автореферат диссертации по истории, специальность ВАК РФ 07.00.01
диссертация на тему: Украинское представительство в Галицком сейме (1889 -1901гг.).

Полный текст автореферата диссертации по теме "Украинское представительство в Галицком сейме (1889 -1901гг.)."

V Г о ъ _

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНІ! ІНСТИТУТ У КРАЇНО'!!1АВСТВА ІМ.І.КРИП’ЯКЕВИЧА

на правах рукопису

АРКУША ОЛЕНА ГЕОРГІЇВНА

УКРАЇНСЬКЕ ПРЕДСТАВНИЦТВО Н ГАЛИЦЬКОМУ СЕЙМІ (1889-1901 РР.)

спеціальність 07.00.01 - Історія України

Автореферат дисертації іт набуття наукового ступеня каїщидата Історичних наук

Львів -1997

' Робота шікоішна у відділі новітньої історії Інституту українознавства ім.І.Крии’иксвича НАН Україші

Наукопиіі керівник - Ю.Ю.Слішка, доктор історичних наук, професор

Провідна організація - Інститут історії НАН України

Захист відбудеться 18 березня 1997 р. о 15 годині на засіданні Сне-ціяяізошііюї вченої ради Д.04.09.01 в Інституті українознавства ім.І.Крип’якешіча ІІАМ України (290026, м.Львів, вул.Козельїіііцька, 4)

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту українознавства ім.І.Кріні’нкевича НАН України

Автореферат розіслано 14 лютого 1997 р.

Офіційні опонентн - Л.О.Заиікільняк, доктор історичних наук

- О.З.Рнбак, кандидат історичних наук

Вчений секретар „ .. Спеціалізованої вченої і*зди, кандидат історичних’ >«аук

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАЩ

XIX століття було в історії Європи часом глибинних, трансформаційних зрушень, світоглядної відмови від середньовічних суспільних норм. У дивовижному сплетінні національних, соціальних, партійних, особистіших протиріч народжувався політичний ідеал нового часу: національна держава з конституційно-демократичним устроєм. Українцям, аби вибороти собі місце в майбутньому світі, належало усвідомити значимість “знайомства з технікою модерного державного права” (М.Демкович-Добрянський) та пройти тривалий шлях рутинної праці, єдино спроможної створити міцний фундамент сучасної нації. У цьому сенсі конституційні реформи 60-х рр.

XIX ст. в Австро-Угорській імперії відіграли далекосяжну роль в історії західноукраїнського регіону (а в силу того - і цілої України), сприяючи національному поступу на грунті конституційних свобод, завдяки якому значення Галичини та Великої України для творення українського майбутнього на зламі ХІХ-ХХ ст. фактично'зрівнялося. Вагоме місце в модернізації галицького суспільства посідала парламентська діяльність, яка перетворювала маси населення у співносіїв влади, призвичаювала їх не лише до нових прав, але й до тягаря громадянської відповідальності. Осередком парламентаризму в Галичині був Крайовий сейм - найвищий політичний форум провінції, .який, залишаючись тривалий час єдиною парламентською установою на поділених землях як Польщі, так і України, використовувався для декларації політичних устремлінь усього польського чи українського народу. Це не лише забезпечувало їм легітимний вихід в інформаційне поле Європи, але й сприяло утвердженню національних ідеалів. Українська сеймова репрезентація традиційно вважала себе виразником інтересів усіх галицьких українців і претендувала в Сеймі на рівне з польською більшістю значення. Вивчення її складу, програми та діяльності розкриває широку картину суспільно-політичного життя Галичини в автономічний період, що і обумовлює актуальність обраної теми.

Об”ектом запропонованого дослідження є українське сеймове представництво в контексті національно-політичних реалій Галичини та Австро-Угорщини на зламі ХІХ-ХХ ст., а предметом - роль української сеймової репрезентації в розвитку національного руху, виборчі кампанії, українсько-польські взаємини і спроби узгодження в Галичині обох наніо-

пальних ідеалів, практична діяльність Сейму Щодо українського питання.

Хронологічно робота охоплює 90-ті рр. XIX ст. - час стрімкої модернізації українського галицького руху, floro диференціації за загальноприйнятим партійним принципом, досягнення “ідеальної формули”, що поєднувала гасла нації та демократії, утвердження ідеї органічної праці. На цей період припали дві сеймові каденції: 1889-1895 і 1895-1901 рр.

Історіографічний огляд. Тема дослідження не була в історіографії безпосереднім об”єктом вивчення. Певною мірою вона представлена у трьох групах Праць, присвячених: 1) партійній структурі Галицького сейму; 2) історії українського та польського національних рухів;. 3) правно-політичним аспектам діяльності Сейму. У дослідженні проблеми умовно можна виділити три етапи. •

1. “Автономічний” період та міжвоєнне двадцятиріччя. Осередком наукових розвідок була Галичина, авторами праць - учасники чи свідки :.одій. Перші роботи виникли на зламі ХІХ-ХХ ст. та носили “партійний” характер. У дослідженні Я.Тжецеського, присвяченому аналізу сеймових угруповань, підносилися значення та інтелектуальний потенціал краківських консерваторів. Аигор підпорядкував виклад матеріалу тезі про продовження Галицьким сеймом польських державотворчих традицій, трактував українське представництво як один із маловпливових клубів, звинувачував його в негаційній політиці у відповідь на симпатії польської, сеймової більшості1. ЗІ східногалицьких польських кіл вийшла робота, автор якої доводив, що польські політики принижують власну гідність, використовуючи для здобуття мандатів відсутність громадянської свідомості в селянства2. М.Страшевський представив історію Сейму як ланцюг -безперервних поступок українцям, які деморалізували польську суспільність і зумовили регрес крайового парламенту. Українську репрезентацію автор трактував як агресивне об”єднання, яке вимагає нових здобутків, не визнаючи ролі поляків у збереженні української окремішності3. Аналогічні українські дослідження виходили від реалістів і підпорядковувалися підне-

1 Trzecieski J. О stroiinictv’ach sejmowych w latacli od 1889 do 1900. Kraków, 1900.

¡ Postowie dawnego i nowego autoramentu. Pogadanka niby polityczna na tie wspomnieri odlegtycli і wraien iwieiych. Skrzeilit nie4;andydat. Tarnopol, 1895.

> (Straszewski M.) Psychologia obecnego Sejmu Galicyjskiego. Na podstawie spostrzerzert, poczynionych w ci^gu piervvszej sesyi dziewi^tej kadencyi lego Sejmu w zimie r. 1910. Napisaf Polonus. Kraków, 1910.

сеншо парламентаризму та особистих заслуг лідерів напрямку. А.Вахняшш обґрунтував 'значимість “нової ери”, виклав хронологію подій першої полошиш 90-х pp., залучил багато джерел із особистого архіву, зокрема про-, токоли парад українських сеймових і парламентських послів4. ,

На початку XX ст. з”явилися праці, які, попри помітні “партійні” симпатії авторі», претендували на об’Чктивність. Підгрунтям їх появи в Галичині було зростання українського руху, пю змушувало польських дослідників відмовитися від його легковаження та публіцистичних стереотипів і вдатися до глибшого аналізу. Особливе місце тут посідає двотомник D.Фельдмана про галицькі політичні сиші у 1846-1906 pp., який досі не втратив наукової цінності. Автор вперше у польській історіографії визнав, що українці забезпечили собі поступ власними силами, а політика польської сеймової більшості спромоглася виключно на їх усунення від вплину із Сеймі, утвердження почуття “кривди та гіркоти”, яке, не знаходячи “легальною виразу”, викликало особливий “психічний стан”5. Прагненням осмислиш глибину українсько-польського конфлікту, викликаного зіткненням на одній території концепцій двох П’Чмонгіп, підзпачасгься нарис Л.Васплевського. Автор підкреслив позитивний впдшз австрійського констнтуціалізму, який поставив українське питання на політичний Грунт, зумовив еволюцію української .інтелігенції під сподівань на Відень і недооцінки кранового представництва до праці серед народу. Поразкам українців на виборах автор дідводпв роль каталізатора національного руху, який сприяв роздумам про стан громадянської свідомості6.

Вагомим явищем в українській історіографії міжвоєнного періоду.стали праці досвідченого парламентарія “австрійської" доби К.Лешщького. Роботи, присвячені історії української політичної думки 1848-1914 pp. та політичним портретам українських сеймових і парламентських послів, вийшли у принципово новин час тоталітаризму,.націоналізму та підпілля і були покликані піднесш легальні методи боротьби. Сама структура праць, значну частину яких зайпя» виклад сеіімоїшх і парламентських кампаній, засвідчувала їх вагу для попереднього покоління українських політиків. Головну увагу К.Лешщький зосередив на проблемах українського руху,

* Бахании» Н. Руска справа в роках 18‘> 1-1894. Львів, ! 845. Вахнямті А.,Материялн до політики Русинів від часу так званої “нової ери”. Львіи, 1908.

5 Feldman W. Stronnimva і programy polit усше w Gulicyi (1X46-1906). T.1-2. Kraków, 1907.

‘ Wasiiexvski !.. llkraiimi sprawa ukrniriska. Kiukôiv. 1911. ■ ■

пояснюючи, зокрема, причини народовсько-русофільськнх союзів, трактуючи боротьбу всередині національного табору як одну з визначальних причин слабких позицій українців. “Суть непорозуміння” між українським рухом і польськими правлячими колами автор вбачав у тому, що українці домагалися рівноправності, а поляки сподівались обмежитися дрібними поступками7. Всі вищеназвані роботи мають для сучасного дослідника не лише історіографічну, але й джерельну цінність.

2. “Радянський” та “діаспорний” період, коли історіографія в Україні та Польщі розвивалася за суворих цензурних обмежень. Властива панівній ідеології зневага до парламентаризму і легальних компромісів привела до майже повного згортання досліджень. В українській історіографії утвердилося трактування Галицького сейму як знаряддя класової експлуатації, а української сеймової репрезентації - як групи буржуазних націоналістів, що із нез”ясованих причин зраджували власний народ. Дещо ширші можливості мала історія права: помітним внеском стали роботи В.Кульчицького про політично-правовий устрій Галичини у складі Австро-Угорщини, у яких, зокрема, висвітлено структуру та компетенцію Галицького сейму8. У важливий центр досліджень перетворилась українська діаспора. М.Демкович-Добрянський присвятив свої праці українсько-польським взаєминам у XIX - на початку XX ст. На його думку, саме негаційна політика польської сеймової більшості сприяла русофільству. Автор підкреслив тгу легальності в українській політиці, пов”язав зміцнення українських впливів із прогресом народовства. Окреме місце зайняв огляд практичної діяльності Сейму з висновком про упослідженість східної Гали-. чини та використання українських коштів на польські культурні цілі®. Не маючи доступу до зосереджених у Львові джерел, українська історіографія

■ ■ - і ■ 'і. . . — і , ч»

1 Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців. 1848-1914. На підставі споминів і документів. Ч. 1-2. Львів, 1926/27; Левицький К. Українські політики. Сильве-ти наших давніх послі» і політичних діячів. Ч. 1-2. Львів, 1936/37. .

» Кульчицкий B.C. Галицкий сейм в системе колониального аппарата Австро-Венгрии. Автореф. канд. дис. Москва, 1953; Кульчицький B.C. Галицький крайовий сейм - знаряддя соціального і національного пригнічення трудящих (1861-1914 pp.) II Питання теорії і практики радянського права. Львів, 1958. Вип.4, С.5-І9; Кульчицький B.C. Державний лад і право В Галичині (8 другій половині XIX - на початку XX ст,). Львів, 1965; Кульчицкий B.C. Политический аппарат колониального управления Восточной Галицией (вторая половина XJX-начало XX вв.). Автореф. докт. дис. К., 1970.

' Демкович-Добрянський М. Українсько-Польські стосунки у XIX сторіччі. Мюнхен, 1969; Демкович-Добрянський М. Потоцький і Бобжинський. Цісарські намісники Галичини. 1903-1913. Рим, 1987, .

в діаспорі тяжіла до історіософських нарнсіп. М.Шлемкепич присвятив дослідження осмисленню феномена українського “галнчанства”, відвівши 90-м pp. XIX ст. ключову роль у трансформації суспільства10. Глибокі та цікаві думки про “спопнені психологічних труднощів” взаємини між Галичиною та Наддніпрянщиною, український рух у європейському контексті, специфіку різних течЩ, зокрема, українського консерпатизму, містяться у працях 1.Лисяка-Рудішцькогои. М.Стпхіп, розглядаючи трикутник

українці-поляки-Австрія, дійшов висновку, що Відень завжди був польським союзником, проаналізував український політичний спектр, щоправда, з виразними прорадикальнимн симпатіями12. Концептуальне значення для вивчення українського руху мають роботи І.-П.Хнмки1*. .

Політнчііп кон'юнктура позначилась і на польській історіографії. Поряд із вюнеішшм ролі Галицького сейму для польської культури, наголошувалось на сйідомому гальмуванні консерваторами промислового розвитку краю, народної освіти. Поєднання власних історичних стереотипів з ідеологічними домаганнями нової доби вело польських Істориків до суперечливих тверджень: визнання ваги української проблеми доповнювалося наголосом на її соціальних, а Не національних витоках. Непопулярність (радше - “закритість”) “української” теми спричинила появу праць, у яких єдиною інформацією про українців у Галичині був факт їх існування. Винятки становили лише роботи, які дозволяли трактувати український рух крізь загальнодемократичну призму, зокрема - Е.Горнової про співпрацю української та польської “лівиці”'4 та Ю.Бушка про реформу виборчого права15. Цінними внесками у вивчення “польської” історії Галичини стали загальні праці К.ґжибовського16. С.ґродзіського17, С.Кеневича18 ■

"> Шлемкевич М. Галичанство. Нью-Йорк-Торонто, 1956. .

" Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. К., 1994. Т.І -2. .

Сталій М. Західна Україна та політика Польщі, Росії і Заходу (1772-1918). Скрентон, 1958; Стахів М. Народні маси в русі. Історія українського політичного руху. V частина: від 1890 до 1895 року. Львів, 1939.

11 Химка І. “Апологія” Михайла Малиішпського: до історії кріпи у греко-католицькій

церкві 1882 року і характеристики поглядів “святоюрців” // Записки НТШ. T.CCXXV.

Львів, 1993. С.365-392. .

14 Horrtowa Е. Ukrairtski obóz post^powy і jego wspótpraca z polsk^ lewic^ spoteczn? w Galicji 1876-1895. Wroctaw-Warszawa-Kraków, 1968. '

l! Buszko J. Sejmowa teforrna wyborczü wGalicji. 1905-1914. Warszawa, 1956. .

14 Grzybowski K. Oalicja 1848-1914. Historia ustroju politycznego na lie historii ustroju Austrii. Kraków-Wroctaw-Warszawa, 1959. •

"Grodziskj S, Wkrólestwie Galicji i Lodomerii. Kraków, 1976.

Р.Людвіковеького^, В.Нандус20. Галицьким сеймовим і парламентським виборам 1861-1889 рр. присвячені статті Є.Здрадн, виконані, однак, вн-ключно на західпогалицькому матеріалі21. Г.Версціицькнй розглянув історичний розвиток національного питання в імперії Габсбургів, дійшов висновку, то ионо було голошиїм конфліктом і спричинило розпад монархії, однак конституційний устрій підготував появу на її місці національних держав22. Попри політичні складнощі, польська історіографія зберігала науковий рівень і створила сприятливий грунт для подальших досліджень.

3. Сучасний період. Зміна політичних обставин відкрила широкі можливості для вивчення політичної історії Галичини. Українська історіографія стала “відкритою” для зовнішнього світу і плідних наукових дискусій. У її розвитку простежуються два шляхи. 1) Створення загальних нарисів “української” Історії Галичини на історіографічній базі25 та історіософських оглядів із стрижневих питань. ГІомішс місце серед ості іиііх. посідають праці Я.ДаШкевііча, у яких українсько-польські взаємини аналізуються крізь призму моделі “нація-пригноблений - нація-гнобнтель”, стверджується, що саме польська сторона, як домінуюча в конфлікті, несе відповідальність за його нарощування, а причини непорозумінь пов”язуються з ультраконсерватизмом польської політичної доктрини24. 2) Поява локальних розвідок на широкій джерельній основі, зокрема, канди-

18 Galicja vv dobie niitonomicznej (1850-1914). VVybór textów w opracowaniu S.Kieniewicza.

Wroclaw, 1952. W'st^p; Kieniewicz S. Adam Sapíelm (1828-1903). Lwów, 1939.

•’Ludwikowski R.Rett. Szkice na temat galicyjskich ruchów i myáli politycznej (1848 - 1892). Warszawa-Kraków, 1980.

!»Najdus W. Szkice z historii Galicji. T. 1-2. Warszawa, 1958.

гі Zdrada J. Gnlicyjskie wybory sejmowe i parlamentóme w latach 1861-1889 // Rocznik Biblioleki PAN w Krakowie. 1973. S.229-256; Zdrada J. Wybory do galicyjskiego Sejmu Krajowego w 1867 roku II Rocznik Biblioíeki PAN w Krakowie. I%3. S.39-96.

2! Wereszycki H. Pod bertem Ilabsburgów. Zagadnienia narodowoáciowe. Kraków, 1986; Wereszycki H. Historia polityezna l’olski 1864-Í9I8. Wroclaw..., 1990; Wereszycki 11. Rola Polaków w Monarchii Habsburskiej II Matopolskie Studia Hisloryczne. Kraków, 1966. Z.3/4. S.35-53. ' . ; •

J) Кугутяк M. Галичина: сторінки історії. Нарис суспільно-політичного руху (XIX ст. -1939 р.). Івано-Франківськ, 1993. .

«Дашкевич Я. Перегук віків: три погляди на минуле і сучасне України II Україна: наука і культура. Вип.26-27. K., 1993. С.44-78; Дашкевич Я. Шляхи подолання упереджень (Перешкоди нормалізації польсько-українських стосунків) // Україна-Польща. Історична спадщина і суспільна свідомість. Вип.І. K., 1993. С.23-29; Дашкевич Я. Східна Галичина: етнічні відносини, національні міфи та менталітети // Україна в минулому^ К.-Львіп, 1994. Вип.6. С.78-93. .

датські дисертації О.Турія про греко-кнтолнцьку церкву п 1848-1867 рр,.25, В.Расевича про провідну українську галицьку парламентську партію -УНДГІ26, І.Чорновола про генезу, перебіг і наслідки “нової ери”27, М.Мудрого про політичний аспект українсько-польських взаємин у Галичині у 1867-1890 рр.-8 На тлі багатьох прогалин суттю виділяються дослідження українського радикалізму Я.Грицака29 та П.Шкраб”юкаЗІ,> у яких значна увага відведена проблемі вибору між національними та соціальними ідеалами.' Відставання у вивченні інших течій українського руху подекуди створює дещо перебільшене уявлення про ступінь радикалізації українського суспільства та визначальну роль “молодих” радикалів для ідеї політичної самостійності України. Частині сучасних робіт притаманне прагнення створити “чисто українську” історію Галичини, без врахування інтересів і почуттів польської сторони, що веде до спрощення історичного процесу. Однак, тематика досліджень дозволяє прогнозувати появу ґрунтовних монографій, суттєво заповнюючих надто відчутні прогалини.

; Плідним виявилось останнє десятиріччя для польської історіографії. 3”явИлася серія узагальнюючих робіт про основні польські політичні сили в Галичині. Ідеології краківського консерватизму присвятили дослідження В.Лазуґа31, М.Круль32, М.Яскульський33. К.К.Дашик крізь призму поглядів

В.Дзєдушицького схарактеризував світогляд автономістів, у‘ т.ч.

” Турій О. Греко-католицька церква в суспільно-політичному житті Галичини, 18481867. Автореф. канд. дис. Львів, 1994.

“ Расевич В. Українська національно-демократична партія (1899-1918 рр.}. Автореф. канд. дис. Львів, 1996. , -

я Чорновол І. Польсько-українська угода 1890-1894 рр.: генеза, перебіг подій, наслідки. Автореф. канд. дис. Львів, 1995. •

“ Мудрий М. Українсько-польські відносини в Галичині у 1867-1890 рр.: політичний аспект. Канд. дис. Львів, 1996.

" Грицак Я. “... Дух, що тіло рве до бот...”: Спроба політичного портрета Івана Франка. Львів, 1990; Грицак Я. “Молоді” радикали в суспільно-політичному житії Галичини II Записки НТШ. Львів, 1991. Т.ССХХ 11. С.71 -110. -

“ Шкраб”юк П.В. Михайло Павлик 1 радикальна партія. Автореф.клнд. дис. Львів, 1994.

11 La/.uga W. Michnt Bobrzyrtski. Mysl historvczna a dziatalnoid polityczna. Warszawa, 1982; tazuga W. “Rz^dy polskie” w Austrii. Gabinet Kazimierza hr.Badeniego 1895-1897. l’oznart, 1991. • ■ •

Startczycy, Antología myíli spqíecznej i politycznej konserwatystóvv krakowskicli. Wybór textów, przedmowa i przypisy Marcin Król. Warszawa, 1986.

J) Jaskólski M. Konserwatyzm-nacjonalizni. Studia' nad копіїomacjami ideowymi konserwatyzmu krakowskiego i demokracji narodowei przed 1914 r. Kraków, 1989; Jaskólski M. Kaduceus Polski. Myil polityczna konserwatystóvv krakowskich 1866-1934. WarszawaKraków, 1990. .

“яґеллонську ідею”34. Проблемі міфу “кресів” у польській політичній думці присвячено праці Р.Вапінського15 та французького дослідника Д.Бовуа36. Історію польської ліберал-демократії, зокрема еволюцію її доктрини в національному питанні, висвітлюють З.Фрас” та М.Яновський38. Суттєво збагатилась і власне “сеймова” проблематика. С.Ґродзіський зосередив увагу на політико-правових аспектах, поряд із тим - на характеристиці сеймових угруповань та аналізу доробку Сейму, підкреслив, що його вивчення вимагає широкої перспективи, високо оцінив внесок крайового представництва у відродження Польської держави, відзначив, що його політична значимість перевищувала компетенцію. Зауваживши, що Сейм є частиною історії не лише польського, а й українського парламентаризму, автор не розвинув цієї теми, яка потребує, на його думку, окремого дослідження39. Міжнаціональний аспект діяльності Сейму на початках автономії привернув увагу К.Карольчака, який дійшов висновку, що Сейм не лише віддзеркалював взаємини, а н визначав їх формування; українці використовували його як пропагандистський чинник у пробудженні національної свідомості та виборюванні рівноправності40.

Заслуговує на визнання поява праць про українсько-польські стосунки на зламі ХІХ-ХХ ст., які поступово повертають українську проблематику

« Daszyk K.K. Osobliwy podolak. W krfgu myíli historiozoficznej i spoteczno-politycznej Wojciecha hr.Dzíeduszyckiego. Kraków, 1993. '

35 Wapiriski R. Polska i mate ojczyzny Polaków. Z tlziejów ksztaltowania si§ iwiadomoici narodowej w XIX i XX wieku po wybucli II wojny áwiatowej. Wroclaw-W’arszawa-Kraków, 1994. '

34 Beauvois D. Mit “kresów wschodnich”, czyli jak mu potoiyi kres // Polskie mity polityczne

XIX i XX Wieku. Wroclaw, 1994. S.93-105; Beauvois D. Walka o ziemif. Szlachta polska na

Ukrainie prawobrzelnej pornifdzy caratem a ludem ukrairtskitn. 1865-1914. 1996.

” Fras Z. Demokraci galicyjscy w latach 1848-1875 // Galicja ijej dziedzictwo. Rzeszów, 1994. T.l. S.43-56; Fras Z. Nurt überainy wíród demokratów galicyjskich w latach 1848-1882 //

Tradycje liberalne w Polsce. Warszawa, 1994. S.121-134; fras Z. Florian Ziemialkowski (1817 - 1900). Biografía polityczna. Wrocfaw-Warszawa-Kraków, 1991.

“Janowski M. Inteligsncja wobec wyzwart nowoczesnoici. Dylematy ideowe polskiej dcmokracji libera'nej w Galicji w latach 1889-1914. Warszawa, 1996.

” Grodziski S. Sejm Krajowy galicyjski 1861-1914. T.l. Warszawa, 1993; Grodziski S. Parlamentaryzm na ziemiach polsklch w epoce porozbiorowej II Dzieje Sejmu Polskiego. Warszawa, 1993. S.99-143. .

" Karolczak K. Sprawy narodowoiciowe w Galicyjskim Sejmie Krajtówym w latach 1861-lb /3

II Galicyjskie dylematy. Kraków, 1994. S.31-49. .

на належне місце у польській історіографії4'. Щоправда, відсутність аналогічних опублікованих українських досліджень подекуди ставить польських авторів під сильний вплив тогочасної галицької публіцистики із характерними “польсько-шляхетськими” інтерпретаціями українства. Свідченням зрослого інтересу польського наукового середовища до історичної ролі Галичини стала серія пйдань “Галичина та її спадщина”. Автори статей - провідні у Польщі знавці “галицької” проблематики - розглядають Галичину як колиску новітньої польської та української держав* пості, а її історію - як “комплекс питань”, що потребують оцінки з перспективи не лише Кракова і Львова, а й центральноєвропейських столиць42.

У роботі використано праці з теорії нації Я.Грицака43, Е.Сміта44, Ю.Хлєбовчика*5. -

Історіографічний огляд дозволяє зробити наступні висновки. І) Дослідники майже одностайно визнавали вагу Сейму в історії Галичини. 2) Жоден із них не розглядав українську сеймову репрезентацію чи міжнаціональні стосунки в Сеймі як об”ект власного Грунтовного дослідження - у силу партійної заангажованості, упередженості до парламентаризму, національних стереотипів чи відсутності джерел. 3) Ряд важливих аспектів проблеми (зокрема, політико-правові засади Сейму, політична ситуація в Австро-Угорщнні, ідеологія польських політичних сил, окрім подоляків, український радикалізм) достатньо глибоко розкриті, що дозволило не залучати додаткових джерел. 4) Вивчення української сеймової репрезентації обумовлює врахування не лише політичних, але й економічних, культурних, соціальних факторів, веде до поєднання української та польської історії, потреба якого назріла п Історіографії обох країн.

Мета і завдання дослідження; з”ясувати роль українського сеймового представництва в модернізації українського національного руху та га-

" Partacz Cz. Od Badeniego do Potockiego. Stosunkl polsko-ukrairiskie w Oalicji w tatach 1888-1908. Torurt, 1996; Gruchata J. Rzad austriacki і polskie stronnictwa polityczne w Oalicji wobec kwestil ukrairiskiej (1890-І9І4). Katowice, 1988.

«Galicja і jej dziedzictwo. Rzeszdw, 1994. .

« Грицак Я. Нарис історіГ України. Формування модерної нації ХІХ-ХХ століття. К., 1996; Грицак Я.И. Формування модерної української нації: історіографія та історіософія проблеми. Автореф. докт.дис. К., 1996. • f .

44 Сміт Е. Національна ідентичність. К., 1994. .

« Chlebowczyk J. О prawie do bytu mafycli і mtodycli narodbw. Kwestia narodowa і procesy narodotwbrcze we wschodniej Europie irodkowej w dobie kapitalizmu (od schytku XVIII do pocz^tku XX w.) Warszawa, 1983. . • ' ■

лицькош суспільства,'формуванні міжнаціональних відносин на зламі XIX-XX ст., и саме: 1) визначити причину слабких позицій українців у Сеймі, непропорційних до чисельності населення, їх відповідність силі і запитам національного руху; 2) розкрити механізм формування крайового представництва, зокрема стан українського електорату, роль виборів у політичній активізації населення; 3) співставити “партійний” склад українського сеймового представництва з реальним впливом політичних сил; 4) проаналізувати сеймові програми українських угруповань зокрема співвідношення курсу на Патріотичні маніфестації з готовністю до “позитивної” праці, їх відповідність політичній -ситуації, настроям у суспільстві; 5) з”ясувати вшнів сеймових дискусій на український політичний спектр, роль українських сеймових послів у мшпартійних і міжнаціо-' нальшіх акціях; 6) дослідити ставлення польських сил до українського питання та виявити, наскільки адекватно сеймова трибуна відображала міжнаціональні взаємини у краю; 7) визначити вплив українського сеймового представництва на ухвали Сейму в адміністративній, економічній, культурній сферах; 8) встановити, чому попри позірну слабкість національної сеймової репрезентації, українська справа в Галицькому сеймі залишалася чинником першорядної ваги.

Робота грунтується на принципах о6”єктнвності та історизму, при розв'язанні дослідницьких завдань використано, головним чином, генетичний, порівняльний і системно-структурний методи.

Наукова новизна дисертації. Відтворено цілісну картину діяльності української сеймової репрезентації, її роль у формуванні “громадянського” суспільства, розвитку українсько-польських взаємин. Відзначено, що Галицький Крайовий сейм у концентрованій формі відображав існуючі в суспільстві інтереси та суперечності між ними, а отже - його вивчення є “ключем” до політичної, економічної, соціальної та культурної історії Галичини автономічного періоду. У процесі дослідження запропоновано нові підходи до ряду явищ українського політичного життя, зокрема “старорусинегва” та “реалізму”, проаналізовано ставлення до українського питання польської сторони не лише як єдиної сили, але й різних течій польського, руху. У науковий обіг запроваджено низку невідомих чи маловживаних джерел. Розроблено структуру проблеми, дослідження якої дає , можливість комплексно висвітлювати історію українського національного

■ ю • ■. '

руху в контексгі політичних реалій Австро-Угорської імперії.

Джерельна база. Особливе місце займають Стенографічні зніти Галицького сейму, які відображають не лише зміст порушених питань, а й атмосферу засідань, і додатки до Стенограм, де містяться підготовчі матеріали сеймових органів. Значну частину фактичних даних почерпнуто з тогочасної галицької преси, па сторінках якої порушувалися важливі для суспільства питання, відстоювалися політичні засади, розгорталася міжпартінна полеміка. Галицька публіцистика зламу ХІХ-ХХ ст. відзначалась аналітичним характером і здобула неабиякий вплив не лише на громадську думку, а й на позицію політиків. Аналогічне значення мали полемічні видання досліджуваного періоду, написані провідними діячами -М.Антоневнчем, А.Вахняішном, К.Телішевським, 1.Франком, М.Бобжинськнм, В.Дзедушицьким, С.Козьмяном, С.Мадейськпм, Т.Романовнчем, С.Тарновським та ін. Цікаві спостереження містяться у спогадах О.Барвінського, Б.ДІдицько.о, В.Нагірного, Є.Олесшщького, Л.Білінського, К.Хлендонського та ін. Для висвітлення позиції радикалів суттєвим виявився внесок опублікованого листування Т.Окуневського, М.Павлика, І.Франка з М.Драгомановим. Відтворення внутрішньої діяльності українського сеймового представництва, яка лише фрагментарно виносилася на загал, стало можливим завдяки збереженим рукописним фондам його лідерів Ю.Романчука, А.Вахнянина (ЦДІА у Львові),

О.Барвінського (ЛНБ ім.В.Стефаника), де містяться листування, окремі протоколи нарад, підготовчі матеріали. Збірка О.Барвінського відображає цілісність української концепції органічної праці. Матеріали до генези “нової ери” збереглися в колекції А.Сапєги (ЛНБ ім.В.Стефаника). Листи і замітки польських політиків, що проливають світло на їх позицію в Сеймі та ставлення до українського питання, збереглися в особистих фондах М.Бобжинського, М.Зиблікевича (Яґеллонська бібліотека у Кракові),

С.Поляновського (Бібліотека Оссолінеум у Вроцлаві), Ф.Земялковського (ЦДІА у Львові), Т.Романовича (ЛНБ ім.В.Стефаника). Вагому роль у з”ясуванні “подільської” візії української проблеми відіграли матеріали В.Козловського (ЛНБ ім.В.Стефаника). Значний обсяг джерел залишили виборчі кампанії, які супроводжувалися сплеском суспільної активності. Особливий інтерес становлять документи Польського Центрального передвиборчого комітету для східної Галичини (ЦДІА у Львові), де міститься

визнання польською стороною виборчих зловживань. Виборчі протести і матеріали розслідувань збереглись у фондах Крайового виділу і Галицького намісництва (ЦДІА у Львові). Джерела до історії Галичини зламу XIX-

XX ст. значні за обсягом, різноманітні і відкривають можливості для поглиблення досліджень і переосмислення стереотипів.

Практичне значення. Концепція та зібраний у дослідженні фактичний матеріал можуть бути використаними для підготовки узагальнюючих праць із політичної історії України, Польщі та Австро-Угорщини, міжнаціональних відносин і політології, у викладацькій роботі. Позитивніш та негативний досвід українського сеймового представництва спроможний привернути увагу сучасних і майбутніх дослідників та фахових політиків.

Основні положення дисертації були апробовані на засіданнях відділу новітньої історії Інституту українознавства ім.І.КршГ’якевича ПАН України, кафедри історії польського права Яґеллонського університету (Краків, 1995), в опублікованих працях, виступах на міжнародних наукових конференціях: “Товариство “Просвіта” і західноукраїнське національне відродження в контексті культурно-політичного розвитку народів Австро-Угорщини” (Львів, 1993), “Український, польський і єврейський національні рухи у східнійТаличині в XIX столітті: порівняльний аналіз” (Львів, 1994), “Михайло Грушевськнй і Західна Україна” (Львів, 1994), “Геиеза ідеї української політичної самостійності: від “Слова перестороги” до “України ігге(1еш”и” (Львів, 1995), “Зіовипкі роЬкочікгашкіе уу ¿\vietle іІогоЬки роївкіеї і икгаіГЇБкіе] Ііійїогк^гаГіі” (Краків, 1995), “Рукописна україніка у фондах Львівської наукової бібліотеки ім.В.Стефаника ПАН України та проблеми створення інформаційного банку даних” (Львів, 1996), “Українсько-польські відносини у Галичині у XX ст.” (Івано-Франківськ, 1996), тезах повідомлення, представлених на Ш Міжнародний конгрес україністів (Харків, 1996). .

Структура дисертації побудована за проблемно-хронологічним принципом. Робота складається зі вступу, п”яти розділів, висновків, приміток, списку використаних джерел і літератури.

У вступі обгрунтовано актуальність і хронологічні рамки дослідження, міститься історіографічний Та джерелознавчий огляд, визначено мету, завдання, наукову іюптиу і практичне значення роботи.

У першому розділі “Українська справа а Гатці,кому сеймі папрнкіпці 80-х рр. XIX спи: історії, етап і перспективи” розглядається формування концепції галицької автономії, місце австрійського, польського та українського чинників, ключові пункти українсько-польського суперництва, етапи крайової, політики українців у 60-80-х рр. XIX ст., глибинні зрушення в українському русі на кінець 80-х рр. XIX ст., які уможливили постановку питання про зміцнення українських впливів у провінції.

Багатоступенева система регулювання міжнаціональних взаємин, що склалася в Австрійській імперії в ході конституційних перетворень 60-х рр., Покладений в основу “автономії коронних країв” історично-правний принцип створили сприятливі умови для політично сильних націй. Галицький сейм в очах Відня став законним Виразником волі неоднорідної Галичини. Недостатньо гнучкий державний механізм дедалі більше втрачав спроможність адекватно реагувати на наростаючі протиріччя, о політична значимість крайових представництв вийшла далеко за рамки їх компетенції, Отримавши більшість у Сеймі, поляки могли використовувати його для реалізації власної концепції розвитку краю, яка полягала у перетворенні Галичини в польський ГГ’смоит. Приреченим на меншість українцям довелося задовільиятнея роллю опозиції, яка мала змусити правлячу більшість рахуватися з собою. Це, незважаючи на формально проголошену рівноправність народів, ставило українців та поляків у Галичині з початком конституційної ери в різні стартові умови. Українська та польська концепції крайового представництва випливали з історичного досвіду, стану і завдань національних рухів. Поляки вбачали покликання Сейму в розбудові польського національного (політичного, економічного, культурного) життя, інституціалізації суспільства, створенні ієрархії влади. Логіка західної (у тому числі - польської) моделі нації вимагала безперервності істо-рнчно-правних традицій, легітнмності владних структур: Галицький сейм розглядався як ланка польського державотворення. Ключовими домінантами українсько-польського суперництва були питання території та влади,

із

відповідно зусилля польської сеймової більшості спрямовувалися на збереження єдності провінції та польського характеру управління. Присутність українського чинника первісно демонстративно не бралася до уваги. Однак, насправді польські політики не мали чіткої концепції розв'язання української проблеми: вона була надто об”смною, розвивалася поступальним шляхом, а австрійський парламентаризм зробив її “видимою”. Польським владним колам довелося ретушувати міжнаціональний конфлікт, створювати враження участі українців в управлінні крагм.

Галицькі українці виявились .не готовими до нових можливостей і обов’язків, які накладало запровадження парламентаризму, сприйняли появу Сейму романтично, розглядаючи його не як повноважну інституцію влади, а радше - трибуну для обміну думками і власного урівноправнення. Українські політики не вважали галицьку автономію тривкою формою, іцо потребує стратегічної програми співжиття двох народів. Об”єднання в рамках провінції розцінювалося ними як історична несправедливість, яку можна виправити. Питання про можливість позитивної праці у крайовому представництві на гючатках загалом не стояло: досить довго українцям доводилося використовувати Сейм лише як школу політичного життя.. Українська сеймова політика у 60-80-х рр. пройшла декілька етапів. Перший (60-ті рр.) визначався програшем децентралізаторських перетворень, відсутністю у ще досить чисельного сеймового представництва програми дій, що зумовлювало різкі хитання політичних курсів, а в кінцевому рахунку вело до апатії та бездіяльності. Другий період (приблизно 70-ті рр.) пройшов під знаком домінування старорусинів, що спромоглися виключно на негативну дефініцію “русинства” (заперечення полонізму), обрали випливаючу зі світогляду тактику “глухої” опозиції, спровокували звинувачення українського руху в русофільстві, що стало для владних сфер поважним аргументом непоступливості, допустили катастрофічне зменшення українського сеймового та парламентського представництва, фактично запровадили українську крайову політику в безвихідь. Третій етап (каденція 1883 - 1889 рр.), попри мізерну кількість українських сеймових послів, характеризувався важливими концептуальними змінами: здобуттям народовцями більшості в сеймовому представництві, утвердженням необхідності зв”язку з виборцями, переходом до “позитивних” внесків задля конкретних здобутків. Цей період окреслив тенденції української крайової політики та

сприяв підготовці українського суспільства до гасла органічної праці.

На зламі 80-90-х pp. XIX ст. завдяки комплексу сприятливих внутрішніх та зовнішніх причин галицькі українці отримали шанс поставити питання про зміну системи австрііісько-польсько-україиських відносин, забезпеченая собі належних впливів у краю і державі. Протягом 80-х рр., паралельно з підпснеїшям українців від управління, в українському русі іішли глибинні процеси, основним змістом яких була переорієнтація світогляду з середньовічних уявлені, на розуміння пріоритету національних вартостей та уніфікація політичної структури з тогочасними європейськими стандартами. Особлива иага належала двом моментам: І) еволюції греко-католицької церкви до національної програми та, як наслідок, розпад її союзу з русофілами, які, попри видиме збереження позицій, вичерпали спої можливості; збільшення значимості світської української інтелігенції та політичних сил; 2) активізація політики тродовства, його розмежування за загальноприйнятою у світі соціальною ознакою, перелом у народовсько-старорусинськііі спілці на користь народовців. Природна диференціація народовського руху поповнила українську політику новими параметрами, необхідними для продуктивної парламентської діяльності в конституційній державі. Народовські діячі інтенсивно шукали вихід із глухого кута галицької політики, встановлюючи контакти з владними колами та набуваючи досвід у досягненні компромісу. Зміцнення та самооновлення українського руху, тісні зв”язки з наддніпрянськими лідерами свідчили на користь української національної ідеї. Гасло перетворення Галичини у духовний центр українства об’єктивно перемістило український та польський руди в одну площину та, водночас, зумовило зіткнення із рамках провінції концепцій двох національних П”ємонтів, які належало узгодити. Сукупність них факторів дозволяла прогнозувати, що українське питання в Галицькому сеймі невдовзі станс чинником першорядної ваги.

У другому розділі “Вибори; державний закон та східногалицькі реалії” аналізуються політико-правові засади формування Крайового сейму, виборчі кампанії 1889 і 1895 рр., проблема виборчих зловживань.

Протягом усього автономічного періоду вибори в Галичині належали до першорядних подій. їх екстремальна атмосфера змушувала відверто висловлювати свої погляди і характеризувати опонентів, стимулювала політичну та інтелектуальну активність, підштовхувала до політичної

сгруктурпзації. Аналіз виборчих кампаній дозволяє виявити чимало глибинних процесів, які в період “спокою” майже не простежуються. Кожні вибори були часткою свого часу, однак можна стверджувати і про існування феномену виборів як окремої категорії з власними законами та логікою.

Крайовий статут і Сеймова виборча ординація 1861 р., що визначали законодавчу підставу формування Галицького сейму, поєднували засади середньовічного станово-представницького права з парламентсько-демократичними “віяннями” нової доби. Елементи демократизму та національного представництва були присутніми лише як потенційні можливості. Закон забезпечував перевагу польським консерваторам, прирікав українців на меншість (максимально - 1/3 мандатів), не запобігав виборчим зловживанням, що зводили україьське представництво до мінімуму. Такий стан, з одного боку, випливав із недостатньої соціальної структуризації українського населення, а з іншого - відображав слабкість українського національного руху Порівняно з польським. Ідея цивілізаційної* місії Польщі на сході та пов”язаиа з нею свідомість польської вищості була в очах польської інтелігенції достатнім аргументом, що дозволяв претендувати на владу під ¡Мені як польського, так і українського населення, представляти українців у Сеймі, вирішувати їх долю та визначати розвиток. 48 східногалицьких округів IV курії, які за логікою закону могли належати українцям, стали ареною напруженої боротьби за “серця і розум людей” (голоси виборців). Зосереджуючи у своїх руках адміністрацію, Польська шляхта добивалася значних успіхів у виборюванні “українських” мандатів.

За умов назрілої трансформації українсько-польсько-австрійських взаємин вибори 1889 р. ставали доброю нагодою для утвердження Нових реалій. Таємні українсько-польські переговори стали стрижнем виборчої кампанії, знання про них зи”язуг хаотичне накопичення супроводжуючих її старих і нових ідей, суперечливих і випадкових иа перший погляд подій. Вибори не виправдали покладених на них сподівань, посилили міжнаціональну конфронтацію та продовжили народовсько-русофільський союз. На їх перебігу позначились: інерційність суспільного мислення, страх

(передусім польської сторони) втратити свої позиції, не отримавши натомість нічого, хитання народовців між. бажанням повернутися до самостійної політики, приймаючи запропоновані умови, та страхом перед: розривом національної солідарності з непередбаченими наслідками, змен

шення інтересу Відня до українців через міжнародну стабілізацію, перегрупування сил у польському таборі, яке збільшило число варіантів. Українське представництво (народовці і старорусипп) було результатом розпочатої, але не завершеної угодової акції. Українці мали підстави оцінити вибори як переломні, оскільки припинили пі ріпу мандатів, а перевищення цифри 15 (підписи, необхідні для внеску чи інтерпеляції) відкрило можливість для самостійної політики. Вибори підтвердили зміцнення українського чинника, перелом на користь народовців, що засвідчувало правомірність пошуку нової моделі міжнаціональних відносин.

“Бадеиівські” вибори 1895 р. були наслідком невдачі “нової ери” та взаємного роздратування як у міжнаціональних відносинах, так і між українськими силами. Українцям не вдалося досягнути компромісу. Східногалицькі польські політики скористалися цим та розгортанням опозиції на заході краю для зміцнення своїх впливів. “Бадеиівські” вибори увійшли в історичну па.м”ять як символ насильства і порушення конституційних прав, утвердили суспільний настрій, за якого на виборах стали можливими людські жертви. Реалісти домоглися визначального впливу на сеймову політику, однак дискредитували себе мимовільною причетністю до виборчих зловживань. Поразка сприяла порозумінню між “незалежними” угрупованнями, але консолідація з русофілами штучно загальмувала політичну диференціацію. “Бадеиівські” вибори та депутація до цісаря довершили назрілий психологічний перелом в українському суспільстві, підвівши риску під нірою в доброго монарха. Припинення пошуків справедливості ззовні звернуло погляди галицьких українців виключно на себе.

Система виборчих зловживань суттєво змішувала результати виборів на користь польських кандидатів. Галицькі вибори мали “подвійний” вимір. їх паперове життя, що нещиро творилося польськими чиновниками і так само сприймалося Віднем, існувало у власному світі, незалежному від реального. У другій площині вибори перетворювались у справжні багато-актові драми, що нерідко межували з фарсом, з купівлею голосів, переловлюванням і арештами виборців, бійками, приватними погрозами і обіцянками га ін. Це деморалізувало суспільство, нагнітало міжнаціональну напругу. З утвердженням політичної зрілості , українського громадянства грунт для виборчих зловживань дедалі слабшав.

У третьому роїдіяі “Українське представництво в контексті ішціонаїь-

І,Т

ного руху ” розглядаєт ься місце української сеймової репрезентації у трансформуванні (модернізації) національно-політичних сил.

Злам 80-90-х рр. був для українського галицького руху часом розмежування сил та постійної болісної дилеми: розрив задля принципових національних, соціальних, партійних поглядів чи єдність в ім”я протистояння спільній загрозі полонізації. У 1889-1895 рр. сеймове представництво відігравало у політичному житті галицького українства одну із провідних ролей, іцо виявлялося в ініціюванні міжпартійних і міжнаціональних акцій, спробах виробити універсальну програму українського руху. Такому значенню сприяли піднесення иа високий рівень української справи в попередній каденції Галицького сейму та склад сеймової репрезентації, до якого увійшли провідні діячі всіх політичних напрямків. Народовські сеймові посли реалізували кількарічні українсько-польсько-австрійські угодові контакти у програмних деклараціях, сподіваючись в обмін на розрив зі “старою” партією домогтися національної рівноправності. Значення “нової ери” 1890 р. вийшло далеко за рамки сеймового представництва: вона кинула галицьке українство у вир пристрастей, спричинила запеклі дискусії, які, окрім політичних, оберталися і навколо моральних категорій, зробила звичним зіткнення протилежних думок, у ході якого модернізувалося саме суспільство. Спровоковані “новою ерою” міжпартійні розбіжності носили принциповий характер. В умовах структуризації національного руху українське сеймове представництво стало дзеркальним відображенням існуючих сил і проблем. До основних причин, що перешкоджали консолідації українського клубу, належали суперечності: 1) між старорусинами

г. '

та народовцями - навколо чіткого декларування української національної окремішності; 2) між “незалежними” народовцями та реалістами - навколо вибору оптимальної (опозиційної чи “угодової”) політичної тактики; 3) між народовцями та радикалами - навколо першорядності соціального чіі національного фактору та самостійної ролі радикалів у політиці. Міжпар-тійпа конфронтація поглинала основні сили українського сеймового представництва, яке, усвідомлюючи свою відповідальність, намагалось не обмежуватися виконанням волі партій, а спрямовувати процеси. Це, у свою чергу, зумовило згортання “позитивної” праці в Сеймі наприкінці каденції.

У 1895-1901 рр. українська сеймова політика перебувала в руках політично молодої сили, що сповідувала відмову від курсу гучних наці

пальних маніфестацій і перехід до органічної праці в ім”я розбудови українського життя в усіх сферах, необхідних для нормального функціонування національного організму. Друга половина XIX століття принесла в ідейно-філософське поле Сиропи домінування позитивізму, а разом, із ним -увагу до конкретних фактів. У площині національних рухів, це зумовило визнання недостатності репрезентувати новітню націю нечисельною елітою. Ставало очевидним, що майбутнє народу залежатиме від усіх його суспільних груп, у кінцевому рахунку - від свідомості кожної людніш, її готовності відстоювати національні ідеали. Політологічною відповіддю на запитії часу стала концепція органічної праці, яка передбачала глибоку ін-ституціалізацію суспільного життя, насичення його просвітницькими, культурними, соціальними, економічними та політичними установами, які б реалізовували єдину програму, обіймали дедалі ширші верстви суспільності, поступово перетворюючи її в однопільний, свідомий своєї мети та засобів національний організм. Кожний, навіть найдрібпіший здобуток набував власної цінності, розглядався як чергова цеглинка, зміцнююча національну будову, Відставання переорієнтації світогляду з середньовічних станоію-релігійио-династНчних уявлень на розуміння пріоритету нації та національної держави приховувало значні небезпеки, адже складовою частиною “польської” концепції органічної праці був розгляд українського ' населення краго як “матеріалу” для формування модерної польської нації. Врахування системи міжнародних відносин, історичне мислення дозволили українським реалістам створити чітку візіго перспективи, у якій розв’язання українського питання передбачало два фактори: зовнішній (зміна політичної карти Європи як наслідок зіткнення інтересів великих держав та зміцнілих національних рухів у рамках імперій) та внутрішній (за проміжок часу, який залишився до міжнародних потрясінь, українці мусили зробити все можливе, аби стн-н сильною нацією, спроможного довести своє право на державну індивідуальність). Курс на угоду з австрійськими та польськими правлячими колами був необхідною умовою реалізації програми органічної праці, а не самодостатньою цінністю. Українська концепція органічної праці була близькою до польської, сформульованої сгаїїьчиками. Політична доля реалістів виявилася нещасливою і може служити блискучим прикладом розриву між найкращими ідеями та їх втіленням. Провал “нового курсу” неістотно випливав із прорахунків лідерів,

кожному з яких можна знайш виправдання, а визначався глибшими причинами. З одного боку, українське галицьке суспільство Ще не було психологічно готовим до побудови політики на грунті тверезого розрахунку і об'ЧКгивно потребувало продовження маніфестацій, які утверджували у свідомості сепаратизацію Ьід потужного польського інтелектуально-політичного поля. З іншого - після усвідомлення польською стороною дійсних намірів реалістів - розрахунок на її підтримку виявився даремним. У 90-х рр. реалісти виконали безліч роботи, однак поряд із тим прийняли на себе весь тягар звинувачень. Утверджувані ними ідеї стали засадничими для найвпливопішої сили українського руху - УНДГІ.,

За умов політичного становлення парламентські представництва не лише відображали існуючі напрямки, а й мали поважний вплив на їх формування, претендували на роль надпартійного центру, з якого мав би виходити почин до загальнонародних акцій. Такому трактуванню сприяв приклад польських політиків, однак в українському середовищі -через мінімальну можливість вільного вибору культ парламентських представників не мав настільки ж сприятливого грунту. Це змушувало послів чуйно прислухатися до настроїв у суспільстві та корегувати свої дії. Із загально-австрійського тла першорядний вплив на Галичину мало чесько-німецьке протистояння: на початку XX ст. українці та поляки використовували ряд випробуваних чесько-німецькою конфронтацією 90-х рр. засобів.

У четвертому розділі “Українська репрезентація та польські сеймові угруповання” аналізуються ідеологія та позиція в українському питанні клубів польської сеймової більшості. .

Підґрунтям міжнаціональних взаємин у Галицькому сеймі були глибинні процеси в обох національних рухах. Кінець XIX століття став для польської політичної думки (як і загалом європейської) часом переосмислення іюнять народу та вітчизни. Історично-правний принцип, а з ним -і розуміння народу як маси Населення на “історичній” території втрачали в новітнії! Європі право бути самодостатнім аргументом; натомість приходило усвідомлення, Що нація є передусім етнічного спільнотою. Місце романтичного патріотизму займав інтегральний націоналізм, який зберіг попередні територіальні аспірації (право на “історичну” землю) та прагнув до мононаціональної асиміляції. Тиск часу змушував польських політиків подивитися на східну Галичину крізь призму нових параметрів. Картина

виявилася для них невтішною: український рух переживав бурхливе оновлення та самоорганізацію; існував не за диктованими польською стороною законами, а перетворився в активний чинник польсько-українських відносин, здатний спричиняти їч зміну та впливати на устремління всіх польських політичних угруповань. Для поляків злам ХІХ-ХХ ст. був часом болісної руйнації пов”язаних із українцями історичних стереотипів, утвердження гасла збереження “стану посідання” та порятунку “польськості” у східній Галичині.

Структура польського сеймового представництва виплітала як із диференціації політичних сил у краю, так і з протегування державою консерваторів. Розбіжності між польськими політичними силами визначалися соціальними (консерватизм - демократизм) та територіальними (більша поміркованість краківського осередку) чинниками. У 90-х рр. ставало очевидним, що “проконсерватизм” не дозволяє крайовому представництву адекватно відображати політичний спектр. Роль сеймової лівиці зросла, однак ссе ще залишалося недостатньою дня поважного впливу на перебіг справ. Попри збереження пріоритетності клубної організації, 90-ті рр. він-, началися створенням (відновленням) ряду надклубових інституцій на підставі спільних соціальних (консервативна унія, сеймова лівиця, людова унія) та національних (польське сеймове коло) інтересів. У ході дискусій виявились важливі для українців моменти: 1) подільський табір та львівські демократи одночасно висунули ідентичну концепцію єдності польських сил на підставі національних цінностей і відмови від соціальних розбіжностей, що давало можливість спрогнозувати їх зближення; 2) активізація польського сеймового кола засвідчувала його життєздатність та прагнення польських політиків зберегти національну солідарність.

У польському консервативному таборі найбільш помітним було розмежування між західно- і східногалнцькіш осередками через українську проблему. Для західногалицького консерватора пона була елементом політичного розрахунку, а для східного - чинником життєвої паги. Якщо для краківського угруповання компроміс із українцями був можливим (а деколи - як у 1890 р. т і бажаним), то дня львівського - нереальним. Різними були і підходи до українських вимог у Сеймі. Станьчикн розмежовували їх на політичні та культурні і принципово погоджувались на поступове виконання других. Подоляки були противниками будь-яких поступок україн-

цям, вважаючи, що вони ведуть до взаємного дистанціюваини та протиборства національних рухів. Однак, практична діяльність консервативної унії (сеймової більшості) щодо українського питання була доволі одностайною і зводилася до задоволення мінімального числа українських внесків в ім”я втримання українців у польській націо- та державотворчій орбіті. Збереження польського протекторату над українцями обумовлювалось переконанням, що попри визнання української етнічної осібності, українців і поляків- не можна вважати рівновартісними народами. Різними виявились висновки краківського та львівського осередків з “ідейного перевороту” на зламі ХІХ-ХХ ст. Краківський консерватизм еволюціонував до відмови від насильного втримування українців, тяжів до компромісів, визнавав пріоритет консервативних вартостей. Подоляки перейшли стрімку “демократизацію” і злилися з ендеками. .

Протягом 90-х рр. національно-культурні домагання українського представництва користувалися певною підтримкою сеймової лівиці. В умовах “суспільної ферментації” в Галичині останньої чверті XIX ст. можливість антиконсервативного блоку в Сеймі не видавалася нереальною. Польська сеймова лівиця була неоднорідною, Ліберал-демократи розглядали українське питання як елемент критики консерваторів, не виходили за межі “шляхетських” уявлень, претендували на опікунчу місію, відстоювали польську вищість та унійну традицію. Це призвело до охолодження взаємин із українськими представниками, згортання співпраці в Сеймі та супроводжувалося гострими сутичками. Більш приязно складалися відно; сини з людовцями, які будували політику на засадах визнання національного характеру українського питання та рівноправності. Однак, на початку XX- ст. було очевидним, що дилему “національнегсоціальие” як українські, так і польські сили розв’яжуть на користь першого. '

У п”нтому розділі “Реалізація компетенції Сейму: націопшіьшій аспект" крізь призму українських інтересів розглядається позиція сеймових угруповань щодо стрижневих питань розвитку краю, її вплив на сеймові ухвали.

Законодавча компетенція Сейму обмежувалася діяльністю Державної ради, необхідністю цісарських санкцій, лімітованими фінансовими правами, однак, відкривала можливості для розвитку національних культур, впорядкування соціально-економічних відносин, створення ефективної системи місцевого самоуправління, узгодження інтересів різних суспільних гр;, л

шляхом забезпечення їм відповідного представництва в органах щади.

Зі зростанням національно-громадянської свідомості диспропорція між значимістю в суспільстві га репрезеїпнцісю в Сеймі ставила дедалі відчутнішою. Кранове виборче законодавство перетворилось у зразок полігич-ного анахронізму. Австрійський уряд намагався законсервувати усталену систему, воліючи спиратися на місцеві правиці. Українці однозначно прагнули змінити діючий виборчий закон. У 90-х рр. XIX ст. рух за демократизацію виборчого права, який для українців був складовою частиною виборювання національної рівноправності, ще не набув масового розмаху. Однак, власне тоді закладалися його основні моменти, що виявилися на початку XX ст., коли боротьба за реформу виборчої системи стала головного ознакою політичного життя краю. У Польському русі існували різні підходи до виборчої системи. Консерватори (навіть попри теоретичне визнання неминучості демократизації) відстоювали її недоторканість, що гарантувала їм владу. Ліберал-демократи прагнули поступового розширення права голосування, особливо наполягаючи па врахуванні інтересів міст. Людовці та соціалісти були прихильниками виборчої реформи на засадах 4-складового виборчого права. Консерватори та ліберал-демократи розглядали виборче право крізь призму польських національних інтересів. Ліві течії були союзниками українців, але із загостренням міжнаціонального Конфлікту тяжіли до національного табору.

90-ті рр. були для Галицького сейму часом інтенсивних спроб модернізації селянського та поміщицького господарств. Економічна криза, лише поверховим виявом якої стала масова сільськогосподарська еміграція, змушувала всі сторони шукати вихід. Польські консерватори заміщали поміщицьке землеволодіння, розглядаючи його як осередок національного життя. Українські представники прагнули створити законодавче підгрунтя для економічного самоврядування селянства, яке б стало ефективною аль-териатнвою контрольованій правлячими сферами системі економічної залежності, Що використовувалась у політичних цілях. На зламі ХІХ-ХХ ст. українсько-польське суперництво за власність на землю стало одним із центральних пунктів міжнаціонального протистояння, спричинило бурхливі сцени в Галицькому сеймі та сецесію українських послів. .

Об”сктом постійних дискусій була система місцевого самоврядування. Усі політичні сили визнавали її недосконалість, однак виробити узгодже-

ний проект реформи не вдавилось через низку соціальних (сільська громада

- двір) та національних (українці-поляки-Австрія) суперечностей. Ідея станьчиків вийти з ситуації подоланням дуалізму влади зустрілася з опором як серед поляків (боялися посилення австрійською чинника), так і серед українців (відповідно - польського). У реаліях розвиток місцевого самоврядування в Галичині йшов шляхом, який диктувався подоляками: зберігалась адміністративна осібність Панських мастків, посилювався контроль повітової (пропоЛьської) влади над громадами. Зусилля українських послів спрямовувались на зміцнення громадського самоврядування та розробку запобіжних заходів проти маніпулювання громадською ,владою. Незважаючи на те, що система місцевої влади. забезпечувала перевагу польського чинника, для українців вона стала школою політичного життя. Подолати ряд її недоліків у східній Галичині можна було не Лише шляхом радикальної адміністративної реформи “згори” (будь-який варіант, схвалепиіі сеймовою.більшістю, не був би для українців надто корисним), але й зміцненням самоврядних засад у громаді, зростанням відповідальності її членів.

У ході дсцеїігрилізаторських перетворень поляки вибороли собі домінуючі впливи на ейсТему освіти в Галичині та Швидко надали їй національного характеру. Українцям вдалося зберегти паритет лише на рівні початкової школи, Хоча й тут простежувалася стала теИденція до збільшення польських класів. Такий стан відповідав польській концепції цивілізаційної молодШості українців, однак не міг задовільніші останніх. Засади державного устрою змушували польську сторону визнати право українців на середню і вищу освіту рідною мовою. Українці періодично домагалися від сеймової більшості згоди на заснування українських гімназій, які ставали потужними осередками національного життя, творили грунт для висунення далекосяжних вимог: поділу Крайової шкільної ради на національні секції та заснування українського університету у Львові. Найбільше занепокоення українські освітні Заклади викликали серед подоляків, які вбачали в них шкідливе Вогнище сепаратизму; натомість краківські консерватори, у чиїх руках протягом 90-х рр. Перебувало керівництво Крайової цисіьної ради, вважали можливим йти на культурно-освітні поступки українцям. Попри труднощі, українська освіта розвивала-

<• ' ' • ся поступальним шляхом, готуючи грунт для національного зміцнення.

У висновках підсумовано результати дослідження, викладено зміст

основних положень дисертації, що виносяться на захист.

1. Конституційний устрій Австро-Угорської імперії створив сприятливий грунт для поступу українського національного руху в Галичині. Проголошення демократичних свобод і національної рівноправності (навіть попри відсутність надійних механізмів реалізації), запровадження парламентаризму, з одного боку, культивувало національїгу гідність, давало законну підставу (аргумент, яким у новітні часи не вирто було,легковажити) домагатися всіх приналежних народові прав, а з іншого - унеможливило повне витіснення українського чинника з крайової та державної політики.

2. Стрижнем політичної історії Галичини в автономічний період був Крайовий сейм, що в основному відображав існуючі в суспільстві сили та суперечності між ними. Попри обмежену державою компетенцію, законодавчо забезпечену перевагу консерваторів, крайове представництво за вагою обговорюваних питань, зіткненням соціальних і національних інтересів, впливом на всі ділянки суспільного життя не поступалося державному парламенту, було позбавлене комплексу меншовартості, провінційності.

3. Галицький сейм був головною ареною формування українсько-польських відносин. Трактуючи український чинник як перешкоду в реалізації власних національних устремлінь, розглядаючи Сейм як продовження польської державотворчої традиції, покликане створити грунт для відновлення Польської держави, поляки доклали чимало зусиль для створення і збереження моделі австро-польсько-українськцх відносин, за якою українське питання обмежувалося статусом “крайового”, а Галицький сейм визнано найвищим форумом для його розгляду.

4. Українці виявилися неготовими до нових можливостей і обов'язків, які накладало запровадження парламентаризму. їх витіснення з Сейму протягом 60-80-х рр. XIX ст. відображало стан українського руху, керованого старорусинами, які уникали чіткого національного вибору. Наприкінці XIX ст. вони перетворилися в головне гальмо для українського розвитку, однак зберігали міцні позиції, спираючись на світоглядно-психологічні симпатії пересічного галицького “русина”.

5. Посилення українських впливів у крайовій політиці було пов”язане із прогресом народовства. Обрана ним нова сеймова політика передбачала активність, висунення “позитивних” внесків, тісний зв”язок із населенням і його демонстративну підтримку послів. Завдяки цьому українське сеймове

представництво висунулося на провідні ролі в національному русі, здобуло грунт для ініціювання міжпартійних і міжнаціональних акцій. Наприкінці 80-х рр- зміцнення українства разюче контрастувало з мізерними позиціями в Сеймі, давало підстави домагатися "зміни системи” та спрогнозувати швидке перетворення українського питання у першочергове.

6. Ключовою подією 90-х рр. було укра'піеько-гіольсько-австрійське порозуміння (“нова ера”) 1890 р. Трибуну Крайового сейму обрано для нього не випадково: ц_ засвідчило готовність українців працювати в рамках галицької автономії та прагнення польських правлячих кіл пом”якшитн міжнаціональні відносини у краю без втручання Відня. “Нова ера” мала далекосяжні наслідки передусім для українців: вона підштовхнула розмежування народовців із русофілами, відкрила шлях ІО-річній ідейній трансформації галицького українства, спричинила запеклі дискусії, наслідком яких була структурна та ідеологічна модернізація українського руху. Українські сеймові посли усвідомлювали свою відповідальність, яка змушувала їх шукати вихід з усіх спричинених угодою проблем.

7. Реалісти, що у другій половині 90-х рр. зосередили у своїх руках українську сеймову та парламентську політику, стали творцями української концепції органічної праці, яка відповідала запитам нового часу, зокрема світоглядному домінувашио позитивізму. їх готовність на поступки в ім”л “позитивних” ухвал Сейму не відображала настрої українського громадянства, іцо потребупало патріотичних демонстрацій. Однак, утверджувані реалістами ідеї: чітке декларування української національної самостійності, широка постшювка загальноукраїнського (пш анпя з урахуванням міжнародної ситуації, відповідальність Галичини за долю цілої України, курс на порозуміння з греко-католицькою церквою, активна сеймова та парламентська політика задля осягнення конкретних результатів на зламі XIX-

XX ст. були сприйняті наі'шпливоиішою українською силою - УНДГ1. '

8. Політика польської сеймової більшості щодо українського питання визначалася, з одного боку, прагненням загальмувати конфронтаційні процеси, які поглинали необхідні для польського поступу сили, з іншого -неподоланим із часів Речі Посполитої “імперським” типом мислення. Протягом 90-х рр. польська сеймова більшість пройшла еволюцію від демонстративної готовності підтр’имати український рух в ім”я “братерства” та ангиросійської спілки до визнання,'що між польськими та українськими

інтересами (зокрема, співіснуванням у Галичині концепцій двох “ГГсмонтів”) існує конфлікт, а зміцнення українського чинника послаблює польський. Домінуючим щодо українці» став '‘подільський” підхід, який еволюціонував до “ендеції". Психологічним підгрунтям позиції польської сеймової більшості були перші успіхи української органічної праці, які засвідчили “український” національний вибір східногалицького селянства. Відчуття запізнення, втраченого грунту спричиняли прагнення змінити ситуацію “рішучими” заходами та обумовили розквіт системи виборчих зловживань, через яку чисельність українського сеймового представництва не відповідала зрослій силі та запитам українського руху.

9. Позиція українського сеймового представництва в економічних, культурних, адміністративних питаннях визначалась ідеєю створити “автономію народного життя”, альтернативну “польській галицькій автономії” і суперечила польським прагненням. Українським послам рі^ко вдавалося досягнути згоди Сейму на відкриття нового національного осередку, однак небагато було її сеймових ухвал (ще й санкціонованих цісарем) усупереч виразній українськії! опозиції.. Такий стан свідчив про неприйнятність розвитку Сейму шляхом ігнорування українських інтересів.

10. Крайовий сейм став для галицьких українців поважною школою політичного життя, сприяв формуванню громадянського суспільства, розвитку мистецтва парламентаризму та державотворчих традицій.

• Основні положення дисертації відображено в наступних публікаціях:

Галицький сейм: виборчі кампанії 1889 і 1895 рр. Львів: Інститут українознавства ім.І.Крип”якевича НДН України, 1996.173 є.

Олександр Барвінський. Львів: Інститут українознавства

ім.І.Крип”якевйча НАН України, 1997. 34 с.

Проблема консолідації національно-політичних сил україиськоґо галицького суспільства у 90-х рр. XIX ст. II Молода нація. Альманах. К., 1996. Вип.З. С. 198-212. ■

Русофільська орієнтація в Галичині в останній чверті XIX ст. // III Міжнародний конгрес україністів. Доповіді'і повідомлення. Історія. 4.1. Харків, 1996. С. 120-125.

Суспільно-політична ситуація в Галичині напередодні приїзду М.Грушевського до Львова (кінець 80-х - початок 90-х рр.) /І Михайло Грушевськіш і Західна Україна. Львів, 1995. С.15-17 (у співавторстві).

Arkusha, Olena. Ukrainian Representation in the Galifian Diet ( 1889 - 1901).

A dissertation submitted in fulfilment of the requirements for the academic degree of Candidate of History. Specialization 07.00.01 - History of Ukraine. Ivan Krypiakevych Institute of Ukrainian Studies of the National Academy of Sciences.of Ukraine. Lviv, 1997.

The manuscript of dissertation presents a complex account of the activity of the Ukrainian representation in the Galician Diet, and of its role in the modernization of the national movement as well as in the development of Ukrainian-Polish relations. The Galician Diet is consideret as a reflection of the different social groups’ interests, and of the political, economic and cultural history of the province. The new interpretations of some trends in the Ukrainian national movement are proposed, in particular of the “Old Ruthenians” and “Realists”. The activity of the Ukrainian Represei/'-tion in the Diet is analyzed in the general context of the Austro-Hungarian political life. The importance of the parliamentary processes for strengthening European political standarts in the Galician society is underlined. .

Аркуша Е.Г. Украинское представительство в Галицком сейме (1889 -1901гг.).

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 - История Украины. Институт украиноведения им.И.Крипякевича Национальной академии наук Украины. Львов, 1997.

В рукописи диссертации отображена целостная картина деятельности украинского представительства в Галицком сейме, его роль в модернизации национального движения, развитии украинско-польских отношений. Галицкий сейм рассматривается как концентрированное отражение интересов различных общественных групп, политической, экономической и культурной истории провинции. В работе предложены новые интерпретации некоторых течений украинского национального движения, в частности, “старорусинства” и “реализма”. Деятельность украинского сеймового представительства анализируется в контексте политической жизни Австро-Венгрии. Подчеркивается значение парламентских процессов для утверждения в галицком обществе европейских политических стандартов.

Ключові слова: Галичина, Галицький сейм, український національний рух, українсько-польські взасмини, парламентаризм. ■