автореферат диссертации по истории, специальность ВАК РФ 07.00.01
диссертация на тему: Развитие театрального искусства Украины в 1917-1920 гг.

Полный текст автореферата диссертации по теме "Развитие театрального искусства Украины в 1917-1920 гг."

Національна Академія наук України Інститут історії Україні!

и

•-/ і -.х

і

УДК 947.084.2/3(477)

РОЗВИТОК ТЕАТРАЛЬНОГО МИСТЕЦТВА УКРАЇНИ В 1917-1920 рр.

07.00.01 - Історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації па здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Киїп - 1999

Робота виконана у відділі історії української революції (1917-1921рр.) Інституту історії України НАН України.

Науковий керівник - доктор історичних каук, професор

' РЕЄНТ ОЛЕКСАНДР ПЕТРОВИЧ,

заступник директора Інституту історії України НАН України, зав. відділом історії України ХІХ-поч.ХХ століття.

Офіційні опоненти - доктор історичних наук, професор МИРОНЕЦЬ НАДІЯ ІВАНІВНА, професор кафедри новітньої історії України Київського національного університету імені Тараса Шевченка;

кандидат історичних наук, старший науковий співробітші

ОСТАПІКО ТЕТЯНА СЕРГІЇВНА,

старший науковий співробітник відділу історії українсько

революції (1£17-192І рр,) Інституту історії України НАН

України.

Провідна установа - Донецький державний університет, кафедра історії України

Захист відбудеться “ ^ ^ ^ ^ 2000 р. о_______год. на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д.26.235.01 в Інституті історії України НАН України (адреса 252001, Київ, вул. Грушевського, 4)

3 дисертацією можна ознайоміп ись в бібліотеці Інстіпгуту історії У країни НАН України (252001, Київ, вул. Грушевського, 4).

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради доктор історичних наук

Сі '

‘А гуржій оі.

. 1 ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ

Актуальність теми. Творення, збереженая і розвиток культури є складовою частиною історичного процесу. І сьогодні, коли Україна Гіде шляхом незалежності, визначення напрямів розвитку культури, її пріоритетів є найважливішим'завданням. Його успішне розв’язання можливе лише на основі вивчення та критичної оцінки набутого досвіду. У зв’язку з цим особливу актуальність мають проблеми філософського, історичного, мистецтвознавчого осягнення художньо-культурної сфери життя суспільства як у далекому минулому, так і в новітні часи.

Період 1917-1920 рр. визначається як надзвичайно складний і суперечливий в розвитку культури України. Це була епоха української національно-визвольної революції, доба суверенітету і незалежності, початку відродженім української культури. Водночас Україна перелатала соціально-класові зрушення, жорстоку і кровопролитну громадянську війну. На розвиток культурно-мистецьких процесів в Україні справили величезний вшіив обидва фактори. Досить рельс-фно вони виявились, у театральному мистецтві, яке є невід’ємним компонентом культурно-мистецького життя суспільства Театральне мистецтво, попри військові дії та соціально-економічні негараіди, переживало період розквіту. Піднесення його ролі в громадсько-політичному житті з роки революції пояснювалось тим, що поряд з естетично-просвітницькою місією воно виковувало ггітацнше--пропагандистські функції. Тому і національні уряда, і рддянсікг влада приділяли значну увагу розвитку театру.

В сучасній Україні розбудова державності, національно-культурне відродження також відбуваються разом із зміною соці-ально-скономічної о ладу. Це рсбшг досвід революції 1917-1920 рр. співзвучним сучасності Гзккм чином, актуальність теми дисертаційного дослідження обумовлена необхідністю всебічного об’єктивного вивчення театрального мистецтва - важливої складової культурного процесу я Україні у 1917-1920 рр., в усіх йсго проявах. Аналіз як позитивного, та;: і негашннсго досвіду перетворень у галузі театру дає можливість використати його в розбудові культури сучасної України. •

Наукова ношпші дисертації полягає в тому, що у ній вперше в історичній на\ ці робиться спроба і,!--.'-;!Дити розвиток театрального мистецтва в Україні у 1917-1920 рр., у період існуєш* різних форм української державності. В роботі ітсказзно відродження національного театру в 1917-1918 рр. та його подальший розвиток у наступні роки. Проаналізовано театральну політику більшовицької влади, яка намагалася зробити театр знаряддям своєї агітації і пропаганди. Да~

но об’єктивну оцінку театральним новаціям, привнесеним в Україну з радянської Росії, визначено місце і роль радянської театральної самодіяльності в громадсько-політичному житті.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрямок дослідження є складовою частиною наукових планів відділу історії української революції (1917-1921 рр.) Інституту історії України НАН України- ■

Об’єктом дослідження є процес . розвитку театрального мистецтва в Україні в контексті революційних перетворень, здійснених національними урядами та радянською владою.

Предметом дослідження є театр (професійний та аматорський) як невід’ємна складова (частина культурного і громадсько-політичного життя України у досліджуваний період.

Хронологічні рамки дисертації охоплюють період 1917-1920 рр. Він починається з утворення Української Центральної Ради (березень 1917 р.) і обмежений: а) припиненням дії національних урядів на території України (листопад 1920 р.); б) остаточною перемогою радянської влади,' фактичною втратою УСРР своєї державної самостійності (договір між Україною та Росією про укладення військового та господарського союзу від 28 грудня 1920 р.).

Метою дослідження є всебічний аналіз змін у театральному мистецтві, впливу на нього політики національних урядів та радянської влади. Для реалізації цієї мети автор поставив перед собою такі основні завдання:

■ - проаналізувати особливості культурного процесу в Україні під час революції та громадянської війни; :

- визначити основні напрямки розвитку українського театру у

добу національних урядів^ Ч

- дослідити діяльність Центральної Ради, Української Держави

гетьмана П.Скоропадського та Директорії УНР у галузі театральної справи; '

. - визначити головний зміст театральної політики радянської

влади в Україні;

~ узагальнити та дати оцінку театральним новаціям, привнесеним в Україну з радянської Росії;

- охарактеризувати радянську театральну самодіяльність, її місце в громадсько-політичному житті України у 1919-1920 рр.

Методологічною основою роботи слугували принципи історизму і об’єктивності. Для їх реалізації використані проблемно-хронологічний, порівняльно-історичний та статистико-аналітичний методи. '

Практичне значення дисертації полягає в тому, що вміщений у ній фактичний матеріал, основні положення та висновки можуть

бути використані при напасанні узагальнюючих праць з історії української революції, історії культури, а також підручників, посібників, при читанні нормативних лекційних курсів, спецкурсів для студентів вищих навчальних закладів.

Апробація результатів дослідження. Дисертація обговорювалась на засіданні кафедри соціально-гуманітарних наук Державної льотної академії України (Кіровоград), відділу історії української революції (1917-1921 рр.) Інституту історії України НАН України. Окремі положення і висновки дисертації доповідались на наукових конференціях: IV Республіканській конференції з історичного краєзнавства (Миколаїв, 1989), Міжнародній науково-практичній конференції “Педагогічна спадщина В.О.Сухомлннського і розбудова національної освіти” (Кіровоград, 1993) та ін.

Основний зміст дисертації відображений у наукових публікаціях: 1 брошурі, 5 статтях, 2 науково-методичних розробках. '

Структура дисертації обумовлена метою та завданням дослідження. Її загальний обсяг становить 190 сторінок. Вона складається з вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (ЗО сторінок, 233 назви).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтована актуальність теми дослідження, визначені предмет, хронологічні рамки, наукова новизна, сформульовані мета і завдання робота. ' '

Перший розділ “Історіографія та джерела” присвячено аналізу літератури та джерел-з те міг дисертаційного дослідження. Спеціальних праць з істерії театру у досліджуваний період небагато. Театральне мистецтво знайшло висвітлення у творах з історії культури та у загальних дослідженнях з історії української революції. ,

Наукову літературу з проблеми можна умовно поділити на три групи. До першої належать праці істориків української діаспори, які розглядали переважно культурне життя за часів національної революції. Початок аналізу національно-культурної політики українських урядів був закладений у 1917-1920 рр. в публіцистичних творах М.Грушевського, В.Вишіичсшса, С.Єфремова, С.Русової, М.Василенка та ін. Тоді ж з’явились скрзмі праці, присвячені українському театру. Найбільш значно:» . з них була стаття М.Могульського . ,

Після поразки української революції її політичні та культурні

1 Могуяьс.ький М. Український національний театр //Літературно-науноЕий вісник. — 1917. —

діячі на еміграції намагались узагальнити досвід національно-державних зрушень, з якими були пов’язані культурні процеси. Пра- • ці В.Винниченка, П.Христюка, М.Шаповала, ГІ.Феденка1 висвітлювали діяльність українських урядів в галузі освіти та культури^ але несли на собі відбиток політичних переконань їх авторів, тому страждали суб’єктивізмом.

Вдалу спробу аналізу і оцінки культурного життя у добу революції здійснив видатний український історик Д.Дорошенко2. Він зазначав, що розвиток освіти, культурно-мистецьке відродження були забезпечені політикою національних урядів та подвижницькою діяльністю української інтелігенції. На жаль, праці Д.Дорошенка хронологічно обмежувалися кінцем 1918 р.

Комплексне дослідження Д.Антоновича “Триста років українського театру. 1619-1919”3 містило невеликий розділ про театр доби національної революції. Автор зосереджував увагу, головним чином, на театрознавчому аналізі і майже не торкався питань громадсько-політичної ролі театрального мистецтва, яка надзвичайно зросла в Україні в роки визвольних змагань. '

Після Другої світової війни посилився інтерес зарубіжних українських істориків до національно-культурних проблем. Ю.Борис, І.Майстренко, Є.Пастернак, Ф.Сильницький та ін.4 аналізували загальні тенденції ставлення більшовицької влади до україн- . с^кої культури в перші роки революції. Періодизації та аналізу політики радянської влади була спеціально присвячена праця С.Николишина “Культурна політик^ більшовиків і український культурний процес”5. ' ■

1 Винниченко' В. Відродження нації. Історія української революції (марець 1917

грудень 1919). Ч.І-ІІІ. - К.-Відень, 1920; Христюк П. Замітки і матеріали до

історії української революції. 1917-1920. Т.І-ІУ. - Відень, 1921; Шапозал М. Велика революція і українська визвольна програма. - Прага, 1928; Феденко П. Український громадський рух у XX столітті. - Подсбради, 1934.

2 Дорошенко Д. Історія України. 1917-1923 рр.. - Т.І; Доба Центральної Ради.

- Ужгород, 1932; Т.ІІ: Українська Гетьманська Держава. - Ужгород, 1930.

■ 3 Антонович Д. Триста років українського театру. 1619-1919. - Прага, 1925.

А Борис Ю. Советизация Украины. 1917-1923. Коммунистическая теория и практика самоопределения наций. - Эдмонтон, 1980; Майстренко И. Национальная политика. КПСС в ее историческом развитии. - Б.м., 1978; Пастернак Є. Україна під більшовиками (1919-1939). - Торонто, 1979; Сильницкий Ф. Национальная политика КПСС в период с 1917 по 1922 год. - Мюнхен, 1981.

5 Николишин С. Культурна політика більшовиків і український культурний процес: Публіцистичні рефлексії. - Б.м., 1947.

У 80-х роках українські дослідники з діаспори П.Лончина, І.Кейван, В.Янів, М.Семчишин1 опублікували ряд узагальнюючих праць з проблем розвитку української культури. Досліджувалися також окремі галузі, зокрема, театр у монографії С.Чорного2, проте період 1917-1920 рр. у ній висвітлювався лише в нарисі, присвяченому Л.Курбасу. Через об’єктивні обставини закордонні автори не завжди спирались на достатню документальну базу, оскільки переважна більшість архівних та інших джерел була їм недоступна.

Другу, найбільш чисельну групу літератури з проблеми складає радянська історіографія, праці якої спирались на ідеологічні стереотипи, вироблені комуністичною партією. В літературі 20-х років тема дисертаційного дослідження частково висвітлювалась в роботах Г.Гринька, та Е.Гірчака, присвячених радянському культурному будівництву в Україні3. Як безпосередні учасники революції, вони порівняно об’єктивно висвітлювали культурні зрушення. .

Першими дослідженнями, що підсумовували розвиток театральної справи в Україні, починаючії з 1917 р., були праці О.Кнсіля, П.Руліна та низка колективних виданнь4. Наявний фактичний матеріал давав вищеназваним авторам можливість показати українське театральне відродження, започатковане національною революцією. Але в їхніх працях переважав мистецтвознавчий аспект, проблеми суспільно-політичних функцій театру під час революції вони не розглядали. .

З 30-х років історична ндука в СРСР зазнала руйнуючого впливу тоталітарної ідеології комуністичної партії. Опоненти радянського ладу перестали існувати як об’єкт історичних досліджень, зокрема, українська державність була визнана контрреволюційною, тому діяльність національних урядів не вивчалася. Ідеологічні обмеження не дозволили створити повноцінні дослідження також і з історії української культури. У 50-60-х роках побачили світ праці

1 Лончина П. Українська культура: Короткий огляд. — Нью-Йорк, 1983; Кгйван І. Нариси з історії української культури. — Едмонтон, 1954; Янів В. Нарис історії' української культури. — Нь[о-Йор«, 1985; Се.мчишчн М. Тисяча років української культури. Історичний огляд культурного процесу. — К., 1993.

2 Чорний С. Український театр і драматургія.- Мюнхен - Нью-Йорк, 1980.

3 Гринько Г. Советское культурное строительство на Украине. - Харьков, 1921; Гірчак Е.Ф. Завдання національно-культурного будівництва на Україні. — Харків, 1927 та ін.

4 Кисіль О. Український театр. — К., 1925; Десять рокіз українського театру. К., 1929; Київський «граматичний театр ім.І.Франка. — К., 1923 та ін.

С.Гутянського, І.Золотоьєрхого, І.Шевчука та ін.1, присвячені культури, часів соціалістичної революції. В них, як і в узагальнюючих дослідженнях, що вийшли у 70-80-х роках2, новий фактичний матеріал щодо національно-культурних процесів в роки революції слугував лише коментарем до пропаганди ідей “ліквідації національних обмежень”, “створення єдиної радянської культури” та інших партійних рішень у галузі національної політики. Нових концептуальних підходів у ті роки не виникало.

Проблема культурного будівництва була представлена також у загальносоюзній історіографії. Це колективне дослідження “Великая Оетябрьская социалистическая революция и становление советской культурьі. 1917-1927”, праці С.Галіна, Л.Пінєгіної, М.Потапова,

О.Фоміна та ін.3 У них Україна виступала як частка єдиного куліту-рного простору разом з іншими радянськими республіками. Стверджувалось, що культурні надбання неросійських народів СРСР були досягнуті виключно завдяки втіленню в життя національної політики комуністичної партії та братерській допомозі російського народу.

Історія театру активно розроблялась мистецтвознавцями. Грунтовний розгляд мистецького життя України у досліджуваний період дано в багатотомній “Історії українського мистецтва”, інших узагальнюючих дослідженнях4, працях з історії українського театру. Доробок українських театрознавців доби радянської влади так само,

. 1 Гутянський С.К. В.І.Ланіи'і культурна будівництво на Україні. — К., 1965; Золотоверхий 1.Д. Становлення української радянської культури (1917-1920 рр.). -К., 1961; Шевчук Г.М. Культурна будіаництоо на Україні у 1921-1925 рр. - К., 1563 та ін.

гРозг.іток української культури за роки Радянської влади. -К., 1967; Історія Української РСР. У 8 т. - Т.5: Велика Жовтнева соціалістична резолюція і громадянська війна на Україні. 1917-1920. - К., 1977.

' Великая Октябрьская социалистическая революция и станоилениа советской культуры. 1917-1927. —М., 1927; Галкн С.А. Исторический опыт культурного строительства с первые годы Ссаеіской спасти (1917-1925). - М., 1980; Пиньги-ма Л.А. Советский рабочий класс и художественная культура. 1917-1932. - М., 19й4; Потапсв Н.А. Родом из революции. -М., 1995 та їм.

4 Історія українського мистецтво. У 6 т. — Т.Л. — К., 1970; Белічко ІО.В. Українська радянська мистецтво періоду громадянської війни. — К., 1983 та ін. '

5 Кисіль О.Г. Український тозтр. - К., 19іЗ; Український др.'іч»ат>ічний театр: Нариси історії. У 2 ті — Т.2. - К., 1959; Рупій П.І. На шляхах революційного тезт-ру. - К.. 1972; Станіїисвськіїй Ю.О. Театр, народжений рзедлюцією. Нариси істерії української радянської театральної культури. 1917-1937. — К.. 1987 та ін.

як і істориків, несе на собі відбиток ідеологічних стереотипів, притаманних тоталітарній політичній системі. Вони замовчували надбання національних урядів у відродженні українського театру, розглядаючи його піднесення в контексті зрушень, здійснених радянською владою.

■ Важливу інформацію про театральне життя України, вплив на нього суспільно-політичних подій містять нариси з історії театрів, народжених у часи революції - “Молодого театру”, театру ім.

І.Франка, театру “Березіль"’ та ін.* Значний фактичний матеріал присутній у біографіях діячів сцени, які стояли на чолі українського театрального відродження, - Г.Юри, Л.Курбаса, О.Загарова, В.Василька та ін.'

Після проголошення незалежності України сучасні дослідники отримали можливість грунтовного вивчення та об’єктивного аналізу української революції. За час, що минув, вітчизняна історіографія, праці якої складають третю групу літератури, досягла значних успіхів, в основу яких було покладено розширення джерельної бази, нові документальні публікації, масове перевидання праць істориків діаспори. Вийшли друком загальні праці, автори яких намагались об’єктивно викласти питання, які замовчувались або перекручувались радянською історіографією3. Останнім часом з’явились дослідження, спеціально присвячені культурно-освітній політиці та діяльності національних урядів - дисертації О.Машевського,

A.Пижика, статті Т.Осташко, О.Тимошенко та ін.4 Зазначені автори, ввели до наукового обігу новий фактичний матеріал з історії театрального руху, проте розглядали театральне мистецтво побіжно, в

1 XX рокіз театру ім. І.Франка. - К., 1940; Курбас О.С. Березіль. - К., 1988; . Молодий театр: генеза, завдання, шляхи. — К., 1991 та ін.

2 Бобошко Ю.М. Гнат Юра. — К., 1980; його ж. Режисер Лесь Курбас. — К., 1987; Нікесв В.Д. Олександр Загаров і український театр. - К., 1969; Кравчук П.І.

B.C.Василько — режисер. — К., 1980 та ін. 1

3 Гунчак І. Україна: перша половина XX століття. Нарис політичної історії. — К.,

1993; Історія України: нове бачення. У 2 т. - Т.2. - К., 1996; Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації ХІХ-ХХ століття. — К., 1996 та ін. . ■

4 Машевський О.П. Політика уряду гетьмана П.Скоропадського в галузі освіти, науки, мистецтва (квітень-грудень 1918 p.). Автореф. дис. ... канд. іст. наук. — К., 1997; Пижик А.М. Культурно-освітня політика в добу Директорії УНР (19181920 pp.). Автореф. дис. ... канд. іст. наук. — К., 1998; Осташко Т.С. З історії літературно-мистецького життя в Україні за часів Центральної Ради //Укр. іст. журнал. — 1998. - № 3. - С.24-33 та ін.

ході дослідження інших питань.

З кінця 80-х років у вітчизняній історіографії почався процес поступового відходу від заідеологізованості та схематизму в дослідженні історії України доби соціалізму. У 90-х роках побачили світ праці В.Даниленка, С.Кульчицького, Г.Касьянова та інших істориків1, які характеризували національно-культурні процеси з позицій об'єктивності та історизму. Автори доводили, що розбудова української культури в перші роки радянської влади базувалась на попередній діяльності національних урядів, тоді як більшовики надали їй лише відповідного ідеологічного спрямування.

Таким чином, аналіз історіоірафії з теми дисертаційного дослідження свідчить, що театральне мистецтво в Україні періоду революції 1917-1920 рр. досліджувалось фрагментарно. На сьогоднішній день не існує узагальнюючої праці, спеціально присвяченої театру як національно-культурному і суспільно-політичному явищу.

Джерельну базу дисертації складає комплекс документів і матеріалів з архівних фондів, документальних публікацій, періодичних видань, мемуарної літератури. ,

■ Автором використано документи 29 фондів восьми архІЕІв України і Російської Федерації. Основний матеріал з проблеми сконцентровано у Центральному державному архіві вищих органів влади України (ЦЦАВО). У фондах Народного Секретаріату (ф.1115), Ради Міністрів Української Держави (ф.1064), Міністерства народної освіти та мистецтв Української Держави (ф.2201), Головного управління мистецтв та національної культури Української Держави (ф.24.57), Ради Народних Міністрів УНР (ф.1065), Міністерства народної освіти УНР (ф.2582),' Міністерства преси і пропаганди УНР (ф.1113) та іп. зберігається офіційна документація, в якій міститься інформація про політику і діяльність державних установ у галузі театральної справи.

Великий масив документів з теми дисертації перебуває у фонді Народного комісаріату освіти УСРР (ф.166), який керував питаннями культури в радянській Україні. Відомості про ідеологічну спрямованість та організаційні зміни у театральному житті зустрічаються в документах Бюро Української преси (ф.1738) та Всеукр-ревкому (ф.2605). '

1 Дзмиленко В.М. До витоі;із політики "українізації” //Україна XX століття: культура, ідеологія, політика. 36. статей. - К., 1993. - С.55-67; Кульчицький С.В. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919-1928). - К., 1996; Касьянов Г.В. Українська інтелігенція 20-30-х років: соціальний аспект та історично доля. - К., 1992.

Вивчалися автором матеріали Центрального державного архі-ву-музею літератури і мистецтва (ЦДАМЛМ) України, документи ряду обласних архізів.

Значна кількість матеріалів з досліджуваної теми зберігається в архівах Російської Федерації. У Державному архіві РФ (ДАРФ) дисертанткою були опрацьовані фонди Народного комісаріату освіти РСФРР (ф.2306) та Головполітосвіти (ф.2313), які були для УСРР директивними органами. Багато цікавої інформації є також у фондах Народного комісаріату національностей (ф.1318), ВЦРПС (ф.5451), Комуністичного університету ім.Я.М.Свердлова (ф.5221) та ін.

Відомості про організацію і діяльність театрів були виявлені в Російському державному військовому архіві (РДВА) у фондах Управління справами Народного комісаріату військових справ України (ф.25860), управління справами Київського, Одеського та Харківського військових округів (ф.25880, 25885, 25900).

В процесі дослідження використовувались опубліковані джерела з історії революції, громадянської війни, соціалістичних перетворень в Україні у 1917-1920 рр., серед яких найбільший інтерес становлять збірки з питань культури1. Змістовними є також загальносоюзні збірники, присвячені театру періоду революції2. Зокрема, в томі “Театр народов СССР. 1917-1921” є низка документів про театральні справи в Україні. Загалом опублікованих матеріалів з теми дослідження небагато і еони використовувались як додаткове джерело. .

Джерельну базу дисертації суттєво збагатили матеріали тогочасних періодичних видань. Друковані органи національних урядів (“Вісник Генерального Секретаріату”, “Державний вісник”, “Вісник УНР”), політичних партій і іромадських організацій (“Нова Рада”, “Робітнича газета”, “Відродження” та ін.) багато писали про театральне мистецтво. Офіціози радянського та партійного керівництва (“Вісник ВУЦВК”, “Більшовик”, “Комуніст”), місцева радянська преса пропагували ідеологічні зміни у театральному житті. Особливу цінність мають театрально-мистецькі часописи перших років революції: “Мистецтво”, “Театр”, “Вестник театра” та ін., які видавались у великих культурних центрах Києві, Харкові, Одесі, а також у Москві. В них знайшли відображення "истецькі пошуки нової ролі

1 Культурне будівництво в Українс .► іи РСР (1917-1927 рр.)* Збірник документів

і матеріалів. — К., 1979; Культурное строительство з Черкасской области.^ 19171980 гг. Документы и материалы. — Днепропетровск, 1939.

2 Советский театр. Документы и материалы: Русский созстский театр. 19171921. — Ленинград, 1968; Театр народое СССР. — Ленинград, 1972.

театру в суспільстві, зміненому революцією.

Важливим джерелом вивчення театратьно-мистецького життя України періоду революції є мемуарна література. Окремі згадки про театр зустрічаються у спогадах українських політичних діячів -

В.Винниченка, Д.Дорошенка, П.Скоропадського та ін.1 Більш змістовними є спогади театральних діячів, які були безпосередніми учасниками театрального процесу*. І хоч мемуарна література не дає об’єктивного висвітлення подій і несе відбиток особистого їх сприйняття автором, вона багато в чому допомагає відтворити різнобарв’я театрально-мистецького життя України часів революції.

Використання всіх зазначених джерел та літератури дозволило вирішити основні завдання дисертаційного дослідження.

У другому розділі “Український театр доби національних урядів (1917-1920 рр.)” аналізується процес відродження українського театру, започаткований національною революцією.

Національні зрушення 1917 р. створили умови для розвитку української культури і мистецтва. 12 березня в Києві відбулися перші вільні збори театральних діячів, на початку квітня було засноване товариство “Вільне мистецтво”, а 24 квітня - Комітет українського національного театру. Першочерговим завданням було утворення нових труп, складання репертуару для них та переклад п’єс українською мовою, організаційна допомога театрам у провінції. З постанням першого українського уряду театральна справа отримала державну підтримку. У складі відділу мистецтв народного секретарства освіти діяла театральна секція на чолі з актрисою М.Старицькою.

. Зусиллями Комітету та відділу мистецтв новий сезон 1917-

1918 рр. у Києві починали чотири українські драматичні театри, в оперному театрі готуватися до постановки два оперних спектаклі українською мовою. Театральні трупи утворювались при місцевих “Просвітах”. До Музично-драматичної школи ім.Лисенка додались Українська народна школа та1 режисерсько-інструкторські курси, які готували працівників для провінційних та аматорських театрів.

' Народжувався новий репертуар. Театральною секцісю був виданий каталог, до якого увійшли п’єси українських драматургів. Вперше українські театри дістали можливість ставити твори світової драматургії, античну класику. Ліквідація національних обмежень

1 Виннйченко В. Щоденник. — Едмонтон-Вгшингтон, 1980; Дорошенко Д. Мсї спомини про недгзнг минуле. — Мюнхен, 1969; Скоропадський П. Спогади. - К.-Філадельфія, 1995 та ін.

2 Лесь Курбас. Спогади сучасників. - К., 1969; Василько Б. Театру відд^іь-життя. - К., 1984; Самійлемко П.М. Незабутні дні горінь. - К., 1970 та ін.

дхта змогу українському театру опанувати нові сучасні напрями театральної культури, які' наближали його до європейського рівня. Зокрема, “Молодик театр” Л.Курбаса заявив, що робить прямий поворот до Європи і буде “йти власною українською дорогою”1.

Піднесення театральної справи в Україні впродовж 1917 р. відбувалося за сприянням видатних діячів культури І.Огієнка,

С.Єфремова, В.Вннниченка, О.Кошиця, О.Олеся, С.Черкасенка, Ф.Кричевського, . Л.Курбаса, І.Мар’яненка, М.Старицької, Л .Стари цької-Черняхівдької, Г.Нарбута та багатьох інших.

За часів Української Держави гетьмана П.Скоропадського загальний прогрес культури українського театру тривав. Його основою слугувало національно-культурне піднесення часів Центральної Ради. Керував театральною справою відділ Міністерства освіти на чолі з Л.Старицькою-Черняхівською. Колишній комітет заступила Театральна рада, що виконувала функції дорадчого органу.' В серпні

1918 р. било утворене товариство “Вільний театр”, яке'займалося створенням українських театрів по губерніях та повітах. •

Восени 1918 р. в Києві діяло шість українських, театрів. Український драматичний (на чолі з Б.Кржевецьким та О.Загаровим) і Український народний (під керівництвом П.Саксаганського) мали статус державних. Активним сценічним життям жив “Молодий театр”. Його вистава за античною драмою Софокла “Цар Едіп” була високо оцінена не лише українським, а й російським глядачем.

На театральному житті періоду Директорії УНР позначилися, складні політичні і військові обставини. І хоч уряд надавав підтримки українським,, театрам, це не забезпечувало задовільного існування. Разом з Директорією до Кам’янець-Подільського виїхала трупа Другого міського театру на чолі з М.Садовським, 12 листопада

1919 р. він одержав статус державного. Загальний рівень сценічної майстерності театру був невисоким, він виконував переважно пропагандистські функції в інтересах української державності. Під час денікінщини Міністерство освіти Директорії надавало матеріальну допомогу українським театрам Києва. Але внаслідок того, що під ішадою Директорії у 1919-1920 рр. перебувала зовсім незначна територія, театральне життя України відбувалося, головним чином, в умовах іншого політичного режиму - радянської влади.

У третьому розділі “Радянське театральне мистецтво о Україні (1919-1920 рр.)” розглянуто найбільш суттєві зміни в театральному житті після встановлення радянської влади.

Радянська влада розпочала активне втручання в культурні процеси. Більшовики вважали мистецтво засобом пропаганди кому-

Робітнича газета. — 1917. — 23 вересня.

ністичних ідей і висували завдання перебудови його за класопими принципами. Проголошена суверенність УСРР мала формальний характер, її зводило нанівець об’єднане державне керівництво, повна залежність КП(б)У від РКП(б). Наркомос РСФРР виконував функції директивного органу для Наркомосу УСРР, перетворення в культурі і мистецтві відбувались за зразком радянської Росії. Більшовицька влада свідомо гальмувала'процес національно-культурного розвитку. Культура України мала стати єдиним цілим з соціалістичною культурою Росії.

На культурну політику радянської влади у 1919 р. справили вплив попередні події національної революції. РКП(б) вступила в політичний союз з лівою українською партією боротьбистів, їм було віддане керівництво Наркомосом. Завдяки цьому в царині культури, зокрема театральному мистецтві, надбання попередішків не нищилися, українські театральні діячі в цілому згодилися працювати під контролем радянської влади.

26 січня 1919 р. був утворений Всеукраїнський театральний комітет (ВУТЕКОМ)1. Основи театральної політики визначила постанова “Про театри і кінематограф”, за якою було розпочато націоналізацію театрів. 4 березня таке рішення ухвалив Харківський, а 15 березня - Київський губвиконкоми. У 1920 р. на Україну було поширено постанову ВЦВК РСФРР “Про облік сценічних і театральних працівників”. За наказом влади артисти мали брати участь в агітаційних кампаніях, виставах на фронті, обслуговувати державні установи.

За радянської влади роль театру в житті суспільства зростала. Він став найбільш популярним жанром мистецтва. Розглядаючи театр як знаряддя пропаганди, партійне і радянські органи сприяли появі великої кількості нових професійних і аматорських театральних колективів. Пролеткультівці віддавали перевагу аматорському театру. Прихильники “академічного” напряму вважали, що новий театр повинен грунтуватись на культурних надбаннях минулого. На Україні ці дві концепції поєднувалися під впливом особливих соціально-політичних та національно-культурних умов. ■

Як і раніше, центром театрального життя був Київ. Тут діяла міська художня рада у складі Л.Курбаса, О.Загарова, С.Висоцької, Г.Крижицького, О.Смирнова та ін. Відомі театральні колективи, що існували раніше, збереглися, водночас організовувалися нові театри: Українська музична драма, Червоноармійськик театр, шість районних театрів, кілька експериментальних студій. Поряд з Києвом про-

1 Культурне будівництво в Українській РСР. Збірник документів і матеріалів. 1917-1927. - С.77.

них театрів, кілька експериментальних студій. Поряд з Києвом провідними театральними: центрами залишалися Харків, Одеса. Незалежний театр у Житомирі, театр ім. Л.Українки в Проскурові, Театр-студія К.Кошевського в Чернігові, Вільний театр у Полтаві та ін. підтримували традиції української сцени. Найбільш значні російські трупи працювали в Києві, Харкові, Чернігові, Одесі, Херсоні. Поряд з українськими та російськими існували українсько-російські трупи.

Театральні діячі відчували труднощі з репертуаром. Нової революційної драматургій не існувало, тому зверталися до класики. Її піддавали ревізії, використовуючи для розкриття “актуальних” тем. “Ми будемо часто користуватись класичними творами як канвою для наших сценічних побудов”1, - проголосив теоретик “театрального Жовтня” В.Мейєрхольд. За класичними творами ставились гостросоціальні вистави, застосовуючи метод “вульгарного соціологізму”. Пристосування театрального мистецтва до -тогочасного життя полягало також у героїзації театру. Героїчна спрямованість стала офіційно декларованою лінією радянського театрального керівництва.

У складі ВУТЕКОМу працював репертуарний відділ на чолі з Г.Крижицьким. Він складався з української, російської, польської та єврейської секцій. До розробленого ним репертуарного списку увійшло більше 200 п’єс російської, української та західної класики. Власні списки п’єс пропонували місцеві органи радянської влади. Репертуар театрів України у 1919-1920 рр. складався переважно з класичних творів, інтерпретованих у дусі “ідеологічного замовлення” більшовиків. Але й на цьому шляху талановиті митці спромоглися створити справжні шедеври - вистава “Овеча криниця” за Лопе де Вега, поставлена К.Марджанозим, вистави Л.Курбаса “Єретик” та “Гайдамаки” за Т.Шевченком тощо. *

У четвертому розділі “Радянський самодіяльний театр” досліджено нові форми театрального мистецтва, які виконували виключно пропагандистсько-агітаційні функції.

Оскільки професійний театр надто повільно переходив до нового репертуару, його соціальні функції перебрала театральна самодіяльність. Зміст цього терміну включав усі види масової творчості: театральні гуртки, вуличні святкування, клубні інсценівки, “живі газети” тощо. Радянська влада включила самодіяльний театр до системи культосвітньої роботи. У сфері самодіяльного театрального руху більшовики спирались на ідеї Пролеткульту.

Протягом 1919-1920 рр. відбувалось масове утворення аматорських театрів, головним чином робітничих і черБоноармійських. У

Цит. За: История ссватсиого теагра. - Л., 1933. - С.65.

дисертації наведені відомості про поширення аматорського театрального руху серед робітників транспорту, цукрової, та шесііііої промисловості, а також у військових частинах Київського, Одеського та Харківського військових округів. В період від Другої (серпень 1920 р.) до Третьої (червень 1921 р.) Всеукраїнських нарад з питань освіти кількість самодіяльних театрів зросла з 140 до 1393і. Швидке кількісне зростання за скрутних матеріальних умов та відсутності кваліфікованих керівників позначилося на художньому та естетичному рівні аматорського театру (обмежений репертуар, слабка театральна культура). Але в умовах низького культурного рірня народних мас такі театри були осередками не лише політичної, а й загальної освіти.

В цей час виникла якісно нова форма агітації і пропаганди -масові театралізовані видовища. Вони вели своє походження від пролетарських політичних масовок - мітингів і демонстрацій. Радянські органи використовували в політичній роботі засоби театру у вигляді інсценівок, вистав простонеба, співу і танців. Масовий вихід театру на вулиці відбувався з приводу пролетарських свят, визначних подій, політико-пропагандистських кампаній. Організаторами завжди виступали професійні театральні режисери, виконавцями були як професійні, так і самодіяльні актори. Автором наведено відомості про найбільш значні святкування, такі як “Інтернаціонал”, “Політична карусель”, “Петлюріада”' - у Києві, “Свобода” - у Луганську, “Повсгашм на броненосці “Потьомкін” - в Одесі.

Широкого розповсюдження набули суто агітаційні видовища -“живі газети”, політсуди, сатирично-естрадні номери. Наведені у розділі приклади свідчать, що “живі газети” інтерпретували події внутрішнього та міжнародного життя у потрібному владі напрямі. Політсуди були спрямовані проти політичних противників більшовиків (світова буржуазія, Денікін, Петлюра, польські пани тощо) або культурно-мистецьких явищ, які влада засуджувала (політсуд у Києві над О.Вертинським - співцем “учорашнього дня”).

Агітаційний тйатр в усіх його проявах був відверто тенденційним. Віднести його до театрального мистецтва можна лише умовно, адже у ньому політика завжди домінувала над мистецтвом. '

' У висновках сформульовано основні підсумки дисертаційного дослідження, весь зміст якого доводить, що у досліджуваний період театр відігравав роль не лише мистецького, а й суспільно-політичного явища. У добу національних урядів він слугував справі піднесення національної самосвідомості українського народу. Радянська влада поступово перетворювала театр на знаряддя комуніс-

1 ЦДАВО, ф. 166, оп. 1, спр.293, арк.21-22.

тичноїагітації і пропаганди.

В результаті проведеного дослідження автор дійшов висновків, основні з яких виносяться на захист:

- українська революція дала пойїтовх розвиткові національно-

культурних процесів. Політика радянської влади була спрямована на ідеологічне перетворення української культури, надання їй класового, пролетарського змісту; .

- під час дії національних урядів відбулося відродження укра-

їнського театру як у національному, так і в художньо-естетичному плані. Це виявилося в утворенні нозих театршіьних, колективів, розширенні репертуару, появі передових сучасних напрямів, які наближали театральну культуру до європейського рівня; • .

- політика і діяльність національних урядів були спрямовані на

всебічну підгрнмку розвитку національної сцени. Загальний прогрес культури українського театру в період революції стан доконаним фактом; . '

- зз радянської влади театр, з огляду на його розповсюдження та вплив на широкі верстви населення; одразу опинився під.контролем держави. Націоналізувавши театральну справу як галузь культури, радянська влада обмежила свободу творчості у театральному мистецтві. Воно мало функціонувати лише в межах, які відповідали моралі та ідеології комуністичної партії;

- радянський режим проголосив створення “робітничо-

селянського'’ театру, розрахованого на нового масового глядача, тому сприяв поширенню і розвитку театрального мистецтва. Театр втрачав елітарність і поступово перетворювався на мистецтво, 'зрозуміле широким народним масам, проте збільшення кількості театрів супроводжувалось зниженням художнього та професійного рівня вистав; '

- ідеологічні обмеження для українського театру у 19191920 рр. не були надто жорсткими. В його репертуарі переважали твори класичної драматургії, історична та народно-побутова драма. На вимогу влад» їм наламалось соціально-класове або героїко-романпічне звучання. Прагнення до оновлення театрального мистецтва допомагало українськім режисерам-новаторам знаходити спільну мову з радянською владою;

- іюпим мистецьким явищем у період радянської влади став радянський самодіяльний театр, який виконував функції театралізованої агітації і пропаганди. Цей театр був повністю підпорядкований ідеологічним потребам влади, в ньому політика завади домінуїчіла над мистецтвом.

Публікації автора, що відбивають основні положення дисертації:

Брошура:

1.Театральна справа в Україні під час влади національних урядів (1917-1920 рр.)- К.: Ін-т історії України НАНУ, 1999. - 36 с.

Статті: •

2. Політичне виховання робітничого класу України в роки громадянської війни (1919-1920 рр.)//Актуальні проблеми вітчизняної історії ХУІІІ-ХХ ст. 36. наукових праць. Вип.1,- К.: Держ. ун-т ім. Т.Шевченка, 1990. - С.124-135.

3. Український театр в пошуках відродження національної культури (1917-1920 рр.) // Научные труды Академии. - Вып.1. - Кіровоград: ДЛАУ, 1995. -С.212-214.

4. Радянська влада і театр в Україні (1919-1920 рр.)/Лсторія

України. Маловідомі імена, події, факти. Зб.статей. Вип.5. - К.: Рідний край, 1999. - С.272-302. •

5. Радянський самодіяльний театр (1919-1920) // Історія України. - 1999. - № 38. - С.11-12; № 40. - С.10-11.

6. Театралізовані форми комуністичної агітації і пропаганди

(1919-1920 рр.)//Історія України. - 1999.-№41,-С.11-12. ,

Навчально-методичні матеріали:

7. Українська та зарубіжна культура. Навчально-методичний посібник для курсантів. - Кіровоград: ДЛАУ, 1996. - 24 с. (у співавторстві з О.І.Скловською, дисертантом написані с.13-24).

8. Українська та зарубіжна культура. Навчально-методичний

посібник для студентів. Частина II: Українська культура. - Кіровоград: ДЛАУ, 1998. - 58 с. ( у співавторстві з О.І.Скловською, дисертантом написані с.21-42). .

Тгзн:

9. Питання українського національного відродження в курсі історії України//Тези доповідей республіканської науково-методичної конференції “Проблеми викладання історії України в технічному вузі”. - К.: НКМ ВО, 1991. - С.268-269 (у співавторстві з 0.1 Скловською).

17

АНОТАЦІЇ.

Ромаїїько 1.1. Розпиток театрального мистецтва України в 1917-1920 pp. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - Історія України. Інститут історії України НАМ України. - Київ, 1999.

У дисертації аналізується розвиток театрального мистецтва в Україні у 1917-1920 pp. в умовах національної та соціальної революції. На основі широкої документальної ба^и розглянуто політику.і діяльність національних державних утворень Центральної Ради, Генерального Секретаріату, Української Держави гетьмана П.Скоропадського, Директорії УНР в галузі театральної справи. Показано процес відродження „Українського театру в національному і художньо-естетичному плані. Досліджено театральну політику радянської влади в Україні, зміни в театральному житті у 1919-

1920 pp. Дано об’єктивну оцінку новим напрямам театрального мистецтва, привнесеним в України з радянської Росії. Визначено особливості культурного процесу в Україні у 1917-1920 pp.

Ключові слова: українська революція, радянська влада, культурна політика, театр, репертуар. •

Romanko 1.1. The development of theatrical art of Ukraine in 1917-1920. - Manuscript.

Thesis for Candidate’s of History Degree on speciality 07.00.01 -History of Ukraine. Institute of History of Ukraine of the National Academy of sciences of Ukraine - Kyiv, 1999.

Thesis deals with the analysis of the development of theatrical art in 1917.-1920 under the conditions of national and social revolutions. Basing on the wide range of sources, author investigates politics and activities of national government bodies Centralna Rada, Generalny Secretariat, Hetman State of P.Skoropadsky, Direktoria UPR in the field of the theatre. The process of revival of Ukrainian theatrical art both national and artistic-aesthetical is shown. The cultural policy of the Soviet power, the changes in theatrical life in 1919-1920. are also investigated. Thesis assesses objective estimates to new trends of theatrical art, introduced to Ukraine from Soviet Russia, defines features af Ukrainian cultural process in 1917-1920.

Key words: Ukrainian revolution, soviet power, cultural policy, heatre, repertoire.

Ромлнько И.И. Развитие театрального искусства Украины в 1917-1920 гг. - Рукопись. 4

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 - История Украины. Институт истории Украины НАН Украины. - Киев, 1999.

В диссертации анализируется развитие театрального искусства в Украине в 1917-1920 гг.' в условиях национальной и социальной революции. Рассмотрена политика и деятельность национальных государственных образований Центральной Рады, Генерального Секретариата, Украинской Державы гетмана П.Скоропадскцго, Директории УНР в области театрального дела. Показан процесс возрождения украинского театра как в национальном, так и в художественноэстетическом плане. Результатом- деятельности национальных правительств, общественно-политических и профессиональных организаций украинской интеллигенции, ряда деятелей искусства стало создание новых театров, расширение их репертуара, обращение к произведениям классики и современной мировой драматургии, организация театрального образования. Уже в 1917 г. появились передовые современные театральные коллективы, которые приближали театральную культуру Украины к европейскому уровню.

В результате проведенного исследования автор приходит к выводу, что в период национальной революции наблюдался общий прогресс культуры украинского театра, повышение его художественного и профессионального уровня. В работе отмечено, что во время революции театр выступал не только как явление искусства, но и как составная часть общественно-политической жизни. В период национальных правительств он служил развитию национального самосознания украинского народа, укреплению национальной государственности. '

Политика советской власти, которая утвердилась на Урраине с начала 1919 г., предполагала коренную ломку старой “буржуазной” культуры и построение новой, социалистической и интернациональной по содержанию! Однако завоевания украинской революции, подъем национального сознания народа, культурное возрождение заставили советское руководство признать важность национального вопроса в Украине, отказаться от национального нигилизма, присущего идеологии коммунистической партии.

Советская власть установила контроль над всей гуманитарной сферой жизни общества. Национализация театрального дела, проведенная советами, создала возможность прямого руководства и идеологического воздействия на театральный процесс. Советское руководство ограничило свободу творчества в театральном искусстве, оно должно было функционировать лишь в рамках пролетарской

морали и идеологии. Театру отводилась роль средства коммунистической агитации и пропаганды. ,

• Вместе с тем советский режим способствовал развитию театрального дела. Власть поставила своей задачей создание “рабочекрестьянского” театра, рассчитанного на нового массового зрителя. Представленный в диссертации документальный материал показывает значительное увеличение количества театров, появление новых театральных коллективов не только в крупных культурных центрах, но и уездных городах, местечках. Таким образом, театр превращался из элитарного в массовое искусство. Однако новые театральные коллективы, особенно на периферии, имели невысокий художественный уровень, слабую профессиональную подготовку актеров и режиссеров.

Советские органы установили полный контроль над репертуаром театров, допуская лишь те спектакли, которые не противоречили целям и задачам рабоче-крестьянского государства. Однако факты свидетельствуют, что репертуарная политика не была слишком жесткой. Запрещены были, главным образом, современные пьесы, авторами которых были “буржуазные националисты” - политические деятели украинской революции. В репертуаре украинских театров преобладали произведения классической драматургии как украинской, так и западней, историческая и народно-бытовая драма. По требованию коммунистической власти подчеркивалась социальноклассовая или героико-романтическая направленность.

Самодеятельный театр возник закономерно и отвечал запросам советской власти:.В условиях, когда профессиональный театр слишком медленно переходил к служению большевистской идеологии, он был призван исполнять его социальную функцию.При содействии партийных организаций и органов Наркомпроса театральная самодеятельность была организована практически везде, где велась полигико-просветительная работа, - на предприятиях, в армии, уче-• бных зазедгниях и т.п.

Автор приходит к выводу, что относить самодеятельность к театральному искусству можно лишь условно, поскольку в ней политика всегда доминировала над искусством. ,

Ключевые слова: украинская революция, советская власть, культурная политика, театр, репертуар.