автореферат диссертации по филологии, специальность ВАК РФ 10.02.19
диссертация на тему: Универсальное идеоэтническое в украинских и румынских грамматических теориях конца XVI - начала XIX вв.

Полный текст автореферата диссертации по теме "Универсальное идеоэтническое в украинских и румынских грамматических теориях конца XVI - начала XIX вв."

СГ)

КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ імспі ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

. На правах рукопису

- ЛУЧКАНИН Сергій Мирославович

тп -о?

УНІВЕРСАЛЬНЕ ЙІДІОЕТНІЧНЕ В УКРАЇНСЬКІЙ ТА РУМУНСЬКІЙ ГРАМАТИЧНИХ ТЕОРІЯХ КІНЦЯ XVI- ПОЧАТКУ XIX ЄТ.

10.02.'!^ - загальне мовознавство

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Київ - 1997

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано на кафедрі загального мовознавства і класичної філології

філологічного факультету Київського університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник - доктор філологічних наук, професор,

почесний академік АН Республіки Молдова Семчинський Станіслав Володимирович

Офіційні опоненти - член-кореспондент НАН України, '

доктор філологічних наук, професор Німчук Василь Васильович кандидат філологічних наук, доцент Безпстнко Анатолій Міпгштйович

Провідна організація - Інститут мовознавства НАН України імені О.О.Потебиі

І9 і Ч

Захист відбудеться “ь/‘ червня 1997 р. о < ' год. ка засіданні спеціалізованої вченої ради Д 01.01.30 в Київському університеті імені Тараса Шевченка (м.Київ, бульвар Шевченка, 14, к.63). ■

З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці Київського університету імені Тараса Шевченка (м.Київ, вул. Володимирськаг58, к.Ю).

Автореферат розіслано “

&-ІЛ997 р.

Вчений секретар спеціалізованої ьченої ради кандидат філологічних наук, доцент ¿1/'— Л.І.Шахова

Проблеми співвідношення універсального й ідіоетпічного національних граматичних теорій у поантичній (і до ХІХст.) загальноєвропейській системі опису мовної структури до ХІХст. майже не привертали уваги лінгвістів -сториків мовознавства, особливо вітчизняних (вирізняються дослідження

З.В.Німчука та Б.А.Ольховикова). Загалом у навчальній літературі досі побутує іавнє твердження молодограматика В.Томсена про те, що до ХІХст. європейська' 'раматична думка базувалася на досягненнях учених-александрійців, :истематизованих римськими філологами. Однак у більшості підручників з історії мовознавства (у першу чергу, Ф.М.Березина, Г.М.Удовиченка, А.Граура та

І.Валд) воно залишається голослівним, а в працях, де вміщено розділи про раматичну традицію середніх віків, Відродження й Нового часу (згадаємо кілька надань “Истории лингвистических учений” та “Очерки по истории лингвистики” Г.А.Амирової, Б.А.Ольховикова та Ю.В.Рождесгвенського) натрапляємо, окрема, на вислів, що в ХІІ-ХІІІст. сталося “зрушення в суспільномовній ірактиці, що знайшло відображення і в теорії мови” [Амирова Т.А., )льховиковБ.А., Рождественский Ю.В. Очерки по истории лингвистики.-4.,1975.- С. 168]. Будучи інгредієнтом регіонального, континентального чи бітового лінгвістичного прогресу й підпордковуючись його загальним акономірностям, граматична теорія виступає водночас і складовою частиною аціональної культури з усіма властивими їй особливостями й своєрідностями.• У літературознавстві, суміжній науці з лінгвістикою, традиції й оваторство середньовічної літератури й мистецтва (й наступних епох XVI-УІІІст.) давно вже стали наріжним каменем уваги вітчизняних учених (варто адати другий і третій томи дев'ятитомної “Истории всемирной литературы”), ніверсальне й ідіоетнічне в естетико-лігературознавчій думці У-ХУІІІст. і слідив Д.С.Наливайко, підсумувавши, що “численні поетики пізньої античності Відродження, XVII і ХУІИст. ставили в центр уваги ті ж теми й проблеми, їхні

автори вважали, що вони йдуть від Арістотєля, розвивають його положення й принципи, але насправді вони давали якісно іншу інтерпретацію цих положень і принципів внаслідок глибоких відмінностей методології свого мислення” [Наливайко Д.С. “Поетика” Арістотєля і новоєвропейські літератури// Всесвіт,1978,№12.- С.157]. Нам видається, що актуальною проблемою сучасної історії лінгвістики має стати вивчення складного й багатогранного процесу трансформації поантичної граматичної теорії з урахуванням типологічних сходжень, відповідностей, аналогій між структурою граматичних описів різних національних мов різними націо- й інонаціональними (латинською, грецькою, старослов'янською) мовами.

Актуальність нашої геми зумовлюється й зростаючим інтересом в останнє десятиріччя до розгляду національного мовознавства в універсальному лінгвокультурному поступі. Саме таку мету, на наш погляд, мас видання багатотомної “Історії лінгвістичних учень” - розкрити глибинні закономірності світової лінгвістичної “гносеології” й на даному фоні зобразити своєрідність національних граматитчних традицій, їхнього розвитку й внеску в “універсальне мовознавство” (в літературознавстві вже наявна аналогічна вищезгадувана дев’ятитомна “Історія світової літератури”). Ми зупиняємося на мікрорівні “Україна - Румунія” - стосовно української середньовічної культури проблему взаємозв‘язків і взаємодії в ній універсального й ідіоетнічного чи не вперше поставив І.С.Свенцицький, виокремивши кілька періодів синтезу інтернаціонального українькою національною культурою, своєрідність якої відразу стала надбанням загальноєвропейської (і ширше - світової) культурної традиції, в якій “національне виявляється шляхом своєрідного еклектизму зі скарбів інтернаціонального доробку” [Свенцицький І.С. Національне й інтернаціональне в письменстві й мистецтві давньої України// Мовознавство,

1991,№1,- С.68; його ідеї розвинуті Д.Чижевським в “Історії української літератури”(1956) та Д.С.Наливайком у монографії “Спільність і своєрідність. Українська література в контексті європейського літературного процесу” (1988)]. У Румунії ці питання стосовно румунської літератури (ширше - культури) аналізувалися ще, починаючи від “Історії румунської літератури” Дж.Келінеску (1941). Лінгвісти в цьому плані значно відстають. На сьогодні наявні переважно праці, присвячені дослідженню в діахронії граматичної теорії якої-небудь окремої мови; в русистиці можемо назвати монографію В.В.Виноградова “Из истории изучения русского синтаксиса (от Ломоносова до Потсбни и Фортунатова)” (1958), а в україністиці - В.В.Німчука “Мовознавство на Україні в XIV-XVIIct.” (1985) та розвідку М.А.Жовтобрюха “Система частин мови в українській лінгвістичній традиції (ретроспективний огляд)” [Мовознавство, 1993, №3.- С.З-12]. У румунській лінгвістичній історіографії не втратила актуальності подібного плану робота Р.Іонашку “Gramaticii romani” (“Румунські граматики”, 1914), надзвичайно багата фактичним матеріалом. Вважаємо, що тепер, після аналізу історії граматичної думки в конкретному національному мовознавстві, можна перейти до порівняння діахронного розвитку граматичної теорії на тому чи іншому синхронічному зрізі для визначення традицій і новаторства, універсального й ідіоетнічного в системі опису структури кожної мови й доведення історичної змінності (при типологічній подібності) граматичного вчення в різні культурно-історичні епохи, притаманні на мікрорівні українській і румунській культурам з кінця XVI до початку ХІХст.

Однак не тільки порівняльно-типологічні.зв'язки з певними конкретно-історичними або контактними екскурсами (як-от стосовно поширення “Граматики слов'янської” Мелетія Смотрицького в румунських землях у XVII-XVIIIct.),- безумовно, без встановлення лінгвістичної ієрархії,- української й

З

румунської граматичних теорій у кінці XVI - початку ХІХст. стали предметом нашого дослідження. Типологічні моменти спільності їх розвитку, так і ті відмінності, що експлікують національну своєрідність української й румунської граматичних традицій XVII-XVIIIct., ми показуємо на тлі діалектичної боротьби “універсального з ідіоетнічним” у поантичній європейській граматичній теорії (до зародження порівняльно-історичного мовознавства), що в багатьох відношеннях пояснювала становлення, рух та розвиток (із певними хронологічними зміщеннями) української й румунської граматичних традицій.

Об’єкт дослідження складають, у першу чергу, оригінальні тексти українських і румунських граматик кінця XVI - початку ХІХст,- Лаврентія Зизанія (1596), Мелетія Смотрицького (1619), Івана Ужевича (1643,1645), Дімітріе Євстатієвича Брашов’яну (1757), Самуїла Міку та Георге Шінкая (1780, 1805), Раду Темпя (1797), Пауля Йорговича (1799), Йона Будай-Деляну (1812, 1815), Константина Дяконовича-Логи (1822) та деяких менш важливих (чи анонімних) праць - ’’О осмихь частєхь слова” (1586), ’’Грецько-словенороської граматики” (1591), граматичних розвідок Стайку (1660-і pp.) й “Німецько-румунського самовчителя” Іоана Мольнара-Піуаріу (1788), більшість із яких були перевидані фотомеханічним способом у 1960-1980-х pp. або надруковані (цілком чи фрагментарно) в різноманітних наукових або вузівських хрестоматіях. Використано російськомовний переклад “Граматики загальної і раціональної” Пор-Рояля (1660), а також витяги з античних граматичних розробок (за виданням “Античные теории языка и стиля”, 1936). Граматичний матеріал багатьох західноєвропейських граматичних праць Середньовіччя, Відродження і Нового часу, не будучи прямим об’єктом дисер'йцї, спорадично використовується в ній (переважно в першому розділі) для характеристики граматичного фону, в руслі

якого відбувалися зародження й розвиток української й румунської граматичних традицій.

Основна мета роботи полягає саме у вивченні й осмисленні початкового етапу української та румунської граматичної “гносеології” в контексті регіонального (європейського) лінгвіститчного процесу; враховується при цьому й факт, що Україна й Румунія тривалий час увіходили в орбіту культур православно-слов'янського кола, що зумовлювало певну діахронну відстань у з'яві чи зникненні тих чи інших граматичних архаїзмів або новацій. Робота прагне показати значимість раннього етапу української й румунської граматичних традицій, їхній зв'язок із науковими ідеями епохи (й між собою), з практичними завданнями свого часу й подальшим розвитком системи граматичного опису.

Найголовнішими завданнями у відповідності до основної мети є:

• усвідомлення, що поантична граматична традиція до зародження порівняльно-історичного мовознавства не була діахронно статичною, а характеризувалася динамікою, постійно враховувала як живий, безпосередній імпульс досягнення античних граматистів, так і функціонування місцевих мов з особливими притаманними їм граматичними формами й категоріями, що поступово стають об'єктом вичленування, опису й кодифікації;

• обгрунтування зв'язку розвитку граматичної теорії з різними культурно-історичними епохами;

• дослідження особливостей становлення й розвитку української й румунської граматичних традицій, їхнього місця в тогочасній європейській лінгвістиці, зв'язку з нею і взаємозв'язку між собою;

• проведення аналізу перших українських і румунських граматик під кутом співвідношення в них універсального й ідіоетнічного, традицій і новаторства в

“граматичному каноні”, виробленому античною лінгвістикою й

кодифікованому Ренесансом.

Специфікою мети дослідження й завданнями дисертації визначається застосування комплексної методології - текстологічної (опрацювання текстів відповідних граматик) й історіографічної (враховуються численні лінгвістичні твори інших авторів, історіографічні оцінки сучасників і вчених ХХст.). Переважно використано зіставний метод, що дає змогу порівнювати принципи й структуру граматичної дескрипції ранніх української й румунської граматичних традицій з європейською; при цьому враховується необхідність однорідності порівнюваних явищ, їхня наці опальна Діахронія. Скажімо, етап національно-перекладної компіляції “сакральних, граматик” в Англії пов'язується з іменем Ельфріка (955-1020), у Франції - з французомовними перекладами граматики Доната (ХПІ-ХІУст.), в Україні - з трактатом “О осмихі» частєхь слова” (XV-ХУІст., опублікований 1586р.), в Румунії - з діяльністю граматиста Стайку (1660-і рр.), однак ця різно часовість граматичних дескриптивних аналогій жодною мірою не свідчить про “зверхність” якої-небудь граматичної традиції.

Комплексний підхід до проблеми зіставно-порівняльного вивчення ранніх української й румунської граматичних традицій у контексті європейської (з урахуванням змінності культурно-історичних епох) становить наукову иовизпу нашого дослідження. Давньорумунська граматична думка ХУІІ-початку ХІХст. узагалі вперше в українській історії мовознавства потрапила в поле зору вивчення, її здобутки у вибірковому перекладі українською мовою тільки тепер уводяться в науковий обіг. Уперше схарактеризовано й конкретно-історичні (контактні) зв'язки давніх української й румунської граматичнитх теорій (на прикладі поширення* “Граматики слов'янської” Мелетія Смотрицького в румунських землях у ХУП-ХУІІІсг.).

Теоретичне значення цього дослідження полягає в тому, щй воно, фіксуючи й осмислюючи особливості становлення й розвитку української й румунської граматичних традицій у контексті тодішньої європейської лінгвістики, вносить певний внесок в історію мовознавства (як загального - історію граматичної теорії, так і конкретного - українського, румунського), зокрема, в плані змінної діахронії європейської (й національних) грамагитчної теорії до зародження порівняльно-історичного мовознавства. Розмивання й трансплантація антично-ренесансного граматичного вчення відбувалися поступово, через переклад граматик класичних сакральних мов місцевими мовами й подальше створення на їх основі граматик національних мов. На цей процес впливали й панівні в той чи інший час, у тій чи іншій країні світоглядно-філософські концепції (логічний раціоналізм, ренесансний гуманізм, просвітницький напрямок і т.д.) й загальнокультурна ситуація (одно-, дво-, триполюсна “система координат” розвитку культури) з різним “культурним субстратом”- грецьким (для України, частково - й для Румунії), латинським (Західна Європа, з кінця ХУІІІст,-Румунія). Ці наші висновки можна використовувати для подальших теоретичних узагальнень щодо особливостей розвитку граматичної теорії та становлення національних граматичних традицій.

Практичне значення роботи полягає в тому, що інтерпретація універсального й ідіоетнічного в українській і румунській граматичних теоріях кінця ХУІ-початку ХІХст. на європейському лінгвістичному тлі й у взаємозв'язках, уточнена в світлі накопичених наукою даних, дозволить глибше й історіографічно правдивіше розкрити відповідні теми в нормативному курсі історії мовознавства, спецкурсах з історії українського й румунського мовознавства, а також може бути використана при складанні навчальних посібників із цих дисциплін. Результати здійсненого дослідження можуть стати в пригоді і в нормативних курсах

загального мовознавства (в розділах “Проблема частин мови”, ’’Синтаксична система мови”, де слід акцентувати на взаємодії граматичних теорій), історії світової та вітчизняної культури (варто наголосити на накладанні основних постулатів відповідних культурно-історичних епох на граматичну думку, особливо за Середньовіччя, Відродження й Нового часу).

Перепекти впіеть роботи полягає в тому, ідо теоретичні висновки та наслідки аналізу універсального й ідіоетнічного в ранніх українській і румунській граматичних теоріях можуть сприяти активізації досліджень з проблем історії граматичного вчення, взаємозв'язків національних граматичних традицій з антично-ренесансним граматичним каноном і між собою, з подальшим поданням у вітчизняний науковий обіг здобутків румунських філологів ХУП-початку ХІХст.

Апробація дослідження. Дисертацію обговорено на засіданні кафедри загального мовознавства і класичної філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка та рекомендовано до захисту (протокол №10 від 25 квітня 1997р.). Основні положення й підсумки дисертаційної роботи знайшли відображення у п'яти доповідях і повідомленнях на таких міжнародних і національних наукових конференціях:

1.’’Слов'янські культури в інонаціональному середовищі” (Кишинів, Республіка Молдова, 25-26 травня 1995р.); тема -’’Особливості рецепції “Граматики слов'янської” Мелетія Смотрицького у Придунайських князівствах у

ХУІІ-ХУІІІст.”;

2.”Богдан Хмельницький як історична постать і літературний персонаж” (Київ, 20 грудня 1995р.); тема - “Взаємодія української та румунської граматичних теорій у ХУН-ХУІІІст.”;

3.”Актуальні питання сучасної філології” (до 85-річчя від дня народження А.О.Білецького, Київ, 3-4 жовтня 1996р.); тема - “Принципи виділення, частин мови в граматичній теорії модистів” (до питання про новаторство середньовічного мовознавства);

4.’’Основні проблеми сучасної філології” (щорічна наукова конференція професорсько-викладацького складу філологічного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка), 4 квітня 1997р.; тема-"Універсальне й ідіоетнічне в румунській граматичній думці другої половини

ХУІІІ-першої третини ХІХст”;

5.”Переклад на рубежі ХХІст.”, Київ, 29-30 травня 1997р.; тема- “Граматика слов'янська” Мелетія Смотрицького в Румунії: поширення, перевидання, переклад, “граматичний еталон”.

Матеріали дисертації використовувалися в лекціях з історії мовознавства (“Середньовічне мовознавство”, ’’Мовознавство епохи Відроджня”, ’’Універсальне й ідіоетнічне у “Граматиці Пор-Рояля” й французькій граматичній думці ХУІІІст.”), прочитаних для студентів третього курсу факультету іноземної філології (1995) й четвертого курсу філологічного факультету (1994,1995) Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

З теми дисертації опубліковано дев'ять статей (знайшли відображення всі розділи), одні тези й одну статтю депоновано (їх перелік подано після бібліографії.

У цьому дослідженні виносяться на захист такі положення:

І.Поантична європейська граматична теорія до зародження порівняльно-історичного мовознавства не була сталою константою, а змінювалася . й

розвивалася під впливом різних культурно-історичних епох і початку функціонування національних літературних мов;

2.Українські та румунські граматисти кінця XVI-початку ХІХст. враховували як досягнення антично-ренесансної європейської граматичної думки (але не середньовічної !), так і національномовннй фактор, що разом імплікувало граматичні новації;

3.Становлення й початковий розвиток української й румунської граматичних традицій були діалектично пов'язані внаслідок спільної “православно-слов'яно-грецької культурної орбіти” й тотожних несприятливих позамовних чинників (звідси - переважно полемічний характер (caracter militant) їхньої граматичної думки).

Структура та зміст роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, загального висновку, списку цитованої літератури.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовується вибір теми, її актуальність, формулюється предмет і об'єкт дослідження, визначаються мета, основні завдання й методика дослідження, наукова новизна, теоретичне значення та практична цінність, перспективність й апробація, називаються основні положення, які виносяться на захист.

На початку першого розділу “Граматична думка Середньовіччя, Відродження, Нового часу: універсалізм та ідіоетнічність” стисло

характеризується мовна ситуація Західного Середньовіччя, одноосібне функціонування латинської мови та її вивчення з дидактичною метою за найвідомішими давньоримськими граматиками “Ars minor” і “Ars maior” Елія Доната (сер.ІУст.н.с.) та “Institutiones grammaticae” Прісціана (перша пол. Vier.).

Проте наголошується, що мовознавча наука середніх віків не обмежувалася лише збереженням і консервуванням античної граматичної традиції. Відсутність одновимірності в духовному житті середньовічної людини, розпад єдиної класичної латини й одночасне поширення латино-національного білінгвізму сприяли формуванню нової методології вивчення тієї ж латини, але вже як чужої мови.

Найяскравіше й найсистемніше простежується перехід від “лінгвістичного універсалізму” до “граматичного білінгвізму”, що є безумовним поступом у розвитку граматичної теорії, у ранньосередньовічній Англії (У-середина ХІст.), де була наявна “культурна трихотомія” (кельтська і германська - “сакральна” латинська). Романізація Англії не пустила глибоких коренів, латинська мова була малозрозумілою (незважаючи на те, ідо в структурному відношенні давньоанглійська була флективною), потребуючи пояснень. Якщо праці Беди Високоповажного (674-735) - першого англійського автора граматичних трактатів “Колиска граматичного мистецтва Доната” і “Про вісім частин мови”-були простими копіями граматики Доната, то граматичні дослідження філософа Алкуїна (бл.735-804) - одного з основоположників теоретичних засад схоластики-вже не становили дослівного списування, вміщували чимало суб'єктивного в класичні визначення складу, слова, частин мови і т.д. А з іменем абата Ельфріка (955-1020) пов'язане вже створення латинської граматики давньоанглійською мовою (за каноном Доната та Прісціана); його праця особливо вирізняється цікавою спробою створення англійської граматичної термінології, яку переважно скальковано (зі збереженням внутрішньої форми слова) з відповідних латинських узірців. Подібну картину можна простежити й при становленні французького граматичного вчення, лише зміщену в часі приблизно на два-три століття пізніше, що зумовлено лексико-граматичною спорідненістю латинської і

французької мов, тривалішим перебуванням Франції в латинському “культурному суперстраті” (Каролінзьке Відродження). Ще 1199р. віршована шкільна латинська граматика А.Вілладейського “Doctrinale” містила канони Прісціана, щоправда, значно спрощені й орієнтовані на читача, для якого латина вже не була рідною. XIII-XIVct. датуються списки (що дійшли до нашого часу) французомовних перекладів граматики Доната, в яких подекуди французька парадигма замінює латинську - замість hic magister, huius magistri наявні le mestre (суч. maître), du mestre і т.д., що закладало підвалини для поступового осмислення граматичної структури французької мови.

Поряд із “національними” вкрапленнями, що набували дедалі нормативнішого характеру, антична граматична традиція з ХІет. стала розмиватися й “універсальним чином” - через логізацію граматики. Дефініції римських “стовпів граматики” (особливо Прісціана) починають коментуватися, їх намагаються “поліпшити” введенням логічних прийомів, обгрунтовуючих теорію класів слів (частин мови), їхніх акциденцій (властивостей), причин появи (causae invcntionis) частин мови та їхніх характеристик (діяльність Вільяма Кончійського та Петра Гелійського). Ці починання в струнку й “універсальну” логіко-граматичну теорію були розвинуті модистами, найширше розповсюдження ідей яких (назва походить , еід їхнього базового терміна - modus significandi, в буквальному перекладі “спосіб позначення”) припадає на останні десятиріччя ХІІІ-першу половину XIVcT. і локалізується переважно в Паризькому університеті (Мартін Данський, Сігсрій із Куртре, Мішель з Марбе, Фома Ерфуртський та ін.). Ними вибудовується чітко організована структура мовної системи, взаємодіюча з людським мисленням - modus essendi “спосіб буття” (гегшп “речей”) (рівень існування) - modus intellegendi “спосіб розуміння” (рівень сприйняття) - modus significandi “спосіб позначення” (рівень мови). Узагальнений “спосіб

позначення”, що зумовлює спільність і відмінність між частинами мови (partes orationis), вичленовується на основі властивостей речей, реальної дійсності, кажучи сучасною термінологією (за проф. І.К.Кучеренком), “реального значення”. Замість триєдиного критерію античних граматистів стосовно класифікації слів за частинами мови модисти їх розподіляли тільки за характером вияву “способу позначення”, здійснюючи поділ лише за однією ознакою, як того вимагають закони логіки. Імена позначають субстанцію, дієслова - акцію (притаманний “модус рухання”), займенники - субстанцію без референції до якості. Ці різні “способи позначення” маніфестуються в мові граматичними категоріями. Важливою здогадкою модистів було твердження про наявність лексичного значення в службових частин мови (на відміну від Арістотеля), яким притаманний modus disponentis (“модус розташування”). Певна річ, у частиномовній теорії модистів були й хибні ідеї, серед них - приписування вигуку особливого “модусу позначення” (стану або поруху душі), хоча природа вигуку й досі залишається невивченою (“туманним” його називав Л.В.Щерба, лише до мовлення вигуки включав Ж.Вандрієс).

Філологічні досягнення модистів, універсально-логічний метод яких мав, як цс не парадоксально, сильний імпульс для ідіоетнічності граматичної теорії, в епоху Відродження з її трьома основними лінгвістичними проблемами - 1)власне “відродженням” старогрецької й латинської мов їхньої класичної доби, 2)появою linguarum vulgarium проти церковної латини й 3)ознайомленням з мовами “Нового Світу” (твердження І.О.Бодуена де Куртене та О.О.Реформатського) -було піддано “анафемі”, а всі середньовічні “новації” списано на богословсько-догматичні спрощення й “варварські” нашарування. Ренесансні граматики грецької (нове в порівнянні з Середньовіччям) і латинської мов (найвідоміші -“Elegantiae Linguae Latinae” Лоренцо Валли (1440), “Rudimenta Grammaticae”

Нікколо Перотто (середина XVct.), “Grammatica Philippi Melanchthonis Latina” -“Латинська граматика” Пилипа Меланхтона (1526), “Compendium octo orationis partium” Константина Ласкаріса (1476 - перша друкована грецька книга) та ін.) мали суто практичну мету - створити посібник, опрацювавши який можна було переходити до читання оригіналів класиків античної літератури. Звідси -абсолютизація античної граматичної традиції (як опису мови на всіх її структурних рівнях, починаючи з “елементів чи букв” через “акциденції” (граматичні категорії) частин мови й завішуючи описом синтаксичних відношень між ними), придатної, за гуманістами-філологами, для всіх часів і народів, схоластичний підхід (і це при запереченні т.зв. “середньовічної схоластики”) до принципів класифікації мовного матеріалу, ігнорування мови як історичної категорії. “Все, що сказали граматисти після Прісціана,- підкреслював Л.Валла 1444р.,- суперечить граматиці, за незначним винятком зі Священних книг” [Лоренцо Валла. Об истинном и ложном благе. О свободе воли,- М., 1989.-С.399]. Ренесансні граматики грецької і латинської мов відбивали їхню структуру “класичної доби” (ІУст.до н.е.- VcT.H.e.- для греки, Іст. до н.е.-І ст.н.е,- для латини), тому зрозуміле їхнє прагнення до спільної узгодженої граматичної системи. Але гуманісти, ожививши античну традицію, не могли повністю ігнорувати (попри всі декларації) середньовічну культурно-ідеологічну систему, а також злободенні вимоги. Звідси й певні композиційно-структурні відмінності між ренесансними граматиками класичних мов й античною граматичною традицією, прив’язуваною до нагальних філологічних потреб доби- видань і тлумачень давніх текстів, що імплікувало в ренесансних класичних граматиках з'яву розділу “Просодія”, в якому розглядається антична система віршування (Донат “фігури думки” виводив поза межі граматики, відносячи їх до риторики). Моделі граматичного опису, які склалися на класичному еталоні, з другого етапу Відродження почали переноситися й у перші граматики новоєвропейських мов,

що поступово стали базуватися на національній мовній основі. У цьому, власне, й полягає новаторство граматичної думки Ренесансу - “розмивання” античної граматичної традиції знизу, шляхом залучення національних мов і часткового виокремлення притаманних їм граматичних властивостей.

Регламентована й кодифікована Ренесансом граматична спадщина античності, що створила видимість онтологічної універсальності граматичних схем різних мов, породжене Відродженням класицистичне прагнення до канонізованої античності, до “правильності” й нормативності, що, згідно з раціоналістичним методом Р.Декарга, встановлюється й контролюється розумом, стимулювало новий виток “універсалізації” опису каркасу мовної системи, що, водночас, усе більше наповнювалася національним мовним матеріалом, бо XVII (і XVIIIct.)- це і завершальний етап формування й нормалізації багатьох європейських національних писемно-літературних мов. Тогочасне перететепня універсалізму й ідіоетнічності передовсім проявляється у французькій граматичній думці доби класицизму (діяльність Ф.Мадерба, Кл.Вожла, створеної 1635р. Академії), вінцем якої є “Grammaire générale et raisonnée...” (“Граматика загальна і раціональна...”, Париж, 1660) А.Арно та Кл.Лансло, де на основі логічних категорій (враховуючи й еталон античних граматик) визначено взаємовідносини між різними формами слова, словосполучення й речення, але, на відміну, скажімо, від модистів, не обгрунтовано екзистенціальності мовних явищ (універсалізм виступає лише на онтологічному рівні (загальне), процес пізнання якого посередництвом мови загалом ідіоетнічний) і не обмежено аналіз однією мовою (саму працю, тим більше, написано французькою мовою). Особливо ідіоетнічність у “Граматиці Пор-Рояля” простежується в тих випадках, коли її автори торкаються правил французької мови. Так “розмивання” античної граматичної традиції “знизу” (аіляхом залучення національних мов) і “зверху” (логічним універсалізмом)

з'єдналося в середині ХУІІст. в одному фокусі з двома пластами - універсалізмом й ідіоетнічністю. Слід відзначити, що наступні французькі універсальні (“філософські”) граматики епохи Просвітництва (Ш.Дюкло, С.Ш.Дюмарсе та ін.), грунтуючись, з одного боку, на наслідуванні граматичного канону А.Арно та Кл.Лансло, з другого, акцентували її “раціоналістичні фальсифікації” й модифікували граматичну теорію як на “онтологічно-універсальному”, так і на

“описово-ідіоетнічному” рівнях (як-от виокремлення у французькій мові носових

■ £■

приголосних Ш.Дюкло), що сприяло поступовому становленню, по-перше, наукової загальної (“філософської”) граматичної теорії, а, по-друге, виробленню методології опису конкретних національних мов. Остаточно ідіоетнічність та історизм граматичної системи різних моц усталились із зародженням порівняльно-історичного мовознавства. .

“Універсальне й ідюетиічне в староукраїнській граматичній теорії” - таку назву має другий возділ дисертації - невід'ємні інгредієнти тієї особливої греко-слов'янської історико-культурної спільності, до якої аж до становлення наукових філологічних методів увіходили українські землі. При всій типологічній подібності до західноєвропейської боротьби в середні віки й Новий час традицій і новаторства в граматичній думці, давні українські граматики, що грунтувалися на візантійській традиції, мали специфічні громадянсько-політичні функції, експлікативне наповнення, хоча в діахронії “розмивання інонаціонального національним” нагадує відповідний процес у європейському поантичному мовознавстві (тільки в Західній Європі “націоналізувався” переважно латинський “іраматичний універсалізм”, а в східних слов’ян і болгарів - грецький).

Зародження українського мовознавства після досліджень В.В.Німчука [Мовознавство на Україні в ХІУ-ХУІІсг- К.,1985.- С.11-16] можна датувати ХІст., коли в Київській Русі постали якісь граматичні розробки грецької мови

(вітчизняні посібники з латини з'явилися лише у ХУІІІст.). Грецька граматична традиція, що частково південнослов'янським посередництвом спричинила становлення української граматичної науки, почала “розмиватися” з орфографії (ширше - з графіки) як найбільш відмінної ланки в системі грецької й слов’янських мов, що не вкладалася в універсальні граматичні “понятійні категорії”. Орфографічним (власне, графічним) питанням - походженню слов'янської азбуки, правильному написанню тієї чи іншої літери, уславленню засновників слов'янської писемності - присвячено болгарські мовознавчі трактати “\У писмєнєхь чсрноризца Храбра” і “Сказаніє из'ьгавлкнно писмєнє(х)...” болгарського і сербського філолога Костянтина Костенецького, які в ХІУ-ХУст. поширювалися в українських землях.

Першою власне граматичною слов'яномовною розробкою став коротенький трактат “О осмихь частєхь слова”, що в ХУ-ХУІст. мав значне розповсюдження на теренах України, а 1586р. його було надруковано в братській друкарні м.Вільні під назвою “Кграматика словенська изьїка”. Праця, що грунтувалася на перекладних грецьких джерелах Діонісія Фракійця, Псевдофеодосія, Георгія Хіровоска та ін., подавала стислі відомості про вісім частин мови, встановлені ще * греками-александрійцями, наводячи їхні слов’янські переклади-кальки - як-ог рЬчь (“дієслово”, nop.rp.rema - “слово”, “висловлення”). Однак “трансплантація” грецької граматичної традиції на слов'янську граматику породжувала певні колізії щодо особливостей накладання еллінської “мірки” на структуру церковнослов'янської мовної системи (на зразок вказівки, що, на відміну від слов'янської мови, “различїа вт> еллиньскомь язьїцб мнадга су(т)”). А загалом, цей трактат став чимось на зразок слов'яномовного “Вступу до теоретичної граматики”, маючи аналогії з роботою Ельфріка в Англії та з “французомовними Донатами”.

У традиційному “відродженому” Ренесансом олександрійському каноні (завдяки, в першу чергу, роботі К.Ласкаріса) створено й надруковану 1591р. у Львові граматичну працю “АДЕЛФОТНЕ...”, яку В.В.Німчук пропонує просто називати “Грецько-словенороська граматика”, що являла собою підручник грецької мови з перекладом значної частини грецького тексту (включаючи й приклади) церковнослов’янською, що дає змогу говорити про її самостійну значимість. Уперше в українській граматичній думці запроваджувалася чотирискладова композиція ренесансних граматик класичних мов (орфографія, просодія, етимологія (морфологія - С.Л.), синтаксис (насправді відсутній); згодом вона ввійде до граматик Л.Зизанія та М.Смотрицького), було сказано про склад, нечленні прикметники та їх ступені порівняння. Оригінальність простежується і в граматичному термінотворенні, і в ремарці, що називний і кличний відмінки суть “просты и правы”, а інші відмінки - “\у(т)мЬнныА” (наявність і функціональність вокатива була темою дискусій у вітчизняній лінгвістиці ХІХ-ХХст.).

Практично ті самі залишено “універсальні” частини мови, назви їх та притаманних їм граматичних категорій у першому унормованому підручнику церковнослов'янської мови, створеному Лаврентієм Зизанісм (?-після 1634) й виданому 1596р. у Вільні під назвою “Грамматіка словєнска”. Однак у змісті твору є чимало нового: запроваджено шостий - “творитєлньій” (орудний) відмінок (позначився вплив західної латинської традиції), у церковнослов'янському дієслові вперше виділено дві дієвідміни (“супружества”), серед прислівників додатково вичленовуються прислівники “качества”, “оувіщанїА” та ін.

Основоположним явищем в історії вітчизняної й частково європейської граматичної думки ХУІІ-ХУІІІст. стала “Грамматіка славєнскиА правилноє сунтагма” (Єв'є, 1619) Мелетія Смотрицького (бл. 1577-1634). Еталоном для

нього, як і для Л.Зизанія, були все ті самі ренесансні граматики грецької й латинської мов (К.Ласкаріса, П.Меланхтона, М.Крузія), а також праці його українських попередників. “Граматика” М.Смотрицького складається з універсальних для тогочасної граматичної традиції чотирьох розділів, загалом традиційної антично-ренесансної схеми-каркасу подачі й класифікації мовного матеріалу (особливо відчутної при описі дієслівних граматичних категорій та форм, що їх складають), наповнених водночас цілковито новими мовознавчими ідеями й концепціями - запровадження літери ґ', зауваження щодо вживання •ь і ь, вимови Ж як [у] і А як [а], обгрунтування наявності місцевого відмінка, перший детальний опис синтакси чної системи словенороської мови тощо.

М.Смотрицький найбільш оригінальний у розробці східнослов'янського граматичного вчення. Породжена класицистичними віяннями XVIIct. універсалізація граматичної теорії не оминула й українських філологів, у першу чергу - Івана Ужевича, автора “Граматики словенської”, що збереглася в двох рукописних латиномовних (ілюстративний матеріал подано староукраїнською мовою) варіантах - паризькому (1643) й арраському (1645). Основним його досягненням є самобутній метод подачі національного через універсально-інонаціональне. Сама ідея можливості опису національної мови через власну граматичну систему стала домінантною у вітчизняному мовознавстві тільки після праць О.Х.Востокова “Российская грамматика” (1831) та Ф.І.Буслаєва “Опьіт исторической грамматики русского язьїка” (1858).

На початку третього розділу - “Взаємодія універсального й ідіоетнічпого в процесі формування румунської граматичної теорії” - стисло характеризуються умови становлення й розвитку романської за походженням румунської культури. Однак придунайські князівства (Tara Romaneasca “Румунська країна, Валахія”, Jara Moldovei “Молдова”) й (дещо меншою мірою) Principatul Transilvania

“Принципат Трансільванія” входили до ХУІІІст. до згадуваного “греко-слов'янського” культурно-історичного ареалу, з XIV до середини ХУІст. функціонуючою літературною мовою у Валах» та Молдові була церковнослов'янська, залишаючись і в ХУІІст. (за П.П.Панаїтеску) об'єктом вивчення в господарських школах, що й імплікувало в період становлення дескриптивних граматичних норм узаемозв'язки . румунської й слов'янської (зокрема, української) граматичних традицій, які, незважаючи , на певні дослідження В.В.Німчука, С.В.Семчинського, З.І.Хижняк, Д.Х.Мазілу, Б.Надь, Д.Струнгару, Н.А.Урсу, залишаються ще недостатньо вивченими. Між тим, у придунайських князівствах у ХУІІ-ХУІІІсг. набули широкого розповсюдження трактати Чорноризця Храбра та Константина Костенецького, а особливо -“Граматика слов'янська” М.Смогрицького (двічі перевидана в румунських землях - у 1697 і 1755, фрагментарно перекладена румунською у 1660-х граматистом Стайку), частково імпульсуючи становлення національної румунської граматичної теорії на початковому етапі через інонаціональне, хоча й однієї тогочасної ідейно-культурної орієнтації. Елементи твору М.Смотрицького проглядаються в “Огатайса гит&іеазса” (“Румунська граматика”) Дімітріє Свтаїієвича Брашов'яну (1730-1796) - першій граматиці власне румунської мови (1755-1757; залишилася в рукопису), що становить синтез різних культур -латинської зі своїм континуантом (румунської), грецької, слов'янської; вона також увібрала універсально-просвітницькі гуманістичні ідеї ХУІІІст. Насамперед “Граматика слов'янська” стала зразком для першого розділу (“Про орфографію”) праці Євстатісвича, оскільки до середини ХІХст. румунський правопис базувався на кирилиці; за працею Смотрицького румунський філолог подав дефініцію орфографії, виділив три її підрозділи, зафіксував порядок розташування літер в алфавіті, їх тлумачення (скопіювавши подекуди його помилки - як-от віднесення до “півголосих” приголосних с, ч, ш, ^ і т.д. (але в

нього наявне розрізнення правопису церковнослов'янської мови й кириличної орфографії румунської мови ХУІІІст.). За грецькими граматиками К.Ласкаріса та А.Катіфороса, які позначилися меншою мірою, написано власне неграматичний четвертий розділ - “Про просодію”; при цьому частину термінів подано в запозиченому фонетичному вигляді (“ahrosticon”, “imnos”, “evharistion” та ін.), а другу адаптовано в дусі граматичних форм, характерних для румунської мови (“arhilohicesc”, “spondeiesc” та ін.). При вичленуванні граматичних категорій (другий роздія - “Про етимологію”) найяскравіше простежується латинський граматичний канон, узятий із “Elementa grammaticae Latinae” Г.Мольнара (вперше опублікована 1556 у м.Клужі з подальшими численними перевиданнями XVII-початку ХІХст.).

Повний розрив зі слов'янською граматичною традицією стався в румунському мовознавстві в останній чверті XVIII-першій третині ХІХст.- після “рероманізації” національної мови книжниками Трансільванської школи, до якої належать Самуїл Міку (1745-1806), Георге Шінкай (1754-1816), Іоан Мольнар-Піуаріу (1749-1815), Раду Темпя (1768-1824), Пауль Йоргович (1764-1808), Петру Майор (1761-1821; перший сформулював тезу про народнолатинське походження румунської мови), Йон Будай-Деляну (1761-1820; його життєвий і творчий шлях тісно пов'язаний з Україною) та Константан Дяконович Лога (1770-1850). Вже в першій друкованій граматиці румунської мови - “Elementa linguae daco-romanae sive valachicae” (Відень, 1780), написаній латиною С.Міку та Г.Шінкаєм,-викладено концепцію Трансільванської школи щодо “латинського” походження румунського народу та його мови, сформульовано загальні правила етимологічного правопису, що надовго закріпився в румунській орфографії, задля ототожнення всіх граматичних форм і категорій класичної латини й румунської мови виокремлено неіснуючі в останній форми - ablativus, майбутній

час інфінітива (“а fi läudator”=laudaturus esse), наказового способу (“sa lauzi tu”= laudato), дієприкметника (“а fi laudätor”= Iaudaturus), родовий відмінок зворотного займенника (“a-säi”= sui), ’’відмінки” герундія; не зовсім вдалою е ремарка про відсутність у румунській мові середнього роду. Подібне “ототожнення” народно-національного з минулим, а не “імплікація” ним, характерне й для інших граматичних праць книжників-трансільванців. Подолання цієї “гіперболізованої латинськості” й уніфікацію національно-латинізованої румунської граматичної теорії було остаточно здійснено “батьком румунської літературної мови” Йоном Еліаде-Редулеску (1802-1872) в “Gramatica romäneascä” (“Румунська граматика”, Сібіу, 1828), що створена вже з урахуванням лінгвістичних досягнень першого етапу порівняльно-історичного мовознавства.

У загальних висновках сформульовано основні положення та теоретичні узагальнення, які випливають з аналізу граматичного матеріалу в розділах дисертації. Акцентується, що розвиток європейської (в тому числі української й румунської-) граматичної теорії до початку ХІХст. не був константним, а відзначався динамікою, постійно враховував як живий, безпосередній імпульс досягнення античних граматистів (“відроджені” Ренесансом), так і функціонування місцевих мов з особливими притаманними їм. граматичними формами й категоріями, що згодом стають об'єктом вичленування, опису й кодифікації. В свою чергу, антично-ренесансні грецькі й латинські граматики все більше переходили в об'єкт наукового вивчення на принципово інших методологічних засадах, їхні положення з часом перестали характеризуватися як вічні й незмінні граматико-лінгвістичні доктрини, стали тлумачитися (хай і з перекосами) в дусі історизму й специфіки національного граматичного вчення.

Список цитованої літератури містить 151 позицію, із них 47 - іноземними (румунською, французькою, італійською, англійською, латинською) мовами.

Основні положення роботи викладено в наступних публікаціях дисертанта:

1.Інтернаціональні і національні елементи в давній українській граматичній теорії// Академія.- К.,1995, число 2.- С.89-104.

2.Румунські шляхи “Граматики” Мелетія Смотрицького// Відродження, 1995, №5-6.- С.76-77.

3.Універсальне й ідіоетнічнев європейській середньовічній граматичній теорії// Вісник Київського університету,- К.,1995, вип.З.-С.120-125.

4.Особенности рецепции “Грамматики славянской” Мелетия Смотрицкого в придунайских княжествах в XVII- XVIII вв.// Славянские культуры в инонациональной среде,- Кишинев, 1995,- С. 166-168.

5.Взаємодія української та румунської граматичних теорій у XVII- XVIII ст.І/ Богдан Хмельницький як історична постать і літературний персонаж.- К.,1996,-С.109-111.

6.Універсальне й ідіоетнічне в “Румунській граматиці” Дімітріє ЄвсТатісвича

Брашов’яну// Мова та історія.- К.,1995.-Вип.6,- С.7-9.

7.Перша друкована граматика румунської мови і становлення історико-філологічного кредо Трансільванської школи// Мова та історія.- Вип.8,- С.3-7.

8.“Граматика письма всіх навчає” (Становлення української граматичної тумки)// Українська мова та література, 1996, число 8.- С.5.

9.“Ідіоетнічне” в “універсальному” - основний інгредієнт історико-тінгвістичної концепції Петру Майора// Мова та історія,- К.,1996.-Вип.19.- С.6-8.

Лучкакнн С .М. У ннверсальное и идиозшическое в украинской и румынской грамматических теориях конца XVI-начала XIX вв.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.02.tS - общее языкознание, Киевский университет имени Тараса Шевченко.- Киев, 1997.

Б диссертации рассматриваются проблемы соотношения универсального и идиозтнического при становлении и развитии украинской и румынской грамматических традиций на фоне общеевропейской грамматической теории. Установлено, что размывание и трансплантация античного грамматического учения поэтапно соотнесены с культурно-историческими эпохами средневековья, Возрождения, классицизма и просвещения.

Luchkanin S.M. The Universal and the Idioetiraical in the Ucrainian and Romanian grammar theories at the end of 16th-the beginning of 19 centuries (a manuscript).

The thesis for the academic degree of the Candidate of Sciences Philology, speciality 10.02.15 - General Linguistics, Kyiv Shevchenko University, Kyiv, 1997.

. The Author analyzes issues in correlation of the Universal and the Idioethnical in the formation and development of the Ukrainian and Romanian grammar traditions against the background of general European grammar construction. The research conclusively shows that erosion and transplantation of the Ancicnt grammatical teaching correlate with cultural and historical epochs - the Middle Ages, Renaissance, Classicism and the Age of the Enlightenment.

Ключові снова: граматична теорія, універсальне, ідіоетнічне, діахронія, синхронія, культурна ситуація, середньовіччя, Відродження, класицизм, просвітництво.