автореферат диссертации по истории, специальность ВАК РФ 07.00.01
диссертация на тему: Детская беспризорность в советской Украине в 20-х — первой половине 30-х годов XX ст.

Полный текст автореферата диссертации по теме "Детская беспризорность в советской Украине в 20-х — первой половине 30-х годов XX ст."

ЗАПОРІЗЬКИМ ДЕРЖАВШІЙ університет * ф \ з ф'

ЗІНЧЕНКО Алла Григоріпна

УДК 947.084.3/.6(477):364

ДИТЯЧА БЕЗПРИТУЛЬНІСТЬ В РАДЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ її 20-х - ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ 30-х РОКІВ XX СТОЛІТТЯ

спеціальність 07.00.01 — Історія України

АВТОРЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Запоріжжя — 2000

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі політичної історії Київського національного економічного університет}' Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: кандидат історичних наук, професор

Салабаіі Володимир Федотович, завідувач кафедри політичної історії Київського національного економічного університету

Міністерства освіти і науки України

Панібудьласка Володимир Федорович,

завідувач кафедри політичних наук Київського національного університету будівництва і архітектури Міністерства освіти і науки України

кандидат історичних наук, доцент Дінтаи Ірина Іванівна,

доцент кафедри історії України Полтавського державного педагогічного університету ім. В.Г. Короленка Міністерства освіти і науки України

ім. Тараса Шевченка, кафедра історії для гуманітарних факультетів.

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор

Провідна установа:

Київський національний університет

Захист відбудеться: " А, " _і2000 р. о /3 годині на за-

сіданні спеціалізованої вченої ради 351.01 у Запорізькому державному університеті Міністерства освіти і науки України за адресою: 69000, м. Запоріжжя, вул. Жуковського 66, корп. V, ауд. 327.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Запорізького державного університету Міністерства освіти і науки України (69000, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 66, корп. II.)

Автореферат розісланий "(£___" с '//¿'¿Л 2000 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради

имченко С.М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність проблеми. Розбудова суверенної Української держави, що нині здійснюється на демократичних засадах, супроводжується гострою соціально-економічною кризою, яка породжує властиві для неї негативні явища в різних сферах життя, в тому числі і соціальній та духовній. В умовах трансформації суспільства поширюються негативні тенденції в основних сферах життєдіяльності найбільш суспільно незахшцених категорій населення, і, в першу чергу, дітей. Зростає кількість правопорушень скоєних неповнолітніми, значними темпами розповсюджується наркоманія і алкоголізм в підлітковому середовищі. З року в рік зростає чисельність безпритульних дітей. У 1997 р. в ході проведення профілактичних рейдів на вулицях міст їх було вилучено понад 18 тис., а на сьогодні в Україні таких дітей нараховується вже більше 50 тисяч.

Проблема дитячої бездоглядності та безпритульності не нова для України, а тому її практичне вігрішення вимагає наукового аналізу досвіду подолання безпритульності у 20-х - першій половині 30-х років XX століття на Україні. Безумовно, що такий поглиблений історичний аналіз має велике значення розробки законодавства щодо проблем дитинства та надає можливість звернутися до апробованих, тих, що дали позитивні результати, методів невідкладної допомоги знедоленим дітям.

Зв'язок роботи з державними програмами. Робота виконана за власного ініціативою автора, а з 1998 р. стала розроблятись в рамках затверджених Президентом України “Комплексних заходів щодо профілактики бездоглядності та правопорушень серед дітей, їх соціальної реабілітації в суспільстві”.

Об’єктом дослідження є дитяча безпритульність як соціальне явище. що існувало в Україні в 20-х - першій половші 30-х років XX ст.

Предметом дослідження є діяльність державних органів та громадських організацій щодо подолання дитячої безпритульності в Україні досліджуваний період.

Хронологічні рамки наукового дослідження охоплюють 20-ті - першу половину 30 - тих років XX століття, тобто, з перших кроків створення радянської системи охорони дитинства до кінця 30-х років, коли вулична безпритульність як масове соціальне явище була в цілому’ подолана.

Географічні рамки дослідження охоплюють межі Радянської України в її кордонах досліджуваного періоду. Проблеми подолання дитячої безпритульності на території західноукраїнських земель, що мали свою історичну специфіку, в дослідженні не розглядаються.

Мста дослідження зводиться до розкриття в історичному контексті України досліджуваного періоду суті дитячої безприту льності як соціального явища, обумовленого соціально-економічними і політичними умовами

життя суспільства, виявлення факторів розвите}’ безпритульності в перші десятиліття післяреволюційного розвитку України та систематичного аналізу досвіду подолання дитячої безпритульності в Україні в 20-х - першій половині 30-тих років XX ст.

Виходячи з поставленої мети дослідження визначено наступні дослідницькі завдання:

- переосмислити існуючі в історіографії підходи до проблем ліквідації дитячої безпритульності та систематизувати джерельну базу її вивчення;

- виявити в історичному контексті України 20-х -30-х років XX ст. суть соціального явища безпритульності, сформулювати чітку класифікацію її видів;

- провести системний аналіз соціально-економічних та політичних причин появи безпритульності на Україні в 20-х - першій половині 30-х років;

- дослідити та систематизувати нормативну-правову та практичну діяльність державних установ щодо подолання дитячої безпритульності в Україні;

- детально дослідити фактори розвитку та шляхи подолання безпритульності в період голодомору 1932-1933 рр., як одного з найбільших соціальних катаклізмів даного історичного періоду;

- розкрити роль громадськості в подоланні дитячої безпритульності, дати комплексну характеристику діяльності громадських організацій у вирішенні даної проблеми;

- на основі історичного узагальнення досвіду' подолання безпритульності в Україні в 20-х - першій половині 30-х років XX ст. сформувати практичні рекомендації щодо подолання дитячої безпритульності та узгодженої діяльності державного механізму соціального захисту дитинства за сучасних умов.

В постановці даних дослідницьких завдань, автор не претендує на вичерпний аналіз усіх проблем дитячої безпритульності протягом складної та суперечливої історії її подолання, розуміючи, що це завдання виходить за рамки одного дослідження на рівні кандидатської дисертації.

Методологічну основу дисертаційної роботи становить діалектичний метод пізнання, який забезпечив аналіз соціального явища безпритульності у її розвитку, взаємозв'язку та взаємозалежності. Теоретичною основою дослідження є творче осмислення досягнень історичної науки, праць вітчизняних та зарубіжних авторів, архівних джерел з питань теорії та практики охорони дитинства. Відповідно до предмету та завдань дисертаційного дослідження автор використовував такі методи дослідження: періодизації, типізації, порівняння, проблемно-хронологічний. При розробці теми використовувалися принципи історизму, логічності, науковості, всебічності, які

з

дозволили найбільш реально відобразити історичні процеси.

Детальніше питання теорії та методології дослідження висвітлено в розділі 1.2. дисертації.

Наукова новизна одержаних результатів в том}', що вона являє собою перше спеціальне комплексне дослідження з даної проблеми; дисертацію значною мірою написано на основі джерел, насамперед, архівних документів, на які немає посилань в інших наукових працях; здійснена спроба виявити політичні причини виникнення дитячої безпритульності в Україні у 20-х - 30-х роках XX ст.; детально дослідженій фактори розвитку та шляхи подолання безпритульності в період голодомору 1932-1933 рр.; розкрито роль, значення і основні напрямки діяльності по ліквідації дитячої безпритульності громадських організацій.

Практичне значення основних результатів дослідження автор вбачає у можливості використання їх державними органами, насамперед тими, що займаються питаннями соціального захисту і розвитку дітей та молоді. Міністерством освіти при формуванні загальних засад політики щодо проблем нужденного дитинства на сучасному етапі, у практичній діяльності органів місцевого самоврядування, соціальних служб для молоді, різноманітних громадських організацій та установ у вирішенні проблем безпритульних дітей.

Матеріали дисертації можуть бути використані при підготовці наукових і популярних праць, у розробці шкільних та вузівських курсів з історії України, при проведенні просвітницької роботи.

Апробація результатів дослідження. Дисертаційна робота обговорювалася і рекомендована до захисту кафедрою політичної історії Київського національного економічного університету. Принципові ідеї, положення та висновки дисертаційного дослідження були викладеш на міжнародній та внутрівузівській науково-практичних конференціях (Міжнародна конференція "Сучасна сім'я в умовах трансформації суспільства" (м.Київ, 1998 р.); науковій конференції професорсько-викладацького складу Горлівського державного педагогічного університету іноземних мов ім. Н.К. Крупської (1993, 1997 рр.)) і знайшли відображення в 9 публікаціях автора по темі дослідження, в тому числі в 4 статтях у провідних фахових виданнях.

Структура та обсяг дисертаційної роботи обумовлена метою та завданнями дослідження і складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку' використаних джерел і літератури. Загальний обсяг дисертаційної роботи складає 178 сторінки друкованого тексту, включаючи 11 сторінок списку' використаних джерел ( 123 найменування) і 7 таблиць.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтовано вибір та актуальність теми, визначено предмет і об'єкт дослідження, його хронологічні і географічні рамки, сформульовано мету і завдання дослідження, окреслено наукову новизну та практичне значення роботи, а також наведено інформацію щодо апробації результатів дослідження і структуру дисертаційної роботи.

У першому розділі - "Дитяча безпритульність: історіографія проблеми, джерела, методологія та методи дослідження" розглядається стан наукової розробки теми дисертаційного дослідження, його джерельна база та методологія.

Проблематика історії дитячої безпритульності в Україні розпочала досліджуватися ще безпосередньо в ході її подолання. Першими історіографами проблеми охорони дитинства були, головним чином, тодішні працівники органів охорони дитинства (М.І. Левітіна, А.Д. Калініна, В.А. Арнауток тохцо). Нерідко їх праці мали привернути увагу державних та громадських установ до проблем нужденного дитинства.

Перші наукові праці з досліджуваної проблеми з'являються в середині 20-х років. Історії становлення системи охорони дитинства в Росії та за кордоном присвячені дослідження Д.К. Футера, C.B. Познишева, ПІ. Люблінського, М.Н. Гернета та Л.М. Василевського. Спираючись на аналіз світового досвіду в організації роботи державних установ з безпритульними, а також враховуючи соціальні корені бсзприіульності в Росії на різних відрізках її історії, автори здійснили спробу надати наукове визначення терміну "дитяча безпритульність'', виявити соціально-економічні причті його появи.

При вивченні проблеми дитячої безпритульності важливе значення мають праці А.С. Макаренко та Н.К. Крупської. Н.К. Крупська в своїх працях багато уваги приділяла проблемам дитячої безпритульності, вивченню причин, які її породжують. Вона суворо засудила підхід до безпритульних як до морально-дефективних дітей. Маючи великий досвід роботи з дітьми-правопорушниками, А.С. Макаренко справедливо вважав себе "самим високим спеціалістом по безпритульності". Запропонована ним концепція виховання дитини в колективі та через колектив не втратила своєї актуальності й сьогодні.

Взагалі, історіографія безпритульності, яка формувалася безпосередньо в ході її ліквідації, представлена помітним числом праць. І хоча більшість з них є агітаційно-пропагандистськими і не відзначаються глибоким науковим аналізом та цілісністю сприйняття досліджуваної проблеми, все

ж, саме в цей період були закладені підвалини наукового підходу' до розробки проблеми дитячої безпритульності.

Перші наукові історичні розробки теми були зроблені на початку

50-х років В.Я Іоновою. та Г.А. Арнаутовим. В 70-80-х pp. вивченням досвід}' боротьби з безпритульністю історики зайнялись більш докладніше. До позитивів досліджень М.М. Черняка, В.Г. Рудкіна, А.Н. Хмирьова, A.A. Гусака, В.І. Чуба та інших молена віднести наведення численного фактичного матеріалу, аналіз форм та методів боротьби державних та громадських організацій з цим соціальним явищем, висвітлення еволюції формування законодавчої бази соціально-правової охорони нужденного дитинства. Однак, усі ці праці піддані тиск}' ідеологічних догм і проблеми дитячої безпритульності висвітлюються в них переважно в історико-партійному аспекті. Не заперечуючи головних заслуг названих праць, все ж неможливо погодитись з деякими висновками авторів. Так, твердження про остаточну перемогу над безпритульністю до 1928 p. (А.А. Гусак) або до 1932 р. (В.І.Чуб) суперечать дійсності. На наш погляд, висвітлення процесу боротьби з дитячою безпритульністю ж тріумфального наступу та остаточної ліквідації цього соціального явища неправомірно.

В кінці 80-х років глибокі зміни, що відбулися в житті країни і, відповідно, в історичній науці, торкнулися й історіографії дитячої безпритульності. Побачили світ ряд наукових праць С.В. Кульчіщького, Є.П. ПІата-ліної, І.І. Діптан та інших, в яких вперше в У країні зроблено спробу об'єктивно та неупереджено розглянути діяльність державних органів ліквідації безпритульності в період голодомору 1932-1933 pp., вирішити деякі концептуальні проблеми дитячої безпритульності.

Таким чином, сучасна історична наука приділила певну увагу розробці теми дитячої безпритульності. Але, в цілому проблема залишається до кінця нерозробленою, бо такі ключові питання як діяльність комісій у справах неповнолітніх, роль та місце громадських об'єднань та організацій в боротьбі з дитячою безпритульністю, особливості подолання дитячої безпритульності в другій половині 30-х років залишаються поза увагою авторів. Відсутні комплексні узагальнення щодо проблем становлення та діяльності системи охорогаї дитинства і подолання дитячої безпритульності в Україні в 20-х - 30-х роках. Це і обумовлює необхідність комплексного дослідження досвіду подолання дитячої безпритульності в Україні в 20-х - 30-х роках XX ст.

Джерельна база дослідження. Необхідну достовірність при вивченні вибраної теми забезпечило критичне вивчення й аналіз історичних джерел та літератури. Джерельна база дисертації структурно поділяється на дві груші: архівні матеріали і друковані джерела.

Основу джерельної бази становлять матеріали фонду Наркомпросу УРСР (Ф.166), Центральної комісії допомоги дітям при ВУЦВК (Ф.283) та Всеукраїнського правління товариства "Друзі дітей" при ВУЦВК (Ф.264) Центрального державного архіву вищих органів влади та органів управління України.

У матеріалах фонду ЦК КПУ (Ф. 1) та ЦК ЛКСМУ (Ф.7) Центрального державного архіву громадських об'єднань України автор знайшов не тільки постанови та рішення ЦК КПУ та ЦК ЛКСМУ з проблем подолання дитячої безпритульності, а і директиви цих органів з ідеологічними настановами по вихованню та роботі з безпритульними дітьми. Окремі матеріали фондів містять в собі документи, які зберігалися під грифом "таємно" і довгий час були недоступні дослідникам. Деякі архівні матеріали цих фондів автор використовує вперше.

На жаль, через обмежений доступ для широкого кола дослідників, авторові не в повному обсязі вдалося використати матеріали архіву МВС України. Більшість з яких стосуються питань вилучення безпритульних дітей з вулиці і боротьби з правопорушеннями серед неповнолітніх.

До другої групи джерел можна віднести збірники документів і матеріалів, статті керівних діячів партії і держави, мемуари і періодичну пресу досліджуваного періоду.

Комплексне використання такого широкого і різноманітного кола джерел дає можливість оперувати достатнім фактичним матеріалом для висвітлення проблеми, узагальнень та аргументованих висновків про досвід подолання дитячої безпритульності в Україні в 20-х - першій половині 30-х років XX ст.

Методологічна основа дисертаційної роботи. Загальними принципами використання автором методів і прийомів дисертаційного дослідження є принципи історизму і об'єктивності, єдності історичного і логічного, дотримання яких спонукало автора до висвітлення теми в проблемно-хронологічному плані. Автор використовував різноманітні методи дослідження, серед яких першочергове місце посідає метод актуалізації та порівняльно-історичний метод. Для досягнення поставленої мети використовувались прийоми аналізу та синтезу, групування, типізації, порівняння. Дисертаційна робота має комплексний, міждисциплінарний характер. Її концептуальні засади грунтуються на основах таких традиційних наук як історія України та світова історія, педагогіка, джерелознавство.

У другому' розділі - "Причини появи, сутність та геиеза дитячої безпритульності її контексті історичного процесу першої чверті XX столітгя" розкрито суть, соціально-економічні та політичні причини виникнення дитячої безпритульності у контексті аналізу становлення системи охорони дитинства в провідних країнах світу та в Україні на початку XX століття.

На дитячу безпритульність як масове соціальне явище почали звертати увагу тільки з початком першої світової війни. Зростаюча безпритульність та правопорушення неповнолітніх під час першої світової війни змусили державні установи окремих країн усвідомити необхідність взяти охорону дитинства в свої руки, зробити її державним обов'язком. В провідних

країнах світу, у тому числі і в царській Росії, складовою частиною якої була і Україна, законодавчі органи розпочали обговорювати законопроекти з охорони дитинства, в яких вперше визначились категорії нужденного дитинства.

Виникнення масової вуличної безпритульності та необхідність надання термінової допомоги нужденному дитинству поставили перед науковцями та державними діячами вимога визначити саму суть цього соціального явища. Щодо цього виявилося два підходи: психологічний та соціологічний. За першим, бралися за головне внутрішні фактори, тобто акцентувалася увага на характерних властивостях особистості, мотивації її поведінки. Виходячи з цього, безпритульність та правопорушення неповнолітніх пояснювалися вродженою хибою частини підлітків. Друга точка зору акцентувала увагу на соціально-економічних умовах виникнення безпритульності.

Дисертант розглядає дитячу безпритульність як соціальне явище, яке характеризується відсутністю сукупності сприятливих умов для фізичного, духовного та інтелектуального розвитку дитини. Виходячи з цього, в основі розмежування видів безпритульності лежить принцип відсутності тих чи інших умов, необхідних для розвішу дитини.

Найбільш чіткою, на думку дисертанта, є класифікація, в основу якої покладено розподіл безпритульних на дві великих групи:

- безпритульні діти, які втратили батьків чи опікунів або зв'язок з ними і внаслідок цього опинилися на вулиці;

- бездоглядні діти, які мають батьків або знаходяться під опікою, але не мають повного матеріального забезпечення, належних умов виховання і внаслідок цього більшу частину дня знаходяться на вулиці.

Обсяг поняття безпритульності в досліджуваний період знаходився в залежності від рівня лаггтя населення України та фінансових молеливостей відповідних органів охороші дитинства.

З’ясування суті поняття безпритульності пов’язане з необхідністю аналізу причин виникнення цього явища, без чого, в свою чергу неможливо узагальнити досвід боротьби з дитячою безпритульністю в 20-х - 30-х роках, попередити її виншенення та розповсюдження в наш час. У перші роки радянської влади партійно-державні органи вважали безпритульність наслідком царизму та недостатньо узгодженої роботи відповідішх установ. Така оцінка причин безпритульності зумовлювала підхід до цього соціального явища - ліквідацію безпритульності, а не причин, які її породжували.

У середині 20-х років, зважаючи на якісні зміни в середовищі безпритульних, а саме збільшення до 70% дітей, які мати батьків, органи боротьби з безпритульністю приходять до розуміння необхідності боротьби вже не з самою безпритульністю, а з причинами її виникнення. Це привело до впровадження профілактичних заходів попередження безпритульності, внаслідок чого вулична безпритульність почала зникати і втрачати ознаки ма-

сового соціального явища. Щодо політичних причин, то вони майже повністю ігнорувалися, хоч, зрозуміло, це зовсім не знімало їх з порядку денного.

Основними причинами дитячої безпритульності в Україні в 20-х - 30х роках можна вважати: низький матеріальний рівень життя багатьох родин, безробіття, яке було найбільш розповсюджене серед молоді; недоліки становлення нової освітньої та виховної системи, недоступність системи освіти для певної частини дітей; соціально-психологічний клімат перехідного періоду, формування маргінальної особистості; соціальна - класова політика радянського уряду і формування авторитарної політичної системи; політичні репресії та депортації населення України; суперечливий процес становлення системи охорони дитинства в радянській Україні.

Таким чином, масова безпритульність в 20-х - 30-х роках була не стільки наслідком капіталістичного минулого, скільки результатом протиріч післяреволюційного розвитку країни. Безумовно, в 20-х роках вона була посилена громадянською війною, голодом, епідеміями, безробіттям, а в 30-ті роки інспірована злочинною політикою сталінізму, формуванням тоталітарної системи.

У третьому розділі - "Діяльність державних органів по подоланню дитячої безпритульності у 20-х - першій половині 30-х років" аналізується нормативно-правова та практична діяльність державних органів щодо подолання дитячої безпритульності.

Аналіз правових документів, архівних матеріалів свідчить, що вже в перші роки радянської влади були зроблені серйозні кроки по створенню системи охорони дитинства. Завдання щодо її здійснення було покладено на народні комісаріати освіти, соціального забезпечення, охорони здоров’я та праці, частково юстиції. Першим центральним органом, який об’єднав зусилля всіх комісаріатів та відділів стала створена у 1919 р. Рада захисту дітей (далі - РЗД). З її ініціативи були проведені "Тижні захисту дітей", "Дні голодних дітей", які стали найбільш доступною і поширеною формою термінової допомоги дітям, в першу чергу, безпршульним. Такі форми надання допомоги служили доповненням до основної - вилучення безпритульних дітей з вулиці та влаштування їх до установ інтернатного типу.

Перші заходи уряду щодо створення системи охорони дитинства та боротьби з дитячою безпритульністю дали позитивні результати. Але, тільки з’явившись, тенденція до спаду безпритульності не отримала подальшого розвитку, бо голод 1921-1922 рр. призвів до різкого зростання чисельності безпритульних дітей. РЗД всі зусилля спрямувала на надання допомоги голодуючим дітям, а саме, проводила евакуацію великих груп голодуючих дітей в регіоші, які не постраждали, від голоду; створювала пункти харчування та ночовки для голодуючих та безпритульних дітей; у зв’язку з обмеженою кількістю державних інтернатних установ, розпочала впровадження системи патронату.

Хоча перелічені форми боротьби з безпритульністю використовувалися державними установами і в подальшому, але, в реальному житті вони виявилися малоефективними. В листопаді 1922 року РЗД була ліквідована, а її правонаступницею стала Центральна комісія допомопі дітям (ЦКДД), яка мала широкі повноваження і фінансову самостійність.

Важливо відзначити, що на відміну від попереднього органу - РЗД -Комісія як важливий напрямок своєї роботи визначила попередження безпритульності, проведення соціально - профілактичної роботи шляхом створення відділів соціально-правового захисту неповнолітніх, впровадження системи опіки та патронату в більш широкому масштабі, створення дитячої соціальної інспекції, відкриття денних дитячих будинків для дітей безробітних, утримання дитячих майданчиків, ясел, працевлаштування підлітків в державні установи, радгоспи, сільські кооперативи, на підприємства, проведення оздоровлення дітей тощо.

З часом, в міру накопичення досвіду, поступово відбувалось розмежування функцій комісій та наркоматів. Остаточний розподіл функцій органів боротьби з безпритульністю відбувся у 1927 році після прийняття ВУЦВК та РНК УРСР у листопаді 1927р. постанови "Про заходи боротьби з дитячою безпритульністю в УРСР". На НКЗдрав покладалися обов’язки ліквідації безпритульності серед дітей віком до 4-х років, на НКОсвіти - ліквідація безпритульності серед дітей віком від 4-х до 18-ти років, обов’язком добровільних товариств ("Друзі дітей", Червоїшй Хрест, кооперативні організації) визначалась боротьба з бездоглядністю та профілактика безпритульності. НКСоцзабезпечення повинен був здійснювати керівництво опікунськими радами на місцях та загальною опікою, НКВС та ДІ1У - боротьбу з правопорушеннями неповнолітніх та вилучення безпритульних з вулиці. Обов’язком НКПраці та НКЗемсправ повинно було стати працевлаштування безпритульних та бездоглядних дітей, а за ЦКДД залишалися функції фінансування та здійснення контролю за всіма заходами боротьби з безпріпульністю. Розмежування функцій органів боротьби з

безпритульністю значно збільшило результативність їхньої діяльності.

На кінець 20-х років склалися всі необхідні матеріально-фінансові та організаційні передумови для вилучення з вулиці решти безпритульних. Одним із чинників, які призвели до цього було введення загальної початкової освіти та в провадження практичних заходів щодо організації позашкільного виховання дітей та підлітків. Масова вулична безпритульність майже зовсім зникла. Але голодомор 1932-1933 років багато в чому перекреслив здобуте у боротьбі з дитячою безпріпульністю. Виникла нова хвиля безпритульності, породжена колективізацією, голодомором та політичними репресіями. "

За соціальній! складом переважну більшість безпритульних на початку 30-х років складали селянські діта (за підрахунками Р.Конквєста -

75%), що було обумовлено соціально-економічними і політичними процесами, які в той час відбувались на селі. Взимку 1932-1933 років дитяча безпритульність і смертність набули таких масштабів, що не рахуватися з цим стало вже не можливим. Відповідно до постанови КП(б)У "Про боротьбу з дитячою безпритульністю" (травень 1933 р.) при РНК УРСР було утворено Всеукраїнську, а при облвиконкомах - місцеві надзвичайні комісії боротьби з безпритульністю та жебрацтвом, створенні сільські дитячі приймальники, організовані харчпункти при школах, створювалися трудові загони з підлітків тощо. Успіхи, хоча і надзвичайно хисткі, в боротьбі з безпритульністю виявили серед керівництва країни сумніви щодо доцільності існування комісій допомоги дітям. В листопаді 1932 р. ЦКДД була ліквідована, а її функції перейшли до товариства "Друзі дітей", що, безперечно, негативно вплинуло на весь процес ліквідації безпритульності як соціального явища.

Таким чином, боротьба з штучно створеною безпритульністю під час голодомору продовжувалася такими традиційними заходами як вилучення безпритульних з вулиці та розміщення їх в дитячих будинках, організація безкоштовних гарячих сніданків, застосування системи патронату, індивідуальна допомога, з домінуванням силових методів. Відповідні органи дедалі частіше стали вдаватися до адміністративних і навіть каральних дій: ізоляції голодних районів, покарання батьків, які залишили дітей в надії на їх державне забезпечення, трудової мобілізації підлітків, примусового патронату дітей на селі тощо.

Проблема безпритульності залишалася настільки гострою, що в травні 1935 року РНК СРСР та ЦК ВКП(б) приймає постанову "Про ліквідацію дитячої безпритульності'та бездоглядності", в якій пропонувалась програма ліквідації безпритульності. Для здійснення цієї програми передбачалося чітке розмежування функцій різноманітних установ захисту дитинства. Якщо до 1932 року головним органом боротьби з безпритульністю був Наркомат освіти, то з 1935 року, за постановою РНК СРСР та ЦК ВКП(б) особливі функції надавалися органам НКВС. їх обов'язком стало не тільки вилучення безпритульних з вулиці та розміщення їх в приймальниках, а й визначення відповідного тилу інтернатних установ та міру покарання за правопорушення.

Як свідчить аналіз, загострення проблеми дитячої безпритульності під час голодомору 1932-1933 рр. спричинило створення при ВУЦВК УРСР в 1936 році Центральної, а при відповідних виконкомах - місцевих та районних комісій з поліпшення життя дітей. Фактично була відновлена Комісія, яка існувала в Україні з 1922 по 1932 рр. Завдання, які покладалися на комісію були незмінні: координація та узгодженість роботи установ, громадських органів захисту дитинства. Формально комісії очолили боротьбу з дитячою безпритульністю б країні, але фактично вони була недієздатною.

Підводячи підсумок можна констатувати, що до кінця 20-х років

сформувалася певна система охорони дитинства, яка включала в себе законодавчо-правову основу, систему державних органів боротьби з безпритульністю, мережу інтернатних закладів і практику надання різноманітних видів допомоги безпритульним дітям. Силами державних установ та громадськості дитяча вулична безпритульність була фактично ліквідована. Однак загальні процеси, що відбувалися в державі, і зокрема, політика суцільної колективізації, формування авторитарної держави призвели до виникнення нової хвилі дитячої безпритульності. Фактично сама держава створила грунт для розвитку цього негативного явища.

Четвертий розділ "Участь громадських об’єднань та організацій у вирішенні проблеми безпритульності дітей" присвячений аналізу ролі громадськості та громадських організацій у вирішенні проблеми дитячої безпритульності.

Найбільш ефективного та розповсюдженою серед форм участі громадськості в подоланні дитячої безпритульності виявилась система патронату. Поширення системи патронату було обумовлено зменшенням чисельності інтернатних установ, низьким рівнем їх матеріального забезпечення, нестачею державних коштів, масштабом безпритульності і тим самим, неспроможністю держави власними силами вирішити цю проблему. Патроновані діти знаходилися в кращому становищі, ніж інтерновані, не тільки за матеріальними умовами життя, а, в першу чергу, тому, що отримували родинне виховання. Але, під час голодомору 1932-1933 рр. практика переведення дітей на патронат (індивідуальний - до селянських сімей, колективний - радгоспам та колгоспам) була антитуманною, а то і злочинного, бо призводила до неминучої смерті дітей у голодному селі. Державна підтримка та фінансове забезпечення системи патронування у другій половині 30-х років дали позитивні результати, сприяли удосконаленню вказаної системи, що дало змогу покращити матеріальні умови життя патронованих дітей.

Аналіз документів та архівних матеріалів свідчить, що значну роль в подоланні дитячої безпритульності в Україні в досліджуваний період відігравали громадські об’єднання та організації. Найбільш ефективною та результативною була діяльність добровільних товариств "Друзів дітей" та Червоного Хреста.

В перші роки свого існування товариство "Друзі дітей" було своєрідним громадським підрозділом ЦКДД і за напрямками та змістом роботи воно мало чим відрізнялося від них. Тільки на І Всеукраїнському' з'їзді "Друзів дітей" у 1927 р. були відокремлені функції комісій допомоги дітям від роботи товариства: комісії почали заігматись виключно боротьбою з безпритульністю, а товариство - профілактичною роботою. На кошти товариства були створенні виробничі майстерні, в містах Києві, Одесі та Харкові були відкриті Клуби для бездоглядних дітей, відкривалися дитячі садки, ясла. Грошовою та матеріальною допомогою товариства на квітень 1929

року було охоплено близько 20 тис. дітей1. Під час голодомору в діяльності товариства значне місце посідає організація допомоги голодуючим дітям.

Після ліквідації ЦКДД товариство поступово стає підрозділом Наркомату освіти, займаючись, головним чином, питаннями сприяння впровадженню загального обов’язкового навчання та комуністичному вихованню дітей та молоді. Роль "Друзів дітей" занепадає настільки, що в 1936 році цс товариство припиняє свою діяльність.

Значну роль у профілактиці безпритульності відігравав Український Червоний Хрсст, який на свої кошти утримував дитячі будинки, дитячі ясла, створював пункти харчування, проводив оздоровлення дітей. Якщо, до 1 жовтня 1923 року у всіх губерніях України нараховувалось 49 дитячих установ, які утримувались на кошти Червоного Хреста, до 1 серпня 1924 року7 їх чисельність збільшилася вже втроє, а на кінець 20-х років їх нараховувалось вже 188і.

Не залишалась осторонь боротьби з дитячою безпритульністю, як свідчить аналіз матеріалів, комсомольські організації, які внесші свій вагомий внесок в подолання цього соціального явища.

XII з'їзд РКП(б) в квітні 1923 р. в резолюції "Про роботу РКСМ" визначив напрямки діяльності комсомолу з питань боротьби з безпритульністю та охорони прав дітей, серед яких головними вбачались створення з комсомольців бригад дитячої соціальної інспекції; направлення комсомольців на роботу в інтернатні установи; участь у роботі товариства “Друзі дітей”; організація суботників для збору коштів тощо. Найбільш активну участь комсомольці взяли у вирішенні питань працевлаштування бездоглядних та безпритульних підлітків: розгорнули діяльність з питань обліку7 безробітних підлітків, запровадження контролю за встановленою бронею, обстеженню підприємств та виявленню вільних місць.

Підводячи підсумок, можна стверджувати, що громадські організації та об’єднання внесли певний вклад в подолання дитячої безпритульності в Україні в 20-30-х роках: надавали безпосередню допомогу бездоглядним та безпритульним дітям, цроводшш соціально-профілактичну роботу шляхом оздоровлення дітей та працевлаштування підлітків тощо. Але, оскільки їх діяльність була зааганжованою урядом і впровадження профілактичних заходів дитячої безпритульності у 20х -30-х роках не знайшло державної підтримки (як законодавчої, так і фінансової), то й головного свого завдання

1 15.04.1929 р. До Президії ВУЦВК.— ЦДАВО України.— Ф.264.— Оп.1.— Спр.195.— Арк.13.

1 Укршшкрсст и помощь детям // Помощь детям: Сб. статей по борьбе с беспризор-

ностью и помощи детям на Украине в 1924 года.— Харків: Червоний шлях,

1924.— С.51-52.; НК РКИ СССР. Докладная записка о результатах обследования

беспризорности.— ЦДАВО України.— Ф.264.— Оп. 1.— Спр.273.— Арк.24.

добровільні товариства не змогли в повному' обсязі виконати.

ОСНОВНІ ВИСНОВКИ НАУКОВОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

Аналіз і узагальнення досвіду подолання дитячої безпритульності в Україні в досліджуваний період дозволяє зробити наступні висновки:

1. Суть соціального явища дитячої безпритульності в цілому, та стосовно України досліджуваного періоду, характеризується відсутністю у дитини сукупності необхідних умов для фізичного, духовного та інтелектуального розвитку.

2. Аналіз фактичного матеріалу, дозволяє автору схилитися до класифікації, в основу якої покладений розподіл безпритульних на дві великих групи:

- безпритульні діти, які втратили батьків, опікунів або зв'язок з ними і внаслідок цього опинилися на вулиці.

- бездоглядні діти, які мали батьків або знаходились під опікою, але не мали належного матеріального забезпечення та умов виховання і внаслідок цього, більшу частину дня знаходилися на вулиці.

3. Головними соціально-економічними та політичними причинами виникнення дитячої безпритульності в Радянській Україні в 20-х - 30-х роках XX ст. слід вважати:

1) низький матеріальний рівень жіптя багатьох родин;

2) безробіття, яке було найбільш розповсюджене серед молоді;

3) недоліки становлення нової освітньо - виховної системи, фактична недоступність системи освіти для певної частішії дітей;

4) соціально-психологічний клімат перехідного періоду, формування маргінальної особистості;

5) соціально-класова політика радянського уряду та формування авторитарної політичної системи;

6) політичні репресії та депортації населення України;

7) суперечливіш процес становлення системи охорони дитинства в радянській Україні.

Аналізуючи причини дитячої безпритульності, автор критично переглянув стереотипи радянської історичної науки, яка стверджувала, що поява та існування дитячої безпритульності це наслідок капіталістичного ладу, результати імперіалістичної та громадянської війн, тимчасових економічних труднощів становлення молодої соціалістичної держави. Вважалося, що соціалістична революція створила умови ліквідації безпритульності і тому, саме соціалістичний лад, виключає можливості для існування такого явища як безпритульність. Але, як вважає автор, революція створила лише передумови знищення причин появи безпритульності, оскільки соціалістична держава визнавала турботу про дітей своїм обов'язком. Безпритульність як соціальне явище не була знищена в умовах існування соціалістичного суспі-

льства, ця проблема в прихованих формах існувала майже весь час функціонування радянської держави і шлях її подолання виявився складним, суперечливим й розтягнувся на десятиліття.

4. З перших років встановлення радянської влади на Україні сформувалася системи охорони дитинства, яка, проте, ускладнювалася голодом, епідеміями, що обумовило зростання безпритульності в неймовірних масштабах. Система державного захисту7 безпритульних дітей, яка формувалась в ці часи, включала в себе: надання різноманітних видів допомоги дітям, створення мережі інтернатних закладів, завершення формування законодавчих основ охороші дитинства, створеній державних органів боротьби з безпритульністю.

5. Державні органи, які об’єднали зусилля всіх наркоматів та відомств у справі охорони дитинства та боротьби з дитячою безпршульністю формувалися як надзвичайні. Протягом 20- х - першої половини 30-х років в практиці їх діяльності, виходячи з соціально-економічної ситуації, що склалась в державі, склалися такі форми роботи:

- вилучення безпритульних з вулиці та розміщення їх в інтернатних закладах;

- застосування системи індивідуального та колективного патронування;

- направлення безпритульних підлітків на навчання до ФЗУ та роб-факи та працевлаштування;

- проведення одноразових кампаній допомоги (лотереї, благодійні спектаклі, «тижні», збори коштів та речей тощо)

- створення пунктів харчувашш та ночовок для нужденних та бездомних дітей;

- шефство трудових колективів над інтернатними установами, надання їм фінансово-матеріальної допомоги;

- проведення соціально-профілактичної роботи.

З укріпленням тоталітарної системи відповідні оргаїш дедалі частіше стали вдаватися до адміністративних і навіть каральних дій: ізоляції голодних районів, покарання батьків, які залишають дітей в надії на їх державне забезпечення, трудової мобілізації підлітків, примусового патронату дітей на селі тощо.

6. Значну роль в подоланні дитячої безпритульності в 20-х - першій половині 30-х років відігравали добровільні громадські об’єднання. Серед них найбільш впливовими були "Друзі дітей" та Український Червоний Хрест. Серед різноманітних форм діяльності добровільних товариств важливе місце посідало надання матеріальної допомоги дітям з малозабезпечених родин, організаційна та фінансова підтримка системи інтернатних закладів та системи патронування, проведення оздоровлення дітей. Але, в силу тих соціально-економічних процесів, що проходили в країні докорінно

змінити становище безпритульних дітей громадські об'єднання не змогли. Вони були лише додатковою ланкою партійно-державної системи, і в даному шггагші, як і в інших, знаходились у форваторі її рішень.

7. Серед головних недоліків подолання безпритульності в 20-ті роки слід вважати відсутність скоординованих зусиль держави та громадськості, недосконалість нормативно-правової бази і відсутність належних фінансових можливостей під практичною діяльністю державних органів та установ боротьби з безпритульністю.

8. Узагальнення та наукові висновки, що випливають зі змісту дисертації дають підстави авторові дослідження сформулювати рекомендації, що можуть запобігти суттєвим помилкам та прорахункам при вирішенні в Україні аналогічних проблем в сучасних умовах. На думку автора необхідно:

- визнати найбільш результативним та ефективним засобом подолання дитячої безпритульності проведення соціально-профілактичної роботи шляхом проведення цілеспрямованої державної політики підтримки сім’ї (ввести адресні доплати на дітей з малозабезпечених сімей) та розвитком системи дошкільних та позашкільних закладів (забезпечити достатнє фінансування організації змістовного дозвілля і відпотанку дітей), залучати неповнолітніх до громадські« робіт у вільний від навчання час;

- сприяти поширенню нових форм сімейного виховання дітей - прийомних сімей, дитячих будинків сімейного типу тощо;

- всебічно підтртгувати діяльність громадських організацій, створювати сприятливі умови їх узгодженої діяльності з державними структурами.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Статті у наукових фахових виданнях:

1. Зіичснко А.Г. Застосування системи патронування в Радянській Україні як шляху подолання дитячої безпритульності в 20-30-х роках // Наукові записки / Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України,— Вші.9.— К.: ІП і ЕНД, Полтава: АСМІ, 1999,— С. 142-146.

2. Зіичснко А.Г. Досвід боротьби з дитячою безпритульністю в Радянсь-

кій Україні на початку 30-х років //Україна на порозі XXI століття: актуальні питання історії: Збірник наукових праць / Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України, Чернігівський державшій педагогічний університет ім. Т.Г. Шевченко.— К.: Стилос, 1999,— С.208-218. .

3. Зіичснко А.Г. До проблеми про причини виникнення дитячої безпритульності в Радянській Україні в 20-х - 30-х роках XX ст. // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету.—

Burr.VI.— Запоріжжя: Юридичний інститут МВС України, 1999.— С.99-109.

4. Зіііченко А.Г. Діяльність добровільних товариств щодо подолання дитячої безпритульності в Україні у 20-30-х роках // Наукові записки: 36. наук. ст. Нац. пед. ун-ту ім. М.П. Драгоманова / Укл. П.В. Дмитренко, І.М. Ковчина, Н.М. Скоробогатько.— Вип. спсц.— К: Логос, 1999.— С.59-67.

Статті в інших виданнях та тези виступів на наукових конференціях

1. Зінчсііко А.Г. Досвід подолання дитячої безпритульності в Україні у 20-х роках.— K.: TOB "Міжнародна фінансова агенція", 1998.— 36с.

2. Зинченко А.Г. Проблемы беспризорности на Украине в 30-е годы // Тезисы докладов и сообщений конференции по итогам научной работы кафедр за 1992 год “Теоретические и практические аспекты научноисследовательской деятельности в педвузе”.— Горловка, 1993.— С. 1921.

3. Zintschenko Alla G. Waisenkinder - obwohl die Eltern am Leben sind // MenschenRechte.— 1996.— № 6.— S.5-6.

4. Зінчснко А.Г. Безпритульність як соціальне явище (до історії розв’язання проблеми) // Соціальна політика і соціальна робота.— 1998.— №1-2,— С.78-86.

5. Зінченко А.Г. Історичний аспект соціального явища дитячої безпритульності // Український часопис прав людини.— 1998.— №3-4.— С.ЗЗ-43.

Анотацій

Зінченко А.Г. Днтяча безпритульність в Радянській Україні в 20-х - першій половині 30-х років XX ст.— Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - Історія Україна.— Запорізький державний університет, Запоріжжя, 2000.

Дисертацію присвячено досвіду подолання дитячої безпритульності в Україні в 20-30-х роках. Аналізуються форми та методи діяльності державних та громадських органів та установ у подоланні дитячої безпритульності. Особливе місце відведено виявленню суті дитячої безпритульності як соціального явища, обумовленого соціально-економічними і політичними умовами життя суспільства, причин та тенденцій його розвиту. Вироблені практичні рекомендації щодо подолання цього соціального явища в сучасних умовах. .

Ключові слова: дитяча безпритульність, дитяча бездоглядність, охорона дитинства.

Sumarry

Zinchenco A.G. Children homelessness in Soviet Ukraine in 20-ics first half of 30-ies of XX century.— Manuscript.

Thesis for candidate’s of historical science degree by specialty 07.00.01 -History of Ukraine.— Zaporizhzhya State University, Zaporizhzhya, 2000.

Thesis is devoted lo the experience in exploring of liquidation children homelessness in 20-ies first half of 30-ies of XX century in Soviet Ukraine. There are analyzed the forms and methods of state and civil organization activity toward to children homelessness liquidation. Much attention is given to exploration of the essence of the child homeless as social phenomenon, which caused by social, economical and political condition of society life. It is developed practical recommendations for issues related to overcome the child homelessness as social phenomenon in modem conditions.

Key words: children homelessness, children carelessness, protection of the childhood.

Аннотация

Зинченко А.Г. Детская беспризорность в Советской Украине в 20-х — первой половине 30-х годов XX ст. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 — История Украины.— Запорожский государственный университет, Запорожье, 2000.

Диссертация посвящена исследованию опыта ликвидации детской беспризорности в Советской Украине в 20-х - первой половине 30-х годов XX ст. Особое внимание уделено рассмотрению сути детской беспризорности как социального явления, обусловленного социально-экономическими и политическими условиями жизни общества, ее виды, причины появления и тенденции развития.

В исследовании анализируются формы и методы деятельности государственных органов в борьбе с детской беспризорностью в контексте становления и развития системы охраны детства в Украине в исследуемый период. Выявлены преимущества и недостатки деятельности государственных органов охраны детства, проведена периодизация основных этапов борьбы с детской беспризорностью. Большое внимание уделено вопросу становления и развития законодательной базы охраны детства в Советской Украине.

Материалы диссертации также раскрывают роль общественности, общественных организаций в ликвидации детской беспризорности. Несмотря на активную деятельность таких крупнейших обществ как "Друзья детей" и Красный Крест по профилактике детской беспризорности, проведении оздоровления детей, оказанию им материальной помощи, они, являясь дополнительным звеном партийно-государственного устройства страны, не смогли оказать существенное влияние на исчезновение детской беспризор-

пости.

На основе анализа фактического материала, пересмотрены стереотипы советской исторической науки об успешной ликвидации детской беспризорности к началу 30-х годов.

На основе исследования опыта борьбы с детской беспризорностью в Советской Украине в 20-х - первой половине 30-х годов разработаны практические рекомендации по вопросам преодоления детской беспризорности в современных условиях

Ключевые слова: детская беспризорность, детская безнадзорность, охрана детства.