автореферат диссертации по истории, специальность ВАК РФ 07.00.09
диссертация на тему: Архив М. Грушевского как источник для изучения деятельности выдающихся представителей украинского движения (М.Грушевский, С. Ефремов, В. Липинский, Н. Василенко)

Полный текст автореферата диссертации по теме "Архив М. Грушевского как источник для изучения деятельности выдающихся представителей украинского движения (М.Грушевский, С. Ефремов, В. Липинский, Н. Василенко)"

1 з Уйй •

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ ІНСТИТУТ УКРАЇНСЬКОЇ АРХЕОГРАФІЇ

На правах рукопису

ГИРИЧ Ігор Борисович

АРХІВ М. ГРУШЕВСЬКОГО ЯК ДЖЕРЕЛО ДЛЯ ВИВЧЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ВИЗНАЧНИХ ПОСТАТЕЙ УКРАЇНСЬКОГО РУХУ (М.ГРУІІІЕВСЬКИИ, С.ЄФРЕМОВ,

В.ЛИПИНСЬКИІІ, М.ВАСИЛЕНКО)

07.00.09 - Історіографія, джерелознавство та методи історичного дослідження

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Київ 1995

Дисертацією є рукопис

Робота шікошша в Інституті української археографії НАН України

Наукопий керівник доктор історичних наук, професор,

член-кореспондент НАН України СОХАНЬ Павло Степанович

' • ' . ^ ■ '

Офіційні опоненти: доктор історичних наук

. ПИРІГ Руслан Якович

кандидат історичних наук ■ ГЛИЗЬ Іван Іванович

Провідна організація: Київський державний університет . ім. Т. Шевченка

і** У ' - * ‘

Захист відбудеться *’ (уС+і-ТУ к,'_______________ 1995 р. о/ У Ґ годині на

засіданні спеціалізованої вченої ради Д 01.43.01 по захисту дисертацій в Інституті української археографії НАН України (254050, Київ-50, вул. Пугачова,12/2).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту української археографії НАН України.

Автореферат розісланий *‘У._________________________1995 р.

Вчений секретно спеціалізованої вченої ради

Тодійчук О.В.

Актуальність дослідження. У Центральному держлпному історичному архіпі України, м.Кнін (ІЩІЛК) Ук.-рі< асться фяііл родиии Грушсвських (ф. 1235), більша полонина докуменііа »кого належнії М.Грушепсі.кому. Наїшіїшінюк) часіииою цього архіву с збірка сністолярноі спадщини та щоденники нидаїноіо ісіорнка П с>ч'иільін>-полі пічної о діяча. Тільки лисііп у «{млілі парахоиуілі.с'я 560 спран (аїр. 31J-X74); матеріали ж творчою харакіеру (рукописи книжок, сіаіеіі, рецензії)) хоча П численні, але здебільшої о вже опубліковані.

Величезнії» маси» епіеіолхрію її щоденник М.Грушслсікої о д.іюп. надзвичайно багато для дослідження української о національно-визвольного руху <1 і ромадсі.ко-иолі нічної о жипя кінця XIX - почаїку XX ст. Лисін до ісюрнка іючасін слнпс джерело іні|>ормаінї про події історичної данники, про процес . іроблепня політичних ирої рам, заміри, інтелектуальні суперечки, взаємини ніж низпачіпіми діячами цісі доби.

У стосунках між пронідииками суспільства новітньою часу вирішувалися питання тактичних і сіраіеі ічних дій української сліпі, з'ясовувалися першочергові завдання » іа.’іузі науки, культури (1 ноліїнкн. Через взаємини ми можемо прост ежит и напрями, шо пост знали перед українським рухом, проаналізувати причіпні невдач п копкрсіиих випадках національно) о суспільною життя, зрозуміти теологію різних уі рулолзнь, сутністі. теорет ичних суперечок і розбіжносте!! поглядів.

Отже, вннчешія взаємин лідері« українства, які найбільш повно проявлялися у листуванні, дозволяє зазирну пі в лабораторію ттшрення історії. Тоді рельефиіше проглядатимуть механізми й важелі, за допомогою яких сксропупалася в зада/шй бік наша історія. Стануті. більш виразними причнішо-наслідкогіі зв’язки історнчіміх подій. Для дослідження ж стосунків між провідниками суспільно-політичного руху першочерговим й незлміннмим джерелом є листування. Саме воно підказало авторові дисертації цей методологічний підхід.

Сьогодні. коли українське суспілі-ство знаходиться, як і сто років юму, на роздоріжжі. коли сучасною елітою шукаються nailon пімальніші шляхи держпшіого розшпку, луже важливо з'ясувати та розібратися в тих проблемах, які сіояли перед українськими інтелектуалами на початку сіолігтя.

Meta дисертації. Дослідній документальний фонд М.Грушевського її IUUA України у м.Кнсві крізь призму ного джерельної вартості для пітчешія наукової п і-ромадсько-полі пічної діяльності впзначішх постатей українського руху. Па підставі студіювання архівних джерел і передусім епістолярної спадщини П нарапшних матеріалів, широкого комплексу історіографічних Я публіцистичних праць, повідомлень преси тощо, прікіежіпн »засміши на суспільно-політичному грунті на/івндатнішого діяча української політики М.Грушевського з чільними провідниками П різних напрямів -С.Єфрсмовим, В.Лішннським, М.Василеиком.

Джер 'лі.нп баз:і. Лис гупання між М.Груїиевськнм і С.Єфремовнм,

В.Лшншеьким п М.Василеиком с голопним джерелом дисертації, другим за значенням джерелом є наратнтш спадщина (щоденники цих діячів). Автором «становлено, що в ЦДІАК у фонді М.Грушевського (ф. 1235) зберігається близько 15 тисяч листів до нього від майже 1,5 тисячі адресанті». Листів М.Грушевського у фонді нараховується понад 1 тис., головним чином це листи до батьків, брата, сестри, дружини та дочки. Але с також листи й до інших осіб, переважно в чернетках.

З цієї маси епістолярнії* джерел листи С.Єфремова, В.Лишшського ti М.Васнленка складають близько 200 одиниць. Це означає, що вони входили до кола осіб, які найбільше спілкувалися з М.Грушеї :ьким. Натомість листів Михайла Сергійовича до цих діячів збереглося менше, до 100 одиниць.

Епістолярій М.Грушевського до В.Лшшпського цілковито загинув в роки української революції на Уманському хуторі Вячеслава Казимировича; не збереглися й листи до М.Васнленка. Натомість маємо

цілість листування М.Грушевського (1 С.Сфрсмонл. Листи осіашії.шо поділені між двома архівосховищами Інституту рукопису ЦШ» НАМ України II Архіву Інституту літератури. Поштових підпраилсіп. М.Грушспського на адресу літературознавця збереглося навій. більше, ніж навпаки. Листи за 1915-1917 рр. С.Єфремова до Михайла Сері ІПомгі.і загинули у пожежі київського будинку про<}ч:сора.

Для всебічною дослідження взаємин між чотирма ісіорнками-політиками довелося залучиш II низку лисчів інших осіб. Використано було, зокрема, листування Є.Чикаленка, Ф.Матушсвського, Н.Гнаїкжа, Є.Тимченка, К.Студинського та ііі.

Виключно цінну інформацію для вивчення діяльиосіі проводу українського руху подає щоденник М.Грушевського за 1У(М-191() рр. В ньому містяпля описи зустрічей ісюрика з М.ІЗасилспком, ИЛипинсі.ким А С.Єфремошім. Дасп>ся оцінка кожному з них у різні історичні періоди, подається позиція кожного у різних громадсько-політичних акціях першої о десятиріччя XX ст.

За видами використані архівні джерела класифікуються так: І) епістолярні; 2) наративні; 3) офіційна документація державних фондоутворювачів; 4) преса (газети і журнали): 5) публікації вчених з суспільної проблематики.

В дисертації використано архівні матеріали, що зберігаються в таких архівосховищах: ЦДІАК України (особиспіП фондроднші Грушспсі,кнх); ЦД1АЛ України (фонд НТШ, особисти/1 <[кшд К.Сіудннського); ЦДАЛМ України (документи М.Васнленка); Інсппуг рукопису ЦНБ ПАН України (особистий фонд С.Єфремова, документи Історико-філологічиого відділу ВУАН), Архів Інституту літератури НАН України (документи С.Єфремова).

Об’єктом дослідження с епістолярій та щоденники, через які найбільш повно вимальовується постать М.С.Грушевського, його

і ром.ідсько-ікілі нічия робо і а. особисті і суспільні контакти з трьома нроиідішчи діячами українською руху кінця XIX - початку XX ст.

Серед сучасників М.Грушевської о с близько 20 осіб, у взаєминах з коїрнмн порушувались практично всі проблеми української о іромадсько-цодіїичімго жігпи. Це В.Ан іонович, О.іїарвіиський, М.Васнлеик >, Ф.Воик. Н.Гнаткж, О.Грушевськлі), І.Джиджора, С.Єфремов,

О.Кіііінсі.кнП. В.ЛнпинськиП, О.Ло юці.киП, М.Павлик, В.Персти, К.Сіудішськин, С.Томаиіінськнп, Ю.Тшдеико (Сірий), І.Фрапко, С.Чикаленко. З цього числа ми обрали лише трьох. Вибір цей ііештлдкоинп, Кожен з ній рснрезсії і упав к українському русі окремий віддам загального консервативного або еволюційного напряму. І

В.Лшіинськші, і С.Єфремои, і М.Василснко за духом, настроями, діяльністю були близькі М.Груніевському (І працювали пліч-о-гіліч з ним у багаїьох громадсько-політичних, науково-організаційних, літературних акціях.

Хронологічні межі робот обумовлені часом, коли М.Грушевський виявляв н.ііібі.'ц.шу громадську активність, стоячи в епіцентрі визвольного руху: «ід переїзду до Львова (середина 90-х рр. XIX ст.) - до початку більшовицьких репресій кінця 20-х рр. XX ст.

Стан науково? розробки теми. Дослідженням джерел про персональні взаємини в контексті студій над українським громадсько-політичним життям кіпця XIX - початку XX ст. як науковою проблемою почали займатися у 20-х рр. УХ ст. Головними осередками таких дослідів були Історична секція ВУАН у Києві П Історико-філософське відділення НТШ у Львові.

А наііперші спроби подати матеріал для подібних дослідів датуються початком століття. Так, на меіхі першого десятиріччя XX ст. у Чернівцях М.Павлик видав листи М.Драгомакова (1876-1895 рр.) до нього, що вводило в науковий обіг деякий матеріал до те>*и “М.Грушевський і український рух”.

Саме М.ГруїпеїіськиИ зробив ІЮШ1011Х у ЛОСЛІЛЖСІІІІЯ теми взаємовідносин як першоважлипому МІШШІІ При ШШЧСННІ І роМИЛСЬК»-політичного руху. Для цьоіо ним у журналі “Україна" заподінься постійна рубрика “Маїсріали з іромадською П лпераіурпоїо жітя", а згодом - спеціалізоване неперіодичне видання “За січ'ліі" У 1'>24-І‘)29 рр. у редагованих М.Грушепа.кнм органах з'явилося кілька десяікін публікацій, а яких на підставі '■ лнсіуиания простежувалися взаємостосунки, співробітницю, взаємовпливи, ідсолої ічні розбіжності як між діячами української о руху, іак і їхніми опонентами з російської о або польської о таборі». Дослідників цікавили такі персональні паралелі, як П.Куліш і М.Кос і омари», О.Ьодяпсі.киП П М.Максимович,

О.Кописькиїї !1 0.!>ар»інсі.кип, В.Антонович П М.Драгомзноп, П.Житеш.киИ (1 О.Циній та іи. Серед найактивніших дослідників персональних пзасмин її контексті національної о і ромалсько-полі пічної о життя треба налип и Г.Житсцькоі о. Ф.Санчснка, И.Даннлоиа, ОЛ'ябииіи-Склярепст.ког о, К.Сіудішсі.кого, М.Корлубу.

У 30-80-х рр. XX ст„ коли вся і рочзлсько-лолііичла тсмалікз, як “націоналістична", не розроблялася, цісю ділянкою джерслознаїїчої о аналізу П методологічного підходу п історичному дослідженні займалися лише українські еміфаніпні історики. Ллє, підрізані від більшості джерел, які залишалися у межах України, ці дослідження не набралн масового характеру, а лишались радше випадковими. Виняток становлять студії УІТ (США), п органі котрого "Українськії« історик” протягом 60-80-х рр. з'явилися розвідки О.Оглоблниа, В.Міяковського, М.Антоношіча та ін„ де простежувалися взасмини М.Васнленка п В.Модзалеиського, П.Куліша й

О.Кониського, С.Єфрсмова (1 Є.Чпкалснка, В.Антоновича й Ф.Вовка, В. Лншшського й Д.Дорошснка.

З 90-х років п Україні прокшіуласі» ізслнка цікавість до персональних взаємин діячів довго замовчуваної й забороненої для вивчення доби.

)>:ігаіо imiuyn. на цю проблематику С.Нілокіиь, Ф.Поі'рсбсшшк, В.Заруба та іи. '

ІЦо сюсусгься особистих зв'язків М.Грушевського, то перші публікації. що торкалися деяких проблем пиемии львівського професора j Н.Антоновичем, О.Коїшськнм fl О.ііарвінськнм, а також контактів М.Грушевсі.кої о П І.Франка на ранньому сталі іх знайомства 1, з’явилися тс за жипя академіка у 20-х рр.

Ці нублікиїш ііс мали чітко окресленого наукового характеру, окремі складові такою досліду були у них лише присутні. Крім того, написані ымш були людьми зааш ажоваїпімн у події і тогіу ці студії мають еупспнд підбійок суб’ск'ппіізяу (особливо публікац;! О.Барвінського). Але шісршс у них широко застосовувався первинний документальний маїсріал - лис пі.

Першим по-справжньому науковим за підходом та багатосторонністю схопленій, а також соціальним наголосом на громадсько-політичнії« аспект, стало у 60-х рр. дослідження В.Дорошенка про ішсмішн М.Грушевського з І.Франком^,

З пояіюю журналу “Українськії» історик” досліди взаємин М.Грушевського стають однією з постійних тем рубрики “і рушсвсі.козиавсгво". Значну увагу їм приділяє головний редактор проф. Л.Винар, сприяючи таким публікаціям.

Найбільших звершень у цій проблематиці досягнув М.Антонович. Він з 1968 р. - до початку 90 \ рр. перевів низку студій з обсягу взаємин

1 Барвінськніі О. Засіювання катедри історії України в львів ькому

університеті // ЗНТШ. - Т. 141-143. - 1925. — С. 1-18; Його ж. Відповідь проф. М.Грушевському // ЛНВ. - Т. 92. - № 1. 1927. - С. 137-247;

Возняк М. Іван Франко в добі радикалізму // Україна. - 1926. - Кн. 6. - С. 113-163; Його ж. О.КоннськиЛ і перші томи “Записок” (3 додатком його листів до М.Днкарєва) // ЗНТШ. - Т. 150. -1929. - С. 229-390.

2 Дорошенко В. Іван Франко і Михайло Грушеьський // Сучасність (Мюнхен). - 1962. - № 1. - С. 16-36.

Ідеологів українського І рОМаДСЬКО-ПОЛІНІЧНОЮ ЖИТТЯ 3 М.ГруШСИСІ.КИМ (зокрема О.Коииського, СЄфремоиа. [.Фраикар, а також оприлюднив і шііп до наукового обігу чимало з спісіолярпоі спадщини академіка, чин збагатив базу первинного маїеріалу для дослідів над стосунками іси>рика. Особливо не стосується листування М.Грушснсі.кою з Т.Иочинком а Е.Фарипяком^.

Святкування 125-річііою ювілею М.Грушсисі.кото, то збилося в часі з падінням заборони па Пою ім'я в Україні, породило цілу зливу публікаціїі. Цс маїеріали С.Білокоия про взаємини М.Грушсвською з М.Лисенком, В. Заруби - з Д.ііаі алісм и П.Сісбниці.ким, О. Си пінка - з

В.Антоновичем. Г.Бурлаки И 3.Франк о - з 1.Франком, М.Гнаїкжа - з М.Возпяком тощо-1'.

Протягом 1940-1994 і,/, видруковано велику кількість епістолярного маїеріалу з цієї проблематики. Зокрема, лнсін М.Грушсвсі.кого до П.Аіпоновича, М.Василсика, О.Грушевсі.кого, М.Сумцова, І.КриіГякевича, М.Возняка, П.Сісбнипького, І.Франка.

3 Антонович М. До взаємин М.С.Грушсвського з С.О.Єфрсмовнм // Україїіськиїї історик. - 1975. - Ч. 1-2 (45-46). - С.91-99; його ж.

О.КоннськнЛ і М.ГрушспськнИ //Там само. - 1984. - Ч. 1-4(81-84). - С. 4863; Ного ж. Михайло Грушевськиїї в листуванні Івана Франка // Там само.

- 1991-1992.-Ч. 3-4, 1-4 (110-115). - С. 293-300.

4 Антонович М. Листи М.Грушевського до Т.Почннка // Україпськг'И історик. - 1969. - Ч. 1 (24). - С. 78-93; 1970. - Ч. 1-3 (25-27). - С. 168-18., Його ж. Листи М.Грушевського до ІІ.Фарипяка //Там само. - 1976. - Ч. 1-

4 (49-52). - С. 121-130; 1977. - Ч. 1-2 (53-54).-С. 118-131:4.3-4(55-56).-С. 106-112.

5 Білокінь С. З епістолярної спадщини (лнетн М.Лисснка до М.Грушевського) // Музика. - 1989. - Всресеиь-жовтель. - № 5 (263). - С. 20-22; Заруба В. М.Грушевськнй та Д.Баталій// Березіль. - Харків. - 1991.

- № 9. - С. 141-154; Бурлака Г. Листи М.Грушевського до І.Франка //

Великий украніень. Матеріали з життя та діяльності М.Грушепського. -К., 1992. -С. 244-260; Гнаткж М. Листи М.Грушевськогс до М.Возняка// ЗНТШ.-Т. 221,- С. 326-338. •

В.Яінчз, лист ло М.Грушевського піл М.Коцюбнпського, СЄфрсмова,

Н.Гсржиичука. Н.Анюиошіча. С. Петлюри, І.Огіенка та ін.6

Харакісрною вадою нрактнчно кожної а названих публікацій є те, що дослідник, зупиняючись на пзаемннах, обмсжуеться лише переказом паліючіїпіших фактів, зафіксованих в листах, у кращому разі дещо додаючи » коментарях. Всебічним аналізом матеріалу історики не займалися, задоиольияючнея публікацією текстів. Друга исгапівиа риса -деяка ішпадкоаісп. вибору тем. фраї мснтарнісії» та поверховість аналізу. Але добре вже іс, що зроблено початок у ціп важливії! ділянці історичної науки. '

Окремо необхідно сказати про монографічні видання, де персональним взаєминам приділена значна увага. В першу чергу це праці Л.Вннара про ранній період наукової творчості М.Грушевського, особливо про львівськії!» період його жипя. Останнім часом в Україні з’явилося декілька фундаментальних праць про життя та діяльність М.Васнлснка й дні кніїжкн про роботу історика в межах УАІІ у 20-і роки. У них в більшій чи меншії» мірі зачіпалися стосунки М.Грушевського з С.Єфремовим та М.Василсиком’. ,

Наукова новизна дослідження:

- вперше так широко й у такому обсязі досліджено епістолярні джерела ti щоденники для з’ясування місця й ролі М.Грушевського і його

6 Заруба В. Листування М.Грушевського з Д.Багалісм // Український історик. - 1991-1992. - Ч. З t, 1-4 (110-115). - С. 433-437; Музичук О. Листи С.Петлюрн до М.Грушевського І/ Там само. - С. 438-448; Сктиик О. Листи В.Антоновнча до О. Гру шевського //Т»м само. - С. 396-411; Ч. 1-4 (116-119).-С. 157-169 тощо.

7 Винар Л. Молодість Михайла Грушевського. - Мюнхен, 1967; Його ж. М.Грушевський і НТШ. - Мюнхен, 1970; Сохань П.С., Ульяновський В.І., Кіржаєв С.М. М.С.Грушевськнй і Academia. - К., 1993; Пиріг Р.Я. Життя Михайла Грушевського (1924-1934). - К., 1993; Вороненко В.В., Кістерська Л.Д., Матвеева Л.В., Усенко І.Б.' Микола Прокопович Василенко. - К., 1991.

соратників и національному громадському її полі пічному жігпі на їлачі століт і,;

- введено ло наукової о обігу баїаю маловідомих іісопублікованих архівних джерел;

- зас тсопаио комплекснії!! підхід при аналізуванні джерел І’.пом з використанням сут джерелознавчої о підходу було залучено » інші історичні дисципліни, такі як ісюріософія, ісюріоі рафія, поліюлоііи;

- наукоко-оріаипаціпна II культурна праця М.Грушевського розглядається в кой іекс іі Поі о і ромадсько-нолії ичмої діяльносіі;

- 'зроблена спроба іеоре іичпої о обі рунтування нсобхідпосчі досліді» персональних нзасмин дам вирішення проблем іромадсько-політичної о, кульг уркос о /і наукової о жиг ся » Україні;

- дослідження псрсопальнгх взаємин дало змої у з’ясувапі до цьою часу нсчіідображені в історичній лііераіурі події її явища суспільної о жипя, або розшириш !| допитими новими фактами наші знаній про іі факти, які лише побіжно згалукмі-см в іс іоріоі рафії.

Ме і(і,ЧГ>7іоі ічпі засади_дослідження. Агпор застосував повнії

методологічнії!) підхід: за допомоюю вивчення персональних нзасмин па громадсько-ноліпічному груші дослідити саме українське суспільно-політично жн ггя. При дослідженні первинного документального пласту рівнобіжно з'ясовувалися (І суто теоретичні питання, пов’язані з історіософськими поглядами зазначених осіб на такі поняття, як суспільство, нація, держана тощо. Тому паралельно вивчалася тогочасна ■ преса та публіцистика різних ангорі».

В основі дисертації лежкії, дослідження епістолярної спадщини вчених; саме попа давала подіпоиу канну роботи та можливість подальших джерельних пошуків.

Шум'їю-прпктичиа цінність дисертації:

- дисертація Дас новий фактичний і висновкові!!! матеріал для загальних курсів історії України, що розглядатимуть питання національного громадсько-нолтічного життя;

- висновки дисертації допоможуть в археографічнії! роботі історикам, що займатимуться виданням епістолярної спадщини діячів кіпця XIX - початку XX ст.;

-деякі поні насвітлення вона дає у спеціальних питаннях в галузі історіософії, політології, літературознавстві і. тому може бути використана фахівцями цих ділянок суспільних наук у практичній роботі;

- робота буде корисною 5! для дослідників, які в..ичають життя та діяльність не лише М.Грушсвського, але й С.Єфремова, М.Василепка, и.Лншшсі.коіо,

Структура роботи підпорядкована її завданням; дослідження складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури.

У вступі обгрунтовується тема дисертації, аргументується її актуальність, хронологічні межі, дається загальний аналіз історіографії проблеми та джерельної бази роботи, визначається мета та завдання дослідження, його методологічні підвалини, наукова новизна та практичне значення. ’

Автором зроблена спроба визначити місце і значення дослідів персональних взаємин для вивчення ролі М.Грушевського в українському суспільно-полпичному русі. Визначено два шляхи у розв’язанні цього завдання. Перший - шлях горизонтальних ггудіювапь доби, прг якому предметом досліду є історична подія, навколо якої заангажоване якесь певне коло осіб, і другий - дослідження хронологічної вертикалі, при якому об'єктом дослідів є громадське життя, відображене у діяльності людей, котрі у цьому житті задіяні.

Дисертант іде саме цим другим шляхом. Для .нього у вступі наводиться кодо осіб, дослідження нзасмин М.Грушсічгького з які! <ч дозволим. вирішити іу чн іншу низку проблем сусиільїю-полі пічної о життя України модерної доби.

У першому розділі - "Лічінні матеріали - мж-іиче джерело для вивчення різних сторін українською /ріімидсико-політччіш/о життя (М.ГрушеаськиИ ти С.Є<1>рсмоаГ - аналізуєм,ся листування між М.Грушевським 11 С.Єфремопнм, а іакож щоденники осіаїшього за 18941895 !1 за 20-і рр. іа історика за 1904-1910 рр, НпІстоляриий маїсріал про громадсько-політичні взаємини вчених II полі піків напбільшшії з-поміж усіх трьох діалопн; до того ж і зберігся пін нзАкрзіис. Лист С.Єфремола до М.Груціенсі.кого обігімакмь період з 1896 по 1912 рр. Псіаноиляїь 65 одиниць. Лисі і» М.ГрушеїіСЬкої и до Серг ія Олександровича збереглося більше іі охоплюють нони me II часи першої світової nimm аж до лютневої ренолюції 1917 р. . -

М.Грушенськікі її С.Єфремои уособлювали два напрями українського і ромадсько-полі пічного руху. ПсршиП протягом всього дореволюційного часу очолював національний соборннцький табір, другий

- па цочатках століття та в роках першої російської революції був найвизначнішою постаттю Пою національної наддніпрянської течії.

В розділі розглядаються стосунки між істориком і літературознавцем протяг ом 1894-1929 рр. Встановлюсгься хронологічна періодичність, відзначаються характерні риси кожного з періодів, аналізується коло спільних проблем їх громадської праці, досліджуються причини двох конфлікті» (1906-1908 рр.) (1 (1924-1929 рр.), а також як воші відбились па українському суспільному жшті.

М.Грушепськиіі був тією людиною, яка допомогла С.Єфремову повірити у власні літераторські сили, дала путівку в життя. Як громадський діяч, до початку XX ст. піп був дороговказом для С.Єфремова. Спільність поглядів на завдання літератури, на історичний

процес. їм рушіїші сили української історії сприяли активній иубліцне іичиііі співпраці Сергія Олександровича « "Літературно-науковому піснику” II ‘'Записках ІГПІІ". Наїомісп. белетристичні твори М.Грушеиськог о сіараипями С.Єфремона друкують у видавництві "Вік" у відомії! трніомніїї антології , а згодом у цьому ж видавництві виході.ть збірка оповідань М.Грушсвсі.кого. '

С.Єфремов підтримує львівського професора у ііого конфліктах з опозицією и середовищі 11Т111, солідаризується з діями М.Ґрушсвського, спрямованими проти В.Шухевича та М.Павлина. 1905 року саме С.Єфремо» підштовхнув історика до написання брошури “К польско-украинским отношениям н Галнчине”. Він також був зв'язковцем М.Грушсвського з київськими російськими виданнями, виконував різні кннгопроданчі доручення. Йому як знавцеві мови 11 історії суспільного жнггя М.Групіспсі.кіііі надіслав спій “Очерк украинского народа" для мовної редакції II фактографічних порад.

Перша російська революція почала розмежовувати їхні позиції. Коли спали заборона з українського культурного П суспільного життя, С.Єфремов і Ното однодумці, передусім Б.Грінченко, вирішили створити у Кисні власнії) політичнії!) осередок, у якому М.Грушевському відводилася лише підрядна роль. І цс саме в топ час, коли МихаИло Сергійович почав підготовку до переносу видання “ЛИВ” зі Львова до Києва. Історик вважав, що громадсько-політичний провід для підавстріїіської 11 для підросійської Україн мусіг залишатися єдиним, а небажання мати в Києві загальноукраїнський журнал пін розціпив як рецидив східноукраїнського сепаратизму іі партикулярчзму.

Між тим С.Єфремов ¡і “гоголівці” 1906 року засновують журнал “Нова громада”, редактором якого став Сергій Олександрович. Напружуються стосунки між галичанами М.Грушевського і киянами в зв'язку з виданням газети “Громадська думка”. На початку 1906 р. після “остороги” Б.Грінченка, спрямованої проти галичан, М.Грушевський,

І.Фраико, В.Гнатюк та С.ТомашіпськиП виходять з числа співробітників газети.

Вимальовується такий механізм переносу "ЛНВ” до Києва, а також колізії навколо цієї акції та тактичні дії М.Грушеаського. '

1. Іс торикові довелося долати прохолодне ставлення до його ідеї з боку старої львівської гвардії.

2. Кияни (С.Єфремов А однодумці) також з різних причин нерадо вітали перенесення ЛНВ до Києва, не бажаючи підлягати політичній лінії М.Грушевського, особливо засмакувавши почуття лідерства у власних “Громадській думці” ¡1 “Новій громаді”. Вони не погоджувалися з кадровою політикою історика, який робив ставку на молодь.

3. М.Грушевський спирається на ним самим виховану у львівському університеті генерацію молодих літераторів, надійних вже тому, що в матеріальному плані були в сильній залежності від історика;

4. М.Грушевський неухильно й енергійно робить все, аби позбавити С.Єфремова та його однодумців меценатської підтримки Є.Чикаленка,

В.Леонтовича, В.Снмиренка.

Опосередковано провина за незгоду між обома вченими лягає на все українське громадянство, яке не взмозі було фінансово утримувати два літературно-політичні журнали.

Розрив мусив рано чи пізно сталіся, хоча 1907 року С.Єфремов ще вів у “ЛНВ” започатковану у “Новій громаді” рубрику “Відгуки з життя й письменства”, навіть блискучо, у яскравому публіцистичному стилі “розгромив” недолугі спроби українофілів через І.Нечуя-Леішцького підважити мовні засади редагування “ЛНВ".

Сергій Олександрович хотів, очевидно, посісти в “ЛНВ” іе становище, яке у Львові на початках займав І.Франко, визначиш літературне обличчя журналу, формувати його “портфель”, бо не псі 'матеріали, схвалені до друку М.Грушевськнм, йому подобалися.

У липні 1907 р. у дискусійній статті-він збирався плюралістично порушити цю проблему на сторінках “ЛИВ", па що М.Грушевсы»ий своєї редакторської згоди не дав. С.Єфремову залишалося, за його власними словами, “тільки одно, щоб не плоди ти падалі пепорозуміїшів, подякувати редакції за дотеперішній притулок і надалі зрек тися взатих на себе щодо “Вістника” обов’язків”8.Вислідом цієї події була спроба роздратованою

С.Єфремова “роздєлать” дітище Грушевського у російськомовній пресі. Було кілька таких статей-наскоків. Остання з них (у "Киевских вестях", де різко критикувався М.Грущепський як редактор) досягла мети, У січні з’явилася відповідь Грушевського у “ЛИВ", в якій С.Єфремов звинувачувався у непомірних амбіціях і в бажанні протиставитись, собориицькій роботі М.Грушевського. Лише титанічні зусилля Є.Чикалепка зупинили дальше розгортання конфлікту.

Час показав, що в цьому конфлікті більшість громадянства стала по боці М.Грушевського. Успіхи історика в “українізації” українофілів, заснування УНТ, активізація громадського жіптя Киева були найкращим свідченням правильності політичної лінії М.Грушевського.

У 1911-1912 рр. під час виборчої кампанії в IV Державну Думу стосунки поновлюються. М.Грушевського як лі тератора високо оцінено у знаменитій “Історії українського письменства” С.Єфремова.

Під час першої світової війни взаємини ще більше теплішають.

С.Єфремов був одним з найтісніше пов’язаних з заслаїїцем-М.Грушевським осіб. Через нього історик координував дії всіх політичних сил Києва і не лише його. Літературознавець виконував доручення по справах “ЛНВ”, друку восьмого тому “Історії України-Руси”, доглядав навіть будинок М.Грушевського в Києві.

З постанням Центральної Ради на початках вони також були разом. М.Грушевський друкувався в “Носій Раді" С.Єфремова. За кілька місяців

попи розійшлися по різних партіях. За іронією долі Сергій Олександрович очолив партію ессфів, правонаступників ТУПу, організації, натхненником якої був М.Грушевськнй і, за логікою речей, мав би її очолювати. Але історик зробив крутий поворот вліпо, приєднавшись до молодої, динамічної партії соціал-революціоперів.

Повернення М.Гру шевського з еміграції у 1924- р. Єфремов зустрів мало не пороже. Головне розходження між ними полягало у ставленні до більшовиків.

М.ГрушепсьюМ як реальним політик обрав тактику співпраці з українськими націонал-комуністами, розраховуючи на прийдешнє розмежування їх з російським більшовизмом та па еволюцію диктатури.

С.Єфремов ніяких компромісів з більшовиками не визнавав, ставлячи знак рівності між М.Скрипппком і Й.Сталіним,

Граючи на підтримці українських більшовиків Харкова, історик розгортає науково-організаційну роботу в ВУАН. Більшовики в,свою чергу, намагаючись усунути від керівництва академією А.Кримського і

С.Єфремопа, роблять усе, щоб нацькувати їх обох на М.Грушевського, і це їм у великій мірі вдається.

Наразипшись на спротив з боку Президії ВУАН ¡1 Історично-філологічного відділення, М.Грушевськнй змагається над усамостійненням Історичної секції, виведенням її з підпорядкування відділення. С.Єфремов вбачає у цьому розкладову роботу історика. На зближення з М.ґрушевським не йде, хоча, здається, історик в принципі був схильний до цього. В кінці існування пекомупізованої ВУАН М.Грушевськнй і С.Єфремов навіть були задіяні в деяких спільних акціях.

І все ж примиритися остаточно не вдалося, завадив процес СВУ та державний курс на масове нищення українства. Та все ж і владі не вдалося з М.Грушевського зробити “троянського коня", скасувавши за його допомогою суверенітет Академії. Президентстг з ВУАН Михайло Сергійович з їхиіх рук не прийняв.

Дисертант дійшов до переконання, ідо конфлікт в Академії не можна розглядати як з'ясування стосунків між непримиренним» антагоністами - М.Грушевським і ССфремовим. У стратегічних питаннях попи були союзниками, а розходилися лише в міркуваннях тактики. Це буї. конфлікт не лише між двома громадсько-політичними діячами-нчепнми; в ослоні лежала полеміка двох керівних напрямів суспільної думки в умовах диктатури. За кожним стояли цілі уі рупувапня людей. Отже, не можна зводити цю справу лише до рівня з'ясування особистих имбіціН.

У другому розділі - “Народницький й державницький (консервативно-католицький) напрями в національній суспільно-політичній думці у світлі архівної спадщини М.Грушевського (М.Груїиеоськиіі та ВЛипинськиіі)" -здійсненнії джерельний аналіз близько 60 листів В.Липинського до М.Грушевського, використано згадки про їхні зустрічі в щоденнику Михайла Сергійовича. Залучено також листи В.Домаиицького, М.Залізняка, В.Герасимчука до М.Грушевського, де йшлося про різні аспекти співпраці обох вчених й політичних діячів.

М.Грушевський й В.Липипський - репрезентанти двох різних історіософських напрямів в національно-суспільній думці, що втілилися у народницькій і державницькій історіографічних школах. Та перш ніж революційно розірвати зі своєю попередницею, В.Липипський під впливом М.Грушевського формувався як історик і мислитель пової школи в рамках народницької історіографії.

З’ясовано умови, за яких відбулося знайомство двох істориків, відзначена роль, яку відіграв у цьому В.Домаиицький. М.Грушевський відразу ж залучає Вячеслава Казимировича,цо співробітництва в “ЗНТШ" ¡1 “ЛИВ”, де протягом 1908-1911 рр. з’являється декілька статей

В.Липинського.

В.Липинський ставиться до М.Грушевського як до учителя. Вони співпрацюють при виданні “Ілюстрованої історії України" М.Грушевського' й альманаху “Z dziejtfw Ukrainy” В.Липшіськоґо.

Багато нових даних наводиться до історії створення альманаху “Z dziej6w Ukrainy", про майбутні плани щодр висвітлення теми місця шляхти в історії України XVIII-XIX ст.

, У стосунках з М.Грушевським рельєфно вимальовується громадсько-політичне кредо ВЛипинського, який протягом 1907-1914 pp., вступивши на поле української публіцистики й політики, заявляє про себе як репрезентант українських римо-католиків. Тобто В.Липинський ; визнавав себе речником консервативної партії землевласників-поміщиків з полонізованої української шляхти Правобережжя. Цю політичну течію він трактував як складову частину всеукраїнського руху, де домінуючу роль відігравали демократи під керівництвом М.Грушевського. На щось більше ВЛипинський у дореволюційний період публічно не претендував.

На початках знайомства відчувається, що над ВіЛипинсьКим до певної міри ще тяжів синдром етнографічного поляка, який не давав йому морального права виступати від імені всіх українців.

Еволюція в поглядах В. Липинського сталася десь у 1910-1911рр. Відсутність широкої підтримки з боку українців польської культури (невдача з “Przegla.d Krajowy”), а також власний інтелектуальний зріст призвели до виходу начисто українську політичну арену. Він переходить з засад вузько консервативних на позицію всеукраїнсько-консерватнвну, що орієнтувалася на підтримку не лише полонізованих поміщиків Правобережжя, але й ширшого об'єднання землевласників української землі. Ось тут придалася йому ідея територіалізму як визначальна для української нації.

Але політичний дебют Липинського в якості самостійної політичної сили викликав ворожість з боку демократів, у тому числі й М.Грушевського. З В.Липшіського глузують в “Раді”, не розуміючи суті

думки Вячеслава Казимировича ¡1 необхідності для України політичної течії, яку він репрезентував.

Тогочасною політичною орієнтацією цих років опосередковано пояснюється історіософське спрямування історичних праць

В.Лппнпського. Його дореволюційні праці мали лише елементи т.зв. державницької історіографії, Бонн є певною мірою доповненням до історичної схеми М.Грушевського. В.Липішськнй робіт наголос на тому аспекті, який львівський професор обмішав, а саме на ролі феодальної верхівки в українській історії. Не випадково у збірнику “2 йгк]6ч/ икгаіпу” уміщені два матеріали М.Грушевського, а сам В.Лшшнський вважав цю книгу спільним із професором утвором.

З революцією відбулося різке розмежування. В.ЛипинськиЙ відкинув ілюзії, які мав щодо М.Грушевського. Очевидно, глибоким розчаруванням пояснюються такі різкі випади проти Михайла Сергійовича в “Листах до братів-хліборобів”. Інакше, власне, й не могло бути, попе повинно рішуче відкинути віджиле старе. Та це зовсім не означало цілковитої переоцінки В.Лнпшіським спадщини М.Грушевського.

Безумовно, можна твердити, що М.Грушевський був однією з тих фігур в українській науці іі політичній думці, у полеміці і у співпраці з ким

В.Лишшський вироблявся на ідеолога й філософа нової доби. .

Третій розділ - “Епістолярна спадщина у фонді М. Гру шевського як джерело для вивчення відносин між національно-демократичною Й проросіиською ліберальною течіями українського руху (М.Грушевськиіі та М.Василенко)" - написаний на підставі джерелознавчого аналізу листів М.Василепка до М.Грушевського, а також кількох збережених у чернетках листів Михайла Сергійовича до Миколи Прокоповича. Використано також щоденники обох істориків.

Микола Василенко, на відміну від С.Єфремова й В.Липипського, був людиною одного покоління з М.Грушевським, навіть того самого року народження. Тому, можливо, йому були притаманні Й ті недоліки, які

мали українці, виховані в умовах, царських нагіпок на будь-які прояви національного життя.

Вихований в українофільстві, обертаючись в колі діячів, що орієнтувалися на лінію О.Лазаревського, М.Василеико успадкував й усі вади, характерні для епохи, що поступово відходила у небуття: зневіра в самостійні національні сили, орієнтація па східного сусіда, абсолютизація російського лібералізму.

Тому М.Василенко досить легко, ще на ранніх етапах становлення, опинився в партії російських кадетів. Усе своє політичне життя, навіть в часах революції 1917-1920 рр., він достосовував ворожій українському політичному рухові ідеології кадетів. Українські симпатії його були радше сантимгнтом. Реально ж цей чоловік вважав, що покращення долі України може наступити з перемогою російської демократії, яка, на його думку, мала позитивно вирішити українське питання.

З першою російською революцією вільне слово давало можливість (нехай російською мовою) виголошувати національні постулата. Так гадав М.Грушевський і сподівався, що М.Василенко, очоливши газету "Киевские отклики", зробить їх рупором українських домагань. Та інакше міркував Микола Прокопович, дивлячись на все через кадетські окуляри. Він писав у лисіі до Львова: “Киевские отклики” орган не украинский, а областной, проводящий федеративные принципы и защищающий все народности”^. Отже, мовляв, українське питання - це лише одна з тем, що цікавить його як редактора. Саме через таку свою позицію М.Василеико відмовлявся друкувати деякі місця статті М.Грушевського “К польско-украинским отношениям в Галігчіше”. Образяться, мовляв, поляки, такі потрібні російським кадетам для спільного фронту проти царської адміністрації. М.Василеико страждав спільною для більшосіі українських представників підросійської еліти вадою, що нею була віра у спільний

всеросійський блок демократичних партій, у суттєву різницю у ставленні до національного питання між царським чиновником і лібералом-демократом. Тому обурений М.Грушевський занотував у щоденнику: “Українці готові знову'лягти на печі нічого не діставши, тим часом, як поляки беруть силу і над ними... Чи помогли що мої знайомі... в українських справах ... ріжлі Василеики і Шахматови"Ю. М.Грушевої,кий поборював цю хибну тезу принципово іі послідовно, писав про це, розтлумачував, полемізував. І якщо десь з 1908 р. у поглядах М.Василеика відбувається суттєва переорієнтація на українські цінності, то вплив львівського професора в цьому безперечний.

Новий період взаємин датується роками української революції й часами УАН. Дуалізм М.Василеика тепер проявився в його позиції щодо українізації школи й вищої освіти, в поглядах на концепцію УАН. Він залишався дисциплінованим кадетом й дотримувався партійної програми. Власне, образ УАН М.Василенка-В.Вернадського постає якраз у світлі м’якої лінії (деякої поступки національностям) кадетів. Україна можлива, але в складі централізованої Росії, як адміністративна область. Так само й Академія: може бути, але як обласна філія центральної російської АН. Національний (державний) характер УАН в концепції проглядався слабко, тримався лише на позиції М.Василеика, який намагався, принаймні в мовних питаннях, обстоювати національну лінію. Але більшим опонентом “усеросійської” лінії «В.Вернадського був А.Кримський, з часом

С.Єфремов.

В 20-х рр. взаємини Василенка й Грушевського - хоча й не дружні, як напередодні війни, але коректні й спокійні. М.Грушевський допомагає звільнити М.Василеика, засудженого в справі “Центру дій”, останній співпрацює в журналі “Україна”. У конфлікті між М.Грушевським-

С.Єфремовнм Микола Прокопович займав нейтральну позицію. З усіх

трьох лише М.Василенко до кінця життя зберігає приятельські стосунки

з М.Грушевським. •

У висновках підбито основні підсумки дослідження. Автор констатує, що багатий епістолярний матеріал з архіву М.Грушевського дозволив по-новому висвітлити українське громадсько-політичне життя, місце і роль п ньому видатних постатей національного руху. Листи дали можливість з’ясувати багато невідображених в історіографії подій, по-новому подивитися аа усталені в літературі теоретичні положення. Щоденники М.Грушевського, М.Василенка й С.Єфремова розкривають причини і сутність різноманітних інтелектуальних конфліктів між суспільними діячами, дозволяють встановити періодизацію у відносинах між М.Грушевським, з одного боку, й С.Єфремовим, В.Липинським, М.Василеиком - з другого.

На захист виносяться такі основні положення:

1. Архів М.Грушевського, епістолярні матеріали й щоденник, є першорядним джерелом й дає найкращий матеріал для дослідження громадсько-політичного життя в Україні кінця XIX - початку XX ст.

2. М.Грушевський справив значний вплив на громадсько-політичну діяльність, погляди та ідеологічні нас""авлеиня В.Липинського,

С.Єфремова й М.Василенка. Кбнфлікти між ними мали суспільне підгрунтя, а тому поряд з негативними моментами були в них й свої позитивні риси.

3. Переносячи діяльність науково-культурних інституцій зі Львова до Києва (1905-1907 рр.), М.Грушевському доводилося долати партикуляризм діячів київської громади. Заснування в Києві “Літературно-наукового вісника” й Українського наукового товариства означало перемогу соборшщького напрямку в громадсько-політичному русі, репрезентованого М.Грушевським.

4. Право-консервативна самостійницька течія В.Лишшського у міжреволюційний період блокувалася з демократичними силами

Наддніпрянщини. В.Лишшський та його прихильники визнавали пріоритет загальнодемократичного напрямку М.Грушевського й брали на себе сприяння в “українізації” поміщицької верстви.

5. Так звана державницька школа в українській історіографії виросла з т.зв. народницької історіографії і генетично зв'язана з останньою М.Грушевський стояв біля колиски державницької школи істориків.

6. Співпрацюючи з російськими ліберальними колами політиків (кадетами), М.Грушевський намагався приєднати українську частину партії к.-д. до українського громадсько-політичного руху. У полеміці з проросійськими федералістами він виробляв сучасні форми українського федералізму, що був фактично різновидом самостійницької ідеології.

7. Суперечки навколо УАН у 20-х рр. були нічим іншим, як дискусією щодо місця національної культури в системі цінностей української державності періоду від Центральної Ради до УРСР кінця 20-х рр. Концепція УАН М.Грушевського, хоч її не вдалося втілити через поразку визвольних змагань, відповідала європейським уявленням. Історик так і ие погодився з концепцією УАН М.Василепка як такою, що зберігала підрядне щодо російської АН, напівзалежне становище.

8. Історична секція в мініатюрі уособлювала собою ту УАН -правонаступницю УНТ, що відповідала задумам М.Грушевського. А його молодший опонент С.Єфремов фактично погоджувався на концепцію АН взірця В.Вернадського-М.Василенка, лише ушляхетнивши її більшим засягом українського декору.

Апробація дисертації. Основні положення й висновки дисертації були викладені автором у багатьох статтях, надрукованих у збірниках, журналах, книжкових виданнях, при публікації епістолярної спадщини вчених. Автор брав участь у вітчизняних і міжнародних конференціях, де внетудав з доповідями з відповідної тематики, зокрема, у конференції на честь 125-річчя з дня народження М.С.Грушевського (Львів, 1991), присвяченій 110-річчю з дня народження В.Липинського (Луцьк, 1992),

пам’яті В.Б.Антоновича (Київ, 1993), 150-річчю Київської археографічної комісії (Седнів, 1993), 100-річчю заснування кафедри української історії при Львівському університеті (Львів, 1994).

Основні результати дослідження викладені автором у таких публікаціях:

1. Документи академіка М.Грушевського у фонді 1235 ЦЦІА УРСР у Києві // Архіви України. -1989. - № 4. -.С. 53-63.

2. До історії ВУАН. М.Грушевський і А.Кримський // Український

археографічний щорічник. - Внп. 1. — К., 1992. - С. 332-351 (спільно з

С.Кіржаєвим), .

3. Із листування С.Єфремова і М.Грушевського // ЗНТШ. - Т. ССХХІУ. - 1992. - С. 324-372 (спільно з В.Сшшциною).

4. Листування М.Грушевського до О.Грушевського (до проблеми взаємин двох братів) ¡1 Український історик. - Нью-Йорк, 1991-1992. - Ч. 3-4,1-4 (110-115). - С. 416-432 (спільно з В.Гирич).

5. Щоденник М.Грушевського як історичне джерело П Там само. -

С. 344-351.

6. ВЛипииськиЯ і М.Грушевський у дореволюційні часи // Вячеслав Липинський: історико-політологічна спадщина і сучасна Україна. - Київ-Філадельфія. - 1994. - С. 53-59 (спільно з П.Соханем).

7. В.Липинський у довоєнний час (у світлі листування з культурними діячами України) //Там само. - С. 143-149.

8. М.Грушевський та В.Антонович: творчі контакти та суспільно-політичні погляди // Академія пам’яті проф. В.Аитоновича. - К., 1994. -

С. 133-160.

9. Листи В.Герасимчука до М.Грушевського // В.Герасимчук: Життя і творчість (1880-1944). Матеріали до історії козаччини XVII віку. Львівські історичні праці, вип. 1. - Львів, 1994. -С. 48-95.

10. Лицар української державності .(нарис життя і діяльності Вячеслава Ліпниського)//Архіви України. - 1992.- № 1-3. -С. 34-43.

11. Архів М. Гру шевського // Київська старовина. - 1992. - Na 1. - С.

29-37.

12. Сергій Єфремов і Михайло Грушевський // Старожитності. -1991.-Ч. 7.-С. 10-11.

13. Вячеслав Лнпипський і Михайло Грушевський (до історії політичних і наукових стосунків) // Михайло Грушевський. 36. иаук. праць і матеріалів міжн. ювілейної конф., присвяченої 125-it річниці від дня народження М.Грушевського. Праці сесій, конференцій, симпозиумів, круглих столів НТЦІ у Львові. -Т. 3. - Львів, 1994. - С. 306-317. *

14. Релігія та церква в житті й творчості Михайла Грушевського // М.С.Груйіевський. Духовна Україна (Збірка творів). — К., 1994. - С. 521544 (спільно з В.Ульяновським).

v

Hyrych Ihor Borysovych. M.Hrushevs’kyj archiye as a source for the Ukrainian movement outstanding persons (M.Hrushevs’kyj, S.Yefremov, V.Lypyns’kyj, M.Vasylenko) activities research.

A thesis submitted for a Candidate of History academic degree with the specialization 07.00.0?. - Historiography, source study and historical research methods, Institute of Ukrainian Arehaeography of the National Academy of Sciences of Ukraine, Kiev, 1995.

Epistolary heritage and diaries that are stored in the archival fund of M.Hrushevs’kyj are the most valuable source for the Ukrainian social,and political life of the end 19th - beginning 20th centuries research. On that base the role, place and meaning of M.Hrush.eys’kyj, V.Lypyns’kyj, S.Yefremov and M.Vasylenko in the national movement of Ukraine is investigated.

Гирич Игорь Борисович. Архив М.Грушевского как источник для изучения деятельности выдающихся фпгур украинского двнжеиия (М.Грушевский, С.Ефремов, В.Лигошский, Н.Василенко).

Диссертация на соискание ученой .степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.09. - Историография, источниковедение и методы исторического исследования, Ин-т украинской археографии НАН Украины, Киев, 1995.

Эпистолярное наследие и дневн.жи, хранящиеся в архивном фонде М.Грушевского, являются ценнейшим источником для изучения украинской научной и общественно-политической жизни конца XIX -начала XX вв. На их основе исследуется роль, место и значение М.Грушевского, В.Липинского, С.Ефремова и Н.Василенко » национальном движении У кранцы.

Ключові слова:

архів М.Грушевського, український рух, визначні постаті

Підписано до ДДОУ ^б.0<.^5 Формаг 60x84 1/16 ' Ум. ДpytL. IfK. 1.86. Обл. інддрк. 2-0 -

Тнрдм 100 . Зм. 2-у 1995 р. Б«пл*тамн Поліграф, л-ця Ін-ту ¿сторП Укршш НАН Україна Кыш-t, Груи**с**ого, 4