автореферат диссертации по истории, специальность ВАК РФ 07.00.01
диссертация на тему: Национально-демократическое движение в период Украинской Державы гетмана П. Скоропадского

Полный текст автореферата диссертации по теме "Национально-демократическое движение в период Украинской Державы гетмана П. Скоропадского"

у й ф£$ ^

КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису

КЛИМЕНКО-МУДРИЙ Віктор Степанович

НАЦІОНАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНИЙ РУХ ЗА ЧАСІВ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ ГЕТЬМАНА .СКОРОПАДСЬКОГО

Спеціальність 07.00.01 - Історія України

АВТОРЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ - 1997

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі новітньої історії України Київського

університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник - доктор історичних наук,

професор А.О.Буравченков

Офіційні опоненти - доктор історичних наук,

професор В.М.Даниленко, кандидат історичних наук І.В.Срібняк

Провідна організація - Український державний педагогічний

університет ім. М.Драгоманова.

Захист відбудеться 17 лютого 1997 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.01.01.32 в Київському університеті імені Тараса Шевченка (252033, м.Київ, вул.Володимирська 60, ауд. 349).

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці університету (Київ, вул,Володимирська, 58).

Автореферат розісланий “_____” січня 1997 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої рада кандидат історичних наук, доцент

Структура дисертації, обумовлена метою та завданнями дослідження, вона складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку джерел та літератури.

Вступ. Актуальність теми. З проголошенням незалежності України посилився інтерес суспільства до історії українського національно-визвольного руху, особливо у XX столітті. Це викликало підвищену увагу істориків та політологів до періоду визвольних змагань 1917-1921рр. Усвідомлення як позитивного, так і негативного досвіду минулого державотворення неодмінно сприятиме безконфліктному розвитку українського суспільства, розбудові української держави на сучасному етапі.

Окремий важливий етап історії визвольних змагань становить Українська Держава гетьмана П.Скоропадського. Водночас вона е найменш вивченим періодом Української революції. Ліпне окремі дослідження об'єктивно висвітлюють події 1918 року в Україні. У них доводиться, що головною причиною поразки української визвольної боротьби у 1917-1921 рр. стала відсутність єдності серед національних сил. Розкол в українському національному русі між його демократичним крилом та консервативною течією унеможливлював консолідацію в єдиний фронт усіх національно зорієнтованих сил незалежно від їхніх суспільно-політичних програм. Лідери українських політичних партій, перш за все соціалістичних, відмовились від національного компромісу, який єдиний міг врятувати українську державність.

Провід українського національного руху до 1917 р. належав ліберальному Товариству Українських Поступовців. З початком революції він перейшов до Центральної Ради, у якій переважали представники соціалістичних українських партій - УПСР, УСДРП,

УПСФ. Сміливі в опозиції, ці партії у 1917 р. не були готові узять владу. Коли швидкий розвиток подій поставив їх при владі, вони не знали як будувати незалежну державу. До таких справ національно-демократичні сили не були підготовлені ні ідейно, ні матеріально, ні навіть психологічно. Соціалістичні лідери українського руху опирали і орієнтували політику УНР на ті ж соціальні хрухш населення, що Р. більшовики. Розуміючи демократію як необмежене народовладдя, вони робили ставку на загальний негативний настрій мас, спрямовували їхнк анархо-соціальну енергію на руйнування старого, але виявилися зовсім нездатними до розбудовчої справи. Це призвело до того, що нг заключному етапі діяльності Центральної Ради українська демократі* втратила здатність до колективних дій. Зміна влади стала справою часу.

Українська Держава гетьмана П.Скоропадського являла собок найвищий ступінь розвитку української державності доби визвольнш змагань. Це була спроба консервативних політичних сил згасите полум'я революції, покласти край радикальним соціалістичні» настроям, силою державної влади та поміркованих реформ спрямувати державне життя в річшце правових норм, забезпечити право приватно’ власності, обстояти інтереси усіх суспільних верств. Розкол З національному русі за часів Української Держави поглибився, с переходом до опозиції українська демократія опинилась у властивій їі стихії. Вона дістала змогу критикувати гетьманський режим та ді уряду, вести політичну і збройну боротьбу, електризувати маси Поступово опозиція в Українській Державі перетворилась нг непримириму опозицію Українській Державі. Наслідки дій українсько демократії виявились глибоко трагічними для України. Після падінш режиму П.Скоропадського у 1918 р. почався процес руйнуванш

з

лсраїнської державності, що обумовило остаточну поразку іаніонального руху у 1920 році.

У наш час цей повчальний урок історії повинен постійно іагадувати, що відсутність компромісу серед української політичної іліти, нездатність поставити державні інтереси вище партійних, ■рупових заважає успішному подоланню труднощів у розбудові тезалежної української держави.

Хронологічні раміси роботи охоплюють остаїшіп період діяльності Центральної Ради та весь період існування Української Держави, тобто ї початку березня 1918 р., коли Центральна Рада повернулась до Києва, до середини грудня 1918 р., до падіння гетьманату і переходу влади до Директорії.

Об'єктом даного дослідження є національно-демократичшш рух, до їкого належали політичні партії та громадські об'єднання, які уособлювала Центральна Рада. Головними серед них були УПСР, У'СДРП, УПСФ, Селянська спілка, профспілки, “Просвіта", українські іаукові, культурні, освітні організації.

Предметом дослідження стала політична діяльність національно-демократичного табору, форми і механізми реалізації окремими іартіями своїх політичних прагнень, рівень їхнього впливу на широкі паси, з одного боку, ї на тодішню ситуацію в Україні, з іншого.

Стан наукової розробки проблеми. Національно-демократичний рух за часів Української Держави ще не був об'єктом спеціального комплексного дослідження. Вивчались лише деякі аспекти цієї проблеми, до того ж далеко не завжди на належному науковому рівні. Праці і зарубіжних, і радянських авторів носять здебільшого заідеологізований характер, наїшсані у дусі конфронтації, що суттєво знижує їхню наукову цінність.

Наявну літературу з тематики дисертації можна умовно поділити на чотири групи. До першої належить література закордонних авторів, видана з початку 20-х років до сьогодення. Вона складається з праць безпосередніх учасників визвольних змагань, а також досліджень істориків української діаспори. Яскраво вираженою особливістю цієї літератури виступає її ідейно-політична спрямованість, поділ, відповідно до уподобань авторів, на дві групи: прихильників

соціалістичного ладу УНР та прихильників Української Держави /т. зв. “державники”/. Ідеологічна заангажовашсть позначилась на науковому рівні праць. Недостатність джерельної бази у них підміняється особистими спостереженнями, емоційним викладом своїх поглядів, відвертою конфронтацією та апологетикою тієї форми влади, що імпонує авторові. Головне питання, навколо якого ведуться суперечки, це пошук винних у втраті Україною державності. Тому тенденційний виклад матеріалу характерний як для дослідників з уенерівського табору, так і для послідовників державницького напряму.

Перш за все деякі аспекти досліджуваної проблеми висвітлюються у загальних працях з історії України1 та окремих її періодів2. З останніх найбільшу увагу привертає робота Д .Дорошенка. Її відзначає багатий фактичний матеріал, прагнення автора до об'єктивного висвітлення подій. Проте і на ній лежить печатка цензорства ВЛипинського та П.Скоропадського, що не дозволяє віднести це видання до об'єктивного наукового дослідження.

Відвертою апологетикою гетьманського режиму позначена джерельно насичена праця І.Нагаєвського, на думку якого поразка

1 Полоиська-Василенко Н. Історія України. * Т.2. - К., 1992; Жуковський А., Субтелъний О Нарис історії України. - Львів, 1992; Субтелъний О. Україна. Історія, - К, 1992 та іи.

Дорошенко Д. Історія України. 1917-1923 рр. - Т.П. Українська Гетьманська Держава 191£ року. - Ужгород, 1930; Нагаєвський І. Українська держава двадцятого століття. - К, 1993; Гунчак Т. Україна. Перша половина XX століття. Нариси політичної ісіоріТ. К., 1993.

визвольних змагань в Україні здебільшого була обумовлена тим, що “соціалістичні доктринери і романтики на початку революції випадково захопили владу і звели визвольну боротьбу з вірної дорога на манівці”1.

Більш предметно досліджувана проблема висвітлена у роботах з історії визвольних змагань. Деякі праці безпосередніх учасників важко віднести до суто наукових досліджень, це скоріше поєднання публіцистики з мемуаристикою. Але залучення авторами оригінальних документів, авторські оцінки, висновки та коментарі надають їм характеру дослідницьких праць і зараз вони широко використовуються науковцями. Прикладом цього може слуїувати робота В.Винниченка “Відродження нації” . У цьому підсумковому творі, написаному по гарячих слідах подій, автор викладає своє бачення української революції, аналізує причини поразки Центральної Ради і Директорії, дає характеристики політичним партіям, окремим діячам того часу. Але робить це один з лідерів УІІР під кутом зору перебільшення власної ролі в історії. Він не бачить помилок у своїй діяльності і оцінює події з позиції “стороннього спостерігача”. Попри авторський суб'єктивізм, робота є важливим джерелом для вивчення та розуміння складних політичних процесів в Україні періоду визвольних змагань.

Надзвичайною документальною насиченістю відзначена праця представника молодої генерації українських політиків П.Христюка. Автор аналізує події з позицій члена УПСР - найбільш радикальної української партії, яка традиційно спиралась на селянську стихію. Робота містить заідеологізовану, лівоесерівську інтерпретацію ходу визвольних змагань. Проте становить велику цінність саме як

1 ІІагаїнський І. Вказ.праця. - С.407.

2 Вшшиченко В. Відродження нації. Історія української революції /марець 1917 р. - грудень 1919 р./ - Ч.1-Ш. - Київ-Відень, 1920.

3 Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції 1917-1920 pp. - Т.1-ІУ-Відень, 1921.

документальне джерело, у ній представлені матеріали, які є сьогодні єдиним свідченням цілого ряду подій, що відбувались в Україні.

Більш виважені висновки притаманні працям І,Мазепи, М.Шаповала, Б.Мартоса та інших авторів, які вийшли пізніше1. Крізь призму часу авторам вдалось більш об'єктивно висвітлити хід визвольних змагань, а деяким - переглянути свою роль у цих подіях.

Окремі події 1918 року, які стосуються теми дисертації, є об'єктом досліджень у численних статтях, авторами яких виступають здебільшого безпосередні учасники визвольної боротьби в Україні2.

З протилежних позицій, звинувачуючи національну демократію у втраті Україною незалежності, висвітлюють події 1917-1921 рр. представники державницького напряму3. П.Солуха, аналізуючи діяльність національно-демократичних сил у 1918 р., вину за підготовку збройного повстання та повалення Української Держави покладає на “машиністів революції” - В.Винниченка та М.Шаповала. В роботі використано багато оригінальних документів, що значно підносить її наукову цінність. Політична спрямованість праці Д.Гирського визначена у її назві. Роботу відзначає багата джерельна база та високий професійний рівень доказовості висунутих тез.

Великий інтерес становлять численні статті та розвідки істориків-державників4. У них можна знайти окремі факти та свідоцтва, що випали з поля зору авторів узагальнюючих праць.

1 Мазепа І. Україна в опіі і бурі революції 1917-1921. - Прага, 1942; Шаловал М. Гетьманщина

і Директорія. - Нью-Йорк, 1958; Мартос Б. Визвольний здюаг України. - Нью-Йорк-Париж-Сидней-Тороігго, 1989 та іп.

1 Феденко П. Повстання нації //Збірник пам’яті Симона Петлюри /1879-1926/. - Прага, 1930. - С.76-108; Мацієвич К На земській роботі// Там само. - С.195-203 та іп.

3 Солуха П. Договір з Москвою проти Гетьмана Павла Скоропадського. - Б.М., 1973; Томашівський С. Під колесами історії. - Нью-Йорк, 1962; Гирський Д. Динні способи виправдування антидержавної політики. - Торонто, 1973; Коваль Б. Державним курсом Гетьманщини. - Торонто-Нью-Йорк, 1981 та іп.

Липинський ВЛисти від українських хліборобів до української інтелігенції. - Відень, 1921; його ж. Хам і Яфет. З приводу десятих роковин 16/29 квітня 1918 року. - Львів, 1928; Шемєт С. До історії Української Демократично-Хліборобської партії //Хліборобська Україна. - Кн.1. - Відень

Варто окремо виділити працю Д.Донцова'. Автор - відомий діяч українського національного руху, не став апологетом гетьманського режиму, хоч займав високу посад}’ в Українській Державі. Він мав власне розуміння ходу визвольних змагань, не змінював своїх поглядів під впливом зміни політичної кон'юнктури. Тому його оцінки і висновки здаються найбільш виваженими і наближеними до об'єктивності. Робота, написана у формі щоденника, становить значний інтерес для дослідників.

Особливе місце в історіографії питання займає низка історичних портретів відомих діячів українського національного руху. У них аналізується діяльність та суспільно-політичні погляди С.Петлюри, ГІ.Скоропадського, В.Липинського, М.Міхновського та багатьох інших2. І хоч авторські оцінки здебільшого суб'єктивні, важливим є наявність в роботах значного фактичного матеріалу.

Радянська історіографія, праці якої становлять другу групу літератури, взагалі ігнорувала факт існування незалежної суверенної України. Серед досліджень, присвячених цій добі, домінують роботи, що висвітлюють “боротьбу народних мас, очолюваних більшовиками”, проти австро-угорських та німецьких військ та “буржуазно-поміщицького ладу”3. Національна демократія не була об'єктом спеціального дослідження. Національно-демократичні сили

1920. - С-68-95; Томашівський С. Історія і політика // Там само. - Кн.З. - Відень, 1921. - С.3-28 та ін.

* Донцов Д. Рік 1918. Київ. - Торонто, 1954.

2 Іванис В. Симон Петлюра - президент України. 1879-1926. - Торонто, 1952; Михаиліиський Т. Паяло Скоропадський //Ідеї і люди вшшолышх змагань. 1917-1.923. - Ныо-Йорк, !968. - С.231-237; Забареііський М. В.Лшпшський і його думки про українську націю і державність. - Відень, 1925; Шемст С.. Микола Мінювський //Хліборобська Україна. - Кн.5. - Відень, 1924-1925. - С.3-30 та ін.

Супрут'нко Н.И. Очерки истории гражданской войны и иностранной военной интервенции на Украине /1918-1920/. - М., 1966; Українська РСР в період громадянської війни. 1917-1920 рр. У 3-х г. - К., 1967; Історія Української РСР. У 8-ми т. - Т.5. - Велика Жовтнева соціалістична революція і громадянська війна на Україні /1917-1920/. - К., 1977; Скляренко Є. Боротьба трудящих України проти німецько-австрійської окупації і гетьманщини. - К, 1960; Петров В. Отражение страной Советов нашествия германского империализма в 1918 году. - М., 1980 та ін.

кваліфікувались як буржуазно-націоналістичні, були віднесені до табору контрреволюції1, а дослідження історії контрреволюції залишалися поза увагою офіційної історіографії. Проте усі ці роботи становлять певну наукову цінність завдяки документальній насиченості.

До третьої групи досліджень належать праці / у тому числі й мемуари / діячів Білого руху та представників білоемігрантського напряму історіографії громадянської війни2. Якщо українська революційна демократія вважала гетьманський режим національною бутафорією, то прихильники “єдиної та неділимої” вбачали в Українській Державі чергову спробу замаху на цілісність Російської імперії. Останні вважали і вважають гетьмана П.Скоропадського сепаратистом, провідником німецької політики на розчленування Росії. їхні погляди у повній мірі уособлює висновок офіційного біографа генерала А.Денікіна: “Під диктування німців він /П.Скоропадський -авт./ підтримував український національний шовінізм, спрямований на

о

те, щоби розірвати державний і культурний зв'язок з Росією” .

На сучасному етапі становлення суверенної України посилився інтерес вітчизняних дослідників до історії визвольних змагань і до доби Української Держави гетьмана П.Скоропадського зокрема. їхні праці складають четверту групу літератури з тематики дисертації. Теоретичною і методологічною основою нових досліджень стали роботи

В.Потульницького з історії української політології. Він перший з

1 Курас И. Торжество пролетарского интернационализма и крах мелкобуржуазных партий на Украине. - К., 1978; його ж. Повчальний урок історії; ідейно-політичне банкрутство Української соціал-демократичиої робітничої партії. - К., 1986; Лихолат А.В. Здійснення ленінської національної політики на Україні. 1917-1920. - К_, 1967; його ж. Под ленинским знаменем дружбы народов: единство действий трудящихся Украины и России в борьбе за победу и укрепление Советской власти. - М., 1970 та ін.

2 Деникин А.И. Очерки русской смуты. - Т.З. - Берлин, 1923; Врангель П.Н. Воспоминания. Южный фронт /ноябрь1916 - ноябрь 1920 гг./. - 4.1. - М., 1992; Краснов П.Н. Всевеликое Войско Донское //Архив русской революции. - Т.5. - М., 1991. - С.191-231; Головин Н.Н. Российская контрреволюция в 1917-1918 гг. - 43, кн.С. - Париж, 1937 та ін.

Лехович Д. Белые против красных. Судьба генерала Алтона Деникина. - М., 1992. - С.194.

сучасних українських дослідників дав характеристику Українській гетьманській державі 1918 р., визначив її соціально-економічну і політичну спрямованість, зробив спробу об'єктивно оцінити її роль і місце у визвольних змаганнях1.

Грунтовно проаналізовано конфлікт серед національннх сил, що призвів не тільки до падіння Української Держави у 1918 р., а й обумовив поразку української визвольної боротьби у 1917-1921 рр., у працях Я.Пеленського2. Автор довів, що розкол в українському національному русі між його народницько-соціалістичним крилом і національно-консервативною течією, був однією з фатальних помилок, зроблених на самому початку визвольних змагань3.

Новітнім підходом до висвітлення національно-демократичного руху у різні періоди української революції відзначаються відповідні розділи двотомника "Історія України: нове бачення”, написані В.Верстюком4.

Окремі аспекти з означеної тематики висвітлюються у статтях

С.Кульчицького, А.Буравченкова, М.Скрипника, В.Барладяну-Бирладника, Ф.Турченка, Н.Заліської та інших вітчизняних дослідників5.

1 Потульницький В. Історія української політології. Концепції державності в українській зарубіжній історико-політичній науці. - К., 1992; його ж. Теорія української політології. Курс, лекцій. - К., 1993 та ін.

2 Пелепськнй Я. Геть.мана-і П.Скоропадського. Міфи та дійсність //Останній гетьман. Ювілейний збірник пам'яті Павла Скоропадського. 1873-1945. - К., 1993. - С.5-12; його ж. Спадщина В'ячеслава Липинського і сучасна Україна // В'ячеслав Липинський. Історико-політологічна спадщина і сучасна Україна. - Київ-Філадельфія, 1994. - С.15-29; його ж. Передмова: Спогади гетьмана Павла Скоропадського //Павло Скоропадський. Спогади /кінець 1917 - грудень 1918/. - Київ-Філадельфія, 1995. - С.11-34.

Пеленський Я. Передмова: Спогади геїьмана Папла Скоропадського. - С.30-31.

4 Верстюк В. Українська революція: доба Центральної Ради; Українська Держава; Українська Народна Республіка під проводом Дирекгорії //Історія України: нове бачення - У 2-х т. - Т.2. - К., 1996. - С.3-100.

' Кульчнцький С. Українська Держака часів гетьманщинн //Укр.іст. журнал. - 1992. - Ле7-8; Буравченков А. Час підновлення історичної нам'яті, або деіцо про Гетьманат з погляду сьогодення //Останній гетьман. - К., 1993. - С.25-32; Скрипник М. Гетьманство П.П.Скоропадського в історії української державності //Там само. - С.49-55; Барладяиу-Бирладник В. Повстання проти П.Скоропадського. Причини і наслідки //Там само. - С.107-112; Турченко Ф., Заліська Н. Вячеслав Липинський - ідеолог Української демократичної хліборобської партії //Вячеслав Липинський. Історико-політологічна спадщина і сучасна Україна. - С.171-180 та ін.

Згаданими працями не вичерпується перелік досліджень, пов'язаних з різними аспектами теми дисертації. Вони були виділені насамперед тому, що виклад у них відповідних питань повною мірою збігався з загальним напрямком дисертаційного дослідження.

Попри значну кількість наукової літератури з проблеми, що обрана темою дисертаційної роботи, цілісного дослідження діяльності національної демократії у період Української Держави гетьмана П.Скоропадського досі не створено. Така спроба здійснюється у пропонованій дисертації.

Метою дисертації є узагальнюючий комплексний аналіз діяльності національно-демократичних сил доби Української Держави гетьмана П.Скоропадського. Виходячи з цього визначені основні завдання дослідження:

- показати внутрішні протиріччя українського національно-визвольного руху, що призвели до занепаду Центральної Ради;

- проаналізувати ставлення різних партійно-політичних угруповань до гетьманського перевороту;

- висвітлити процес створення єдиного національно-демократичного фронту, опозиційного до Української Держави гетьмана П.Скоропадського;

- простежити зміни, які відбувались в політиці та діяльності окремих українських партій, об'єднаних в Український національний союз;

- розкрити механізм підготовки збройного повстання проти гетьманату;

- показати зв'язок антигетьманського повстання з розгортанням братовбивчої громадянської війни, що у кінцевому підсумку призвело до втрати Україною державності.

При вирішенні поставлених у роботі завдань автор дотримувався основоположних методологічішх принципів - історизму та об'єктивності, які націлюють дослідника на використання всієї сукупності джерельно! бази, її комплексного аналізу.

Джерельну базу дисертації становить комплекс документів і матеріалів з архівних фондів, документальних публікацій, мемуарної літератури і преси. Найціннішу інформацію з означеної теми несуть у собі документи фонду Міністерства внутрішніх справ Української Держави /Ф.1216/ Центрального державного архіву вищих органів влади України /ЦДАВО/. До них належать обіжники департаменту Державної варти, доповідні та довідки, складені за результатами стеження за організаціями та особами, що займались антидержавною діяльністю. Велику інформаційну цінність мають також оперативні зведення міністерства щодо політичної ситуації в країні та доповіді директора департаменту міністру внутрішніх справ з оглядом діяльності різних політичних партій в Україні. Додаткове значення для роботи мають інші фонди нього архіву.

У Центральному державному архіві громадських об'єднань України /ЦДАГО/ автором опрацьований фонд 57, у якому зберігається велика колекція різних за походженням документів, пов'язаних з діяльністю українських політичних партій у 1918 році. Велику інформаційну насиченість мають матеріали фондів Центрального Комітету Української парті! соціалістів-революціонерів, Української комуністичної партії /боротьбистів/ та місцевих організацій /Ф.43/ і Центрального комітету Української комуністичної партії /УКП/ та її губернських комітетів /Ф.8/. Опрацювання документів цих фондів дозволяє більш чітко усвідомити підгрунтя суперечностей як у

національно-демократичному таборі взагалі, так і всередині українських партій зокрема.

Реалізації цілей та завдань роботи сприяло вивчення опублікованих документальних матеріалів. На велику увагу заслуговують видання, упорядковані вченими з української діаспори за кордоном1. За так званим партійно-класовим принципом та ідеологічними пріоритетами відбувалось видання документів і матеріалів у радянську добу2. Це призводило до скорочень, замовчувань та до відвертої фальсифікації джерел, що відбивали боротьбу українського народу за усамостійнення державного життя.

3 цієї точки зору заслуговують на увагу перші збірники документів,

упорядковані вітчизняними дослідниками після постання України як

. з

незалежної держави .

Аналіз матеріалів друкованих органів політичних партій, громадських організацій, урядових установ дає змогу розширити джерельну базу проблеми. Це, зокрема, часописи “Нова рада”, “Робітнича газета”, “Народна воля”, “Відродження”, “Киевская мысль” та інші. У поєднанні з архівними та опублікованими документами матеріали періодичної преси дозволяють більш повно висвітлити зміст та характер українського національно-демократичного руху у 1918 році.

Заповнити певною мірою прогалину у документальних матеріалах дозволяє використання мемуарної літератури4. Це коло джерел важливе

1 У 60-річчя відновлення Гетьманської Української Держави 29 квітня 1918 р.: Збірник статей і документів. - Торонто, 1978; За Безнаціональну єдність; Збірник документів і матеріалів. -Торонто, 1983; Українська суспільно-політична думка у XX столітті: Документи і матеріали. У 3-х т. - Т.1. - Мюнхен, 1983 та ін.

2 Гражданская война на Украине: Сборник документов и материалов. В 3-х т. - Т.1, кн.1. - К, 1967^ Документы о разгроме германских оккупантов на Украине в 1918 г. - М, 1942 та ін.

Багатопартійна українська держава на початку XX століття: Програмні документи перших українських політичних партій. - К., 1992; Конституційні акти України 1917-1920. - К., 1992 та ін.

4 Андрієвський В. 3 минулого. - Берлін, 1923; Дорошенко Д. Мої спомиші про недавнє-минуле. - Львів, 1923; Ковалевсышй М. При джерелах боротьби. Спомини, враження, рефлексії. -Інсбрук, 1960 та ін.

насамперед тим, що дає можливість переосмислити досвід боротьби України за свою державність на основі погляду “зсередини”. На особливу увагу заслуговують спогади П.Скоропадського1. Вони с не лише цінним історичним джерелом, а й важливіш повчальним документом про будівництво Української Держави та її падіння у 1918 році.

В цілому весь комплекс джерел та літератури дозволяє вирішити дослідницькі завдання, що поставлені у дисертації.

Наукова новизна дисертації визначається саме постановкою і розробкою досліджуваної проблеми. На основі різноманітних документальних матеріалів автор здійснив спробу комплексного аналізу діяльності українських національно-демократичних сил у добу гетьманату. Загальний аналіз поєднувався з науковим опрацюванням ряду конкретних питань, які складають основний зміст проблеми і які або не вивчались спеціально, або ж досліджувались фрагментарно.

Проаналізовано причини негативного ставлення українських політичних партій до гетьманського перевороту, розглянуто позиції головних українських партій - УПСР, УСДРГІ, УГІСФ - відносно стосунків з гетьманською владою. Більш повно висвітлено процес становлення гдтпгого національного фронту у 1918 р., розкриті форми і механізми реалізації політичними угрупованнями своїх прагнень, проаналізовано рівні їхнього впливу на широкі народні маси. Розкриті основні напрями, форми і методи діяльності Українського національного союзу, які у кінцевому підсумку призвели до збройного повстати проти гетьманської влади. Показаний зв'язок анти гетьманського повстання з розгортанням братовбивчої громадянської війни в Україні. Досліджений у дисертації комплекс

1 Скоропадський П. Спогади /кінець 1917 - грудень 1918/. - Київ-Філадельфія, 1995.

питань дозволяє більш повно уявити складний і суперечливий характер протистояння між національно-демократичною і консервативною течіями українського національно-визвольного руху.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що сформульовані у ній теоретичні висновки, її основні положення та відповідні факти можуть бути використані для подальшої розробки проблем українського національного руху, історії визвольних змагань 1917-1921 рр. Матеріали дослідження можуть застосовуватись при читанні нормативних та спеціальних курсів з історії України.

Апробація роботи. Дисертація обговорювалась на засіданні кафедри новітньої історії України Київського університету імені Тараса Шевченка. Основний зміст дослідження відбитий в авторських публікаціях. Положення та висновки дисертації доповідались на наукових читаннях, присвячених пам'яті В.Антоновича /Київ, 1995/.

У першому розділі “Ставлення національно-демократичних сил до гетьманського перевороту” розглянуто внутрішню політику Центральної Ради в останній період її діяльності та першу реакцію національно-демократичного табору на зміну суспільного ладу в Україні.

Останній період Центральної Ради /березе «ь-квітень 1918 р./ характеризувався наростанням протиріч всередині правлячого національно-демократичного табору. Незгоду викликав політичний курс есерівського керівництва, спрямований на поглиблення соціалістичних перетворень в країні. На кінець квітня національна демократія у Центральній Раді майже втратила здатність до колективних дій.

Проте жодна з українських політичних партій не підтримала гетьманського перевороту, розцінивши його як брутальне порушення

демократії й закону. Керівництво УПСФ, УСДРП та УІІСР відмовилось від участі у формуванні уряду, пропонованому гетьманом.

Проведені у травні 1918 р. з'їзди українських партій та громадсько-політігчних об'єднань визначили свої подальші стосунки з новою владою. Як видно з документів з'їздів, проаналізованих у розділі, усі воші одностайно засудили гетьманський переворот, проте тактику протистояння йому обрали різну. Всеукраїнський селянський з'їзд та

ІУ з'їзд УПСР закликали селянство готуватися до збройного повстання. Робітничий з'їзд та У з'їзд УСДРП закликали робітників України до легальної політичної боротьби з урядом: агітація,

пропаганда, страйки.

Осібну позицію займала УПСФ, за своєю суттю ліберально-демократична партія, яка об'єднувала інтелектуальну еліту українського суспільства. Резолюції партійного з'їзду з міжнародних, економічних та суспільно-політичних питань були багато в чому співзвучні політиці нового уряду. Було ухвалено змагатись за демократизацію та українізацію існуючої влади.

У другому розділі “Політична опозиція національно-демократичного табору гетьманській владі /травень-вересень 19І8 р./“ розглянуто процес об'єднання українських національно-демократичних партій та організацій, утворення єдиного національного фронту - Українського національного союзу.

Ставши в опозицію до гетьманської влади, національна демократія почала шукати шляхів до об'єднання. Ініциатива виходила від ліберального крила українського руху. Під егідою УПСФ у травні був створений Український національно-державний союз, до якого увійшли також УХДП, самостійники, трудова партія, ряд профспілкових об'єднань.

У травні-липні 1918 р. національні сили гуртувались також навколо Всеукраїнського союзу земств, очоленому С.Петлюрою. Місцеві земства захищали демократичні права громадян, протистояли сваволі гетьманської адміністрації. Зростання авторитету Союзу земств як впливової антиурядової організації спричинилося до арешту С.Петлюри 27 липня 1918 р., після чого політична діяльність об'єднання земств зійшла нанівець.

Літо 1918 р. характеризувалося значною суспільно-політичною активністю громадян України. Численні з'їзди, конференції, наради сприяли обміну інформацією, підсилювали об'єднавчі тенденції. Українська преса жваво обговорювала теоретичні обгрунтування спільної діяльності. Головним чином завдяки ссефам було розроблено стратегію і тактику національного об'єднання, більш широкого, ніж УНДС.

Український національний союз /УНС/ був заснований наприкінці липня - на початку серпня 1918 р., він проголосив своєю метою утворення міцної самостійної української держави. Досягти її УНС волів шляхом демократичних перетворень в існуючій Українській Державі. До нього одразу увійшли УПСР /центральна фракція/ УСДРП, УПСФ, самостійники-соціалісти, протягом серпня-вересня приєднались Селянська спілка, “Просвіта”, Всеукраїнська учительська спілка, земські, профспілкові, наукові, освітні українські організації. Розпочалось створення місцевих філій союзу.

Але попри заяви керівництва УНС не став об'єднанням усіх без винятку національно зорієнтованих сил. Поза єдиним національним фронтом опинились праві політичні організації - УХДП та Союз хліборобів-власників, та ліва УПСР. Тобто соціальна база нового

національного об'єднання залишилася такою ж, як за часів Центральної Ради, воно було створено на класовій основі.

У третьому розділі “Роль національної демократії у поваленні Української гетьманської Держави” головну увагу приділено Українському національному союзу, який з кінця вересня активізував свою діяльність. Вона полягала в об'єднанні національних сил на платформі здорової конструктивної опозиції, яка реально почала змагатись за демократичні перетворення в Українській Державі. З початку жовтня розпочались переговори між гетьманським урядом та УНС з приводу реорганізації кабінету. 24 жовтня постав об'єднаний коаліційний кабінет, у якому п'ять місць мали представники УНС.

Проте факти беззаперечно свідчать, що як за часів Центральної Ради, так і в період гетьманату, єдності всередині українського національно-демократичного табору, навіть і об'єднаного в УНС, насправді не існувало. Всупереч прийнятій платформі єдиного національного фронту, за власного ініціативою голова УНС В.Винниченко та декілька членів президії з кінця вересня розпочали підготовку в Україні загального збройного повстання. Коли це стало відомо президії УНС, есефи та частина еедеків відмовились підтримати повстання, яке вважали авантюрою. Підготовка до повстання провадилась поза УНС.

Поразка країн Четверного союзу вимагала від гетьмана зробити остаточний вибір у своєму політичному курсі. У вирішальний момент він відмовився підтримати національну демократію, заборонив призначений на 17 листопада Національний конгрес. Це призвело до остаточного розриву національно-демократичного табору з владою. 13 листопада на таємних зборах УНС було ухвалено почати повстання та обрано для керівництва ним Директорію. 14 листопада

П.Скоропадський видав грамоту про федеративний зв'язок України з Російською державою, яка постане в майбутньому. Українське громадянство оцінило її як зраду гетьманом національних інтересів.

Підняте Директорією повстання проти гетьмана не декларувало чітко своєї кінцевої мети. Тому до нього приєднались елементи, що стояли осторонь УНС та національного руху. Загальнонародне повстання привело до падіння Української гетьманської Держави, переходу влади до Директорії та відновлення УНР. Її державний устрій, визначений у Декларації від 26 грудня, був соціалістичним, за формою та суттю близьким до більшовицького режиму радянської Росії.

У висновках дисертації підведені підсумки дослідження, які виносяться на захист:

- Українська гетьманська Держава 1918 р. була об'єктивно необхідним етапом визвольних змагань. Вона являла собою спробу перевести українську національну революцію на конструктивний шлях, відмовитись від радикальних соціалістичних перетворень та спрямувати головні зусилля на розбудову та зміцнення державності.

- Поразка національно-демократичних сил у квітні 1918 р. була обумовлена неспроможністю соціалістичного уряду до державного керівництва. Соціалістичний провід Центральної Ради розумів суверенну державу не як самодостатню мету, а лише як засіб до встановлення в Україні соціалістичного ладу. Обраний ним курс на радикальні соціалістичні перетворення у країні, яка не мала сталих атрибутів державності, об'єктивно вів до втрати державної самостійності України.

- Усунення української національної демократії від влади повернуло її у більш звичний для неї стан - опозиції до державної влади.

Пропозиції про співробітництво в гетьманськім уряді були національно-демократичними силами відкинуті.

- З середини травня помітними стали спроби об'єднання національно-демократичних сил у єдиний фронт. Ініціатива та керівництво у створеному наприкінці травня Українському національно-державному союзі належали поміркованим елементам українського руху - УПСФ, самостійникам-соціалістам, керівництву профспілок. До об'єднання прилучилась також Українська демократична хліборобська партія, яка не входила до Центральної Ради. Натомість “революційні” партії УПСР та УСДРП залишились поза об'єднанням. їх не задовольнила соціально-політична спрямованість організації, яка вважала головною хибою режиму, що він є “неукраїнський”. Невдала спроба творення національного об'єднання в особі УНДС свідчила цро відсутність політичної волі, нездатність до самостійних дій ліберальио-демократичного крила в українському русі. Воно мало шанс очолити національний рух, проте не змогло його використати.

- Нове об'єднання національних сил, яке постало на початку серпня, було створено на поміркованих демократичних засадах. З Статуту -головного програмного документу Українського національного союзу -виходило, що він прагне до об'єднання усіх національно зорієнтованих громадсько-політичних організацій, ставить за мету українізацію та демократизацію суспільного ладу Української Держави. Такий напрям нової організації давав підстави сподіватись на зближення національної демократії з національними консервативними силами.

До УНС увійшли УПСФ, УСДРП, УПСР /центральна фракція/, самостійники-соціалісти, Селянська спілка, “Просвіта”, інші масові

громадські організації. Як видно з переліку, до єдиного національного фронту приєднались організації лише соціалістичної спрямованості.

Але й серед них не було єдності відносно дальшого розвитку стосунків з гетьманською владою. Тому УНС був використаний частиною його керівництва для прикриття своєї таємної діяльності. Керівництво УНС в особі В.Вшшиченка та М.Шаповала обрало радикальний шлях організації загального збройного повстання проти гетьманської влади. Факти свідчать, що УНС не був причетний до ідеї та організації повстання. Як видно із Статуту цієї організації, вона відкидала насильницькі методи боротьби з існуючим ладом та воліла до його зміни демократичним цивілізованим шляхом. Вищезгадані лідери та невелика група притягнутих ними до підготовки повстання осіб діяли за власною ініціативою, УНС не давав їм жодних повноважень. Президія УНС приєдналась до повстання та прийняла участь у виборах Директорії лише тоді, коли була поставлена перед фактом його початку.

- УНС після початку збройного повстання зник з політичної арени і про існування єдиного національного фронту більше не згадувалось. Перші кроки політичної діяльності Директорії засвідчили, що влада в Україні знову перейшла до найбільш радикальної частини національної демократії. Програмна декларація Директорії від 26 грудня, складена лівицею українського руху, показала, що соціально-класові пріоритети остаточно взяли гору над національними. Україна швидко занурювалась у вир громадянської війни.

Основні положення та висновки дисертації викладені у публікаціях:

1. Українська гетьманська держава 1918 року: її місце в українській революції //Нова політика. - 1996. - №4. - С.59-62.

2. Чому була усунута від влади Українська Центральна Рада //Культура па зламі тисячоліть. Збірник наукових статей. - К., 1996. -Ч.ІІ. - С.69-84.

3. Ставлення українських національно-демократичних сил до гетьманського перевороту 29 квітня 1918 року,- К., 1996. - 24с.

Клименко-Мудрый B.C. Национально-демократическое движение в период Украинской Державы гетьмана П.Скоропадского.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 - История Украины, Киевский университет имени Тараса Шевченко. Киев, 1997.

В рукописи диссертации анализируется деятельность украинских национально-демократических сил, выявлены механизмы реализации политическими группировками своих тактических целей, исследуется процесс становления единого национального фронта. Раскрыты основные направления, формы и методы деятельности Украинского национального союза, показана связь антпгетманского восстания с началом полномасштабной гражданской войны в Украине.

Klymenko-Mudryj V.S. National-Democratic Movement in the Time of Hetman P.Skoropadskyj.

Theses for obtaining Scientific degree of Arts ( History ) qualifications 07.00.01 - History of Ukraine. Kiev University. Kiev, 1997.

We presents a manuscript. The dissertation thesis studies the activities of the Ukrainian national-democratic forces, the ways of the achieving by the political groupings of their tactical aims and the process of the making of the united national front. The scholar depictes the main forms and methods of the political activities of the Ukrainian National Union. The interdependence between the antigetman uprising and the beginning of the full-scale civil war has been demonstrated.

Ключові слова: національно-визвольний рух, українські політичні партії, Український національний союз, Українська Держава.