автореферат диссертации по философии, специальность ВАК РФ 09.00.08
диссертация на тему: Эстетические отношения в межличностном общении: анализ комунологических концепций

Полный текст автореферата диссертации по теме "Эстетические отношения в межличностном общении: анализ комунологических концепций"

КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

•V

на правах рукопису

V

УДК 18(043.3)

ПРОЦИШИН Володимир Михайлович ЕСТЕТИЧНІ ВІДНОШЕННЯ В МБКОСОБИСПСНОМУ СПІЛКУВАННІ: АНАЛІЗ КОМУН О Л О ГРІ НИХ КОНЦЕПЦІЙ.

спеціальність 09.00.08 - естетика

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

Київ -1998

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі філософи Черкаського державного університету імені

Богдана Хмельницького.

Науковий керівник - Говорун Дмитро Іванович, доктор філософських

наук, професор, завідувач кафедри філософії Черкаського державного університету імені Богдана . Хмельницького;

Офіційні опоненти - Личковах Володимир Анатолійович, доктор

філософських наук, доцент, завідувач кафедри історії та теорії культури Чернігівського державного педагогічного університету імені Тараса Шевченка;

Панченко Валентина Іванівна, кандидат філософських наук, доцент кафедри етики, естетики та культурології Київського університету імені Тараса Шевченка;

Провідна установа - Інститут філософії імені Г.С. Сковороди НАН України.

Захист відбудеться 29 жовтня 1998 року о 15 годині на засіданні спеціалізованої

вченої ради Д 26.001.28 при Київському університеті імені Тараса Шевченка /

252017, Київ, вул. Володимирська, 60, ауд.______/.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Київського університету

імені Тараса Шевченка /Київ, вул. Володимирська,58/.

Автореферат розіслано " "______________1998 рік.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради

Кучерюк Д.Ю.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Однією із найбільш виразних тенденцій розвитку сучасного гуманітарного мислення є його радикальна переорієнтація від поняттєво-світоглядних схем класичної “філософії свідомості” до “філософії комунікації”, до прийняття принципів поліфонії, діалогізму, інтерсуб’єктивності як керівних засад осмислення людського буття. Торкаючись практично всіх аспектів духовного життя суспільства, ця тенденція висвітлила водночас і низку порівняно нових соціальних проблем, що виникли внаслідок стрімкого розширення сфери застосування технічних засобів спілкування та різким зниженням змістовно-смислової насиченості комунікативних процесів з їх зростаючою інформатизацією та формалізацією, що особливо негативно позначається на міжособисгісному спілкуванні.

Як свідчить досвід, чим більш інформативними стають міжособистісні контакти, тим менше та рідше в них здійснюється “справжня, всеохоплююча спільність - процес-зусгріч людських доль” ( Батіщев Г.С.). рідше реалізується повнота буття кожного із суб’єктів, спілкування стає все менш конкретним, менш життєво вагомим, менш відвертим та відповідальним. Все більш звичним стає прагнення черпати із будь-якої комунікації лише щось інструментальне, суто прагматичне, здійснюється реальна редукція спілкування до об’єктно-речової активності, відбувається практичне абстрагування від усього того у ньому, що не підлягає розпредметненню та не вписується в діяльнісний кругообіг.

Специфічною духовно-компенсаційною реакцією на ці кризові для особистісного та суспільного буття процеси, що створюють загрозу деперсоналізації та уніфікації людської особи, є спроби побудови таких комунологічних теорій, де спілкування осмислюється як особливий, екзистенційний феномен, зміст якого не вичерпується контекстом предметно-практичної діяльності та знаходить адекватну форму свого втілення в явищах художньої комунікації. Стрижневими тут є персоналі стичні концепції, в яких художня реальність, мистецтво розглядаються як необхідний елемент становлення та розвитку форм людського спілкування, а естетичне - як аспект екзистенційних міжособистісних стосунків. Подібний синтез художнього та комунікативного в персоналізмі зумовлює необхідність дослідження його філософсько-світоглядних передумов та виявлення сутнісного взаємозв’язку естетичних, екзистенційних та міжперсональних вимірів людського спілкування, що є відповідальним за його глибину та цілісність особистості.

Актуальність включення міжособистісного спілкування до проблемного поля естетики зумовлюється також необхідністю його аналізу не тільки на рівні свідомості, а й на рівні особистісного та суспільного буття та в контексті людської моральності як первинної сфери вияву чуттєвої культури особи.

Насущним та теоретично виправданим є звернення і до інших філософсько-комунологічних систем в історичній послідовності їх формування,

що має місце в дисертації, оскільки це дозволяє прослідкувати логіку становлення сучасної комунікативної філософії та форми її інтеграції з естетикою.

Ступінь наукової розробки проблеми. Основні принципи аналізу естетичної проблематики в контексті спілкування в радянській науці були закладені у 20-ті роки М. Бахтіним, який, досліджуючи мову літературних творів, дійшов висновку про її діалогічну природу. Згодом внутрішня діалогічність, поліфонічність були виявлені і в структурі будь-якого мистецького твору та розповсюджені на всю сферу естетичного, що витлумачувалось як особливий модус відношення однієї свідомості до іншої з акцентом на активно-формотворчій ролі останньої як такої, що надає цьому відношенню чуттєвої довершеності. Естетична свідомість, таким чином, набувала онтологічного статусу та мислилась як необхідний елемент буття культури.

Традиція культурологічного аналізу міжособистісного спілкування, його зв’язку із розвитком мистецтва була продовжена в 60-70-их роках в дослідженнях М.С. Кагана, що звернув увагу на внутрішню єдність історичної еволюції форм теоретичного та художнього осмислення людських стосунків та обгрунтував ідею домінантності мистецтва при їх моделюванні. Спираючись на принцип системного підходу та широко залучаючи матеріал із соціальної практики, історії науки, літератури та мистецтва, автор розкриває сутність міжособистісного спілкування як модифікацію міжсуб’єктних взаємодій та розглядає його як специфічну потребу однієї людини в іншій.

Потреба у спілкуванні як внутрішній мотив естетичної діяльності та психологічний механізм художньої комунікації досліджується в працях

І.А.Джидар’ян; спілкування як соціально-психологічний феномен аналізується Є.М. Головахою, Б.Д. Паригіним, В.І. Паніотто, Б.Ф.Поршневим, в контексті загально-психологічної теорії - Б.Г.Ананьєвим, Л.С. Виготським, С.Л.Рубінштейном, А.А. Леонтьевим, Б.Ф.Ломовимта ін.

Тлумачення спілкування як діяльнісно-функціонального аспекту художнього освоєння людиною світу, що мало на меті доповнити традиційний для естетики гносеологічний підхід до мистецтва, характерне для А.Добровича, Ю.М. Лотмана, С.Х. Раппопорта, Л.Н, Стодовича.

Спілкування як творчість (співтворчість), як креативний чинник діяльності особистості та суспільства розглядається в роботах Л.П. Буєвої, О.О.Глазичева, Е.Г. Злобіної, Ю.Д. Прилюка, місце та роль спілкування в естетичній діяльності прослідковує В.Г. Голопуров; як своєрідний ключ до розуміння співвідношення різноманітних функцій мистецтва та основу їх єдності витлумачує комунікацію

А.Ф. Єремєєв.

За всієї різноманітності досліджень, що проводились за радянських часів та в тій, чи іншій мірі торкались проблеми спілкування в естетиці, тут домінує діяльнісна інтерпретація природи як спілкування, так і естетичних феноменів, при якій предметно-практична (трудова) діяльність виступає єдиним

з

універсальним методологічним принципом світорозуміння та “матерією” культури. Проте, починаючи із другої половини 80-их років, у вітчизняній філософській думці дедалі помітною стає тенденція до переходу від діяльнісної до комунікативної парадигми, що значною мірою було зумовлено її інтеграцією із здобутками західно-європейської філософії, представленої, насамперед, працями М. Бубера, Е. Гуссерля, Г. Марселя, Е, Муньє , Е. Левінаса, Ю.Хабермаса , М. Хайдеггера , Й. Хейзинги, МШелера, К. Ясперса та ін., в яких спілкування розглядається як автентичний спосіб реалізації сутності людини, форма її буття в культурі.

Розгортанню принципів комунікативної філософії в екзистенційно-особистісному плані, що є суттєвим для інтеграції проблеми спілкування в площину естетики, сприяли праці представників екзистенціально-феноменологічної психології - Л. Бінсвангера, М.Босса, Р. Лейнга, Р.Мея, Я.Морено та ін.

В радянській науці значний внесок в розробку комунікативної проблематики із засад екзистенціалізму був зроблений колективом дослідників, керованих Г.С. Батіщевим, котрий, спираючись на філософську спадщину С.Л.Рубінштейна, обгрунтував ідею глибинного спілкування як визначального чинника духовності.

У 90-ті роки інтерес до проблематики спілкування з боку представників естетики значно зріс. Так, в дослідженні Н. А.Корміна спілкування аналізується як соціальний фундамент та невід’ємний елемент естетичного процесу; соціально-рольові аспекти спілкування та їх прояви в житті та мистецтві прослідкозує в своїй роботі Є.М.Голікова; спілкування як фактор забезпечення художньої цілісності твору та аспект естетичного відношення розглядає В.А.Малахов; як передумова естетичного розвитку особистості спілкування аналізується в дисертації Є.М. Єлігулашвілі.

Існує значна кількість праць, в яких проблема спілкування є вплетеною в аналіз зв’язку мистецтва та людської особистості. Серед них вирізняються дослідження А. В. Азархіна, В. Г. Апресяна, I.A. Зязюна, В.І.Мазепи,

В.П.Михальова, В.І. Панченко, O.K. Шевченка, Р.П. Шульги. Феномен спілкування залучається і до обгрунтування специфіки естетичного мислення, логіки естетики як основи негативної діалектики, де “механізмом” зв’язку протилежностей є їх комунікація (констеляція) - роботи І.А.Бондарчук; “логіка” спілкування розглядається як закономірність розвитку культури B.C. Біблером.

Принципово важливими для з’ясування характеру взаємозв'язку міжособистісного спілкування та естетичної діяльності є дослідження ДХГоворуна, де увага акцентується на взаємозумовленості творчої уяви та естетичних почуттів, що відіграють вирішальну роль при формуванні образу іншого в процесі комунікації, а також праці В.А. Личковаха, в яких обгрунтовується онтологічний статус естетичного переживання як форми світовідношення.

На особливу увагу заслуговує естетична концепція А.С. Канарського, в якій історичні типи спілкування (типи соціальних відносин) розглядаються як основа становлення "форм естетичного та відповідних їм видів мистецтва.

В літературі останніх років, присвяченій проблемі спілкування, помітне зростання інтересу до його етичних аспектів, що знайшло своє відображення .у появі праць, де досліджуються такі феномени як любов, співстраждання, ¡відповідальність, провина тощо. Проте більшості із них бракує філософського аналізу їх чуттєвих складових, що є підгрунтям моральнісної культури особистості.

Серед досліджень історико-філософського та методологічного характеру, що висвітлюють вплив конкретних естетичних та комунологічних вчень на практику мистецтва та міжособистісного спілкування, звертають на себе увагу насамперед праці П.П. Гайденко, А.Т,Гордієнка, І.С.Вдовіної, К.М, Долгова, Л.Т. Левчук, О.В. Резаєва, Л.А.Ситниченко, В.Г. Табачковського.

Проте у науковій літературі ще не була здійснена спроба вияву та дослідження естетичних аспектів спілкування на екзистенційному та міжлерсональному рівні; потребують також більш детального вивчення особливості інтеграції сучасної естетики та комунікативної філософії.

Об’єктом дослідження є естетичні прояви міжособистісного спілкування та їх відображення в екзистенціально-феноменологічних та персоналістичних комунологічних концепціях.

Предметом дослідження є ваємозв’язок екзистенційного, особистісного та естетичного аспектів людського спілкування.

Мета і завдання роботи. Мета дисертаційного дослідження полягає в тому, щоб, спираючись на аналіз найбільш впливових у сучасній філософії екзистенціально-феноменологічних та персоналістичних комунологічних концепцій виявити естетичні виміри міжособистісного спілкування та розкрити специфіку їх реалізації в цих процесах.

У відповідності із поставленою метою передбачається розв’язати наступні завдання:

- дослідити культурно-історичні та науково-теоретичні передумови формування екзистенціально-феноменологічної парадигми спілкування;

- розкрити естетичний зміст інтерпретації сутності міжособистісного спілкування в екзистенціально-феноменологічних та персоналістичних концепціях;

- виявити специфіку функціонування естетичного на різних рівнях екзистенційної . міжособистісної комунікації;

- проаналізувати зв’язок міжособистісного спілкування та художньої комунікації.

Методологічною та теоретичною основою дисертації є засадничі положення сучасної комунікативної філософи щодо спілкування як ВИСХІДНОГО пункту осмислення людського буття та культури, що спираються на

антропологію Л.Фейербаха та розвинуті в працях К.-О.Апеля, М.Бахтіна, М.Бубера, Е. Левінаса, Е. Муньє, Ю. Хабермаса.

Використовуючи напрацьовану в межах екзистенціально-феноменологічної традиції ідею розмежування змістовних контекстів цілераціональної предметно-практичної діяльності та спілкування, витлумаченого як екзистенційна комунікація, дисертант робить спробу її синтезу з онтологічними тенденціями в сучасній естетиці, спрямованими на пошук буттєвісних корелятів естетичної свідомості. Методологічно плідними в цьому відношенні є філософські роботи С.Л. Рубінштейна, праці Г.С.Батіщева, Е.К.Бистрицького, В.С.Біблера, І.А.Бондарчук, А.С.Канарського, Л.Т. Левчук,

В.І. Мазепи, В.Г.Табачковського.

Аналіз співвідношення етичних та естетичних аспектів міжособистісного спілкування здійсненний на основі теоретичних розробок Т.Г. Аболіної,

О.І.Левицької, В.А. Малахова, 0,1. Фортової.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що в ній вперше із засад естетики здійснений аналіз найбільш впливових комунологічних концепцій, а також виявлені та досліджені естетичні аспекти міжособистісного спілкування.

Результати дисертаційної роботи виражені у наступних положеннях:

- основні принципи теоретичного аналізу сутності спілкування в стрижневих комунологічних концепціях сформовані на світоглядно-методологічних засадах екзистенціально-феноменологічної філософії; межі екзистенціально-феноменологічної інтерпретації спілкування визначені його трактуванням як екзистенційної комунікації - такого відношення між суб’єктами,-при якому встановлюється їх сутнісна співпричетність, а відтак - і співпричетність до всього сущого; умовою здійснення екзистенційної комунікації є побудова перцептивного образу іншого як нетотожного Я, котра опосередковується дією механізмів творчої уяви, завдяки яким відбувається синхронізація (усуспільнення) чуттєвих станів суб’єктів та з’являється можливість трансформації чуттєвих відношень у естетичні;

- реалізація естетичного потенціалу екзистенційної комунікації здійснюється на засадах міжперсональності, тобто при включенні в цей процес моральнісних складових, що забезпечують суверенність, “монадність” кожного із суб’єктів та виключають небезпеку “поглинання” одного іншим, що загрожує їх взаємним збайдужінням, руйнацією чуттєвого зв’язку між ними;

- аналіз змісту міжособистісного спілкування в персоналістичній інтерпретації виявив два рівні функціонування естетичного:

1) рівень мислення, де естетичне конституює діалогічність (полілогічність) спілкування, опосередковує зв’язок різній типів мислення та забезпечує можливість взаєморозуміння; на цьому рівні відбувається “контакт” свідомостей та має місце тенденція до редукції чуттєвого (суб’єктивного) до раціонального (об’єктивного);

2) рівень буття, де простежується протилежна тенденція та домінує чуттєвість, переживання, а раціональне є підлеглим, похідним моментом; на

цьому рівні естетичне виконує функцію “кегації” іншого, зумовлює другодомінантність свідомості та прагнення до єднання з іншим; сутність міжособистісних відносин тут усвідомлюється як любов, що синтезує в собі моральність та красу спілкування, є його “істиною”;

- персоналістичний спосіб розкриття суб’єктивності в міжособистісному спілкуванні, що знімає в собі його екзистенційний зміст, відтворюється в процесі художньої комунікації та пов’язаний із спроможністю суб’єкта до здійснення такого акту трансцендування, результатом якого є створення інтерсуб’єктивної реальності та її естетичного аналога - художньої реальності, що опосередковують відношення між особистостями, надаючи їм творчого характеру.

Теоретичне та практичне значення роботи. Результати дослідження спрямовані насамперед на розробку естетичної “моделі” міжособистісного спілкування та пошук шляхів включення естетичної проблематики до проблемного поля сучасної комунікативної філософи. Окремі положення дисертації можуть залучатись до обгрунтування специфіки творчої діяльності, побудови теорії моральнісного та естетичного розвитку людини.

Узагальнення та висновки дисертації можуть бути використані і в психологічної практиці, педагогічній та культурно-просвітницькій роботі, при підготовці навчальних програм та спеціальних курсів із циклу гуманітарних дисциплін.

Апробація дослідження. Основні ідеї та результати дисертаційної роботи знайшли відображення в публікаціях автора, а також в доповідях та повідомленнях на конференціях: Міжнародній конференції з проблем

давньогрецької філософії -4-ті Арістотелевські читання “Єдиний космос, єдиний поліс, єдина людина” (Маріуполь, вересень 1993), Міжвузівській науковій конференції пам’яті Г.С. Сковороди (Черкаси, листопад 1994), Міжвузівській науково-практичній конференції молодих викладачів та аспірантів “Інтеграція науки у систему підготовки вчителів” (Черкаси, березень 1995), на наукових читаннях з нагоди 60-річчя від дня народження А.С.Канарського (Київ,' квітень 1996), Всеукраїнській науково-практичній конференції “Формування національної самосвідомості молоді” (Київ, жовтень 1996), ІІ-їй Всеукраїнській науково-практичній конференції “Актуальні проблеми духовності” (Кривий Ріг, листопад 1997), на УІІ-их Тернопільських науково-методологічних читаннях “Гуманізація науки та освіти: перспективи та шляхи розвитку гуманітарних наук” (Тернопіль, грудень 1997).

Матеріали дисертації обговорювались на науково-методологічних семінарах кафедри філософії Черкаського державного університету ім. Богдана Хмельницького, використовувались автором при читанні лекційних курсів та проведенні семінарських занять з естетики, філософії та культурології в цьому ж університеті.

Структура дисертації обумовлена логікою дослідження , що витікає із поставленої мети та основних завдань. Робота складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтовується актуальність теми, виявляється ступінь її наукової розробки, характеризуються методологічні засади дисертації, розкривається її наукова новизна, з’ясовуються питання теоретичної та практичної значущості роботи, відображається апробація результатів дослідження.

У першому розділі - “Історична та логічна еволюція проблеми міжособистісного спілкування” - аналізуються передумови формування основних комунологічних концепцій сучасності, з'ясовується місце комунікативної проблематики в структурі естетико-філософського та психологічного знання.

У першому параграфі - “Становлення проблеми спілкування в історії науки та культури" - досліджуються особливості розвитку проблеми спілкування в європейській та вітчизняній філософсько-естетичній та науково-теоретичній думці від античності до 20-го ст. Зазначається, що історична еволюція форм людського спілкування супроводжується зміною способів його відображення в суспільній свідомості. Якщо на ранніх етапах історії, де переважає чуттєво-образний принцип узагальнення дійсності та домінує антропоморфне її бачення, спілкування усвідомлюється як надприродна сила чи космічно-містичне прагнення до єднання та описується у вигляді антитези любові та ворожості, то вже у класичній грецькій філософії ця антитеза набуває етичного забарвлення, зберігаючи, однак, свій генетичний зв’язок із еротично витлумаченою чуттєвістю, яскравим свідченням чого є платонівське вчення про Ерос. Водночас, підкреслюється, що суспільна думка античності була спроможна зробити лише перші кроки на шляху виокремлення комунікативної проблематики із загального контексту філософських досліджень.

Новий і принципово важливий крок у напрямку формування теорії спілкування був зроблений християнством. Основною ознакою християнської концепції спілкування та людини була, з одного боку, необхідність опосередкування (легитимації) її вчинків по відношенню до інших людей богом, а відтак, справжня і найважливіша цінність визнавалася не за індивідуальним, а за “соборним”, не за реальним, земним життям людини, а за потойбічним “життям в царстві божім”, з іншого - християнство саме стверджує право особи на самостійний, добровільний та відповідальний вибір своєї поведінки та перспектив свого “буття” в раю, чи в пеклі. Звідси випливало, що, з одного боку, верховним принципом поведінки в цьому світі ставала любов до ближнього і ті біблейські заповіді, що її конкретизували, забороняючи всі

форми поведінки, що суперечили сприйняттю ближнього як собі подібного, з іншого ж боку, зумовлене цйм моральним кодексом людське спілкування виявлялось не метою, а всього лиш засобом, що забезпечує людині можливість спілкування з богом.

Ще однією характерною рисою не тільки • християнського, а й середньовічного світогляду в цілому, була дезінтеграція етичних та естетичних йото складових, що спричинило витіснення чуттєво-еротичного змісту людського спілкування не тільки за межі релігійної свідомості, а й за межі філософської рефлексії взагалі в альтернативну щодо них сферу - світське (народне) мистецтво та карнавальну культуру, де тема тілесної любові естетизуються через іронію та гумор.

Спроби подолання протилежності між етичними та естетичними вимірами людського спілкування мають місце в культурі Відродження, де любовна проблематика знайшла різнобічне художнє втілення. Однак, можливості цього типу культури та відповідного їй типу спілкування мали свої межі: реабілітація людини, визнання справжньої цінності за її земним, а не потойбічним існуванням, протиставлення релігійному містицизмові пантеїстичного та деїстичного світогляду - все це було вписане в таку концепцію буття, в таку структуру суспільної свідомості, в центрі яких знаходилося не відношення людини до людини, а відношення людини до природи в суто гносеологічному його розумінні. Проблеми емоційного життя людини, її духовно-чуттєвих зв’язків з подібними до себе якщо і виникають в західноєвропейській філософії 16-17 ст., то лише на її периферії. Звідси -характерна для ранньобуржуазної свідомості модель людини, в якій переважає розум, а чуттєвість зводиться до безпосереднього контакту із зовнішнім світом задля опанування ним. ,. ...

В епоху Просвітництва відбувається реструктуризація суспільної свідомості в бік зміщення центру ваги з природи на людину, з онтології та гносеології на антропологію та педагогіку, етику та естетику, а стосовно самої людини - на ті психічні механізми, що керують стосунками з іншими людьми, а не з богом та природою. Саме тут закладаються підвалини романтичної концепції спілкування, де його зв’язок із феноменом любові прослідковується найбільш виразно.

У вітчизняній етичній та естетичній традиції аж до 20-го ст. визначальним є християнське вчення про людину та її спілкування, в якому віра, любов та серце розглядаються як основа людського буття.

Основи кордоцентричного світобачення були закладені в творчості Г.Сковороди, який, розглядаючи земну любов людини до людини, підніс її до рівня принципу світобудування; осмислення. серця та любові як специфічних філософських категорій для пояснення навколишнього світу та людського життя є характерним і для П.Юркевича, праці якого стали однією із перших спроб в Україні подолання інтелектуалістськігх однобічностей в тлумаченні специфіки мотивації людини до спілкування.

Серед російських мислителів, що поділяли ідеї “філософії серця”, особливе місце належить Вол. Соловйову, котрий, на відміну від історичної традиції російськогб філософствування, що розглядала любов в побутово-метафізичному аспекті, звертається до проблеми статевої любові, досліджуючи її як єдиний спосіб подолання егоїзму та самотності індивіда. Суттєво значущими для ствердження та розвитку ідей філософа серця та метафізики любові є праці П.Флоренського, Б.Вишеславцева, А.Вельтмана, Ф.Достоєвського.

В цілому, для української та російської філософсько-естетичної думки 17-19 ст. характерне трансцендентальне розуміння природи любовного спілкування, що дає підстави розглядати її, поруч із романтизмом, як передумову формування екзистенціальних комунологічних концепцій.

В дисертації зазначається, що напршсінці 19 - початку 20 ст. проблема спілкування розробляється і на конкретно-науковій основі, де увага акцентується, насамперед, на дослідженні аналогів соціальної поведінки у тваринному світі.

Другий параграф першого розділу - “Спілкування як предмет психологічної теорії особистості" - присвячений аналізу психологічних концепцій та виявленню особливостей інтерпретації спілкування в межах діяльнісного підходу до вивчення психічних явищ, що викликає необхідність виокремлення екзистенційно-комунікативних феноменів із загального кола процесів психічної діяльності людини. В цьому контексті дисертант досліджує світоглядно-методологічні передумови та екзистенціально-феноменологічні аспекти інтеракціоністської, психоаналітичної та соціально-комунікативної інтерпретації міжособистісного спілкування, акцентуючи увагу ка певній теоретичній обмеженості суто психологічних засобів його вивчення та тенденції до синтезу західної психології з філософією і, особливо, естетикою.

Аналіз стану розробки проблеми спілкування в радянській психологічній науці висвітлив домінування в ній на початкових етапах соціоцентричних та протилежних до них ізоляціоністських орієнтацій, в проміжку між якими губилась реальна людська особистість в її живих зв’язках з іншими. Проте, починаючи із 60-их років все більш чітким стає розуміння психічної діяльності людини як комунікативного зв’язку з іншими людьми, що передбачає включення процесів спілкування в сам спосіб вивчення та аналізу психічних явищ. Відтак, поняття особистості та спілкування виявилися безпосередньо співвіднесеними в своїх глибинних, екзистенційних вимірах.

В дисертації підкреслюється, що одним із найсуттєвіших завоювань радянської психології спілкування є його аналіз як специфічної людської потреби, котра , з точки зору своєї предметної спрямованості реалізується як потреба в іншій людині, що володіє багатством власної суб’єктивності, є повноцінніш та неповторним суб’єктом. В цьому плані міжособистісне спілкування як суб’єкт- суб’єктне відношення виявляється протиставленим всім видам діяльності як відношенню суб’єкт-об’єктному, розкриваючи тим самим

свою “нзддіяльнісну", духовно-ціннісну природу та чуттєву зумовленість, подальше дослідження яких вимагає виходу за межі діяльнісної парадигми та залучення принципово відмінних від традиційних для психології методологічних підходів, найбільш перспективними серед яких, на думку дисертанта, є ті, що сформувалися на засадах екзистенціально-феноменологічної філософії.

Аналіз історичної еволюції проблеми міжособистісного спілкування, таким чином, виявив її інтегральний характер та наявність двох, досить виразних підходів до її вирішення - діяльнісного, в межах якого здійснюється редукція спілкування до об’єктно-речової активності та засобу досягнення зовнішніх, по відношенню до самого процесу спілкування цілей, та власне комунікативного, що спирається на визнання самоцінності спілкування, його нередукованості до будь-яких предметних взаємодій, зумовленості внутрішніми, особистісними потребами людини і, насамперед, потребою любові.

У другому розділі - “Спілкування в контексті екзистенціально-феноменологічних досліджень” розкриваються особливості екзистенціальної та феноменологічної інтерпретації спілкування, його зв’язок із естетичною діяльністю людини.

У першому параграфі цього розділу - “Ідейно-теоретичні передумови формування екзистенціально-феноменологічної філософії комунікації” здійснюється аналіз розвитку уявлень про сутність спілкування в німецькій класичній філософії, характеризуються комунологічні аспекти філософських вчень АШопенгауера, Л.Фейербаха. При цьому увага звертається насамперед на ірраціоналістичні елементи їх поглядів, що входять до змісту екзистенціально-феноменологічної парадигми спілкування, забезпечуючи можливість входження комунікативної проблематики до проблемного поля естетики. В дисертації підкреслюється виключна роль волі у здійсненні комунікації, завдяки якій один індивід стає спроможним “бачити” іншого.

Характеризуючи комунологічну концепцію Л. Фейербаха, автор зосереджується на її особистісно-антропологічних моментах та аналізі німецьким філософом проблеми любові, що мислиться ним як результат спілкування Я та Ти. Особливо відзначається фейєрбахівське вирішення питання про інтенціональний зміст людської чуттєвості та її зв’язок із духовністю, що має принципове значення для з’ясування специфіки прояву естетичних почуттів людини в процесах комунікації, дослідження та конкретизації уявлень про їх соціальну зумовленість. Загалом, ідеї Фейербаха про транзитивність та первинність міжособистісного відношення перед будь-яким іншим відношенням людини до світу розглядаються дисертантом як визначальні для філософії комунікації 20 ст. та як методологічне підгрунтя для побудови комунікативної моделі естетичного процесу, а онтологізація чуттєво-еротичних аспектів міжстатевого спілкування, що має місце в цій концепції, робить фейєрбахіанство співзвучним до більшості сучасних філософсько-естетичних теорій, які розвиваються в річищі екзистенціально-феноменологічної традиції.

У другому папагпа&і другого розділу - “Спілкування як мистецтво розкриття суб’єктивності” - предметом аналізу є екзистенціальне вчення про спілхування С.Кіркегора, в якому із засад суб’єктивності розглядаються естетичні, етичні та релігійні принципи здійснення міжособистісного спілкування га обгрунтовується ідея необхідності в людському житті “настановного дискурсу”

- такої форми комунікації, яка покликана розкрити та виразити в повсякденній реальності ідеальну досконалість іншого, його суб’єктивний світ. Заперечуючи можливість адекватного вираження людської суб’єктивності та чуттєвої безпосередності на рівні інформативного спілкування, котре пов’язується з виявом “неповаги” до людини, датський філософ підкреслює переваги '‘настановного дискурсу” як такого, що завжди звернений до конкретного, живого індивіда, зазначаючи, що “настановлення”, як і любов, покликане висвітлювати за допомогою екзистенціальної діалектики індивідуальну духовність людини та звільнити її від внутрішньої “хвороби Я”, що наближає таке спілкування до своєрідного лікувального мистецтва. Естетичне в ‘‘настановному дискурсі” реалізується в єдності із проявами духовності, без якої комунікація індивідів не може стати екзистенційно-особистісною, хоча й в певних психологічно-вікових, чи соціальних межах, як підкреслює Кіркегор, можливе домінування чуттєвого над духовним, що є виявом хибної світоглядної орієнтації особи.

Внесок Кіркегора в формування теорії спілкування пов’язується дисертантом також із розкриттям духовної природи чуттєвих зв’язків між людьми та обгрунтуванням специфічної ролі людської сексуальності (еротики) в становленні естетичних форм спілкування.

Третій паоагоаФ другого розділу -’’Специфіка аналізу комунікативних актів в феноменології інтерсуб'єктивності" - покликаний з’ясувати значення міжсуб’єктних зв’язків для конституювання суб’єктивності та місце чуттєвості в процесі здійснення комунікації.

Спираючись на розробки Е.Гуссерля, автор розглядає суб’єктивний світ людини як такий, формування якого детерміноване стосунками індивіда з іншими, і, передусім - його зв’язком із внутрішнім досвідом іншого Я, що дозволяє виявити інтенціональну природу суб’єктивності та представити життєвий світ як світ комунікативний. Механізмом побудови цього світу є особливі соціальні акти свідомості - комунікативні акти, основною характеристикою яких є вчування з переживання та мотиваційну сферу іншого Я. Комунікація, з цієї точки зору, набуває вигляду процесу взаємного опосередкування свідомостей, що здійснюється на чуттєвому рівні та виступає як передумова їх функціонування. Феноменологічна редукція, здійснення якої ставить собі за мету феноменологія, таким чином, переростає в інтерсуб’єктивну, завдання якої полягає в розкритті тих інтенціональностей, в яких моє трансцендентальне Его має можливість переконатися в присутності альтер-Его. Відтак, проблема інтерсуб’єктивності, феноменологічного конституювання

комунікативного світу постає як проблема включення б структуру індивідуальної свідомості таких елементів, як інше Я, інша особистість, котрі, на противагу їхній тілесності, не є чуттєво даними, “очевидними " для цієї свідомості. Вирішення окресленої проблеми пов’язується Гуссерлем із можливостями методу вчування, за допомогою якого моє Я “переселяється”, “перевтілюється” в альтер-Его. “Ми”, таким чином, постає не у вигляді надіндивідуальної матеріальної, чи духовної субстанції, а як розгортання чистого потоку свідомості єдиної особистості, а “Я" - як “товариш” інших людей.

Отже, аналіз людського спілкування в феноменології інтерсуб’єктивності впритул наближається до постановки питання про сутність та специфіку взаємозв’язку чуттєвого та комунікативного в структурі людської свідомості, про можливості “трансляції” чуттєвого досвіду особистості та передумови його сприйняття іншим, що важливе для уточнення природи естетичного почуття та естетичного сприйняття, а також для з’ясування характеру функціонування чуттєвості в міжособистісному спілкуванні.

Розвиток ідеї інтенціональності, започаткований феноменологічною традицією, був здійснений у філософії М.Хайдеггера та К.Ясперса, де інтенціональність свідомості доповнюється екзистенційними та онтологічними характеристиками. Аналіз цих концепцій має місце у четвертому папаграФі -“Комунікація як співбутгя та екзистенційне відношення”, - в якому на історико-філософському матеріалі прослідковується можливість виокремлення в структурі комунікативних процесів між людьми їх особливого аспекту - екзистенційної комунікації - процесу, в якому суб’єкти протистоять один одному в їх історичній ситуації як унікальні та незалежні Я, а також здійснюється спроба виявлення та аналізу чуттєво-естетичних складових цього процесу.

В дисертації зазначається, що одним із суттєвих моментів, які визначають внесок Хайдеггера в конструювання проблемного поля теорії спілкування, є його положення про те, що людське спілкування можливе постільки, постільки людина характеризується поняттям “співбуття”. Співбуття позначає, за Хайдеггером, заглиблення в єдиний простір цілісного культурно-символічного гештальту, де, завдячуючи базисним складовим психологічного досвіду особистості, закладені умови соціальної взаємодії. При цьому, далеко не кожна взаємодія, чи діалог є фактом спілкування. Реальне співбуття-спілкування, реалізація закладеного в соціокультурному просторі сценарію екзистенційної комунікації має місце лише тоді, коли комуніканти відносяться один до одного за принципом “ключ-замок”, що забезпечує їх онтологічну єдність та можливість взаємної співіндукції їх чуттєвих станів, необхідної для здійснення комунікації на екзистенційному рівні. Таким чином, хайдеггерове тлумачення сутності спілкування тяжіє до його платонівсько-фейєрбахівської інтерпретації, в якій людська єдність (спільність) мислиться як комплемешарно-констелятивне антропологічне відношення, що грунтується на онтологічній

необхідності та природності (естетичності) людського прагнення до єднання з «цим (особою іншої статі), завдяки чому ця єдність стає діалектично рухливою а чуттєво довершеною.

В цьому ж напрямку розгортається і комунологічна концепція К,Ясперса, :отрнй формує своє розуміння сутності комунікації в процесі критичного іереосмислення психоаналітичного методу З.Фрейда. На думку Ясперса, існовний недолік цього методу полягає в тому, що психоаналітик, не дивлячись га видимість комунікації з пацієнтом, вбачає: в хворому не особистість, а ііддослідний об’єкт. Об’єктивація людини ставить її поруч із предметним світом, юна перестає бути собою. Якщо по відношенню до об’єкта припустимі зовнішні юзсудкові дії, що здійснюються згідно досвіду та вимог науки, то по іідношенню до людини як можливої екзистенції вони не виправдані, оскільки не южна плутати емпіричне, об’єктивно-предметне в людині з нею самою як :кзистенцієк>, котра проявляє себе в комунікації. Відтак, адекватною формою ¡ідношення людини до людини є лише екзистенційна комунікація, тобто ніверсальне спілкування між особистостями, які “розкривають” себе одна для »дної у всій повноті свого буття, стаючи при цьому “не захищеними”, тому Ісперс підкреслює необхідність абсолютної довіри, на якій має грунтуватися цей іид взаємозв’язку, зазначаючи, що єдиною формою, в якій може розгортатися ¡кзистенційна комунікація, є любов. Вона € мірилом глибини та значимості іюдських стосунків, і, навіть більше, вона виводить їх в трансцендент.

Однією із умов екзистенційного спілкування, на думку Ясперса, є. ■свідомлене бажання людини бути самою собою (самотньою) і через цю :амотність торувати шлях до іншого як незалежного та унікального суб’єкта, 'аме завдячуючи цій самоті (Самості), спілкування стає більш цінним та ■армонійним, більш глибоким та чуттєво виразним (зрілим).

Так само, як для Хайдеггера, людське буття для Ясперса є “буттям з ншим”, і саме в комунікації з іншим, не тотожним мені, виявляє свою реальність ікзистенція, котру не може “схопити” ні суворе наукове знання, яке зводить її до ‘наявного буття”, ні філософсько-спекулятивний розум, який ототожнює її з ‘духом”. Як екзистенція, так і комунікація можуть “висвітлюватись” тільки в ‘пограничних ситуаціях”, що мисляться Ясперсом як втілення “абсолютної лежі”, яку не можливо подолати, не розірвавши зв’язку з “наявним буттям сонформістської маси”. Результатом цього розриву є виявлення у власному Я ншого Я, тобто такий акт трансцендування, який пов’язаний із ¡амоперетворенням особистості, із катарсичним розкриттям своєї суб’єктивності іазустріч суб’єктивності іншого, завдяки чому екзистенційне відношення за :воїм змістом наближається до естетичного.

У п’ятому параграфі другого розділу - ’’Екзистенціально-¡>еноменологіча парадигма як світоглядно-методологічна основа естетики спілкування” - узагальнюються особливості та принципи дослідження спілкування в екзистенціалізмі та феноменології, здійснюється їх зіставлення із

інформаційно-інструментальним підходом до вивчення спілкування, визначаються межі герменевтичкого розуміння комунікативних процесів та аналізуються можливості залучення цих філософській підходів до побудови естетичної моделі міжособнстісного спілкування. Зокрема, підкреслюється, що в екзистенціально-феноменологічній дослідницькій парадигмі спілкування - це багатогранне питання, при вирішенні якого має місце як раціоналізм, так і ірраціоналізм, які взаємно “виправляють” один одного та забезпечують певну цілісність осмислення процесу спілкування в єдності його практичних та духовних аспектів в той час, коли інформаційно-інструментальний підхід спирається на аналітичне знання та операції виміру, заміщаючи цілісність відношення “людина-світ” антитезою “суб’єкт-об’єкт”; якщо екзистенціально-феноменологічна традиція передбачає виокремлення трьох рівнів спілкування-зоо-, психолінгво- та онто-комунікації (за термінологією Г.С.Батіщева), то інформаційно-інструментальний аналіз обмежується дослідженням його прикладних, функціональних, чи рольових моментів; якщо екзистенціально-феноменологічна парадигма зорієнтована на естетичне розуміння людини та світу її спілкування і робить своїм предметом самопочуття суб’єкта в момент комунікації, то в інформаційно-інструментальних дослідженнях чуттєвість, суб’єктивність людини зводиться до рівня матеріалу чи засобу.

В дисертації зазначається, що поставивши за мету вивчення специфіки комунікативних, інтерсуб’єктнвних відношень, де домінують духовно-чуттєві зв’язки, екзистенціалізм, феноменологія та герменевтика, котра тяжіє до онтологічного тлумачення спілкування, можуть розглядатися як світоглядно-теоретичний фундамент побудови естетичної концепції спілкування, оскільки їх категоріально-поняттєвий апарат віддзеркалює особливості саме художнього способу моделювання дійсності, серцевиною якого є принцип комунікативності. Вирішення цього завдання, на думку дисертанта, передбачає подальший аналіз “механізмів” розкриття суб’єктивності в процесах екзистенційної комунікації та їх зіставлення із “механізмом” художньої комунікації, що виводить дослідження спілкування на міжособистісний (міжперсональний) рівень,

У третьому розділі - “Міжособистісне спілкування в філософсько-естетичних концепціях персоналізму" - на основі комунологічних теорій М.Бубера та Е.Муньє здійснюється спроба виокремлення та аналізу суттєвих для естетичного розуміння спілкування та створення його цілісної моделі компонентів, які синтезують в собі екзистенційні, інтенціональні, онтологічні, етичні та художні характеристики.

У..першому параграфі - “Естетичне в діалогічній інтерпретації

спілкування" - досліджуються особливості функціонування естетичного в процесах діалогічної комунікації, виявляється його значення для конституювання та реалізації “Я-Ти-зв’язку”, з’ясовуються духовно-особистісні передумови естетичного відношення, розкривається ігровий зміст діалогічного принципу та його зв’язок з художньою діяльністю людини.

Аналізуючи комукологічну концепцію М.Бубера, дисертант звертає увагу гасамперед на її персоналістичний характер та наявність в ній численних суто художніх елементів, за рахунок яких тут здійснюється онтологізація спілкування ■а розкривається його міжсуб’єктна сутність, ,

Як принципово важлива для становлення комунікативної філософії та :стетики розглядається в дисертації ідея Бубера про абсолютну рівноцінність Я і Ги в процесі екзистенційного міжособистісного спілкування, завдяки якій формується необхідна для діалогічних стосунків взаємність та невимушеність; іідкреслюється, що спроможність до діалогічного спілкування, вміння юставитися до іншого як до “Ти”, тобто як до іншого “Я”, (як до суб?єкта), іабезпечується залученістю в це відношення емоційно-чуттєвої сфери )собистості, внаслідок чого спілкування стає суб’єктивно знавшим та естетично спрямованим. - ,

При дослідженні поглядів Бубера на природу духовності та творчості, іисертант акцентує увагу на характерному для екзистенціалізму взагалі іротисгавленні ним пізнавального відношення комунікативному: розвиток іізнання, на думку єрусалимського філософа, супроводжується послабленням вдатності до спілкування, а відтак - зниженням рівня людської духовності, >скільки її попередньою умовою є саме можливість реалізації “Я-Ти-зв’язку”, для ікої не достатньо суто вербальних та поняттєвих засобів; духовність, що числиться тут як джерело творчості, зокрема, художньої, та охоплює більш 'либинні (домовні) прояви людської сутності, формується ще на “межі” мови, в кивій тканині сприйняття однією людиною іншої не як байдужої, чи ворожої, тобто, як об’єкта, як “Воно”, а як невід’ємної від мого власного Я “структури”, штра водночас є цілком суверенним суб’єктом, тобто Ти. Розв’язанням цієї знутрішньої суперечності “Я - Ти- відношення”, його розвитком є в концепції зубера любов, яка всупереч традиційним уявленням, витлумачується як надчуттєва реальність та спосіб буття людини, що виводить її за межі буденності га водночас утримує в потоці реальних подій та відносин, виражаючи тим самим зкоршеність духовно-творчої сутності людини в її соціальному бутті. Як найвища £орма творчої активності розглядається в філософії Бубера мистецтво, яке втілює з собі в найбільш адекватному вигляді єдність комунікативного та естетичного начал спілкування. Однак, як зазначається в дисертації, редукція комунікативного до діалогічного значно раціоналізує зміст першого та уподібнює художню комунікацію до різновиду гри, що, на наш погляд, дещо спрощує розуміння природи мистецтва та обмежує прояви естетичного виключно сферою свідомості.

Загалом, діалогічна інтерпретація спілкування, що представлена в концепції М.Бубера, мислиться дисертантом як результат “розсування” меж естетичної свідомості та її залучення до осмислення сутності комунікативних процесів. Проте тенденція до поглинання емоційно-чуттєвих елементів спілкування раціональними (діалогічними), що має тут місце, наштовхує на пошуки можливостей більш адекватної репрезентації естетичного в

' міжособистісних стосунках., в яких вено виступає їх онтологічною характеристикою та забезпечує рівноцінність, констелятивність чуттєвої та поняттєвої комунікації.

У другому пярягряФі - “Естетичне в любовному спілкуванні" -досліджується взаємозв’язок естетичного та комунікативного аспектів любові, визначаються функції та зміст етичних складових цього феномена, їх роль в становленні суб’єктивно-чуттєвих вимірів спілкування, аналізуються передумови його здійснення.

Проблема любовного спілкування розглядається в дисертації в контексті персоналістичного її вирішення, зокрема - в комунологічних концепціях Е. Муньє та Е. Левінаса, де любов витлумачується як автентичний спосіб зв’язку особистостей, який детермінується спроможністю індивіда до здійснення безпосередньої “перцепції іншого”. Відношення “Я - Інший” обгрунтовується тут через ідею інтенціональності, котра розповсюджуючись на всю сферу духовно-емоційного життя людини, виводить його за межі суто феноменологічного дослідження, набуваючи водночас екзистенційного значення.

Розвиваючи екзистенційне тлумачення ідеї інтенціональності (трансцендування) персоналізм виводить її не із відношення до буття, навіть тоді, коли це відношення тлумачиться як “відкритість” людської свідомості світові та її здатність до творчого мислення, подолання “даності”; при такому розумінні людська суб’єктивність зводиться до мислення, а трансценденція “потопає всередині буття” (Левінас). Людська здатність до трансцендування, на думку Левінаса, вкорінена в досвіді спілкування одного індивіда з іншим. Саме цей первинний “досвід іншого”, що функціонує на перцептивному рівні визнається корелятом особистісного існування та визначає спроможність індивіда до любовного спілкування.

В дисертації підкреслюється, що персоналістичне тлумачення сутності міжособистісного спілкування як любовного відношення спирається на онтологічну інтерпретацію естетичного, яке тут виявляє свій внутрішній зв’язок із комунікативним. Якщо буберівське “Ти" - це насамперед “співрозмовник”, партнер у спілкуванні, що здійснюється по той бік буденності, набуваючи характеру містичного взаємопроникнення свідомостей, то у французькому персоналізмі спілкування аналізується із засад естетизованої чуттєвості, що передує будь-якій рефлексії та задає перспективу її розгортання. “Домінантність на іншого” тут виступає гарантом успішності комунікації як в міжособистісних стосунках, так і в художній творчості, яка детермінується останніми, а зміст естетичної потреби визначається потребою у спілкуванні.

З іншого боку, філософський дискурс персоналізму, що реалізується із засад естетичного буття, орієнтує на переосмислення традиційних для класичної філософії уявлень про ірраціональну зумовленість процесів творчої діяльності. Дослідження механізмів творчості в персоналізмі вказує на ще не достатньо

озкрилш креатизний потенціал спілкування як визначальної передумови юрмування творчих здібностей людини на дорефлексивному рівні (на рівні утгєвості та уяви): любов як вияв естетичної культури особистості та сутнісний оказник здійсненності спілкування мислиться тут водночас і як онтологічний орелят творчого мислення, і як власне творчість у своєму бутгєвісному вимірі, обто як умова формування соціальності взагалі.

Дисертант звертає увагу на те, що завдання, котре ставить перед собою іранцузький персоналізм, не зводиться до простого протиставлення любові як стетичної форми комунікації усім наявним її різновидам: любовне спілкування ут виступає моментом буття людей взагалі, наскрізь пронизаного чуттєвими в’язками, які набувають свого завершеного вигляду в феноменах еротичної юбові.

У третьому пярагппФі - “Міжособистісне спілкування та художня омунікація" аналізується зв’язок особиетісного та художнього аспектів гілкування, з’ясовується роль мистецтва як посередника в процесах заєморозуміння людей, встановлюється статус творчої уяви та особливості її ірояву в художній та міжособистісній комунікації.

Продовжуючи дослідження персоналістичної інтерпретації нжособистісного спілкування, дисертант зосереджується в цьому параграфі на іроблемі його трансцендентального обгрунтування та зв’язку із художньою ііяльністю в контексті практики сюрреалізму, де справжньою основою юмунікації визнається наявність “надреальної" дійсності (художньої реальності) к посередника в екзистенційному міжособистісному спілкуванні. Наголошуючи іа вирішальній ролі творчої уяви, персоналізм та сюрреалізм вбачають її джерело і спроможності індивіда до проривання меж власного Я, здійснення акту рансгресії, в якому розкривається світ в його глибинній реальності та іідбувається єднання людини з іншим, ( з іншою людиною), їх любовне ;пілкування, що конституює себе як первісна онтологічна структура творчої ияльності завдяки внутрішній єдності любовно-еротичного та естетично-удожнього начал спілкування. Останнє в естетиці персоналізму набуває статусу юобливої реальності: воно водночас є і метою, і підгрунтям мистецтва; художній вір тут розглядається як місце зустрічі особистостей: особистості, що є автором вору, і особистості, що його сприймає, причому, сама ця зустріч стає можливою іише тому, що митцю вдався такий твір, який збуджує до творчості, до нового ‘прочитання” світу, є “квазіперсональним центром” (Недонсель). В художньому ■ворі надається можливість кожній особистості залучитися до світу відмінного іід її власного, до інтерсуб’єктивної реальності, до світу іншого Я.

Дисертант підкреслює, що особливість художньої комунікації полягає в 'ому, що вона, на відміну від інформаційного спілкування, не зводиться до актів юрозуміння і торкається всіх спонукальних, установочних, мотиваційних сторін 5уггя суб’єктів, чим досягається ефект присутності одного суб’єкта у ¡нутрішньому світі іншого.

Таким чином г. явищах художньої комунікації набувають свого завершеного вигляду не тільки естетичні, а й етико-екзистенційні складові міжособистісного спілкування та реалізується ідея комунікації як така.

У ВИСНОВКАХ підводяться головні результати дослідження, визначається спрямованість подальшої розробки теми естетики спілкування.

Зазначається, що проблема спілкування є однією з найбільш актуальних не тільки в сучасній соціальній філософії, психології, філософській антропології, лінгвістиці, педагогіці, етиці, естетиці та теорії культури, а й у цілому комплексі природничо-наукових та технічних дисциплін. Замикаючи різноманітні змістовно-смислові ракурси та наукові підходи, вона виступає основою їх інтеграції та спонукає до побудови цілісної моделі соціальних та природних процесів;

- інтерпретація сутності міжособистісного спілкування в екзистенціально-феноменологічній та персоналістичній філософії, що має на меті дослідження особливостей реалізації людської потреби в іншій людині, спирається на естетичне розуміння природи комунікативних зв’язків, що передбачає визнання принципової недостатності логіко-поняттєвих та переваги художніх засобів їх розкриття та моделювання, оскільки в процесах екзистенційної комунікації домінують відношення не відображення та відображуваного (суб’єкта та об’єкта), де важливими є особливі механізми мислення, а відношення чуттєвості, її живого руху, коли має місце таке безпосереднє зрощення мислення та почуття, яке запобігає їх взаємній редукції (редукції суб’єкта до об’єкта та навпаки) та прагматизації спілкування взагалі;

- синтез чуттєвого та раціонального в міжособистісному екзистенційному спілкуванні здійснюється на основі творчої уяви, що забезпечує можливість сприйняття іншого як певної цілісності шляхом “добудування” (ідеалізації) суб’єктивно-особистісиих потреб людини до рівня потреби у власній цілісності. ’’Механізми” творчої уяви приводяться в дію внаслідок відчуття суб’єктом необхідності виходу за межі своєї суб’єктивності (здійснення акту трансгресії), результатом якого є бачення іншого не як проекції мого Я назовні (в цьому разі інший буде зведений до засобу задоволення моєї потреби, тобто до об’єкта, а як невичерпного в своїй власній суб'єктивності та нетотожного мені суб’єкта, без існування якого (реального чи уявного) моє Я втрачає своє онтологічне підгрунтя, втрачає джерело свого буття як суб’єкта;

- художньою формою фіксації моральнісно-естетичного змісту екзистенційного міжособистісного спілкування в європейській культурі є еротична любов, прагнення якої виступає лейтмотивом

їільшості творів, присвячених темі людських взаємин. Любовне пілкування, в якому реалізується повнота існування людини як юральнісного та естетичного суб’єкта водночас, виступає агальною моделлю спілкування як такого, розкриваючи тим самим ого сутнісну визначеність та вкоріненість людської духовності в риродне та суспільне буття;

- єдність естетичних та моральнісних вимірів спілкування умовлюється його міжперсональним характером та грунтується на кзистенційних засадах; в основу персоналістичного тлумачення пілкування покладений художній принцип моделювання людської утності, що дозволяє уникнути однобічних, як суто ндивідуалістичних, так і колективістських її інтерпретацій та ¡редставити любовну комунікацію як передумову особистісного та успільного буття людини, джерело формування її чуттєвої естетичної) культури. (Перспективним, на наш погляд, є подальше ;ослідження феномена любові в контексті проблеми глибинного пілкування, а також у зв’язку із основними питаннями онтології, еорії пізнання, філософської антропології).

Дослідження естетичного змісту міжособистісного спілкування в іерспективі потребує послідовного залучення категоріального апарату естетики до налізу його онтологічних аспектів, що сприяло б подоланню наявного в сучасній еорії спілкування інструменталізму, а стосовно естетичної теорії - виходу за межі уто емпіричних суджень про соціальну зумовленість різноманітних естегшчних вищ.

Основні положення дисертації' викладені в таких публікаціях автора:

1.Процишин.В.М. Естетика міжособистісних стосунків і теорія пілкування М.Бубера II Актуальні проблеми духовності : Збірка наукових іатеріалів. - Випуск П.- Київ-Кривий Ріг,1997.-С.68-82. -1 д.а.

2. В. Процишин. Особливості інтеграції теорії спілкування та естетики в учасному гуманітарному знанні Н Методологічні проблеми мисленневої та мовної (іяльності / Studia metodológica. - Тернопіль, 1997,- Вип.З- С.55-57. - 0,5 д.а.

3. Володимир Процишин. До питання про чуттєвий зміст національної :амосвідомості // Формування національної самосвідомості молоді / Збірник тукових праць.-Київ, 1996,- С. 34-36,- 0,3 д.а.

4. Процишин В.М. Проблема екзисгенційної комунікації в філософії СЯсперса // Вісник Черкаського ун-ту. Соціально-гуманітарні науки.

fe 2.1998,- С. 73-75,-0,5 д.а.

5. Процишин В.М. Говорун Д.І. Естетико-феноменологічні аспекти нтерпретації спілкування у французькому персоналізмі //Вісник Черкаського уну. Соціально-гуманітарні науки - JVs ■ 2.1997. - С. 107-109,- 0,5 д.а.

6. Процишин В.М. Естетичне відношення як механізм світсбудування // Інтеграція науки у систему підготовки вчителів / Матеріали конференції.

Частина І,-Черкаси, 1995,-С. 130-133.-0,3 д.а.

7. Процишин В.М. Спілкування як предмет естетики // Тези наукових читань з нагоди 60-річчя від дня народження А.С. Канарського. - Київ, 1996,-

С. 73-75.

8. Говорун Д.И. Процишин В.М. Проблема соотношения логики и онтологии Аристотеля в свете современных философских дискуссий // Единый космос, единый полис, единый человек / Тезисы выступлений участников Международной конференции “VI Аристотелевские чтения”,- Мариуполь, 1993.

С. 43-46. .

9. Процишин В.М. Особливості антропологічної концепції Г.Сковороди в контесті естетичного аналізу // Григорій Савич Сковорода - писменник, філософ, педагог / Тези виступів учасників наукової конференції. Черкаси, 1994. С. 31-32.

Процишин В.М. Естетичні відношення в міжособистісному спілкуванні: аналіз комунодогічних концепцій-Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.08 - естетика.- Київський університет имені Тараса Шевченка, Київ, 1998.

В дисертації на основі аналізу найвпливовіших комунодогічних концепцій здійснюється спроба вияву та обгрунтування внутрішньої єдності екзистенційно-комунікативних, любовно-особистісних та художньо-естетичних вимірів людського спілкування, котре розглядається як механізм формування та функціонування чуттєвої культури людини.

Ключові слова: спілкування, особистість, екзистенція, естетичне

відношення, чуттєвість, художня комунікація.

Процишин В.М. Эстетические отношения в межличностном общении: анализ комунологических концепций - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.08 - эстетика. Киевский университет имени Тараса Шевченко, Киев, 1998.

В диссертации на основании анализа наиболее влиятельных комунологических концепций осуществляется попытка обнаружения и обоснования внутреннего единства экзистенциально-комуникативных, любовноличностных и художественно-эстетичесхих измерений человеческого общения, которое рассматривается как механизм формирования и функционирования чувственной культуры человека.

Ключевые слова: общение, личность, экзистенция, эстетическое отношение, чувственность, художественная комуникация.

Protsishin V. M. Aesthetical relations in interpersonal communication: malysis of communological conceptions. - Manuscript.

Thesis for the Candidate of Sciences Degree (Philisophy), speciality 09.00.08. -lesthetics. Taras Shevchenko University of Kyiv, 1998.

The analysis is based on the most significant and influential communological concepts. The paper makes an attempt to discover and substantiate the internal unity of ;he existentially-communicative, amorously-personal and artistically-aesthetical neasurements of human communication which is considered to be a mechanism of formation and functioning of human sense culture.

Key words: communication, individual, existence, aesthetical attitude, sensuality, artistic communication.

Підписано до друку 22.09.98. Формат 60x84/16. Обсяг 1 друк.арк. Тираж 100 пр. Зам. 6-51. Редакційно-видавничий відділ ЧДУ. Черкаси, бульв.Т.Шевченка, 97