автореферат диссертации по философии, специальность ВАК РФ 09.00.03
диссертация на тему: Взаимодействие субкультур как фактор социокультурного развития

Полный текст автореферата диссертации по теме "Взаимодействие субкультур как фактор социокультурного развития"

КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису САВЕЛЬЄВ Юрій Борисович

ВЗАЄМОДІЯ СУБКУЛЬТУР ЯК ФАКТОР СОЦІОКУЛЬТУРНОГО РОЗВИТКУ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

Спеціальність 09.00.03 -соціальна філософія та філософія історії

Київ -1997

Дисертація є рукописом

Робота виконана на кафедрі філософії і соціології Луганськ« державного педагогічного інституту ім. Т.Г.ІДевченка

Науковий керівник:

Лобас Володимир Хомич, доктор філософських наук, професор Офіційні опоненти:

Бойченко Іван Васильович,

Провідна організація:

Центр гуманітарної освіти НАН України

Д 01.01.37 у Київському університеті імені Тараса Шевченка адресою: 252001, Київ-1, вул. Володимирська, 60.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Київсь: го університету імені Тараса Шевченка.

доктор філософських наук, професор Безсмертна Тетяна Григорівна,

кандидат філософських наук, доцент

Захист відбудеться и 27-“ __________1997

о 44 годині на засіданні спеціалізованої вченої ра

1997

Автореферат розісланий “ “____ __1997 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, професор

з

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ АКТУАЛЬНІСТЬ ТЕМИ ДОСЛІДЖЕННЯ обумовлюйся трьома моментами. Перший — це стан людської цивілізації наприкінці XX століття. З одного боку, сучасний ;оціокультурний простір характеризується загостренням шутрішніх протиріч, наростанням відцентрових тенденцій, 5ІДНОВЛЄННЯМ старих і виникненням нових етнічних, територіальних, конфесійних та інших конфліктів, які забирають щорічно десятки тисяч людських життів. З другого -:вітове суспільство знаходиться у безперервному процесі ін-'еграції, становлення родового суб’єкта діяльності. Необхідно створити теоретичну модель, яка б змогла адекватно ¡ідобразити структуру й закономірності внутрі- та міжкуль-урної взаємодії й дозволила б прогнозувати й впливати на сонфліктні процеси в суспільстві. Це особливо важливо для 7країни, яка знаходиться у пострадянському конфліктно-іу просторі і потребує регулювання внутрішніх взаємодій.

Другий - це відсутність на теперішній час загальноприй-сятої всеосяжної концепції історичного розвитку. З розпа-(ом історичного матеріализму була втрачена можливість у лісного розгляду соціокультурного процесу, що негатив-[о відбилося на методологічній базі й результатах досліджень суспільних наук. У цьому випадку перспективним гоже стати погляд на історію як на розвиток і зміну куль-ур (соціокультурних систем), в зв’язку з чим виникає пи-

тання про джерела їх саморуху. На нашу думку, одним і; іманентних джерел є внутрікультурна взаємодія, яка до сіе пір у цій якості докладно не вивчалася. Особливого зна чення такий підхід набуває враховуючи нагальну потреб? трансформації гуманітарної освіти в Україні. Третій моменг

- це необхідність для сучасного соціального пізнання подо лати розрив між аналізом світової культури та її цивіліза ційних, формаційних, історичних типів, а також локаль них соціокультурних систем. Крім того, актуальною зали шається проблема, яким чином єдність людської культурі співвідноситься з множинністю культурних світів, її ці ліс ність з дискретністю проявів, а універсальність співіснує; унікальністю.

СТУПІНЬ ДОСЛІДЖЕНОСТІ ПРОБЛЕМИ. Інтенсив ний пошук сутності культури, в тому числі українським! філософами, у другій половині XX ст. призвів до виявлен ня низки її основоположних характеристик: культура є ці лісна надбіологічна система; вона є засобом буття людини вона об’єктивна й безпосередньо пов’язана з соціальною ді яльністю; вона спрямована на зміну не тільки зовнішньої але й внутрішньої (людської) природи та являє собою єд ність опредмечування - розпредмечування; вона є механіз мом накопичення і передачі інформації в суспільстві й мож( розглядатися як текст (Л.Уайт, А.Кребер, К.Клакхон Г.С.Батищев, Е.С.Маркарян, В.М.Межуєв, В.П.Іванов Є.К.Бистрицький, В.Г.Табачковський, Ю.М.Лотман С.Б.Кримський, В.Х.Лобас та ін.).

У гой же час проблема розвитку культури не отримала такого ж задовільного вирішення. Вважалося, що він обу

мовлений соціально-економічним базисом (марксистська філософія), запозиченнями (дифузіонізм), технологічною підсистемою та мірою освоєння енергії (Л.Уайт), культурно-екологічною адаптацією (Дж.Стюард), чи, навіть проводячи фундаментальне дослідження трансформацій культурних моделей, піднесень, спадів й імпульсів у зміні конкретних культур, автор взагалі міг відмовитися від з’ясування їх причин (А.Кребер). З іншого боку, відбувалося, спочатку на Заході, а потім й у вітчизняній науці, усвідомлення необхідності аналізу вже єдиного соціокультурного процесу, результатом чого став перехід на сучасному рівні пізнання від впливової традиції вивчення радянськими філософами соціальної форми руху матерії (В.Ж.Келле, ІО.К.Плетніков, В.Н.Шевченко та ін.) до розгляду цілісної соціокультурної форми, про який свідчить недавня велика робота українського вченого Ю.В.Павленка.

Основи такого підходу були закладені ще в блискучих історико-єоціологічних студіях М.Вебера. Противником відокремлення культурних і соціальних аспектів соціокуль-гурних явищ, до яких він додав ще й особистісний аспект, оув П.Сорокін. На таких же позиціях стояла і більшість американських культурантропологів, які розглядали соціо-культурну еволюцію у порівнянні та напротивагу біологічній. А.Кребер, хоч і не завжди послідовно, дотримувався погляду, що соціокультурна цілісність може бути розподілена тільки з метою аналізу. Розвиток соціокультурної системи та її складові вивчав Дж.Стюард, а Л.Уайт вважав, цо культура будь-якого самостійного суспільства утворює юціокультурну систему, що мислилась їм як аналог суспіль-

но-економічної формації.

Остання точка зору перегукується з трактуванням культури як всеосяжного феномена, у сутності тотожнього суспільству, про що свідчать відомі історіофілософські концепції М.Я.Данілевського та О.Шпенглера. Її вплив можна знайти і в працях деяких авторів з історичного матеріалізму (Є.А.Вавілін, В.П.Фофанов). Разом з тим, проблема співвіднесення понять “культура” і “суспільство” залишається невирішеною. Безумовно сьогодні тільки те, що культура, за влучним зауваженням Е.Морена, не паразитує “на споруді суспільства”, а складає “цементний розчин”, який скріплює цю споруду, тому що вона підтримує цілісність та ідентичність соціальної системи, забезпечує її інваріантне відтворення, захищаючи її від непевностей, випадковостей та безладдя.

У останні десятиріччя радянські філософи також прийшли до розуміння соціокультурної єдності. У працях Л.П.Буєвої, В.А.Крутлікова, І.Є.Ширшова та ін. йдеться про трансляцію соціокультурного досвіду за допомогою й у взаємодії особистості з суспільною культурою; про те, що будь-яке суспільство володіє властивою тільки йому культурою зі своїм соціальним і культурним простором-часом; про сутність культури як процесу суспільного відтворення й розвитку людини - суб’єкта соціальної діяльності і суспільних відносин.

У сучасній українській філософії, за словами С.Б.Кримського, зароджується нова комплексна дисципліна, що вивчає соціокультурний розвиток людства, поєднуючи в загальне русло його економічні, соціально-політичні

й духовні компоненти. У вже згаданій праці ІО.В.Павлен-ка дається бачення світової історії у проекціях стадіальності, полілінійності та цивілізаційної дискретності. Автор розглядає не просто соціальні організми, а соціокультурні системи, які об’єднуються певною структурою вже не соціальних, а соціокультурних відносин, тим самим надаючи категорії “соціокультурне” глобальний соціально-філософський смисл.

Окрему проблему складає ще й невизначеність статусу поняття “субкультура” у соціальному пізнанні. Не існує не тільки його філософського поняття, але й навіть загально-наукового терміну. З іншого боку, воно достатньо розроблене в ряді наук, особливо в соціології. Вивченням субкультур, переважно делінквентних і молодіжних, займались Ф.Трешер, А.Коен, К. Шоу, Г.Маккей, Г.Сайкс, У.Міллер, Д.Матза, Р.Клауорд, Л.Оулін, М.Брейк, Л.Брум та ін. У вітчизняній літературі відсутні такі сильні традиції, але цієї теми в своїх працях у різній мірі торкалися С.А.Арутюнов, А.К.Бичко, Ю.М.Давидов, Л.Є.Кертман, І.С.Кон, С.Я.Мат-веєва, Є.А.Орлова, Н.Д.Саркітов, І.М.Андреєва та ін. Однак, переважають в основному вузькоспеціальні й прикладні дослідження. Не можуть цілком задовольнити й ті нечисленні спроби дати універсальне визначення субкуль-тури, яке виявляється або аксіологічним (В.А.Грішин), або суто описовим (А.С.Ахієзер, С.Я.Матвеева).

Таким чином, існує нагальна потреба в створенні соціально-філософського поняття субкультури, в його співвіднесенні з категорією культури й, використовуючи його ев-рістичний потенціал, можна буде звернутися до розгляду

внутрікультурної взаємодії та її зв’язку з єдиним соціокуль-турним процесом.

ОБ’ЄКТОМ дослідження є соціокультурна реальність. ПРЕДМЕТОМ дослідження є взаємодія субкультур в якості фактора соціокультурного розвитку.

МЕТА ДОСЛІДЖЕННЯ. Виходячи з ступеня розробленості проблеми, її актуальності, а також високих результатів, що були досягнуті сучасною науковою думкою, основною метою даного дослідження є аналіз морфологічної будови соціокультурної системи й вивчення на цій основі закономірностей взаємодії субкультур та виявлення її ролі як одного з факторів соціокультурного розвитку. Реалізація поставленої мети обумовлює необхідність вирішення конкретних дослідницьких ЗАВДАНЬ:

- обгрунтування з опорою на існуючу наукову традицію соціально-філософського розуміння культури;

- аналіз концепцій внутрішньої будови культури та пошук її універсальної структурно-генетичної одиниці;

- вивчення сфер застосування спеціальних понять “субкультура” у різних галузях знання, виведення відповідного соціально-філософського поняття та його співвіднесення з категорією культури;

- створення морфологічної моделі світової соціокультурної системи та виявлення сторін внутрікультурної взаємодії;

- розкриття значення й місця взаємодії субкультур у системі факторів соціокультурного розвитку;

- вивчення особливостей взаємодії субкультур у ході соціокультурного процесу, його зв’язку з механізмами дезор-

ланізації й самоорганізації соціокультурних систем.

ТЕОРЕТИЧНОЮ Й МЕТОДОЛОГІЧНОЮ ОСНОВОЮ ДОСЛІДЖЕННЯ є принципи системного підходу, діалектична концепція розвитку, праці з синергетики (І.Приго-кин та його школа), досягнення соціально-філософської іумки (М.Вебер, Р.Дарендорф, К.Маркс, Т.Парсонс, П.Со-зокін, А.Тойнбіта ін.), зокрема українських вчених (В.П.Андрущенко, І.В.Бойченко, Г.І.Горак, В.І.Куценко, М.І.Ми-сальченко, М.М.Мокляк, Ю.В.Павленко, Ю.Д.Прилюк, Г.І.Ящукта ін.), діяльнісний (Г.С.Батищев, Е.С.Маркарян, ^І.С.Каган та ін.) та онтологічний (В.П.Іванов, Є.К.Бис-’рицький, В.П.Козловський та ін.) підходи до вивчення сультури, результати досліджень з семіотики (ІО.М.Лот-дан, В.В.Іванов та ін.), культурної антропології (Ф.Боас, \..Кребер, Дж.Стюард, Л.Уайт та ін.) й структурної етноло-ії (К.Леві-Строс). Дана робота базується на міждисциплі-іарному синтезі соціальної філософії, філософії історії, соціології, етнографії, історії, археології та культурології.

НАУКОВА НОВИЗНА ДОСЛІДЖЕННЯ полягає у розкритті значення та вивченні на базі нового соціально-фі-гософського поняття “субкультура” фактора взаємодії суб-:ультур у соціокультурному розвитку суспільства.

ДО ОСНОВНИХ ЕЛЕМЕНТІВ НОВИЗНИ зокрема наїжать:

- аналіз наукових традицій розгляду культури як соці-.льно-історичного феномена у соціокультурному процесі;

- дослідження і класифікація напрямків аналізу внут-іішньої будови культури, доказ необхідності створення на снові їх синтезу загальної морфології культури і введен-

ня її універсальної структурно-генетичні одиниці - субкультуры;

- проведення дослідження змісту і функцій понять “субкультура” в соціології, етнографії, археології та культурології, виявлення в них базових смислових конструкцій, спираючись на які пропонується соціально-філософське поняття “субкультура”;

- виділення типів і видів субкультур, напрямів їх ідентифікації, а також типів характеру відносин між ними; підхід до соціокультурної системи як множинності субкультур (субкультурна гетерогенність), встановлення принципової релятивності відносин культури і субкультури та побудова, виходячи з цього, багаторівневої ієрархічної моделі світової соціокультурної системи на основі універсальної двочленної формули “культура - субкультура”;

- розкриття значення в об’єктивному факторі розвитку аспекта внутрікультурної взаємодії, яка визначається яв взаємодія субкультур -соціальних підпрограм діяльності й яка є умовою та основою соціокультурного буття;

- класифікація форм, типів і видів внутрікультурної взаємодії, виділення типів соціокультурних систем у залежності від притаманного їм типу взаємодії і розгляд їхніх особливостей;

- аналіз через призму взаємодії субкультур механізмів збільшення внутрікультурної різноманітності й дезорганізації, діалектичного протиріччя між встановленням порядку і хаосу в соціокультурній системі, зміни ступеня її інтегрованості; конструювання моделі соціокультурного розвитку, критичною точкою якого є незворотна зміна кодексу від-

аосин субкультур, після чого відбувається самоорганізація або загибель системи.

ТЕОРЕТИЧНЕ Й ПРАКТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ РОБОТИ золягає в тому, що її основні положення й висновки можуть зути використані в ході подальшого дослідження соціокуль-гурного розвитку, його джерел, рушійних сил, комплексу факторів, закономірностей процесу та інших пов’язаних з зим проблем. Нове, вже філософське поняття “субкульту-за” може допомогти усвідомити феномен внутрікультурної зізноманітності, що постає у такому разі як субкультурна гетерогенність. Погляд же на внутрісистемну взаємодію як

і а умову виникнення внутрішньго протиріччя й іманент-іе джерело змін відкриває перспективи для вивчення діа-тектичного розвитку різних типів систем. Результати роботи дозволяють осмислити багато сучасних суспільних іроцесів, зокрема в Україні, й можливо будуть сприяти ірогнозуванню, попередженню й вирішенню соціальних сонфліктів. Положення дисертації можуть бути використані, враховуючи трансформацію гуманітарної освіти в Україні, що зараз відбувається, при створенні навчальних про-'рам, лекційних курсів і методичних матеріалів з філософії, соціальної філософії, соціології та культурології.

АПРОБАЦІЯ РОБОТИ. Дисертація була обговорена й »екомендована до захисту на засіданні кафедри філософії соціології Луганського державного педагогічного інститу-у. Її основні положення відображені у наукових статтях, •езах конференцій й Методичному посібнику з теоретич-юї соціології (у співавторстві). Вони також були представ -гені автором на Другому Філософському Конгресі України

(Київ, червень 1995), Третій Міжнародній науково-практичній конференції “Конфлікти в суспільстві: діагностика і профілактика” (Київ, травень 1995), Першій міжвузівській науковій конференції з актуальних проблем гуманітарних наук (Луганськ, листопад 1995), Міжнародному науковому семінарі “Конфліктний потенціал України: джерела, структура, параметри національної безпеки” (Київ, березень 1996), Науковій конференції “Проблеми соціальних і гуманітарних наук” (Миколаїв, квітень 1996), Читаннях пам’яті В.П.Іванова (у співавторстві з В.Х.Лобасом)(Київ, червень 1996), Міжнародній науково-практичній конференції “Діалог української і російської культур як фактор міжетнічної злагоди в Україні” (Київ, жовтень 1996).

СТРУКТУРА РОБОТИ обумовлена метою, завданнями й логікою дослідження. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, що включають шість параграфів, висновків та списку літератури. Загальний обсяг роботи становить 7,5 др. арк.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У ВСТУПІ обгрунтовується актуальність теми дослідження, аналізується ступінь розробленості проблеми, формулюється мета і завдання роботи, визначається її теоретична та методологічна база, новизна й науково-практична значимість.

У ПЕРШОМУ РОЗДІЛІ - “Культура як соціально-філософська категорія” -розглядається й обгрунтовується можливість використання поняття “культура” для позначення на соціально-філософському та філософсько-історичному

рівні пізнання всеосяжного соціально-історичного утворення, яке охоплює всю сукупність людського (соціокультур-ного) буття. Це необхідно зробити для подальшого виведення поняття субкультури й дослідження внутрікультурної взаємодії. Розділ складається з двох параграфів.

У ПЕРШОМУ ПАРАГРАФІ - “Поняття “культура” у сучасній теоретичній свідомості” - розглядається існуюча сьогодні різноманітність концепцій культури. Вивчається функціонування її поняття у сфері соціальних наук, для чого пропонується робоча багаторівнева класифікація, яка вбирає в себе досягнення спеціально присвячених цій проблемі робіт історіографічного характеру та у якій підходи до культури аналізуються за чотирма критеріями, що доповнюють один одного: за належністю до галузі знання, за належністю до інтелектульної традиції, за обсягом визначення феномена культури, за методологічними принципами її вивчення.

За першим критерієм виділяються й коротко характеризуються сім аспектів, пов’язаних з різними науками, у яких культура є поняттям: археологічний, етнографічний, психологічний, соціологічний, історико-культурний, культурологічний і філософський. У кожному виявляється тенденція найбільш широкого розуміння культури як соціо-гсультурного явища. Особлива увага надається філософії, у якій досягається вищий ступінь теоретичного аналізу культури й вона стає категорією. Нею оперують в історії філософії, гносеології, філософській антропології, філософії істо-оії й соціальній філософії. Підкреслюються досягнення зокрема українських вчених у цих галузях, але разом з тим

констатується необхідність зміни ракурсу дослідження культури в соціальній філософії, яка опинилась під впливом філософсько-антропологічних й суто соціологічних концепцій.

За наступними критеріями може бути охарактеризований будь-який підхід до культури незалежно від сфери його використання. Передусім умовно виділяються дві інтелектуальні традиції: спекулятивна й емпірична. У першій в свою чергу простежуються дві лінії: гуманістична, яка бере свій початок в ціцеронівському “культура розуму є філософія” й оформлюється в роботах німецьких просвітителей С.Пуфендорфа і Я.Аделюнга, й натуралістична, у якій культура сприймається у негативному світлі або на неї переносять біологічні характеристики. Зародження емпіричної традиції, вільної від суб’єктивних оцінок, пов’язане з іменами Г.Є.Клемма й Е.Б.Тайлора. За обсягом визначення феномену культури можливі три точки зору: або вона включає всю життєдіяльність суспільства, або є соціальною підсистемою, або розглядається як якісний показник стану суспільства. За методологічними принципами вивчення підходи можна розділити на сумативні (предметно-су-мативні і структурно-сумативні), у яких культура являє собою сукупність елементів, й системоутворюючі, коли вона розглядається як цілісна система.

У ДРУГОМУ ПАРАГРАФІ першого розділу - “Культура

- соціальна програма поведінки” - підкреслюється, що різноманітність теорій культури пояснюється різноманітністю дослідницьких завдань і всі вони мають право на існування. Але, враховуючи мету даного дослідження, у кон-

тексті соціальної філософії й філософії історії культуру у широкому розумінні пропонується розглядати як загальну надбіологічну форму існування людства, яка в об’єктивній реальності втілюється у багатьох соціокультурних системах

- окремих відносно самостійних культурах, які мають єдину основу й подібну будову , функціонування і розвиток, проте відрізняються одна від одної, і які є одиницями світового історичного процесу. Ця форма охоплює й визначає всю сукупність життєдіяльності людського суспільства, поведінку й спосіб життя кожного індивіда. її універсальність буття й дискретність проявів не виключають, але доповнюють одне одного, складаючи єдину особливу соціокультур-ну систему у ієрархічній структурі матеріального світу.

Усвідомлюючи необхідність конкретизації такого погляду на культуру, далі зазначається, що її сутність полягає у місткій формулі -ізоморфній їй надбіологічній за своїм походженням і механізмами накопичення, збереження й передачі програмі діяльності суспільства й індивідів, які складають його. Основи даного підходу були закладені ще в працях Р.Бенедикт, І.Халлоуелла та ін. і в семіотичних дослідженнях Ю.М.Лотмана, а згодом він оформився в Україні в роботах В.Х. Лобаса. Особистий внесок дисертанта в його розвиток полягає в пов’язанні програми не з поведінкою, а з соціальною діяльністю, що вказує на фундаментальний характер культури в житті соціума. Культурна програма при цьому розуміється як “відкрита” система, що саморозвивається, тобто здатна вносити в себе зміни. Це відрізняє її від генетичних і тим більш машинних програм.

Підхід,який пропонується, дає можливість як чітко ві-

докремити соціокультурну форму організації від інших форм, передусім біологічної, так і розмежувати різні культури між собою. Він дозволяє запобігти суб’єктивного визначення меж культури. У ньому чітко співвідноситься культура і діяльність: діяльність - це реалізація програми, а програма - згорнута діяльність. Він також перегукується з гранично широким трактуванням культури в філософії історії, етнографії й археології, але робить культурну різноманітність зручною для вивчення, а культура може розглядатись як базова одиниця соціокультурної дійсності у синхронному і діахронному аспектах. При цьому її поняття не зливається з поняттям “суспільство”. Культура і суспільство перебувають у відношеннях тотожності, але не формальної, а діалектичної, тотожності, яка містить в собі й відмінність. У багатомірній картині світу культура “рівносутніс-на” (вислів В.Л.Алтухова) із суспільством. Останнє може бути представлено в її розрізі як у самому собі, воно набуває у культурі конкретно-історичного втілення, знаходить емпіричні форми й проявляється в ньому як загальне в особливому, вже як соціокультурна система, у якій знімається протиріччя між двома категоріями.

ДРУГИЙ РОЗДІЛ - “Морфологія культури” - присвячений пошуку структурно-генетичної одиниці соціокультурної системи, яка є стороною внутрікультурної взаємодії, і якою пропонується вважати субкультуру. Розділ складається з двох параграфів.

У ПЕРШОМУ ПАРАГРАФІ - “Проблема внутрішньої будови культури: сучасні підходи й шляхи вирішення” - досліджуються й класифікуються напрями вивчення побудо-

ви культури: знаходження її елементів, структурно-функціональний і “генетичний” аналіз. Порушується проблема створення на основі їх синтезу загальної морфології культури, під якою потрібно розуміти на відміну від концепцій Л.Фробеніуса й О.Шпенглера вчення про будову та форми, закономірності її внутрішньої взаємодії, функціонування, перетворення й розвитку.

Аналіз теоретичних конструкцій вітчизняних і зарубіжних авторів виявив як значні досягнення у цій галузі, так й істотні недоліки. До останніх належать ізольованість різних напрямів вивчення будови культури; відсутність чітких і узгоджених критеріїв аналізу, який проводився, в результаті чого її елементи виявляються неспіврозмірними й неспівставними; довільність знаходження та ідентифікації локальних культур. Крім того, світова людська культура часто відривається і навіть протиставляється своїм локальним та іторичним проявам. Ось чому необхідно знайти механізм, який би строго співвідносив їх між собою і не дозволяв взаємовиключення.

Не претендуючи на усунення всіх недоліків і створення дійсної морфології культури, у роботі все ж вказується на можливість підвищити рівень системності вивчення явища, яке розглядається, оскільки до сих пір проблема структури соціокультурної системи вирішувалася без з’ясування структурної одиниці системи. Тому дуже важливо знайти універсальну одиницю соціокультурної системи, яка допомогла б упорядкувати уявлення про її внутрішню будову, в більшій мірі формалізувати її вивчення, а також; стала б основою для об’єднання різних видів аналізу. Цією

одиницею пропонується вважати субкультуру, яка відповідає даним вимогам.

У ДРУГОМУ ПАРАГРАФІ другого розділу - “Поняття “субкультура”. Соціокультурна система як множинність субкультур” - аналізується зміст і функції поняття “субкультура” в соціології, етнографії, археології й культурології. Якщо в соціології, де воно власне й виникло, при всій різноманітності відтінків під ним розуміють комплекс явищ девіантних за своєю природою, які протиставляються пануючій культурі “всього суспільства”, то в інших науках в його семантиці відсутня принципова для соціології опозиція “культура - субкультура”. Субкультура розглядається тут як неосновна таксономічна одиниця, якій не властиві негативні характеристики й яка покликана відобразити внутрішню диференціацію будь-яких соціокультурних систем. За словами Дж.Стюарда її слід визначити як соціокуль-турний сегмент, а С.А.Арутюнов позначив цим терміном навіть функціональні підсистеми.

Виходячи з цього, в існуючих спеціальних поняттях суб-культури можна виділити базові смислові конструкції: -субкультура протиставляється домінуючій культурі як її периферійна або витиснута частина;

- субкультура розуміється як сегмент культури. Протиріччя між цими конструкціями немає, оскільки перша є окремим випадком другої, а тому різноманітність значень поняття, що розглядається, може бути зведена до універсальної конструкції “субкультура - частина культури”. Основуючись на ній, в роботі виводиться шляхом співвіднесення з категорією культури (програми діяльності) соці-

ально-філософське поняття “субкультура”, під яким розуміється соціальна підпрограма діяльності. Термін “підпрограма” використовується не в кібернетичному смислі (це правильно лише для машинних програм), а в загальнона-уковому - це зафіксована в системі послідовність майбутніх станів будь-якої з певного числа підсистем даної системи.

Субкультури можуть виділятись за функціональним критерієм і за суб’єктом діяльності. Останні і є учасниками внутрікультурної взаємодії. Таких субкультур (підпрограм) в основній програмі може бути знайдено скільки завгодно і разом вони утворюють соціокультурну систему, яку, виходячи з цього, належить визначити як множинність субкультур. Цілісність культури не суперечить тому, що вона складається з частин-субкультур, бо програма у дійсності реалізується тільки через свої підпрограми, які являються засобом її конкретизації, але не існують поза нею. В той же час, субкультура може бути не тільки частиною культури, але й як ціле виступає системою по відношенню до своїх складових. Така ситуація пояснюється рухомістю межі між системою і середовищем.

Це дає можливість, використовуючи універсальну формулу “культура-субкультура”, побудувати багаторівневу морфологічну модель світової соціокультурної системи, у якій виділений у життєдіяльності спільноти будь-якого рівня діяльніший інваріант проявляється через сукупність варіантів, які, в свою чергу, є інваріантом для спільноти меншого порядку, і навпаки. Зрозуміло, що на практиці така ієрархія не може бути безкінечною, а обмежується рамка-

ми реалій, що склалися історично. Конкретизуючи дане положення, пропонується підрозділити субкультури, які можуть виділятися як синхронно, так і діахронно, на три типи: 1) соціальні - це класові, статевовікові, професійні та інші сегменти; 2) регіональні (макрорегіональні й локальні), які відображають просторову диференціацію світової культури; 3) історично-стадіальні, що дозволяють зафіксувати особливості її розвитку в часі. Таким чином, за допомогою поняття “субкультура” долається розрив у соціальному пізнанні між “загальними” і “локальними” типами культури й створюється передумова поєднання формаційного і цивілізаційного підходів на єдиній основі, а в сконструйованій морфологічній моделі усувається протиріччя між цілісністю й дискретністю світової соціокультурної системи.

у ТРЕТЬОМУ РОЗДІЛІ - “Внутрікультурна взаємодія й єоціокультурна динаміка” - досліджується розвиток соці-окультурних систем у його зв’язку із взаємодією субкультур. Розділ складається з двох параграфів.

ПЕРШИЙ ПАРАГРАФ - “Фактори соціокультурного розвитку” - присвячений характеристиці комплексу факторів соціокультурного розвитку як одній з форм руху матерії, у якому виділяються об’єктивний, суб’єктивний і інтерєуб’єк-тивний фактори. Не вдаючись до дискусії про структуру об’єктивного фактора, вказується на неправомірність його обмеження суспільними відносинами, що виникають в ході матеріального виробництва, й наголошується на необхідності вивчення в ньому аспекту внутрікультурної взаємодії. Тут порушується проблема взаємодії як фундаменталь-

того джерела саморуху матеріального світу, у тому числі взаємодія підсистем будь-якої системи, що розвивається -ріова виникнення внутрішнього протиріччя. Такий діалектичний підхід усуває необхідність привнесення ззовні причин розвитку складних об’єктів і явищ.

Внутрішня соціокультурна взаємодія визначається як взаємодія субкультур, яка не може бути зведена до взаємодії індивідів, соціальних груп, символічної інтеракції або соціального конфлікту. Аналізуються принципи вивчення шжкультурної взаємодії, якій традиційно надавалося в літературі набагато більше уваги. Відзначається часте обмеження її сферою духовної культури, запозиченнями. Говориться про суперечну оцінку її ролі у розвитку культур різними мислителями, а також про значний внесок етнографів в її дослідження, які ввели поняття акультурації (її різновиди: асиміляція, транскультуралізація, культурна гіб-оидизація і синтез). Підкреслюється недопустимість зведення культурної взаємодії до форми вираження соціальної, 5о тоді випускається з уваги її значення у бутті соціокуль-гурної системи.

У ДРУГОМУ ПАРАГРАФІ третього розділу - “Субкуль-гури та їх взаємодія у соціокультурному процесі” - виділя-оться два взаємопов’язаних рівні взаємодії: рівень підпрог-зам і особистісний. Особлива увага звертається на місце і значення суб’єкта діяльності в процесі внутрікультурної взаємодії, розглядаються випадки останньої: однобічна, цвобічна, безпосередня, диєтанційована, а також її прояв у іоведінці окремої особистості. Обгрунтовується неминучість взаємодії субкультур, яка на відміну від міжкультурної не

потребує їх просторового переміщення й утворює особливі соціокультурне поле -культуру як таку.

Переосмислюється роль домінуючого і периферійних сег ментів у розвитку соціокультурної системи. В роботі прове дено розмежування підлеглих, периферійних, прикордон них і маргінальних субкультур. Говориться про можливісті їх протистояння домінуючій, перетворення в конкуруючи! центр або приходу їй на зміну. Спираючись на працк Ю.М.Лотмана “Культура і вибух”, пропонується виділиті три типи соціокультурних систем у залежності від власти вого їм типу взаємодії: це системи з тернарною структурою коли кількість елементів більше двох (цей тип є основним тому що елементів у реальній культурі завжди багато, отже говорити про інші типи можна лише умовно), бінарною сингуларною структурою, коли функціонування і розвитої системи майже повністю визначає дві або одна субкульту ри відповідно.

Співіснування субкультур може будуватися за конфлік тною, паралельною, імітаційною і концентричною моде ля ми, а їх взаємодія в залежності від змін, що відбуваються підрозділяється на види: акомодацію -перетворення під програми в цілому під впливом іншої для оптимізації їх від носин; інкорпорацію - включення окремих елементів одніє підпрограми іншою; конвергенцію - зближення й виник нення схожості підпрограм, які у певних аспектах можуті бути взаємозамінними; інтерференцію (позитивну і нега тивну) - накладання підпрограм у людській діяльності синтез - утворення нової субкультури з двох або більше іс нуючих.

Через призму взаємодії субкультур соціокультурний розвиток, принаймні в одному з його аспектів, може бути представлений як прагнення культури до самототожності, що призводить до зниження внутрікультурної різноманітності й підвищення ступеня ймовірності поведінки системи, якій складніше пристосуватися до внутрішніх і зовнішніх змін. Це призводить до дисбалансу й росту відцентрових тенденцій, що збільшує субкультурну гетерогенність і адаптивно - адаптуючі характеристики культури. Її стан стабілізується і вона знов починає прагнути до підпорядкування й витіснення субкультур. Цей процес може обірватися, якщо флуктуації будуть настільки сильними, що система не витримає, зруйнується й припинить своє існування.

Таким чином, соціокультурний розвиток не просто сполучає ентропійно-негентропійні тенденції, а здійснюється за триетапною схемою “порядок - хаос - порядок” або “порядок - хаос - загибель”. Відправним моментом є стан близький до рівноваги, коли спостерігається висока узгодженість дій субкультур. Потім чиниться або явне наростання дезінтеграції, або приховане визрівання внутрішніх протиріч, яке завершується зовні неочікуваною кризою. Велику роль тут відіграє активність субкультур, яка спрямована на протистояння домінуючому центру і зміну балансу сил, що склався. Нарешті, система досягає сильно нерівноваж-ного стану, який характеризується хаотичністю протікання процесів, руйнуванням зв’язків і загостренням боротьби субкультур і індивідів, зниженням ефективності людської діяльності. Надходить критичний момент - точка біфуркації, якій в соціокультурних системах відповідає незворот-

на зміна кодексу відносин субкультур -інваріанта їх взаємодії, що підтримує цілісність та ідентичність програми. Це ентропійний бар’єр, який відділяє майбутнє культури від її минулого. Будь-яка внутрішня або зовнішня флуктуація може посилитися до гігантських розмірів і визначити її подальшу долю. Вона або загине й на її основі з субкультур, що збереглися, виникнуть інші утворення, або нерівноваж-ність призведе до самоорганізації, породження більш диференційованої структури й більш досконалого кодексу відносин субкультур, а отже, нової соціокультурної системи, яка здатна до поступового, на деякий час, розвитку в межах цього кодексу.

У ВИСНОВКАХ підбиваються підсумки дослідження. Накреслюються напрями подальшої розробки проблеми, що вивчається. Визначаються можливі сфери застосування отриманих результатів у філософії та інших галузях знання, показуються на конкретних прикладах шляхи їх практичного використання під час аналізу сучасних суспільних процесів, зокрема в Україні.

Основні положення дисертації відображені у таких публікаціях автора:

1. Луганск в современной Украине и проблема субкультур // Лугань. Сборник научных трудов, посвященный 200-летию г. Луганска. Юбилейное издание. - Лутанск: Изд-во АО “ЛКТ-Электроникс”, 1995. - С. 30-37.

2. Конфликт субкультур в современной Украине // Диалог украинской и русской культур. Материалы Междуна-

родной научно-практической конференции (24-25 октября 1996 г.). - Киев, 1997. - С. 221-225.

3. Эвристические возможности понятия “культура” в изучении исторического процесса // История, педагогика: Сборник статей: Вып. 2. - Часть 2. - Луганск: ЛГПИ, 1996. - С. 172-181.

4. Взаємодія і конфлікт в системі культури //Тези Третьої Міжнародної науково-практичної конференції “Конфлікти в суспільстві: діагностика і профілактика”. - Київ-Чернів-ці, 1995. - С. 418-420.

5. К проблеме построения теоретической модели культуры //Тези доповідей Першої міжвузівської конференції з актуальних проблем гуманітарних наук. - Луганськ: ЛСГІ, 1995.-С.14.

6. Конфликт субкультур в системе культуры II Проблеми соціальних і гуманітарних наук. Матеріали наукової конференції. - Миколаїв: УДМТУ -МРЦСД, 1996. -С. 18-19..

Saveliev Yu.В. The interaktion of subcultures as a factor of sociocultural development. The thesis for a scientific degree of candidate of philosophical sciences in speciality 09.00.03

- social philosophy and philosophy of history, Taras Shevchenko University, Kiev, 1997.

The thesis studies an interaction of subcultures in sociocultural development of society, its role in process of changing balance in sociocultural systems and connection with their selforganisation or destruction. The new philosophical concepti-

on “subculture” is proposed. It is compared with fundamental category of culture and is understood as social subprogramm of human activity. A morphologycal model of the world sociocultural system is created on the basis of this conception.

Савельев Ю.Б. Взаимодействие субкультур как фактор социокультурного развития. Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.03 - социальная философия и философия истории, Киевский университет имени Тараса Шевченко, Киев, 1997.

В работе выводится социально-философское понятие “субкультура”, которое соотносится с категорией культуры и определяется как социа льная подпрограмма деятельности. На его основе конструируется морфологическая модель мировой социокультурной системы и исследуется фактор взаимодействия субкультур в социокультурном развитии общества.

Ключові слова: соціокультурний розвиток, культура, субкультура, програма, підпрограма, соціальна діяльність.

Іо.