автореферат диссертации по филологии, специальность ВАК РФ 10.01.08
диссертация на тему: Эффект очуждения как теоретико-литературная категория:генезис, поэтика (на материале творчества Б. Брехта)

Полный текст автореферата диссертации по теме "Эффект очуждения как теоретико-литературная категория:генезис, поэтика (на материале творчества Б. Брехта)"

ДОНЕЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

1 СЬ^В "¿000 СОКОЛОВСЬКА Світлана Францівна

УДК 821.112.2-2.09

ЕФЕКТ ОЧУЖЕННЯ ЯК ТЕОРЕТИКО-ЛІТЕРАТУРНА КАТЕГОРІЯ:

ГЕНЕЗИС, ПОЕТИКА (НА МАТЕРІАЛІ ТВОРЧОСТІ Б.БРЕХТА)

10.01,0Й - теорія літератури

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Донецьк - 2000

Дисертацією с рукопис •

Робота виконана в Житомирському державному педагогічному університеті ім. [.Франка Міністерства Освіти України

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор

ЧИРКОВ Олександр Семенович, завідувач кафедри зарубіжної літератури Житомирського державного педагогічного університету ім. І. Франка

Офіційні опоненти:

Провідна установа:

доктор філологічних наук, професор ГАЛИЧ Олександр Андрійович, завідувач кафедри української літератури Луганського державного педагогічного університету

кандидат філологічних наук, доцент ВАСИЛЬ’ЄВ Євген Михайлович, завідувач кафедри іноземних мов Рівненського інституту слов’янознавства Київського інституту „Слов’янський університет”

Тернопільський державний педагогічний університет ім. В.Гнатюка Міністерства Освіти України, кафедра теорії літератури та порівняльного літературознавства

годині на засі-

Захист відбудеться „_____”___________

данні спеціалізованої вченої ради К 11.051.04 по захисту дисертацій при Донецькому державному університеті за адресою: 83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24, конференц-зал.

З дисертацією можна ознайомитись в бібліотеці Донецького державного університету за адресою: 83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24.

Автореферат розісланий „_____’

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради

2000 року

/ доктор філологічних наук СЕНІВ М.Г.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДОСЛІДЖЕННЯ. Ефект очуження с одним із найяскравіших теоретичних відкриттів XX століття. Традиційно цей ефект пов’язується з іменем Бертольта Брехта. Для цього, безперечно, є всі підстави. Врехт сформулював один із законів літературного мистецтва й дав йому назву '/егґгетпіішщзеґі’екі У статтях Брехта дається чимало характеристик цьому явищу, притаманному природі мистецтва1. Тому й у наукових дослідженнях розмірковування про ефект очуження найчастіше ведуться у зв’язку з творчістю Бертольта Брехта. Але питання про У-е(Ге1а у літературознавстві тривалий час вивчалося переважно з ідеологічної точки зору2, а власне У-еґГекі часто набував соціологічного звучання. Таке трактування ефекту очуження видається вузьким і обмеженим, оскільки він має багатовікову й плідну передусім мистецько-літератур ну традицію.

Річ у тім, що „спробу очуження зображуваних явищ для публіки на примітивному рівні можна виявити вже в театральних виставах і предметах образотворчого мистецтва, що демонструвалися в давнину на народних ярмарках. Мовленнєва манера клоунів, як і розмальовка панорам однаково спиралися на використання ефекту очуження”3. Ефект очуження, як справедливо відзначив О.Чирков, - це об’єктивний закон мистецтва, „притаманний людству з часів перших несміливих кроків його на шляху пізнання прекрасного. Маски театру Кабуки та відомі хори в давньогрецьких трагедіях, п’єси-казки К.Гоцці та драма для читання Гете, ..ідеальний образ” Д.Дідро й „кінострічка видінь” Станіславського, епічний розмах думки в драмах Горького, й „несценічний” Чехов - все це передбачало й наближало відкриття Брехтом ефекту очуженяч'’4.

Належним чином оцінюючи значний вклад учених-брехтознавців у розвиток теорії очуження, необхідно зазначити, що спеціальних праць, у яких ефект очуження розглядався б не лише в його конкретних проявах, а як певна система, ще не має. Найчастіше проблема У-еГГеІй’у ставиться в межах історико-літературних праць поряд з іншими, внаслідок чого ціла низка пи-

1 Brecht В. Schriften: „Über das Merkwürdige und Sehenswerte”, ..Kurze Beschreibung einer neuen Technik der Schauspielkunst, die einen Verfremdungseffekt hervorbringt”, „Dialektik und Verfremdung”, „Der V-efFekt”, „Der V-effekt auf dem alten Theater”, „Notizen über V-effekt", „Hervorbringen des V-effekts”, „Kleines Organon für das Theater”, „Kann die heutige

Welt durch Theater wiedergegeben werden?", „Neuer Inhalt - neue Form”.

‘ Клюев В.Г. Теаграяьно-эстетические взгляды Брехта. - М., 1966.-С. 141-143, Копелев Л. Брехт. - М., 1966. - С. 64-68; Райх Б. Брехт. Очерк творчества - М., 1960. - С. 404-405; Фрадкин И.М. Бертольт Брехт. Путь и метод. - М , 1965. - С. 128-137; Фрадкин И.М. Литература новой Германии - М., 1961. - С. 265-267; Шумахер Э. Жизнь Брехта. - М., 1988. - С. 138-140.

3 Brecht В. Schriften. Bd. V. - Berlin und Weimar, 1973. - S. 314.

4 Чирков O.C. Бертольт Брехт. - K., 1981. - C. 97.

тань запишається або тільки поставленою і ще вимагає свого вирішення, або випадає з поля зору дослідників3.

У праці актуалізується проблема втілення в брехтівській теорії численних досягнень науки про мистецтво, аргументується життєздатність ефекту очуження на рівні як художнього прийому, так і на рівні закону. Ефект очуження розглядається як нерозривна художня цілісність, будь-який елемент якої важко піддасться виокремленню, бо ж повністю розкривається лише у всій сукупності внутрішніх зв’язків.

ПРЕДМЕТОМ ДОСЛІДЖЕННЯ у реферованій праці є ефект очуження у літературному мистецтві.

МЕТОЮ ДОСЛІДЖЕННЯ є вивченім ефекту очуження в творчості Б.Брехта, дослідження генези У-еГГекҐу , системний аналіз поетики V-еГГекі’у.

Для досягнення цієї мети необхідним було висунення й вирішення в процесі дослідження конкретних ЗАВДАНЬ, головними серед яких є:

1. Пошук ключових понять і специфічних характеристик ефекту очуження як теоретико-літературної категорії, що є домінантою як у брехтівській філософії творчості, так і в його художньому світі.

2. Розкриття художнього значення ефекту очуження, осмисленого й розробленого в теоретичній і художній спадщині Б.Брехта.

3. Розгляд багатоманітних форм побутування У-еГГекг’у у мистецтві слова, й передусім у мистецтві драматичному.

4. Вивчення теорії очуження в процесі її теоретшсо-літературного розвитку.

5. Пошук і визначення форм реалізації ефекту очуження в художньому світі Брехта в залежності від родової специфіки твору.

6. Розгляд ролі й значення У-еЯеІа’у в процесі образотворення і сюже-тобудови брехтівських творів.

МАТЕРІАЛОМ дослідження стала філософія творчості й художня практика Б.Брехта. У процесі дослідження автор звертається також до драматургічної спадщини давнього Сходу і драматичних творів Лопе де Веги, Шекспіра, Мольєра, Шіллера, Г ете.

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНА БАЗА. Теоретико-методологічну основу праці становлять дослідження як вітчизняних, так і зарубіжних уче-

5 Борев Ю.Б. Эстетика. - М., 1981. - C. 211-220; Зингерман Б.И. Жан Вилар и другие. - М., 1964. - С. 121-135; Зингерман Б.И. Очерки истории драмы XX века. - М., 1979. - С. 255270; Назарова В.Т. Ганс Эйслер - Бертольт Брехт. Творческое содружество. - Л., 1980. -103с.; Gleißler R. Zur Interpretation der modernen Dramas. Brecht-Dürrenmatt-Frisch. -Frankfurt am Main, 1968. - S.210-275; Hecht W. Brechts Weg zum epischen Theater. - Berlin, 1962. - 130S.; Mann O. Maß oder Mythos. Ein kritischer Beitrag über die Schaustücke B.Brechts. - Rothe, 1958. - 95S.

них, які займалися вивченням творчості Б.Брехта: В.Г.Адмоні, В.В.Базанова, ІО.Б.Борєва, ЕД.Глумової-Глухарьової., О.О.Гончарова, Е.С.Добіна,

A.Л.Димшиця, Д.В.Затонського, Б.І.Зінгермана, В.Г.Клюсва, Л.З.Копелєва,

B.Т.Назарової, Н.С.Павлової, В.Д.Седсльїшка, І.М.Фрадкіна, О.С.Чиркова, Є.Г.Еікінда, а також: ІІ.Бьокмана, В.Беньяміна, П Віцмаиа, Р.Гляйслера, Р.Грімма, Х.Майсра, О. Манна, С.Мельхінгера, В.Міттенцвая, В.Пауля, Б.Райха, К.Рюліке-Вайлер, В.Хехта, В.Хінка, Г.Цвереніїя, Б.Шерера, Х.Шрімпфа, Н.Шумахера, Ф.Ерпенбека, М.Ессліна.

Особливе значення для написання прані мали принципи порівняльно-історичного літературознавства, а також принципи загальної поетики.

НАУКОВА НОВИЗНА дослідження полягає в спробі на теоретичному рівні осмислити феномен ефект}' очуження в літературному процесі, вивчити етапи його виникнення й розвитку як теорегико-літературної категорії. Автор намагається також відшукати найголовніші риси ефекту очуження, визначені художньою практикою.

Автор пропонує аналіз та інтерпретацію його поетики в літературному мистецтві.

ПРАКТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ одержаних результатів полягає в тому, що вони можуть бути використані під час вивчення питань теорії інтерпретації художнього тексту' і в практиці аналізу текстів художніх літературних творів,

у лекційних курсах теорії літератури, історії літератури, естетики.

АПРОБАЦІЯ. За темою дисертації зроблено ряд доповідей і повідомлень на кафедрі зарубіжної літератури Житомирського державного педагогічного університету імені І.Франка, а також на міжнародних наукових конференціях: „Мова і культура” (Київ, 1999 рік), „Функціональна лінгвістика, мова, культура суспільства” (Ялта, 1999 рік).

СТРУКТУРА ДИСЕРТАЦІЇ. Дисертаційне дослідження складається із вступу, двох розділів, висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг 175 сторінок машинопису.

У ВСТУПІ формулюються мста й завдання дослідження, дається обгрунтування актуальності теми дисертації, робиться огляд праць вітчизняних і зарубіжних літературознавців з цієї проблеми, розкрито наукове і практичне значення роботи.

Перший розділ „ПРОБЛЕМИ ТЕОРІЇ ЕФЕКТУ ОЧУЖЕННЯ” складається з трьох підрозділів. Перший („Ефект очуження як уігіверсальннй мистецький закон”) порушує проблему існування ефекту очуження в різних видах мистецтва, яку автор вирішує за допомогою аналізу специфіки художньої дійсності живопису, скульптури, музики й літератури. У підрозділі розглядаються також праці Брехта, які містять визначення У-еГГекі’у як досить традиційного прийому в літературі зокрема і в мистецтві в цілому.

При огляді теоретичних праць Б.Брехта визначені основні підходи до тлумачення ефекту очуження: аналітичний, коментаторський, компаративний. Автор пропонує власний синтетичний підхід до розуміння феномену ефекту очуження.

Виходячи з того, що мистецтво не тотожне життю і грунтується на відносності поділу на реальність і вигадку, розглядаючи ефект очуження як універсальну світоспоглядальну й образотворчу мистецьку форму, автор доходить висновку, що ефект очуження охоплює всі основні параметри художньої світобудови - тобто час, простір, причинно-наслідкові закономірності, та й саму творчу особистість. Одною з найголовніших ознак ефекту очуження є особливе баченій світу - відкриття незвичних сторін звичних явищ.

Цим, однак, ефект очуження не обмежується, швидше це його початок,

бо ж для митця існує лише його власне уявлення про дійсність, і, втілюючи в конкретному творі своє бачення світу, він тим самим особливим і неповторним чином творить нову суверенну художню реальність. Що вбирає в себе погляд художника, як він ці враження тлумачить, якого значення їм надає -це, зрозуміло, визначається особистістю митця, його життям, оточенням.

Разом з тим, проблема, що нас цікавить, не визначається лише загальними якостями окремої, конкретно взятої творчої індивідуальності художника. Б.Брехт, який „зумів у своїй творчості оголити глибини свідомості, унікальність, драматизм і крихкість індивідуального людського існування”6, належить до художників з очужуючим типом світовідчуття. Говорячи про нього, автор має на увазі особливий тіш світорозуміння й художнього перетворення об’єктивної реальності, в основі якого лежить недагеротипне осмислення і відтворення дійсності.

Художник з таким типом світовідчуття не лише критично сприймає дійсність, але й оголює глибинні тенденції соціальної, політичної, ідеологічної сутності реально існуючих проблем, повертає людину, яка сприймає мистецький акт, до джерел подій, позбавляє їх усього само собою зрозумілого, банального з тим, щоб перетворити читача, глядача на співтворця художнього дослідження реальності. Будучи сам критично зорієнтованим, художник перетворює, таким чином, і читача (глядача) на критично сприймаючого й акт мистецтва, й реалії об’єктивно існуючої дійсності.

У другому підрозділі першого розділу (..Багатоманітність Форм побутування ефекту очуження”) У-ейЫа аналізується в досить широкому контексті східної та європейської драми.

Базуючись на аналізі художніх процесів, які полягають в основі творчої мети східної та європейської драми, автор доходить висновку, що при

6 История западноевропейского театра. Под общ. ред. Образцовой А.Г., Смирнова Б.А., т.7.-М., 1985.-С. 431.

видимих відмінностях глибинні зв’язки набагато міцніші й важливіші в

осмисленні невід’ємної риси мистецтва, якою є ефект очуження.

Досліджуючи шляхи створення й функції цього художнього явища, автор дисертації знаходить, що при безсумнівних відмінностях і специфічних особливостях кожної з драматургічних систем Сходу (санскритської драми, китайської драми цзацзюй, драми японського театру Но, Кабукі) те спільне, що дає змогу говорити про „східний варіант” ефекту очуження, полягає в прагненні У-еГґекі’у зобразити незвичне звичним. Але змінюючи знак на протилежний, даний художній феномен не втрачає своєї цілісності. „Східний варіант” став необхідним й пеуникшім порівнянням, що дає змогу чіткіше й виразніше роздивитися особливості й багатоманітність ефекту очуження. Аналіз традиційної драматургії Сходу показує, що саме в її мистецтві були окреслені такі риси У-ейекҐу, як: взаємозв’язок окремих складових за умови їх вільного розвитку, синтетичність драми, сполучення мовленнєвих і вокальних партій, канонічні жести й символи.

Розглядаючи ефект очуження в процесі його становлення в європейській драмі, автор відзначає, що давньогрецька комедія, середньовічний французький фарс, мораліте, італійська комедія дель арте надали його змісту рис народної творчості, веселощів і буфонадного комізму.

При цьому художні невідповідності, закладені в природі драми Сходу та європейської драми, прямували до зчеплення (наприклад, різних прийомів і символів), не входячи в суперечність, а взаємно доповнюючи одне одного. Важливим є те, що йдеться про взаємодію різних сторін по суті одного явища, при котрому межі й рамки розхитуються й руйнуються шляхом змішання стилів. Але проблему можна тлумачити й ширше.

Естетика ефекту очуження передбачає духовну й розумову свободу' відтворення дійсності. Це досить широке визначення дає змогу говорити про розвиток У-еґГекҐу в творчості видатних драматургів - Лопе де Веги, Шекс-піра, Мольєра, Шіллера й Гете, де він набрав особливої ясності, виразності в пошуках нових підходів до реальності. Головним у цих підходах, як свідчить анапіз драматичних творів, є очуженість зображення від зображуваного й автентичність такого зображення, що дає глядачам змогу впізнавати в прозорій і водночас зашифрованій моделі дійсності фрагменти власного повсякденного життя.

Крім цього, роль європейської драми в розвитку ефекту очуження полягає у відкритті „особливої точки зору на світ” - від вільного, але акцентованого переходу сюжету від дійсності до фантастики в давньогрецькій комедії, гротескних образів середньовічного французького фарсу, масок італійської комедії дель арте до „незвичайного випадку” в комедії Лопе де Веги, „спектаклю в спектаклі” Шекспіра, „комедії помилок” Мольєра.

Однак було б дискусійним проводити пряму лінію спадкоємності цього феномену, не кажучи вже про ототожнення. Різне майже все - обставини місця, часу, способу дій у художніх світах Сходу і Європи, але в окремому аспекті - порівнянне. Пропонований автором розгляд ефекту очуження як місця перетину драматичних систем Заходу й Сходу не означає згортання їх світів в одну точку. Характер „перегуку” набагато складніший і багатоманітніший. Це не підсумок розвитку, а продовження руху, що доводить знайоме, звичне до оголеного стрижня, смислового ядра, яке містить у собі різні прийоми авторського дистанціювання, що стимулює духовну „включеність” глядача або читача.

Третій підрозділ першого розділу (..Ефект очуження - шляхи становлення теорії”) присвячено теоретичному осмисленню У-еґґеІа’у. Як свідчить теоретико-літературна традиція, ефект очуження не був термінологічно визначений у працях давніх філософів, проте окремі положення їх учень служать посилкою для оновленої теорії очуження. Задана Ведантою теоретична ситуація вперше здобутого „узагальнення” є відправною точкою наших подальших роздумів про природу очуження. Аналіз теоретичного осмислення особливого прийому організації тексту в положеннях Веданти дає змогу авторові розглядати це положення як початок теорії очуження. Отже, перший крок у цьому процесі визначається автором як теоретичне обгрунтування радикального оновлення поетичної мови, що відкриває нові можливості художнього зображення, що збагачує, розвиває, очшцає свідомість читача (глядача) й готує її до сприйняття світу в його незавершеності, розімкненос-ті.

Продовженням теоретичного розвитку У-еГГекҐу автор дисертації вважає те положення у вченні давньоіндійського філософа Анандавардхани, в якому філософ акцентує момент подолання існуючих сталостей. Таким чином, виходячи з роздумів Анандавардхани про природу очуження, наступною рисою теоретичного узагальнення ефекту очуження доцільно вважати трактування його як художнього зображення, сповненого суперечностей за своєю суттю: воно змальовує образ і відділяє від нього.

Розгляд проблем образного втілення дійсності, прийомів художнього відображення й узагальнення дійсності у видатних філософів-теоретиків Арістотеля, Н.Буало, Д.Дідро, Г.Е.Лессінга дає змогу не лише осмислити специфіку літературно-художньої реальності, що породжує очуження, але й визначити аспекти його подальшого теоретичного обгрунтування. Очуження в контексті літературознавчих досліджень цих філософов-теоретиків об’єктивно передбачає вільно-творче поводження як з попередньою літературною традицією, так і з усталеними стереотипами стосунків автора й читача. Крім того, теоретичні викладки про природу очуження виявляють закладене в них прагнення до плідного включення читача до співтворчості. А таке

прагнення передбачас принцип особливого художницького бачення, без якого світ мистецтва не існує. Зазначені уточнення містять відправні посилки на те, що ввійде згодом в ужиток культури XX століття під назвою „ефект очу-ження”.

Подальші аспекти теорії очуження можна знайти в роботах Гете, які узагальнені автором дисертації таким чином: передусім це створення художніх образів, які відхиляються від звігчної індивідуальності, перебільшуються; з властивістю, посиленою завдяки видаленню чи послабленню решти, порушенню „середньої пропорції". З цим пов’язане й тяжіння очуженого зображення до антитез, парадоксів, перебільшень, цікавість до незвичайного, містичного, екзотичного, до всього, що може вразити уяву.

Наступний етап у розвитку теорії очуження був представлений

І.Франком. Згідно з його поглядами в мистецькому творі виникає певна нова сувереіша художня реальність, побудована за законами образного мислення творчої особистості й керована фантазією. А показником творчої особистості в історико-літературних дослідженнях О.М.Веселовського була дистанційо-ваність як поняття, споріднене з очуженням, що містить у собі переосмислення традиції, знаменує процес глибокого перегляду мови зображення, який відбувається в мистецтві.

Найбільш повно принципова новизна підходу, втіленого в мистецтві нашого століття, була схарактеризована В.Шкловським. Він дав теоретико-літературне обгрунтування прийому одітвнення („остранения”) у вигляді не-упикних змін перспективи, які, відбуваючись, супроводжуються й змінами в художній системі. Це вмиває на читацьку й глядацьку свідомість, надзвичайно її активізуючи, загострюючи сприйняття.

Таким чином, ефект очуження Брехта був підготовлений самим ходом розвитку мистецтва. В його теорії зійшлися дослідження художніх принципів і способів побудови цілісної картини світу. І заслуга засновника епічного театру передусім у тому, що він уперше і свідомо розробив повномасштабну і докладну теорію ефекту очуження як одного з наріжних законів мистецтва.

Ефект очужешія Брехта, що становить цілий шар художньої культури нашого століття, - явище повною мірою новаторське. І справа не лише в тому, що У-еГГекІ виявив здатність органічно засвоювати найновіші художні ходи - монтаж, роз’єднання елементів, внутрішній монолог і т.п. Справа в посиленні елементів виразності, які досягаються шляхом усе більшої деформації відтворюваного світу й надають зовсім нового драматизму проблемі співвідношення факту й вигадки в мистецтві.

Другий розділ „ПОЕТИКА ЕФЕКТУ ОЧУЖЕННЯ” складається з трьох підрозділів. У першому (..Форми реалізації ефекту очуження в художньому творі”) аналізується художня мова Брехта. Поетичний світ письменника приховував у собі таку вибухову силу, яка не тільки вивела його за межі

традиційної поетики, але й змусила шукати нових способів очуженого зображення. Важливим для Брехта виявився домислюваний простір, уявлюва-ний контекст для виявлення змістового обсягу твору.

Художник перетворює світ на свій розсуд. „Я все більше й більше вірю, - писав Ван Гог, - що Господа не можна зрозуміти за створеним ним світом. Це всього лише невдалий начерк”7. Кожен митець намагається переписати цей начерк, надати йому стилю, відсутнього в оригіналі. Яких би поглядів не додержувався окремий художник, йому не обійтися без принципу, спільного для всіх митців, - без стилю, який спирається як на дійсність, так і на дух, що надає йому форму. За допомогою стилю творче зусилля перетворює світ, роблячи це з незначним відхиленням, зміщенням, яке є визначальною рисою справжнього мистецтва. Творча, продуктивна складова ефекту очу-ження полягає саме в цьому зміщенні, яке надає стилю й тону всьому твору.

Ефект очуження поширювався в Брехта практично на всі складові художнього твору. Показовими є форми реалізації У-еГРгкІ’у, які виступають як опорні елементи поетики. Родова ознака твору багато в чому визначає вибір тих чи інших форм, обгрунтування яких завжди умовне й не безсумнівне. Проте водночас не можна не побачити первинного, наочного сенсу ефекту очуження: не споглядальне відображення життя, а активно творче; сприйняття життя не лише в формах самого життя, але і в умовних формах.

Складний стилістичний склад ліричного твору, віршування в прозі -дуже характерна сфера прояву ефекту очуження в лівиці.

Спонукаючи сприйняття до додаткового напруження, насторожуючи його тим, що воно не зустрічає ні розміреного мовленнєвого накату, ні стрункої низки рим, У-еГГекІ надзвичайно активізує читацьку й глядацьку свідомість, загострюючи її чутливість не лише до таємниць поетичної мови, але й до схованок людської душі. Так, скажімо, в „Легенді про мертвого солдата” Брехт користується особливою формою вірша, якого він називає „віршем без рими й ритмічної закономірності”8. Брехт з недовірою ставиться до готових мовних блоків, до застиглих формул і словосполучень. У нього не знайдеш гладкого потоку слів, який би не привертав уваги. Його текст категорично чинить опір поверхневому читанню і сприйняттю.

Світ розгортання історій Брехта багатоваріантний, який складно дефі-ніювати: він відкритий і неоднозначний. Його епос прозорий і водночас зашифрований, ясний і умовний, він акумулює в собі різноманітні прояви ефекту очуження, демонструє характерний для письменника спосіб переломлювання життєвого матеріалу. З лірики до епосу прийшло концентроване художньо-філософське мислення, що зближує трагічні й життєстверджуючі нача-

7 Вибер Ж. Живопись и ее средства. Пер. с франц., предисловие Иогансона Б. - М., 1961.

С. 112.

8 Брехт Б. Стихи и проза. - М., 1953. - С. 12.

ла буття. Ефект очуження дає змогу пізнати себе в зближенні протилежних начал, їх змішуванні, змаганні, що заперечує будь-яке монотонне бачення й розуміння життя, а також у системі моральних оцінок, які виникають поволі, з інтонаційного багатоголосся, з зіткнення трагічного й сміхового, патетики її іронії.

Відстоюючи право особистості на своє бачення світу, відмінне від нав’язуваних суспільством клішелодібних уявлень, руйнуючи ці уявлення за допомогою іронічного очуження, Брехт розхитував і корінні, родові ознаки епічної гшози - єдність дії, цілісність образу, взаємозв'язок розповідних елементів. Розхитував, звичайно, не для того, щоб виразити хаос і безглуздя буття, а для того, щоб узяти під сумнів упорядкованість і непорушність існуючого.

Підкреслюючи новаторський характер ефекту очуження Брехта, не можна не помітити й певного зв’язку з традицією, з діалектикою розвитку цього художнього феномену. У творчій цілісності брехтівської драми наявний цілий комплекс художніх засобів, прямо пов’язаних з У-еГГекІ’ом: роз’єднання елементів, мовленнєве очуження, множинність поглядів на світ, психологізм і аналітизм як наслідок відмови від „абсолютистського” підходу до людини й світу. Авторську філософію „розлито” у всій драмі, її вільній течії, ми видобуваємо її з поліфонії мовлення, точок зору.

Проте за всіма „тактичними” прийомами ніколи не втрачається „стратегічна” мета - вмістити в твір динамічний, конвульсивний світ. Ефект очуження, реалізований практично в усіх складових єдиного художнього твору, нагадує кінематографічний монтаж. Будь-які сцену, епізод автор розсікає на фрагменти, іноді якнайдрібніші, до однієї репліки, а потім монтує впереміш із фрагментами інших сцен. Ситуації, відлеглі одна від одної в часі й просторі, завдяки цьому розгортаються як симультанні, як елементи певного єдиного буття.

Поділ елементів, відсутність єдиної перспективи в драмі приносять

відчуття невимушеності й свободи. Завдяки ефекту очуження з’являється можливість частої й живої зміни стильових настанов. В удаваній сваволі словесних побудов Брехта є принаймні одна логіка - логіка людини, що не знає себе й тому дозволяє собі бути й тим, і іншим, і ще кимось; тому й позиція автора в його епосі, ліриці, драмі весь час змінюється, зміщується.

Стиль Брехта вирізняється граничною концентрацією, метафоричного спресованістю, густотою письма, образною щільністю й динамікою кожної фрази. Брехт привчає читача й глядача додумувати сказане і проминає все зайве, те, що зрозуміле й тривіальне. Його думка напружена й еліптична, його „думки-образи” видаються загадковими, як можуть бути загадковими прадавні афоризми, котрі підкоряють чимось мерехтливим і неоднозначним.

Визначальним мовним фактором брехтівської творчості, що відкриває простір для багатьох фокусів і ракурсів зображення, є ефект очуження. Розкладення картини світу на точки зору передбачає виділення індивідуальних свідомостей у їх множинності й незалежності. При цьому інтонаційність реплік і фраз, набуваючи більшої відносності й рухливості, не є очевидною, вона вимогливо апелює до нашої уяви. Це вже не звичне, а щось дивне, це - ціла жанрова картина: тут часто з’являється навіть зоровий ряд.

Очужене зображення надає епосу, як і ліриці, драмі особливої мовної яскравості, інтонаційної психологічної змістовності, характерності. Зрозуміло, в контексті ліричного твору, роману чи п’єси епічного театру, в якому тече мовленнєва дія, форми реалізації ефекту очуження різні. Загальними властивостями, що проявляються у всьому повнозвуччі живої об’ємної мови Брехта, все стильове багатство котрої введене в літературу, є порушення певним чином співвіднесеності слів, їх особливе інтонаційне забарвлення й ритмічне угруповання. Слова набувають ніби ще одного, додаткового виміру. Крім того, ускладнення, нагромадження й подрібнення фрази допомагають нам, як це не дивно, заглянути всередину її, бо вони очевидні в необхідності свого подолання. Вони нас ніби мимоволі активізують.

Брехтівський ефект очуження приносить у кожному епізоді художньої творчості непередбачуване нове, не даючи морально заспокоїтися ні на чому звичному, знайомому з життя. Незмінно нагадуючи про невичерпну багатозначність життя, він невтомно фіксує складні перетини різних її потоків і сфер, насичених думкою, яка дає особливу внутрішню свободу.

У другому підрозділі другого розділу ('„Очужуюча” поетика художнього образу”') аналізується ефект очуження в образотворчості Брехта, де він постає у всій вагомості й конкретності художнього втілення дійсності. З загальної художньо-образної системи Брехта в дослідженні виділено один аспект, а саме: образи дійових осіб. Такий підхід пов’язаний з найбільш яскраво вираженим характером ефекту очуження в образах дійових осіб, зображення яких грунтується на навмисному відхиленні від звичного, видимого обрису явищ.

За всієї різноманітності очужуючих елементів в образній системі Брехта, до яких належать: неоднозначність драматичного характеру, його відкритість і незавершеність, подвійна настанова на типовість і винятковість, розширення простору душі героя, багатоіранна обумовленість поведінки й багато іншого, - ці елементи мають один стиль і виступають як частини й частки єдиної системи ефекту очуження.

Система передбачає наявність основних принципів, згідно з якими вся багатоманітність проявів і вираження У-ейШ’у в образній структурі творів Брехта може бути поділена на певні групи.

До основних принципів „очужуючої” поетики образу належать:

1. Принцип роз’єднання елементів, що передбачає створення неоднозначного драматичного характеру, його відкритість і незавершеність.

2. Принцип „подвійного” образу, що зробив художньою проблемою „завуа-льованість'’ провідного значення. Рідко коли прямо простежуються, але постійно відчуваються глибини, приховані за авторським малюнком ролі і виключають можливість закріплення за персонажем твердого амплуа.

3. Принцип поліфонічного начала в концепції образу, з яким безпосередньо пов’язана підвищена свобода, самостійність драматичного образу, багатогранна зумовленість його поведінки.

4. Принцип видозміненого повтору образних деталей. Важливим є принципова подібність, тотожність деталей стосовно мотиву, який проходить крізь них і при цьому різко збільшує свій смисловій обсяг.

Всі ці принципи, що відображають - при всьому їх розмаїтті - єдиний аспект ефекту очуження, тісно взаємопов’язані й багатоманітно переплітаються один з одним. У результаті їх взаємодії виникає очужений образ, для якого характерною є не лише зображувальна, але й психологічна виразність, висока психологічна точність зображуваного. Крім цього, в очуженому образі у Брехта сполучаються властивості ліричного й епічного персонажів. Драматичний герой, з одного боку, схожий на ліричного, оскільки висловлюється безпосередньо від себе, розкривається як самоіснуюче „я” - мисляче, дійове. Слово - в його володінні, він сам говорить про себе, не терплячи „приниження” зід автора бути названим у третій особі (за винятком ремарок). З іншого боку, він схожий на епічний персонаж, оскільки існує не один, оточений іншими особами, які говорять про нього, обговорюють його, звертаються до нього, - воші для нього чужі й він для них теж.

Очужений образ перебуває на перехресті двох моделей існування: в со-

бі й для інших. Він є не тим, чим здається. Це відношення суперечностей між двома іпостасями одного образу становить суть його очуження: обличчя й маска за своєю суттю відрізняються одне від одного. Очужений образ розкриває ситуацію людини - не лише такої, яку можна побачити й описати збоку, не лише такої, яка весь світ без винятку відбила в собі й проспустила через себе. Люди виступають і як суб’єкти, і як об’єкти у взаємостосунках з іншими людьми, зі своєю долею, з цілим світом. Але між суб’єктивним і об'єктивним буттям людини залишається зазор - з нього їх обопільного не-зведення й витікає художній ефект очуження.

Художній образ одержав у Брехта нове ціннісне обгрунтування, нову вартість і нову владу над предметним світом. Це спроба відійти від влади класичної поетики. Брехт гіпертрофує ігровий принцип драматургічної розповіді, культивує раптове перемикання зображення з плану в план, щоб відійти від традиційної послідовності оповіді. Художник шукає літературні за-

соби, за допомогою яких можна було б висловити невимовне. Один із таких засобів знайдений. Це - ефект очуження, що визначає весь стильовий вигляд його творчості.

У третьому підрозділі другого розділу („Очужуїоча сюжетобудова”) йдеться про функціонування ефекту очуження на сюжетному рівні.

Ефект очуження торує принципово важливі шляхи проникнення у внутрішню структуру й сенс художнього твору. Роздуми про зв’язок, співвідносність різних елементів твору як про ключі до пізнання цілого, звичайно, не нові. Новим є ступінь заглиблення в закони внутрішніх зчеплень.

Брехт подолав ототожнення сюжету з подієвою канвою. Важливою для нього стала думка про взаємодію-взаємоочуження окремих елементів сюжету.

Очужуюча сюжетобудова Брехта характеризується, передусім, такими рисами, як аналітичність і рядоположення. Аналітична сюжетна структура прагне максимально „угвинчуватися” в одну й ту ж річ, рядоположена намагається співрозташовувати різні речі. Аналітична побудова сюжету вертикальна, рядоположена - горизонтальна.

Парадоксальне синтезування граничної аналітичності і якнайсильнішої емоційності, прагнення до раціонального пояснення світу й прагнення життя, виділення основних закономірностей у розвитку суспільства й занурення в гущавину буття й становлять основу своєрідної сили ефекту очуження в творах Брехта.

Найбільш важливими формами аналітичності в очужуючій сюжетобу-дові Брехта є:

- дистаїщіювання сюжету;

- конкретність сучасної проблематики;

- контраст „логіка-побут”.

Підкреслення різнорідності сполучуваних компонентів за нерозривності їх зв’язку створює гостру напруженість і дії в цілому, і окремих сцен, і окремих реплік.

Зіткнення різнорідних начал здійснюється в сюжетній структурі творів Брехта і шляхом розміщення в одному й тому ж тексті відтинків різного жанрового, композиційного і стильового характеру, тобто з використанням рядоположення. В основному йдеться про сонги. тобто про віршовано-музичні вставки, пісні, що переривають безпосередній плин п’єси й, таким чином, очужують дію.

Але парадокс сонгу в тому, що він нібито „розвалюючи” сюжет, водночас як визначальний лейтмотив драми „цементує” окремі епізоди в певну цілісність. Така цілісність досягається завдяки єдності думки, що привертає до себе увагу, примушує замислитися над головним, обминаючи при цьому подробиці.

У ВИСНОВКАХ узагальнюються результати дисертаційного дослідження. Якнайкраще усвідомити сутність У-еЛекҐу дозволило вивчення його місця в еволюції мистецтва, осмислення шляхів створення та функцій ефекту очуження у східній та європейській драмі. Тенденцію ефекту очуження, що прокладала собі шлях, з одного боку, в санскритській драмі, китайській драмі цзацзюй, японській драматургії Но та Кабукі; з іншого - в давньогрецькій комедії, середньовічному французькому фарсі, мораліте, італійській комедії дель арте, в творах Лопе де Веги, Вільяма Шекспіра, Мольєра, Шіл-лера та Г'ете розглянуто в порівняльному плані, з погляду як близькості, так і відмінностей. При цьому логічно створено ланцюг тематичних, естетичних, поетичних паралелей і структур.

Основне, в чому вбачається сутнісна безперервність лінії розвитку ефекту очуження, - це настанова художника на вільне самовираження, що викристалізовувалась у попередні епохи. Саме тоді оформилося ставлення до індивідуальної художницької свідомості як вищої інстанції у сфері творчості, шляхи й форми якої нескінченно різноманітні. У системі „вільного художника” ефект очуження розхитує й розмиває усталені форми й канони.

Проведений аналіз не вичерпує всього багатства художніх цінностей ефекту очуження. Прагнучи лише відзначити особливості, з якими автор підійшов до осмислення цієї теоретико-літературної категорії, не можна не враховувати, що У-еґґекІ, постійно розвиваючись, відповідно породжував і породжує все нові проблеми, варті ретельного теоретичного аналізу та осмислення. Так, потребують подальшого вивчення специфіка ефекту очуження в різних видах мистецтва, функція жанротворення У-еіТекҐу в літературі й систематизація літературних жанрів, які виникають внаслідок функціонування ефекту очуження.

Це свідчить не лише про перспективність самої проблеми, яка досліджується в дисертації, але й про невичерпні можливості самого У-еґіекІ’у як закону не лише літературного мистецтва, а мистецтва в широкому сенсі цього поняття. Отже, на часі розгляд У-еЯекГу вже не лише як теоретико-літературної, а і як естетичної категорії.

Основні положення дисертаційного дослідження викладено в публікаціях автора:

1. „Эффект очуждешш: формы реализации в художественном произведении”. Художественный текст: аспекты изучения. Житомир, 1997, с.21-23.

2. „Своеобразие сонгов и их функций в пьесе Бертольта Брехта „Мамаша Кураж и ее дети”. Актуальні питання романо-германської філології. Дослідження молодих вчених. Житомир, 1997, с.146-151.

3. „Трехгрошовый роман: пути и формы очуждения”. Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С.Сковороди. Харків, 1998, с.77-81.

4. „Эффект очуждения - начало становления теории”. Придніпровський науковий вісник. Дніпропетровськ, 1998, с. 12-16.

5. „Verfremdungseffekt: от приема - к закону искусства”. Вісник Київського

лінгвістичного університету. Серія „Філологія”. Київ, 1999, т.2, №1, с.213-218. ’

6. „Очужуюча” поетика художнього образу”. Наукові записки Харківського

державного педагогічного університету ім. Г.С.Сковороди. Харків, 1999, с.128-137. "

7. „Очужуюча сюжетобудова”. Вісник Житомирського державного педагогічного університету ім. І.Франка. Житомир, 1999, вип.З, с.120-124.

Соколовська С.Ф. Ефект очуження як теоретико-літературна категорія: генезис, поетика (на матеріалі творчості Б.Брехта). - Рукопис. - 175с.

Дисертація на здобуття вченого ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.06 - теорія літератури. - Житомирський державний педагогічний університет ім. І.Я.Франка, Житомир, 2000.

Дисертацію присвячено дослідженню проблеми становлення ефекту очуження як теоретико-літературної категорії, різноманітних форм його побутування в художніх творах та способів його використання для вирішення завдань художнього перевтілення дійсності. Ефект очуження споконвічно притаманний мистецтву, яке не тотожне життю; мистецтву, що грунтується на відносності поділу на реальність і вигадку. Вперше теоретико-літературне обгрунтування ефекту очуження як закону мистецтва було дане Бертольтом Брехтом. У роботі актуалізується проблема втілення в брехтівській теорії численних досягнень науки про мистецтво, аргументується життєздатність V-еґґеіа’у на рівні художнього прийому та рівні закону. Ефект очуження розглядається як нерозривна художня цілісність, будь-який елемент якої важко піддається виокремленню, бо ж повністю розкривається лише у всій сукупності внутрішніх зв’язків. У дослідженні подано також аналіз „очужучої” поетики художнього образу й основних рис очужуючої сюжетобудови Брехта.

Ключові слова: ефект очуження, „очужуюча” поетика, очужуюча сю-жетобудова.

Соколовская С.Ф. Эффект очуждения как теоретико-литературная категория: генезис, поэтика (на материале творчества Б.Брехта) - Рукопись. -175с.

Диссертация на соискание ученой степени "кандидата филологических наук по специальности 10.01.06 - теория литературы. - Житомирский государственный педагогический университет им. И.Я.Франко, Житомир, 2000.

Диссертация посвящена исследованию проблемы становления эффекта очуждения как теоретико-литературной категории, разнообразных форм его бытования в художественных произведениях и способов его использования для решения задач художественного пересоздания действительное! и. Эффект очуждения изначально свойственен искусству, которое не тождественно жизни; искусству, которое зивдется на относительности границ между реальностью и вымыслом. Впервые теоретико-литературное обоснование эффекта очуждения было дано Бертольтом Брехтом. В работе актуализируется проблема воплощения в брехтовской теории многочисленных достижений науки про искусство, аргументируется жизнеспособность У-еГГеЙ’а на уровне художественного приема и на уровне закона. Эффект очуждения рассматривается как неразрывная художественная целостность, любой элемент которой с трудом поддается вычленению, так как полностью раскрывается только во всей совокупности внутренних связей. В исследовании представлен также анализ „очуждающей” поэтики художественного образа и основных черт очуждающего сюжетостроения Брехта.

В теории эффекта очуждения Брехта сошлись исследования художественных принципов и способов построения целостной картины мира Н.Буало, Д.Дидро, Г.Э.Лессинга, И.В.Гете.

У-еИекл распространялся у Брехта практически на все составляющие художественного произведения. Показательны формы реализации эффекта очуждения, являющиеся опорными элементами поэтики. Родовая принадлежность произведения во многом определяет выбор тех или иных форм, обоснование которых всегда условно и не бесспорно. При этом однако предстает первичный, наглядный смысл эффекта очуждения: не созерцательное отражение жизни, а активно творческое; восприятие жизни не только в формах самой жизни, айв условных формах. У-е1Тек1 дает себя познать в „оркестровой” полифонии повествования, сближении противоположных начал, их смешении, состязании, отрицающем всякое монотонное видение и понимание жизни, а также в системе нравственных оценок, возникающих исподволь, из интонационного многоголосия, из столкновения трагического и смехового, патетики и иронии.

Ключевые слова: эффект очуждения, „очуждаюшая” поэтика, очуж-дающее сюжетостроение.

Sokolovska S.F. Verfremdungseffekt as a theoretical literary category: genesis, poetics (on material of B.Brecht’s works). - Manuscript. - 175p.

Kandidat of philological sciences dissertation in speciality 10.01.06 - theory of literature. - Zhytomyr State Pedagogical University after I.Y. Franko, Zhytomyr, 2000.

The thesis is devoted to the research of V-effekt’s coming into being as a theoretical literary category, its various forms of existence in works of art and the ways of its application for the purposes of artistic embodiment of reality. V-effekt is primordially typical of art, which is not identical with life, art, which is based on the relativity of boundaries between reality and fantasy. The theoretical literary basis of V-effekt was first formed by B.Brecht. The problem of realization of various achievements of the science that studies art in Brecht’s theory is being actualized in this work; V-effekt’s vitality on the level of method and law of art is being proved here. V-effekt as a law of the art of word is regarded as an indissoluble integrity any element of which (specific method, principle) can hardly be singled out, as most often it is seen in the totality of inner connections. The research also includes the analysis of B.Brecht’s ’’Verfremdung” poetics of images of art and the main characteristics of Verfremdung subject structure.

Key-words: Verfremdungseffekt, ’’Verfremdung” poetics, Verfremdung subject structure.