автореферат диссертации по филологии, специальность ВАК РФ 10.01.01
диссертация на тему: "История Русов" в европейском контексте

Полный текст автореферата диссертации по теме ""История Русов" в европейском контексте"

ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені ІВАНА ФРАНКА

РГ6 од

2 1 ФЕВ ІШ

МІШУКОВ Олег Васильович

УДК 8 (47) 83

“ІСТОРІЯ РУСІВ”

У ЄВРОПЕЙСЬКОМУ КОНТЕКСТІ

10.01 — українська література

' Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук

Львів—2000

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії світової літератури та культури Херсонського державного педагогічного університету. Міністерство освіти України.

Науковий консультант:

доктор філологічних наук, професор Гнідан Олена Дмитрівна

Офіційні опоненти:

дійсний член АПН України, доктор філологічних наук, професор Хропко Петро Панасович,

Національний педагогічний університет ім.М.Драгоманова, кафедра української літератури, завідувач;

доктор філологічних наук, професор Денисюк Іван Арсентінович,

Львівський національний університет ім. І. Франка, кафедра фольклористики, професор;

доктор філологічних наук, професор Куца Ольга Павлівна,

Тернопільський державний педагогічний університет ім. В.Гнатюка, кафедра української літератури, професор

Провідна установа:

Київський національний університет ім. Т. Шевченка, кафедра історії української літератури, м. Київ

Захист відбудеться 25 січня 2000 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.35.051.06 Львівського національного університету імені І. Франка. Міністерство освіти України.

Україна, м. Львів, вул. Університетська, 1

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Львівського національного університету імені І. Франка за адресою: м. Львів, вул. Драгоманова, 5

Автореферат розіслано 24 грудня 1999 року

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради кандидат філологічних наук

3. М. Терлак

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дисертаційного дослідження. “Історія Русів” — одна з найвидатніших літературних пам’яток кінця XVIII — початку XIX століття. Насичена ніжною і сильною любов’ю до України, овіяна теплом ліричного чуття, скріпленого пафосом громадянськості, вона витримала іспит часу, набувши здатності до реанкарнації усе нової й нової її рецепції дослідниками.

Умістивши в собі універсальні модуси етнокультурного буття, фундаментальні параметри національно-культурної ідентичності від Київської Русі до другої половини XVIII ст., “Історія Русів” впливала на зародження і формування світогляду народу — від традиційно-ієрархічного до модерно-демократичного, від імперсько-регіонального до національного, від “малоросійського” до власне українського, відбитого в етноісторії, історіософії та літературі.

Іван Драч справедливо порівнював пам’ятку з первісною частиною ракети, яка запустила нас у космічний безмір історії народів і держав. Ще ніколи так зримо не виявлялась глибока сучасність “Історії Русів”, органічний внутрішній зв’язок її з минулим, теперішнім та майбутнім України як сьогодні, у час розробки нової концепції української літератури, історії й культури. Вихід двох видань “Історії Русів”1 у рік незалежності України — яскравий тому доказ.

Проблема національної специфіки літератури та її інтеграції у якнайширший контекст завжди актуальна, оскільки належить до наукових питань, пов’язаних із з’ясуванням закономірностей розвитку світового художнього процесу. Ця актуальність посилюється наявністю детермінованих різними причинами “білих плям” у літературознавстві, які потребують заповнення науковими студіями європейського контексту літератури української.

За таких обставин окреслюється потреба подальшого вивчення резонансу феноменального твору історіографії і водночас белетристики — “Історії Русів”, без якої не можна уявити український романтизм у його зв’язках зі східно- і західноєвропейським.

Від першого критичного зашісу про “Історію Русів” О. Пушкіна (1831) минуло 169 років. За цей час з’явилося понад 1000 праць, в яких робилися спроби розв’язання проблеми авторства літературної пам’ятки, часу написання, жанрової своєрідності, ідейного спрямування і частково впливу на українське письменство, зокрема на Т. Шевченка.

’ Історія Русів. Укр. переклад І.Драча. —К.: Укр. письменник, 1991. Исторія Русовъ или Малой Россіи. Сочинение Георгія Конискаго, Архієпископа Бьлорускаго. — М., 1846. Репринтне видання. — К., 1991. — 309 с. Далі цитуємо за цим виданням.

Українська наука має значні здобутки в дослідженні об’ємної й оригінальної літературної пам’ятки. Крім перевиданої російською та українською мовами “Історії Русів”, нині доступні вже праці О. Апанович, І. Борщака, Л. Винара, М. Возняка, В. Горобця, М. Грушевського, Я. Дашкевича, Д. Донцова, Д. Дорошенка, М. Драгоманова, С. Єфремова, Є. Когута, М. Костомарова, і. Лисяка-Рудницького, Ю. Луцького, Є. Маланюка, Т. Мацьківа, Ю. Мицнка, О. Оглоблнна, О. Субтельного, Є. Пріцака, О. Стро-мецького та ін., які зробили вагомий внесок у дослідження проблем, пов’язаних безпосередньо з “Історією Русів”.

. Останнім часом з’явилися фундаментальні праці українських учених,

які більшою чи меншою мірою торкаються цієї проблеми. Серед них вирізняємо: “Історію української філософії” В. Горського (К., 1997); “Очима Заходу: Рецепція України в Західній Європі Х1-ХУІІІ ст.” Д. Наливайка (К., 1998); “Міф про Мазепу” С. Павленка (Чернігів, 1998); “Українська державна ідея. Проблеми формування, еволюції, реалізації” В. Смолія, В. Степанкова (К., 1997) та ін. -

Незважаючи на наявність компаративістичної літератури, феномен входження одного видатного твору в широкий контекст споріднених явищ і промінювання на них ще достатньо не вивчені. Потребують певного теоретичного осмислення категорії контексту як явища активного, як рецептора зі своїми зустрічними течіями, а також канали впливу в параметрах контактних та генетичних зв’язків і прихованих “недовідованих” (І. Франко), розчинених в атмосфері епохи, у “дусі часу”, для з’ясування яких узвичаєні поняття “типологічні сходження”, подібності чи аналогії.

Зв’язок роботи з науковнмн програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане як складова частина комплексної теми “Нове українське письменство в контексті європейської культури”, над якою працюють колективи кафедр історії світової літератури та культури, української літератури, українознавства Херсонського державного педагогічного університету.

Мста роботи — дати власний дискурс “Історії Русів”, висвітлити аспекти проблеми контактно-генетичних зв’язків і типологічних сходжень “Історії Русів”, її значення у становленні й розвитку української літератури та формуванні національної самосвідомості народу.

Реалізація цієї мети передбачає розв’язання таких завдань:

1. Вивчити політико-культурний контекст “Історії Русів” (кінець XVIII — перші десятиріччя XIX ст. ).

2. Визначити місце і роль “Історії Русів” у становленні української історіографії та нової української літератури.

3. Дати авторський дискурс “Історії Русів” у контексті фольклорної стихії слов’ян та літературного відродження України.

4. Дослідити історико-типологічний характер зв’язків “Історії Русів” із фольклорними жанрами слов’янських народів. .

з

5. Проаналізувати види контактно-генетичних зв’язків “Історії Русів” із російською і польською літературами.

6. Виявити і проаналізувати типологічне сходження образу Мазепи в рецепції анонімного автора “Історії Русів” та історичних жанрах європейської літератури.

7. Охарактеризувати. “Історію Русів” як предтечу, імпульс і художнє джерело українського романтизму.

8. Дослідити типологічну спорідненість, інтертекстуальне поле, зв’язок тексту літературної пам’ятки з українською літературою (романом П. Білецького-Носенка “Зиновій Богдан Хмельницький”, поемою “Богдан” Є. Гребінки, історичними жанрами М. Костомарова, П. Куліша, Т. Шевченка та ін.), її роль у жанрово-тематичному збагаченні української літератури.

Об’єктом дослідження є “Історія Русів” та європейський контекст розглядуваної доби (етноісторичні праці; збірки українських народних пісень; історичні жанри російських і польських письменників української школи; декабристська поезія; думи К. Рилєєва “Богдан Хмельницький”, “Наливайко”, “Войнаровський”; “Полтава” О. Пушкіна; “Тарас Бульба” М. Гоголя; “Мазепа” Д. Байрона; “Мазепа” В. Гюго; “Мазепа” Ю. Словацького; роман “Зиновій Богдан Хмельницький” П. Білецького-Носенка; поема “Богдан” Є. Гребінки; роман “Михайло Чарньпленко, или Малороссия 80 лет назад” П. Куліша; наукові праці М. Костомарова; твори Т. Шевченка на історичну тему.

Предметом дослідження є інтелектуальний період, обмежений хронологічними рамками: друга половина XVIII ст. — гіпотетичний час написання “Історії Русів”, 40-50-і рр. XIX ст. — час її публікації (1846) та рецепцій у європейській літературі.

Теоретико-методологічною основою дисертації є праці вітчизняних та зарубіжних учених — літературознавців, фольклористів, істориків, філософів, а також наукові праці про “Історію Русів”: О. Бодянського, М. Драгоманова, О. Лазаревського, М. Максимовича, М. Маркевича, М. Костомарова, П. Куліша, І. Срезневського (XIX ст); О. Апанович, І. Борщака, Л. Винара, М. Возняка, М. Грушевського,

О. Грушевського, Я, Дашкевича, І. Денисюка, Д. Донцова, Д. Дорошенка, С. Єфремова, Є. Когута, І. Лисяка-Рудницького, Ю. Луцького, Є. Маланюка, Т. Мацьківа, ІО. Мицика, Д. Наливайка, О. Оглоблина, Є. Пріцака, О. Стромецького, П. Федченка, П. Хропка, В. Шевчука, М. Яценка та ін. (XX ст.).

Значний обсяг матеріалу спонукав нас поєднати історичний та біографічний підходи у викладі матеріалу і застосувати генетичний, порівняльно-історичний, системно-естетичний та типологічний методи дослідження.

Наукова новизна. Досі відсутнє спеціальне дослідження, в якому б розглядались шляхи проникнення “Історії Русів” в європейський світ та

формування нового механізму її взаємообміну з літературною культурою Європи. Під літературною культурою розуміємо весь спектр літературної продукції, а також систему уявлень про засоби її творення, історичний період (кінець XVIII — перша половина XIX ст.), упродовж якого відбувався процес підготовки, функціонування і впливу “Історії Русів” в Україні, Росії, Польщі і в цілому в Європі.

Відомо, що ще в давню епоху Київська Русь визначилася як європейська країна, а її культура — як культура європейська. Це суттєво впливало на вссь її подальший культурний і літературний розвиток, яким би складним і драматичним він не був в окремі періоди. “Східне слов’янство, вступивши на спільний для людства шлях в X і XI ст., встановивши тісні зв’язки з європейською літературою і не пориваючи цих зв’язків навіть у найтяжчі часи татаро-монгольського ira, неминуче повинне було разом з Візантією і південним слов’янством прийти до Передвідродження”.1 Від себе додамо — і до Відродження, і до освоєння в специфічних формах культурних і літературних здобутків, основоположних для всієї новочасної Європи.

В умовах загострення політичних конфліктів, занепаду національного духу “Історія Русів” стала чинником консолідації і порозуміння конструктивних сил не лише українського, а й російського і польського письменства. Поставивши за мету розкрити входження “Історії Русів” в загальнослов’янський, а далі й у світовий літературний процес, уперше простежуємо її вирішальний вплив на основні тенденції його розвитку, значною мірою залежність від пам’ятки (генезис), безпосередній зв’язок зі слов’янською і західноєвропейською літературами, фольклором (контакти), спільність рис і ознак законів їх історичного поступу (типологію).

Включення “Історії Русів” в європейський контекст — це передусім розгляд її в порівняльно-типологічному аспекті, виявлення ідейно-тематичних перегуків у різних літературах Європи, збігів і спільностей, розходжень і відмінностей, її контактних зв’язків (переклади, критичні оцінки, тематичні, жанрові модифікації) тощо. “Історії Русів” належить відповідальна роль у реалізації цілей відродження України, становленні національної ідентичності народу в період підвищення наукового інтересу до рідної історії (перші десятиліття XIX ст.), патріотичної агітації (30-і pp.), зростання українського національного руху (40-і рр). Під таким кутом зору питання розглядається вперше.

Науковий аналіз “Історії Русів” як системи, як невід’ємного компоненту української літератури методом історико-генетичного, типологічного зіставлення, яке встановлює впливи “Історії Русів” на розвиток української

1 Лихачёв Д. Развитие русской литературы Х-ХУН веков. — Л.: Наука, Ленинградское отд-ние, 1971. — С. 79.

літератури та її входження в європейську' літературу, здійснено вперше, що становить новизну дослідження.

У вивченні семантичного коду “Історії Русів”, її своєрідності використана джерельна база документальних (актових) та наративних (розповідних) джерел. Вивчено і вперше введено до наукового обігу значну частину матеріалів, то зберігаються в архівах Інституту літератури НЛН України ім. Т. Шевченка, Інституту історії України НАІІ України, Центральному державному архіві давніх актів Росії (м. Москва), Архіві головному актів давніх Польщі (м. Варшава), а також у рукописних відділах Національної наукової бібліотеки ім. В. Вернадського, Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника тощо.

Теоретичне значення дисертації. Порушені питання і висновки дослідження відкривають нові можливості у вивченні теорії та історії літератури, зокрема проблем творчого напряму, історизму, генології, нарації, міжлітературних та літературно-фольклорних інтертекстуальних зв’язків; у розробці цілісної концепції історіографічних жанрів; у формуванні нових підходів до розуміння історіософії “Історії Русів” та її впливу на історіософську сферу історичних жанрів поезії та белетристики першої половини XIX століття, на вагомість цього суспільно заангажованого жанру в українському літературному процесі.

Практичне значення роботи полягає в тому, що її результати й висновки можуть бути використані у нових теоретичних та історико-літературних студіях, у лекційних курсах з історії української і зарубіжної літератур, фольклору, українознавства, в написанні посібників з історії української літератури для вищих та середніх навчальних закладів, а також у підготовці спецкурсів, семінарів, дисертаційних та дипломних робіт.

Особистий внесок здобувача. Автор працював над дисертаційним дослідженням протягом 12 років. Всі ідеї роботи, її висновки належать виключно авторові. Дисертант підготував 5 одноосібних монографій (3 з яких

— по темі дисертаційного дослідження), ЗО статей, написаних без співавторів. Текст докторської дисертації написаний особисто автором.

Апробація роботи. Загальна концепція та результати дослідження апробовувалися на багатьох міжнародних та всеукраїнських науково-практичних конференціях; Всеукраїнській науково-теоретичній конференції “Поетика художнього тексту” (1996, Академія наук вищої школи України, Київським національний університет ім. Т. Шевченка); Конференції молодих учених “Актуальні питання теорії та історії літератури” (1988, Інститут літератури імені Т.Шевченка- НАІІ України); Міжнародній науково-методичній конференції “Заселення Півдня України: проблеми національного та культурного розвитку” (1997, Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Рильського НАН України, Херсонський державний педуніверситет); IV Міжнародному семінарі “Простір і час у літературі та мистецтві” (1991, Міністерство освіти Латвії, м.Даугавпілс); Наукових

читаннях, присвячених 125-річчю з дня народження академіка В.Істріна (1990, Одеський державний університет ім. І.Мечнікова); IX Кримських Пушкінських міжнародних читаннях (1999, Таврійський Національний університет ім. В.Вернадського); Міжнародному симпозіумі “Історіографія в системі історичної науки” (1999, Херсонський державний педагогічний університет).

За матеріалами дослідження підготовлено 3 монографії, ЗО наукових статей, телевізійний цикл передач “Ностальгія” (історія української та європейської культури), серію радіопередач “Історія Русів”: міфи та реальність”, спецкурси “Історія Русів” та європейський світ”, “Українська література давнини та середньовіччя у контексті європейської культури”, що прочитано в Україні та за її межами.

Публікації. Основний зміст дисертації відбито у 33 друкованих працях. У тому числі 3 монографії (33 д.а.).

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, у кожному з яких по три підрозділи, висновків і списку використаних джерел, до якого включено 337 позицій.

Загальний обсяг роботи становить 417 сторінок (391 сторінка тексту).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

■ У вступі викладено проблематику дослідження, обґрунтовано

актуальність обраної теми, її мету, завдання, окреслено теоретичне й практичне значення роботи, методи аналізування розглядуваного явища, зазначено етапи апробації результатів дослідження. •

Розділ І. “Історія Русів” у контексті доби (кінець XVIII-початок XIX сг.)”. У ньому досліджується генезис літературної пам’ятки як невід’ємної складової частини української національної традиції, фактор її п о дал ь ш ої тя гл о ст і.

Підрозділ 1.1. “Історія Русів” як історико-літературний факт”. На широкому архівному матеріалі з’ясовуються передумови і поштовхи написання "Історії Русів", простежується географія поширення списків та їх власників — від публікації уривків у журналах “Украинская жизнь” (1824), “Атеней” (1831) до виходу у світ 1846 року окремим відбитком під назвою ’’Исторія Русов-ь или Малой Россіи. Сочинение Георгія Конискаго, Архієпископа Бьлорускаго”. В авторстві Г. Кониського вчені засумнівалися одразу після публікації пам’ятки, тому що використані нові терміни і поняття для характеристики національно-визвольної боротьби XVII ст., антиклерикальне спрямування пам’ятки не узгоджувалося з духом праць Г. Кониського. Дослідниками висувалися різні версії щодо авторства “Історії Русів”. Вірогідним автором, на думку В. Іконникова, О. Лазаревського, Д. Дорошенка, М. Василенка, М. Горбаня та ін., був Григорій Андрійович Полетика (1725-1784), випускник Київської і Петербурзької академій. Однак,

таких численних фактичних помилок, якими рясніє “Історія Русів”, як-справедливо зазначав М. Максимович, не міг припуститися глибокий знавець історії України, яким був Г. Полетика.

В. Горленко автором “Історії Русів” вважав Василя Полетику (17651845), сина Григорія Полетики (його підтримували М. Максимович, М. Драгоманов, А. Єршов, М. Грушевський, Д. Дорошенко та ін. ). Новітні дослідники •— М. Слабчепко у розвідці "Матеріали до економічно-соціальної історії України XIX століття"; М. Возняк у фундаментальному дослідженні "Псевдо-Кониський і псевдо-Полетика ("Історія Русів” у літературі і науці)", а також П. Клепацький та І. Яковлів — автором пам’ятки вважають Олександра Андрійовича Безбородька (1746-1799). Спільне авторство — Григорія і Василя Полетик — відстоює Є. Онацькии.

Досліджуючи добу військових канцеляристів, Омелян Пріцак звернув увагу на Кодифікаційну комісію, створену у Глухові 1728 р., під проводом Генерального обозного Якова Лизогуба (1675-1749). Результатом її 15-річної роботи був кодекс уживаних в Україні норм державного, адміністративного та судового права під назвою “Права, за якими судиться Малоросійський народ”. Він і став, на думку О. Пріцака, “основою для авторів (колектив одного з таємних товариств малоросійського дворянства — О. М.) “Історії Русів”.1

Відсутність документальних матеріалів, колосальна відстань часу, мабуть, навіки поховали прізвище автора, тому можна лише говорити про образ автора, закодований у тексті "Історії Русів". На нашу думку, це — гуманна людина, обізнана з державним, міжнародним та звичаєвим правом, із діяльністю конституційної комісії, її боротьбою за права української козацької старшини; це — письменник-ерудит, який, крім таланту, має глибокі й широкі знання з історії, етнографії та народної творчості; це — непохитний український патріот зі своїм дискурсом історії України як єдиної й окремої “і од поляків і од великорусів ("царства Московскаго").

Широку амплітуду версій маємо щодо часу написання "Історії Русів"; від 1760-1770 рр. (О. Лазаревський, Д. Дорошенко, М. Слабчепко, М. Возняк, С. Єфремов), 1790 рр. ( А. Яковлів, Б. Крупницький, В. Шевчук) до перших десятиріч XIX ст. (В. Горленко, М. Драгоманов, А. Єршов, І. Борщак та ін. ). Дотримуємося останньої версії, одним із аргументів якої вважаємо використану анонімним автором ремінісценцію байки Г. Крилова “Вовк та Ягня”, опубліковану на початку XIX століття.

Існує неоднозначність думок учених щодо визначення жанру твору, який гармонійно поєднує особливості літопису (часова хронологія історичних подій, значна історико-наукова база) і художнього твору (“художність”,

1 Пріцаїс О. Доба військових канцеляристі» //Київська старовина. — 1993. — № 3.

— С. 64.

блискуча розповідь, образність мови, психологічна характеристика історичних героїв, майстерно виписані батальні сцени, нарешті, ідейна концепція України та історії її народу тощо).

“Історичною легендою України, політичним трактатом, утіленим в історичну форму”, назвав “Історію Русів” І. Борщак; “політичним памфлетом” — Д. Дорошенко; “історичним памфлетом” — В. Іконников; “народною історичною думою” — М. Максимович; “літературною пам’яткою” — М. Драгоманов; “анонімним маніфестом українського патріотизму” — І. Ли-сяк-Рудницький; “епохальним твором”, “одною з найвидатніших пам’яток української духовності, політичного й історичного мислення” — В. Шевчук. Метажанр, що гармонійно поєднує ознаки літопису та історичного роману-хроніки, — таке жанрове визначення пропонуємо в нашій роботі. Зазначена форма відповідає реальному історичному сюжету, дає змогу вмістити великий і різноманітний фактичний матеріал “Історії Русів” під знаком аналітичного й емоційного сприйняття і, головне, вільно висловити авторську позицію.

Як літописець, автор “Історії Русів” використав наукові історичні джерела (записки, щоденники, законодавчі акти, договори, спогади очевидців подій), художні твори давньоруської літератури (житія, “гисторії”, повісті, послання), фольклор (легенди, перекази, історичні думи і пісні). Як автор-художник, псевдо-Кониський керувався естетичними принципами літопису, сприймаючи його як національний український тип розповіді про минуле, як особливу художню систему, що зафіксувала український погляд на історичні події, історичних осіб та долю України, духовний зміст епохи, характер і душу народу. Організуючим принципом “Історії Русів”, що поєднував конкретну історичність образів із філософським узагальненням, став синкретизм.

Підрозділ 1.2. ’’Політико-культурний контекст “Історії Русів”. Виявлення списків "Історії Русів" проходило в умовах підвищеного інтересу до художнього слова, до вивчення історії України, етнографії, пожвавленої діяльності різних літературних шкіл, в обстановці розвитку різнобарв’я літературних жанрів, у час формування українського народу в націю і становлення національної ідентичності.

Національно-культурний рух того часу, розвиваючись як провінційний, місцевий протонаціоналізм бездержавної нації, як складова частина загальноросійських суспільних течій, еволюціонують до загальнонародного етнокультурного націоналізму, від академічного етапу до культурно-просвітницького, а звідси — до “політичного”, на якому формуються вимоги автономії. Визріває грунт для української романтичної естетики, що окреслено в статтях про боротьбу українського народу під проводом Богдана Хмельницького проти шляхетської Польщі ("Украинский вестник", 1816-1819 рр. та "Украинский журнал", 1824-1825 рр.). Формується романтичний ореол слави України, козаків і козацьких гетьманів,

активізуючи інтерес до історичного минулого, сублімуючи його у розробку історичної тематики в українській літературі. Ідеї національної свободи і демократії Заходу знайшли відбиток в “Історії Русів”, рукописні списки якої швидко поширювалися по всій імперії.

У дослідженні уважно простежується “маршрут” списків “Історії Русів” та їх власників — від опублікованого уривку оповідання гімназійного вчителя математики І. Сбитнєва "О приезде Государя Императора чрезь Новгородь-Северскь (письмо кь редактору "Украинского Журнала"), датованого 12 вересня 1825 р., перших письмових відзивів про неї декабриста

О. Фон-дер Бріггена (лист до К. Рилєєва від 21 жовтня 1825 р. ), М. Максимовича в рецензії на “Полтаву” О. Пушкіна (1929), Д. Бантиш-Камепського (1830), О. Пушкіна (1931), І. Срезневського (“Запорожская старина”, 1833-1838), М. Гоголя (1834) до публікації О. Бодянським (18081877) у "Чтеніяхь Императорскаго Общества Исторіи и Древностей Россійскихь" і окремим відбитком у Москві (1846); з’ясовується її вплив на пробудження національної свідомості, розвиток історіософської та естетичної думки, зародження української історіографії, становлення історичних жанрів у художній літературі та на розвиток українського романтизму — в науці, мистецтві, літературі й фольклорі.

Підрозділ 1.3. “Історія Русів” у контексті української і європейської історіографії”. Як показало дослідження, початок XIX ст. характеризувався інтенсивним процесом зародження й розробки національної ідеї в усіх слов’янських народів, що виражено у першому “Філософському листі” П. Чаадаєва (1829), “Книгах польського народу і польського полігримства” і “Лекціях про слов’янські літератури” у Колледж де Франс А. Міцкевича. Це, в свою чергу, стимулювало розвиток традиції так званої національної філософії, репрезентованої А. Цешковським, Б. Трентовським, К. Лі-бельтом — у Польщі; Я. Колларом, Ф. Палацьким, Т. Масариком — у Чехії; Л. ІІІтуром — у Словакії; П. Хілендровським та його наступниками С. Врачанським, Н. Бозвелі — у Болгарії та ін. Процес відродження стає складовою частиною і загальноєвропейської культури. Теоретичну розробку німецької національної ідеї здійснює И. Фіхте у “Промовах до німецької нації”, Ж. Мішле в трактаті “Народ” обгрунтовує французьку ідею. Українська національна ідея виражена анонімним автором в “Історії Русів”.

У кінці XVIII століття спостерігаємо спроби наукового дослідження Хмельниччини, але тільки після відкритого доступу і публікації документальних джерел, поширення списків "Історії Русів". Під її впливом стало можливим видання "Історії Малоросії" (1830) Д. Бантиш-Каменського та п’ятитомної "Історії Малої Росії" (1842-1843) М. Маркевича, двох уривків з історії Хмельниччини (1822-1823) О. Мартоса та ін. Здійснюючи огляд історіографії України до появи праць М. Костомарова як найкращого мірила рівня національної свідомості “у тих інтелігентів, що займаються писанням історії і в тої публіки, погляди якої вони висловлюють і для якої пишуть свої

твори”, I. Франко називає три праці: “Історію Русів”, “Історію Малої Росії1“ Д. Бантиш-Каменського, “Історію Малоросії” М. Маркевича.

У розділі аналізуються історіографічні праці XVIII віку: щоденники Миколи Ханенка (1691-1760) та Якова Марковича (1690-1770), автора “Дневних Записок”, що становлять великий за обсягом і багатий за змістом матеріал політичних, громадських, економічних та культурних відомостей упродовж 1452-1715 рр; “козакофільська” історія Олександра Рігельмана (1720-1789), складена ще 1778 р. під назвою “Летописное повествованіе о Малой Россіи и ея народе и козаках вообще ... собрано и составлено чрез труды инженера-генерал-майора и кавалера Александра Ригельмана 1785-86 года”.

Створені чужинцями, історичні праці про Україну, як показали спостереження, нерідко свідомо спотворювали минуле українського народу, його героїчну боротьбу, розглядали козацтво як "інтернаціональноє явленіє", представляли Запорозьку Січ як зборище авантюристів із різних країн. Спростовуючи фальсифікаторів української історії, автор "Історії Русів" акцентує увагу на ролі козацтва у збереженні й розвитку державних традицій українського народу. Йдеться не лише про Запорозьку Січ, устрій якої ще багато в чому залишався загадкою, а й про січові традиції у формуванні української держави, відродженої 1648 року. Фальсифікаторам "байок" про українців автор “Історії Русів” радить звернутися до праць грецьких і римських істориків, які покажуть "Кагана, Кия, Оскольда, Святослава, Володимира, Ярослава та інших великих Володарів, або Князів Руських, що воювали славно з воїнством Руським в Європі, Азії, Греції і на самі столиці їхні Константинополь і Рим нападали " (35).

У гіпотетичний період написання "Історії Русів" культивувався “літературний” погляд на історію, теоретично обґрунтований французьким драматургом і поетом Марі-Жозефа Шеньє в статті "Історичний огляд стану і успіхів французької літератури після 1789 року" (1815). П'ята глава книги присвячена успіхам французької історіографії і вивченню розвитку цього жанру від перших середньовічних зразків до останнього часу, від Жуенвіля до п. де Сегюра. Історія, за Шеньє, — це все ще література, жанр, близький до епосу і роману. Автор “Історії Русів” сповідує ту ж "літературну" концепцію історії, обравши за головне сюжет, побудова якого включає в себе одночасно і великий інтерес, і наслідки високої ваги.

“Історія Русів” окреслила нові орієнтири розвитку національної культури, що характеризувався нестабільністю у фундаментальних духовних цінностях Європи і Росії у час переосмислення усталених поглядів, пошуку в літературі. Визрівали нові історичні цінності, усвідомлювалася необхідність органічно і прискорено ввійти в європейський культурний контекст. Пам’ятка завершила “козацьке” літописання — основу історіографічного мислення українців, пов’язаного з характером державотворення тієї доби. Вона посіла

чільне місце в історії української державницько-суспільної думки, стала імпульсом і джерелом творення нової української літератури.

Автор “Історії Русів” уперше подає власну рецепцію українсько-московського договору, постійно підкреслюючи добровільний, рівноправний та договірний характер українсько-московської угоди і вперше устами різних політичних діячів не лише переконливо розкриває антиукраїнський характер московської політики, а й виступає палким захисником державної самостійності України, демократичності її форми правління та соціальних завоювань XVII ст.

У висновках до першого розділу стверджується, що неординарність твору анонімного автора ще до публікації була такою очевидною ( і в жанрі, і в сюжеті, і в драматизації повіствування, і в розумінні природи естетичного в історії), що застосовування традиційних критеріїв оцінки виключалося. Своєрідність “Історії Русів” зумовлена сукупністю національних традицій, часом вироблення нового історичного мислення, розумінням національної самобутності української історії, характером подій і тих випробувань, які випали на долю української нації впродовж багатьох століть.

Розділ II. “Історія Русів”: контактно-генетичні зв’язки і

типологічні сходження”. Головним об’єктом його є аналіз поступового вростання “Історії Русів” у новоєвропейську літературну систему, в час трансформування традиційних літературних і фольклорних жанрів та стилів західноєвропейських і західнослов’янських літератур. Контекст “Історії Русів” — передусім і особливо — південно- й східнослов’янський. Наголошуючи на “високому європеїзмі” “Історії Русів”, у дослідженні на перший план висуваються її взаємозв’язки і взаємодії з фольклором.

Підрозділ 2.1. “Фольклорний тип дискурсу “Історії Русів”. Узявши до уваги положення вчених-попередників, на матеріалі епічної пісенності слов’ян XVII-X1X ст. простежуються типи спільностей і подібностей не лише в ідейному спрямуванні і тематиці, а й у сюжетно-образній і стилістичній системах, зумовлених культурно-історичним і генетичним характером. Ця спільність, на нашу думку, полягає в однаковому підході та оцінці певних історичних явищ, що знаходить свій вияв у тематиці, ідейному спрямуванні, виборі героя, манері зображення його характеру й поведінки, у підкресленні обставин, за яких він діє, а також у відборі поетичних засобів, за допомогою яких вимальовується постать героя і художнє тло.

Спільним для слов’янської епічної поезії та “Історії Русів” є тип художнього відтворення подій, драматичних переживань, атмосфери рівності, демократизму, втілення провідних ідей, волелюбність та антифеодальне спрямування творів. Анонімний автор пам’ятки шукав шлях від сутності фольклорних образів до закладеної в них системи народного мислення і народного укладу життя. Він підходив до комплексу народного культурно-історичного життя з найвиразніших суспільно-політичних позицій, відверто ідентифікуючи себе з українським народом. В. Стороженко дивувався

вільному лету уяви анонімного автора, що допомагала йому перетворити скупий фактичний матеріал у блискучий, величний образ багатої подіями доби в житті України. О. Пипін вважав, що використані в пам’ятці перекази цікаві для історії українських національних поглядів, вони підкреслюють патріотичну тенденцію анонімного автора у викладі української історії, “що змальовує задушевні поняття та мрії місцевих патріотів”. 1

У народному дусі "Історія Русів" зображує кошового Івана Сірка, смерть Полуботка (288-289), тортури Тайної Канцелярії над малоросіянами (297). ‘Тісторичний” характер притаманний оповіді про смерть Золотаренка, убитого кулею, зробленою із священної чаші, освяченою й укріпленою "нарочитими заклинаннями" єзуїтів. .

Двоначальна авторська позиція (аналітична і художня) об’єднала весь уведений в “Історію” матеріал, зумовила залучення переказів, легенд, історій, цитат із Біблії, Вопьтера, Крилова тощо і самої розповіді літописця, яка або супроводжувалася коментарями, або зливалась із думкою творця “Історії Русів”, що доповнював цей матеріал розгорнутими психологічними характеристиками історичних діячів, роздумами про царів-тиранів, про складне, суперечливе ставлення народу до влади, унії, злуки з Росією тощо. З огляду на трансформацію в “Історії Русів” фольклорного сюжету і образів доходимо висновку про три фактори спільності чи подібності: типологічний, ісгорико-культурний та генетичний. Використані в “Історії Русів” фольклорні жанри, мотиви, образи увиразнювали ідею етнічної нації з усіма атрибутами національної ідентичності (історична територія, спільні міфи та історична пам’ять, спільна народна культура, єдині юридичні права та обов’язки для всіх членів), яку в умовах бездержавності, кооптації української шляхти треба було доказувати і відстоювати.

Автор прекрасно розумів, якої величезної ваги набуває етноісторія як трибуна відстоювання національних прав у відновленні гідності народу. Ось чому українські інтелектуали — М. Максимович, І. Срезневський, О. Бодянський, М. Костомаров, П. Куліш та ін. — намагались зібраними піснями І думами відтворні й минувшину України, її золоту добу в краю героїв-козаків і подати їх як автентичну історію, щоб усі українці могли ввійти до живої минувшини, вплести себе в ланцюг поколінь.

Підрозділ 2.2. “Історія Русів” у контексті фольклорної стихії слов’ян”. У підрозділі розглядається діяльність празької славістичної школи, яка впродовж XIX ст. представила низку синтетично-наукових праць, що значно вплинули на багатьох європейських учених та поетів, зокрема й українських: 1. Срезневського, М. Гоголя, М. Максимовича, поетів-

романтиків 30-40-х рр., Руську трійцю і Т. Шевченка. Це насамперед

Пылнн А. История русской этнографии. —Спб, 1891. —Т. І П. —С. 91-92.

. із

учені-“будителі”: В. Ганка (1791-11861), Й. Югман (1773-1847), П. Шафарик (1795-1861 1) Я. Коллар (1799-1852), Ф. Челаковськнй (1790-1876) та ін.

Інтерес учених, зокрема й автора "Історії Русів", як з’ясувалося, розвивався в дусі того фольклорного романтизму, для якого цінність мали “дух епохи”, народний погляд на події, народна психологія. Фольклорна комунікативна система, що стоїть на перипатетичній традиції мислення і вибудована за принципом безпосереднього зворотного зв’язку, який передбачає можливість уточнення, повторення, навіювання, виконувала роль орієнтуючої системно-творчої функції.

Розповсюджена серед української інтелігенції рукописна “Історія Русів” пропонувапа свій варіант даних про західних і південних слов’ян, про історичне минуле козацтва як героїчного захисника національних інтересів Батьківщини. Г. Духінському (1816-1893), наприклад, “Історія Русів” імпонувала “яскраво зображеною ненавистю Малоросії до Москви”. “Ми читали Історію Кониського в оригіналі; вона варта перекладу польською, — писав він. — Маємо перед собою уривки з неї німецькою мовою; є переклади Й французькою”. 1

У 1846 році Г. Духінський зблизився з “некоронованим королем польської еміграції” князем А. Чарторийським (1734-1823) та членами його гуртка українофільської орієнтації — М. Чайковським (1804-1886) та І. Терлецьким (1808-1888). У численних статтях, опублікованих у часописі М. Чартома “Trzeci Mag”, вігі пригадував Європі “козацьку націю”, прославляв її борців. Г. Духінського підтримав французький публіцист К. Робер, який надавав великого значення ролі України у визвольній боротьбі слов’ян. Особливо цінні його думки про аварійний стан української мови, якою розмовляють “тринадцять мільйонів найбільш здібних і розвинених слов’ян”, мови, “яка могла б стати першорядною літературною мовою, але одночасно з російською мовою і польською вона з кожним днем втрачає свій грунт”. -

За відсутності в Україні наукових установ і видавництв значення для неї діяльності патріотично настроєних людей було особливо вагомим. Знаменним є той факт, що майже всі чеські, угорські, польські видання здійснювалися під знаком слов’янської спільності, провісниками якої були Я. Коллар, М. Міцкевич. їх підтримали польські поети “української школи”

А. Мальчевський, Й-Б. Залєський, С. Гощинський, Т. Падура та ін. Неабияку роль зіграли й контактні зв’язки українських учених і письменників із чехами, словаками і сербами. Так, О. Бодянський широко ознайомлював громадськість із працями В. Караджича, В. Копітара, Я. Коллара, П. Шафарнка, з історичними матеріалами та документами про Україну,

1 Duchinski G. Zasady dziejow Polski, innych krajow slowianskich і Moskwy. —

Париж, 1859.—C. 18-19.

2 Кнрило-Мефодіївське товариство: В 3 т. — K.: Наукова думка, 1990. —Т. 1. —

C. 384.

“Історією Русів”, літописом Самовидця та ін. Окрім свого перекладу “Слов’янських старожитностей” П. Шафарика, О. Бодянський умістив у російських журналах власні переклади: “Слов’янські-племена в сучасній Росії”, “Слов’янське народописанпя” з картою Москви 1843 р. тощо.

Магістерська дисертація О. Бодянського “О народной поэзии славянских племен” (1837) доводила необхідність створення самобутніх літератур слов’янських народів, у тому числі української. Переклади, статті, безпосередні контакти українців із діячами культури Польщі, Словаки, Сербії мали принципове значення. Чеські і словацькі поети-романтики зверталися до джерел української народної творчості, писали про національну самобутність українців (Йозеф Вацлав Фріч “Асиміляція малоросійського народу”, “Про країну “забрану” чи “повернуту'”, “Хай живе Україна”; Карел Гавлічек-Боровський “Слов’янин і чех”, епіграма “Блукач”, драма про Тараса Бульбу; Сватоплук Чех поема “Степ” та ін. ).

Міцні, дружні, науково-творчі контакти підтримували О. Бодянський,

І. Срезневський, М. Костомаров, П. Куліш, М. Гулак із П. Шафариком, який уже на початку своєї наукової діяльності в галузі слов’янознавства виявив глибокий інтерес до українського народу — від зацікавлення закарпатськими народними піснями, українським фольклором до української мови та літератури. Результатом цього стала праця “Слов’янські старожитності” (1837) і особливо “Слов’янський народопис” (1842). Науковим консультантом П. Шафарика з питань української мови, літератури і фольклору був О. Бодянський — дослідник культурно-історичних і генетичних фольклорних зв’язків.

Збирання, видання, вивчення, естетичне осмислення української народної поезії, використання її у творчій практиці сприяли глибшому усвідомленню народних ідеалів, рис характеру, психології та філософії народу, збагачували літературу новими стильовими ознаками, поетичними образами, жанрами тощо.

Успіхи українських письменників П. Куліш убачав у тому, що вони не підроблювалися під мову нсосвіченої людини, а шукали зразків і законів вираження душевних порухів, зрозумілих широкій громадськості в українській історії, народнопоетичній творчості, західноєвропейській літературі і творчості М. Гоголя, про пращура якого — козацького полковника і наказного гетьмана в часи Руїни Остапа Гоголя — згадується в “Історії Русів”.

Підрозділ 2.3. “Історія Русів” у рецепції Миколи Гоголя”. Ще в період перебування в Ніжинській гімназії М. Гоголь жваво цікавився народним побутом і творчістю. В “Книзі всякої всячини”, куди він заносив нотатки з різних книг і власні замітки стосовно українських звичаїв, ігр і т. ін., знаходимо виписки з “Опыта собрания старинных малороссийских песен” М. Цертелєва і збірки українських пісень М. Максимовича.

Безпосереднє знайомство М. Гоголя з українським побутом і народною творчістю, різні історичні матеріали, зібрані ним, послужили дорогоцінним джерелом його творчої праці. Не обмежуючись знайомством із тодішніми малочисленними публікаціями українського фольклору, М. Гоголь успішно зайнявся збиранням народних пісень. За порівняно невеликий проміжок часу він зібрав солідний фольклорний матеріал різного жанру, серед якого було “чимало позначених печаттю справжньої старовини, невідомих фольклористам. “

Тема народних звичаїв та оповідань неодноразово порушується в листуванні М. Гоголя з матір’ю (1829-1831), 1. Срезневським (із 1833) і М. Максимовичем (із 1832). Крім естетичного захоплення українською народною поезією, М. Гоголь відчував громадянський обов’язок “заради всього нашого, заради нашої України, заради Батьківських могил”' відкрити цю красу .минулого своїм землякам. Результатом збирацької праці М. Гоголя була стаття “О малороссииских песнях”(1833), в якій у романтичному дусі викладено погляди на фольклор, і збірка українських народних пісень, частину з яких (150) він передав для збірки М. Максимовича (1834), решта (412 українських і 105 російських) залишилася в рукописі.

У статті висловлені цікаві думки про історичне значення пісенної народної творчості, її універсальну функціональність у житті людини — від народження до смерті. Збірки народних пісень М. Максимовича, “Запорожская старина” І. Срезневського і значною мірою творчість М. Гоголя спричинилися до етнографізації, знароднювання не лише історії, мови, а й письменства, концепція якого з початку 30-х рр. розкривається в етнографічно-літературному плані.

Саме у цей час М. Гоголь, перебуваючи в полоні української душі, тобто в гармонії з собою, займається серйозними студіями історичних джерел, насамперед “Історії Русів”, працею над історією України і “Тарасом Бульбою”. Різні історичні матеріали, зібрані М. Гоголем, рукопис “Історії Русів”, переданий йому приблизно на початку 30-х рр. О. Пушкіним, запалюють у нього бажання “дернуть” велику історію України.

Заручившись підтримкою О. Пушкіна та графа С. Уварова, він сподівається посісти кафедру історії в новоствореному Київському університеті, витягти “з глибини багато речей, з яких не все ще читав вам, — пише він Пушкіну. — Там закінчу я історію України і півдня Росії і напишу “Всесвітню історію”, якої, у справжньому викладі її, досі, на жаль, не тільки на Русі, але навіть і в Європі нема. А скільки зберу там переказів, повір’їв, пісень тощо!”.2

1 Кирило-Мефодіївське товариство: В 3 т.— К.: Наукова думка, 1990. — Т. І. —

С.326.

2 Гоголь 1-І. Полное собр. соч. — М.—Л., 1938. — Т. X. — С. 290.

Наміри М. Гоголя повернутися в Україну і працювати в Київському університеті, видати збірку народних пісень не здійснилися. “Українськість” гоголівської думки, її аптитетичність до “російськості”, найяскравіше вираженої у “Вибраних місцях ... ”, викликала гнівну реакцію шовіністично настроєної російської громадськості, найбільше — У В. Бєлінського. М. Гоголя повністю поглинула героїка козацьких воєн, стимульована й підтримувана як народними піснями, так і традиціями української романтичної історіографії, насамперед “Історії Русів”. Її він вважав найкращим із літописів. На застереження І. Срезневського, що не все в ’’Історії” достовірне, М. Гоголь відповів 13 червня 1834 року: “Кониському я також, як і ви, багато в дечому не довіряю; та я говорив зовсім не щодо вартості літописця. Усі його події від часів Петра записані. Я пізнав справедливість багатьох, знайшовши докази в тутешніх архівах”.1

Письменник посилено збирає історичні матеріали, українські народні пісні і думи. Він плекає задум грандіозного історико-географічного опису під назвою “Земля і люди” і працює над створенням багатотомної “Історії Малоросії”. Праця письменника в галузі історії не була марною. Наслідком її стали опубліковані статті на історичні теми: “Про середні віки”, “Про викладання загальної історії”, “Погляд на створення Малоросії”, “Аль-Мамун” та ін. Головним результатом історичних досліджень є повість “Тарас Бульба”, цілком, як зазначають усі дослідники, побудована на матеріалі “Історії Русів” і народнопоетичній творчості2 та її вплив на історіософію письменника.

Здійснюючи друге видання "Тараса Бульби" (1842), М. Гоголь повністю перебував у полоні чар "Історії Русів", запозичуючи з неї "нові риси”, висвітлені слабо або навіть цілком не відзначені в першій редакції, що дало підстави Л. Ян.овському назвати “Тараса Бульбу” парафразом “Історії Русів”, в якому романтична течія переплелася з "оповіданням цього памфлету й ціла козаччина в цьому творі виступає освітлена бенгальським вогнем”.-' Л. Яновський звинувачує М. Гоголя в незнанні історичного й етнографічного грунту, на якому діють герої “Тараса Бульби”, цілковитій необізнаності автора з віком, його суспільством і життям. Витоки хиб М. Гоголя П. Куліш знаходить у низькому рівні тогочасної науки, надмірній довірі до “Історії Русів” як історичного першоджерела і повній залежності М. Гоголя від неї.

1 Письма Н. Гоголя. Редакция В. Шенрока. — Спб., 1893.—Т. 1.—С. 279.

' Див.: Возняк М. Псевдо-Кониський і псевдо-ІІолстика ("‘Исторія Русов” у літературі й науці. — Львів-Київ, 1939; Стромецький Остап. Матеріали з “Історії Русів-’// Гоголь: Дослідження стилю, філософії, методів та розвитку персонажів. — Львів: Світ, 1994; Луцький Ю. Між Гоголем і Шевченком. — К.:Час, 1998; та ін.

J Janowski L. "О tak zvvanej "Historii Rusovv" //Paniiatkowa Ksiegza. — 1913. — C.28.

Письменник занадто вільно оперує ¡сторичними іменами, фактами, “легковажно” поводиться з епохою, дає повне свавілля своїй фантазії і виводить нетипові образи. ГІ. Куліш гостро засуджує ефектно- розважальну літературу, яка викривлено показує українського селянина, український побут та історію України.

Разом із тим у “Тарасі Бульбі” відображено ряд специфічно українських моментів художньо-історичного мислення, на якому виховалась плеяда українських романтиків, що дало підстави П. Кулішеві зробити справедливий висновок: “Все, що було до нього написано на двох мовах, північно- і південноруською, без нього не могло би викликати того руху в умах, який викликав він своїми повістями з малоросійського побуту та історіГ'1. “Тарас Бульба”, побудований на легендах Кониського і Боплана, відкрив цим письменникам новий інтерес. У дусі епічної, пісенної традиції М. Гоголь створив картини героїчних подвигів людей, безмежно відданих ідеї визволення батьківщини від польських загарбників, людей, які безстрашно вмирали на полі бою. Ніякі страждання й муки, ніякі життєві випробування не можуть зламати силу й дух козацтва з його безмежною любов’ю до України. М. Гоголь постійно ідеалізує Запоріжжя і козаків, яких називає лицарями й витязями. Образи релігійних переслідувань узяв він цілком з "Історії Русів", не обминаючи й детального опису карання ватажків смертю у Варшаві. “Навіть у дрібних деталях знаходимо ідентичні вислови й означення, живцем перенесені з розгляданого фабрикату”,- — зазначав Л. Яновський. Па його думку, "Історія Русів" завдала найбільшої шкоди історичній науці, яка вже і після виявлення фальсифікати продовжувала посилатися на пам’ятку як на авторитетне джерело. Чи мав рацію польський дослідник? Зупинені в нормальному розвитку сильними державами, засимільовані і поглинуті чужими культурами чужих народів, здебільшого в своїх так званих вищих колах, українці збайдужіли. "Історія Русів" пробудила їх до життя, вселила прагнення продовжити змагання пращурів своїх, які на вірність Україні в часи щастя і нещастя присягати, з останніми гетьманами на вигнання йшли, в останніх збройних змаганнях голови свої на побоїську складали.

Починаючи з 30-х років XIX ст., уже досить широко і різноманітно, значною мірою завдяки "Історії Русів", осмислюється тема козацької України в історичних жанрах українській романтиків, з’являється історична свідомість, визрівають нові історичні цінності, робляться спроби ввійти в європейський контекст.

У висновках до другого розділу наголошується, що нове життя формувало нову свідомість: старі естетичні принципи не задовольняли вимог

1 Кулш Г1. Об отношении малороссийской словесности к общерусской (Эпилог к "Черной раде”) // Твори: В 2 т. — К., 1987. — Т.2. — С. 465.

' ,1апо\У5к1 Ь. О 1ак г\\'апе| “Ш51огн Яи50\у‘У/Рагша1к0\уа ^¡егга. —1913. —С.294-295. ~

часу. Авторська позиція, поділена на аналітичне й художнє начало, об’єднала весь матеріал “Історії Русів”, визначила включення цитат з історіографічних праць, народних переказів, дум і пісень, літописів і самої розповіді автора з розгорнутими психологічними характеристиками історичних діячів, роздумами про царів-тиранів, героїзм козацтва, ставлення народу до влади. Польщі і Росії, Переяславського акту.

Розділ III. “Історія Русів” у рецепції європейської літератури”.

У ньому розглядаються контактно-генетичні зв’язки і типологічні сходження “Історії Русів” та декабристської літератури, подається рецепція образу І. Мазепи в історичних жанрах європейської літератури, з’ясовується її вплив на українських романтиків 30-40 років XIX ст.

Згадки про “Історію Русів” знаходимо у приватному листуванні декабристів, щоденниках, у наукових працях з історії України; її уривки все частіше з’являються в періодиці 20-40-х рр. XIX століття. Конкретний і детальний аналіз “Історії Русів” дав підстави співвіднести її з історичними романами В. Скотта, Д. Байрона, В. Гюго, П. Меріме, польських письменників української школи; “Думами” К. Рилєєва; поемою “Полтава” О. Пушкіна; повістю “Тарас Бульба” М. Гоголя та ін.

У долі зазначених творів багато спільного, оскільки вони виходили і поширювались списками у час загального інтересу до національних історій, впливали па літературу свого часу, зразу після обнародування (а “Історія Русів" ще до публікації), вони ставали відомими в інших країнах. Письменники, осмислюючи грандіозні історичні події, відступали від застарілих літературних канонів, вводили в розповідь суттєві ознаки воєнного часу, дійсні історичні факти, індивідуальні долі людей, робили спроби співвіднести долю людини з її часом. Нові паростки художнього мислення спочатку з’явилися в газетних і журнальних жанрах — дописах, нарисах, записках мемуарного характеру, переважно оформлених у вигляді листів (письма, супліки тощо), які згодом стали жанром літератури, літературної критики та історіографії. Формуються принципи конкретного історизму, які часом об’єднуються з письменницьким інтересом до тогочасної повсякденності.

У роботі відзначено вплив “Історії Русів” на формування історизму в українській літературі, методику досліджень істориків, прийоми розповіді письменників — на весь літературний процес, уключаючи розширення проблематики і становлення історичних жанрів в українській літературі.

За порівняно короткий час з’являється низка художніх творів історичного жанру, переважно російською мовою; “Козак-стихотворец”, опера-водсвіль князя Шаховського (1822); “Бурсак” В. Наріжного (1824); “Йван Госницкий, исторический роман с описанием нравов п обьічаев запорожеких” Т-а Ив. (1827); оповідання і повісті “Юродивьій”, “Гайдамак”, “Русалка” О. Сомова (1829); романи “Йван Мазепа”, “Хмельницкий”,

“Наливайко, или Времена бедствий Малороссии, роман XVI века” П. Голотп (1833) тошо.

Звернення до різних епох історичного минулого стає фактором національної свідомості, вивчення старожитностеГі України — складовою частиною національного руху. Закономірно, що “Історія Русів", попри всі наукові “хиби”, у час, коли українська література була не тільки малочислена, а й об’єктивно відставала від російської і європейської, заповнила топ вакуум. Читання “Історії Русів” повернуло увагу багатьох письменників до середньовіччя — не традиційно варварсько-дикого, як інтерпретували його зарубіжні історики, а цивілізованого, високоморального і демократичного, як трактує його анонімний автор.

Підрозділ 3.1. “Історія Русів і декабристська поезія”. В оцінці характерів і явищ відображуваної дійсності автор “Історії Русів” проводить життєствердну ідею тираноборства і свободи, включаючись художньо-історичною практикою в боротьбу за національно-самобутню літературу, насичену піднесено-героїчним устремлінням до суспільного блага, до моральної мужності.

Аналіз декабристської літератури свідчить, що своєю боротьбою і творчістю декабристи показали мету людського життя, а своїм обов'язком вважали робити внесок у скарбницю набутого досвіду з передачею духовних цінностей наступним поколінням. Вважаємо, що з діяльністю декабристів пов’язана поява свідомого демократизму як чіткої суспільної ідеології, згідно з якою проблеми минулого, сучасного та майбутнього рецептуг.ались усупереч уявленням про історію, задекларовану в доктрині Бенкендорфа, який вважав, що минуле Росії було прекрасне, її теперішнє більш, ніж прекрасне, що стосується майбутнього, то воно вище всього, що може намалювати найсміливішауява.

У дусі цієї доктрини було написано звернення Є. Гребінки “Так собі до земляків’’, лист Л. Боровиковського до І. Срезневського. Така екзотично-ідилічна Україна, край достатку і щастя перемандрувала на сторінки художніх творів російських письменників українського походження: О. Бодянського, Ф. Глінки, О. Сомова, М. Гоголя. Не відійшла від букви доктрини і “История Государства Российского” М. Карамзіна, 8 томів якої вийшло в 1818 році.

Якщо, за М. Карамзіним, свобода завойовувалась “миром совести” і “доверенностью к проведению” — йшлося про свободу почуттів, свободу від світських уз, особисте щастя, — то автор “Історії Русів” у це поняття вісладає любов до батьківщини, прагнення бачити свій народ звільненим від чужоземного рабства. За такого розуміння слово “свобода” використовується в поезії декабристів. Серед широко вживаної суспільно-політичної лексики воно є ключовим (“Зосима”, ’’Неведомая странница”; поема “Святополк Окаянный” В. Кюхельбекера; балади “Ольга” і “Святослав” О. Муравйова; ’’Кутья”, уривок з “Послов Пскова”, “Старица-пророчица” О. Одоєвського; поема “Андрій, князь переяславський” О. Бестужева; трагедія “Вадим” В.

Нарєжного; поеми (думи) “Ольга при могиле Игоря”, “Святослав”, “Мстислав Удалой”. "Рогиеда”, “Вадим” К. Рилєєва та ін.).

Переважною більшістю у декабристській поезії ідея свободи ідентифікувалась з образом Вадима — патріота великої духовної сили, здатного на подвиг і самопожертву, непохитного у ненависті до загарбників, твердого і незламного у прагненні підняти співгромадян проти грізного князя Рюрпка. Такого патріота-воїна, борця за єднання Русі, за її незалежність і могутність змальовано в поемі “Василько” О. Одоєвського. У дещо ідеалізованому образі князя Василька Одоєвський підкреслює риси вічового демократизму, увагу до голосу і думки народу, з якими князь пов’язаний взаємною довірою і дружбою. І це єднає його з “Історією Русів”, з її ідеєю демократизму в козацькій республіці. Не обминув цієї теми й К. Рилєєв (17951825), автор низки історичних творів під загальною назвою “Думи”: “Олег Вещпй”, "Святослав”, “Глинский”, “Курбский”, “Державин”.

Зрозуміло, що ототожнювати політичні цілі К. Рилєєва і автора “Історії Русів” немає підстав. Різниця їх безперечна, проте не можна не вбачати живого, реального зв’язку між визвольними ідеями, вираженими автором гісевдо-літопису, і визвольним пафосом українських дум та поем К. Рилєєва (“Хмельницький”, ’’Войнаровский” та ін. ). На українському матеріалі Рилєєв мужнів і зростав як поет. До епохи визвольної боротьби в Україні кінця XVI і XVII століть він звернувся поемою “Наливайко” (18241825), в якій зображено страждання українського народу під польським гнітом.

К. Рилєєв був першим у Росії письменником, який, перейнявшись європейськими ліберально-демократичними ідеями, використав у своїй поезії українські історичні традиції, вклавши їх в уста Богдана Хмельницького, Залізняка, Гонти, Наливайка, Мазепи, Палія (уривки з “Наливайка”, ’’Мазепи” і “Палія”). Під час написання “Войнаровського” Рилєєв користувався рукописом “Історії Русів”, де історичні герої змальовані не стільки хоробрими і відданими батьківщині ватажками народних повстань і воєн, скільки виразниками визвольних прагнень українського народу, носіями ідеї соціального й національного розкріпачення України.

Аналогічно сприймав визвольну війну українського народу XVII століття і К. Рилєєв, створивши образи Мазепи і Войнаровського лицарями свободи, носіями ідеї боротьби з деспотизмом, героями-патріотами.

У радянській історіографії та літературознавстві написано чимало про декабристський рух, вплив ідей декабризму на становлення і розвиток української літератури взагалі та окремих письменників (найбільше Т. Шевченка) зокрема, про декабристську поезію як чинник формування світогляду та удосконалення індивідуального стилю українських письменників. Проте, скромно замовчувався вплив “Історії Русів” на декабристів, не мало логічного пояснення могутнє поривання до свободи російського народу, рабську ментальність якого так яскраво описав автор

“Історії Русів”; залишалося поза увагою генетичне волелюбство лідерів декабристського руху — нащадків гетьманів, козацької старшини, української шляхти і те, що визвольні ідеї мають також український корінь дворянства, яке перейняло естафету сепаратизму і боротьби за автономію від своїх українських пращурів — депутатів катеринівської Комісії.

Більшість декабристів прямо чи безпосередньо були пов’язані з Україною кровними, службовими, дружніми зв’язками. Сусідами і близькими друзями батьків М. Гоголя була родина В. Капиіста. їх маєток в Обухівці, крім батьків М. Гоголя і самого автора “Тараса Бульби”, часто відвідували відомі діячі декабристського руху: М. і С. Муравйови-Апостоли — нащадки гетьмана Апостола, родичі Капнісгів; П. Пестель — один із головних діячів Південного товариства та ін.

Дехто з декабристів служив в Україні, тривалий час проживав там і не тільки цікавився питаннями культури, літератури, брав активну участь в культурному житті краю, а й переймався опозиційно-войовничим духом українців; чимало з декабристів студіювали історію України і поспіль усі запозичували мотиви, образи та патріотичний дух як із життя народу українського, його поезії, так і з “Історії Русів”, а дехто — навіть із власного її списку, як, наприклад, К. Рилєєв.

Українці працювали на ннві культури, освіти, літератури і науки в державному полі Росії, ніколи не припиняючи змагань за розвиток національно-самобутньої культури і літератури. Тривалий час це прагнення не вважалося крамолою, бо українці, відчуваючи себе частиною Росії, вбачаючи в її силі свою силу, в її розвитку свій розвиток, розуміли водночас, що власне в інтересі того розвитку і тієї сили треба дбати про задоволення духовних потреб українського народу його рідною мовою і в звичних для нього віками витворених формах.

За сто років після Петра Росія так і не стала європейською державою в сенсі новочасного європейського ладу, однак вона виховала плеяду європеїзованої інтелігенції— носіїв поступу і сівачів європейських ідей. До її числа належать декабристи і автор “Історії Русів”. М. Драгоманов мав усі підстави стверджувати, що в ті часи, коли писалась “Історія Русів”, козацька історія відбивала й вільний дух по всій Росії, як це видно із “Исповеди Наливайка” й “Войнаровского”, сприяла українському національному відродженню та становленню нової української літератури. В “Історії Русів” можна знайти витоки “Полтави” О. Пушкіна і “Тараса Бульби” М. Гоголя, творчості українських романтиків і Т. Шевченка. “Історія Русів” сприяла процесу входження української літератури в новоєвропейську літературну систему. Основу цього процесу складала перебудова жанрово-стильової системи української літератури. Відбувалося як трансформування літературних та фольклорних жанрів і стилів, так і залучення й освоєння жанрів і стилів західноєвропейських та західнослов’янських літератур.

Наголошуємо, що у роботі досліджуються лише історико-літературні аспекти проблемі!, які й досі майже не потрапляли в коло уваги дослідників,— контактно-генетичні зв’язки “Історії Русів” із літературами західноєвропейськими і західнослов’янськими, типологія художніх течій і структур, формування своєрідної жанрово-стильової системи нової української літератури.

Підрозділ 3.2. “Рецепція образу Мазепи в історичних жанрах європейської літератури”. Бурхлива соціально-політична історія України викликала значний дослідницький інтерес у Європі. Відповідно з’являються її рецепції художньою літературою, про що свідчать західні джерела XVII-

XVIII ст, У центрі уваги — постать Богдана Хмельницького, події 1709 р., Іван Мазепа, Пилип Орлик та інші. “Козакоманія” і “мазепоманія” в перші десятиріччя XIX століття охопила всю Європу, що відбилося в “Історії Карла XII” Вольтера, з легкої руки якого скандально-романтична історія про любовний зв’язок Мазепи з дружиною польського дворянина і помсту останнього стала основою літературних творів Д. Байрона (“Мазепа”, 1818), Б. Залєського (“Думки Мазепи”, 1824), К. Рилєєва (“Войнаровський”, 1825),

В. Гюго (“Мазепа”, 1828), О. Пушкіна (“Полтава”, 1829), Ю. Словацького (“Мазепа”, 1839) та ін. Особиста драма гетьмана надихнула митців: Буланжера, Делякруа, Жеріко, Верне; композиторів Ліста та Чайковського.

Закономірним, нам видається, факт першої появи поеми “Мазепа” Д. Байрона в Англії, де Україна бачилася землею, мало позначеною цивілізацією, хранителькою “природної” свободи і “натуральної” людини. Пост не приховує своєї симпатії до гетьмана — похмурого, старого, стомленого і ... сильного, "як дуб той віковий”, демократичного і “славного ватажка”, надійного і вірного бойового товариша, відважного воїна, рівного якому “Від Олександрович часів” Карл XII не знає. Любовна пригода 50-літньої давності оживає в розповіді самого Мазепи в найдрібніших деталях у ІУ-ХХ розділах поеми з усіма атрибутами романтичної поетики: таємничого пейзажу — бурхливого, зловісного, баладного сюжету, високої патетики.

1828 року з’являється “Мазепа” В. Гюго, де зовсім зникають “бапронівські” нечисленні “реаліХ’ (фортеці, замки, степи і лісп), і з’являється ‘‘орієнтальна пустеля”. Герою вже не притаманні історичні риси, він лише служить моделлю для демонстрації польотів поетичного натхнення романтичного генія. На противагу Д. Байрону і В. Гюго автора “Історії Русів” Мазепа цікавить як історична постать — державний муж, гетьман України, військовий стратег. Інформацію про пікантні подробиці особистого життя гетьмана, явно для нього неприємну, він тактовно обминає, пославшись на високий авторитет Вольтера. Історичне, моральне і натуральне право кожного народу на самостійний державно-політичний розвиток — становить зміст та ідею “Історії Русів”. Кожен, хто захищає це право, заслуговує вдячної пам’яті і похвали. Захисником цього права в “Історії Русів”показано гетьмана Івана Мазепу.

“Історія Русів” стала чи не першою спробою порушення традиційно звинувачувальної методології і показала гетьмана як патріота України, доброчесного реалізатора державницьких заходів щодо покращення життя козацтва та селянства. Гетьман — особистість неординарна. Наділений талантом непересічним, мужністю незвичайною, шляхетністю великою, він є антиподом образу Мазепи, створеного О. Пушкіним в “Полтаві”, де Петро І — герой-патріот, а Мазепа — зрадник і ’’злодій”. ГІоет не приховує захоплення патріотизмом, мужністю Петра, оспіваного ним у “Стансах’’ (1826), “Арапі Петра Великого” (1827), як самодержця, який “самодержавною рукою” “смело сеял просвещенье” і “не страшился народной свободы", як і відрази до 1. Мазепи, якого “зображено як цілковитого негідника, хоч його негідництво й не виглядає переконливим”1. Щоб опоетизувати реформаторство “білого царя”, ного “будівниче” значення, О. Пушкін визнає “благодійності самодержавства” для Росії. Жити й діяти в ім’я “загального", іти шляхами Петра — до цього закликає поет усіх тих, хто хоче, щоб їх життя не минуло “как сон пустой” (“Медный всадник”). Пушкінська рецепція історії ріднить його з Вольтерівською “Історією Росії за Петра Великого” (1763), що викликала в Д’Аламбера “огиду низістю й безсоромністю вихвалянь” і відрізняє від автора “Історії Русів”, який, хоч визнає І. Мазепу зрадником, але показує його державним діячем європейського масштабу, патріотом України, метою політики якого була консолідація українських земель та встановлення автократичної влади. Не випадково саме його устами автор висловлює головну ідею твору, що найбільшою цінністю для народу є незалежна національна держава. ”А як допустити Царя Російського вийти переможцем, то вже лиха година прийде до нас од самого Царя того; бо ви бачите, що хоч він походить од коліна, вибраного народом з дворянства свого, але, придбавши собі владу необмежену, карає народ той свавільно, і не тільки свобода та добро народне, але й саме життя його підбиті єдиній волі та забаганці Царській. Бачили ви і наслідки деспотизму того, яким він винищив численні родини найбільш варварськими карами за провини, стягнені наклепом та вимушені тиранськими тортурами, що їх ніякий народ стерпіти її перетерпіти не годен”(258).

Мазепа, за анонімним автором, — покровитель української церкви П меценат національної просвіти, оборонець посполитих, простих козаків, яких Петро 1 виснажував непосильними походами й працею під час побудови фортець.

У плані вивчення контактно-генетичних зв’язків як системи у тісній взаємодії з історико-типологічними процесами було проаналізовано явища національних літератур як художніх систем, які адаптують, асимілюють відповідно внутрішніх законів свого розвитку інонаціональні елементи.

Луцький Ю. Між Гоголем і Шевченко. — К.:Чае, 1998. — С. 104.

Піддавши аналізу драму “Мазепа” 10. Словацького, робимо акцент не так на джерело запозичених мотивів або художніх образів, як на їх функцію і творчу роль у новій художній структурі, типологічну спорідненість “Історії Русів” із драмою польського письменника.

Якщо Ю. Словацького цікавлять виключно любовні перипетії юного королівського пажа, в які він залучає інших героїв трагедії, його готовність до поєдинку за “даму серця”, то автор “Історії Русів” акцентує на іншу сторону характеру Мазепи — шляхетність, лицарство і розсудливість державного мужа. Його не цікавлять любовні інтриги Мазепи, про які він не знає. “Славнозвісний філософ і письменник п. Вольтер в Історії своїй про Карла XII, Короля Шведського, пише про Мазепу, що “він був породи польської і вихований у тій країні Єзуїтами, через те, що знав він декілька красних по-тодішньому наук"(С. 237).

Анонімному автору імпонувала критика Вольтера “нерозумного” суспільно-політичного ладу Речі Посполитої, під протекцією якої була Україна, через яку багаті землі України піддались такій руйнації і запустінню; поділяв автор “Історії Русів” осуджувальний пафос Вольтера щодо безправності третього стану, рабського становища селян і співчутливе витлумачення визвольних прагнень України, яка “завжди прагнула свободи” (Вольгер), але оточена з усіх боків Московією, Портою і Польщею, змушена була шукати протекторату, володаря серед цих трьох держав. Найбільше імпонував Вольтер анонімному автору новим, прихильним поглядом на Україну, невідомим сучасникам, чим пишався і сам Вольтер: “Наприклад, про Україну, у нас знали тільки книгу Боплана, але цю книгу написала людина, прихильна до поляків. У той час, за гетьмана Хмельницького, Україна була майже незалежна держава, потім у союзі з Московією”..1

“Історія Русів” стала чи не першою спробою піддати сумнівам українсько-російські зв’язки після Переяславської угоди і ’’зраду” гетьмана І. Мазепи. Всі найкращі уми України початку й середини XIX століття задумувалися над цією проблемою і в пошуках національної тотожності щораз радикальніше стверджували відмінність України як етнічної та історичної реалії.

Підрозділ 3.3 “Історія Русів” — предтеча, імпульс і джерело українських романтиків (30-40 рр.)”. Інтерес українських романтиків початку 30-х рр. до історичної національної теми, значною мірою викликаний “Історією Русів”, підпорядковувався актуальним завданням національно-культурного та національно-визвольного руху. Звеличенням волелюбності козацтва автор “Історії Русів”, а за ним П. Білецький-Носенко, Є. Гребінка, М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко, поети харківської школи романтиків

1 Цит. за ки. : Савич А. Нариси з історії культурних рухів на Україні та Білорусії в ХУІ-ХУІІІ в. — І<„ 1928. — С. 46.

сприяли зародженню та розвитку громадянських мотивів в українській літературі, найвиразнішим інтерпретатором яких був Т. Шевченко. Увага до фольклору Гі історії зумовлювала постановку національних проблем, а також входила як істотний чинник в естетичну платформу романтизму, стимулювала філософські запити, закладала міцний фундамент національної свідомості щойно пробудженого українства, що відкривало саму сутність власної ідентичності. Утверджуючись на національній основі, культура епохи романтизму вступала в тісні контакти з культурами інших слов’янських народів і брала на озброєння ідею слов’янської взаємності і співробітництва як запоруку спільного суспільного і культурного розвитку.

На основі "Історії Русів" і під безпосереднім її впливом написані такі твори, як перший в новій українській літературі історичний роман “Зиновий Богдан Хмельницкий. Историческая картина событий, нравов и обычаев XVII века в Малороссии, 1829 года, в трёх частях, с позднейшими дополнениями” П. Білецького-Носенка; “Максим Перебийніс” М. Максимовича; роман “Михайло Чарнпшенко, или Малороссия восемьдесят лет назад” П. Куліша; драматична поема “Богдан” Є. Гребінки; поеми “Мазепа”, “Полуботок” C. Руданського; історичні твори поетів-романтпків і Т. Шевченка. Осмислюючи проблему українського народу як самобутньої окремої нації, письменники роблять спроби мовою Хмельницького, Пушкаря, Дорошенка, Палія, Апостола, Мазепи передати нащадкам героїку народу, так яскраво й піднесено розказану автором “Історії Русів”.

Змагання за народність літератури, а звідси й увага до фольклору, етнографії, мови (національно-фольклорний тип мислення), вивчення життя й історії українського народу виступали теоретичними засадами естетичної концепції українських романтиків 20-40-х рр. На базі народних пісень М Костомаров персоніфікував суспільну свідомість (”дух народу”) українців, зробив спробу доказати самобутність історії кожного народу, переконати, що справжня історія — це історія не держави, а народу. Історичне минуле, зв’язок із фольклором, література народною мовою, обстоювання народності для М. Костомарова були принципами нового світобачення і світорозуміння, практичним інструментом художнього узагальнення, основою певної естетико-теоретичної програми, що згодом зіставлялася в історико-тппологічному плані. Вже в спаленій праці про унію визначився “сепаратизм”, почерпнутий з “Історії Русів”, пізніше так широко виражений у монографії “Дві народності” і в “Книгах буття українського народу”.

М. Костомаров залишив біля 320 праць, багато з яких присвячені добі Гетьманщини: “Руина” (1879-1880), “История козачества в памятниках южнорусского народного песенного творчества” (1880), перша в світовій історіографії фундаментальна монографія “Мазепа”(1882), “Мазепенцы” (1884), монографія “Богдан Хмельницкий и возвращение Южной Руси к России”, над якою вчений працював усе життя (доведена до трьох томів за рік до смерті, 1884), Усі намагання “відмежуватися”, “очиститися” від “намулу”

“Історії Русів" у подальших редакціях не дали бажаного результату, що визнав і сам М. Костомаров.

Перейнятий національною ідеєю, почерпнутою з "Історії Русів” і фольклору. М. Костомаров переніс її у статутні документи Кирило-Мефодіївського братства, ідеї якого співзвучні з ідеями європейських політичних та культурних діячів: Я. Коллара, П. Шафарика, В. Караджича та ін. Розходячись у дрібницях, вони відзначались єдиним баченням глобальних проблем: національної (право вільного розвитку кожної нації як

окремішності); соціальної (знищення кріпосного права); політичної (федерація слов’янських республік). Утративши свою державність, слов’яни (чехи, словаки, поляки, українці ) вбачали політичну свободу у федерації на основі рівноправності. У “Книгах буття українського народу” — головному ідеологічному документі Кирило-Мефодіївського братства— М. Костомаров стисло дає образ історіософської концепції України, згідно з якою історичний шлях людства накреслений Богом.

Відзначаємо типологічну спорідненість “Історії Русів” з українською та європейською літературами у широкому звертанні до Біблії як арсеналу соціально гострих ідей і викривального пафосу, грізних попереджень і патетпчнпх пророцтв. З огляду на ідейні концепції автора “Історії Русів” М. Костомаров трактує народ України, козацтво, як таке, що не любило ні царя, ні папа і " чистоту християнську держала”. Саме Україні судилося підняти всіх братів-слов’ян на боротьбу за волю. Історичний поступ як вияв духу народу має відповідати моральному закону, тому відоме у єзуїтів правило — “для доброї цілі дозволяти лихі засоби” — для М. Костомарова і братчиків неприйнятне й аморальне.

З цієї точки зору можна розцінювати й концепцію України Пантелеймона Куліша, що за всіх його хитань та неодноразових змін світоглядних позицій (від козакофільства до козакофобства, від поклоніння “західництву” до нищівної критики його) була вагомим унеском у теоретичне обгрунтування філософії української ідеї. В усіх змінах інтересів, позицій, ідеалів, різноманітних і суперечливих виявах його дуалістичного творчого “я” простежується один ідейний стрижень — піднесення українського народу до самоусвідомлення й ідея України, з огляду на яку розцінюється все розмаїття навколишнього світу. Цілком у дусі часу, відповідно до етапу т. зв. "фольклорного романтизму” перші літературні спроби П. Куліша пов’язані із записом і літературною обробкою фольклорних переказів та “Історії Русів”, списком якої він володів ( поема “Україна”, роман “Михайло Чарнишенко, або Малоросія вісімдесять років назад”).

Написана як результат політичних поглядів певної суспільної групи, виразно опозиційної та амтиімперіалістичної, “Історія Русів” посіла особливе місце в історії суспільно-політичної думки і найяскравішого її репрезентанта Тараса Шевченка. Оцінюючи загальне значення “Історії Русів” для української культури, М. Драгоманов назвав її “предтечею “Кобзаря”.

Т. Шевченко брав з “Історії Русів” цілі картини і ніщо, окрім Біблії, не мало такої сили над системою його думок, як вона. Посилання на “Історію Русів” знаходимо в повістях, написаних на засланні: “Близнецы”, “Прогулка с удовольствием и не без морали”, у драматичному уривку “Никита Гайдай”.

“Історія Русів” немовби нагадувала Т. Шевченкові про невичерпне багатство, яке таїла рідна історія, для нових тем і сюжетів, що вийшли б за межі родинного побуту, і для ширших громадянських роздумів про долю своєї батьківщини; вона прямо чи опосередковано сприяла формуванню громадянського осмислення минулого, характерного уже для ранніх поем (“Іван Підкова” і “Тарасова ніч” (1839), сприяла глибшому усвідомленню своєї людської гідності, а в гармонії з покликанням прислужилася до виходу поетичної збірки “Кобзар”, поеми “Гайдамаки”, поем періоду “трьох літ”.

Аналіз творів “Розрита могила”, “Великий льох”, “Чернець”, “Сліпий” та інших в аспекті досліджуваної проблеми дозволив вирізнити заслугу 1'. Шевченка в реалізації здобутків автора “Історії Русів” та своїх попередників у створенні літератури на новій основі, піднесенні й становленні сучасної літературної української мови, активізації й пробудженні національної свідомості, створенні типу національної культури, розширенні проблематики, форм, урізноманітненні характеру зв’язків з європейською культурою, що були і залишаються обов’язковими для письменників наступних поколінь.

З “Історією Русів” та іменем Т. Шевченка українська література входить у свідомість інонаціональної критики як нова велика література, представники якої з огляду на проголошувані концепції свободи і справедливості порівнюються з найвидатнішими явищами у світі.

У висновках до третього розділу стверджуємо, що новий підхід до відтворення життя заперечував застарілі естетичні канони і схеми; раціональне поступалося місцем емоційному, розкутість стилю — збагаченню нових тем, сюжетів, мотивів (ліричні, соціально-побутові, історичні), розробкою нових жанрів (елегія, пісня, романс, думка, балада, ліро-епічна поема, історична трагедія, історичний роман); збагаченню арсеналу художніх засобів (використання міфів, символів; висока культура віршування; урізноманітнення строфіки, поглиблення музичності, збагачення ритміки) — все це привнесли у літературу романтики 30-40-х рр. і Т. Шевченко. Створивши українську романтичну школу, вони стали найяскравішими виразниками епохи національного відродження, теоретиками і практиками народності літератури (М. Костомаров, П. Куліш), а “Історія Русів" — предтечею, імпульсом і джерелом українського романтизму.

ВИСНОВКИ

У загальних висновках систематизовано основні положення й узагальнено проблеми щодо багатоплановості (а не бінарності, як то

спорадично трапляється у працях учених досі) зв’язків “Історії Русів” з українською і зарубіжною (у сучасному розумінні) літературами, причому беруться до уваги впливи не лише на рівнях генетичному й контактному, а й типологічні сходження того специфічного гатунку, які можна назвати впливами через дух часу, зокрема в руслі романтизму, що охопив не лише мистецькі явища, а П гуманітарні науки.

Аналіз організації тексту “Історії Русів” дає підстави твердити, що енергія впливу цього твору закодована вже у його жанровій структурі особливого типу, утвореній на дифузії жанрових змістоформ — історіографічної (літопис, синтетичний трактат) і літературної (історико-політичний памфлет за пафосом, прообраз політичного роману-епопеї, героїко-трагічної епопеї, конструкції роману-хроніки). Таке поєднання ефективної якості і нової дії на читача (читабельність твору, інтерес до історії в час романтизму — добу національного відродження недержавних народів) сприяло популярності “Історії Русів”, посиленій всеєвропейським романтичним захопленням екзотизмом.

У понятті “контекст” убачаємо явища нейтральні стосовно “Історії Русів" та активізовані магнітним полем цього твору. Йдеться про активний контекст з його зустрічними течіями, який підлягає вивченню з урахуванням часового (системи літературних періодів), історико-культурного (національні, регіональні системи), художнього (системи літературних напрямів, стилів, жарів і самих творів) типів систем літературного розвитку.

Усебічний аналіз сукупності факторів популярності “Історії Русів” не лише внутрішніх (енергія жанру), а й зовнішніх (зустрічні течії) сприяв більш повному дослідженню характеру українського культурологічного процесу, основних тенденцій розвитку зв’язків “Історії Русів” з європейською літературою та її впливу на розвиток української літератури. У час тимчасових соціальних цінностей та ідеалів “Історія Русів” утверджувала вічні мистецькі цінності, незнищенність національного духовного досвіду та мудру життєву філософію.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВІДОБРАЖЕНО В НАСТУПНИХ ПУБЛІКАЦІЯХ: Монографії

1. "Історія Русів" у контексті доби — першої половини XIX сторіччя. — К: Айлант, 1997. — 115 с.

2. "Історія Русів" у контактно-генетичних зв'язках і типологічних сходженнях. — К: Айлант, 1998. — 240 с.

3. Європейський контекст “Історії Русів”. — Київ-Херсон: Айлант, 1999.

— 339 с.

Статті та інші роботи

4. "Історія Русів" у контексті мовної проблеми першої половини XIX ст. // Південний архів (філологічні науки): 36. наук. пр. — Херсон: ХДПІ, 1988.— Вип. І,— С. 8— 13.

5. К вопросу о системном взаимодействии образов автобиографического героя н Александра I в мемуарных хрониках декабристов // Русская филология. — Харьков: ХГПУ, 1994,—№ 4,— С. 28 —31.

6. Феномен "Історії Русів" у культурному житті України та Росії першої половини XIX ст. // Південний архів: 36. наук. пр. — Херсон: ХДПІ,

1997. — С. 66 — 72.

7. "Історія Русів"у генетичних зв'язках з українським національним рухом // Південний архів (філологічні науки): 36. наук. пр. — Херсон: ХДПІ,

1998, —Вип. II . —С. 76 — 81.

8. "Історія Русів" — перша пам'ятка української політичної думки: 36. наук. пр.— Херсон: ХДПІ, 1998. — Вип. II. — С. 11 — 14.

9. "Історія Русів" у історико-культурному житті 10-40 років XIX ст. // Південний архів (філологічні науки): Зо. наук. пр. — Херсон: ХДПУ,

1998, —Вип. III—С. II —20.

10. “Історія Русів” у контексті національного руху // Сучасний погляд на літературу: 36. наук. пр. — К.: КНПУ, 1999. — Вип. 1. — С. 14 — 22.

11. "Історія Русів" у контексті пушкінсько-декабристської літературної спадщини // Південний архів ( філологічні науки): 36. наук. пр. — Херсон: ХДПУ, 1999.— Вип. І, — С.13— 25.

12. “Історія Русів” та принцип народності у літературі першої половині! XIX ст. // Південий архів (філологічні науки): 36. наук. пр. — Херсон: ХДПУ,

1999. — Вип. II, — С. 166—181.

13. "Історія Русів" та її видавець // Рідні джерела. — 1999. — № 1. — С. 28

— 32.

14. Український романтизм 30-40 років XIX століття та "Історія Русів" // Південний архів ( філологічні науки): 36. наук. пр. — Херсон: ХДПУ,

• 1999, —Вип. III, —С. 4—27.

15. "Історія Русів" як літературний імпульс творчості Кондратія Рилєєва // Південний архів (філологічні науки): 36. наук. пр. — Херсон: ХДГІУ, 1999, —Вип. ІУ. — С.120—141.

16. "Історія Русів" у рецепції Миколи Гоголя // Слово і час. — 1999. — № 7.

— С. 38 —44.

17. "Історія Русів" у творчості Тараса Шевченка // Українська література в загальноосвітній школі . — 1999. — № 6. — С. 26 —30.

18. “Історія Русів” та її видавець Осип Бодянський // Дивослово. — 1999. — № 10 — С. 53 — 55.

зо

19. У контексті слов’янського фольклору // Слово і час. — 1999. — № 12. — С. 38—44.

20. “Історія Русів”: жанрова природа та енергія впливу // Південний архів (філологічні науки): 36. наук. пр. — Херсон: ХДПУ, 1999. — Вип. У. —

С. 17—21.

21. До питання художньо-історичних особливостей “Історії Русів”// Південний архів (філологічні науки): 36. наук. пр. — Херсон: ХДПУ,

1999. — Впп. УІ — С. 63 — 72.

22. Віддзеркалення історичної постаті гетьмана Мазепи у європейській літературі // Зарубіжна література в навчальних закладах. — 1999. — №

12. — С. 55 —56.

23. До проблеми авторства “Історії Русів” // Південний архів (філологічні науки): 36. наук. пр. — Херсон: ХДПУ, 1999. — Вип. УII. — С. 7 — 28.

24. “Історія Русів” та визвольний рух Росії першої чверті XIX століття // Південний архів (філологічні науки): 36. наук. пр. — Херсон: ХДПУ,

1999. — Вип. УІІІ.— С. 164—175

25. Особенности стиля русской мемуарно-автобиографической повести первой половины XIX века // Поетика художнього твору: Матер. Всеукр. наук.-теор. конф. — Київ-Херсон. — 1996. — С. 31 — 34.

26. Идеи ненасилия мира в контексте средневековой этноистории Украины (на материале "Истории Русов") // Наук. вісн. Південноукр. держ. пед. унту: 36. пр. — Одеса. — 1999. — Вип. 4. — С. 88 — 92.

27. ІІолітико-культурний контекст "Історії Русів" // Нова політика. — 1999.

— № 1. — С. 16 — 28.

28. Фольклорно-історична інтерпретація "Історії Русів" // Мистецтво та освіта. — 1999. — № 2. — С. 2 — 7.

29. Фольклорно-Історична інтерпретація "Історії Русів" // Мистецтво та освіта. — 1999. — № 3. — С. 2 — 6.

30. Філософська концепція "Історії Русів" // Рідна школа. — 1999. — № 4. —

С. 15—20.

31. "Історія Русів" у рецепції М. Костомарова: 36. наук. пр. — Херсон: ХДПУ, 1999.— Вип. XI. —С. 103 — 109.

32. Пам’ятка української історіографії // Південний архів (історичні науки): 36. наук. пр. — Херсон: ХДПУ, 1999. — Вип. II. — С. 111-123.

33. Політико-культурний контекст "Історії Русів" // Визвольний шлях. — Лондон-Київ. — 1999.— № 8. — С. 1010 — 1014.

Мішуков О.В. "Історія Русів" у європейському контексті. Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук

зі спеціальності 10.01.01 —українська література. Львівський Національний

університет імені І. Франка, Львів, 2000.

Дисертацію присвячено дослідженню європейського контексту видатної пам'ятки української історіографічної прози кінця XVIII — початку

XIX століття — "Історії Русів".

У роботі досліджується зв’язок та вплив "Історії Русів" на творчість Т. Шевченка, О. Пушкіна, М. Гоголя, В. Гюго, Д. Байрона, українських та польських романтиків. Автор досліджує історіософську концепцію, проблему авторства,, політико-культурний контекст, історії публікацій та зв'язок з українським національним рухом "Історії Русів". Розв’язується проблема творчої взаємодії літературної пам'ятки з історичними жанрами європейської літератури, фольклором слов'янських народів. У дисертації показано значення "Історії Русів" для становлення жанрової системи нової української літератури, формування національної гідності та самосвідомості в Україні, контактно-генетичні зв'язки "Історії Русів" із відомими літературними іменами, видатними творами та літературними процесами, що відбувалися в українській та європейській культурі ХУІІІ — XIX ст.

Ключові слова: історіографія, історіософія, рецепція, генетичні зв'язки, інтертекстуальні зв’язки, національна свідомість, духовні цінності, європейський контекст.

Міішуков О.В. "История Русов" в европейском контексте. Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора филологических наук по специальности 10.01.01 — украинская литература. Львовский Национальный университет им. И. Франко, Львов, 2000.

Диссертация посвящена изучению европейского контекста выдающейся памятки украинской историографической прозы конца XVIII — начала XIX века— "История Русов".

В работе исследуется связь и влияние "Истории Русов" на творчество Т. Шевченко, А. Пушкина, Н. Гоголя, Д. Байрона, украинских и польских романтиков. Автор анализирует историософскую концепцию, проблему авторства, политико-культурный контекст, историю публикации и связь с украинским национальным движением "Истории Русов". Раскрывается проблема творческого взаимодействия литературной памятки с историческим жанром европейской литературы, фольклором славянских народов. В диссертации показано значение "Истории Русов" для становления жанров повой украинской литературы, формирование национальной гордости и самоопределения Украины; контактно-генетические связи "Истории Русов" с крупнейшими литературными именами, произведениями, процессами, происходившими в украинской и европейской культуре XVIII — XIX веков.

Автор в ходе проведенного исследования впервые решил следующие задачи: изучил политико-культурный контекст “Истории Русов” (конец XVIII

— начало XIX в.); определил место и роль произведения в становлении украинской историографии и новой украинской литературы; дал авторский дискурс “Истории Русов” в контексте фольклорной стихии славян и литературного возрождения Украины; проследил историко-типологический

характер связи произведения с фольклорными жанрами славянских народов; проанализировал виды контактно-генетических связей “Истории Русов” с произведениями русских и польских писателей украинской школы; вывел и проанализировал типологические сходства образа Мазепы в рецепции “Истории Русов” и исторических жанров Д. Байрона, В. Гюго, Ю. Словацкого и др.; охарактеризовал произведение как предтечу, импульс и

художественный источник украинского романтизма 30-40-х годов XIX

столетия.

Ключевые слова: историография, историософия, рецепция,

генетические связи, интертекстуальные связи, национальное сознание, духовные ценности, европейский контекст. ■

Mishukov O.V. "History of Ruses" in European context.

Manuscript.

The thesis for competition of Doctor's Art Degree in speciality 10.01.01

— of Ukrainian Literature. — The Lviv National University named after Iv. Franko, Lviv, 2000.

The thesis is devoted to European context studying of prominent monument of Ukrainian historiographical prose of the end of the 18th — beginning of the XIX'1' centuries — "History of Ruses".

The influence of "History of Ruses" on the literary activity of T. Shevchenko, A. Pushkin, N. Gogol, Walter, Byron, Ukrainian and Polish romanticists is investigated in "History of Ruses". The author analyses the historical sophistical conception, the problem of the authorship, the political cultural context, the history of publication and the connection with the Ukrainian National Movement of "History of Ruses". The problem of creative interaction of the literary monument with the historical genre of the European Literature, Slav peoples' folklore is revealed in this work. The competitor shows the meaning of "History of Ruses'" for the forming of New Ukrainian Literature genres, for the development of national pride and Ukraine's self-determination, the contact genetic ties of "History of Ruses" with the greatest literary names, works, processes taken place in Ukrainian and European culture of the 18lh — 19"1 centuries.

Key words: historiography, historiosophy, receptia, genetic ties,

intertextual ties, national conscience, spiritual values, European context.