автореферат диссертации по истории, специальность ВАК РФ 07.00.01
диссертация на тему: Украинско-Польские отношения в Галичине в 1867-1890 гг.: политический аспект.

Полный текст автореферата диссертации по теме "Украинско-Польские отношения в Галичине в 1867-1890 гг.: политический аспект."

гч.

О;

Сі

\-*_

е~ МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ

«V.

ЛЬВІВСЬКИЙ ДЕРЖАВШІЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМ. І.ФРАНКА

\» ■

ті правах рукопису

МУДРИЙ МАР’ЯН МИХАЙЛОВИЧ

УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКІ ПІДНОСНИЙ В ГАЛИЧИНІ У 1867-1890 РОКАХ: ПОЛІТИЧНИЙ АСПЕКТ

спеціальність 07.00.0^ - Історія України

Авторефера і дисертації на здобуті» наукопого ступеня кашиїлага і-:го|іичиііх наук

Львів - !УУ7

‘Робота шіконлня па кафедрі новітньої історії Україні: Львівського державного уміпсрситету ім. І.Франка

Науковий керівник - докюр історичних наук, професор І" !■'.Кондратюк .

Офіційні опонент - доктор історичних наук, г:рофесср /О.Ю.Сливкз

- кандидат історичних наук, доцент Т.СЛолктук

Провідна організація - Чсрпшсцькпп дсржакішії \:гі:,с,ісі!ісї ім. Ю.Фсдькоиича

Захист відбудеться 15 квітни І і 97 р. о 35 год. ЗО >:п. к,: засіданні Спеціалізованої вченої ради К.04.04.11. у Львівському державному ушверсіпеті ім. І.Франка (290602, м.Львіп, Еул.Унівсрсніетська, 1)

З дисертацією можна ознайомніисі» у ІІаукопін бібліотеці Львівського державного університету ім. І.Франка (вул.Драі оманова, 5}

Апторефераг розіслано березня 1997 р.

Вчений секретар Спеціалізованої вченої ради кандидат історичних наук

загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Тисячолітнє українсько-польське сусідство залишило глибокий слід н історії двох народів, різних і водночас близьких за світосприйманням, ціннісними орієнтирами, місцем у Європі. Існування незалежних держав - України і Польщі - відкриває можливості для нового погляду на минуле та подолання упереджень. Дослідження міжнаціональних відносин має насамперед важливе пізнавальне значення, адже змушує подивитися на себе відсторонено від національних стереотипів, сприяє плідним рефлексіям про місце народу у світовому порядку, утверджуючи ідею багатовимірності історичного процесу.

У другій половині XIX - на початку XX ст. місцем безпосереднього зіткнення українських і польських інтересів стала австрійська провінція “Королівство Галичини та Лодомерії з Великим князівством Краківським” (далі - Галичина). Це був час трансформації не лише політичних та економічних відносин, але й ціннісно-світоглядних систем, який супроводжувався численними колізіями прагнень, стрімкою зміною ритму житія. Тогочасна Галичина, як і Австрія загалом, являли собою диповижие сплетіння національних, партійних, світоглядних суперечностей, особистих амбіцій. Вивчення цих процесів дає багатий матеріал для осмислення розвитку міжнаціональних взаємин протягом XX ст,

05”сктом дослідження є політичний аспект українсько-польських відносин як цілісне, об”ємне явище суспільного життя Галичини, а також як складова частина національного питання в Австро-Угорщині; предметом - українська та польська автономічні концепції, національні програми політичних сил, сеймові вибори, національний аспект функціонування системи місцевого (іромадського і повітового) самоврядування, спроби українсько-польського порозуміння.

Хронологічно робота охоплює період від створення дуалістичної Ав-стро-Угорської імперії та формування ієрархічної системи регулювання міжнаціональних відносин із перетворенням Галичини у польську автономію до укладенні! українсько-авсгрійсько-польської угоди 1890 р., яка зве ла український і поль ькігіі національні ідеали до одного знаменника (національна єдність поділених державними кордонами народів; Галичина

- осередок українською та польського загальнонаціональних рухів), запо-

чаткувашші новий етап міжнаціональних відносин у Галичині.

Історіографічну базу проблеми становлять праці, об”єктом дослідження яких скали: 1) українсько-польські стосунки як певний феномен суспільно-політичного, соціально-економічного та інтелектуально-духовного життя Галичини; 2) різні аспекти галицької історії, своєрідною віссю якої були українсько-польські відносини, що накладали відбиток па всі важливі події провінції; 3) закономірності розвитку національних рухів загалом та особ-лииості становлення української і польської національних ідей зокрема..

Українська історіографія міжвоєнного двадцятиліття висвітлювала історію українсько-польських відносин у Галичині кріп* призму загальнонаціональних полігамних завдань, насамперед - обгрунтування самостійницьких і соборнкцьких устремлінь українського народу1. Українське суспільство переживало тоді болючий період осмислення втрачених можливостей у революції, мусило шукати основи для організації національного життя в нових умовах. Настрої української інтелігенції міжвоєнного періоду в концентровано-загостреній формі сформулював С.Томашівськии. Визнаючи, що “австрійська Галичина” стала в другій полонині XIX ст., по суті, єдиним регіоном, де “виросла українська проблема як одно з завдань польської національної політики”, історик водночас не зовсім обгрунтовано закидав обом сторонам брак “власних вищих державних думок” та звернення за арбітражем до третього, австрійського чинника. Зосередження українців і поляків на мовних суперечках та боротьбі за виливи в австрійських органах влади, на його думку, “родило егоїзм, короткозорість і недостачу ширшого політичного овиду, що сягає в будуще”2.

У радянській історіографії питання міжнаціональних стосунків розглядались у контексті класової боротьби, створення революційно-демократичного блоку трудящих проти правлячих режимів, формування соціалістичного напрямку. Національна проблематика підпорядковувалася соціально-економічним відносинам або ж зводилася - в рамках тези про національний гніт - до мовио-освітньо-літературної сфери5. Серйозною пе-

1 Левиці,кий К. Історія політичної думки галицьких українців 1848-1914. На підстепі споминів і документів. Львів, 1926; Кордуба И. Звязки В.Антоновича з Галичиною II. Україна. Київ, 1928. Кн.5. С.33-78.

2 Тамашівський С. Десять літ українського питання в Польщі. Львів, 1929.

} Кравець М.М. Селянство Східної Галичини і Північної Буковини у другій половині

XIX ст Львів, 1964; Трусевич С.М. Суспільно-політичний рух у Східній Галичині в 50-

решкодою для дослідження суспільно-політичного ЖИТІЯ Галичини другої половини XIX ст. була принципова упередженість до історії парламентаризму, що, зокрема, унеможливлювала всебічне вивчення Галицького сейму - своєрідного ключа до розуміння українсько-польських таємнії'. Дещо ширші можливості відкривало франкознавство. Результатом довголітніх пошуків у цій галузі стали роботи Я.Грицака, які крізь призму ''українського дуалізму" (поєднання національних і соціальних мотивів) торкаються україпсько-польськпх відносин5. "

Українські вчені з діаспори намагалися висвітлювати українсько-польські відносили в Галичині як багатовимірне явище європейської історії, шукаючи в минулому аргументи на користь рівноправного співжиття двох народів у майбутньому. М.Демкович-Добрянський створив цілісний нарцс українсько-польських стосунків у Галичині XIX ст. з урахуванням позиції різних політичних сил. Разом із тим. прагнення обгрунтувати необхідність антнросійського союзу зумовило певну схематизацію .ним міжнаціональних взаємин6. І.Лисяк-Рудннцькпй вбачав основу українсько-польського суперництва в Галичині у “несумісності політичних програм обох суспільств” та наголошував, іцо цей міжнаціональний конфлікт мав “фатальний вплив на історичну долю Польщі й України”7.

Із набуттям Україною державної незалежності історична наука поступово звільняється від ідеологічного, навантаження. Щоправда, прикметною

70-х роках XIX ст. ІС., 1978: Торжества Історичної справедливості. Закономірність возз'єднання західноукраїнських земель в єдиній Українській Радянськії! державі / Відмов, ред. М.М.Опексюк. Львів, 1968; Історичні передумови возз "єднанім українських земель / Шдпов. ред. Ф.І.СТсблііі. К.. 1989.

* В.Кульчицькип зосередився лише на юридично-праіюпмх аспектах діяльності Га-

лицького сейму. Докладно див.: Куіьчицкий B.C. Галійікті сейм в системе колониального яппараіа Австро-Венгрии. Лптореф. канд. дне. .Мсскпа, 1953; КулъчицькиЯ B.C. Галицький кряРови'і сейм - знаряддя соціального і-національного прпгнічеїшл трудящії:: (1861-1914 pp.) І! Питання теорії і практики радянського права. Львів, ¡958. Вии.4. С.5-19; Куяьчтіький B.C. Державний лад і право в Галичині (в другій половині XIX - на

початку XX ст.). Львів,' 1965; Купщщкий B.C. Политический аппарат колониального управления Восточной Галицией (вторая половина XIX - начало XX вв.). Авторсф. докт. дкс. К., 1S70.

5 Грицак Я. “...Дух. що тіло риє до бою...”: Спроба полії ячного портрета Івана Франка. Львів, 1990; Грицак Я. “Молоді" радикали п суспільно-політичному жцтті Галичими // Заппски НТШ. Львів, 1991. Т.СГХХІІ. С.71-110.

* Дсмкович-Добрянсьтй М. Укрлнісько-польські стосунки у XIX сторіччі. Мюнхен, 1969.

1 Лисяк-Рудтцький і Польсько-українські стосунки: тягар історії П Історичні есе. К.. 199-1. Т. 1. С.83-ІІО; Лис-ік-Рудннцький І. Українці піл австрійським пануванням II Там само. С.ч13-'50.

рисою перших посткомуністичних українських видань стало поєднання класових стереотипів із нитриманими у надто емоційному ключі національно-патріотичними інтерпретаціями, а також - погляд на українсько-польські відносини минулого століття крізь призму збройних конфліктів XX віку, спрощене висвітлення механізмів розвитку українського національного руху. Дисертація І.Чоріювола про польсько-українську угоду 1890-1894 рр. засвідчила набуття українськими дослідниками майстерності критичного аьалізу і наукової дискусії, “Нова ера”, на думку останнього, була союзом офіційно7 влади, полякіп і народовців проти галицького москвофільства8. Характеристиці національних (українці, поляки, росіяни, евреі) меішшьностсй і стереотипів у Галичині, а також шляхів подолання упереджень, які перешкоджали нормалізації польсько-українських стосунків, присвячені статті Я.Дашкевича. Основну причину українсько-польських конфліктів нового часу вчений вбачає в негнучкості польської Політичної доктрини, сформованої на “історичних” правах, а не на реальному аналізі становиша’. У контексті політичного розвитку Австро-Угорщини та Галичини, передусім українсько-польських взаємин, проаналізувала сеймові виборчі кампанії 1889 і 1895 рр. О.Аркуша. Дослідниця порушила проблему дотримання чинного законодавства, його відповідності часу та інтересам національно-політичних сил. Виборчі кампанії розглядаються як вагомий елемент політичної модернізації галицького суспільства10. . .

Вагомий внесок 5 дослідження міжнаціональних відносин у Галичині австрійського періоду зробили польські історики. Перші узагальнюючі праці з”явилися вже на початку XX ст. Хоча їхні автори і керувалися

8 Чорновол І.П. Польсько-українська угода 1890-1894 рр,: генеза, перебіг подій, наслідки.

Лвтореф. канд. дис. Львів, 1995. Див. також: Чорновол І. Поляки й українці у політиці Австро-Угорщини . в другій половині 80-х рр. XIX ст. (“Українська інтрига” гр.Г.Кальнокі) // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Львів, 1995. Бнп.2. С.71-81; Чорновол І. Українсько-польські стосунки у 80-х роках XIX століття. Початкн “нової ери” // Україна в минулому. К.; Львів, 1996. Вип.ІХ. С. 103-117.

’ Дсішкевич Я. Східна Галичина: етнічні відносини, національні міфи та менталітети II Україна в минулому, К.; Львів, 1994. Вип.б. С.7&-93',ДашкевичЯ. Шляхи подолання упереджень (Перешкоди нормалізації польсько-українських стосунків) II Україна - Польща: історична спадщина і суспільна свідомість. Матеріали міжнародної наукової конференції, Кам”янець-Подільський, 29-31 травня 1992 р. К., 1993. С.23-29. к Аркуша О, Галицький сейм: виборчі кампанії 1889 і І895 рр. Львів, 1996. Див. також: Аркуша О. Українське представництво в Галицькому сеймі (1889-1901 рр.). Автореф. канд. дис, Львів, 1997.

полішко-ідсологічішми міркуваннями, ці роботи мали характер наукового дослідження. В.Фельдман визнавав досягнення українців закономірним результатом їхньої праці, яка не знаходила належного розуміння серед польських політичних сил, а . навпаки - викликала спротив і негайно11. Л.Василевський справедливо Пов”язупав підгрунтя українсько-польського конфлікту п Галичині із зіткненням у межа* однієї адміністративної одиниці двох рівнорядішх національних ідеіі12. У міжвоєнне двадцятиліття історіоп^афія суспільно-політичного жиггя підапстрійської Галичини поповнилася фундаментальним дослідженням С.Кенепича, який залучив до наукового обігу і фахово опрацював багатий матеріал про погляди Л. і Л.Сапєгів па українське питання, висвітлив угодоаі акції, закулісні контакти між українськими та польськими діячами13.

Увагу повоєнної історіографії у Польщі привертали насамперед проблеми власного національного руху та політичної думки, впливи поляків у Відні. Українське питання Невиправдано Опинилося на узбіччі політичних процесів. До характерних рис трактування українсько-польських стосунків слід віднести: а) аналіз українського націотяорчого процесу крізь призму польської “історично-державницької” ■ моделі (у цііі системі цінностей українці виступали цивілізаційно молодшим елементом, потребували опіки): б) домінування “інструментального” підходу - характеристика українського питання як елементу польського, а не як самодостатньої вартості; в) висвітлення українського національного руху крізь призму поглядів польських політичних сил досліджуваного періоду із притаманною ностальгією за “ідеалом” Речі Посполитої та концепцією “москвофільства” української інтелігенції. Разом із тим, відносна свобода у виборі тем, судженнях, широкий європейський погляд на проблематику суспільно-політичного життя вигідно вирізняють роботи польських істориків14. Оцін-

11 Feldman W. Stronnictwa i programypolitycznew Galicyi (1846-1906). Kraköw, 1907.T.1-2.

12 Wasikwski L. Ukraina i sprawa ukrairtska. Kraköw, (1911). .

13 Kkniewicz S. Adam Sapieha( 1828-1903).Lwöw, 1939. ' .

14 Buszko J. Galicja 1859-1914, Polski Piemont? Warszawa, 1939; Dnszyk K.K. Osobliwy podolak. \V kr?gu myäli historiozoficznej i spofeczno-polityeznej Wojciecha hr. Dzieduszyckiego. Kraköw, 1993; Dutkowa R. Polityka szkolna w Galicji mi^’dzy autonomy a centralizmem (1861-1975). Kraköw, 1995; Fras Z. Florian Ziemiafkowski (1817-1900). Biografia polityczna. Wroctaw; Warszawa; Kraköw, 1991; Fras Z. Demokraci galicyjscy w latach 1848-1875 // Galicja i jej dzidzietwo. Rzeszöw, 1994. T.l. S.43-56; Fras Z. Nurt liberalny wiröd demokratöw gaücyjskich w latach 1848-1882 // Tradycje liberalne vv Polsce.

кн українсько-польських відноснії у Галичині па ілі загальпоавеїрійської та тапільнипольської іоорії XIX ст. місіяіьсн у прапнх Г.Ворсіїтцької о. Серед іншого вчений відчиачав, що вже в оО-х рр. сильне почупя національної окре¡ніжності українців щодо поляків унеможливлювало політичну солідарність*5.

Свідченням зрослого інтересу польського суспільства до української проблематики стала поява в останній час монографічних досліджень, безпосередньо присвячених історії українсько-польських аіаі'мпіі. Я.Грухала підкреслив, що українське питання становило головну політичну проблему Галичини періоду автономії, црогіНйлиувіїв політику щодо останнього австрійських і польських правлячих кіл, щоправда, зводячи фактори, які її визначали, лише до іросташш москвофільства та радикалізмі! українського руху16. Ч.Партач здійснив спробу на Широкому фактологічному тлі прослідкувати еволюцію українських домаган« > конгексіі можливості їх виконання “крайовою владою”. Викладений авторок: ма-н-ріші засвідчив вагому роль українською ниташ;--: для іоіочасіюш

Warszawa, 1994. S.121-134; Grodiiiki S. Sejm Kxv.jowy galicyjski 186!-1914. Warszawa,

1993. T.I-2; Groihiski S Zarys ustroju politycznego Galicji II Galicja i jej diiedzietwo. Rzes-zöw, 1994. T.l. S.17-31; Honiowa V.. Ukrairtski oböi postfpowy i jej;o wspdlpraca z polsk$ lewic^ spoleczn;; w O.ilicji 1876-1895. Wrocfaw; Warszawa; Kraköw, 1968; Juskötski M. Konserwatyzm - nacjoimüzm. Stucjia jiad' konfrontaejaini iiieowymi konserwalyzrnu krakowskiego i detnokracji.mradowei przed 1914 r. Kraköw, 19S9; Kottowska-Sahatowika N. Mifdzy konspjracj? a praq organiczn^. Mloiloii Tadeusza Roirtanowicza. Kraköw, ISSiS; Ludwikowski R. Szkice na ternat galicyjskich ruchöw 1 roySli polilycznej (184S-1B92). Warszawa; Kraköw, 1980; itizuga W. Kazimierz Badeni a pröby porozumieuia polsko-ukraifekiego II Akcja “Wisla" na tie stosunkiw polsko-ukrairtskich w XX wieku. Szczecin,

1994. S.7-12; lazuga IV. Michal Bobrzyrtski. Myil historyczna a dziatalnoid polityczna. Warszawa, 1982; Lazuga W. “Rz<jdy polskie” w Austrii. Gabinet Kazimiereu lir.Badeniego 1895-1897. PoznaA, 1991; Skompa E: Lwowska satyra politycaia na iamach czasopism litimorystycEno-satyrytfznych epoki pozytywizmu. Kraköw, 1992; Wapirhki R. Polska i mate ojczyzny Polaköw. Z tlziejöw ksztaltowaitia si$ iwiadomoici narodowej w XIX i XX wieku po wybuch II ■wojny iwiatowej. Wroclaw; Warszawa; Kraköw, 1994; Zdrada J. Galicyjskic wybory sejmowe i parlainentarne w latach 1861-1889//Rocznik Biblioteki PAN w Krakowie. 1973. R.XIX. S.229-256; Zdrada J. Wybory do galtcyjskiego Sejmu Krajowego w 1867 roku II Rocznik Biblioteki PAN w Krakowie. 1963. R.IX. S.39-96.

15 Hreres2ycki H. Historia polityczna Polski 1864-1918. Wroclaw etc., 1990; Wtmzycki H.

Pod bertem Habsburgöw. Zagadnicoia harodowoiciowe. Kraköw, 1986; Werestycki H. Rola Polakdw w Monarchü Habsburskiej II Mafopolskie Studia Historyczne. Kraköw, 1966. R.IX. Z.3/4. S.3S-53. ,

16 Qruchab S. Rz^d austriacki i polskie stronnietwa polityczne w Galicji wobec kwestii ukralfekiej (1890-1914). Katowice, ¡988.

польського політичного спектру. Однак, намагання дослідника пояснити джерела та механізми міжнаціонального конфлікту відзначаються надмірною емоційністю та упередженістю оцінок, зумовленою некритичним використанням публіцистики досліджуваного періоду17. Сучасна, польська історіографія поступово звільняється від національних стереотипів щодо українського питання, певною мірою випереджуючи українських дослідників у розумінні механізмів розвитку конфлікту, глибини та значимості українсько-польського суперництва в підавстрійській Галичині для подальшої історії обох народів. М Яновський, з”ясовуючи вплив ідейних дилем польських ліберал-демократі» на їхнє ставлення до українського питання, дійшов висновку, що більшість польських політиків не збагнула суті принципового розходження між українським і польським баченнями минулого й сучасного, а це загострювало національно-політичнпи конфлікт18. С.Піяй розглядає погляди Ф.Земялковського на українське питання як типовий приклад світоглядного нерозуміння старшим поколінням польських діячів активізації українського національного руху, шо остаточно розвела в різні боки українську й польську концепції “народу” (“нації”)19. Е.Цесаж проаналізувала погляди краківських консерваторів на Україну та польсько-українські стосунки, ствердивши при тому -на прикладі Ю.Шуйського та М.Бобжинського - їх відносну гнучкість20. К.Карольчак підкреслив роль сейму у формуванні нової якості міжнаціональних стосунків у провінції21.

Помітний внесок у дослідження процесів становлення та розвитку національних (за радянською термінологією - “визвольних”) рухів в Австрійській імперії XIX ст. зробили російські вчені, які працювали під егідою

17 Partacz Cz. Geneza konfliktu ukrairisko-polskiego w Galicji Wschodniej // Akcja “Wista”

na tie stosunköiv polsko-ukrairiskich w XX wieku. Szczecin, 1994. S.13-20; Partacz Cz. Od Badeniego do Potocklego. Stosunki Polsko-Ukrairtskie w Galicji w latach 1888-1908. Torurt, 1996. .

18 Janon-ski M. lnteligencja wobec vvyzwan ncnvoczesnosci. Dyleiraty ideowe polskiej demokracji überalnej w Galicji w latach 1889-'914. Warszawa, 1996.

19 Pijaj S. Florian Ziemiaikowski a “kwestia ruska” II Przez dwa stulecia (XIX і XX w.). Kraköw, 1993. S.З5-49.

M Ct’sarz E. Ukraina і stosunki polsko-ukrairtskie' w syntezach historycznych szkoty krakowskiej // Stosunki kulturowo-literackie polsko-wschodniostowiartskie / Pod. red. K.Pnisa. Rzeszöw, 1995. S.53-61. ‘

21 Karolczak K. Sprawy narodowoiciowe w Qalicyjskim Sejmie Krajowym w latach 1861-1873

II Galicyjskit' dylematy. Krak6iv, 1994. S.31-49.

Інституту слов”янознавства і балканістики АН СРСР. Автори колективній видань серед іншого приділили значну увагу характеристиці національних > типологічних особливостей суспільно-політичних течій. Щоправда, з ідео логічних міркувань міжнаціональні відносини не стали у них предметом спеціального розгляду, а підпорядковувалися тезі про зростаючу співпрацю демократичних і національно-революційних сил різних народів у боротьбі за перетворення Австрійської імперії. У стосунку Галичини це виявилося, наприклад, в акцентуванні уваги на “зміцненні союзу польських і українських революціонерів” проти правлячих кіл22. У такому ж дусі втримане окреме дослідження, яке російські вчені присвятили аналізу основних ідейиих течій і політичних партій на польських землях у 1864-1914 рр.23

Важливе концептуальне та методологічне значення для дослідження міжнаціональних стосунків мають праці Е.Сміта та ІО.Хлсбопчика24. В останні роки з’явилася низка теоретичних досліджень українського націо-ііішмшго руху, які спираються на досягнення світової історичної та філософської думки25. М.Шлемкевич присвяти» окрему працю осмисленню феномену “пшичанства”26. Для з”ясувашш віденської політичної кон”юнктурн використано синтетичні роботи з історії Австрії27.

, Таким чином, огляд наукової літератури дас підстави для таких вис-

22 Освибоди гедьные дрнжении народов Австрийской империи. Возникновение и разви-

тие. Конец XVIII в. - 1S49 г. /Отв.ред. И.И.Фргйдзон. Москва, 1980; Освободительные движения народов Австрийской империи. Период утверждения капитализма I Огв.ред В.И.Фрейдюн. Москва, 1981. ■ ‘

23 Общественное движение на польських землях. Основные идейные течения и политические партии в 1864-1914 гг. / Огв ред. А.М.Орехов, Москва, 1988.

24 См'чп Ё. Національна ідентичність. К., 1994; ChkhOH'czyk J О prawie do bytu mafych і mlodych narodów. Kwestia narodowa i piocesy narodotwórcze we wschodniej Europie iroditowej w dobie kapitalizmu (od schyiku XVHJ do pocz^tku XX vv.). Warszawa, 1983.

23 Грицак Я.Й. Формування .модерно! української нації: історіографія та історіософія tipoéncMH. Авторалі, докт. дне. К., 1996; Забужко О.С. Філософія української ідеї та європейський контекст: фрапківськин період. К., 1993; Кашелер А. Національний рух українців у Росії та Галичині: спроба порівняння // Україна’ культурна спадщина, національна свідомість, державність. К., 1992. Вип.1. С. 104-119; Магочий II. Українське національне відродження в контексті європейської історії кінця XVIII - початку XIX століть//Україна. Наука і культура. К., 1991. Внп.25. С.159-167. .

и Шпемкгвич М. Галичаїкяво. Нью-Йорк; Торонто, 1956.

Полтавский М.А. История Австрии. Путгі государственного и национального развития. Москва, 1992, 4.2; Пристер Е. Краткая история Австрии /Сокр. пер. с нем. Москва, 1952; Трайпип И.Ї1. Национальные противоречия в Австро-Йеш рин и ее распад. Москва; Ленинград, 1947; Wereszycki Н. Historia Austrii. Wtocfavv etc., 1986,

повнів: 1) в українськії! історіографії назрів перехід від емпіричних досліджень українсько-польських відносин до їх системного осмислення; 2) виділення періоду 18(і7-1899 рр. та Гіоіо їлибшиіі аналіз с необхідними для з”ясуниіп!я еволюції міжнаціональних відносин у Галичині іі закономірності розвитку національних рухів; це дало б змогу подолати певний схематизм у трактуванні нової якості українсько-польських відносин зламу ХІХ-ХХ ст.; 3) тенденція до зближення української та польської історіографії! набула сталого характеру, то в поєднанні з тривалою часовою перспективою та новими політичними умовами створює Трунт для об"скгнвного погляду на минуле українсько-польських відносин.

Мета і завдання дослідження - крізь призму політичного аспекту з'ясувати структуру, характер і еволюцію українсько-польських відносин у Галичині в 1807-1890 рр., а саме проаналізувати:

- роль австрійського чинника у визначенні характеру українсько-

польських відносин; .

- ключові домінанти, у тому числі стереотипи, які зумовлювали ставлення українців до поляків, і навпаки;

- напрям і етапи розпитку українсько-польських відносин;

- проірами українських і польських політичних сил у питанні міжнаціональних стосунків;

- українську та польську концепції аіплцомії Галичини у світлі завдань національних рухів;

- співвідношення між конфронтаційною та угодовою ідеями.

Джерельну базу дисертації становлять, насамперед, неопублікопані матеріали Центрального деркавпшо історичного архіву України у Львові, Відділу рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В.Стефапика НАІІ України, Архіву та БІОліоієкп ПАН у Кракові, Яґеллоиської бібліотеки у Кракові, Бібліотеки ім. Чарторнських у Кракові, Бібліотеки ім. Осетинських (Оссолінеум) у Вроцлаш. Зосереджені і) них фонди органів управління (Галицьке намісництво, Крайовим комітет), політичних організацій (Руська рада), кореспонденція та інші рукописні матеріали громадських діячів (В. і О.Барвіиські, М.Бобжинський, М.Бучнпський, ■Ч.Вахняішн, Г.Водзицький, Ф.Земялковський. М.Зиблікевич, В. Коз-товськин, О.Маркоп, М.Павлик, Т.Павліікіп, С.Поляновськиіі, Т. Романович, ІО.Романчук, Л. і А.Сапеги, А.Тележпнськиіі, Л.Хиіановськни та іи.)

дали змогу виявити широкий пласт контактів українських і польських політиків, проаналізувати суспільні настрої, політичну кон'юнктуру, з'ясувати механізми організації національно-політичних акції», групи та суперечності інтересів, загалом відчути “дух часу”. Крім того, використано публікації документів і матеріалів, серед яких особливе місце посідають стенограми засідань Галицького сейму. Останній концентрував усю гаму українсько-польських суперечностей, а бурхливі дискусії, які відбувалися на його засіданнях, чи не найкраще відображали тенденції розвитку міжнаціональних відносин. Важливим джерелом інформації про українсько-польські стосунки в Галичині у другій половиш' XIX ст. е спогади тогочасних політичних діячів О.Барвінського, Б.Дідицького, Ф. Земял-ковського, Є.Олесницького, ІО.Хорошкевича та ін., публіцистично-полемічні видання досліджуваного періоду, ангорами яких виступали ключові .політичні фігури М.Аншневич, М.БобжннськиП, Л.Боронськімі,

А.Вахняшш, М.Драгоманов, Б.Каліцький, С.Качала, А.Крехонсцькиіі, П.Куліш, Я.Лям, С.Мадейськпй, Т.Мерунович, Д.Танячкевич, С. Тар-новськин, Ю.Хорошкевич, Я.Червінський, Ю.Шуйськиіі та ін., а також українська та польська преса. Аналіз останньої дав змогу простежиш еволюцію української та польської національних ідей, з”ясувати ¡пасмошзію сторін, визначити реакцію різних політичних угруповань на події кранового та державного рівня.

Ключовим методологічним постулатом дисертації стало визнання того факту, що на національній сфері позначаються, в кінцевому підсумку, всі основні проблеми життя суспільства, що національна політика с однією з найскладніших галузей соціальної практики, оскільки тут у тупій вузол сплітаються і економіка, і соціальні, й духовні проблеми. Автор дотримувався принципу історизму, а при розв”язанні дослідницьких завдань використовував, головним чином, генетичний, порівняльний і системно-структурний метода.

Наукова новизна дисертації полягас у відтворенні політичного аспекту українсько-польських відносин у Галичині 1867-1890 рр. як системної цілісності. У робот.- запропоновано схему періодизації міжнаціональних стосунків, в основу якої покладено ступінь дійової активності українського руху. Вперше в українській історіграфії доводиться, що структура іі характер українсько-польських відносин визначалися взаємодією конфронтацій-

ні

ного й угодового моментів, сприяючи висхідному розвитку української о руху, формуванню в Галичині громадянського суспільстві!. Дослідження проведено з врахуванням світобачення та соціально-психологічної атмосфери часу і регіону, які вивчаються. Важливим аспектом роботи є залу-, чепня до наукового обігу маловідомих або ж невикорнстовуваних архівних матеріалів. .

Практична цінність роботи. Основні положення дисертації та зібраний фактологічний матеріал можуть бути використані дли дослідження європейських національних рухів, при підготовці узагальнюючих праць з історії України та Польщі, у науково-педагогічній діяльності (зокрема, в рамках курсів історії України та Польщі, політичних наук).

Основні положення дисертації були апробовані ііа засіданні кафедри новітньої історії України Львівського державного університету ім. І.Франка, в опублікованих статтях та виступах на міжнародних і українських наукових конференціях: 'Товариство “Просвіта” і західноукраїнське національне відродження в контексті культурно-політичного розвитку ш.родів Австро-Угорщини” (Львів, 1993), “Українська національна еліта в сучасному та минулому” (наукові читання пам”ягі

В.Лишшського) (Луцьк, 1994), “Михайло Г'рушевський і Західна Україна” (Льяів, ]994), “Гснеза ідеї української політичної самостійності: під “Слова перестороги” до “України іггесІепМі” (1848-1.895)” (Львів, 1995), “Біовіткі роїзко-икгаігізкіе \у ¿\vietle сіогоЬки ро!ккіе[ і ик'гаіпькіе} ІіізЮг^гаГіі” (Краків, 1995), “Іім'йм/: шіазЮ - вроІ’есгеЛїІи'о - киі£ига” (Краків, 1996), “Рукописна україніка у фондах Львівської наукової бібліотеки ім.В.Сгефаника ПАН України та проблеми створення інформаційного банку даних” (Львів, 1996), “Українсько-польські відносини у Галичині п XX сг.” (Івано-Франківськ, 1996).

Структура дисертації побудована за проблем по-хронолог і чнші принципом. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, приміток та списку джерел і літератури.

її

КОРОТКИЙ ЗМІСТ ДОСЛІДЖЕННЯ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об’єкт, предмет, хронологічні рамки, мечу, завдання та методологічні основи дослідження, охарактеризовано стан наукової розробки теми, подано лглид використаних джерел, виділено наукову новизну та практичне значення дисертації.

У першому роздіїі “А шнономіп Галичини; українська та польська концепції" висвітлюються вплив децентрллізаторських перетворень н Австрійській імперії на українсько-польські відносини в Галичині, програми українських і польських політичних сил щодо правового статусу провінції, Напрям та етапи розвитку міжнаціональних взаємин у галицькій автономії.

Політична ситуація и Галичині в середині 60-х рр. характеризувалася, в основному, двома факторами: невизначеністю глибини децентраліза-торських перетворень австрійського державного устрою та загостренням українсько-польських відносин. Утворення п 1867 р. дуалістичної Апстро-Угорської держави поклало край українсько-польським дискусіям про “справсдлпве” (кожна сторона вкладала свій зміст у це поняття) врегулювання міжнаціональних стосунків у майбутньому, спрямувало українсько-польські контакти в русло суперництва за вигідніше становище в ієрархії національних рухів імперії та контроль над провінцією. Деклароване австрійською конституцією право на національну рівноправність на практиці було поставлене у пряму залежність від політичної сили національних рухів. Забезпечення цілісності імперії вимагало створення багатоступеневої системи регулювання міжнаціональних відносин. Серед двох національностей Галичини поляки, без сумніву, становили політично більш організовану та національно свідому силу. Але в обмін на можливість створити в Галичині польську автономію Відень ставив полякам умови: відмова від безкомпромісної опозиційної тактики та забезпечення стабільності провінції, яке передбачало полагодження українського-польського конфлікту.

Українці (русини - за тодішньою термінологією), відкидаючи - на хвилі часу - щодо поляків принцип “історично-політичних індивідуальностей” і домагаючись децентралізації Австрійської імперії на етнічних засадах, все ж виявилися не готовими до запровадження конституційно-парламентського ляду, початково не мали чіткого уявлення про завдання

національного розпитку, отже - і про значення управлінських важелів для консолідації суспільства. Пани неохоче відмовлялися нід династично-підданського типу мислення, намагаючись щоразу багатоманітнішій історії протиставити одпозначпіси. традиції. Український політичний провід перебував у руках старорусннів (“стара партія”), які спиралися на церкоішу ігрлрхію. Сформувавши лише принцип протиставлення “русинів” полякам, егароруенни у питаннях еволюції державного устрою перебували в опозиції до останніх, цілі як опинилися в морально" програшному таборі централісіiü. Будучи неспроможними виробиш реалістичну, оперту на власні сили прогриму, лонн прирікали українці« на роль знаряддя п руках Відня. Старор> синам опонували народовці (“молода партія”), які не надіялися па підтримку австрійського уряду, сподівалися досяіти реалі,лої національної рівноправності шляхом порозуміння з поляками та покладаю-чись на “дух .часу”. Ключове місце в суспільно-політичній концепції народовців займала ідея федералізму (національного аитономізму). Спираючись на авторитет суспільства, старорусиїш ігнорували народовців, звинувачували їх у прополг.ських симпатіях.

Усі польські політичні сили виступали за широку автономію Галичини. Розбіжності існували лише в питаннях тактики. З точки зору ставлення до ступеню автономії га бачення ролі Галичини у відродженні державності серед польських політиків наприкінці 60-х рр. виявилися два основних напрями: автономіє пічний - краківські консерватори і подоляки

(прихильники співробітництва з Габсоургамп за умови поступового розширення автономних прав Галичини: створення можливостей для тривалої “органічної праці”, покликаної зміцнити ідейні та матеріальні сили нації) та федсралісти'їнии - ліберал-демократи (прихильники трансформації Австрійської імперії у федерацію “коронних, країв”; порозуміння з Австрією мало стати лише точкою опори для перетворення Галичини в осередок .об'єднання польських земель). В українському питанні польські діячі дотримувалися засади національної солідарності, рішуче відкидаючи ідею поділу Галичини на українську і польську провінції. їхні зусилля були спрямовані на втримання українців в орбіті польських державницьких устремлінь. З іншого боку, аби отримати свободу дій у Галичині, поляки мусили переконувати Відень у спроможності полагодити конфлікт з українцями. Розв”язуючи ці проблеми, одні польські діячі представляли у

Відні українців “схизматиками" і “москвофілами”, що загрожують державним інтересам Австрії;'інші заперечували наявність міжнаціонального конфлікту; треті відстоювали ідею польсько-українського порозуміння!

Аналіз еволюції програм і діяльності політичних чинників дає підстави стверджувати, що за ступенем дійової активності українського руху в ро-звнтку галицької автономії досліджуваного періоду можна Виділити три етапи. Протягом першого - 1867/68-і873 рр. - українці, політично представлені старорусннами, опинились у тіні польського руху, стали пасивним свідком чи навіть знаряддям узгодження польсько-австрійських суперечностей. Цей період характеризувався перетворенням Галичини в польську автономію, демонстрацією польськими діячами потужності національного руху, високого рівня кристалізації національної ідеї та сііідомості державницьких цілей. Водночас поляки змирилися з дуалізмом, визнавши, що за даних умов для задоволення загальнопольських національних і регіональних галицьких інтересів прийнятна широка автономія краю. Плутаючись у національних і політичних орієнтирах, українські діячі виявилися здатними . щонайбільше негативно реагувати на польські акції, безуспішно протестувати проти розширення автономії нерозділеіюї провінції, відчуваючи ілюзорність гасла національної рівноправності, вони вбачали у присутності австрійської влади захист від польського панування. Відень, розглядаючи українців як. засіб для стримування далекосяжних польських домагань, ці 'настрої підтримував, задовольняючи польські вимоги поступово.

Другий - 1873-1879 рр. - був періодом перегрупування сил, пристосування українців і поляків до нових політичних умов, повільного зміщення акцентів міжнаціонального протиборства із зовнішніх форм до внутрішньої самоорганізації національних організмів. При владі в Галичині утвер-далися польські консерватори, на яких покладено завдання підтримувати соціальний і національний спокій. Відтепер головні зусилля польських політиків шляхетсько-консервативного табору були спрямовані на збереження своєї політичної, національної та соціальної переваги, завойованої в нелегкій боротьбі з Віднем, українцями та власними селянами. У Відні поляки дотримувалися тактики гнучкої опозиції, натомість українські посли в австрійському парламенті, за висловом Є.Олесницького, “трималися централістичного хвоста і йшли за урядом насліпо”. У самій Галичині відбувалися глибокі “ідейні еволюції” в українському таборі, які

були тісно пов”язані зі зміцненням народовців і полягали у визначенні можливостей, форм і засобів розпитку національного руху в рамках галицької автономії. Провідники українського руху поступово змирилися з новим ст атусом Галичини і необхідністю дійти В його правовому полі.

• Третій - 1879-1890 рр. - характеризувався стрімким перетворенням українців п активний політичним чинник державної ваги, який дедалі більше визначав зміну характеру польсько-українських відносин. Останнє, значною мірою, було поп"ят:іне і переходом українського .національно-політичного’ проводу до народовців. Брати. Володимир і Олександр Барвінські стал” ідеологами української концепції “органічної праці”, яка передбачала максимальне використання конституційних свобод для національного розпитку. Наприкінці 80-х рр. народовці розпочали активні заходи, спрямовані на здобуття українцями позицій у системі державної влади, наповнення галицької та австрійської політики українським змістом. Показово, що на грунті українського питання виникла гостра полеміка між польськими західно- та східпогалицькими консерваторами. У міру активізації українського руху та зростання ‘‘безпорадності’' серед східнога-лицької шляхти станьчикн схилялися до необхідності використати для розв'язання української проблеми контрольовані ними державні важелі. Доцентрові тенденції краківських консерваторів не передбачали згортання галицької автономії, але їхня позиція наштовхнулась на критику подоляків, які побоювалися зростання ролі австрійського чинника у сфері польсько-українських стосунків. Лояліім станьчиків на тлі зміцнення українського руху викликав дедалі більше стурбування східногалицької шляхти, для якої конфлікт із українцями ставай справою життєвої ваги. За таких умов молодше покоління польських східногалицьких діячів (атеньчики) поставило питання про вироблення гнучкішої та творчої (не лише заперечуючої) концепції розв”язання українсько-польського конфлікту. Ця спроба полягала, з одного боку, у висуненні гасла розширення автономії Галичини, а з іншого - у пошуках моделі спів/Кйггя двох народів у одній провінції. Українсько-австріисько-польська угода 1890 р. (“нова ера”) підвела риску, під описаним вище етапом галицької автономії. Ідея перетворення східної Галичини в духовний центр українства звела український і польський рухи до однієї площини, зумовила зіткнення в рамках провінції концепцій двох національних ГГємонтів.

У другому розділі “Українсько-польське суперництво за вншви у пред-спшйішцьтх інституціях Галичини" розглядається міжнаціональна боротьба на виборах до Галицького сейму, аналізується українське та польське бачення системи місцевого (громадського і повітового) самоврядування. Вагомість і гострота згаданого суперництва обумовлювалася такими обставинами: 1) сеймове представництво не лише відображало, але й визначало позицію народу в державі; 2) представницькі органи робили національне питання видимим, підштовхуючи урядові кола до пошуку шляхів його полагодження; 3) представницькі інституції в австрійських провінціях були не'номінальиими, а реальними важелями влади.

З 60-х рр. XIX ст. в Галичині існували дві вертикалі влади: урядовг, призначувана Віднем (намісництво і повітові староства), і кранова, яка вибиралася (сейм і повітові ради). Над органами громадського (гміниого) самоврядування - громадська рада та віііт із присяжними - встановлено подвійний контроль. Австрійський чинник намагався в такий спосіб зберегти контроль над рівнем політичної напруги в державі. Виборчі ординації до сейму та повітових рад сконструйовано так, аби коштом українців узгоджувати австрійсько-польські інтереси. Однак не враховано, що українці, спираючись на представницькі інституції, зміцнюватимуть позиції, творячи нову якісгь міжнаціональних стосунків у Галичині, розв’язок яких лише до певного часу лежатиме в площині існування Австрійської держави.

Галицький сейм, який почав діяти в 1861 р., спрямував українсько-польське суперництво у'парламентське русло з-його природними супутниками - емоціями, особистими амбіціями, закулісними іграми, з одного боку, та відкритістю прагнень, відповідальністю, необхідністю постійного звіту -з іншого. Теоретична можливість для українців здобути третину посольських мандатів (48 східногалицьких округів курії сільських громад і З вірилісти) була достатньою, аби підтримати міф про доброго - строгого, але справедливого - цісаря та трактувати українське сеймове представництво як рівнозначне польському. На практиці ж куріальна система виборів і відкрите голосування забезпечували абсолютну більшість у сеймі польській шляхті. Характерною рисою польських виборчих кампаній у східній Галичині було дотримання засади національної солідарності. Головна увага польського Центрального передвиборчого комітету зосереджувалася тут

іб.

на виборах із курії сільських громад, де найгостріше стикались українські та польські інтереси. Розуміння народу-нації як “історично-політичної індивідуальності” давало підстави польським діячам називати себе репрезентантами інтересів “русинів”, брати на себе захист від “клерикально-московської фракції’’ “щирих русинів”, які начебто спираючись на унійну традицію готові виступати солідарно з польською сеймовою більшістю. Вибори супроводжувалися масовими зловживаннями. Польською шляхтою широко практикувалися погрози і підкупи українських виборців, нерідкими були фальсифікації результатів голосування.

Польські кандидати користувалися підтримкою старосте, які зосереджували адміністративно-політичну владу ь поштах, підпорядковуючись безпосередньо намісництву. Напередодні виборів у 1861 р. було помітне прагнення австрійського уряду прихилити на свій бік українців. Події наступних років (полонізація А.Ґолуховсьі.им чиновницького апарату) ,:к> корінно змінили ситуацію. З 1867 р. староства відверто стали на бік поляків, держанні повітові урядники почали виступати найактивнішим чинником польської передвиборчої агітації. Зручним знаряддям у руках ста-ростинських управлінь були війти. У 1883 р. число державних урядників, головним чином повітових старост, які здобули сеймові мандати, досягло безпрецедентно великої позначки (14, із них 11 у сільських округах). Така ситуація, загрожуючи австрійській державній владі підривом авторитету, стала останнім поштовхом до усунення Віднем із посади галицького намісника Ал.Потоцького. У 1889 р. К.Бадені мусив вжити випереджуючих заходів, аби обмежити участь повітових старост у виборчій акції.

Динаміка чисельності українського сеймового представництва (у 1861 р. українці вибороли 46, 1867 - 38,1870 - 32, 1876 - 14,1883 - 9,1889 -16 мандатів) була обумовлена не лише позицією зовнішніх чинників, але і станом українського суспільства та проводу національного руху. Очолювані старорусинами українські виборчі кампанії 60-70-х рр. проходили мляво, невигідно вирізняючись на тлі польських. Організаційна робота нерідко обмежувалася закликами до “моральної” боротьби та покладання на “божу поміч”. Кандидатури на послів визначалися директивно у Львові без погодження з виборцями. Підкреслений лоялізм не давав можливості старорусинам критично оцінити дії урядових інституцій. Факти відвертих зловживань на виборах державних службовців трактувалися лише як

діяльність “агентів Польщі”. Причетність до цього австрійських урядових кіл старорусини з дивовижною впертістю відкидали, заявляючи, ще "Відень не может бытн так наивным, чтобы больше полагал у нас на поля-кующих политиков, нежели на русских". Такі пояснення тривалий час вдовольняли український загал.

Усе ж Галицький сейм об’Чктнвни ставив перед українським суспільством завдання оновлення та консолідації на демократичних засадах, змушував його провідників відмовлятися від “аристократичних” претензій і шукати підтримки серед простого народу. Зі вступом народовців у велику політику (1883 р. домоглися участі в Головному руському виборчому комітеті) створено розгалужену сітку місцевих осередків, налагоджено контакти з виборцями, поставлено питання про боротьбу за голоси українських міщан і пошук союзників у поліському політичному таборі, організовано тиск на австрійські органи влади тощо. Попри найменшу за час існування Галицького сейму кількість здобутих українцями посольських мандатів, вибори 1883 р. відіграли роль каталізатора національного життя Галичини. Вони сприяли остаточному розв'язанню на користь другої частини дилеми, яка стояла перед українським суспільством: інтеграція в уже готові Гі захищені державою польські структури або чіткий національний вибір із перспективою тривалої боротьби на шляху творення сласних і конкуренції з існуючими польськими інституціями. На відміну віл попередніх, вибори 1883 р, залишились у пахГ’яті українців не як поразка, а швидше як перший результат кропіткої праці над піднесенням національної свідомості народу, породіши хвилю національної самокритики, дали зразки навіть за гостреного почуття національної гідності, роблячи національну Ідею психологічно привабливою для загалу. У 8и-х рр. польські діячі мусили визнати політичну вагу українського руху і шукати реалістичні шляхи узгодження міжнаціональних інтересів, зокрема, йти на поступки в представницьких органах. Навколовиборчі закулісні українсько-польські переговори 1889 р., не доведені через збіг обставин до кінця, виробили конструкцію міжнаціональної угоди, роком пізніше втіленої в “новій ері”. їі суть полягала у трансформації українсько-польського порозуміння в українсько-авсгрійсько-иольське з відкриттям українським народовцям ширшого доступу до представницьких органів. .

Укра’шсько-польське суперництво за впливи у створених у 1866 р. орта-

пах місцевого самоврядування викликало значно менше - порівняно зі сеймовими виборами - емоцій, займаючи »одночас через повсякденну присутність помітне місце у полі'іншому жипі Галичини. Поставши головним чином як соціальна проблема, воно згодом набуло чітких ознак міжнаціонального суперництва. Польські діячі різних напрямків відстоювали повітові ради та виборчу ординацію 1X66 р.. вбачаючи п них, зокрема, опору для польського елементу у східпііі Галичині. Українське суспільство пройшло шлях від повного заперечення повітових рад до усвідомлення їхньої значимості в системі крайової адміністрації, розглядаючії останню як частину системи влади загалом. Вагомим фактором стримування полопізацііі-ііих процесів, а також елементарною школою політичного життя було для українців громадське самоуправління. Зусилля польських правлячих кіл, у свою чергу, спрямовувались на узалежнення Лото від контрольованих ними крапових і повітових властей. .

У третьому рої ділі “Спроби українсько-польського порозуміння ” аналізуються місце й роль угодової ідеї у програмах українських і польських політичних сил, причини, перебіг та наслідки акції Ю.Лаврівського 1869-1871 рр., крізь призму інтересів політичних чинників (австрійського; українських - народовців, старорусинт, греко-католицької церкви, радикалів, київських “нветрофілів"; польських - станьчиків, подоляків, ліберал-демократін, соціалістів) висвітлюється генеза українсько-австрійсі.ко-лольського порозуміння 1890 р. Ідея міжнаціональної згоди розглядається у площині з”ясувашш її функцій на загальнонаціональному, партійному та особист існо-пснхологічному рівнях. '

Утвердження думки про можливість створення в конституційній Австрійській державі осередку загально польського і загальноукраїнського рухів підштовхувало політиків обох сторін до діалогу. Неконтрольоваиа конфронтація загрожувала інтересам як українців, так і поляків. Польські діячі, розглядаючи український рух крізь призму всепольських державницьких інтересів, мусили докладати зусиль, аби відвернути загрозу поділу Галичини та домогтися найширпіої автономії провінції. На тлі традиційної, але дедалі менш ефективної політики нега ції, вони пробували шукати способи нейтралізації українців на шляху угодових акцій. Українці ж, втративши сподівання на підтримку Відня, для бодай часткового задоволення національних потреб мусили апелювати до поляків, Об”єктивно спроби

порозуміння виступали для українців сходинками вгору, своєрідними точками відштовхування. Досліджуваний період наче обрамовують угодова акція Ю.Лпврівського та “нова ера”. Якщо перша у кінцевому рахунку звелася до польсько-австрійською порозуміння проти українців (із метою зберегти Цілісність провінції), то остання стала українсько-австрійською угодою, до якої залучено поляків без права вибору. На початку 80-х рр. поляки припустилися тактичної помилки, не спромігшись на пряме порозуміння з українцями. Для останніх значення “нової ери” 1890 р. виходило за межі конкретних поступок із боку правлячих кіл. Угода була виявом і визнанням сили українського руху, який ставав чинником державної політики, засвідчила Неможливість побудови українсько-польських стосунків на уніііних засадах. Дискусії навколо неї дали українцям відчутій власного зміцнення, що привело до висунення постулату політичної самостійності. Для поляків же декларація "нової ери” лише психологічно пом”яхшила усвідомлення тою, що українці не потребують польської опіки, згладила почуття втрати.

Суттєвим фактором розвитку угодової ідеї була міжпартінна боротьба всередині національних рухів. Українські народовці розглядали спроби міжнаціонального порозуміння як можливий тактичніш крок на шляху власного Політичного самоутвердження, сподівались, що поляки у боротьбі зі сгнрорусинами (“москвофілами”) відкриють їм шлях до великої політики. У подібній до народовців ситуації (щоправда, в іншіґі площині -нолякп-австріиці) на зламі 60-70-х рр. перебували станьчики. Прагнучи огіанувагн ланки крайової політики, нони намагалися переконати Відень у спроможності забезпечити стабільність у провінції. Останнє, у свою чергу, передбачало зняття міжнаціональної напруги. Відтак, станьчики виявилися однією з вирішальних сил, які ініціювали уґодову акцію Ю.Лаврівського. У 80-і рр. ідея польсько-українського порозуміння, що виходила зі середовища краківських консерваторів, була відображенням хиткості їхньої позиції, спрямовувалась ка вгримання влади.. Станьчики мусили протистояти зміцнілим польським ліберал-демократам, людовцям, соціалістам (для нових сил український рух виступав потенційним союзником у створенні антнконсерватітного блоку), рахуватися в ім”я єдності консервативного табору з антиукраїнськими настроями східногалицької шляхти,, а також • знаходити спільну мову з Віднем. Перед загрозою війни з Росією ав

стрійський уряд прагнув забезпечити стабільність на східних кордонах держави, підштовхуючи поляків до пороіумішія з українцями. “Нона ера” дала змогу краківським консерваторам укріпити спої позиції у Відні, майже на десятиліття отримати вагомий аргумент на користь класної спроможності управляти провінцією.

Серед українців і поляків окрему групу складали діячі, які вважали українсько-польське порозуміння природною необхідністю. їхні міркування спиралися на сформовані в першій половині XIX ст. уявлення про домінування у переважно селянському галицькому суспільстві консервативно-патріархальних настроїв, де національне у стосунку до господарського, соціального чи релігійного займало підпорядковане становите. Вони намагалися поєднати світоглядний романтизм із політичним реалізмом. У Галичині (в 60-70-х рр. особливо) такий підхід не був позбавлений, на перший погляд, сенсу. Значна частина суспільства залишалася далекою від політики, а життєві реалії змушували українського селянина не конфліктувати з польським землевласником, і навпаки. Проте, згадані діячі тривали час ігнорували вагомий чинник - зростаючу українську інтелігенцію, яка визначала характер міжнаціональних відносин.

У певної частини польських політиків ідея згоди була виявом заперечення національної окремішності українців. У їхній свідомості польсько-українське порозуміння мало втримати останніх не тільки у польському Політичному, але й - І Насамперед - інтелектуально-духовному полі, засвідчити їхню прихильність уііійній традиції, якщо не повернути колишній “безконфліктний” уклад, То принаймні зафіксувати існуючий стан. Справжнім виразником інтересів "русинів” проголошувалося політично пасивне селянство, нова українська інтелігенція звинувачувалась у штучному розпалювання аіпипольських настроїв, нагнітанні напруги, москвофільстві. Як ідеал Подавалася нібито існуюча в Речі Посполитій “згода” з усім “руським народом”. Тр.киіі підхід зумовлював вперті пошуки в українському суспільстві універсальної нрогіоЛьської сили, не дозволяв вест іТереговоріі з конкретними полпйчііимн угрупованнями.

У висновках узагальнюю результаті! Дисертаційного дослідження, викладено осііопіїі Нплмісеішя, що тиосйться т захист.

- Погіри власні закони розвитку, над українсько-польськими відносинами в Галичині тяжілії інтереси Австрійської держави. Роль австрійського

чинника еволюціонувала під арбітражних функцій із використанням українців лише як противаги польським державницьким інтересам до включення перших у державну політику як самостійної сили. Надання Галичині (на практиці - полякам) автономії було частиною політики Відня, спрямованої на створення ієрархічної системи регулювання міжнаціональних відносин. Із розвитком українського руху Відень мусив стирати грані у цій системі. Відстоюючи інтереси австрійської державності, урядові кола мимоволі творили о Галичині нову якість польсько-українських стосунків, яка зміцнювала український національний організм, забезпечуючи заміну гасла національної автономії ідепо політичної самостійності.

- Центральною суперечністю, яка визнавша основну лінію напруги і служила рушієм розвитку українсько-польських підноси» у Галичині, було зіткнення в межах одного адміністративного організму інтересів двох націй із кінцевою метою досягнення політичної самостійності. Українсько-польські стосунки в підавстрійській частині, де парламентсько-конституційний устрій робив українське питання видимим, розвивалися під впливом зростаючої ваги загальнонаціональних (без огляду на державні кордони) інтересів. Непорозуміння посилювали різноспрямовані націо- та державотворчі моделі - “етнічна” українська Гі “історична” польська. Якщо поляки свос право на самостійне національне існування в новітньому світі виводили з державницької традиції (Україна уявлялася інтегральною частиною польських земель), віддаючи шляхті роль “історичної верстви”, то українці вважали достатнім для цього прагнення народу бути самостійніш на своїй землі і вказували на народну масу (селянство) як основу та носія національної свідомості.

- Головні зусилля української інтелігенції спрямовувалися на “втечу” з-під польської політичної та інтелектуально-духовної опіки. Польське панування на українських землях українці трактували як завершений антракт у своїй історії та заявляли, що повертаються на історичну сцену повноправним і дійовим чинником. Розвиток українського руху тривалий час визначали: з одного боку, прагнення до усамосгійнення та пошуки свого місця в ієрархії національних рухів імперії, з іншого - відсутність реалістичної програми, намагання оперти політичні кроки на морально-етичні категорії. У свідомості пересічного галицького українця того часу поляк поставав то “вражим ляхом”, то опонентом у громадянській суперечці, з яким слід

шукати порозуміння. Уі;раінські інституції задумувались як противага до вже існуючих польськії*, апе водночас наслідували їхні взірці. Кину пій наприкінці 80-х рр. у бік поляків вислів “чужі люди” символізував своєрідно свпоглядно-іісикологічнг “вмкинеїшя” останніх з української історії.

- Поляки прагнули накинути українцям концепцію цивілізаційної ієрархії, втримати в орбіті своїх державницьких інтересів. Сформоване на “історичних” прати польські Дачення міжнаціональних стосунків не передбачало виступ “недгржаїшото” народу (таким у цін системі цінностей були українці) в якості самостійного чинника. Ставлення польської інтелігенції до українці» визначали: а) -укладене в історичній свідомості переконання у взаємодоповнюючій єдності Польщі й України, яко на практиці виявлялось у сповідуванні щодо українців ідеї культурної вищості, цивілізаційного месіанства; б) май-ке містичне ставлення до територіальних здобутків Речі Посполитої н;; сході; в> збереження віри в життєвість “згоди” з усім “руським народом”, покладення ріши за нагнітання напруги на заражену “москчофільстиом” українську інтелігенцію; г) розуміння, частіше інстинктивне, що втрата України знобить неможливим відновлення Речі Посполитої; д) переконання, що нрвптіня українців до національної самостійності відкриє можливості зовнішні:.»: сііцам зробити їх інструментом для досягнення власних цілей, ворожих Польщі й самій Україні.

- Незважаючи на дотримання засзля національної солідарності, український і польський табори не були позбавлені в питанні міжнаціональних стосунків партійних.суперечностей. їх визначили: віковий фактор, територіальне походження лідерів, ступінь близькості до реальної гліади, міра відображення загальнонаціональних інтересів. За органічним переплетенням цих показників і з певного умовністю можна стверджуєш., що ідеологічним відповідником старорусннів були подо)ь..\и, а народовців -станьчики. Якщо першими розвиток українсько-польських відносин сприймався як загроза життєвим інтересам, то другі свою політику намагалися будувати на засадах реального аналізу становища, яке динамічно змінювалося, а щанси національних сторін у Галичині пов”язували з відкритим коиструк+ийн™ українсько-польським суперництвом, прогнозуючи посилення ролі та впливу останнього на визначення майбутнього двох народів. Польські ліберал-демократи й українські радикали залишалися в досліджуваний період поза “великою політикою”, виступаючи що-

гл

найбільше каталізаторами в пошуках моделі узгодження українських і польських інтересів.

- У баченні автономії Галичини українці пройшли шлях від її повного

заперечення з безумовною орієнтацією на підтримку Відня до концепції “органічної праці”. Остання передбачала максимальне використання: а) легальної діяльності для поступового піднесення матеріального і культурно-освітнього рівня народу, що творило би фундамент української незалежності; б) конституційних свобод з метою усунення поляків від монопольного контролю чад провінцією. Польські діячі розглядали автономію Галичини як виключно національний здобуток, своєрідну модель майбутньої незалежної Польської держави. Під цим кутом зору параметри українсько-польського суперництва вирівнялися на зламі »0-90-х рр., коли до тези про Галичину - осередок всегюльського- національного руху українці додали свою версію про “український П”ємонт” у східній частині провінції. -

- На відміну від польської, українська концепція автономії Галичини була менш системною. Цьому значною мірою сприяла польська політика, спрямована на витіснення українців із автономічних і державних інституцій. Перебуваючи в опозиції, українські діячі мусили творши низку Не завжди взаємопов'язаних лояльностей. З іншого боку, це надавало українському руху динамічності, робило його вільнішим у виборі нових політичних орієнтирів, врешті - забезпечувало його розвиток відповідно до духу і потреб часу.

- Із психологічної точки зору автономічний період для поляків був значно важчим, аніж для українців. Позиції останніх неухильно зміцнювалися, натомість поляки втрачали, мусили поступатися. Автономія Галичини в поєднанні з конституційно-парламентським устроєм стимулювала розвиток українського руху, сприяла усвідомленню населенням прямої залежності між впливами в управлінні та реальними здобутками в усіх сферах суспільного життя, вчила цінувати систему влади. Перетворення Галичини в польську автономію підштовхнуло українців до чіткого національного вибору, стираючи межу між особистими та національними інтересами, поглиблюючи українсько-польські суперечності.

- Структура і характер українсько-польських відносин визначалися взаємодією конфронтаційного та угодового моментів. Ідея міжнаціональ-

ної згоди виступала фактором розвитку українського й польського національних рухів, способом їх пристосування до австрійської конституційно-парламентської системи, елементом міжпаргійної боротьби, сприяла перегрупуванню політичних сил, виконувала роль психологічного захисту,, противаги зростаючому українсько-польському протистоянню, відображаючи природне прагнення людини до стабільності. Чїрез різне розуміння ідеї (годи українцями й поляками угодові акції мали небагато шансів на успіх. Це був своєрідний ідеал (повернутий у минуле чи майбутнє), якого погребували обидві сторони, і який, незважаючи на це, з кожним роком ставав усе менш досяжним. Разом із тим легальне українсько-польське суперництво у поєднанні зі спробами порозуміння значною мірою формувало в Галичині громадянське суспільство.

Основні положення дисертації відображено в наступних публікаціях: Місцеве самоврядування Галичини в контексті українсько-польських взаємин (друга половина XIX століття) // Україна в минулому. К.; Львів, і99б.Внп.ІХ. С.77-102. '

Галицькі народовці в 60-х pp. XIX. ст.: спроба модернізації української національної ідеї// Молода нація. Альманах. К., 1996. Вип.З. С.213-219.

Проблема автономії Галичини і) діяльності Галицького крайового сейму (кінець 60-х - початок 70-х pp. XIX ст.) II Вісник Львівського університету. Серія історична. Львів, 1995. Впп.30. С.47-56.

Виборчі кампанії до Галицького сейму: суспільство, політика та міжнаціональні взаємини (60-70-ті pp. XIX ст.) // Республіканець. К.; Львів, 1995. № 1-2. С.35-42. '

Політичне життя у Львові в контексті українсько-польських відносин (60-і pp. XIX ст.) II L\v6\v: miasto-spoieczeristwo-kultura. Krakow, 1996. S.101-108.

Суспільно-політична ситуація в Галичині напередодні приїзду М.Грушєвського до Львова (кінець 80-х - початок 90-х років) // Михайло Грушевськпй і Західна Україна, Льві", 1995. С.15-17 (у співавторстві).

Спроби українсько-польського порозуміння в Галичині та їх роль у формуванні української політичної еліти (друга половина XIX ст.) // Перші та другі читання пам”яті В”ячеслава Липинського: Українська національна еліта. Проблема влади в Україні. Життя і творчість В.Липинського. Луцьк; Львів, 1996. С. 16-17.

MuJryj, Marian. The Ukramiart-Polhh Relations in Galicia, 1867-1890: A Political Aspect. " '

A dissertation submitted in fulfilment of the requirements for the academic degree of Candidate of Sciences (History). Specialization 07.00.01. - History of Ukraine. Lviv State University. Lviv, 1997.

The manuscript of dissertation focuses on the political, and parliamentary in particular, aspects of the Ukrainian-Polish relations in Galicia in 1867-1890. A special attention is devoted to the Ukrainian and Polish concepts of Galician autonomy within Austria-Hungary, and to the competition between the Ukrainians and the Poles for the influence on the representative institutions in the province (Diet and local self-government). The structure and character of the Ukrainian-Polish relations are described in the terms of confrontations and reconciliation, and in regard to the developni\.rt and strengthening of the national movements. ' ,

Мудрый M.M. Украинско-Польские отношения в Галнчине в 1867-1890 гг.: политический аспект. .

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01. - История Украины. Львовский государственный ушівсрсигет Им. И.Фраико. Львов, 1997.

Защищается рукопись диссертации о политических, в частности парламентских, аспектах украинско-польских отношений в Галичине 18671890 гг. Особое внимание уделено анализу украинской и польской концел-ций автономии Галичины в составе Австро-Венгрии, характеристике межнационального соперничества за влияние в представительских учреждениях - сейме и органах местного самоуправления. Структура и характер украинско-польских отношений рассматриваются во взаимодействии конфронтационного и согласительного моментов, которое способствовало рашитню и укреплению национальных движений.

Ключові слова: українсько-польські відносини, Галичина, український національний рух, конституційно-парламентський устрій!