автореферат диссертации по политологии, специальность ВАК РФ 23.00.02
диссертация на тему: Политическое решение: процесс подготовки и принятия

Полный текст автореферата диссертации по теме "Политическое решение: процесс подготовки и принятия"

КИІВСЬКЦИ УНІВЕРСИТЕТ ім. Тараса Шевчешса

; на правах рукопису АБИЗОВ Вадим Євгенович . _ .

ПОЛІТИЧНЕ РІШЕННЯ;

ПРОЦЕС ПІДГОТОВКИ И ПРИЙНЯТТЯ

Спеціальність 23.00.02 — політичні інститути та процеек

АйтореферАФ

Дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

Київ — І9І)4

Дисертація є рукопис.

Робота.виконана в відділі сучасної зарубіжної етнополітологи в Інституті національних питань та політології АН України.

Науковий керівник — доктор історичних наук В. Л. Савельев,

Офіційні апонеити: доктор філософських наук, профессор Гаєвський Б. А.; кандидат політичних наук Білоус А.. О. .

-Провідна установа; Національний інститут стратегічних дос-

лізованої вченої ради К-01.01.12 Київського університету ім. Тараса Шевченка за адресою: м. Київ, вул. Володимирська,_ 60.

З дисертацію можна ознайомитися у бібліотеці Київського університету ім. Тараса Шевченка .

ліджень. .

Захист відбудеться « р. на засіданні спеціа-

Вчений секретар спеціалізованої радц

г, ф. ПОСГРІГАНД?,

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАЦІ

' Актуальність теми дослідження. Кінець XX століття ознаменован швидкими по темпам і глибинними по значенню змінами політичної ситуації в світі. Характерною особливістю є руйнування стійких структур діяльності і свідомості, які в недалекому минулому здавалися непорушними, усталеними засадами життєвого світу. Розпад Радянського Союзу дозволив здійснитися вистражданому історичному прагненню українського народу — створенню незалежної держави.

Процес створення раціональної демократичної моделі влади правової держави в Україні включає політичне рішення як обов’язковий елемент розвитку політичного процесу вцілому. Оформлення демократичних інститутів влади, підготовка законодавчої бази, розробка та регулювання національної політики — все це складає систему політичних .рішень. З метою забезпечення політичної незалежності та державного суверенітету Україна приймає значну кількість доленосних рішень і політична наука має провести детальне дослідження цього процесу. Таким чином, по-перше, актуальність проблеми політичного рішення обумовлена потребами практичної політики.

По-друге, актуалізація проблеми викликана загальним розвитком світової політичної науки. На XV Всесвітньому Конгресі Міжнародної Асоціації Політичних Наук, що відбувся в Буенос-Айресі в 1991 році відмічалося, що теорія політичних рішень це один з найактуальніших і нових напрямків сучасної політології.

ІІо-третсє, теоретичні пошуки сучасної зарубіжної і української політології характеризуються загостреною потребою в розробці теорії політичних рішень здатної роз’язувати значний комплекс теоретичних і практичних проблем. і

Ступінь вивчення проблеми і її джерелознавча база.

В радянський період слід виділити роботи по рішенню управління.^ Проблема політичного рішення не ставилась центральною, домінуючою в дослідженні. Тим більш не розглядався сам процес розробки і прийняття політичного рішення,.

• а

В історії української політичної думкі тема ПОЛІТИЧНОГО рішення піднімається в роботах М. Грушевського,1 Г. Вииниченка.2 Сучасна українська політологія торкається проблем розробки і аналізу політичного рішення західними авторами,3 залежності рішення від депутатської діяльності,4 політичної культури суспільства,0 політичних технік6 політичного життя суспільства7 та інших факторів які дозволяють більш комплексно дослідити цю проблему. .

Підходи до проблеми політичного рішення в зарубіжній політології можна зафіксувати в школах політичного плюралізму, демократичного елігизму, в системному підході. До цієї проблеми ідей Саймана і також в системному підході. До цієї проблеми зверталися Д. Істоті,8 Ронг,9 Д. Баскій10 та інші. Процес рішення досліджували не тільки політологи, але й відомі політичні діячі, наприклад, М. Рокар.11 .Навіть в прогностичних концепціях суспільства майбутнього (Белл, Фурастье, Андре де Бенуа, Ів Бло)12 заторкується проблема створення нових систем рішень.

Об’єктом дослідження є процес організаційно керівної діяльності державної влади в демократичній системі. Обмеження дослідження демократичною моделлю пояснюється тим, що тільки в умовах легальної влади можна зафіксувати раціональний процес управління на законній основі.

Предмет дослідження — механізм розробки і прийняття політичних рішень, які є стержнем політичного управління державою. . ___ .і

Афанасьев В. Г. Научное управление обществом. — М., 1968; Ьестужев-Лада И. В. Нормативное прогнозирование: возможные пути реализации целей общества. — М., 1987; Котарбинскнй Г. Трактат о хорошей работе. — М., 1957; Тихомиров Ю. А. Власть и управление в социа-листсическом обществе. — М., 1968; Тихомиров Ю. А. Иправленчесное решение. — М., 1972; Тихомиров Ю. А. Социализм и политическая деятельность. — М., 1984; Фофанов Н. С. Социальная деятельность как система. Вып. 1., — К., 1993.

1. Грушевсъкий М. Хто такі українці і чого вони хочуть. — Київ,

1991.

2. Винниченко Г. Заповіт борцялі за визволення. — Київ, 1991.

3. Кремень В. Г., П. Шаран. Сравнительная политология. ГІолйтиЧе*

ское образование. Вып. І., — К., 1993. .

4. Беляков Г. Анфас і профіль опозиції. // Віче. — 1992. — № 7.

5. Основы политологии. // Под ред. В. Д. Бабкина. — К., 1991.

6. Выдрин Д. И. Очерки практической политологии. — К., 1991.

7. Лузан А. А. Политическая жизнь общества; вопросы теории. —■ К., 1989.

’ 8. Easton О. Sustems Analysis of Political Life. — N.Y., 1965.

9 Baskin I). American Pluralist Democracy; A. Critigue. — N.Y., 1971.

10. Wrong D. H. Its forms, dases and uses. Oxford. 1979.

11. Рокар М. трудиться с душою. — М., 1990. . .

J2. Намарин А. С.,Стиль —ретро» в идеологии и политике. — М., 1980,

Мета дослідження — зафіксувати таописати фактори і умо* ви, що впливають на прийняття, якість, наслідки політичного рішення. '

В основі дослідження положення про те, що політична боротьба за рішення в демократичній системі, в умовах розподілу влад, раціоналізує рішення, робить ного більш адекватним проблемі. При цьому суб'єкт підготовки рішення розширюється за рахунок неофіційних структур і тим самим забезпечує вплив суспільства на державні рішення.

Гіпотеза дослідження припускає залежність процесу розробки і прийняття політичного рішення від особливостей парламентської системи держави, конституційних норм і взаємовідносин гілок влади; від діяльності груп тиску, від системи політичних інтересів, від міри відповідальності та ризику суб’єкту рішення, від забезпечення рішення сучасною та адекватною інформацією, від неформальних стосунків і можливої девіятної поведінки політичних лідерів.

У відповідності з метою і гіпотезою вирішувались дослідницькі з; дачі: ознайомитися з політологічними дослідженнями, присвяченими проблемі рішення; вивчити процес прийняття політичного рішення в найбільш сталих традиційних демократичних системах; на цій основі підійти до вивчення процесу прийняття політичного рішення в умовах демократії в Україні; ^формулювати теоретичні основи системного вивчення процесу рішень.

Методологічні дослідження. Методологічний вакуум, викликаний періодам панування марксизму, обумозлює задачу розробки інших методологічних концепцій, адекватних політичним, історичним, культурним реаліям України. Тому певний момент новизни міститься і в запропонованій методології дослідження.

Я грунтуюсь на традиційному для раціональнологічного напрямку сучасної політології визначенні політичної теорії як побудові системної моделі об’єкту дослідження. Традиція підходу закладена ще відомою методологією «ідеальних типів» М. Вебера. Тому, з одного боку, зроблена спроба описати рух рішення в межах моделі формальних структур влади,1 з іншого боку, цікаво прослідити п-рояв в процесі прийняття рішення ірраціональних, нефор-малізованих факторів, на що вказує М. Дюверже. Неформалі-зовані аспекти провокують можливість'«поведінки відхилу» . (де-віянтної поведінки) суб’єктів прийняття рішень. Таким чином в роботі зроблена спроба поєднати відомі досягнення веберівсь'кО" го методу- формалізації і критику сучасних американських авто-

1. Макаренко В. П. Вера, вдасть и бюрократки, критпра социоло» гии М. Вебера. ИРУ, 1988. ’ • '

рів, наприклад, П. Блау і С. Коєна, які запропонували доповнити теорію формалізації.2 Неможливо не враховувати складної системи політичних інтересів — детермінант всіх політичних сил, Що специфічним чином втілюються в прийнятих рішеннях.

Наукова новизна:

— на основі аналізу робіт західних і вітчизняних авторів систематизуються підходи дослідження політичного рішення;

— дається класифікація і розкривається структура політичного рішення;

— досліджується процес підготовки й прішнятття політичного рішення, описується ного логічна схема;

— аналізуються важливі аспекти процесу прийняття рішень в сучасній Україні (боротьба в парламенті, взаємодія між різними гілками влади в процесі рішення, модернизм і традиціоналізм рішень; групи тиску);

— запропонована в роботі логіка дослідження, »роблені теоретичні висновки дозволяють вдосконалювати подальше дослідження проблеми і надати практично-політичні рекомендації щодо раціоналізації прийняття рішень в системі державної влади.

Практичне значення дисертації обумовлене інтересами політичного розвитку України і заключається !в можливості виробітки теоретичних рекомендацій по упровадженню більш ефективних механізмів прийняття рішень в систему державної влади. Розкриття меха/нізму прийняття рішення дозволяє науці, з одного боку, здійснювати критично-дослідницьку функцію по відношенню до владні, тобто зменшувати долю таємних політичних ігор в дремократичній державі, а з іншого — допомогти в рішенні організаційних питань державної влади, тобто раціоналізувати . механізм прийняття політичних рішень.

Наслідки дослідження також можуть бути застосовані в спецкурсах та спецсемінарах.

На захист виносяться такі положення:

1. Структура і класифікація політичного рішення складена на основі вивченої літератури і аналізу політичних процесів.

2. Розгляд суб’єкта .підготовки та прийняття політичного рішення як складної системи, в якій розрізняються рівні фактичної підготовки і прийняття рішення.

3. Система- підпорядкування інформації та індормато-рів визначає правила використання представленої інформації при підготовці рішення.

• 1. Американская социология. Перспективы, проблемы, методы, —*

М.. Прогресс, 1072. - - • .

4. Погодження політичних інтересів визначає вибір політичного рішення. При цьому вибір, пов’язаний з проблемою відповідальності, ІДО провокує ситуацію політичного ризику.

5. Таємні цілі політиків, ірраціональні факти дійсності, конфліктні установки лідерів можуть привести до стихійного прийняття рішень.

*' 6. Процес прийняття рішення знаходиться під організованим впливом груп тиску. В умовах України система тиску рухається до централізації по типу англійського трипартизму.

7. Будь-яке політичне рішення провокує розвиток нової ситуації виступаючи при цьому точкою розвитку політичного процесу.

8. Механізм підготовки і прийняття політичного рішення має ряд етапів і є основним в державно-політичному управлінні. Необхідно створити теорію прийняття політичних рішень адекватну реаліям України.

Апробація результатів дослідження здійснена в публікаціях та виступах на Республіканській науково-практичній конференції «Тенденції та фактори удосконалення структури радянського суспільства в умовах ¡перебудови» (м. Краматорськ, 1990 р.), на Всесоюзній науково-теоретичній конференції «Людина — Світогляд — НТР» (м. Краматорськ, 1991 ір.), на Республіканській наукозо-практичній конференції «Політичні партії і суспільні рухи ,в СРСР. Теорія, історія, сучасність» (м. Донецьк, 1991 р.), на Всеросійському ігауковому семінарі «Становлення ринкових структур та активність людини» (м. Далінінград, 1992 р.). Мета і задачі дослідження визначили ного структуру. Робота складається із вступу, трьох глав, заключення, списку використаної літератури. Структура обумовлена такими міркуваннями.

Щоб провести дослідження слід знати ступінь розробленості проблеми і визначитися з методологією. Це зроблено в першій главі. В другій главі починається дослідження процесу рішень н аналізується етап підготовки. В третій главі розкриваються умови політичної боротьби, в яких відбувається прийняття рішення. Також розглядається можливий вплив факту рішення на розвиток. подій, насамперед, в сучасній Україні.

В з а ключ єни і додаються висновки у відповідності з гіпотезою і рекомендації по створенню вітчизняної системної теорії прийняття політичних рішень.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДОСЛІДЖЕННЯ

У вступі визначені актуальність теми, об’єкт, предмет, мета і задачі дослідження, сформульована гіпотез?, розкриті наукова чрвйз'иа, теоретичне і практичне значення ¡зр бо тії,.. :

, і, ■ *7

; В першій главі — «Поняття політичного рішення» аналізуються. різні .підходи в розумінні політичного рішення й його дослідження; розглядається структура політичного рішення та дається можлива класифікація основних типів політичного рішення по ¡ряду критеріїв. Також тут формулюються теоретичні основи аналізу поставленої в дисертації проблеми і обгрунтовуються методологуічні принципи дослідження.

, В сучасній політології проблема політичного рішення вперше активно починає аналізуватися американцями. Проблема прийняття рішення представлена в школах «плюралістичної демократії», «демократичного елітизму», «технократичної концепції управління», в «системно-функціональній» школі.

Однак, не дивлячись на відмінності теорій є 'можна відмітити такі загальні моменти розуміння проблеми політичного рішення в сучасної американської політології:

а) проблема політичного рішення майже завжди присутня і вивчається в теорій, демократії як важливий елемент політичного процесу;

б) в нормативній, позитивіській і системній методології «політичне рішення» тлумачиться як значний канал виливу влади на суспільство;

в) .в теоретичному плані дефініція політичного рішення дається не визначено чи взагалі відсутня, категорія «політичне» може зводитися до понять «кервне», «наукове», «системне».

В сучасній англійської політології проблема спеціфіки політичного рішення обумовлюється особливостями англійської політичної культури. Тому, наприклад, Р. Роуз вбачає в політичному рішенні стабілізуючий фактор, спроможний, при вірному застосуванні,- законсервувати небажані модерністські тенденції. В такій постановці політичне рішення трактується як інструмент розповсюдження та підтримування традиційно-консервативних цінностей, вірувань, емоцій і як інструмент регулювання ними. Тобто, у рішення ,поряд з регулярною функцією спостерігається .функція охоронна і функція обмеження саме в сфері культури та моралі.

Інший англійський дослідник Д. Ронг виділяє такі характеристики рішення як інтенціональність, ефективність, «асіметрія та рвіновага». Також Ронг вважає, що рішення — де прояв сили, маніпуляції, переконань і авторитету влади.

Французька .політологічна думка спирається на концепцію інституціоналізму. Ж. Бюрдо підкреслює,, що'прийняти та здійснити політичне рішення може тільки інститут, який має більші ■^ресурси влади». М. Дюверже наполягає на тому, що інститут має організовану сцетему санкцій, які одразу використовуються - владою у випадку непідкоріння рішенню. Розділ праці в інституті

забезпечує чітке формулювання і швидке упровадження рішення. На думку Дюверже, провідною основою влади визначається насилля і рішення наказ 1— фрагментарний прояв правлячого насилля.

Професор Сорбоші Ж.-Д. Дюроссель розробляє та викорн-сто.мує категорію політичного рішення в теорії міжнародних відносин. Він в'важає, ідо 'в міжнародних відносинах рішення набуває «чисто політичних» характеристик і облишується якостей, «рішення управління». Дюроссель цікавиться структурою суб’єкта рішення. Він виділ я в суб'єкті рішення дві нерівноцінні категорії діячів: ті хто приймає рішення та виконавці чи інакше, «стратеги» і «тактики».

Політичне рішення в трактовці Дюросселя — не політична дія інформованого суб’єкта влади по співвідношенню тареалі-зації своєї мети в спілкуванні з рівноправними (по вихідним умовам) суб’єктами влади інших державних утворень.

З наведених прикладів цілком зрозуміло, що для сучасної західної політології проблема політичного рішення актуальна і ставиться різними національними школами. .

Структура політичного рішення складається з незмінних елементів та зв’язків, що створюють політичне рішення як процес. Аналіз точок зору різних зарубіжних та вітчизняних авторів дозволяє представити цю структуру таким чином:

1. Оцінка ситуації суб’єктом державної влади.

2.Виявлс ння проблеми в об’єкті влади чи в структурі суб’єкта влади (саморефлексія).

3. Постановка проблеми в законодавчому порядку. ".1 _

4. Розробка проблеми експертами. -~1 .1" !

5. Вибір мети та засооів її досягнення. '

6. Обговорення та цтшііняття в законному порядку. ‘

Це лише структура, але коли ми говоримо про механізм підготовки і прийняття відбувається конкретизація елементів структури через введення обов’язкових факторів: інформації, рівній рішення, груп тиску, перекладу рішень на юридичну мову, боротьба більшості та опозиції, роль лідера та інші. Політичне рішення слід оозуміти як процес, в якому елементи структури розвиваючись послідовно, передають накопичену інформацію та вироблені команди один одному. Саме політичне рішення є елементом політичного процесу і не може знаходитися в статичному стані. Політичне рішення постає своєрідною віхою розвитку політичного пронесу. Рішення — це результат попередніх подій, що викликали проблему на яку спрямоване рішення. Рішення є джерелом наступних подій, подальшого розвитку політичного процесу. Тобто рішення — це можливий пункт перелому подій. Класифікація політичних рішень досить різноманітна. Причому ав. ^ 9

Торами використовуються різні крітерії. Наприклад, В. Г. Афанасьев підрозділяє рішення в залежності від міри охоплення та складності відносин, а також по об’єкту для якого воли призначені, по тривалості часу в межах якого ці рішення діють по їх значенню та ролі в розвитку суспільства; по об’єму та спрямо-ванності вказівок, які містить рішення, і накінень, по мірі обов'язковості виконання рішень відповідними особами. Політичні рішення також можуть бути кваліфіковані як правові та непра-вові. Гурнеіі вважає важливим критерієм рівень прийняття, причому підкреслюється, що треба бачити рівень фактичної підготовки рішень і рівень його фактичного прийняття. •

Також класифікація включає специфіку суб’єктно-об’єктних відносин в процесі прийняття рішення.

По змісту рішення Ю. А. Тихомиров відрізняє прості, складні і унікальні рішення, Саймон виділяє програмовані і непрогра-мовані, традиційні і нетрадиційні. По значності для державної влади і її використання ми фіксуємо значимі, чергові й нейтральні рішення. По часу дії — безперервнодіючі і короткочасо-ві. Рішення що виражають перспективність мислення суб’єкта можуть поділятися на прошостичиі (що містять профілактичний вплив па об’єкт рішення), своєчасні і пізні політичні рішення, прийняті навздогін проблемі.

В дійсності політичне рішення може поєднувати в собі характеристики декількох типів, але Дослідницький Інтерес вимагає «ідеалізації» її «формалізації» як допоміжного інструменту дослідження.

У другій главі дисертації «Підготовка політичного рішення» розглядається суб’єкт підготовки рішення, його основні елементи та специфіка; система рівнів процесу підготовки рішення, звертається увага на різноманітність каналів Що забезпечують т)і-шепня інформацією; аналізується гама політичних Інтересів, які детермінують вибір політичного рішення, розкривається механізм підготовки політичного рішення. •

В умовах сучасної демокрачної держави підготовка політич-го рішення практично неможлива тільки самим суб’єктом влади. Підготовка парламетського рішення, президентського наказу, постанови кабінету міністрів завжди стикається з пооблемою адекватності рішення дійсності. Адекватність забезпечують два фактори: 1) компетентність і інформованість; 2) знання громадської думки. Ці фактори вимагають участі експертів і засобів мас — медіа.

Таким чином структура суб’єкта підготовки політичного рішення складається з трьох елементів: 1) суб’єкт влади; 2) екс-

«ерги чи експертні організації, які безпосередньо приймають участь; 3) опосередковано засоби масс-медіа.

Рівні підготовки політичного рішення слід разглядатіи як Функціонування рівнів політичної влади взагалі: 1) макрорівень (центральні інститути влади); 2) мезорівень (органи та апарати влади, підпорядковані політичні інститути); 3) мікрорівень (внесені у суспільство і культуру малі політичні групи, нижчий все-охшлюючиіі рвень взаємодії влади і суспільства; 4) мегорівеиь (розповсюдження центральної макровлади і мікропроцесуальпих відносин назовні, влада в міжнародних організаціях та відносинах).

На макрорівні відбувається формування проблеми і бажаного образу рішення, а також переважні результати майбутнього рішення.

На мезорі-вні рішення підлягає дослідженню експертами. Тут розміщується державна бюрократія і рішення підлягає кодування бюрократичною мовою, воно набуває риси юридично оформленого документу. ,

На мікрорівні через пресу і малі політичні групи активізується громадська думка. Вчіхід ira мегорівень веде до ускладнення задачі, томущо при цьому взаємодіють макрорівні двох або декількох держав, а експертні роботи проводять міжнародні організації.

«Інформація політичного порядку є необхідною умовою функціонування сфери прийняття політичних рішень»1 — вважає Ж.-Б. Дюроосель. .

Отримання інформації — це стадія розвитку політичного рішення. Інформація .— є основним матеріалом для постановки проблеми рішення і результатом процесу вцілому, виступаючи вже в якості самого рішення. Кожен тип рішення має свою інформаційну базу, яка суттєво визначає його параметри.

Суб’єкти інформації — це в основному спеціалізовані інститути по Збору, обробці, збереженню і передачі інформації, але система неформальних зв’язків робить суб’єктами інформації окремих людей або організації, які формально по своїм соціально-політичним функціям такими не являються. _

Які основні суб’єкти інформації сучасної демократичної системи влади?

1. Найбільш відкрита система інформації — це засоби масової інформації.

" 2. Агентство опитувань або інститут опитувань.

3. Місцева адміністрація, філіали державних служб, тобто система мікро- і мезо — рівня державної влади.

1. Дюроссель Ж.-Б. Всякая империя падает: теоретический взгляд на международные отношения. В. реф. сборнике: Идеологическая борьба й современная бу^ж^азная философия. Ч. 3. — М., 1984, — с. 154,

" Т ^ А*

- 4. Дипломатична інформація. : г,

5. Розвідувальна інформація.

6. Інформація, іцо одержана по неформальним каналам.

7. Особисті зустрічі і бесіди політиків між собою та з громадянами. '

Між інформатором та суб’єктом рішення існують форми ко,-ординації при одержанні і користуванні інформацією. Форми координації визначаються типом інформації, способами її передачі і збереження. Можна виділити такі типи інформації: 1) відкрита; 2) закрита; 3) секретна; 4) дипломатична; 5) неформальна. В залежності від того єто є -суб’єктом інформації, її також можна кваліфікувати як офіційну та неофіційну.

Процес забезпечення рішення інформацією об’єктивує підго-. тоївку рішення, але це зовсім, не значить, що рішення буде грунтуватися тільки на об’єктивній інформації.

' Причина полягає в тому, що політична діяльність детермінована політичними інтересами. Ми пропонуємо таку класифікацію політичних інтересів.

1. Загальнодержавний або загальнонаціональний інтерес. Виразником такого інтересу є система державної влади.

2. Інтереси різних ‘політичних груп, які диференцюють політичну сферу, задають багатовекторний характер її розвитку. Інтереси політичних груп служать системою взаємоконтролю різних груп, вимагаючи взаємного дотримування законів держави.

3. Інтереси окремих політичних лідерів, які виражають особисте відношення лідера до цілей і задач політичної діяльності, характерізує індивідуальне політичне мислення і поведінку лідера. Цей інтерес виражає суб’єктивну сторону політичної діяльності, міру «харизматнчності» політика.

4. Політичний інтерес міждержавних об’єднань. Цей тип інтересу виступає як інтеграція державнонаціональннх інтересів різних країн для .встановлення цівілізовашіх відносин. Найбільш відкритою системою узгодження інтересів є парламент. Інтереси лідерів і груп проходять складний процес узгодження, наслідками якого стають парламентські рішення.

Вибір ПОЛІТИЧНОЇ мети .притягує до себе і вибір засобів її реалізації. В ремократийні парламентській системі найбільш традиційний шлях реалізації політичної мети — це постановка проблеми в парламенті та прийняття рішення законодавчою владою.

Тому досягнення мети в парламенті має вигляд як діяльність лідерів та груп по організації ви'бору політичного рішення, яке найбільш адекватно задовільняє політичні цілі. Вибір рішення також залежить від поєднання офіційних та особистих цілей політиків. Тому причини політичного вибору можуть бути поділені, па думку Дюросселя, па «глибинні» та «впорядковані»,

(Впорядковані причини вибору викликаються політичною програмою лідера, публічними виступами, результатами голосування і т. д. Також упорядковані причини є наслідком підконтрольних феноменів економіки та соціального життя.

Глибинні причини вибору складаються із таємних цілей політиків, які неможливо проявити в раціональному аналізі, ті ірраціональні імпульси які Ф. Ніцше зазначив терміном «воля до могутності». З іншого боку це економічні явища, які не піддаються контролю влади на даний момент, але які стають принаймні суттєвим фактором, що впливає на політичне рішення (криза, інфляція, безробіття...). А також соціально-політичні і психологічні Феномени які впливають на політику (загострення міжнаціональних відносин, популярність або зниження рейтингу лідера, політична пасивність населення та інші).

Будь-який вибір рішення є результатом співпадання «глибинних» та «упорядкованих» причин, доля кожної із причин може зробити відбір раціональним на основі контролю ситуації. Або перетворити вибір в наслідок стихії непідконтрольних процесів.

Індикація ризиком виникає з моменту вибору рішення, включав фазу прийняття рішення і остаточно з’язляєть'ся у наслідках рішення. Таким чином процес підготовки ї прийняття політичного рішення має в собі три етапи ризику.

1). Вибір; 2). Прийняття; 3). Наслідки.

Етап підготовки політичного рішення здійснюється суб’єктом підготовки рішення, який має складну системну структуру, що функціонує на декількох рівнях. Необхідною умовою є інформаційне забезпечення. Процес підготовки рішення передбачає виявлення і погодження систем політичних інтересів. Погодження інтересів дозволяє здійснити вибір рішення ,з метою його подальшої розробки.

Підготовка .політичного рішення має розглядатися як процес, що підлягає науковій Формалізації.

У третій главідисертації «Прийняття політичного рішення» розглядається .процес боротьби в межах закону за прийняття політичного рішення законодавчою владою, -а також стосунки між законодавчою і виконавчою владою щодо прийняття рішень. Аналізується специфіка впливу виконавчої .влади на державні рішення. Звертається увага на функціонування груп «тиску» і їх формування в сучасній Україні. Досліджується дуже цікава проблема «девїятної» поведінки в політиці і залежність рішень від цього типу поведінки. Також розглядається вплив прийнятого^ політичного рішення на можливий розвиток політичної ситуації.

■ Підготовка и розробка політичного рішення змінюється етапом прийняття, який не-є простим актом голоствашш й підтвердження рішення, а містить в собі складну систему відносин і дій, " 13

Ибго можна охарактеризувати як боротьбу за прийняття Політичного рішення. Умови парламентської демократії сформували деяку загальну традицію дебатів, протистояння більшості та оппо-зиції, ¡прийняття рішень і т. д.

Сьогодні йде становлення, вироблення основ українського парламентаризму. ¡Важливо щоб вітчизняний парламент дійсно підключився до європейських традицій функціювання законодавчої влади. Боротьба між більшістю та оппозицією у двопартійній та .багатоп&ртійній системі має різницю. Двопартійна система дає більш передбачені результати голосування з політичних проблем, у .багатопартійній системі набувають велике значення погодження між фракціями, парламентськими групами, боротьба за «болото», голоси незалежних депутатів і т. д.

Більш складним є .проходження рішення у двопалатному парламенті, коли вимагається погодження позицій палат, в залежності від змісту законопроекту. В проекті нової Конституції України пропонується двопалатна .система парламенту. Подібна традиція напрацьована в США, де розподіл функцій Сенату та палати представників дозволяє не перехрещувати проблеми. Сама формальна схема проходження рішення в конгресі США — це результат складної взаємодії президента і (парламента, тобто дія класичної ідеї «отримань та противаг».

Крім багатьох формальних умов в межах законодавчої влади, рішення може бути двічі відхилено президентом. Діє «президентське вето» і «кишенькове вето» президента. Тобто у президента є можливість відбитися від небажаного законопроекту, у всякому разі така можливість припускається. За лідером держави залишається можливість самостійного прийняття рішення.

Ця самостійність Ще більш зростає, коли справа стосується міжнародних угод. У XX .столітті широко використовуються США та рядом європейських держав виконавчі узгодження. Вони укладаються президентом з представниками іноземних держав та непідлягають ухваленню сенатом. «Президентське вето», «ки-кенькове вето» президента, виконавче узгодження, президентський наказ є формами дії лідера .виконавчої влади, які дозволяють відійти у складних ситуаціях від протистояння різних гілок влади.

Д. Баскін вважає, що «неприйняття рішень стає важливим засобом здійснення влади».1 Під час кожного скликання Конгресу США вноситься близько 20 тисяч законопроектів, приймається Конгресом лише декілька сотень.

Американська (школа демократичного елітизму вважає, що здійснення влади шляхом неприйняття рішень, веде до перефор-мулювання відносин з опозиційною політичного групою, від бо-

І Baskin D. American Pluralist Democracy: A. Critigue. N.Y., 1974,

p. зо.’ ............- - - - - ...... - -

ротьби з нею до її ігнорування. Елітисти наполягають на тому, що вплив опозиції на тірийнятття або не прийняття конкретного рішення в парламенті є не абсолютним, а ситуативним.

Р. Джессоп, англійський політолог, вважає, що «справжній зміст Дій опозиції знаходиться за межами парламенту»,’ все що робиться опозицією в парламенті грає на наступні вибори.

Прихильники двопартійної системи вказують на те, що в ба-гатопа'ртінних парламентах процес прийняття рішень менш об’єктивний, потребує більше часу, а рішення страждають популізмом. Причину вони вбачають в «фракція-паразитах» від другорядних партій. Ці фракції хочуть привернути до себе увагу, грають гас-*лами, їх умовляння більшістю чи опозицією складає процес пр/й-няття рішень в багатоцартішшх парламента.

Боротьба за прийняття політичного рішення ніколи не обмежується тільки системою державної влади, не відбувається лише у формальних структурах. Вже А. Бентлі вважав, що більшість політичних рішень формулюється не на рівні відкритого офіційного правління, а в скритому процесі суперництва і регулювання між багаточисленнимчі. групами. Гpvn>ir мають офіційні і неофіційні ча'стинп. Сьогодні більш розповсюджена назва «групи тиску». ■

Одна група тиску не контролює повністю процес управління й прийняття рішень. На думку емпірічноє теорії влади, кожна підгрупа в групі пасивна до мети дії, не уявляючи задачу взагалі. Кінцеву мету бачить тільки лідер. Процес управління складається із паркетних, відносин лідерів різних груп, а кожен з лідерів намагається нарощувати ресурси своєї групи з метою тиску на інших лідерів в прийнятті рішень. Найбільш відомий механізм тиску — лобізм. .

Особовий склад лобізму — люди які в минулому приймали офіційні рішення і добре знайомі з політичною кухнею. Тому «зацікавлена група» спираючись на досвіт і зв’язки лобістів здібна контролювати процес розробки рішення і впливати на його прийняття.

До офіційного дозволених методів лобізму можно віднести виступи в конгресі, збір інформації, складення і внесення законопроектів, пропагандистські кампанії, тиск змісць, фінансування виборчих кампаній депутатів. .Використовуються методи, які при зовній пристойності містять протиправні дії: високі гонорари за лекції політикам, дорогоцінні розваги посадових осіб, шантаж, підкуп та інші. Лобізм — це специфічне американське явище, обумовлене особливостями американського політичного процесу і за-

1, Jessor U. Traditionalism, Conservatism and British Political Culture. I., 1974-, p. 65.

кондавстіза, але механізм і методи тиску на політичне правління з боку неурядових організацій притаманні різним демократичним системам влади.

Англійці описують політичний тиск як «корпоративні» інститути, що складаються з представників .зацікавлених груп та урядовців. ■

Лембрук користується поняттям «трииартизм», який складається з 3-х елементів: уряуд, конфедерація брлтанськой промисловості і конгрес тред-юніорів. Вони, обговорюють і приймають провідні політичні та економічні рішення.

В Україні ми теж бачимо подібні групи: уряд, заінтересо-

вана ,група господарників (уряд фактично формується цією групою), промислові профспілки і страйкові комітети: які у всьому 'світі поступово дерадікалізуються і готові співпрацювати з владою за право участі у .виробі провідних політичних рішень. Однак державна форма власності в Україні ставить уряд і парламент .в більшу залежність від груп тиску ніж в Америці чи Англії. Очевидно, що процес прийняття рішень в Україні значною мірою контролюється групою господарників.

Ще однією формою тиску на процес прийняття рішень в Україні є регіональний тиск на центр. Політичні орієнтири в різних регіонах настільки нетотожні, що вплив партій та рухів в Україні репоналізовашш. В регіонах рішення приймаються як би до його проходження в центральній владі, організуються і контролюються міською елітою. Формування регіонального курсу тиску може розглядатися в системі відноснії «центр регіону — переферія регіону», де місцевий центр формує політичні, економічні, культурні ідеї і розповсюджує їх в регіоні, створює образ домашньої влади більш близької і зрозумілої.

Дослідження процесу лриіїпяття політичних рішень в Україні повинно враховувати групові і регіональні тиски як один з важливих факторів, що впливають на діяльність політичного центру. Валив поведінки відхилу на прийняття політичних рішень раж-ко переоцінити. '

Спостерігається постійне порушення етики, коррупція на най-вищіх рівнях політичної влади різних країн. Причому поведінка відхилу існує як системне постійкодіюче явище, притаманне сучасній політиці вцілому. Відокремим дві причини: 1) діяльність значних організацій; 2) засіб неофіційного задоволення політиком своїх бажань, укі не гарантує йому офіційна посада'.

М. Паренті вважа, що організація цього процесу в США починається з виборів депутатів, які в пошуках грошей на виборчу кампанію запродають свої майбутні голоси промисловим організаціям.1 .

і, Паренті М. Демократия для немногих. М., 1990, С. 295.

Активний вплив девіяитної поведінки на прийняття ПОЛІТИЧНИХ рішень державною владою, її різними гілками не може не хвилювати як вірогідне явище в політичній системі України. Якщо сьогодні ми не маємо в Україні цього гнпу поведінки як системного постійного явища, можливо, що необхідно подумати над прогностично-профілактичними рекомендаціями.

Сам факт рішення ще до його реалізації вже є декларуванням подальших кроків, тому що рішення має на увазі ряд дій влади по його реалізації. Таким чином, прийняття рішення, окрім очевидного, формально задіксованого змісту, має потенційні наслідки від факту свого прийняття, тобто політична ситуація після факту прийняття рішення готова до багатовекторної зміни.

Прийняте рішення задає новий зміст ситуації, що існує як законне волевиявлення влади, якому повинні підкорятися всі учасники ситуації, незалежно від того, як вони самі оцінюють це рішення.

Ефективність даних законів гарантує законність нового закона — рішення. Така діалектика включення прийнятого політичного рішення в систему державної законності.

Розвиток.ситуації залежить від традиційності і модерністпчио-сті рішення.

Політичні і економічні реформи в Україні можуть здійснюватися тільки через поєднання традиційного й модерністського, що приходить в наше життя із західних демократій. Необхідно створити вітчизняну теорію політичних рішень, яка використовувала б світовий досвід досягнення політології, теорії управління, соціології і психології. Теорія рішень виконує ДВІ ГОЛОВНІ функції: аналітичну і прогностичну. Тобто при дослідженні сицуації передбачається адекватне рішення і адекватні методи його реалізації, розраховується дія рішення, його можливі наслідки. Теорія політичних рішень значно посилює технологію здійснення вла-лл в демократичних державах^ Раціоналізуючи діяльність політичної влади, теорія політичних рішень дозволить українській демократії розвиватисф в кращих традиціях європейського світу.

В заключенні підводяться загальні підсумки дослідження, робиться висновок про необхідність раціоналізації процесу політичного управління в Україні і створення вітчизняної теорії політичних рішень, яка б відповідала реаліям України.

Основні положення дисертації відображено в таких публікаціях автора:

1. Проблема бюрократизации интеллигенции «Тезисы республиканской научно-практической конференции «Тенденции и факторы совершенствования социальной структуры советского общества в условиях перестройки». — Краматорск, 1990). 0,2 п. л. _

ц

2. Человек — объект власной манипуляции в политике. (Тезисы всесоюзной научно-теоретической конференции «Человек. Мировоззрение. НТП» — Краматорск, 1991). 0,2 п. л.

3. О границах интерпрнтации фактов в историческом исследовании. (Тезисы докладов республиканской научно-практической конференции «Политические партии и общественные движения в СХСР», «Теория, история, современность». — Донецк, 1991). 0,2 п. л.

4. Человек как необходимое условие разрешения противоречий

в формировании рыночных отношений. (Тезисы докладов всероссийского семинара «Становление рыночных структур и активность человека» — Калининград, 1992). 0,2 п. л. '