автореферат диссертации по истории, специальность ВАК РФ 07.00.01
диссертация на тему: Крестьянское повстанческое движение в период Украинской Державы /апрель-декабрь 1918 года/.

Полный текст автореферата диссертации по теме "Крестьянское повстанческое движение в период Украинской Державы /апрель-декабрь 1918 года/."

, п ьі'Ц чОЯ7

КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ іиені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису

ЗАХАРЧЕНКО Петро Павлович

СЕЛЯНСЬКО-ПОВСТАНСЬКИМ РУХ ЗА ДОБИ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ (квітень-грудень 1918 року)

Спеціальність 07.00.01 - Історія України

АВТОРЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Київ - 1997

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі новітньої історії України Київського університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор В.В.Мусієнко

Офіційні опоненти: доктор історичних наук

В. М .Волковинський,

кандидат історичних наук

В.М.Устименко

Провідна організація: Український державний лінгвістичний

університет

Захист відбудеться 12 травня 1997 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 01.01.32 в Київському університеті імені Тараса Шевченка (252033, м. Київ, вул. Воло-димирська, 60, ауд. 349).

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці університету (м.Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий " " квітня 1997 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат історичних наук, доцент

О.І.Божко

Структура дисертації. Дослідження складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку джерел та літератури.

Вступ. Актуальність теми. Всеохоплюючий процес переосмислення нашої минувшини, започаткований декілька років тому, торкнувся й проблематики селянсько-повстанського руху доби національно-визвольних змагань 1917-1921 років. Оскільки процеси 80-річної давнини і нинішні часом близькі до схожості, попередити їх небажаний розвиток є одним із завдань сучасної історичної науки. Докорінне реформування суспільних, виробничих відносин, зміна форм власності потребують від науковців нині вироблення ефективних рекомендацій задля уникнення соціальних катаклізмів у ході проведення радикальних політичних і соціальних перетворень.

Вивчення проблеми свідчить про її політично-кон”юктурну заангажованість, здійснену багаторічними зусиллями радянської історичної науки. Ідеологія держави заперечувала будь-які наукові розробки поза межами партійної методології, класове спрямування якої значною мірою позначилося саме на дослідженнях періоду громадянської війни. Апріорній заданості висновків підпорядковувалася уся дослідницька робота з документами, науковою літературою, з джерельною базою загалом. Відповідним чином відібрані документи слугували ствердженню запрограмованої схеми повстанського руху періоду національно-визвольних змагань загалом і доби Української Держави - зокрема. Відтак, об”єктивно назріла необхідність у синтезному дослідженні селянсько-повстанського руху у квітні - грудні 1918 року, в якому був би на нових методологічних засадах здійснений неупереджений аналіз досвіду боротьби українського селянства за національну, політичну і соціальну свободи.

Предметом дослідження стали причини, передумови, спонукальні чинники та мотиви селянських виступів, кожного зо-

крема, і всього руху в цілому, їхній хід, розгортання, тактичні прийоми повсталих, а головне - політичне і соціальне наповнення гасел, під якими провадилася визвольна боротьба.

Об”єктом аналізу є селянсько-повстанський рух за доби Української Держави гетьмана П.Скоропадського. Він розглядається у контексті із внутрішнім курсом уряду та орієнтованою на викачування продовольчих і сировинних ресурсів політикою австро-угорського та німецького командування,

Стан наукової розробки проблеми. Наявну літературу з тематики дослідження можна умовно поділити на три групи. До першої віднесемо літературу представників української діаспори, що включає праці обох конфронтуючих між собою напрямків -прихильників Центральної Ради1 та прибічників Української Держави гетьмана Скоропадського2. Суперництво негативно позначилося на науковому рівні досліджень. Тенденційність була відмітною рисою всієї зарубіжної україністики. Однак, у порівнянні з часто надуманими оцінками та висновками радянської історіографії, література діаспори вигідно відрізняється в кращий бік. Остання не зазнала тотального тиску ідеології однієї партії, яка визначала не тільки напрямки історичних досліджень, а й програмувала заданість оцінкам минулого.

1 Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. -Нью-Йорк, 1958; Стахів М. Україна проти більшовиків. Нариси з історії агресії совєтської Росії. -Кн.2. -Тернопіль, 1993 та ін.

2 Лазаревський Г. Гетьманщина //За державність. -1932. -36.2. -С.197-216; Зб.З. -С.234-268; Гирський Д. Дивні способи виправдування антидержавної політики. -Торонто, 1973; Солуха П. Договір з Москвою проти Гетьмана Павла Скоропадського. -Б.м., 1973; Липинський В. Листи до братів-хліборобів про ідею і організацію українського монархізму. - Відень, 1926 та ін.

з

Різноманітні аспекти досліджуваної проблеми заторкували-ся істориками діаспори як у загальних працях з історії України3, так і роботах, що висвітлювали певні періоди її минувшини4. Осібно серед них стоять праці симпатика гетьманської держави, її урядовця і історика Д.Дорошенка. Адепт Гетьманату головну причину селянських виступів бачить у нездатності Центральної Ради утримати соціальну рівновагу на селі та побороти у зародку самочинний антипоміщицький рух українського селянства. Попри певну апологетику його праці, автора відзначає прагнення до не-упередженого висвітлення подій та до об’єктивних висновків5.

Значну допомогу в розробці обраної теми надали роботи, присвячені історії української революції. В. Винниченко, І. Мазепа, П. Феденко, М. Шаповал багато уваги приділили аналізу суспільно-політичного життя України та міжпартійних чвар періоду національно-визвольних змагань 1917-1921 років6. Багатим

3 Полонська-Василенко Н. Історія України. -1.2. -К., 1992; Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. -Львів, 1992; Субтельний О. Україна. Історія. -К., 1992 та ін.

4 Гунчак Т. Україна. Перша половина двадцятого століття. Нариси політичної історії. -К., 1993; Нагаєвський і. Історія Української держави двадцятого століття. -К., 1993 та ін.

5 Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 рр. -Т. 1-2. -Ужгород, 1930-1932: Дорошенко Д. Замітки до історії 1918 року на Україні // Хліборобська Україна. -1921. -Зб.У-УІ. -С.75-105; Державник Д. При будові державносте // Діло. -1931. -7 січня.

6 Винниченко В. Відродження нації. Історія Української революції /марець 1917 р.-грудень 1919 р./. -4.1-3. -Київ -Відень, 1920; Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. 1917-1921. -Т.З. -Прага, 1942; Мазепа І., Феденко П. З історії української революції. -Прага, 1930; Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. -Прага, 1928.

фактичним матеріалом, узагальнюючими оцінками окремих етапів визвольних змагань відзначається праця одного з лідерів українських есерів П.Христюка7. Однак партійна належність автора не сприяла об’єктивному його викладенню. Діяльність усіх партій, окрім УПСР, опорою якої були селянські маси, піддана нищівній критиці. Частину місця у роботі автор відводить висвітленню спротиву українського селянства методам здійснення окупаційного режиму австро-німецьким військом та способам розв”язання аграрного питання гетьманською владою. Серед постійно імпульсуючих невдоволенням чинників, готових підняти збройні заворушення, П. Христюк називає передусім власну партію, а також близьке до неї об”єднання селянських спілок.

З робіт, що наближають читача до розуміння причин анти-гетьманського повстанського руху, слід відзначити розвідку В. Бориса8. У ній автор робить спробу з’ясувати роль Вільного Козацтва у суспільному житті, показати політичну еволюцію озброєної сили від виконання найпростіших функцій по охороні краю до висоти свідомого поборника української державності. У роботі, яка хронологічно виходить за окреслені назвою рамки, дослідник доводить, що вільнокозачі загони становили основний кістяк багатьох повстанських формувань. Саме ця національно орієнтована сила визначала політичне обличчя низки анти-гетьманських виступів і спрямовувала вістря збройної боротьби проти тих, хто стояв на заваді її розумінню свободи.

Відірвана від рідної землі, позбавлена можливості використання усього обсягу документів, пов’язана міжпартійними чва-

7 Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції 1917-1920 років. -Т.3-4. -Відень, 1921-1922.

а Борис В. Вільне Козацтво. Ідея узброєного народу в 1917 р. на Україні. - Львів, 1934.

рами і боротьбою угрупувань історіографія української діаспори не спромоглася подолати звичного в таких умовах певного нальоту особистих пристрастей та політичних уподобань, а відтак, не змогла у повній мірі розкрити сутність тих явищ, що мали місце в Україні року 1918.

Стан наукової розробки проблеми радянською історіографією, яка складає другу групу досліджень, відзначається передусім значною кількістю однопланової літератури. У більшості своїй вона хибує на односторонні оцінки та висновки, їй притаманний схематизм та фрагментарність. Вибірковий підбір ілю-страційного антуражу фактів дослідники підпорядковували єдиній меті - скласти панегірик більшовицькій партії, як керівній силі ан-тигетьманського руху, показати провідну місію пролетаріату та зайвий раз відмітити наявність “повального" прагнення народних мас до радянської форми правління.

І все ж правда пробивала собі дорогу. Про провал спроби більшовиків підняти загальне збройне повстання, заплановане на

6 серпня 1918 року, першим згадав М. Яворський, хоча причини невдачі і не розкрив. Саме йому належить чи не єдине у радянській історіографії об’єктивне визнання домінуючої ролі Директорії, а не більшовиків, у антигетьманському повстанні 9.

Фізичний та ідеологічний терор 30-х років завершив процес перетворення історії із науки у служницю сталінського режиму. Утвердження у Німеччині фашизму та розв'язання нею війни з СРСР, змусили повернутися до уроків кайзерівської окупації в 1918 році. Якщо деякі роботи цього періоду написані на догоду

9 Яворський М. І. Революція на Вкраїні в її головніших етапах. -Харків, 1923.

часу і носили здебільш агітаційний характер10, то розвідка С. Маркова не вкладалася вповні в радянську історіографічну схему. Наперекір їй, автор визнавав провідною роль селянства, а не пролетаріату, у повстанській війні 1918 року11. Всього ж за роки Великої Вітчизняної війни і в повоєнне десятиліття було опубліковано близько 50 робіт, що в тій чи іншій мірі торкалися теми дисертаційного дослідження.

Хід громадянської війни в Україні 1918 року знайшов своє відображення у монографіях 1950-60-х років М. Рубача, Ю. Білана, Є. Скляренка, В. Тичини та інших12. Об”єктом дослідницького інтересу у них залишилася більшовицька партія, а також діяльність її членів по організації народних мас на боротьбу із гетьманським режимом. Водночас автори обійшли увагою діяльність українських партій і політичних угрупувань, що увійшли до складу Українського національного союзу, проігнорували вне-

10 Прокопенко Н. Боевые эпизоды партизанской борьбы на Украине в 1918 г. -Саратов, 1942; Деренковский Г. Отечественная война против германских оккупантов в 1918 году. -Саратов, 1942.

11 Марков С. Ф. Отечественная война против германских оккупантов на Украине. -М., 1941.

12 Рубач М.А. Очерки по истории революционного преобразования аграрных отношений на Украине в период проведения Октябрьской революции. -К., 1957; Белан Ю. Я. Отечественная война украинского народа против немецких оккупантов в 1918 году. -К., 1960; Скпяренко Є.М. Боротьба трудящих України проти німецько-австрійських окупантів і гетьманщини. -К, 1960; Тичина В. Є. Боротьба проти німецьких окупантів і внутрішньої контреволюції на Україні у 1918 році. -Харків, 1969; Супруненко Н.И. Очерки истории гражданской войны и иностранной военной интервенции на Украине /1918-1920/. -М., 1966 та ін.

сок лівих есерів у справі мобілізації селянства на визвольну боротьбу та створенні партизансько-повстанських загонів.

У загальних працях з історії України, СРСР, компартії України селянський рух пов”язується в основному із збройними виступами на Чернігівщині, Звенигородщині, Таращанщині. Інші повстання залишилися поза увагою авторів колективних праць13. Такий же підхід притаманний і загальним працям з історії громадянської війни. Проте хід повстань у них висвітлюється більш розлого і деталізовано14.

Радянська історіографія 1970-80-х років розширила дослідницьке поле проблеми, загостривши увагу на витоках аграрного руху та його причинах - внутрішнього та зовнішнього характеру15. Разом з тим, науковий інтерес дослідників став зміщуватися до суміжної проблематики. Пильну увагу істориків привернула діяльність різноманітних політичних партій першої чверті XX століття. І хоча політичні сили, що змагалися з більшовиками за владу в Україні зображені тенденційно, однак широкому зага-

13 История СССР с древнейших времен до наших дней: В 12 т. -Т.7. -М., 1967; История коммунистической партии Советского Союза: В 6 т. -Т,3, кн. 1-2. -М., 1968; Історія Української РСР: В 10 т. -Т.5. -К., 1984 та ін.

14 История гражданской войны в СССР. -Т.2-3. -М., 1957; Українська РСР в період громадянської війни 1917-1920 pp.: В 3 т. -К., 19671970; Гражданская война в СССР: В 2 т. -М., 1980-1986 та ін.

15 Хміль І.В. Трудяще селянство України у боротьбі за владу Рад. -К., 1977; Верстюк В.Ф. Боротьба трудящого селянства України за зміцнення влади Рад. -К., 1984; Петров В. И. Отражение Страной Советов нашествия германского империализма в 1918 году. -М., 1980 та ін.

лу відкрилася можливість познайомитися з лідерами українських партій, дізнатися про їхні ідеї та прагнення16.

Період перебудови заклав підвалини процесу переосмислення історії громадянської війни взагалі і повстанського руху зокрема. З кінця 80-х років стали з’являтися окремі публікації, що піддавали сумніву вироблену радянською історіографією схему подій революції та громадянської війни17.

Загалом радянська історіографія періоду революції та громадянської війни в Україні увібрала в себе відомі хиби історичної науки і не змогла об’єктивну дійсність поставити вище партійної ортодоксальності. Тому й залишився недослідженим цілий спектр різноманітних проблем доби національно-визвольних змагань українського народу. І хоча рух опору, здавалося б, висвітлений достатньо широко, проте зустріти бодай натяки на існування серед повсталих гасел, відмінних від більшовицьких, було марною справою.

Молода вітчизняна історіографія, здобутки якої віднесемо до третьої групи, іде не встигла зосередитися на проблемах селянсько-повстанського руху, хоча перші кроки зусиллями В. Вол-

16 Ветров Р. Нм Черненко А. М. Октябрьская революция и банкротство эсеров на Украине. -Днепропетровск, 1983; Курас I. Ф. Повчальний урок історії. Ідейно-політичне банкротство Української соціал-демократичної робітничої партії. -К., 1986 та ін.

17 Гошуляк І. П. Політичні аспекти історії громадянської війни на

Україні // Український історичний журнал. -1990. -№12. -С.36-47; Гамрецький Ю. М. До вивчення національно-визвольного руху на Україні. -Там само. -С.60-73; Комин В.В. Нестор Махно: мифы и реальность. -М., -1990; Семанов С.М. Под черными знаменами Нестора Махно. -М., 1990 та ін. •

ковинського, В. Горака, В. Версткжа вже зроблені18. Здійснив вдалу спробу розвінчати занадто перебільшену роль більшовиків і їхньої партії у боротьбі проти австро-угорських та німецьких військ дослідник О. Фесик19. Окремі аспекти з означеної тематики висвітлюються в публікаціях А. Гриценко, С. Кульчицького, В. Барладяну-Бирладника та інших вітчизняних дослідників20.

Таким чином, аналіз стану наукової розробки проблеми дозволяє стверджувати, що попри значну кількість праць з означеної тематики, комплексного дослідження селянсько-повстанського руху за доби Української гетьманської держави не створено. Така спроба здійснюється у пропонованій дисертації.

Метою дисертації є дослідження селянського опору гетьманському і окупаційному режимам за доби Української Держави гетьмана Скоропадського, з його розмаїтістю, неоднорідністю, регіональними особливостями і внутрішніми суперечностями. З огляду на це, визначені основні завдання роботи:

18 Волковинський В. Нестор Махно: легенди і реальність. -К., 1994; Версткж В.Ф. Махновщина: селянський повстанський рух на Україні (1918-1921). -К., 1992; Версток В.Ф. Українська революція: доба Центральної Ради //УІЖ.-1995. -№2, 5-6; Горак В. Повстанець чи бандит? Трагедія отамана Григор”єва //Вітчизна. -1992. -№11. -

С. 124-132.

19 Фесик О.В. Боротьба проти австро-німецької окупації України в 1918 р. -Дис. канд. іст. наук. - Одеса, 1992.

20 Кульчицький С. Українська Держава часів гетьманщини // Український історичний журнал. -1992. -№7-8. -С.62-77; Гриценко А.П. Політичні сили у боротьбі за владу в Україні /кінець 1917 р. -початок 1919 р./. -К., 1993; Барладяну-Бирладник В. Повстання проти П. Скоропадського. Причини і наслідки //Останній гетьман. -К., 1993. -С.107-112 та ін.

- виявити витоки та передумови повстанського руху українського селянства у 1918 році;

- з”ясувати причини, які штовхали селянські маси на збройну боротьбу;

- оцінити внесок різноманітних політичних партій і рухів в організацію збройного опору;

- дослідити співвідношення спонтанності та організованості, соціального та національного факторів у виявах повстанської та партизанської боротьби;

- простежити еволюцію повстанських гасел, що консолідували і надихали селянські маси на визвольну боротьбу;

- проаналізувати та оцінити здобутки і втрати повсталого селянства у багатомісячному збройному протистоянні гетьманцям та окупантам.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють увесь період існування Української Держави, а при з’ясуванні витоків селянсько-повстанського руху виходять за межі зазначеного відтинку і простягаються аж до листопада 1917 року, до проголошення III Універсалом Центральної Ради засадничих принципів аграрного законодавства Української Народної Республіки. Із їх ухваленням, як свідчать документи, руйнація вікового селянського господарського укладу набула легітимного характеру і кинула хлібороба у вир безкомпромісної боротьби за перерозподіл власності.

Методологічною основою роботи стали принципи історизму та об”єктивності, які націлюють дослідника на конкретно-історичний підхід до фактів та подій і змушують перевіряти їхню достовірність за допомогою науково-порівняльного методу.

Джерельну базу дисертації становить комплекс документів і матеріалів з архівних фондів, документальних публікацій, мемуарної літератури, преси. Найважливішу тематичну інформа-

цію містить блок документів фонду Міністерства внутрішніх справ Української Держави (ф. 1216) Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України /ЦДАВО/.

Відображення проблеми в масиві різноманітних повідомлень, обіжників, циркулярів, директив представників центральних і місцевих органів виконавчої влади гетьманської держави, департаментів, відділів міністерства внутрішніх справ, доповідних губернських, повітових старост, рапортів чиновників державної варти дають можливість простежити за розгортанням повстанського руху на землях, що підлягали юрисдикції Української Держави. У переліку документів особливий інтерес викликають агентурні повідомлення освідомчого відділу державної варти, складені за результатами негласного нагляду за опозиційними до влади діячами політичних партій.

Серед документів фонду міністерства судових справ Української Держави (ф.2207) привертають увагу матеріали слідчих справ, порушених за фактами селянських заворушень. На основі співставлення свідчень потерпілих, допитів підозрюваних, за допомогою проведених інших слідчих дій можна з високою точністю відтворити хід повстань, їхні масштаби, з’ясувати вимоги учасників, оцінити характер та спрямування.

Розкрити характер взаємин і причини їх загострення між австро-угорською окупаційною владою та місцевим українським населенням значною мірою допомогли документи головноупов-новаженого представника гетьманського уряду в місцях розташування королівської і імператорської Східної армії (ф.2311).

Не можна обійти увагою і матеріали з досліджуваної тематики, що зберігаються в окремих фондах державного архіву Київської області. Це документи Київського губерніального старости Української Держави (ф.-р.2797), освідомчого відділу при Київському градоначальнику (ф.-р.2793), прокурора Київського

окружного суду (ф.183). Вони містять інформацію про динаміку зростання опозиційних настроїв у найбільш неспокійних повітах губернії, сповіщають про ефективність вживаних антипо-встанських заходів та й, зрештою, повідомляють про стан боротьби із різноманітними проявами злочинного характеру.

Джерельну базу істотно доповнили опубліковані документи21. Хоча їх підбір ідеологічно зорієнтований, вони розширили інформаційне поле дослідження. Так, із документів збірника “Гражданская война на Украине“, присвячених подіям часів гетьманської держави, лише 226 (22,4%) належать власне українським установам та громадським організаціям. Решту становлять рішення РКП(б), КП(б)У, раднаркому, витяги з московських більшовицьких газет тощо22. На загал, збірники документів, видані у радянську добу, не можуть забезпечити повноту дослідження обраної теми. У цьому сенсі важливіше значення мають документи, упорядкованії вітчизняними дослідниками останнім часом23.

При розробці проблеми знайшли застосування матеріали преси. Значному розширенню джерельної бази сприяли партійні газети, а серед них “Боротьба", “Нова Рада", “Червоний прапор", видання відповідно українських есерів, соціалістів-федералістів,

21 Німецько-австрійська інтервенція на Україні. -Т.1. -Б.м., 1933; Крах германской оккупации на Украине (по документам оккупантов). -М., 1936; Освободительная война украинского народа против германских оккупантов; Документы и материалы. -К., 1937; Розгром немецких захватчиков в 1918 году; Сб. материалов и документов. -М., 1943 та ін.

22 Гражданская война на Украине 1918-1920: Сборник документов и материалов. -Т. 1, кн.1. -К., 1967.

23 Конституційні акти України 1917-1920. -К., 1992; Українська Центральна Рада: Документи і матеріали. -Т.1. -К., 1996 та ін.

соціал-демократів. Багатий фактичний матеріал про рух опору на Правобережній Україні подають непартійні видання “Киевская мысль" та “Відродження”. Із запровадженням гетьманом П.Скоропадським суворої цензури насиченість цього джерела інформативністю істотно зменшилася. Проте і в таких умовах на шпальти газет інколи потрапляли відомості необхідного досліднику тематичного наповнення.

Серед періодики особливе місце зайняли офіційні видання Української Держави та її уряду. Вони систематично публікували законодавчі акти, нормативні матеріали та іншу інформацію, що стосувалися різноманітних аспектів внутрішнього життя та запроваджуваних перетворень у аграрному секторі української економіки. Йдеться насамперед про урядовий часопис “Державний вісник” та газету “Мир”, кілька номерів якої значною мірою присвячені перебігу подій антигетьманського повстання, очолюваного Директорією.

Іншу групу періодичних видань становлять газети і журнали української політичної та військової еміграції. Матеріали, друковані у “Таборі", “Тризубі", “Літопису Червоної Калини" обмежуються спогадами про окремі епізоди повстанської боротьби та загальними міркуваннями про визвольні змагання українського народу 1917-1921 років.

Мемуарна література дозволяє поглянути на події із “позицій" кількох ворогуючих між собою таборів. Цінні свідчення знаходимо у спогадах лідерів руху опору гетьманському і окупаційному режимам. Попри суб”єктивність та небезсторонність багатьох авторів, вони допомагають розібратися у сутності тогочасної політичної, національної та соціальної боротьби, простежити за її найважливішими етапами.

Особливу увагу привертають спогади керівників антигетьманського руху та чільних діячів українських соціалістичних

партій: Н. Махна, Ю. Тютюнника, П. Єрошевича, М. Шаповапа та інших24. В цьому переліку найбільшу увагу привертають мемуари одного із ініціаторів селянського руху на Київщині Юрія Тютюнника. Його свідчення, що підтверджуються архівними документами, спростовують загальноприйняту думку про провідну роль більшовиків у звенигородсько-таращанському повстанні та й у всій повстанській кампанії літа 1918 року.

Спогади лідерів Гетьманату дають можливість заглянути за лаштунки авансцени, де формувалася політична та соціально-економічна доктрина Української Держави25.

Наступний блок літератури складають мемуари радянських діячів, що перебували в стані ворожнечі і до Української Держави, і до уряду гетьмана П.Скоропадського. Всі вони написані з позиції пануючої тоді ідеології, носять конфронтаційний характер і потребують критичного ставлення до оцінок, узагальнень, а подекуди й до фактів26.

24 Махно Н. Украинская революция. -Т.З. -Париж, 1937; Єрошевич П.

З боротьби українського народу за свою незалежність // За державність. -36. 8. 1938. -С.9-66; Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. -Прага, 1928: Тютюнник Ю.

Революційна стихія. -Львів, 1937 та ін.

25 Скоропадський П. Спогади: кінець 1917 - грудень 1918. -Київ-Філадельфія, 1995; Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле. -Мюнхен, 1969.

26 Алешин А.П. Первые месяцы австро-германской оккупации в Николаеве //Летопись революции. -1922. -№5-6. -С.45-62; Козуб I. Повстання проти гетьманщини та петлюрівщини // Там само. -1930. -№5. -С.274-288; Калита Л.Г. 1918 рік на Ніжинщині /Дам само. -1933. -№1-2. -С.210-224 та ін.

Істотно доповнюють прогалини, залишені мемуаристами вищеназваних напрямків, свідчення представників білоемігрантського напрямку історіографії громадянської війни27.

Сукупність оглянутої літератури та масиву джерел дозволяє, в цілому, вирішити дослідницькі завдання, що поставлені перед дисертацією.

Наукова новизна дисертації визначається постановкою та розробкою досліджуваної проблеми, котра не отримала об”єктивного і неупередженого висвітлення в радянській історичній науці. На основі системного аналізу архівних та опублікованих документів, значна частина яких уводиться до наукового обігу вперше, матеріалів преси, блоку мемуарної літератури, дисертант робить спробу дослідити визвольний рух українського селянства за доби Української Держави гетьмана Скоропадського, переглянути усталені погляди на місце і роль політичних партій та громадських організацій у ньому, узагальнити надбання зарубіжної та вітчизняної історіографій в інтересах об”єктивного пізнання історії національно-визвольних змагань українського народу 1917-1921 років.

Практичне значення дисертації. Матеріали дослідження можуть бути використані для підготовки спеціальних і узагальнюючих праць з історії повстанського руху в Україні. Його результатами мають нагоду скористатися краєзнавці для вивчення регіональних селянських рухів. Залучені джерела можуть стати

27 Могилянский Н. Трагедия Украины (Из пережитого в Киеве в 1918 году) // Революция на Украине. По мемуарам белых. -М.-Л., 1930. -

С.115-135; Маргулиес М.С. Вооруженная интервенция на юге России // Французы в Одессе. Из белых мемуаров. -Л., 1928. -С.152-211; Лейхтенбергский Г. Воспоминания об Украине 1917-1918 гг. -Берлин, 1921, Деникин А.И. Очерки русской смуты. -М., 1991 та ін.

основою для підготовки збірника документів і матеріалів з даної теми.

Апробація роботи. Дисертація обговорювалася на засіданні кафедри новітньої історії України Київського університету імені Тараса Шевченка. Основний ї'і зміст відображений у публікаціях автора. Положення та висновки з окремих аспектів досліджуваної проблеми доповідалися на наукових читаннях, присвячених пам”яті Володимира Антоновича /Київ, 1995/, а також на республіканській конференції “Державність та демократія в Україні: проблеми гармонізації”/Київ,1996/. Результати

дослідження використовуються при читанні лекцій з історії України у Національній академії внутрішніх справ.

У першому розділі “Витоки та передумови аграрних виступів за доби Української Держави гетьмана Скоропадського” розглядається комплекс чинників соціального, політичного, психологічного походження, які істотно змінили вектор української революції, спрямувавши її мирний хід на шлях кровопролитного міжусобного протистояння. Найвагоміший серед них - триваюча світова війна. На її фронтах перебувала більша частина працездатного населення України, яке з початком революційних подій і, як наслідок, розкладом армії, стала самовільно повертатися додому. Із солдатами до селянських осель переносилася не тільки деформована воєнним лихоліттям атмосфера озлобленості й агресивності, а й нагромаджувалися арсенали зброї та боєприпасів.

У таких умовах, обраний Українською Центральною Радою курс на поглиблення соціалістичних перетворень у країні міг зде-тонувати соціальний вибух. І він стався у кінці 1917 року, після оприлюднення НІ Універсалом принципів аграрної реформи, що базувалися на засадах соціалізації землі. Освячені центральною

українською владою акції по захопленню землі, реманенту, привласненню чужих результатів праці з цього часу стали набувати широкого розповсюдження і масового характеру.

Новий виток соціальної конфронтації стався у зв"язку з укладенням 9 лютого 1918 року Берестейського миру і появою на українських землях частин союзних військ Австро-Угорщини та Німеччини. Цей факт частина потерпілих від земельного законодавства Центральної Ради сприйняла як сигнал до боротьби за повернення втрачених маєтностей. Особливу наполегливість виявили правобережні поміщики польської національності. Заручившись підтримкою дислокованих в Україні польських частин та мовчазною згодою австро-німецького командування, вони кинулися силоміць відновлювати порушені майнові права, та нарази-лідся на відчайдушний опір незаможного селянства. Потужною хвилею прокотилася низка повстань у березні-квітні 1918 року. Джерела зафіксували збройні виступи у Брацлавському, Літинському, Ямпільському повітах Подільської губернії. Поки що вони не мали жодного відношення до партійних структур, були стихійними і неорганізованими.

У другому розділі “Селянська повстанська війна літа 1918 року” автор дає аналіз суспільних змін, що сталися у результаті гетьманського перевороту, зосереджує увагу на внутрішній політиці уряду Української Держави та на широкому документальному матеріалі показує розгортання збройної боротьби переважно незаможних верств українського селянства проти методів її втілення.

Проголошена гетьманом П.Скоропадським Українська Держава поставила центральним завдання відновлення інституту приватної власності в усіх сферах суспільного життя. Найбільше важив аграрний сектор. Адже від його реформування залежала подальша доля української сторони у її взаєминах із Австро-

Угорщиною та Німеччиною. Врахуванню підлягали і фактори внутрішнього характеру. Саме тому законодавець ретельно шукав збалансований в усіх ланках варіант розв"язання земельного питання. Перші кроки на цьому шляху уряд зробив 15 травня 1918 року, затвердивши тимчасові правила відшкодування збитків потерпілим власникам. Особливі пріоритети надавалися власникам дрібних господарств. Услід вийшов “Тимчасовий закон про право продажу та купівлі землі поза міськими оселями”. Він закладав основи розвитку дрібних та середніх хліборобських господарств, відкривав можливість безземельним стати власниками куплених земельних ділянок. Однак законотворчість гетьмана та його уряду не доходила до основних мас селянства. На місцях опозиційними агітаторами наміри центральної влади подавалися в іншому, перекрученому вигляді.

Під впливом зазначених обставин, а також унаслідок безпідставних реквізицій та зловживань, здійснюваних переважно австро-угорською частиною окупаційних військ, у травні-червні 1918 року полум”я селянських заворушень із Поділля перекинулося на більшість губерній Української Держави. Селянська війна охопила Волинь, Київщину, Катеринославщину, Чернігівщину, Полтавщину. Стихійним виступам певну стрункість надавали козаки розформованих загонів Вільного Козацтва та комендантських сотень, укомплектованих ще Центральною Радою. Саме вони були ініціаторами найбільших антигетьманських повстань, відомих під назвами Звенигородсько-Таращанського та Могилів-Подільського. Провід повстанського руху влітку 1918 року тримали у своїх руках ліві українські есери. Опір став набирати виразних форм партизанської війни. Партизанські загони, на відміну від повстанських ватаг, відрізнялися кращою організованістю, маневреністю, бойовитістю, жорстким підпорядкуванням рядових бійців своєму керівному штабові.

У третьому розділі “Антигетьманський повстанський рух восени 1918 року” йдеться про внесок селянських збройних загонів у перемогу повстання, піднятого і очоленого Директорією проти гетьманського режиму.

Після провалу повстанської кампанії літа 1918 року центр урядової опозиції із гущі войовничого селянства перемістився до об”єднання національно-демократичних сил - Українського національного союзу. В окремих її складових як, зрештою, і у декого із членів президії, превалюючою з кінця вересня стала ідея повалення гетьманського режиму. Проте одностайного схвалення серед керівного ядра УНС вона не отримала. І тоді за матеріалізацію намірів взявся оперативний штаб Української партії соціапістів-революціонерів. Розробка плану проводилася таємно, поза Національним союзом.

Початок революцій у Австро-Угорщині та Німеччині, що довершили поразку Центральних держав у світовій війні, спонукали главу Української Держави остаточно визначитися у своїх політичних уподобаннях. Заборонивши проведення Національного конгресу та оприлюднивши 14 листопада 1918 року грамоту про федеративний зв”язок України з майбутньою небільшо-вицькою Росією, гетьман не тільки розв”язав руки національній демократії, а й назавжди відрізав шляхи до порозуміння з нею.

Основною рушійною силою повстання стало селянство. Саме воно, разом із корпусом Січових стрільців, складало основу повстанського війська Директорії. Селянські маси вабили гасла про безплатну передачу землі, про “диктатуру трудящих", про "повернення всіх соціальних і політичних здобутків революційної демократії”. Така невиразна платформа забезпечувала широке представництво у збройній акції різноманітних суспільних верств, політичних партій, громадських об"єднань. З перемогою повстання влада в Україні перейшла до Директорії УНР. Задекларо-

вані нею 26 грудня 1918 року політичні наміри свідчили про цілковите успадкування “новою” владою вад своєї ідейної попередниці - Центральної Ради.

Висновки дисертації. У результаті проведеного дослідження автор прийшов до ряду висновків, які й виносяться на захист:

- Підгрунтя повстанському рухові, що розгорнувся за доби Української Держави, заклали положення III Універсалу Української Центральної Ради про соціалізацію землі та відлуння “Декрету про землю” РНК РСФРР, що докотилося до України. Розпочинається неконтрольований, проте законодавчо санкціонований владою, процес реприватизації.

- Поява австро-угорських та німецьких військ на українських землях, послужила сигналом до організації землевласниками збройних формувань для насильницького повернення втраченої власності. Зупинити криваву вакханалію на селі, розв”язану каральними загонами, Центральна Рада була не в силах. Здійснювана ними ескалація насилля стала одним із додаткових чинників войовничої агресивності селянських мас.

- Встановлення гетьманського режиму, який підтримали ав-стро-угорські та німецькі військові кола, сприяло консолідації повсталого селянства. З цього моменту рух, розпочатий як вияв соціального невдоволення, став набирати виразного національного забарвлення і в подальшому носив антипоміщицький і національно-визвольний характер одночасно.

- На роль координуючого центру, у відсутності якого крилися причини невдач перших повстанських акцій, претендував очолюваний С.Петлюрою Всеукраїнський союз земств. Він складав найрадикальніше крило легальної опозиції, підтримував таємні контакти із ватажками повстанських загонів, розробляв і розсилав для них інструкції, організовував проведення антиурядової

пропаганди. Після арешту керівного складу союзу осередок опозиційних настроїв перемістився до об'єднання національно-демократичних сил - Українського національного союзу.

- Селянство було основною рушійною силою повстанського руху 1918 року. Політичний вплив на нього здійснювали: Українська партія соціалістів-революціонерів, її ліве крило, окремі представники соціалістів-самостійників та соціал-демократів. Повстанські формування очолювали ліві українські есери, вільні козаки, члени селянських спілок. Лише у кількох повітах Київщини, Чернігівщини та Полтавщини повстанський провід певний час перебував у руках більшовиків.

- Складовою успіху піднятого Директорією повстання була активна його підтримка селянськими загонами. Спільно з іншими опозиційними силами вони ліквідували Українську гетьманську цержаву і забезпечили на місцях перехід влади до Директорії УНР.

- Розроблена і пропонується періодизація селянсько-повстанського руху за доби Української Держави, в основу якої покладені масштаби розповсюдження, ступінь організованості та зівень наростання опору гетьманському і окупаційному режимам. Перший етап охоплює період з кінця квітня по кінець травня 1918 зоку. Другий - з кінця серпня - до середини листопада, третій -з середини листопада - до середини грудня 1918 року. Кожному

з етапів дається стисла характеристика.

Основні положення та висновки дисертації викладені у публікаціях:

1. Українське селянство в боротьбі за національне і соціальне визволення навесні 1918 року// Наукові записки з історії України Кіровоградського педагогічного інституту ім. В.К. Винни-іенка. -1996. -Вип.5. -С. 34-39.

2. Селянський рух в Україні у контексті антигетьманського повстання /осінь 1918 р./. -К.: Тов. “Міжнародна фінансова агенція", 1997. -46 с.

3. Вільне Козацтво: ідея, чин, державницький поступ // Наукові записки Інституту національних відносин і політології НАН України. -К., 1997. -Вип.2. -0,5 арк.

Захарченко П.П. Крестьянское повстанческое движение в период Украинской Державы /апрель-декабрь 1918 года/.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 - История Украины, Киевский университет им. Тараса Шевченко. -Киев, 1997.

В рукописи диссертации на широкой источниковой базе исследуются истоки, причины, предпосылки, мотивы крестьянских восстаний, охвативших Украинскую Державу в 1918 году. Отслежен их ход, развертывание, тактические приемы восставших, а также социальное и политическое наполнение лозунгов, под которыми проводилась освободительная борьба.

Zacharchenko P.P. The Peasanfs rebel movement during Getman Skoropadskiy’s Ukrainian State period.

Disertation for Historical Science Candidate degree on speciality of the 07.00.01 History of Ukraine. -Kiev Taras Shevchenko University. -Kiev, 1997.

In the manuscript of the disertation we research on wide original sourses reasons, preconditions and motives of peasants uprisings which involved the whole Ukrainian state in 1918. Their courses, expansions, tactical methods of rebels were looked for,

also was analysed social and political fulfillment of slogans, which were used in liberal struggle.

Ключові слова: Український національний союз, Всеукраїнський союз земств, Вільне Козацтво, селянський рух, Українська Держава.