автореферат диссертации по философии, специальность ВАК РФ 09.00.03
диссертация на тему: Пути трансформации культурных универсалий во внутренний мир человека как историко-философская проблема

Полный текст автореферата диссертации по теме "Пути трансформации культурных универсалий во внутренний мир человека как историко-философская проблема"

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ОД

На правах рукопису

ПАЛАГУТА Вадим Іванович

ШЛЯХИ ТРАНСФОРМАЦІЇ КУЛЬТУРНИХ УНІВЕРСАЛІЙ У ВНУТРІШНІЙ СВІТ людини ЯК ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКА ПРОБЛЕМА

09.00.03 — Історія філософії

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

Дніпропетровськ — 1994

Дисертаціє» е рукопис.

Робота виконана на кафедрі філософії Державної

металургійної академії України.

Науковий шрівник - доктор філософських наук, професор С.Б.Кримський.

Офіційні опоненти: член-кореспондент АН України, доктор

філософських наук, професор М.В.Попович кандидат філософських наук, доцент О.В.Гарник.

і -

Провідна організація: Національний Університет

Київо-Могилянська Академія /Київ/.

Захист відбудеться "23" грудня 1994 р. о ІЗ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 053.24.06 при Дніпропетровському Державному університеті /320625, МІС, м.Дніпропетровськ, пр.Гагаріна, 72, корл. 1, ауд. 307/.

З дисертації» можна ознайомитись і? науковій бібліотеці Дніпропетровського Державного університету.

Автореферат розісланий ”_____"___________ 1994 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради

А.Б.Філатов

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження.Можна без перебільшення сказати, по ключовим словом, яке характеризує самосвідомість сучасної європейської лодини с слово "криза", де кількість та акцентуація підставних цього всеохошаоочого яввда /політичних, економічних, соціальних, екологічних/ варіюється в залежності від понятійної системи, смакових уподобань та конкретно-історичної ситуаці ї. .

Однак при всіх гашісах інтерпретацій цієї константи новоєвропейського духу зрозумілим залигається те, со лодство вступая в . нову, поки що не до кінця осмислену фазу свого існуваїшя, котра не описується звіргшам новоєвропейськими стандартами і вимагає дослідження в принципово новому істерико-культурному контексті .Суть феномену, який леаить в основі всього спектру кризових лбіц європейської культури, вдало названого групою мислителів "антропологічною кризою" полягає не тільки і не стільки в трагізмі випробувань, ио шпали па долю людства в XX ет. /світові війни, багатомільйонні геноцида, тоталітарні режими, небачені епідемії, засилля псевдокультури і т.д./, скільки у втраті універсального проекту відтворення лядського в лядин і. Остання обставина визначила драматичні сюжети нескімчеянх втрат та пошуків орієнтирів людства з кінця XIX та на протязі всього XX сторіччя.

Ніцшевська надлюдина, хайдеггеровсьгсий "пастух буття", сценарій "смерті людшш" М.Фуко в розумінні новоєвропейського суб'єкту, несісіїменні модифікації образу "нової1* ідеологічної людини в тоталітарному мисленні - ось окремі приклади спроб реконструкції цілісного антропологічного образу.Однак альтернативність і плюралізм цих реконструкцій виявляє фундаментальну обставину, за якою сам принцип культури виявляється під запитанням як щось неочевидне, що не має раз і назавжди

- г -

гаданих параметрів, як проблема, котра кожен раз вирішується заново.Запропоновані постмодернізмом рішення -зафіксували й піднесли до . абсолоту пріорітет принципу локальності над універсалізмом, над символами гармоні і і порядку, притаманним класичним уявлешим про "світ культури” в порівнянні зі "світом життя".Саме тому філософська рефлексія над самим принципом культури, вивчення складних механізмів її інтеріорізації у внутрішній світ людини уявляється особливо важливими і актуальними в галу елоху і там, де "антропологічна криза” з еврістичної філософської метафори (як дехто це вважає) перетворюється в буквпльну натуралістичну небезпеку руйнації культури як такої. .

Стан наукової розробленості проблеми. Проблема шляхів та механізмів трансформації культурних універсалі# до родових ' кодів індивідуалізації людського буття, формування особливості та інсценіювання її внутрішнюго світу вперле була осмислена в філософії XX століття.Найбільв вагомий вклад у вихідну постановку проблеми взаємовідносин загального світу культури та індивідуально-особистого світу людини належить феноменологічно-екзистенціальній філософії в особі Е.Гуссерля, М.Хайдеггера, М.Мерло-Понті та ін., а також філософському персоналізму російської філософії XX століття /М.Бердяев, Я.Шестов, С.Франк/. ■

Саме феноменологічно-екзистенціальна філософія виробила ряд таких концептів, як "життєвий світ", "інтенціональність", "конституювання” та ін., які дозволяють дослідити проблеми людського буття і вибудувати аналіз світу культури від індивідуального людського "Я" в його суто-власній та інтєріорізо-ваній формі і переносити його до дослідження культурного бут тя.Антитезою такого вирішення проблеми стали різноманітні концепції культурного субстанціонададу, які виходять з філо

- з -

софських побудов Віко, Гегеля, Гердера і встановлюоть примат загального світу культури як Космосу анонімних цінностей, норм, ідеалів над індивідуальним світом людини /неокантіанці, деякі різновиди філософії життя та філософської антропології/.

З позиції відображення Загального в Індивідуальному підійшла до розгляду проблеми трансформації культури у внутрішній світ людини російська персоналістична традиція в особі М.Бердяева, С.Франка, Л.Шестова.Шши була критично проаналізована антиномічність культури, показана безплідність її позаособового уявлення, безсилля культурних цінностей поза їх індивідуальною репрезентаціє».Роль особистості як вищої культурної цінності, чо уособлює дух культури і культуру духу досліджувалась в працях персоналістськн орієнтованих мислителів, особливо в роботах К.Ясперса і Р.Гвардіні.

Персоналізм гранично загострив дилему Загальне культури-одиничие лядського буття, та поряд а цим не зміг запропонувати філософськи допустимого рішення цієї проблеми, бо вирішення методологічних трудноеів при розгляді антиномій культури шукав не в людському світі, а в сфері Абсояоту особистості Бога.

Спроби раціонально поєднати світ аодської культури і внутрішній світ людини в їх опозиції та єдності при всій важливості отриманих результатів також породили трудноці суб’єктивістської інтерпретації філософської антропології в роботах Г-Г.Гадамера, Е.Касірера, Х.Ортеп*-і-Гассета, Ы.Шеле-ра, О.Шпенглера,

Різні аспекти проблеми співвідношення універсально-загального світу культури і індивідуально-особистого світу людини були глибоко досліджені в ряді робіт філософів і культурологів радянського періоду, надалі-в працях філософів України та ряду країн СНД.Базове значення для культурологічного аналізу

поставленої проблеми маянь дослідженій С.Авєріицева, М.Бахті-на, Л.Баткіна, Я.Голосовкера, 0.Лосева.Філософськи значимі результати для розробки проблеми універсалів культури та їх індивідуалізації мають роботи А.Ахутіш, Е.Соловйова, М.Мот-ровилової, З.Какабадзе, М.Мамарданвілі, К.Свасьяна, М.Еліаде та ін.В Україні проблематика співвідношення культури і особистості посилено розроблялася В.Шкнкаруком, М.Поповичем, С.Кримським, І.Бичко, А.Еичко, В.Горським, В.Нічім, В.Малахо-вим, В. Івановим, А..Лосм, Б.Парахокським. .

При всіх досягненнях у вивченні вихідної антиномічності "Загальне в світі культури і індивідуальне в світі особистості" дослідникам дуже важко відійти від проблем крайнього субстанціоналізму в її' вирішенні, або крайнього персоналізму.Необхідність створення більш гнучкої моделі для вивчення діалектики взаємовідносин універсалі» культури та неповторності лодської особистості й зумовила цілі й завдання даного дослідження.

Цілі й завдання дослідження.Метою даного дисертаційного дослідження е вивчення механізмів трансформації культурних універсалі*, які задохгсься "темами’' історії (на різних її етапах) у внутрішній світ людини в історико-філософському контексті. Як приклади аналізу проблем» розглянуті давньогрецька культура /докласичного і класичного періодів/ і європейського середньовіччю Ш-ХІУ ст.Для досягнєїшя цієї мети вважаю за необхідне вирішити такі завдання:

- сформулювати методологічні умови вирішення традиційної

І _

антиномії загального і індивідуально-одиничного в процесі пе-. ретворєння герненевпшо-смиплового аспекту . універсальних соціокультурних форм в поведіикові регулятиви особи;

- знайти глибишгі трансцендентальні форми, які одночасно породжують культурні форми кт= особистий світ люднім і замов-

- б -

дають їх гсоролятивиісгь; .

- обгрунтувати базовий характер проблем історії для конституювати європейського культурного універсуму і життєвого світу європейської людини;

- дослідити гєиезу початісових форм перемивання історії на прикладі давньогрецьких містерій та давньогрецького епосу як простору зустрі'іі універсального і індивідуального; • .

- проаналізувати кошфетиі механізми інтеріорізації культурних універсалій у зрілих культурах класичної Давньої Греції та розвинутого західноєвропейського середньовіччя.

Методологічна і теоретична основа' дослідясішя .Методо" логічнот основою дисертаційної роботи у вир і поті поставлених завдань е філософсько-герменевтична методологія, яіга передбачає глибинне цілісне герменевтико-смислове проникнення до духовного устрою різігих періодів європейської культури, а такса* феноменолог і чно- єкзистещі алысо ї ідеї, які узагальнить аналіз киттсвого світу лпдини /Е.Гуссерль, М.Хайдеггер та ін./, принципи структуралістського підхіду до аналізу співвідношення гнозису і типів духовності.

Історико-філософською базси для даного дослідження стали тексти мислителів античності і середньовіччя, роботи Лейбніца, Гегеля, Канта.

Як емпірична, істерико- культурна база дисертації використані дослідження по історії культури Давньої Греції, наведені в роботах С.Аверінцева, Я.Голосовкера, В.Гуторова, Ф.Кессиді, 0.Лосева, А.Сьомумкіна, А.Тахо-Годі та ін.; для культури середньойіччя - французської падали "Агалів", М.Андреева, Е.Ауербаха, М.Бахтіиа, А.Гуревича, В.Даркевича, С.Неретиної, К-Моля, Й.Хейзинги та ін.

Наукова новизна дисертапі і.Основним результатом дослідження є розробіса концепції соціокультурних форм переживання

історії, яка стала основою для побудови нової моделі взаємовідносин світу культури ^внутрішнього світу людини.В ході дослідження сформульовані положення, які маліть наукову новизну: М ,

- роакрито монадний принцип розуміння людини, згідно з яким індивідуальне може виступати репрезентом універсуму культури та соціуму, а не зводиться до одиничності /як це має місце в різного роду екаистенціадістських моделях культури/ або розчиняється в соціумі колективно-загального / як це характерно для різних течій культурного субстанціоналізму/;

- експліковано феномен історії в контексті європейської культури, котрий виступає як сполучення структури людської темпоральності зі світоглядною універсалі**.Феномен історії пояснює характер змін у світі людини через соціокультурні форми.Виходячи а цього можна прясштги характер взаємовідносин традицій і новацій, християнського провіденціалізму і фактору свободи, ідеї долі та причинності, форм виробництва та відтворення людського життя;

- аргументовано ідею, згідно якої загальне універсалів культури і їх траисфорації в структури особистості консти-

'туюеться через иєт&рівень взаємодії людини і культури, обг-

}! / *

рунтоваио існування метакультурішх механізмів, які транспонують культурні форми до особистого світу людини.На істори-

А. * * . - • , ■ ^ 1 ’ '

кофілоеофськия та історико-культурних матеріалах показано,

• : У- .. --Ч’г

як давньогрецький театр, а потім літургічна драма і містерія слугували формами переживання історії.і механізмами формування внутрішнього світу людшш в епоху античності та середньовіччя; ..

- результати аналізу форм переживання історії і умов трансформаці ї універсалі# культури у внутрішній світ людини е важливим фактором методологів історико-філософського дослід-

ження, оскільки доповнює аналіз філософських категорій універсаліями культури.Остання обставина дає підстави Оільв адекватно зформулмвати принципи розуміння конкретно-історичної ретроспективи категорійних форм, їх зв'язку з конкретними особливостями різних епох всесвітньої історії.

Науково-практичне значення дослідження.Положення та висновки, сформульовані в дисертації, мають значення для історії філософії та історії європейської. культури, окреслюють перспективи в аналізі соціокультурігих форм переживання історії за різних культурно-історичних періодів європейської цивілізації, виділяють умови опису феномену історії.Матеріали "дисертації можуть бути використанні в курсах лекцій а історії філософії та історії європейської культури, спецкурсах а вивчення проблем культури та лодюш. .

Апробація роботи. Окремі аспекти дослідкузалмгої проблеми викладені дисертантом на міжрегіональній науково-теоретичній конференції "Філософія та культура в сучасному світі"/Дніпіх>-петровськ, ДДУ, січень 1993 р./, а також в неодноразових виступах з теоретичними доповідями на кафедрах філософії Дніпропетровського хімііга-технолог ічного інституту і Державної металургійної академії України.

Структура дисертації.Характер, цілі та завдання дослідження визначили структуру дисертації. Робота складається з вступу, трьох розділів, висновків та бібліографічного списку, послідовність та побудова яких відповідають внутрішній логіці розкриття теми.

Для досягнення раніше вказаної мети та вирішення поставлених завдань в першому розділі дисертації виникла потреба провести аналіз проблеми співвідношення світу культури та внутрішнього світу людини в різних філософських орієнтаціях XX ст. Було зформульоване основне відношення вказаної пробле-

«£і:3агальие культури - Індивідуально-особисте людини. Була зроблена спроба теоретично і методологічно визначити можливості виходу за мємі вказаної дилеми за допомогою дослідження універсальш** форм культури.

В другому розділі на і старшо -філософському та істори: ко-культуршиу матеріалі розглянуто феномен історії як культурну універсалів, яка проходить червоною ниткао крізь всю європейську цивілізацію/перший параграф другого розділу/. В другому параграфі проаналізовано процес генези початкових форм переживашія історії в горизонтах європейської культури. В третьому розділі на ьптеріалі історика філософських та культурно-історичних даерел з античності /перший параграф/ та середньовіччя /другий параграф/ досліджені конкретні шшхи та механізми трансформації культурних універсалій у внутрішній світ людини.

основний амісгг роботи

У вступі обгрунтовується вибір теми, її актуальність, аналізується ступінь її іиукової розробленості, визначаються мета та основні завдашія дослідження, розкриваються методологічні й теоретичні основи дисертації, характеризується її наукова новизна і науково-практична значимість.

В першому розділі дисертації - "Проблема універсальних форм залучення людини до культури” з метою достатньо коректного формулювання проблеми дослідження дисертант аналізує історико-філософський і історико-культуршій контекст глобальної загальнолюдської проблеми пошуку людського в людині, що актуалізує в трагічному праксисі XX ст. філософську рефлексію над принципом культури як таким.

В основу побудови моделі взаємовідносин світу культури і внутрішнього світу людини дисертантом покладена концепція соціокультуршіх форм.Вихідною’базою для розробки такої кон

цепції стали ідеї К.Маркса про історій технології життєвоважливих органів суспільної людини, принципи археології знань М.Фуко про співвідношення людського поиуку істиіш і її духовного перевтіленім, ідеї М.Машрдашвілі про значимість форюі як такої для кристалізації суто людського стану.

В світлі опрацьованої дисертантом концепції соціокультур-них форм, культура розглядається як сукупність форм і механізмів, здатних формувати, підтримувати і постійно відтворювати специфічно людське в людині.Розглядаючи ідею культури як світоглядну універсалію, автор аналізує концепції культури Р.Гвардіні, К.Ясперса, Х.Ортеги-і-Гасета.Згідно моделі засвоешш людиною духовних еталонів, цо зформувалась в Європі Нового часу, передбачається включеність лвдюш в культурне буття через соціальну діяльність, комунікацію і систему освіти.За дотриміси цих умов автоматично досягалось "виробництво" культурного індивиду.Автор звертав увагу, що в подібній моделі взаємовідносин світу культури і внутрішнього світу людини, яка набула в філософії терміну "розпредмечуван-ня-опредмечування", механізм трансформації культурних універсалі розглядається спрощено і аіщеігт в вищеозначеній проблемі переноситься в суто інструментальну область кодування, трансляції та відтвореши об'єктивованих культурних еталонів.

При подальшому розгляді автор вказує на традиційну антиномію, яка склалась в сучасній філософії культури, основний зміст якої формулюється як Загальне світу культури і одинично-приватне внутрішнього світу людини.У філософії XX ст.подібний аитиномізм культури і людини породаує різноманітні варіанти рішешія цієї проблеми, які й розглядає дисертант.На основі аналізу цілого ряду концепцій дисертант робить висновок, що при всіх чиелешшх варіантах вирішешя цієї антиномії їх модна звести до трьох характерних варіантів рішешія.Це є субстан-

ціалістські концепції, во стверджують примах Загального культури як модифікації Об'єктивного Духу (Е.Касірер, О.Шпенглер). Іншім типом моделі рівення проблеми с екзистенціалістські та персоналіетсьл і моделі, де акцент вирішення проблеми переноситься на індивідуально-особисту основу (И.Бердяев, С.Франк, Л.Шестов).

Яішга однобокість субстакціалістських та персоналістеьних моделей закріпляє вказану антиномію, то дуалістичний варіант вирішення цісї проблеми X.Ортегою-і-Гасетом шляхом раціональ-ио-віталіетського суміщення світу культури і світу лкщюш при всій значимості отриманих результатів /а саме розробки аспект^ перспективи/ "розмиває" статус і значимість культури для людського буття.

В світлі проведеного аналізу згідно ідеї автора необхідно внести відповідний коректив до розгляду феномену культури, де останній повинен розумітися не ^лше як світ людських цінностей, норм та ідеалів або у вигляді матеріалізованих продуктів людської діяльності, а характеризується перш за все здатністю цих цінностей, норм та ідеалів агортатися під впливом предметного середовища тієї чи іншої культури у внутрішній світ людини.При цьому дисертант робить акцент на виклочно особистісному людиноподі бному принципі функціонування всіх соціокультурних і предметних цінностей.В цьому розумінні , як вважає дисертант, висновки персоналізму відносна антиномічності культури маять безсумнівну значимість.

Щоб вийти з актиномічності вищерозглянутої проблеми, при збережеш;і значення особистого початку в культурі дисертант формулює методологічні умови її вирішення, де за основу береться монадний принцип розуміння людини, шо виходить до відомої лейбніцевемгаї "Монадології".В контексті цього розгляду автор робить акцент на тему аспекті моиадного принципу,

котрий дозволяє людині відкривати в собі іншій вимір світу, можливість виходу в інший порядок буття лоза емпіричні реалії культури. Тому під особистістю автор розуміє не одиничне або індивідуально-особисте, а мікрокосмічні, монадні засади, тобто форму репрезентації через індивідуальне всього соціального та космічного універсуму.Гхм самим дисертант відходить від традиційної аітшомічшсті при розгляді культури та .’задюш, дк&ерсищаочя поняття ''цивілізації" як засобу опредмечувашм /розпредмечуваїшя/ культурних ціїшостей і культури як ыляху лядини до самої себе, цо передбачав наявність різноманітних форм і механізмів для її саморозвитку та перевераеїшя самої себе.Дисертант приходить до висновку, іцо принцип культури, який передбачав ідея самостійного лядського творешш призводить до надкультурного виміру буття.

На відміну від антиномізму розглянутих концепцій,де ладила та культура осмислюються як самостійні сутні сті, автор ставить перед собой завдання знайти глибинні трансцендентальні форми, які одночасно породжують і культурні форш і особистий світ людини та зумовлшиь їх корелятивність, і тим саііим намагається подолати позицію ионістично-абсолютизуючого варіанту вирішення проблеми людського світу, чо вбирає в себе культуру у вигляді нормативного ряду, що всерівно породжує деяку іниу вироблену сферу типу універсуму /ягацо не культури,то буття/.Згідно монадичного відтворення світу людиною, останній повинен відкрити й реалізувати в собі новий вимір, неантропо-морфний за своє» природою та суттєвими проявами, не даний їй ні в Суттєвому, тобто чистому вигляді, ні в наявній предаетно-

• знаковій культурі, ні в соціумі, ні в її біологічній і ментально-психологічній природі.Дисертант аналізує в зв’язку з цим роботи Тейара де Шардена, який описує "сферу надсвідомості", В.Соловйова, який розглядає культуру через "внутрішні органи"

соціокультурних форм, до передаються з покоління в покоління і теологічне співвідношення Г.Гессе мі* "людиною реальною і людиною можливою". .

Надалі, №> лрмоіаді аналізу культурології О.Шпенглера, дисертант намагається відповісти на питання цодо міри вішоче-ності людини в дію цих трансцендентальних, породжуючих культуру, механізмів.

Закономірним висновком такого розгляду е твердження автора, що культурний досвід траислосться й сприймається в соціоісульгурішх формах ял досвід індивідуальний, який відтво-рюс монадие ставлення до світу.Тим самим,замість опозиції Загальне культури-одиничне особистості розглядається трансляція культурного досвіду в його індивідуалізованих формах, що ж стосується загальності або тотальності, то вона вводиться не до лінійного ланцюга опозиції Загальне - одиничне, а у вигляді поставленого над тим і іншим мегасвіту, у вигляді породжуючих і культуру і особу трансцендентальних форм і механізмів, котрі с тими ''віщими'’ предметами /М.Матрдаквілі/, за допомогою котрих людина здатна, здійснювати "первинні синтези" аОо "периюакти світової місткості".

Далі автор розглядає діалектику "взаємовідносин" людини і соціокультурної форми в аспекті трансцендентальних форм.

На основі проведеного аналізу взаснообумовленості світу людини і світу культури, дисертант дає визначення універсальних форм залучення людини до культури, де виділяє слідуючі їх аспекти: по-перше, під універсальними автор розуміє такі форми й механізми, котрі с пери за все надіндивідуальними, але незважаючи на це можуть реалізуватися як на езотеричному, так і на екзотеричному масовому рівні, залучаючи до поля свого впливу кожну людину і, по-друге, мають універсальну всеохошпо-ючу тему в тривалому існуванні світових культур, які посдпу-

иггь і де в чому шрідниоть різні в просторовому і часовому відношенні культури.Такими культурними формами і органами людського буття, що виконують всі ці умови є, згідно а гіпотезою автора, "органи” й форми переживання історії, по репрезентують своїм буттям універсальний феномен іеуорії, який забезпечує вихід людині в метаісторичний вимір буггя.

У висновках розділу дисертант аналізує різні аслегсти мета-історичного виміру.

Другий розділ "Феномен історії в філософській ретроспек-тиві"- складається з двох параграфів.

В першому параграфі "Феномен історії та критерії його адекватності розуміння" аналізується цілий ряд концепцій, які стосуються сприйняття історії в контексті європейської культури, починаючи з ранньої аіггичності.Згідно усталеної тсічки зору на феномен історії й прийнятої більшістю дослідників античності, лиже християнство в своєму пернюзданному Новозало-вітному Одкровенні відкрило для європейського людства сприйняття історії.Автор аналізує в подібному контексті точіда зору спеціалістів з класичної давньогрецької філології У.Виламови-ця, Б.Снелля, історика античної філософії 0.Лосева, ;сторіо-софа О. Шпеїгглера та ін.Всі вони згідні в одному - в категоричному запереченні почуття історії в античності.Як антитезу такому типу поглядів на аісторичність античності автор розглядає точки зору американського дослідника Дч.Пресса та Ф.Кессиді, в яких, однак, відсутня позитивна програма подолання стереотипів аісгоризму на рівні методології.

Далі дисертант аналізує методологичні аспекти парадніт^и

аісторичності та илсмоцентризму анти'і'гості, витоки якого виходять до роботи Шеллінга "Філософія міфології".Лінійна схема історії Шеллінга: доподійове - доісторичне - історичне, ята

виходить в своїй основі до середньовічної концепції історі5

Іоахша Флореышго, на погляд дисертанта, стала тією основою, на якій побудований весь аісторизм античності.Тим самим, німецький мислитель став одним а фундаторів філософської традиції розглядання античності як часу споглядання, необхідності й пасивності на протилежність часу дії, свободи й активності Нового часу.На основі проведеного аналізу дисертант робить висновок, єіо встановилася ціла традиція поглядів на розуміння історії, де вона, по-перше, "намертво" була пов'язана новоєвропейською свідомістю а ідеш часу, а по-друге, з християнським розумінням історії.Полемізуючи з цими поглядами автор робить припущення, що античність мала форми переживання історії, мала своє почуття історії к численні її варіанти.

Вказуючи на складність вивчення цієї історико-філософсь-кої проблеми, на полісемію й постійну контамінацію змістовних рівнів значення слова "історія", дисертант проводить аналітичне розмежування слова історія як терміну, як поняття, як ідеї та як специфічного феномену.Закономірним результатом такої диференціації стала згідно ідеї автора така інваріантна структура, яка називається автором гемпоралісяо, 40 максимальне "схошиое" динаміку власних часових станів людини і е перші).! критерієм адекватного розуміння феномену історії.В контексті ідеї темпоральності, всупереч концепції М.Еліаде щодо "жаху" історії і страху перед майбутнім у стародавніх людей, феномен історії розуміється автором як реальна здатність культури, її соціальних форм звертати людину до подій минулого, коли останні починають "оживати" в теперішньому м викликають у людини екзистенціальні стани, які добудовують, довизіичають його до власної людської суті.

В подібному контексті розглядається ідея "вісьового часу" світової історії К.Яснорса, точка зору на цей феномен М.Фуко, і дон метаіеіорії М. Бердяева. Як антитеза суто . раіїлексішному

розумінню феномену історії вказаних мислителів автор акцеитус концепцію соціокульгурних форм, структуруючих та утримуючих лядське сприйняття історії.Наявність таких форм, на-думку дисертанта, є другим критерієм адекватного розуміти феномену історії. •

Нарешті, третім критерієм, як показує компоратившій аналіз поглядів на розумішш історії, її феномену в аспекті ме-таісторії К.Ясперса і М.Бердяева, є сама гема історії.

Далі, п плані вивчення феномену історії в культурі Дашгьої Греції, дисертант коротко розглядає схожість і відмінність в часових структурах архаїчного міфу, систематизованої політеїстичної міфології та епічної форми міфосвідомості.Результатом подібного розгляду стаз висновок, по в політеїстичній давньогрецької міфології почизсас проявлятися тенденція до визнання зовсім нового статусу теперішнього часу, часу як такого, іао стає начебто аналогом вічності.Автор аналізує під цим кутом зору роботи таких істориків філософії як О.Лосев, А.Сьомушін, Я.Голосовкер, а також фрагменти Я свідоцтва ранніх грецьких філософів, праці Арїстотеля й Платона. Підсумковим висновком здійсненої аналітичної роботи дисертант вважає, до саме давньогрецька міфологія сприяє переходу людаки в історію, в історичне існування й відкриває європейській цивілізації горизонти історичної культури.За •' підтвердженням цього висновку автор звертається до роботі Ф.Ніцше, який вбачає зв’язок мі» еллінською культурою та еллінським почуттям "життя та історії”, до концепцій мє-таісторії М.Хайдеггера і С.Кримського.

В другому параграфі "Генеза початкових форм /переоформ/ переживання історії в горизонтах європейської культури "спочатку проводиться аналіз античної теми історії в її числегпшх варіаціях.Відзначається, що тема історії ігаОувзс епічпо-ге-

роїчного характеру з (фрагментами орфічної есхатології /зріла форм:і епосу/ пророцько-апокалііггичнмй характер вчення про погіршення світу протягом декількох віків /Гесіод, орфіки/, гитшш'цю-багоборськиіі /"Прометем" Есхіла/, Сез-

вих ідію грагі члии /софокловський "Едип”/, екзістеиціаль-іго-сснсожнттевміі /"Ііюлиг" Еврипіда/.Автор відзначає недостатність ляше одного критерій при розгляді почуття історії в античній Елладі, тобто зведеїшя до розгляду однієї лише історичної теми як такої.Більш повіеий аналіз, на думку автора, гарантує врахування критеріїв теїягаральності та наявності дійових соціокультурних форм.В такому контексті дисертант . розглядає орфічні містерії на основі аналізу текстів різких давньогрецьких філософів.

В результаті проведеного аналізу автор робить висновок, що тема історії в орфічних містеріях у вигляді "життя в час Кро-носа” ніколи не розглядалась окремо від самих таїнств, вона завади вялегела в реальну сітку переживань орфіками історії З усім спектром темпорольності.

Ділі дисертант розглядає в контексті феномену історії "великі” Елевзинські містерії, використовуючи роботи Р.Гекона і В.Сеї.ЮЛЦОБа, й приходить до висновку щодо типологічної подібності Елевзинських містерій з орф і чівши. Основний висновок автора зводиться до того, що означені містерії були першими формами переживати! історії в Елладі, які поєднували колективне і індивідуальне її сприйняття; що саме тут прослідкову-еться тема життєвого шляху людини в європейській культурі.

Далі дисертант розглядас подібності й відміїшості орфічної теї.ш і сюрії га гесіодівської, аналізуючії точку зору на гесіодівську тему історії К.Ноішера, Г.Наддафа, В.Егера, В.Гу-торова, А.Зайцева.В результаті проведеного аналізу автор приходить до дуьтн про иезнодимість орфічного, перебивання

- і? -

історії до гесіодівського та гомерівського.З таких позицій дисертант зупиняється на феномені піфіг'орейства, відзначаючи при цьому, по-перше, відсутність у нього уваги до легенди про "життя в час Кроноса", тобто теми історії ррфіків, по-друге, метаморфози теми мандрів душі і переводу її з іелірико-есхатологічного до космологічного, умоглядна-раціопального плану і, нарешті, про якісно іншу організаційну форму таїнств в піфагорействі в порівнянні з таїнствами орфізму.

В подальшому в контексті концепції "вісьового 'ису" К.Ясперса розглядається сприйняття елліісши теми майбутнього, точки зору на цю проблсілу А.Сьомуіщіна, А.Зайцева, М.-П.Вер-напа, які аналізують солонівсьісий період Афін.На дуіаіу автора, саме починаючи з цього періоду до еллінів приходить широке визнання смислової перспективи майбутнього, де тема історичного майбутнього починає тісно співвідноситись з сучаснім, стає невід'ємною реалією останнього, і тим самим стає значимою лаіпсою в єдиному семантичному полі гемноральності.Саме тоді виникає проблема пошуку достатньо надійних основ, що дають можливість подолаїшя своїх природиіх часових меж, пов'язаних зі смертністю і кінечиістіа.Автор полемізує з тими точками зору, котрі стверджують, що в рамках м і ію логічної. парадигми існувала лише циклічна реантуалізація одного й того ж.Як аргумент на користь своєї позиції дисертант’ використав Порівняльний аналіз Г.-Г.Гадамера історичних уявлень Гесіода і Есхіла, які жили відповідно в пєредполісній Греції і в класичний вік Афін.Елементом аналізу теоретиком герменевтики було обрало сприйняття теми майбутнього як теми історії через вивчення секештикк поняття "надія" у Гесіода та Есхіла.

У висновках розділу дисертант стверджує, що є всі підстакк ДЛЯ ТІЄЇ ТОЧКИ зору, за ЯКОЮ У внутрішньому, духовному уіґІЇЮІ "аісторичної" Еллади існував ([іеномеп історії на рівні нолек

тивного досвіду світосприйняття.Його виразником був епос в своєму пізньому фолькльорному вигляді, орфічні й Елевзинські містерії та аттичний театр.

Третій розділ '’Колективні форми переживання історії"-скла-дасться з двох параграфів.

В першому параграфі "Театр як місце зустрічі людини й історії в Давній Греції" па історико-філософських і істори-ко культурішх матеріалах показується як давньогрецький театр слугував інсинуйованою формою переживання історії та механізмом формування внутрішнього світу людини.На основі аналізу текстів Арістотеля, Гегеля, досліджень з історії культури Л.П.Вернана, С.Аверінцева, А.Тойнбі, І.Анненського, В.Баррета та ін. автор приходить до висновку про існування спочатку трьох "театральних" тем історії.По-перше, "вищої історії" міфології, що основується на вікових переказах.Другою темою історії були реальні історичні події, що підлягали міфологізації й ставали одним з сюжетів "вищої історії" міфології. І, нарешті, третьою темою історії для давньогрецького театру сталггь славнозвісні історичні події, рівнопокладні, "рівнозначні" подіям сказань "вищої історії" міфології.

Далі дисертант переходить до аналізу механізму трансформації культурної універсалії - теми історії до внутрішнього світу давнього грека.Виходячи з розуміння переживання історії еллінами як наслідування "дії іі діяльності" героїв сказань аналізується феномен мімесісу.Розглядається культивування театром метаісторичного виміру Суття за допомогою двох парадигм теми історії аттичного театру - Арістотеля й Гегеля.На основі аналізу цих концепцій автор приходить до висновку, що коли Гегель фіксує теокосмічний характер переживання історії, де підсумком є метаі сторичний вимір буття, то Аріетотель гранично звужує регістр її переживання, соціологізус характер слрий-

няття історії еллінами до рівня соціально-етичної оцінки за універсальною гріадичною шкалою: кращі - такі як всі /або

такі як ми/ - гірші. -

Щоб глибше вивчити механізм трамсформації теми історії до внутрішнього світу еллінів, автор розглядає театр як "різновидність знань життя’' полісного грека та звертається до детального аналізу етимології давньогрецьких слів "театр” та "історія".Результатом такого розгляду є висновок дисертанта, що семантика слів "геагр" та "історія” в початковому "трагедійному" своєму варіанті, особливо в Есхіла та його попередників, Сули синонімічними поняттями.На основі семантичного аналізу етимології цих слів автор показує чому трагедійний театр був для давнього грека перекиваїшям історії, де історія означала запитання, пошук, шіізіїаїшя /мімесіс/ та знаходження, чому театр був необхідним родом знання та орієнтації в житті.

В найбільшому ступені це властиво трагедіям Есхіла, де превалює міметичний компонент як умова переживання через драматичну дію історії трагедій , в найменшому - театру Евріпіда.На основі етимологічного аналізу робиться висновок, що в Евріпі-да людський світ втрачав метаісторичний вимір.Розглядаючи погляди Плагона та Аріетотеля на мімесіс, дисертант формулює його синтетичну концепцію яка поєднує екзотеричний характер з суто зовнішньою імітацісзо подій.В такому контексті розгляда-

• ються версії міфосвідомості Я.Голосовкера, М.Волошина, О.Шпенглера, історико-культурні свідчення про аттичний театр.

Виходячи с такого розуміння мімесісу, автор зауважує, що для усного виду давньогрецької культури притаманне мистецтво аллюзії, котрим всю діли практично всі давні греки.Згідно такої точки зору переносні, метафоричні значення для давньогрецьких глядачів були живими станами, які знову й знову переживались в театрі.В цьому контексті автор розглядає роль хо-

ру, виділяючи його резонуючу, медіаторну й фіксаторну функції для лядських станів, без чого згортання культурних цінностей у внутрішній світ людини було немомливим.

Аналізуючи театр Софокла, дисертант звертає увагу на спробу збережешія драматургом мета і сторичного виміру буття при переживанні історії.Особлива увага звертається на той факт, що саме в Софокла виникає нова тема для переживання історії-тема Фатуму, тема лодської Долі, тема Мойр.В цьому контексті розглядаються роботи Ф.Зелинського, В.Гораіа, рашього християнського мислителя Боеція.

Автор нрослідковує метаморфозу з темою Фатуму в Евріпіда й Агафона в порівнянні з Софоклом й приходить до висновку, що тема Фатуму як тема людських доль, тема Мойр зникає у лодаль-' йому з еллінського лерелоотамня історії, ій на зміну приходить тема некерованих життєвих обставин та гри випадку - тема Тюхе. Результатом аналізу також став висновок, цо важливий констатуючий елемент аттичного театру - хор - втрачав свою булу значимість й фактично свідчить про занепад театру як колек-тугішої форми переживання історії в аттичній Елладі.

В кінці параграфа дисертант формулює висновки, виділяючи значимість для еллінського театру переходу від теми історії "богів і героїв" до теми ФатумуВ формі Фатуму історія органично поєднувалась з вибором тієї чи іншої життєвої ролі людини і тому легко втілювалась "у внутрішній світ людини.

В другому параграфі - "Середньовічна, людина в літургіч-иій драмі й містерії” проведено аналіз середньовічних театрально- видовищних форм.Згідно запропонованої автором концепції соціокультуршх ({юрм, до колективних форм переживання історії, які відповідають всім критеріям феномену історії, в середні віки відносяться ті християнські театральна видовищні ({пріли, котрі цілісно втілювали тому Всесвітньої біблейської