’єкта» (зокрема, автора художнього твору), а розпад унітарності його «Я». Усвідомлешья у такий спосіб багатоізиліірності і миожипності «Я» зпачпо впливає па характер соціальної іл.еитфікацїї людппп «за умов иосшодерну».

Основні результат дисертаційного дослідження суггєво трансформують уявлення про характер та соціокультурну обумовленість процесів ідентифікації' і самоілентпфикації сучасного соціального суб’єкта.

Ключові слова: соціальний суб’єкт, ідентичність, постмодернізм, дискурс, металітература, герменевтика.

Voropay Т. S. The social subject’s identity in postmodernism discourse. — Manuscript.

Thesis for a doctoral degree in philosophy specializing in 09.00.03 — «Social philosophy and philosophy of history». — University of Internal Affairs, Kharkiv, 2000.

The dissertation investigates the social subject’s identity problem that is actualized by essential transformations over the world and — in specific forms — in Ukraine. Current scientific and philosophical methods and instruments to solve this problem are not quite consistent and effective. That is why a new approach is worked out in the dissertation. This approach is based on explication and conceptualization of the identity phenomenon’s discursive aspect (discursive identity). Hie aspect is mediated by language of culture, implemented in texts, works of art, ways of their analyzes and interpretation. A conceptualization of discursive identity, proposed on this base, permits us to

bring into light an interconnection between the social subject’s identity and current forms ofliis self-realization and self-understanding in culture, especially in die fiction and metafiction. It is proved on this basis that contradiction between forms of the subject’s representation in discourses of modernism and postmodernism are connected with bringing into light both development of types of interaction between a person and society and a more complex structure of subjectivity. It is pointed out that, contrary to the widespread belief, «the death of a subject» (particularly that of the work’s author) does not occur in modernist and postmodernist art really. Instead, disintegration of unity of a subject’s «Sel6> both occurs and goes into art’s self-reflection here. This disintegration process and its realization promote up-to-dav understanding of character of a person’s social identification «under the postmodern condition».

Principal results of the dissertation deepen our knowledge about character and socio-cultural determination of die processes of contemporary social subject”s identification and self-identification.

Key words: social subject, identity, discourse, postmodernism, mctafiction, hermeneutics.

Воропай T.C. Идентичность социального субъекта в дискурсе постмодернизма. — Рукопись.

Диссертация ыа соискание ученой степени доктора философских наук по специальности 09.00.03 — «социальная философия и философия псторпи». — Университет внутренних дел, Харьков, 2000.

Диссертация посвящена идентичности социального субъекта, преимущественно в контексте постмодернистской философии и литературы. Существующие подходы к проблеме идентичности и методы ее исследования являются противоречивыми. Традиционные подходы связаны с «философией тождества» и исходят из классического постулата, что идентичность является характеристикой бытия, более фундаментальной, чем различие. Постмодернистская мысль делает акцент на различии, рассматривая идентичность как его производную. В диссертации показано, что легитимация субъекта постмодернизма связана, в первую очередь, с различием.

Осуществленный в диссертации сравнительный анализ основных социокультурных концепций идентичности показывает, что и чисто эссенциалнстскнй, и чисто социологический подходы к исследованию идентичности являются ограниченными. Более полным и соответствующим современной «ситуации постмодерна» представляется понимание идентичности как продукта социального конструирования,

когда субъект получает и может реализовать свободу выбора при определении собственной ллентичностп п границ своего «Я».

Понимание идентичности как выбора органично вписывается в постмодернистскую парадигму. Статус идентичности является при этом принципиально антгоссепциалястским: пдентнчпосгь остается

социолингвистическим конструктом, свободпым от бремени каких бы то нп было «трансцендентальных означаемых». Свобода сводится, по сути, к свободе смены масок и ролей. Итогом постмодернистской рефлексии об идентичности является представление о пей как об артефакте, созданном властью, социальными институтами, дискурсивными практиками, языковыми играми, социальными отношениями в целом. При таком подходе, когда соцпалъпо-лннгвпстпческая детерминация абсолютизируется либо трактуется в терминах репрессии, субъект становится пустой «формой», «функцией», «тотальной видимостью», идентичность которого является в высшей степени иллюзорной. Отсюда один шаг до утверждений о «смерти субъекта», «смерти автора» и т.д.

В основе подхода к дпскурсивиому измерению идентичности, который разрабатывается в диссертации, лежпг представление о множественном (иеупитарном) характере социального субъекта. Необходимой методологической и теоретической процедурой исследования его идентичности является, следовательно, структурирование области «Я», что позволяет трактовать идентичность как отношение и взаимодействие («Я» и Самости, социального «Я» и индивидуального «Я», п т.д.). Идентичность, таким образом, может быть представлена как динамичный продукт соиио-кулыурных отношений, а не субстанция, сущность, природа и т.д. Однако отпошепня, определяющие идентичность, не сводятся к пресловутой «игре означающих», они являются креативными, диалогическими, смысловыми.

В диссертации показано, что распадение унитарности фиксируется искусством со времен романтизма и достигает апогея в современном искусстве. Исследование стилевой социодипамики культуры дало возможность показать романтизм, модернизм и поегмодерпнзм как основные художественные доминанты эпохи Модерна, культурные парадигмы, в которых в дискурсивной (опосредованной и артикулированной) форме осуществляется поиск п реализация соцпалыю-псторическнм субъектом собственной идентичности. Распадение уннтарностп касается как модели личности, гак и художественной формы — в особенности повествовательных форм литературы. Художественные структуры и структуры личности оказывается в культуре соотносительными, а поэтика является ключом к пониманию наиболее острых проблем современной антропологии.

Противоречия идентичности социального субъекта постмодернизма демонстрируются в диссертации па примере металитературы как литературы самосознания. Старая или, наоборот, подчеркивая границы, которые разделяют литературу п лшзиь, социальную п лингвистическую реальпость, мсталитсрагура критически осмысливает социальные конвенции, лежпцне в основе их различения. Другой важной проблемой нри анализе дискурсивной идентичности оказывается проблема авторства. Структурная сложность образа автора в модернизме п постмодернизме свидетельствует ие столько о «смерти автора», дпссемпнации идентичности нлп се соццальио-шнструктиБпом характере, сколько о богатстве современных дискурсивных возможностей проникновения в мир субъективных смыслов п разнообразии форм их репрезентации.

Нссамотождественпосгь субъекта самому себе, безусловно, отражает глуби иные противоречия п современно!! культуры, и современной личности. Но одновременно кульчурно-исторпческпй процесс трансформации социального субъекта в сторону несамотождествеиного, неуннтарного, множественного, который прослежен в диссертации, показывает и расширение границ «Я», и направление вектора свободы — от трансцендентального к социальному.

Основные результаты диссертационного исследования существенно трансформируют представления о характере социокультурной обусловленности процессов идентификации в самоидентификации современною социального субъекта.

Ключевые слова: социальный субъект, идентичность, дискурс, постмодернизм, металитература, герменевтика.