автореферат диссертации по истории, специальность ВАК РФ 07.00.02
диссертация на тему: Удельные княжества Рюриковичей и Гедиминовичей в XII-XVI в. Историко-генеалогическое исследование

Полный текст автореферата диссертации по теме "Удельные княжества Рюриковичей и Гедиминовичей в XII-XVI в. Историко-генеалогическое исследование"

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ Інститут українознавства ім. І.Крип’якевнча

Р Г Б ОД На правах рукопису

' С':'• •

ВОЙТОВИЧ Леоитій ВІЕсторовт

УДІЛЬНІ КНЯЗІВСТВА РГОРИКОВИЧІВ І ГБДИМІНОВИЧІВ В ХІІ-ХУІ ст. ІСТОРИКО-ГЕНЕАЛОГІЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ.

Спеціальність 07.00.02 — ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Автореферат дисертації па здобуття вчепого ступеня кандидата історичних наук

Львів - 1994

Дисертація виконана у відділі історії середніх вікіб Інституту українознавства ім.І.Крип’якевнча НАН України

Науковий керівник —

академік НАН України Ісаєвич ЯД.

Офіційні опоненти

Провідна установа

доктор історичних наук, Ковальський МИ. (Дніпропетровський держуніверситет) кандидат історичних наук, Мицько 1.3.

(Інститут українознавства ім.І.Крнп’якевича)

арх'с-ог^осхрсй

Захист відбудеться “2.7“ 09 1994 р. в & год. на

засіданні Спеціалізованої ради Д.04.09.01 в Інституті українознавства . ім.І.Крип’якевича НАН України (290008 м.Львів,вул. Виііничеика,24)

3 дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту українознавств ім.І.Крвп’якевика НАН України

Автореферат розіслано “^6 **

.1994 р.

Вчений секретар спеціалізованої ради

< 1 ^ \ к.і.н. Ф.І.Стеблій

Загальна характеристика роботи:

АКТУАЛЬНІСТЬ ДОСЛІДЖЕННЯ визначається його значенім для вивчення політичної історії України епохи середньовіччя: науці мало праць з історії земель і князівств, на які роздробилась иївська Русь, їх політики, взаємин, традицій державності. В істо-їчній літературі такі князівства прийнято називати “удільними”, ам термін відомий в пам’ятках лише з XIV ст., був запозичений термінології приватного цивільного права: уділом називали злю, яку діставав кожен спадкоємець після розподілу майна за шовітом батька або згідно з правом спадкування. Стосовно нязівств молодших князів цей термін вживався для земель Івнічно-Східної Русі.* У дисертації під “удільними князівства-и” розуміються князівства, які утворилися в складі’ земель Київ-ької Русі, а з часом набули певних рис феодальної державності і родовжували функціонувати після припинення існування самої київської Русі внаслідок монгольської навали, а також і після того к окремі з них ввійшли до складу Литовської або Московської ержав. Престоли цих князівств займали молодші князі з різних ілок династії, а пізніше їх спадкоємці. Подібний період докладно ивчений щодо інших країн Європи, зокрема в Росії вивченням ;торії уділів займались завжди досить грунтовно.

Не треба доводити, яке значення має вивчення ролі в державах структурах окремих представників правлячих династій, їх імейних зв’язків і взаємин. Долі суспільства і особистості немину-:е і завжди пов’язані. У зв’язку з цим історико-генеалогічні ;ослідження можуть значно допомогти у вивченні політичної сторії. Від часу роздроблення Київської Русі і до початку XVIII ст. гоходження сім’ї, заслуги предків, справжні або уявні, давали ірава на удільні, а потім земельні володіння, посади, уряди і гознцію в суспільній ієрархії. Протягом цього періоду рід >юриковичів займав найважливіше місце серед правлячих родів вхідної Європи. З XIV — XV ст., поступово відтісняючи Рюри-совичів на білоруських та українських землях, вийшли на по-іітичну арену Гедиміновичі. Як встановив Ю.Вольф,** до XIV ст. інше представники цих двох династій займали кпяжі престоли “столи”) в українських, білоруських і російських землях.

* Ключевский В.О. Сочинения. T.VI, М., 1989, стр.99

** Wolff J.Senatorowie і dygnitarze Wielkiego ksienstwa Litewsk-ego 1386-1795, Kr., 1885; Idem, Knlaziowie litewsko-ruscy od konca jzternastego wieku. W., 1895

f

Рюриковичі були правлячою династією Московської держави д 1598 р., Гедиміновичі правили в Польщі (1386-1572, 1609-1673' Чехії (1469-1526) та Угорщині (1440-1526) Обидві династії були родинних зв’язках з більшістю правлячих домів Європи. Тому виї чсішя складу різних гілок родів Рюриковичів та Гедиміновичів, ї династичних пов’язань, впливу цих пов’язань на політичн діяльність окремих представників родів важливе для дослідженії, історії уділів, їх політики і ролі в державних традиціях україи ського народу та його найближчих сусідів. Обидва роди розпал не на ряд родин, представники яких (Острозькі, Вишневецькі Четвертинські, Ружинські і др.) відіграли видатну роль в україи ській історії. Виникнення цих родин зв’язане з останнім періодог історії уділів, який найменше вивчений. В Україні та Росії дослі дження з генеалогії Рюриковичів було практично припинене ш початку 20-х років. Іноземні автори базують свої висновки ні більш ранніх роботах або повністю приймають версії М.Баумгартена

У Польші дослідження з генеалогії Гедиміновичів були перервані під час другої світової війни і тепер повільно відроджуються. У звязку ; цим практично відсутні комплексні узагальнюючі дослідження « генеалогії Рюриковичів та Гедиміновичів, а з часткових питань висловлюються різні, іноді взаємовиключаючі один одного, погди. Генеалогічні таблиці, укладені різними асгоракя, в багатьох місцях не узгоджуються. Багато помилок і необгрунтованих гіпотез з старих праць переходять у нові, що потій призводить до помилкових висновків у дослідженнях з політичної історії. Спостереження над династичними зв’язками окремих гілок обох династій між собою та іноземними дворами дозволяють помітити певні закономірності цих зв’язків, які мали вплив на політичну ситуацію того часу. Взаємини між князями важко зрозуміти без вивчення порядку успадкування княжнх престолів, який модифікувався у різні періоди і в різних гілках династії Рюриковичів, зберігаючи при цьому певні загальні засади. На перших порах подібний порядок прийняли Гедиміновичі, які в XIV ст. почали займати престоли в українських і білоруських князівствах. Вивчення цього кола питань, яке випадало з поля зору більшості дослідників історії удільних князівств, може допомогти розумінню і поясненню багатьох епізодів цієї історії, виправленню помилок, узгодженню спірних проблем. Праці дисертанта* стали спробою відновити перервану традицію історико-генеалогічних

* Войтович Л.В. Генеалогія династії Рюриковичів. К., 1990; його ж, Генеалогія династій Рюриковичів і Гедиміновичів. К., 1992

джень, присвяних двом головним династіям Східної Європи. НОЛОГІЧНІ РАМКИ: Удільний період тривав з часу роздроб-я Київської Русі на окремі землі, закріплення цих земель за ими гілками династії Рюриковичів і, в свою чергу, зіблення їх на удільні князівства аж до ліквідації уділів і ги членами династій Рюриковичів та Гедиміновичів статусу ,ішх князів, незалежно від розмірів їх володінь. За своєю суті землі, на які роздробилась Київська Русь (Київська, іігівська, Переяславська, Волинська, Галицька, Туровська, щька, Смоленська, Новгородська, Суздальська і Мурсмо-Ря-ька), були спочатку удільними князівствами. Але, будучи іпленіши за певними гілками династії, вони скоро трансфор-лись у своєрідні “королівства” / за образним визначенням ;бакова*/» а ті, в свою чергу, стали роздріблюватнся на удільні іівства. В подальшому процесі первісні удільні князівства оділялися на ще дрібніші, однак при цьому продовжувала ітатнся традиційна ієрархія феодальної залежності. Великий іь київський, подібно до імператора Священної. Римської рід, номінально залишався сюзереном всієї території Київської . Для здобуття цього статусу необхідною умовою було діння Києвом /подібно як імператором Священної Римської рії можна було стати лише в Римі/. Тому і боротьба між старій князями земель /’’королями”/ зводилася до боротьби за і. Вона продовжувалася аж до зруйнування столиці монголами 40 р., а, можливо, і в перші десятиріччя ординського пануван-Боротьба міяс удільними князями зводилася до боротьби за ;нці земель, а пізніше — за “старші” удільні столиці. Ця бо-,ба продовжувалась аж до ліквідації самих удільних князівств здроблення окремих з них на частки які в окремих випадках їй бути частками сіл та селищ. Для різних гілок родів цей етап ,’упив в різний час. Окремі родини, які походили від іиковичів чи Гедиміновичів, зберігали ще удільні імунітети і ва, а також інші атрибути державності і після переходу ца кбу до інших можновладних князів. Тому, на нашу думку, їх з діння зберігали свою державність подібно до німецьких зівств Ангальт, Кобург чи Брауншвейг, володарі яках служи! війську Австрії чи Прусії.

і’аким чином, початковою хронологічною межею удільного Іоду можна умовно прийняти 1132 р., коли зі смертю Мстисла-

1 Рыбаков Б.А. Первые века русской истории. М., 1964, стр. 147

і ва Володимировича, великі князі київські перестали коитролюв всі землі Київської Русі. їх влада поступово ставала номінальн а землі дедалі більше набували державних атрибутів, перєтворі чнсь з адміністративних одиниць в держави або напівдержав власною політикою. Кінцевою межею періоду можна умовно і жати другу половину XV ст. Однак дослідження охоплює періо/ середини XVI ст., коли було формально ліквідовано більші удільних князівств, які ще існували на території колише Чернігівської землі. Федерація удільних волинських князів була перетворена у Волинське і Брацлавське воєводства, які пі Люблінської унії 1669 р. ввійшли до складу коронних зем Польші. До цього часу втратили свої права володарів князі з і гілок обох династій, хоча окремі уділи формально проіснували кінця XVIII ст., мало чим відрізняючись від звичайних приваті володінь. ТЕРИТОРІАЛЬНІ РАМКИ ДОСЛІДЖЕННЯ: Уд Північно-Східної Русі відносно добре досліджені завдяки праї А.Екземплярського, Д.Іловайського, В.Борзаковського, М.Кві ніна-Самаріна, А.Маркевлча, А.Петрова, О.Шульгіна, О.Зимі

А.Монгайта, В.Кобрина, В.Кучкіна та ін. В той же час уділ князівства на тернрнторії колишніх Галицької, Волинсь Київської, Чернігівської, Переяславської, Турівської, Полоцьк Смоленської земель вивчені не так повно, особливо в період пі монгольської навали. Зрозуміло, що територію земель треба зглядати в тодішніх їх межах, які не співпадають з нинішн державними кордонами та адміністративними межами. Окремі тання територіальної структури земель залишают дискусійними; в цій праці, не вдаючись у спеціальну полемі приймаємо межі Полоцької та Смоленської земель Л.В.Алексеєвим, * Чернігівської землі за А.К.Зайцевим, ** П< ■ яславської землі за М.П.Кучерою, *** Київської землі (із засті женням відносно західних границь) за П.П.Толочком, **** лицької землі за І.П.Крип’якевичем, **•*•** Волинської землі

* Алексеев Л.В. Полоцкая земля.М., 1966; його ж. Смоленская земля і

— XIII вв. М., 1980

** Зайцев А.К. Черниговское княжество // Древнерусские княжесп о- XIII вв. М., 1975, стр.67-117

*** Кучера М.ІІ. Переяславское княжество // там же, стр. 118-143

**** Толочко П.П. Киевская земля // там же, стр.5-56

***** КршГякевич І.П. Галицько-Волинське князівство. 1984, стр. 13-20, 30-38

;ними дослідженнями.* Межі Турівської землі випливають з йнятих меж сусідніх земель. Удільні князівства, які утворюва-і на територіях колишніх земель Київської Русі внаслідок їх фіблеїшя, як правило, не порушували меж цих земель. Роз-лення відбувалося в рамках давніх батьківських володінь. Лиз середини XIV ст. волинський князь Дмитро-Любарт Гедимі-ііч був змушений вдатися до європейської практики роздавання ів, щоб залучити литовську допомогу в боротьбі з польсько-зською експансією. Пізніше цю практику стали застосовувати ікі литовські князі і польські королі. Це привело до стирання : між землями, хоча як традиційні історико-географічні понят-емлі збереглися протягом всього періоду нашого дослідження. ЛЕТА ДОСЛІДЖЕННЯ: вивчення проблем політичної історії їьного періоду шляхом аналізу родинних зв'язків і взаємин іих гілок династій Рюриковичів і Гедиміновичів.

(окрема в дослідженні вирішуються такі конкретні завдання:

.. дослідити закріплення земель за певними гілками роду Рю-овичів після Любецького і Витичівського снемів, практику ус-куваніїя княжих престолів і шлюбну політику в період ро-зблення Київської Русі і після монгольської навали аж до йдації уділів; 2. простежити процес роздроблення земель у XII III ст. і їх переростання з адміністративних одиниць у жавні утворення; 3. дослідити процес переходу в XIV ст. ряду жнх престолів від Рюриковичів до Гедиміновичів. 4. вивчити цес боротьби за збереження державності удільних князівств у [Ц XIV — на початку XVI ст.; 5. дослідити процес розпаду обох астій на окремі князівські родпни і втрату цими родинами їьних прав; 6. простежити збереження традицій державності іьипх князівств.

Природно, що не кожна з цих досить вагомих проблем мояге и вирішеною в одній праці з однаковою повнотою і кретизаціею складових частин, тим більше, що значна частина тавнться в такому плані вперше. У зв’язку з висвітленням ок-:их сумімсних проблем генеалогії, хронології, термінології чи іричної географії виникає ряд питапь, , які вимагають ціального розгляду. Все ж вважаємо доцільним порушити ці ання як з метою комплексного вивчення історії удільного іоду, так і з метою вироблення методики такого аналізу.

* Войтович Л.В. Волинська земля князівських часів (Х-ХІІ ст.) [роблеми історичної географії Українн.К., 1991, стр. 10-23

ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА: . ;

Збережені джерела дуже неповні і не рівноцінні, особливе стосується другої половини XIII — першої половини XIV ст.

З генеалогії Рюриковичів головними джерелами залишаю! літописи (Лаврентіївське та Іпатіївське зведення, Новгородсь Псковські літописи, Воскресенський та Никонівський літопі Тверський літописний збірник, що містить ростовські московські літописи, Рогозький літописець та Симеоновсь літопис) в яких викладено історію уділів, є відомості про ні дження, смерть і шлюби князів. Методика наукової крит літописів розроблена в працях О.О.Шахматова, М.Д.Приселк

А.М.Насонова, М.М.Тихомирова, С.Лихачова, С.А.Левіпої, В.І ганова, Б.М.Клосса, Л.Л.Муравйової та ін. Питання хронологі тописів досліджувалося М.С.Грушевським, М.Г.Бережковим ті

Іншу групу джерел становлять хроніки. Це насамперед поль латиномовні хроніки Галла Аноніма, Вінцентія Кадлубка, Длугоша. Певне значення мають Хроніка Польщі познансы біскупа Богухвала (+1253), Річники краківської капітули, Ані монастиря св.Хреста, Житіє св.Кінги та ін. З угорських хрі найбільшої уваги заслуговують т.з. кодекс Праякопія Пожонсі (Братіславських) анналів, складених в XIII ст. в Паннонгальмс му монастирі св.Мартина; генеалогія королівської сім’ї, скла, пілішськими цистеріанцями, а також інші пам’ятки, викорис у зведеній хроніці Марка Кальті (1358). Подібно до польських < рел, угорські джерела опубліковані і добре вивчені завдяки пра Г.Дьсрффі, Г.Корша, Л.Хайнемана, Р.Ф.Канделя, І.Мадж Б.Хомана, Я.Хорвата, Е.Моюс та ін. З чеських хронік для наг дослідження цікаві хроніки Козьми Празького, Вінцентія Пр кого та Празькі аннали. Відомості про зв’язки Рюрикович німецькими династіями, часом не зовсім ясні, розкидані по леїших хроніках та анналах, з яких найважливіші: Генеал Всльфів; Апологія Генріха IV; Хроніка Альберіка, монаха з мо тиря Трьох джерел, за 626-1240 рр.; Кведлінбургські анн Магдебургські аннали; Хроніка графів Штаде; Хроніка Арнолі Любека; Хроніка Ортліба Цвіфальтенського; Діяння Фрідріха ін. В?.і ці джерела опубліковані і добре вивчені німецькою і ріографісю. Із скандинавських джерел, крім матеріалів саг, рацьованнх О.О.Ридаевською, найбільш цікаві Сігтунські а ли. Житія св.Олпфа, Саксон Граматик та Хроніка Петра О Практично не уціліли літописи др. пол. XIII — XIV ст. а И

>кої, Переяславської та Чернігівської земель. Скупі відомості про эй період і в літописах інших земель. Тому відомості щодо імен ок-змих князів, їх родншшх зв’язків за цей період можна одержати яше з таких дуже непевних джерел як синодики-церковні помяшш-и. До нас дійшло 6 основних і 10 створених на їх основі таких сн-одиків з іменанами сіверських та чернігівських князів: Любець-ий (датований 1693 роком, дійшов в списку 1886 р.), Єлецький :пископа Зосимп з 1649 р.), Сіверський (Снасо-Преображенського збору), Київський, Іллінський і Гамаліївський. Усі ці синодики ереписані з більш давніх, які не збереглися. Звичайно, зміни та омилки, які могли бути внесені при переписуванні, вловити май-се неможливо. Вивченням цих пам’яток займалися Філарет (Гу-илевський), М.Квашнін-Самарін, Р.Зотов. Останній здійснив не ільки найбільш повне дослідження Любецького помяника, а й пробу реконструкції родоводу чернігівських Ольговичів. Ця прая не безперечна в багатьох місцях (так, добре відомий діяч кінця !ІІ — поч. XII ст. Рюрик Ростиславич із смоленської гілки Моно-[аховичів, яких! займав в 1210-1212 рр. чернігівський престол, еретворився в Рюрика-Костянтина Ольговича; випав з реєстру рат чернігівського князя Михайла Всеволодовича — Андрій; при утні гіпотетичні князі без достатніх обгрунтувань, тощо). Все ж ;раця Р.Зотова досі залишається найповнішою працею з історії ернігівських Ольговичів.* Ще важчою є проблема дослідження та :их помяннків як Київський, Дерманський, Унівський чи Холмсь-:ий. Імена частини Рюрнковичів збереглась лише в родовідних ро-писах. Існування місництва в російській державі до 1682 р. змурувало служилі родина вести детальні розписи членів роднн, по-іинаючи з родоначальника. Бл. 1555 р. ці розписи були зведені .Циплятєвим та О.Адашевим в книгу “Государів родословець”, ікнй початково мав 42-45 розділів. Пізніще, коли в 1682 р. було «асовано місництво, родовідні розписи складались вже з 81 розді-іу. Частина з них увійшла до т.з. Бархатної книги. Матеріали ще і книг, запланованих до видання, частково згоріли, а частково '' зозкидані по різних збірках і втрачені. Родовідні книги видані і

* Филарет. Историко-статистическое описание Черниговской шархии, Т.1-У1 Чернигов, 1870-1888, див: т.У; Квашнин-Самарин

9. По поводу Любецкого синодиика // ОИДР М., 1874; Зотов Р.В. Э черниговских князьях по Любецкому синодику и о черниговском княжестве в татарское время. СПб., 1892

вив|чені М.Є.Бичковою.* Частину актів, зібраних комісією князя

В.Д.Долгорукого, яка працювала після скасування місництва, опубліковані М.П.Лихачовнм та А.І.Юшковим. Цікаві і більш пізні джерела, такі як Розрядні книги, Тисячна книга 1550 p., Двір-цевий зошит 50-х pp. XVI ст. З історії західних гілок Рюриковичів одним з головних джерел є Литовська метрика, незначна частина якої опублікована.

Виділити елементи об’єктивної інформації можна і з генеалогічних легенд. Обєрунтування давності роду того чи іншого правителя було одним з істотних мотивів створення таких легенд. Автори легенд часто не просто виконували замовлення князя, але й використовували всі доступні джерела. Критичний аналіз легенд певною мірою дозволяє відокремити свідому фальсифікацію від вірогідної інформації. Звичайно, уникнути при цьому гіпотетичних міркувань, навряд чи можливо. Доводиться звертатись і до житійної літератури, щодо якої є непогана праця М.Серебрян-ського,** та до досліджень з допоміжних дисциплін. Так, дослідження графітті С.Висоцьким дозволили закрити дискусію навколо датування смерті Ярослава Мудрого, уточнити походження дружини дорогобузького князя Володимира Андрійовича, що пояснило деякі аспекти поведінки цього князя і його політичні симпатії.*** Багато джерел з генеалогії Рюриковичів містять і матеріали, що стосуються Гедиміновичів. Серед них найбільше значення має група так званих білорусько-литовських літописів: Суп-ральський, Никифорівський, Слуцький, Origo regis Jagyllo et Witholdi ducum Lithuaniae, Віденський, Археологічного товариства, Волинський короткий, Рачинського, Красінського, Ольшев-ський, Румянцовський, Євреїківський, Баркулабівський. Вони опубліковані у XVII, XXXII та XXXV томах ПСРЛ. Ці літописи Аналізуються в працях О.М.Бодянського, І.Даниловича, І.Шара-невнча, С.Смольки, А.Прохазки, І.А.Тихомирова, О.О.Шахматова,

* Бычкова М.Е., Первые родословные росписі* литовских князей в России//Общеетво и государство феодальной России. М., 1975; Idem., Родословные книги XVI — XVII вв. как исторический источник. М., 1976; Idem, Состав класса феодалов России в XVI в.

М., 1986

** С$ребрянский Н. Древне-Русские княжеские жития. М., 1915

*** Высоцкий С.А., Киевские граффити XI— XVII вв. К., 1985, стр. 25-31 .

,Пічети, К.Ходлиіцкого, О.М.Мальцева, М.Ючаса, В.А.Чемярн-:ого, М.М.Улащика, Н.Т.Войтович та ііі. Детальніша бібліофіл питання приведена в цитованих вище наших працях.* Крім ваних вище хронік, багатий матеріал з історії Гедиміновичів тять хроніки, особливо Хроніка Биховця, “Литовська і жомоїт-а хроніка”, Хроніки М.Кромера, М.Меховського, М.Стрийков-ого, М.Бєльського, В.Ваповського, Я.Гербурта. Всі вони оиублі-іані і досліджені. Величезні архіви князів Слуцьких, Острозькі, Вишневецькнх, Са.чгупгкіп, Чарторийськнх, які містили атиіі актовий матеріал, грамоти різних володарів, угоди та идичні документи, частково втрачені, а частково розпорошені різних архівах і збірках. Частіша цих документів опублікована, іак рівень публікацій приватних архівів далеко не однаковий, йбільш об’ємна публікація документів, що стосуються родин язів Сангушків та Острозьких, здійснена під керівництвом ’адзіміньського за участю П.Скобельського та Б.Горчака у 188610 pp.** На жаль, недоступними для нас були неоиублікопяні :тнші Литовської метрики. Те ж саме молена сказати і про геріали Коронної метрики, *** з якими ми змогли ознайомити-лише в описах а також з дуже багатими рукописними зібран-ми в бібліотеках та архівах Польші.**** Путівником серед цісі си джерел є дослідження М.П.Ковальського.***** Через брак серел XIII — XIV ст. доводиться звертатись до таких матеріалів родоводи, гербівники і помяники. Стосовно Гедиміновичів вони

* Войтович Л.В. Генеалогія династії Рюршсовичів., стр.ІІ-XVIII; го ж, Генеалогія династій Рюриковнчів і Гедиміновичів., стр.5-7

** Archiwum ksiazat Lubartowiczow Sanguszkow w Slawucie wy-ne nakladem wlasciciela, pod kierownictwem Z.L.Radzimins-kiego zy wspoludziale P.Skobielskiego і B.Gorczaka, t.1-7, Lwow, 1886-HO

*** Inwentarz Metryki Koronnej. Ksiegi wpisovv і dekretow Polsk-j kancelarii krolewskiej z lat 1447-1795. Oprac. I.Sulkowska-Kur-iowa і W. Wozniakowa. Warszawa. 1975

**** Pakulski J., Piechota R., Ryszewski B., Bibliografia arclii-istyki polskiej do r.1970. Oprac. pod kierunkiem A.Tomczaka. rarszawa — Lodz. 1984; Zbiory rekopisow w bibliotekach і muzeach Polsce. Oprac. D.Kamulowa przy wspoldziale K.Muszynskiej. rarszawa. 1988

***** Ковальский Н.П. Источниковедение истории Украины

VI — первой половины XVII в. Днепропетровск. 4.1-4, 1977-1979

ще більш непевні, ніж щодо Рюриковичів, Де особливо стосуєтьсі тих гілок Гедиміновичів, які не були пов’язані з службою мос ковськнм князям, а отже з місництвом. Досить порівняти варіанті родоводів князів Одинцевичів або проаналізувати Генеалогію кия зів Сангушків, написану в 1640 р. смоленським біскупом Єронімом Сангушком, щоб переконатися, що вони значно поступаються подібним родоводам Рюриковичів. При критичному підході зберігають цінність гербовники Б.Папроцького (бл.1543-1614), А.Коя-ловнча-Віюка (1609-1677), К.Несецького (1682-1744), які містять і родовідні матеріали. Гедиміновичі, які перейшли на московську службу, внесені в родовідні, розрядні книги і інші документи, про які йшлося вище. До цієї групи джерел може бути віднесений і рукописний гербівник Едварда Руліковського (1824-1900), який містить матеріали з генеалогії київської шляхти.* Переважно на таких матеріалах єрунтуються популярні польські довідники і енциклопедії з генеалогії шляхетських родів. В дослідженні використано праці про Рюриковичів: В.Татищева, М.Щербатова, М.Карамзіна, П.Строева, М.Погодіна, П.Буткова, Ф.Палацького,

С.Палаузова, Є.Богдановича, О.Волконської, С.Пташицького, П. Долгорукова, Д.Іловайського, О.Преснякова, О.Кузьміна,

О.Монгайта, В.Борзаковського, В.Даниловича, П.Голубовського, Д.Баталія, В.Ляскоронського, М.Довнар-Запольського, М.Кваш-иіна-Самаріна, Л.Алексеева, Г.Абрамовича, П.Петрова, А.Барсукова, Д.Кобеко, О.Лобаиова-Ростовського, Д.Хмирова, А.Резаиова,

A.Екземплярського, Л.Савйолова, В.Руммеля, В.Голубцова, Р.Зотова, Ф.Брауна* В.Соллогуба, Г.Власьєва, В.Стороясева, М.Каш-кіна, М.Мятлєва, М.Баумгартена, М.Грушевського, С.Розанова, Б.Рибакова, О.Копанєва, В.Шульгіна, С.Мордовіиової, Я.Іоаєвича,

О.Головко, М.Котляра, С.Веселовського, О.Зиміна, В.Пашуто,

B.ІСобрииа, В.Кучкіна, О.Рапова, П.Толочка, Л.Махновця, О.То-лочка, О.Гущина, а також О.Вальзера, В.Дворжачека, Б.Влодар-ського, М.Вертнера, А.Поора, Д.Дьєрфі, П.Дюр’є, Г.Рюсса та ін.

Про Гедиміновичів: частину перелічених вище праць, а також А.Коцебу, Т.Нарбута, Я.Ярошевича, Й.Лелевеля, К.Стадніцкого,

ІО.Вольфа, А.Прохпзки, А.Барбашепа, І.Філевича, Б.Барвінсько-го, П.Брянневп, М.Дашкевича, М.Любавського, М.Бичкової, В.Пі-чати, Я.ІІузшш. З.Радзімінського, В.Семковича, О.І’алецького, М.Пашкевича, К.Ходиніцкого, Я.Малешевського, С.Зайончков-ського, М.Гумовського, С.Кучинського, С.Краковського, М.Чуба-

* ЛНБ ім. В.Стсфаника, ф.Оссолінських, 7444/11, 4.1-4

ого, Г.Ловмяігського, І.Іонініаса, Ф.Шабульда, Т.Василевського,

І.Яковенко та ін.

МЕТОДОЛОГІЧНОЮ ОСНОВОЮ дослідження є порівняльно-сторичний метод, який успішно застосовувався вченими ХІХ-по-:атку XX ст. для вивчення історії середніх піків. Інструментом іаших досліджень є аналіз перш за все генеалогічних матеріалів і к. впливу на різні сторони політичної історії удільного періоду чо--ез діяльність членів династії Рюрикопнпів та Гсднмшовнчів. Гіро-лемн і методи генеалогічних досліджень описані у працях Я.ван Іаанена, О.Форста, Е.Гейденрейха, Я.Дзкакварта, В.Двоктчека та иших авторів.*

НАУКОВА НОВИЗНА: Дослідження є першою спробою

себічного наукового вивчення історії держав удільного періоду з пісорнстанням великої кількості генеалогічних джерел і мате-іалів, матеріалів історичної географії та інших допоміжних нсциплін, які раніше до вивчення даної теми не залучалися, 'ііачнп частина цих джерел та матеріалів з різних причин лишаться недоступною для широкого кола дослідників. В процесі ослідясення складено максимально повні генеалогічні таблиці бох династій аж до їх розпаду на окремі князівські родини. Ви-начено родоначальників цих родин і повний перелік родии, які оходять від обох династій. ПРАКТИЧНА ВАРТІСТЬ дослідження одягає в тому, що наведені в ньому фактичні матеріали і писнов-п заповнюють прогалини у вивченні історії уділів. Ціла епоха ержапнооті українського і білоруського народів у XIII — XVI ст. рактично випала з підручників та навчальних посібників, куди ожна буде внести відповідні доповнення. В ході дослідження творено комплексні довідники про обидві династії, які вині.

Основний зміст дисертації.

СТРУКТУРА РОБОТИ: Дисертація складається з вступу, трьох озділів, висновків, додатків, списку використаних джерел і літе-атурн. У ВСТУПІ обґрунтовуються актуальність вибраної теми, її аукова новизна і практична вартість, хронологічні і територіальні амки дослідження, визначаються мета і конкретні завдання до-чіджепня, Його теоретична і методологічна основи, дається аналіз

* J.van Maanen. Wetenschapplijke Genealogie. V., 1901; Forst О. eneatogie. Leipzig. 1914; Heidenreich F. Hanbuch der praktichen enealogie. t.1-2, Leipzig. 1913; Jacquart J. La genealogie moderne. es oit genealogiques. V., 1914; Dworzaczek W. Genealogia. W., 959

джерельної бази та історіографії питання. У ПЕРШОМУ РОЗДи

— “Рюриковичі. Міжкнязівські відносини” — автор розкрив* суть міжкнязівських відносин в родині Рюриковичів, їх взаємі зв’язок з суспільним і політичним становищем в країні. , Параграф 1.1. “Закріплення земель за певними гілками Рюрі ковипів після Любецького та Витичівського снемів” розкривг причини які привели великокнязівську владу до необхідності р( форми засад спадкування. Знищивши представників других ді настій, які володіли племінними князівствами, Рюриковичі залі шилися єдиною правлячою династією на Русі. З того часу вон ревниво слідкували, щоб не пропустити на княжі престоли пре; стлшшка будь-якого іншого роду. Спроби “чорних клобуків” (Кок дувдий у 1188-1190 рр.) чи галицьких бояр (Володислав Кормилі чич у 1212-1214 рр.) посадити князя не з роду Рюриковичів скік чилися невдало. Так само невдало скінчилися всі спроб: запанувати в руському князівстві іноземців з династій Арпадови чів чи П’ястів. Однак для управління величезними територіям; київські князі були змушені призначати намісників. Щоб піднят: вагу цих намісників і забезпечити їх вірність, вже Святосла Ігорєвич став посилати як намісників молодших членів династії Взаємини всередині роду Рюриковичів базувалися на традицій йому родовому праві старшого, тобто того, хто був ближчим до ро доначальника за родовим рахунком. Старший у роді успадковува: київський престол і сюзеренітет над Київською Руссю На практнц це означало, що син не міг успадкувати батьківський стол, якщі живими залишалися його дядьки, брати померлого володаря. Алі його діти зберігали перевагу перед своїми двоюрідними братами Вже сини Володимира Святославича порушили це правило, виклю чнвши з числа претендентів на київський престол нащадків стар того брата Ізяслава. Цей прецедент і народив практику ізгойства за якою внук втрачав право на княжий престол, якщо його батьке помер раніше за діда. Можливо, що це правило ^уло закріплено з т.з. “заповіті Ярослапа Мудрого”, який не зберігся у первісномз вигляді. Ставши намісниками великих територій, князі хотілі відчувати себе володарями і добивалися щонаймене автономії } внутрішніх питаннях та права успадкування територій для свої> спадкоємців. У цьому вони спиралися на залишки племінного се пяратнзму і настрої верхівки містичів, які були зацікавлені ї сильній князівській владі на місцях. Князі розглядали намісники як службовців, які отримали бенефіцій взамін за несения служби і

а час її виконання. Великий князь у Києві зберігав право пере-іщати своїх намісників, і, навіть, позбавляти їх цього до-гоїнства, як це зробив Володимир Святославич з сином Святополом. Щоб забезпечити за синами більші території Ізяслав, Святос-ав та Всеволод Ярославичі застосували практику ізгойства щодо ащадків своїх братів Володимира, Вячеслава та Ігоря, а пізніше і додо дітей Святослава Але разом з князями втрачали свої єн ефі ції і бояри та дружинники, які не завжди могли перейти на лужбу до нового сюзерена. Інститут ізгойства серед Рюриковичів іривів до виникнення “незаконних” уділів, створених князями-згоями при підтримці місцевих сепаратистів та допомозі [ружншшків своїх померлих батьків і їх ресурсів. Щоб припшш-'и усобиці між Рюриковичами, пов’язані з боротьбою за право ун-іавляти різними територіями, великокнязівська влада була зму-цена піти на компроміс. Фактичний стан речей було закріплено іа снемі — з’їзді князів у Любечі в 1097 р., де було прийнято формулу: “не преступати предела братня, ни сгонити”.* Цей принцип гберігав ієрархію князів, їх залеж-ність від великого князя, але пізнавав повний суверенітет князів-намісників в межах їх золодіпь і закріпляв ці володіння за певною гілкою роду, забороняючи іншим претендувати на ці землі Це стало підставою для територіальних претензій на “отчину” і здійснення княжої влади аад певною територією.** Снем з того часу став офіційним інститутом з певними правами аналогічними до функцій рейхстагу сусідньої Священної Римської імперії. Нерегулярне зібрання під головуванням великого князя займалося врегулюванням міжкняжих відносин. Його рішення скріплювалося клятвами учасників, як і міжнародні угоди, і на перших порах мали силу загальнодержавних законів. Ухвали Любецького снему було підтверджено на снемі у Витичеві в 1100 р. У параграфі 1.2. “Боротьба між Мопомаховпчами і Ольговнчами. Роль Києва у XII — ХШ ст. в міжкнязівських відносинах.” досліджуються результати розвитку міжкняжих відносин у світлі ухвал Любецького сейму, суть суперництва між Мономаховичами та Ольговнчами і невдалі спроби припинити цю боротьбу. Вже снем 1097 р. зафіксував розділення Рюриковичів на 6 династій. Рід Ярослава Володимировича виділив на 5 гілок. Нащадки старшого — Володимира, який

*ПВЛ, ч.І, стр.170 _ ** Свердлов М.В. Генезис и структура феодального общества й

Древней Руси. Л., 1983, стр.194-195

номер іпри житті батька, втратили право на київський престо, Нащадки Ізяслава Ярославича розійшлися по туровськнх уділах вже не мали сил для боротьби за старшинство. Цю боротьбу у X

— XIII ст. повели нащадки Святослава та Всеволода Ярославичі За родовим рахунком перші мали більше прав але Володимир М помах, скориставшись з незадоволення невдалою соціально політикою попередника, провів давно забуте “закликання” князя утвердився в Києві з порушенням родових прав. Також з порушеї ням цих прав призначив старшого сина Мстислава своїм наступні ком, а останній силою став утверджувати права Мономаховичії прогнавши полоцьких князів з їх землі. З нащадків Святослав Яросларіїча найспритнішнми виявилися сіверські Ольговичі. Вон позбавили Ярослава Святославича, на той час старшого в родин чернігівського престолу і залишили його онукам боротьбу за Мі ром і Рязань, потіснили і старших за себе Давндовичів, династі яких скоро вигасла, самі опанували Чернігівську землю, а да/ згадали про своє право на київський престол, зробивши боротьб між Мономаховичами та Ольговичами стрижнем міжкнязівськи відносин у XII — першій половині XIII ст. Порушення родовог права Ізяславом Мстиславичем привело до розділена Мономаховичів на дві ворожі династії (північну і південну), бо ротьба між якими вщухала тільки у періоди панування Ольго впчів. З останньої чверті XII ст. південна гілка, в свою чергу розділилася на волинську і смоленську, а у XIII ст. і північні гілка розділилася на ростовську і суздальську. Розвиток між князівських відносин на основі засад, ухвалених на Любецьком; сеймі призвів до появи у XII ст. окремих земель (Київська, Пере яславська, Чернігівська, Волинська, Галицька, Турівська, Полоць ка, Смоленська, Новгородська, Суздальська, Муромо-Рязанська), і межах територій яких відбувалася стійка консолідація і діялі спільні інтереси, незважаючи на те, що ці землі — “королівства’ роздроблювалися на удільні князівства — “герцогства”, а останн

— на дрібніші уділи — ’’графства”. Справедливо припускаючи, щ< підпорядкування цих земель Києву ставало носити все більш номінальний характер, Б.Рибаков пропонує взагалі вважати їх суверенними.* Якщо погодитися з його висновками, то виходить, ще як держава “імперія” Київська Русь перестала існувати, а подаль-

* Рыбаков Б.А. Первые века русской истории. М., 1964, стр. 147-157; його ж, Киевская Русь и русские княжества XII — >СШ вв. М., 1982, стр.470

ша боротьба князів за Київ була просто територіальною суперечкою. Заперечуючи Б.Рпбакову, .М.Брайчевський чомусь період існування Київської Русі обмежив 1203 р.** Однак боротьба за Київ залишалась боротьбою за великокнязівський престол аж до взяття столиці монголами у 1240 р. Навіть після цього князі, які претендували на старшинство, певний час добивалися від монгольських ханів ярлика на спустошений Київ. І у першій третині XIII ст. великі князі виводили у степ військо, в яке входили дружини віддалених дубровицьких і шумських князів. Здобуття Києва необхідно було князям, щоб стати сюзереном всієї країни. Подібно у сусідній Польщі, здобувши Краків, князь ставав сюзереном всієї країни. Зрозуміло, що в умовах загострення боротьби за київський престол, мусили бути і пошуки шляхів припинення цієї боротьби. Пов’язання Рюриковичів з німецькими династіями не могли не прияети ідею обирання великого князя-імператора колегією найбільших князів-курфюрстів, яка була популярною в колах німецької знаті. Цю ідею (“добрий порядок”) пробував реалізувати галицько-волинський князь Роман Мстиславич.*** Схоже, що цей князь був свояком з німецьким королем Філіпом Гогенштауфеном, одним з прихильників виборності імператора та інших принципів, які складали основу “доброго порядку”. Філіп був одружений з дочкою візантійського імператора Ісаака II Ангела — Іриною. Правдоподібно, що друга дружина Романа — Анна була рідною сестрою Ірини.*** З такою версією узгоджуються повідомлення цистеріанського абата Альберіка, а також гіпотези С.Томашів-ського, М.Кордуби, В.Пашуто та ін. Не випадкова ж князь Роман Мстиславич пожертвував на честь св.Петра монастирю бенедиктинців у Ерфурті 20 гривен срібла, за що був зарахований до фундаторів цього монастиря.**** Більшість князів не були готові

* Брайчевский М.Ю. Диархическая партийная система в древнерусском городе XII — начала ХШ в. // Древние славяне и Киевская Русь. К., 1989, стр. 140

** Войтович Л. Зоря князя Романа // Літопис Червоної Калини. 1991, N 2, стр.34-35

*** Літопис руський. Переклад і коментарі Л.Махновця. К., 1989, стр.369

**** Шацька Г. Галицько-волинська держава і німці // Галицько-волинська держава: передумови виникнення, історія, культура, традиції. Тези міжнародної наукової конференції в Галичі 1921.08.1993 р. Львів, 1993, стр.116

сприйняти ці ідеї, а загибель Романа зняла саме питання. У параграфі 1.3. “Шлюбна політика Рюриковичів” на численних прикладах династичної політики князів показано, що і тут до 1240 р. все відбувалося в рамках інтересів єдиної держави. Великі князі та члени їх родини скріплювали шлюбами ті угоди, які укладалися в інтересах всієї Київської Русі. Старші князі земель виходили з інтересів своїх земель, удільні князі — відповідно уділів. Після монгольської навали династична політика князів залишилась важливою складовою частиною їх дипломатичної діяльності і боротьби за збереження своїх земель. Проаналізовано певні закономірності шлюбних зв’язків князів різних земель як міжнародні так і між-земельні. Наприклад волинсько-польські і галицько-угорські і їх вплив на політику земель, зв’язки з князями Германської імперії у світлі політики стримування активності німців на сході. Помітний вплив на політику мали шлюбні зв’язки князів з ординцями та Литвою. Параграф 1.4. “Практика успадкування княжих престолів” присвячено аналізові функціонування і змін цих важливих засад міжкнязівських взаємин. Автор заперечує, що на Русі не було усталеної практики успадкування княжих престолів. Після Любецького і Витичівського снемів практика успадкування престолів всередині земель залишилася без змін. В кожній землі старшим князем лишався старший у даній гілці династії. Продовжували діяти старі засади обмеження числа спадкоємців. Так з числа спадкоємців Юрія Довгорукого були вилучені сини його старшого сина Ростислава, який помер за життя батька. Незважаючи на підтримку Рязані і Смоленська, вони не змогли утриматися на старших столах у Суздальській землі. Великий князь і митрополит підтримали кандидатури Михайла Юрійовича, а потім Всеволода Юрійовича, чиї претензії спиралися на право. Вже у XV ст. з числа претендентів на тверський престол відпали сини Івана Івановича, який помер за життя батька Івана Всеволодовича. З цієї ж причини могли бути вилучені з числа спадкоємців галицько-волинського престолу і князі Острозькі, чий предок Роман Данилович помер бл.1261 р. за життя батька. Тому його син Василько мусив задовольнитися Слонімським. князівством у володіннях батька та діда з материнської сторони.* Всередині земель князі продовжували переміщатися з “молодшого” престолу на “старший”, іноді змінюючи 5-6 престолів, як це було на Русі до Любецького снему. Внаслідок суперництва окремих гілок династії виник-

* Войтович Л.В. Генеалогія династії Рюриковичів.., стр.121-122

ла небезпека розділення самих земель, стійка консолідація яких в межах територій, що склалися часто ще до об’єднання їх в складі Київської Русі, надовго пережила саму державу. Щоб не допустити цього, а також щоб зупинити дальше роздроблення, старші князі окремих земель пішли на поширення ухвал Лгобецького сне-г.іу на свої землі. Тобто окремі уділи нижчого рівня були закріплені за тими гілками місцевої династії, які володіли ними на час прийняття цього правила. Так, помираючи у 1170 р., старший князь Волинської землі Мстислав Ізяславич взяв клятву з брата Ярослава ие виганяти його синів з володнмирської частини Волині. Фактично це означало, що Ярослав, ставши сюзереном Волині, залишився у Луцьку, а у Володимирі став княжити Роман Мстиславнч. Відповідно за Ярославнчами залишилась Східна Волинь, а за Мстпславичами — Західна. Дальше роздроблення Волині відбувалося між обома гілками у межах їх батьківщин. Схоже, що за цією угодою старшинство переходило до Ярослави-чів, бо Інгвар та Мстислав Ярославичі пізніше були сюзеренами Волині, що визнавали їх західноволинські родичі. У 1190 р. шлюзом дочки сіверського князя Ігоря Святославича, на той час найстаршого з молодшої гілки Ольговичів, з найстаршим з онуків ве-иикого князя Святослава Всеволодовича — Давидом Ольговичем зула скріплена угода між обома гілками династії Ольговичів. Вона іберігала єдність Чернігівської землі і давній принцип успадкувап-їя престолів. Внаслідок цього компромісу Ігор Святославич у 119в р. став чернігівським князем, а його сини, як молодші в роді, успадкували лише Путивльське князівство. Ця угода була тільки тимчасовим компромісом. Вже у 1206 р. на снемі у Чернігові було юширено на землі Ольговичів принципи Любецького снему. Спостереження за наступними переміщеннями князів у Чернігівській іемлі дозволяють припустити, що кожне відгалуження старшої і лолодшої гілок Ольговичів отримало свою “отчину”, яка потім розроблювалася міяс його нащадками в XIII — XV ст. Проти цього >ішення намагався виступати сильний курський князь Олег Свя-•ославич, але 1226 р. змушений був скоритися чернігівському сю-іерену Михайлу Всеволодовичу, так і не діставши Новгорода-Лверського, на який мав права при старій практиці успадкування іа родовим старшинством. Можна припускати, що принципи Іюбецького снему були прийпяті в кінці XII — на початку XIII ст. князями Турівської землі, закріпляючи окремі уділи за спад-соємцямн синів Юрія Ярославича. По суті цих же правил дотри-

мулялися князі полоцької династії після повернення з візантій ського заслання. У XIII ст. спроба зупинити роздріблення дрібни: уділів привела до поділу князівств па частки прн збереженії спільних кордонів (першими це спробували рязанські князі, Щ( привело до трагедії в Ісадах у 1217 р.). За володіння частками кня зівств була така сама боротьба, із збереженням тих самих прпн ципів успадкування. Лише московські князі в XIV ст. почали пе реходити до практики прямого спадкування, запозичивши її в ор динців. Вони зуміли остаточно впровадити її лише з кінця XIV ст.. і то будучи змушеними вдаватися до ординських методів терору відносно своїх родичів. Але навіть і в XVI ст. спостерігаються рецидиви старої практики, коли московське боярство, яке складалося в основному з нащадків удільних князів, було готове присягнути Володимиру Старицькому, а не сину Івана Грозного. Московська династія запровадила,! силою утвердила ще один принцип спадкування — перехід до великих князів т.з. “виморочних” уділів, тобто тих князівств, де не залишалося спадкоємців з прямої лінії нехтуючи правами інших спадкоємців.

У ДРУГОМУ РОЗДІЛІ — “Удільні князівства на землях Київської Русі в XII — XIII ст. (до монгольської навали)” розглядаються політичні і династичні причини роздроблення земель на уділи та історія самих удільних князівств на територіях цих земель.

Параграф 2.1. “Волинська земля” присвячений аналізу політичної ситуації після 1132 р., розвиток якої'привів до переходу Волині до старшої гілки Моиомаховичів, спробі Всеволода Ольговича закріпити Волинь за своїм сыном Святославом, боротьбі Мономахо-впчів за утриманця Волині, процес роздріблення ісраю на удільні князівства. Розглядається історія Луцького, Берестейського, Пере-соппнцького, Дорогобузького, Белзького, Дорогичннського та Шумського князівств, які виникли на Волині. Звернена увага на те, що після того як Роман Мстиславич у 1199 р. став галицьким князем, як володимпрськнй князь він формально залишався васалом сюзерепа Волині луцького князя Інгвара Ярославича. Подібно до того і король Англії, як герцог Аквітаїїії, формально вважався васалом короля Франції. Через це у 1201-1204 рр. Роман Мстисла-вич двічі садив на київський престол Інгваря Ярославича як сюзерена Волині. Через це він і пропонував “добрий порядок” за яким як своєрідний курфюрст галицький мав ба всі підстави на київську “імператорську” корону. По смерті Івана Мстиславича Романовичі опанували і Східну Волинь, залишивши Інгваревнчам лише

уділи в Перемилі, Меджибожі та Болохівській землі, що і стало причиною ворожої позиції болохівських князів щодо Романовичів.

У параграфі 2.2.’’Галицька земля” розглядається історія її уді-їів, звертається увага на те, що Іван Берладник не міг бути сином теремишльського князя Ростислава Володаревича, бо уділ, який іін тримав мав, ймовірно, столицю у Звенигороді на Дністрі, який інаходився між гирлами Серета і Збруча на лівому березі, тобто у юлодіннях Васнльковичів. Його батьком був Ростислав-Григорій Ва-илькович, який княжив у Теребовлі. Через це, як спадкоємець Засильковичіп, Іван Берладник мав більше прав на галицький пре-тол ніж Володимирко Володаревич. Аналізуються причини не-дач Ігоревичів, які хотіли відновній галицькі уділи.

Параграф 2.3. “Київська земля” присвячений історії Білгород-ького, Овруцького, Торчеського, Пороського, Трипільського, Ка-івського удільних князівств, їх взаємин і відношення до великих нязів. Звернено увагу па спробу Ростислава Мстиславича закрі-ити Київську землю за смоленською династією, роздробивши її на изку дрібних князівств, які він роздав молодшим синам. В По-оссі старалися закріпитися спадкоємці Володимира Мстиславича. добувши Київ, Роман Мстиславич приєднав Поросся до Волині. В 226-1228 рр. тут знайшов притулок прогнаний з Галича тесть анила Романовича, а потім його сини, які були васалами свого юяка. У Параграфі 2.4. “Переяславська земля” розглядається торія єдиного переяславського уділу з центром у Городці-Остєр-.кому. Параграф 2.5. “Чернігівська земля” присвячений історії >рнігівських уділів. Розкриваються взаємини Ольговичів і Дави-)вичів, вміла політика Святослава Ольговича і авантюризм Ізя-іава Давпдовича, порядок і причини переміщення князів, розглянеться інші версії щодо князів, які тримали Тмутараканське, верське, Курське, Путивльське, Трубчевське, Стародубське, цизьке, Ковельське, Вирське та інші князівства, закріплення ;ілів за різними гілками Ольговичів. У Параграфі 2.6. “Турівська мля” показано боротьбу турівської династії за утримання своєї млі, яка завершилася перемогою за Юрія Ярославичя, роздріб-ння землі за його синів, розглядаються версії щодо туровських, нських, дубровицьких, несвізьких князів. У Параграфі 2.7. “По-цька земля” розглядаються загадки полоцької династії, взаєми-

полоцьких і смоленських князів. Особливу увагу приділена пє->ду кінця XII — початку XIII ст., взаєминам князів друцької. пської і вітебської гілок полоцької династії.

У параграфі 2.8. “Смоленська земля” розглядається єдиний смоленський уділ — Торопецьке князівство. Відзначено, що смоленським князям почасти вдалося зберегти свою землю від роадріблення, головним чином завдяки політиці, започаткованій Ростиславом Мстиславичем, яка стимулювала розміщення смоленських князів у Київській, Полоцькій Новгородській, а потім і Галицькій землях.

ТРЕТІЙ РОЗДІЛ — “Удільні князівства у другій половині XIII

— XVI ст.” присвячений історії розвитку удільних князівств, їх боротьбі за своє існування але до ліквідації, причинам, методам і етапам їх ліквідації, державшім традиціям удільних князівств. У параграфі 3.1. “Зміни взаємин між князями внаслідок монгольської навали. Прихід до влади в окремих землях Гедиміиовичів.” досліджуються зміни княжих взаємовідносин в різних регіонах в залежності від ступені впливу на ці регіони ординських ханів, причини зближення з литовськими князями, звертається увага на прихід до влади в окремих князівствах Гедиміновичів в основному завдяки династичним шлюбам і при підтримці місцевих феодалів. ГІриродньо, що литовські князівства, які в XIII ст. стали реальною силою на політичній арені, були найближчими можливими союзниками для яких смертельною загрозою стало ординське сусідство. ІЦе у першій половині XIII ст. литовські князі утвердилися у Го-роденському князівстві. їх союз з галицько-волинськими князями привів до короткочасної унії, яка обірвалася зі смертями III в ар не Даниловича і Войшелка Міидовговича. Завершення об’єднання Литви зробило її ще більш поважним союзником. Гедиміновичі стали використовувати династичні пов'язання і прихильністі місцевої верхівки і почали утверджуватися на престолах, як; раніше займали Рюриковичі. Сам Гедпмін був двічі одружений г Рюриківпами. Через шлюбні зв’язки, ймовірно, утвердився в Пол оцьку напівлегендарний князь Гінвіл-Борис Мінгайлович, а і Пінську — Наримунт-Гліб Гедимінович. Подібним способом отри мали Вітебськ — Ольгерд Гедимінович, а Луцьк — Любарт-Дмит ро Гедимінович. Проаналізовано стан волинсько-литовських сто суцків кінця XIII — початку XIV ст., розглядаються різні версії щодс походження першої дружини Любарта Гедиміновнча. Окреме виділено проблему входження Київської землі в склад Литовсько Руської держави, спростовується думка щодо тотожност Ольгіманта Міндовговича Гольшанського з київським князем Фе дором. Хрестильним іменем Ольгіманта було Борис, позаяк йог<

ин Іван в джерелах названий Борисовичем і ніде не фігурує як >едорович.* Не завжди і не відразу прихід до влади Гедиміновичів значав підпорядкування князівства великим князям литовським, [оже саме тому і поява Гедиміновичів в українських та ілоруських землях знайшла так мало відображення в історичних жерелах. .

У параграфі 3.2, “Удільні князівства у волинських та галиць-их землях у другій половині XIII — XVI ст.” основна увага ои ділена роздробленню галицько-волинських земель після смерті аннла Романовича діяльності його сина Лева, боротьбі Любарта-митра Гедиміновича за відродження і збереження Галицько-Воїнської держави, змінам, які наступили після Крєвської унії $85 р., діяльності князя Свидригайла Ольгердовича та боротьбі [ільних князів за збереження своїх князівств. Розглядається горія Белзького, Холмського, Острозького, Заславського, Сте-інського, Жидачівського, Ратненського, Ковельського, Кашнрсь-го, Кобрннського, Чарторийського, Клеванського, Вишневецько-, Збараського, Корецького, Подільського та іи. удільних [язівств. Особлива увага приділена версіям щодо походженню дини князів Острозьких Розглядаються відомості літописів, хро-к і грамот, помяників, традиція родини Острозьких, зафіксована Папроцькпм, І.Потієм, З.Копистенським, Г.Смотрицькнм, версії Максимовича, К.Стадніцького, Д.Зубрицького, Г.Влас’єва, Баумгартена, Ю.Вольфа, Й.Пузини, Н.Яковенко та іи. Розгляне і також версії, щодо походження інших княжих родин. У па-графі 3.3.’’Удільні князівства у Київській і Переяславській зем-к у другій половині XIII — XV ст.” звертається увага на версії, до путивльської гілки Ольговичів, яка вірогідно до 1362 р. три-ла Київське князівство, а Овруцьке князівство — ще після Г2 р її зв’язок з переяславськими князями, розглядаються версії до походу Гедиміна на Київ, історія Київського удільного ізівства за Володимира Ольгердовича та Його нащадків. У тграфі 3.4.’’Удільні князівства у Чернігівській землі в другій ювині XIII — XVI ст.” розглядається історія Брянського, Глу-еького, Устівського, Белевського, Новосильського, Воротин-ого, Одоєвського, Карачевського, Ковельського, Мосальського, гетовського, Звенигородського, Єлецького. Волховського, Тару-ого, Волконського, Мишецького, Оболенського, Мезецького, арського, Курського, Рильського, Трубчевського, Стародубсько-

' ПСРЛ, т.35, стр.52, 73, 139, 161, 187, 208, 229

го та інших удільних князівств, версії щодо походження Її князів.

У параграфі 3.5.’’Удільні князівства у Турівській землі в другії половині XIII — XV ст.” аналізуються версії щодо князів, які во лоділи Пінським, Туровським, Городоцьким, Дубровицьким, Четвер тинським і Несвізьким князівствами. Звертається увага на перехі; Дубровицького князівства до Гольшанських, а Несвізького кня зівства — до Радзівілів. Параграф 3.6.’’Удільні князівства з Полоцькій землі у другій половині XIII — XVI ст.” присвяченні аналізу походження Лукомських, численних гілок князів Друць кнх, Курцевичів, історії Полоцького, Копильського, Слуцького Бельського та інших князівств. У параграфі 3.7. “Удільні кня зівства у Смоленській,, землі в другій половині XIII — XV ст.1 розглядається боротьба смоленських князів за незалежність своп князівства, історія Вяземського, Можайського, Березуйського ті інших уділів. У параграфі 3.8. “Традиції державності удільни: князів” аналізуються такі ознаки державності як сталі межі, вла да, судочинство і право, практика збору податків, данин і мит спроби карбування монет військо і емблематика, характер залеж ності від Орди, Литви чи Московської держави, методи та етапі ліквідації удільних князівств. Старші князі земель вже за часі: Київської Русі в питаннях зовнішних відносин були незалежним! володарями, укладали угоди, вступали в коаліції та родинні зв’яз ки з іноземними династіями, вмішувалися у справи сусідніх країн Після монгольської навали залежність їх від ханів чи велнки: князів литовських у різні періоди була різною. До Кревської уні 1385 р. Волинське, Подільське, Київське, Сіверське і більшіст Верхівськнх князівств, а також Смоленська земля, вели власіг зовнішню політику. До цього часу і практика успадкування зе мель залишалася традиційною, за виключенням Волині, де Лк барт-Дмитро Гедимінович в ході боротьби з Польшею та Угорщи ною в 1349-1384 рр. змушений був вдатися до європейської прак тики роздавання ленів. Після Кревської унії уряд поча практикувати не лише роздавання ленів і затветвердження спа; коємців на батьківських престолах після васальної присяги, але : заміну уділів і вигнання князів з їх земель та надання останні князям з інших династій. Одним з шляхів ліквідації уділів уря вважав зрівнення в правах нетитулованої знаті з князям Віденській привілей 1387 р. гарантував шляхті володіння спадкс вими вотчинами і звільнення від тяглових повинностей. Гро;

ненський привілей 1432 р. та Троцький привілей 1434 р. під-твер-див ці гарантії, звільняв підданих шляхти від продуктових данин на користь великого князя і гарантував шляхті й інші права, зрівнюючи її з князями. Однак діяльність Свидригайла Ольгердовича, навколо якого об’єдналися прихильники збереження удільних князівств, зводила нанівець намагання уряду в цьому напрямку. Тому у Віденському привілеї 1447 р. уряд пішов далі, даруючи шляхті право судової юридикції над своїми підданими і звільнення їх від грошового податку на користь державної скарбниці, візьницької повинності і відробітків на користь державних замків. Поряд з цим уряд роздавав удільним князям приватні володіння, добиваючись стирання різниці між цими наданнями та уділами. У 1452 р було ліквідовано Волинське, а в 1470 р. — Київське князівства. Багато удільних князів, чиї володіння межували з Московською державою, перейшли на службу до московських князів. Решта була змушена погодитись з фактичним станом справ. Свою перемогу уряд закріпив Віденським привілеєм 1492 р., залишаючи виключно за собою дипломатичні зносини з іншими державами, наддання урядів і зміщення з них, а також надання земельних пожалувань. З того часу існування уділів, окремі з яких збереглися до кінця XVIII ст., дістало чисто формальний характер. Однак князі і надалі періодично намагались вести незалежну політику і роздавали лени васалам в межах своїх володінь. Удільні князівства, які визнали зверхність Московської держави, були ліквідовані в основному за Василя Івановича (15051533), їх володарі були переважно знищені, а родина отримала інші володіння і поповнила ряди московської служилої знаті.

Більшість удільних князівств в українських і білоруських землях у XII — XVI ст. мали істотні ознаки феодальних васальних держав і були такими. Ці держави нічим істотно не відрізнялися від подібних князівств в російських землях, ординських царств чи інших феодальних державних утворень, які існували в цей період на польських, німецьких чи італійських землях.

У ВИСНОВКАХ викладено основні результати дослідження:

1. В XI ст. почався процес виділення в складі Київської Русі адміністративно-територіальних комплексів на чолі яких як намісник великого князя ставився член правлячої династії Рюрико-вичів. Боротьба цих князів за розширення своїх прав і перетворення цих урядів у спадкові володіння завершилася в 1097 р. на снемі у ЛюОрчі закріпленням ап кожною гілкою Рюриковичів землель, якими володіли їх батьки, і забороною іншим гілкам роду займати

ці землі. Ці рішення були підтверджені на Витичівському снемі 1100 р. і лягли в основу міжкняжих відносин і практики успадкування княжих престолів.

2. У результаті розвитку системи міжкняжих відносин, закріплених на Любецькому та Витичівському снемах, на території Київської Русі на середину XII ст. сформувалось 11 земель: Київська, Переяславська, Чернігівська, Галицька, Полоцька, Турівська, Смоленська, Суздальська, Муромо-Рязанська і Новгородська, які зберігали номінальну залежність від Києва.

3. На цих землях стали виділятися удільні князівства, які в

свою чергу стали роздріблюватися на ще дрібніші. Подібна ситуація була характерна перш за все для сусідньої Польші, а також таких держав як Германська імперія, Франція, королівства в Іспанії та Італії, з тією тільки різницею, що в Київській Русі та Польші всі нові політичні утворення залишалися під владою одної династії відповідно Рюриковичів та П’ястів. .

4. Порушення принципу успадкування великокнязівського престолу Володимиром Мономахом привело до постійної боротьби між Моиомаховичами і Ольговичами, а потім і між різними гілками Мономаховичів. Для припинення цієї боротьби Роман Мстиславич на початку XIII ст. пробував реформувати практику успадкування, ввести колегію курфюрстів для виборів великого князя і майоратне право в землях та уділах, не отримала підтримки решти князів. Так само не одержала підтримки в інших землях практика прямого успадкування, яку прийняли у XIV ст, московські князі.

5. ЧШЩ Любецький та Витичівський снеми не змінили практики успадкування княжих престолів всередині земель та уділів, де зберігався принцип за яким нащадки князя, що померли за лсиття правлячого батька, викреслювалися з числа спадкоємців па старший стіл та інші засади.

6. Суперництво старших князів земель в боротьбі за Київ консосолідувало їх у рамках однієї держави, подібно до об’єднавчих заходів великих князів, спрямованих на боротьбу проти половців, які порушували степові кордони. Участь у цих походах туровських, волинських і смоленських дружин, так само як І участь чернігівських дружин в походах проти литовців — свідчення, що така консолідація продовжувала тривати. Суперництво старших князів земель ніколи не зводилося до територіальних претензій між землями. Лише вигаснення місцевої гілки Рюриковичів давало підстави її родичам претендувати на ці землі, не

змінюючи їх меж. У свою чергу суперництво удільних князів у боротьбі за старший стіл землі або старший уділ консолідували князів у межах їх земель.

7. Спроби сповільнити процес роздріблення і уникнути усобиць мали місце в окремих землях (угоди волинських князів у 1170 р., Ольговичів — у 1190 р., снем Ольговичів у 1206 р., можливо угода Туровських Ізяславичів в кінці XII ст.). Вони проводились на засадах поширення принципів Любецького снему на окремі землі. Наступним кроком було введення поділу князівств на частки.

8. Шлюбна політика Рюриковичів була продовженням їх державної політики. Протягом всього удільного періоду шлюби були способом закріплення політичних угод. З XII ст. неухильно зростала тенденція пріорітету при заключенні шлюбів у сторону інтересів певної гілки і її уділу над інтересами загальноземельними.

9. Монгольська навала 1237-1241 рр. зруйнувала систему між-князівських відносин. Більшість И' земель були змушені у тій чи іншій мірі визнати залежність від монгольських ханів. Князі з земель, де ця залежність була слабшою, або її зовсім не було, сталп шукати союзників і засоби боротьбп з ординцями. Ординці були зацікавлені не лише в подальшому роздробленні земель, але й у територіальному суперництві між князями і підтримували їх.

10. Необхідність боротьби проти ординців, яку ускладнював процес дальшого роздріблення, робила для більшості українських та білоруських земель потрібним союз з литовськими Гедимінови-чами. Для Галицько-Волинських земель цей союз був необхідний у боротьбі з претензіями Угорщини та Польші. Тому протягом XIV ст. Гедиміновичі практично без боротьби, при згоді місцевих феодалів, опанували головні престоли в українських та білоруських землях.

11. Гедиміновичі повністю перейняли всі старі відносини і разом з Рюриковичами стали боротись за збереження суверенітету українських та білоруських князівств. До Кревської унії 1385 р. ця боротьба в цілому була успішною.

12. Після Кревської унії Польсько-Литовська держава почала вести політику обмеження прав удільних князів аж до повної ліквідації уділів. Інструментом цієї політики було перетягування на бік уряду боярства та іншої шляхти через зрівнення їх прав з правами князів і злиття уділів з іншими приватними земельними володіннями. Цей процес був сповільнений внаслідок діяльності князя Свидригайла Ольгердовича та його прихильників. Однак про-

тягом XV ст. уряд спочатку став затверджувати спадкоємців на княжих престолах, а потім надавати удільні князівства на васальному праві на відміну від прав успадкування, поширив імунітети володінь удільних князів на інші земельні володіння і позбавив самих князів права на зносини з іноземними державами та права роздавання земельних володінь, що звело удільних князів до рівня решти служилих землевласників. Після ліквідації Київського князівства у 1470 р. та Віденського привілею 1492 р. існування удільних князівств стало чисто номінальним. Більшість з них було ліквідовано в ході реформ внаслідок прийняття Люблінської унії. Окремі удільні князівства на території Речі Посполитої формально проіснували до кінця XVIII ст., нічим не відрізняючись від інших приватних володінь.

13. Частина Рюриковичів та Гедиміновичів, сподіваючись зберегти свої уділи, перейшли на московську службу. Але вже у першій половині XVI ст. ці князівства були ліквідовані і перетворені у провінції Московської держави, а їх князі знищені або зведені до рівня решти служилої знаті.

14. Удільний період на українських та білоруських землях тривав протягом XII — XV ст. і за цей час удільні князівства пройшли шлях від територіально-адміністративних одиниць до феодальних держав, поступово позбуваючись державних ознак у міру поглинання їх Польсько-Литовською та Московською державами. Вони мали сталі території, розвинуту адміністрацію і судочинство, свою митну і податкову політику, військо та емблематику. їх князі вели самостійну політику в інтересах своїх князівств, під-порядко-вуючи цим інтересам і свої шлюбні пов’язання. До 1240 р. їх розвиток і діяльність протікали в рамках феодальної імперії, якою була Київська Русь. Пізніше окремі з них були пов’язані з Золотою Ордою і її васалами, Великим князівством Литовським, Польсько-Литовською і Московською державами. Значна частина з них на різних етапах своєї історії були повністю незалежними.

15. Удільний період в українських та білоруських землях протікав в той же час і у подібних формах, як протікав він у російських і польських землях (особливо у Мазовії) і з певними відмінностями в німецьких земелях. Можна стверджувати, що цей період був періодом розвитку інститутів державності для українського і білоруського народів. Подібні феодальні держави в цей період існували у інших землях Європи. 1, наприклад, як історія Мекленбургу є частиною історії Німеччини, а його історія

ержавпості є часткою історії державності німецького народу, так історія Степанського князівства є частнпою історії України, а ого державність є частиною державності українського народу в .III — XV ст.

В ДОДАТКАХ наведено перелік і роки правління князів в усіх нязівствах.

АПРОБАЦІЯ РОБОТИ: Результати дослідження регулярно шовідались і обговорювалися па засіданнях Відділу історичних ам’яток Інституту суспільних наук в 1988-1991 рр. та Відділу торії середніх віків Інституту українознавства ім. І.Крип’якевнча АН України у 1992-1994 рр.

За темою дисертації автором опубліковано наступні праці:

1. Генеалогія династії Рюрнковичів. Бібліографічний довідник, иїв. Археографічна комісія. 1990. 227 стор.13, 25 ум.друк.арк.

2. Генеалогія династій Рюрнковичів і Гедиміповичів. Довідник, иїв. 1993. 199 стор.25 ум.друк.арк.

3. Волинська земля княжих часів (X — XII ст.). // Проблеми горичної географії України. Київ. 1991, стр.10-22

4. Боря князя Романа // Літопис Червоної Калини.1991, N 2, р.32-35

5. “Дали йому замок Степань..." // там же, 1993, N 10-12, р.30-33

6. Болохівські князі // “Київ.”1991, N 8, стр. 158-159

7. Белзькі князі // там же, 1991, N 5, стр. 149-150

8. Галицький князь Лев Данилович і його потомство // там же, 91, N 4, стр.157-158

9. Київські князі з путивльської династії. // там же, 1991, N 9, р.145-146

10. Родина князів Острозьких // Острозька старовина, ч. 1, .вів, 1994 (в друці) 8 стор.

11. Удільні князівства на українських землях // Україна: куль-рна спадщина, національна свідомість, державність., вип.2, Київ Львів, 1994 (в друці) 9 стор.

Voitovych, L.V.

Riurykovychi’s and Gedyminovychi’s Dukedoms in the 12th through the 16th Centuries.

The historical and genealogical Study.

A Dissertation submitted for the Kandidate of History de with the specialization 07.00.02 — History of Ukraine. Ivan Ki akevych Institute of Ukrainian Studies of National Academ Sciences of Ukraine. L’viv. 1994.

The dissertation submitted concerns a study of the duket political history by the analysis of the family relations and coi tions between the several branchs of Riurykovychi’s and Ged novychi’s dynasties. It is shown that since the 12th till the centuries, the dukedoms in Ukrainian and Bielorussian lands been transformed from territorial and administrative units to dal states. Because of the engrossing by the Great Duchy of Li1 nia and Moscow Duchy, they were gradually deprived of the features. There have been specified the time of dukedoms ea tions, the reigns of certain princes, and the origin^of princely d; ties.

Войтович JI.B.

Удельные княжества Рюриковичей и Гедиминовичеі в XII - XVI сг. Историко-генеалогическое исследован:

Диссертация на соискание учёной степени кандидата ис ческих наук по специальности 07.00.02 — История Укра Львов. 1994.

Защищается текст диссертации, который содержит иссле ние политической истории удельных княжеств путём аш родственных связей и отношений различных веток династиі риковичей и Гедыминовичей. Установлено, что на протя» XII - XV вв. удельные княжества на украинских и белору< землях прошли путь от территориально-административные ниц до феодальных государств, постепенно лишаясь гос ственных примет в меру поглощения их Польско-Литовс* Московским государствами. Уточнены время существованш лов, княжеч^я отдельных князей и происхождение княж< родов. "

Ключові слова: удільні князівства, генеалогія, державні