автореферат диссертации по истории, специальность ВАК РФ 07.00.01
диссертация на тему: Деятельность Львовского Ставропигийского института (конец XVIII- 60-е гг. XIX ст.).

Полный текст автореферата диссертации по теме "Деятельность Львовского Ставропигийского института (конец XVIII- 60-е гг. XIX ст.)."

ІНСТИТУТ УКРАЇНОЗНАВСТВА їм. І. КРИП’ЯКЕВИЧА НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

' ОРЛЕВИЧ ІРИНА ВАСИЛІВНА

УДК 94(477.83)

ДІЯЛЬНІСТЬ ЛЬВІВСЬКОГО СТАВРОПІГІЙСЬКОГО ІНСТИТУТУ (кінець XVIII - 60-і рр. XIX ст.)

07.00. <$ - історія України

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

і

Львів - 2000

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відцілі нової історії України Інституту українознавства імені І. Крип’кевича НАН України.

Науковий керівник: Стеблій Фсодосій Іванович,

кандидат історичних наук, завідувач відділу нової історії України Інституту українознавства імені І. Крип’кевича НАН України

Офіційні опоненти: Гелей Степан Дмитрович,

доктор історичних наук, завідувач кафедри історії та політології,

проректор Львівської комерційної академії

Мудрий Мар’ян Михайлович,

кандидат історичних наук, доцент кафедри новітньої історії України Львівського національного університету імені І. Франка

Провідна установа: Інститут історії України НАН України

Захист відбудеться*1... /.Ь..Г..... .2000 р. о/З. год. на засіданні спе-

ціалізованої вченої ради № Д 3x222.01 для захисту дисертацій в Інституті українознавства імені І. Крип’якевича НАН України та Інституті народознавства НАН України (79026, Львів, вул. Козельницька, 4).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту українознавства імені І. Крип’якевича НАН України

Автореферат розісланий “......\:.е. ^2000 року

ої ради Мацкевий Л.Г.

Вчений секретар спеціалізованої вченої

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність проблеми. Перехід Галичини наприкінці XVIII ст. під владу Габс-іурзької монархії започаткував в історії галицьких українців період відчутної трансформації національного життя, мо деривації національної свідомості і формування поетичної та інституційної структури суспільства. Помітна роль у цих процесах на-ірикінці XVIII - у 60-х рр. XIX ст. належала Львівському Ставропігійському інсги-утові, який виник у 1788 р. внаслідок реорганізації австрійською владою Братства, (іячі Ставропігійського інституту охоче підкреслювали, що їх установа спирається на радицію Львівського Успенського братства, яке протягом століть було одним із впли-ових осередків українського національного руху, виражало та захищало національні ггереси, акумулювало сили інтелігенції для культурної, освітньої та наукової праці, а а певних етапах виступало чи не єдиним репрезентантом української спільноти в 'аличині. Австрійська влада, будучи змушена певного мірою враховувати українській ииник у внутрішньодержавній політиці, а також завдяки авторитету Ставропігії, не іквідувала її, як більшість церковних братств, натомість визнала за нею право на нувашія і надала її членам статус представників та захисників місцевого українського аселення (“греко-католицької нації”). Період від кінця XVIII до 60-х рр. XIX ст. ірактеризувався значним обсягом культурно-освітньої та зростанням суспільно-олітичної активності Ставропігії як єдиної (до 1848 р.) світської інституції галицьких фаїнців. У цей час Ставропігія утримувала єдину в місті українську друкарню, школу ія українських дітей, здійснювала патронат над Успенською церквою. Ставропігій-.кий інститут навіть набув певного впливу на вирішення актуальній політичних атань. У революції 1848-49 рр. Ставропігія відіграла помітну роль у формуванні сраїнської політичної еліти, її члени у значному числі увійшли до першої легальної злітичної організації' українців Галичшш - Головної Руської Ради, заходами Інституту то налагоджене видання першої української газети “Зорі Галицької”. Вивчення ді-[ьносгі Львівського Ставропігійського інституту в досліджуваний період у контексті спільно-політичного, релігійного та культурного розвитку галицьких українців нажить до назрілих потреб сучасної історіографії, оскільки дозволяє повніше відтворити апи розвитку та особливості українського національного руху в Галичині наприкінці VIII - у 60-х рр. XIX ст.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослід-ягая є частиною планової теми відділу нової історії України Інституту україпо-авства ім. І. Крип’якевича НАН Україші “Національний рух на західноукраїнських млях у XIX ст.”

Об ’скт дослідження - Ставропігійський інститут у контексті національно-куль-рних і політичних реалій Галичини кіпця XVIII - 60-х рр. XIX ст.; предмет - юри-чні засади діяльності Ставропігії та еволюція її правового статусу у відповідності австрійського законодавства, фінансово-господарська діяльність Інституту та його

культурна праця, зокрема в релігійній, видавничій та освітній сферах, роль у духов ному і політичному житті українців Галичини.

Хронологічні рамки дисертаційного дослідження охоплюють період з кінця 80-х рр

XVIII сг. до 60-х рр. XIX ст. Наприкінці 80-х рр. XVIII ст. в руслі релігійних реформ) Ґабсбурзькій монархії Ставропігія у Львові зазнала важливих змін, які істотно вплинулі назасади і напрями її діяльності. Внаслідок ідейних та організаційних трансформацій і українському національному русі кінця 50-60-их рр. XIX сг., формування народовсько та русофільської течій, Ставропігійський інститут втратив свою колишню монополік на репрезентацію галицького українства й поступився значною частиною своїх вшіивії новим національно-культурним та політичнім осередкам, що й започаткувало насіуішиі етап його історії. .

Мета і завдання дослідження: відтворити діяльність Ставропігійського інститут) у Львові наприкінці XVIII - у 60-х рр. XIX ст., визначити основні її напрями загальнокультурний та суспільно-політичний контекст, роль у національному рус та релігійному житті галицьких українців. Реалізація цієї мети передбачала з’ясувати наступних питань:

- правовий статус Ставропігійського інституту внаслідок його реорганізаці австрійським урядом та його еволюція аж до офіційного затвердження статуту і 1860-х рр.;

- внутрішня структура Ставропігії та її зміна відповідно до нових умов функціонування структурних підрозділів, соціальний статус членів;

- формування матеріальної бази Інституту та заходи щодо зміцнення йогс фінансового стану;

- видавнича діяльність Ставропігії, відповідність її друкованої продукції вимога?, часу, потребі задоволення зростаючих запитів українців;

- спроби інституції відстояти свій вплив на ієрархію Української греко католицької церкви та її реальна роль у релігійному житті галицьких українців;

- діяльність Ставропігії в освітній сфері;

- місце Ставропігійського інституту у національному відродженні галицькій українців кінця XVIII - 60-х рр. XIX ст.

Наукова новизна дисертації. Відтворено цілісну картину діяльності Став ропігійського інституту наприкінці XVIII - у 60-х рр. XIX ст. Встановлено, щі Ставропігія об’єднувала представників української інтелектуальної еліти: вихідції із давніх шляхетських родин, чиновництва, науково-культурних і промислових кіл користувалася значним моральним авторитетом у галицької суспільності, зберегл; й розвинула успадковану від колишнього Ставропігійського братства традиція організованого громадсько-культурного й релігійного життя львівського міщанства підготувала грунт для його участі в українському національному відродженні, впли вала на політизацію цього руху й на процеси становлення українських суспільно політичних течій, їх ідейну еволюцію.

Робота грунтується на принципах об’єктивності та історизму, при розв’язанні >слідницьких завдань використано, головним чином, генетичний, порівняльний і [стемно-структурний методи.

Практичне значення роботи. Основні положення дисертації можуть бути вико-істаними для підготовки узагальнюючих праць, підручників і науково-методичних >сібників з історії українського національного руху та громадсько-політичних ституцій у період Габсбурзької монархії, культурно-освітнього та релігійного тгтя, у викладацькій роботі.

Апробація результатів дисертаційної роботи відбулася на засіданнях відділу >вої історії України Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, і загальноукраїнських та міжнародних наукових конференціях, зокрема “Успенське >атство і його роль в українському національно-культурному відродженні” (Львів, 96), VII, VIII, IX та X Міжнародних круглих столах “Історія релігій в Україні” [ьвів, 1997,1998,1999,2000), Всеукраїнському теоретичному семінарі “Українська іціональна ідея: реалії і перспективи розвитку” (Львів, 1999), конференції Український вибір: історичний аспект проблеми” (Черкаси, 1999), IV Міжнародному нгресі україністів (Одеса, 1999), Шашкевичівських читання (Івано-Франківськ, 96, Трускавець, 2000), VI Семінарі творчої молоді - 2000 (Ірпінь, 2000).

Структура роботи. Дослідження складається із вступу, основної частини (п’яти вділів), висновків, списку використаних джерел та літератури, який налічує 424 йменування, двох таблиць, шести додатків. Обсяг дисертаційного дослідження іновить 183 ст., окрім 5 сг. вступу, 8 ст. висновків, 29 ст. переліку використаних серел і літератури, 7 ст. додатків.

У першому розділі проаналізовано історіографію досліджуваного питання та серельну базу роботи. В українській історіографії немає синтетичної праці, яка б створювала цілісну картину історії Ставропігійського інституту у Львові наприкінці /III - у 60-х рр. XIX ст. Автори, що принагідно торкалися цієї тематики, обмежу-пися загальними міркуваннями або ж зачіпали лише окремі аспекти.

Найбільш інтенсивно історію Ставропігійського інституту досліджуваного ріоду вивчали його сучасники, зокрема, пов’язані з ним діячі, які згодом перейшли русофільські позиції. Для представників цього напряму є характерним розгляд австрійського періоду в контексті загальної історії Ставропігії та підкреслення авонаступництва Інституту щодо Братства, акцентування на перевагах австрій-гаго правління порівняно з польським, визнання факту, що попри втрату Ставро-ійським інститутом у підавстрійський період низки важливих колишніх прав, він :ріг за собою роль важливого осередку національного руху. Такий підхід вла-івий для робіт Д. Зубрицького, Я. Головацького, А. Петрушевича, Б. Дідицького, ІІараневича, Д. Вінцковського таін.

Важливим моментом у вивченні історії Ставропігії її ж діячами були ювілейні рники. У другій половині 1880-х рр. з ініціативи І. Шараневича ухвалено

систематично видавати матеріали з історії Ставропігії. У 1886 р. заходами Інститу опубліковано перше таке ювілейне видання. До 300-річного ювілею Ставропі збірник за редакцією Б. Дідицького видало Товариство імені М. Качковського. Д цих збірників характерні окреслені вище концепції їх упорядників. Подальші части ювілейного видання повинні були виходити щорічно окремими томами. Однак ц задум не вдалося реалізувати. Лише у 90-х рр. XIX сг. вийшли у світ декілька збірній матеріалів. Новий імпульс вивченню історії Ставропігії дало відзначення її 350-річного ювілею, у зв’язку з яким її діячі ухвалили відновити видання матеріали архіву Інституту. Упорядником ювілейного видання став А. Копистянський, у ньої передусім уміщено документи з історії Ставропігії XVIII сг. У другій половині 193С рр. цю роботу продовжив галицький історик русофільського спрямування В. Ваврі В ювілейному випуску “Временника Ставропигийского инсгитута” він умістив сі дослідження з історії Ставропігії австрійського періоду і багатий документальні матеріал, зокрема списки всіх діячів Ставропігії за 350 років її існування та їх коре кі біографії. В. Ваврик позитивно оцінив реформи Йосифа II, значення яких, на йо думку, полягало насамперед у зменшенні впливу духовенства на життя Інститут закріпленні в ньому культурно-просвітницького спрямування. До цього збірки: увійшли також статті інших авторів, зокрема М. Онишкевича про Ставропігійсьі бурсу та А. Генсьорського про видавничу діяльність Ставропігії.

Окремою сторінкою у вивченні Ставропігії є роботи істориків москвофільсько: напряму. С. Бендасюк, автор узагальнюючої праці про видавничу діяльність Ставр пігійської друкарні, вбачав причини занепаду видавничого процесу першої половш XIX сг. у відмежуванні Галичини від Росії, а здобуття популярності часописом “Зо] Галицька” він пов’язував із використанням у його публікаціях “общерусского лш ратурного язьїка”. Ф. Свистун, який вважав Ставропігійський інститут осередкс формування руської інтелігенції, критикував його керівництво за відсутність доста ньої “русской” свідомості, стверджував, що саме це призвело Інститут до занепад Українські історики народовецького напряму приділяли значно меншу уваї вивченню Ставропігії і розглядали її передусім крізь призму національного відро, жеїшя галицьких українців. О. Барвінський відстоював думку, що розквіт Ставропі та її зростаючий вплив на суспільно-політичні процеси у 1840-х рр. був пов’язані із загальним піднесенням українського національного руху. І. Левицький в узагал нюючій праці про культурний розвиток галицьких українців під австрійським п нуванням зауважив, що тоді Інститут не відігравав такої “видатної” ролі, як : польських часів, хоча й об’єднував найбільш знаменитих українців століття, і, що і менш важливо, був на той час єдиною інституцією, яка мала українську друкарні) Представники радикального крила українського національного руху зосере, жували увагу на національних та соціальних аспектах діяльності Ставропігії. М. Др гоманов розкритикував діяльність усіх інституцій Галичини першої половин

XIX ст., у тому числі й Ставропігію, за відхід від демократичних принципів, ц

явилось у концентрації влади в руках декількох осіб. І. Франко у праці “Стара сь” пояснив занепад “Зорі Галицької” відсутністю у її видавців чіткої програми, а кож зміною у 1854 р. під натиском А. Ґолуховського складу редакції у полоно-пьському напрямі, що не відповідало інтересам української суспільності.

Дослідження істориків української національної орієнтації пожвавилися у жвоєнний період, особливо після 1921 р., коли управління Ставропігійським литутом перейшло до їх рук. Під редакцією К. Студинського вийшов збірник атей, присвячених різним питанням діяльності Ставропігії. У збірнику, зокрема, ііщено розвідку М. Тершаковця про взаємини Ставропігійського інституту з Зубрицьким; І. Брика - про боротьбу проукраїнської та русофільської течії нав-ло видання “Зорі Галицької” та ін. М. Возняк в узагальнюючій праці про відрод-:ння українського національного руху в підавстрійській Галичині вказав на висо-й моральний авторитет Ставропігійського інституту серед українців Львова, однак значив, що Інституту не вдалося досягнути такого рівня та ролі, яку він відігравав {VI - XVII ст. Автор стисло відтворив історію реорганізації Братства в Інститут втрату численних його прав. Аналізуючи стан видавничої справи в Галичині, Андрохович розкритикував Ставропігію за її претензії на виключний привілей уку з огляду на фінансові негаразди установи і неспроможність забезпечити зро-ночі потреби краю у виданні літератури українською мовою. В. Гнатюк трактував авропігію як одну з найбагатших інституцій Галичини, однак підкреслив, що її шьність була дуже незначною, позаяк управа зосередилась у руках москвофілів, і його думку, реорганізація Ставропігії австрійською владою надала цій установі манітарно-просвітнього характеру. Врешті В. Щурат характеризував Ставропі-іський інститут як установу, що підгримувала історичні традиції російських царів -ікунів Ставропігійського братства, у якій панували антипапські настрої.

Таким чином, історики національно-демократичного спрямування акцентували агу на русофільській орієнтації Ставропігійського інституту як основній причині,

> перешкоджала йому відігравати провідну роль у суспільно-політичному житті га-цьких українців XIX ст. Вони не виокремлювали авсгрофільську орієнтацію діячів авропігії першої половини XIX ст. Назагал дослідження українських істориків з ресленої проблеми протягом XIX - першої половини XX ст. не позбавлені суб’єкти-му та чітко виражених ідеологічних симпатій, передусім у ділянці двоподілу ук-(нського національного руху в Галичині на русофільський та український напрями.

Українська радянська історіографія розвивалася за умов цензурних заборон, що гтєво обмежувало її можливості у виборі тем та їх трактуванні. Радянські дослід-ки зосереджували увагу передусім на соціальному складі Ставропігії. Г. Гербіль-сий назвав її осередком світського “рутенства”, який очолювали українські ншях-чі, урядовці, представники шляхетсько-буржуазної інтелігенції. Він стверджував,

> Інститут став репрезентантом верхівки українців в урядових колах, своєрідним идатком австрійських державних органів у Галичині. Г. Гербільський також

першим чітко вказав на австрофільську орієнтацію діячів Ставропігії у перш половині XIX ст. та відзначив неправомірність трактування Ставропігії і москвофільської організації, що випливало з некритичного перенесення на її поглядів Д. Зубрицького. Характерним для української повоєнної історіографії також чітке розмежування “братського” та “інститутського” періодів в історії Ст вропігії. Автор найбільш грунтовного в українській історіографії 1960-х років д< слідження з історії братського руху Я. Ісаєвич трактує Ставропігійський інститут > цілком новий заклад, що відрізнявся від колишнього Братства структурою та н; прямом діяльності. На думку Я. Ісаєвича, Інститут обмежувався веденням справ др; карні, бурси та церкви і не відігравав визначної ролі в національно-політичною русі галицьких українців. Ця ж думка простежується в дослідженні Ф. Стеблія і М. Кріля, які характеризують Ставропігійський інститут як замкнуту організації! що відмежувалася від суспільно-культурного життя.

Активізація досліджень із вітчизняної історії, пов’язана з політичними змінам останнього десятиліття, не оминула й проблематики Ставропігійського інститут Свідченням зростаючого інтересу до історії Ставропігії в сучасній українські історіографії став збірник статей “Успенське братство і його роль в українськом національному відродженні”. Досліджуваного періоду стосуються вміщені в ньом статті В. Вуйцика про ведення реставраційних робіт в Успенській церкві, Н. РиС чинської про видавничу діяльність Ставропігійського інституту, О. Киричук пр заходи Ставропігії щодо реставрації Успенської церкви.

За кордоном Львівська Ставропігія привертала увагу передусім російських т польських дослідників. Російські літературознавці А. Пипін та В. Спасович рол Ставропігійського інституту в українському національному русі вбачали в тому, щ в 1788 р. він залишався єдиним закладом, який офіційно заявляв про руськ народність та мав вплив на формування української літератури в Галичині. Польськ історики цікавилися історією Ставропігійського інституту ще з XIX ст. їх тогочаси роботи не позбавлені певної тенденційності, зумовленої напругою в українсько-поль ських стосунках. Так, І. Дзєдушицький виходив із тези про те, що австрійський уря^ створив (“винайшов”) галицьких українців на противагу полякам і, зокрема, ви користав з цією метою Ставропігію. Він звинувачував діячів Ставропігії у брак; національної свідомості, підкреслював, що вона складалася майже винятково із ці сарських службовців, які не терпіли польської мови, однак не володіли й українською У сучасній польській історіографії проблематика Ставропігійського інституту н< користується популярністю. Можна відзначити лише епізодичні згадки про Став ропігію в роботах, присвячених українському національному руху (Я. Козік) та га^ лицькому шкільництву (І. Рьоскау-Ридель).

Отже, у дотеперішній історіографії характеристика ролі і місця Ставропігії у суспільно-політичному житті галицьких українців досліджуваного періоду є лише фрагментарною і входіггь до узагальнюючих праць з історіїГаличшш та братського руху,

Висвітлення різних аспектів діяльності Інституту кінця XVIII - 60-х pp. ХІХст., що спи-зається на багатий джерельний матеріал, повинно заповнити що суттєву прогалину.

Джерельну базу роботи склали архівні документи, передусім 129-го фонду (Львів-:ький Ставропігійський інститут у Львові) Центрального державного історичного ірхіву України в м. Львові. Тематично вони поділяються на декілька груп, що стелються різних сфер діяльності Інституту: урядові та цісарські розпорядження, матеріали про фінансово-майнову діяльність Інституту, функціонування друкарні, книгарні та бурси, опіку над церквою. Цінним джерелом є підготовані до друку (ймо-зірно, Д. Зубрицьким) протоколи засідань Ради старійшин Ставропігії з 1774 до 1848 pp. Частина матеріалів Ставропігії після її ліквідації в 1939 р. потрапила у Львів-:ький історичний музей. Це насамперед документи, що регулювали взаємшга між Інститутом та вчителями бурси, списки інститутських будігаків і проекти нових будівель. Важливим джерелом для вивчення особового складу Ставропігії є “Alburn :zyli ksi?ga wpisujqcych si? przyi^tych do Instytutu Stauropigialnego czlonkow”, що міститься f фондах історичного музею, та зібрані I. Шараневичем списки членів Львівської Ставропігії від часу її заснування (Відділ рукописів бібліотеки ім. В. Стефаника Я АН України, ф. І. Шараневича). Інформацію з історії Ставропігії містить також іасошіс “Зоря Галицька”, що видавався заходами Інституту, та “Временник Ставро-тигийского института” (виходив із 1864 p.).

У роботі використано особисті фонди окремих діячів Інституту-Д. Зубрицько-'о, Я. Головацького, А. Петрушевича, І. Шараневича, істориків, що досліджувані різні аспекти Ставропігії, - В. Щурата, М. Возняка (Відділ рукописів бібліотеки м. В. Стефаника НАН України); листування Д. Зубрицького з відомими діячами шов’янського відродження та російським істориком М. Погодіїпім, кореспонден-ііюО. Бодянського, В. Ганки, В. Мацієвського, Л. Блеве, І. Раковського, М. Рігель-лана, В. Копітара, Я. Коллара, М. Костомарова, П. Шафарика, Я. Головацького.

Для висвітлення питань участі Ставропігійського інституту в суспільно-юлітичних та культурних процесах, було опрацьовано документи товариства ‘Галицько-руська матиця”, Головної Руської Ради, Народного дому, Греко-сатолицького митрополичого ординаріату та консисторії (відповідно, ф. 148,180, ЗО, 408 та 201 ЦДІА України у м. Львові). Історичне тло досліджуваних подій до-юмогли відтворити часописи “Галичанин”, “Діло”, “Слово”, “Календарь общества Сачковского”, “Зоря” “Dziennik Narodowy” тощо.

Використана джерельна база є цікавою і різноманітною за змістом та значною ;а обсягом, відкриває можливості для досліджень та переосмислення ряду усталених і історіографії традицій і стереотипів.

У другому розділі "Правовий статус Ставропігійського інституту ” про-тежується процес реорганізації Ставропігії відповідно до норм австрійського (ержавного законодавства, з’ясовуються внутрішня структура цієї установи, нормування особового складу і керівних органів, організація її роботи.

Після включення Галичини до складу Австрії 1772 р. Львівське Успенське братство опинилося в новій правовій системі, а відтак постало перед необхідністю чітко визначити своє місце в ній. Реорганізація Ставропігії розпочалася в контексті релігійних реформ австрійських правителів, що мали на меті обмежити роль католицької церкви в усіх сферах життя держави. Згідно з рескриптом цісаря Йосифа II від 1787 р. Успенське братство, як й усі інші церковні братства австрійської держави, підлягало ліквідації. Однак діячі Ставропігії зуміли відстояти перед владою право на існування своєї установи, посилаючись наїї вагомі заслуги в історії українського народу та переваги над іншими братствами, які підносили Ставропігію до рангу закладу національного значення для українців (йшлося передусім про володіння фондами для українській церковних шкіл, школою для українських дітей, утримування на той час єдиної української друкарні та патронат над Львівською Успенською церквою). Рескрипт Йосифа II від 7 жовтня 1788 р. теоретично підтвердив колишні права Братства, членам Ставропігії був наданий статус настоятелів (“батьків”) “греко-католицької нації”, що свідчило про визнання з боку австрійської влади факту окремішності галицьких українців. 9 січня 1790 р. урядовим розпорядженням за Ставропігією було закріплено назву “Інститут”.

Однак ці документи до кінця не регламентували засад діяльності Ставропігії як щодо взаємовідносин із владою, так і стосовно внутрішньої організації. На практиці внаслідок розтягнених у часі заходів австрійської влади функції Ставропігії поступово звужувалися. До 50-х рр. XIX ст. Ставропігія перебувала у підпорядкуванні місцевого уряду, а фактично кожна сфера діяльності Інституту потрапила в чітку залежність від австрійського законодавства. Оскільки останнє слово у вирішенні важливих питань залишалося за владними колами, демократичні та самоврядні засади Ставропігії поступово згорталися. Ці тенденції непокоїли діячів Ставропігії, які надсилали численні петиції до уряду, головно домагаючись розширення своїх прав.

Тяганина навколо правового статусу Ставропігійського інституту тривала близько 70-ти років. Чітке його визначення відповідно до вимог австрійського законодавства ускладнювала різноманітна та багатостороння діяльність Ставропігії. Участь у вирішенні цього питання брали різні державні установи - шкільна інспекція, державна бухгалтерія, фіскальне управління, греко-католицька митрополича консисторія тощо. Впродовж усього досліджуваного періоду було видано чимало державних розпоряджень щодо Ставропігії, які регулювали та уточнювали правові норми її діяльності. Врешті на початку 1860-х рр. Інститут отримав статус церковного об’єднання, а його протектором став Галицький греко-католицький митрополит. На практиці це не вплинуло на діяльність Ставропігії, оскільки церковна влада в Австрії була підпорядкована світській.

Завдання, які ставив перед собою Ставропігійський інститут, надавали йому рис релігійної та культурно-просвітницької установи. Вимоги до кандидатів у члени Ставропігії (приналежність до греко-католицького обряду, української національ-

юсті та посідання вагомого місця в суспільній ієрархії), перетворювали її на замкнуту, ■літарну українську інституцію, яка об’єднувала відомих представників науки, культури, промислових кіл, чиновництва. Маючи на меті піднесення морального рівня українців Львова, члени Інституту мусили бути зразком доброчинності і моральності. Давня слава Братства сприяла високому авторитету Ставропігії серед тогочасної вкраїнської інтелігенції, членство в Інституті слугувало своєрідною ознакою на-цональної свідомості.

Питання визначення чисельного складу та прийняття нових осіб вирішували амі члени Інституту. Кількість членів Ставропігійського інституту протягом досліджуваного періоду не перевищувала 50. Найбільше склад Інституту поповнився у герші роки після його реорганізації, у 1829 р., коли в Галичині почала складатись тмосфера романтичного піднесення та зацікавлення своїм історичним минулим, та 1846 по 1849 рр. - напередодні і під час “Весни народів”.

Найвищим органом Ставропігії були загальні збори. На них обговорювали і ирішували питання, що істотно впливали на діяльність та фінансово-господарське тановище Інституту- вибір голови (сеньйора) і Ради правління, планування нових, бо припинення різних заходів, перевірка щорічних звітних положень, зміни в Раді равління, прийняття нових і виключення членів, їх покарання, надання стипендій ощо. До обов’язків Ради належало як внутрішнє регулювання діяльності Інституту, ак і презентація його у зовнішніх зносинах. До складу Ради, крім сеньйора, що її чолював, та його заступника віце-сеньйора, входили керівники відцілів, які відпо-ідали за певні ділянки роботи Інституту - настоятелі (або префекти) церкви, шко-и, друкарні, книгарні, майна тощо. Свої функції члени Ставропігії виконували без-оштовно, а на потреби Інституту складали щомісячні внески. Склад Ради старійшин утверджувався у Галицькому губернаторстві та Окружному старостві, губер-аторство видавало розпорядження і щодо проведення засідань Ради старійшин. У гршій половині XIX ст. важелі керівішцтва Інститутом зміщувалися в бік сеньйора, № всіляко заохочувалося австрійською владою. Про згортання демократичних тра-іцій Ставропігії свідчить і той факт, що керівні посади у ній надовго зосеред-увалися в одних руках. Це створювало певне підґрунтя для посадових зловживань, сим, щоправда, діячі Ставропігії неодноразово намагалися запобігти.

Члени Ставропігійського інституту всіляко намагалися зберігати давні братські іичаї, які символізували в їх уяві самостійність та широкі права Інституту. Вони поголосили себе спадкоємцями Братства, перейняли його атрибутику, процедуру шйняття нових членів, текст присяги тощо. В основу проекту статуту 1848 р., а одом й статуту, прийнятому у 60-х рр. XIX ст., було покладено саме братські тра-щії. Проте наслідування братських традицій за нових умов виглядало не завжди іречним і подекуди лише підкреслювало консерватизм установи. На практиці іутрішня організація Ставропігійського інституту суттєво відрізнялася від колиш-,ого Братства, а збереження давніх традицій носило лише формальний характер.

У третьому розділі “Фінансово-господарська діяльність” розкрито функціонування Ставропігії як суб’єкта економічішх відносин, проаналізовано джерела її прибутків та основні статті витрат, зроблено спробу встановити реальнії і' фінансовий стан цієї інституції.

Ставропігійський інститут успадкував майно братства і зберіг за собою праве функціонування як самостійної економічної одиниці. Однак насправді правове поле Австрії виключало можливість його повної фінансової незалежності. Цісарськиі рескрипт 1790 р. про реорганізацію Братства в Інститут юридично встановлюваї контроль держави над фінансами та майном Ставропігії. Суттєво обмежувало фінансово-економічну самостійність Інституту також і те, що австрійська владі зарахувала його до розряду фундацій, тобто колективних податкоплатників. Відта* Ставропігійський інститут міг здійснювати фінансові операції лише з дозволу місцево: влади. У певному сенсі тут був присутній позитивний момент: контроль з бок) держави запобігав фінансовим зловживанням керівників Ставропігії, а виявлен факти порушень можна було винести на загальний осуд.

Наприкінці XVIII - у 60-х рр. XIX сг. у господарській сфері Інститут діяв як комерційне підприємство, яке володіло нерухомим та рухомим майном, ЧИСЛЄННИМІІ фондами, церквою, школою, друкарнею, літографією (з 1846 р.), книжковий магазином, виступало дебітором і кредитором. Доходи Ставропігійського інститут) в досліджуваний період формувалися з наступних джерел: 1) відсотки від капітал) “основного фонду” і добровільні пожертви; 2) чинш з оренди нерухомості; 3) прибутки з друкарні та продажу книжок; 4) доходи з богослужіння в Успенський церкві 5) відсотки від позик; 6) платня за навчання деяких учнів.

Видатки Інституту включали наступні статті: 1) будівництво і реставрація нерухомого майна; 2) забезпечення церковних потреб (платня священикам, дякам, купівл* церковного інвентаря); 3) утримання школи (проживання і харчування учнів); 4) видатки на роботу друкарні та книгарні (оплата праці робітників, ремонт і оновленні інвентаря); 5) витрати на управління (канцелярський матеріал, освітлення, опаленш тощо). Пріоритет у витраті коштів члени Ставропігії надавали догляду за церквок та будинками, при цьому приносячи в жертву інші галузі діяльності, як, наприклад утримання школи та забезпечення в ній належного рівня освіти. Ставропігійськиі інститут також вкладав кошти у ті сфери, які приносили йому найбільші прибутки -видавництво, будова нових помешкань тощо. Останнє значно сприяло зростаннк основного фонду й нерухомості, яка перебувала у власності установи.

Центральне місце у веденні фінансово-майнових справ Інституту належало управителеві майна, хоч у другій чверті XIX ст. його функції були суттєво обмежен на користь сеньйора. Безпосередні грошові операції виконував касир, вот реєструвалися в рахунковій книзі. Для контролю за фінансовими справами Інститут) створювалися ревізійні комісії, що мали запобігати зловживанням з боку посадовії) осіб Ставропігії. Однак уповні усунути їх все ж не вдалося.

Свідченням фінансової нестабільності Інституту впродовж досліджуваного геріоду є різке коливання його доходної частини. Аби уникнути фінансової кризи, Ставропігія часто користувалася позиками як приватних осіб так і держави, а в жремих випадках вдавалася й до продажу свого майна. Однак є підстави припусги-н, що декларовані проблеми у фінансовій сфері не завжди відображали реальний тан Інституту, який в уяві сучасників належав до найбагатших українських уста-юв у Галичині. Ймовірно, що керівникам Інституту було вигідно замовчувати суми >еальних доходів, аби сплачувати менші податки державі. На жаль, не збереглися іеофіційні фінансові документи, які, якщо й існували, то напевно знищувались учасниками. Тому це припущення підтверджене лише окремими непрямими відченнями діячів Ставропігії. .

У четвертому розділі "Релігійно-культурницька робота ” аналізується діяльність Ставропігії в релігійній, видавничій та освітній сферах.

Рескриптом від 7 жовтня 1788 р. австрійська влада підтвердила право Ставропігії дійснювати патронат над Успенською церквою. Однак більшість давніх братських вичаїв, які передбачали чималий вплив цієї установи на вище духовенство, були [іквідовані (право голосу Ставропігії при виборі єпископа звелося до дорадчого, ірезентація настоятеля Успенської церкви обмежувалася вирішальним голосом Сонсисторії тощо). Незважаючи на це, Ставропігійський інститут ретельно виконував вої матеріальні зобов’язання перед Успенською церквою, дбав про її зовнішній игляд і спрямовував значні кошти на проведення реставраційних робіт. Успенська іерква користувалася значним авторитетом серед української інтелігенції краю, а лени Інституту зуміли вберегти своїх священиків від характерної для інших церков проб латинізації. Найяскравішою постаттю серед тогочасних настоятелів Успен-ького храму був о. І. Горбачевський, завдяки заходам якого Ставропігія відновила еякі обрядові традиції. Ставропігійський інститут також відмовився від давнього ратського звичаю, який забороняв священикам бути членами цієї інституції. Священики І. Горбачевський, І. Гушалевич, Я. Головацький, І. Пісецькийта А. Петруше-ич належали до активних діячів Ставропігії досліджуваного періоду.

Члени Ставропігії не хотіли миритися з втратою свого найважливішого успад-ованого від Братства привілею - незалежності від місцевої церковної ієрархії. Вперте иборювання цього права при одночасному утримуванні греко-католицької церкви а проголошенні себе захисниками відповідного обряду свідчило про певний кон-ерватизм інституції, нерозуміння її діячами реалій часу. Адже, з одного боку, на-ання подібного привілею суперечило державному устрою, а з іншого - підпоряд-ування греко-католицькому духовенству, яке в цей час виступало рушійною силою країнського руху, могло виявитися корисним як для самої Ставропігії, так і для аціонального руху в цілому.

Одним із пріоритетних напрямів діяльності Ставропігії в досліджуваний період радиційно була видавнича справа. Наприкінці XVIII - на початку XIX ст. друкарня

Львівської Ставропігії залишалась єдиною в Галичині (й другою в Австрії поряд і: друкарнею Екгарта в Чернівцях), що мала кириличний шрифт, а отже - й можливісті видавати книги церковно-слов’янською та українською мовами. Наявність ціє друкарні була однією з причин, які спонукали австрійський уряд погодитися ш існування Ставропігійського інституту. Проте, зважаючи на закони про вільну кон куренцію, Ставропігія не отримала виняткового права на видавництво український книг, яким користувалася до того часу. Вперте намагання членів Інституту відсто ювати це право можна розглядати як чергове свідчення його консервативного харак теру, відданості духу середньовічного корпоративизму. Позиція діячів Ставропігії \ цьому питанні негативно позначилася на спробах української інтелігенції заснуваті нову друкарню.

Необхідність працювати в умовах вільної конкуренції, неспроможність членів Ставропігії сприйняти нові віяння часу і діяти згідно вимог, які вони диктували, а тако'л фінансова криза Ставропігії, зношення друкарського обладнання призвели на злам: ХУІІІ-ХІХ сг. до занепаду видавничої справи. Спробу подолати кризовий стан у видавничій сфері здійснив префект друкарні о. І. Горбачевський (кінець XVIII - перше десятиріччя XIX сг.), однак вона не принесла бажаного результату, оскільки скеровувалася головно на видання книг релігійного характеру та відстоювання права особливого привілею друку. Радикальні реформи у віщавничій справі Ставропігії були пов’язані з діяльніспо Д. Зубрицькош, який обіймав посаду префекта друкарні у 1830-х рр. Він надав роботі Ставропігійської друкарні комерційного характеру, орієнтованого на потреби існуючого книжкового ринку. У цей час поряд із релігійною почала видаватися світська література (підручники, словники, літературні твори тощо). У 4050-х рр. XIX сг. Ставропігійський інститут здійснив чергове технічне оновлення своєі видавничої бази. Цій справі чимало прислужився префект друкарні М. Юристовський, завдяки заходам якого у 1846 р. було також засновано літографічну майстерню.

Проте ці позитивні зрушення у видавничій праці Ставропігійського інституту все ж виявилися дещо запізнілими. Попри те, що Інститут відіграв визначну роль у заснуванні першого часопису українською мовою “Зорі Галицької” та видав певний обсяг літератури політично-освітнього характеру, його видавнича діяльність поступово і все більше віддалялася від національно-культурних запитів галицьких українців.

Наприкінці XVIII ст. славетна у минулому львівська братська школа еволюціонувала до статусу початкової. Після реорганізації “Братства” в “Інститут” вона набула релігійного характеру і використовувалася для навчання українських дітей церковно-слов’янської та української мов, релігійного обряду і співу. За своєю дидактичною структурою Ставропігійська школа прирівнювалася до тривіальної школи, хоча й не мала відповідного статусу. У системі австрійського шкільництва вона відігравала лише допоміжну роль, а н випускники мусили ще відвідувати державні навчальні заклади. Учнями школи були здебільшого діти з бідних священицьких та селянських родин. Значення школи для українського суспільства полягало в тому,

цо до 1848 р. вона залишалася єдиним навчальним закладом, де викладалася вкраїнська мова.

У п ятому розділі "Місце Ставропігії в національно-політичному русі галицьких 'країпців ” з’ясовується роль Ставропігійського інституту в українському національ-юму відродженні першої половини XIX ст., внесок його діячів у ці процеси, а також іа прикладі творчого шляху історика Д. Зубрицького простежується суперечливість вітогляду тогочасної української галицької інтелігенції, еволюція її національно-олітичних орієнтацій.

Незважаючи на значний авторитет серед української галицької суспільності, Ставропігійський інститут протягом досліджуваного періоду все ж не став про-ідником національного руху, поступившись цією роллю священицькій верстві та іячам “Руської трійці”. З одного боку, це пояснювалося значним обмеженням прав іституту в кожній зі сфер діяльності - видавництві, освіті, церковному житті тощо, шюю вагомою причиною був консерватизм мислення його діячів, що перешкоджав (об’єктивно відчувати реалії часу й адекватно реагувати на суспільні зміни. Слаб-сть культурно-освітньої ролі Ставропігійського інституту стала особливо відчут-зю на тлі потрясінь епохи наполеонівських війн, коли поширення філософських ей просвітництва та романтизму спричинило глибинні суспільно-політичні зру-ення, пробудило в європейських народів сильний сплеск національної свідомості.

З часу заснування і до “Весни народів” включно члени Ставропігійського інсти-ту відверто демонстрували австрійський лоялізм, сподіваючись на допомогу Австрії Зоротьбі за свої національні права. Офіційна австрофільська позиція Ставропігії еможливлювала будь-які радикальні дії з її боку та скеровувала діяльність установи іітко визначеному руслі - повній відповідності з австрійським законодавством, ієни Ставропігії в основній своїй масі були державними службовцями. Намагання сісти впливові посади в державній ієрархії зумовлювало втрату ними окремих с національної ідентичності. Це, зокрема, простежується на прикладі використання льської, латинської та німецької мов навіть у внутрішньому діловодстві Ставропігії, ляхетське походження багатьох її діячів (Д. Зубрицького, В. Єльського,Г. Мано-вди) віддаляло їх від розуміння народних проблем у тому сенсі, в жому їх розуміли жче духовенство та інтелігенція.

Важливу роль у процесах українського національного відродження першої новини XIX ст. відігравала наукова діяльність членів Ставропігійського інсти-у, зокрема Д. Зубрицького, І. Гушалевича, Т. Леонтовича. Найбільш яскравою ггаттю Інституту у той час був Денис Зубрицький. Саме прихід Д. Зубрицького Ставропігії, знайомство з багатим архівом цієї установи визначили його форму-іня як самобутнього історика України. Щоправда, у своїх національних погляД. Зубрицький, як і чимало інших українських інтелігентів того часу, послідовно ійшов еволюцію від полонофільства - через українську орієнтацію - до русофіль-і. Русофільські погляди Д. Зубріїцького нерідко давали підстави для узагальненої

та назагал невиправданої оцінки Ставропігійського інституту як москвофільської установи. Однак важко заперечити факт, що історичні дослідження Д. Зубрицького, як і інших українських науковців, пов’язаних із Ставропігією, пробуджували в галицьких українців інтерес до свого минулого, сприяли утвердженню “руської” (відмінної від польської) національної самосвідомості. У роботі “Границя між руським і польским народами в Галичині” (1848) Д. Зубрицький науково обґрунтував західну етнічну межу української території та визначив кордони ймовірної українсько) провінції, утворення якої домагалася українська громадськість. Як один із найбільш освічених діячів свого часу історик мав вплив на молодше покоління української інтелігенції, зокрема представників “Руської Трійці”.

Найвищим виявом громадсько-політичної активності Ставропігійського інституту впродовж досліджуваного періоду (та й загалом усього подальшого існування) стала участь у революційних подіях 1848-1849 рр. Члени Інституту булі чисельно представлені у першій політичній організації галицьких українців -Головній Руській Раді (третина засновників Головної Руської Ради - 22 з 66 - нале жала до Ставропігії). Ініціатива та підготовча робота Ставропігійського інститут] уможливили видання першого часопису українською мовою - “Зорі Галицької”, як< публікувалася у Ставропігійській друкарні. Близько 15 діячів Інституту взяли активну участь в роботі першого з’їзду діячів науки і культури (“Соборі руських учених”) який відіграв важливу роль у консолідації української інтелігенції. Член Ставроліті

І. Борисикевич увійшов до складу української делегації, яка брала участь в робот слов’янського з’їзду в Празі у червні 1848 р., і вперше з високої трибуни декларуваї національні домагання українського народу. Діячі Ставропігії були причетними д< заснувашія Галицько-руської матиці й увійшли до складу її правління.

Короткочасний спалах громадсько-політичної активності діячів Ставропігії; контексті “весни народів” виявився ситуативним і не знайшов свого продовження Щодо політичної орієнтації членів Інституту, то він не становив єдиного моноліт) Серед його діячів були прихильники різних політичних напрямів, що відцзеркалювалі тогочасні складні й суперечливі процеси першої хвилі українського національногі відродження. Після поразки революції 1848-1849 рр., коли віра у підтримку Габсбургі була втрачена, окремі діячі Інституту перейшли на русофільські позиції. Інші зберегл вірність українським національним ідеалам і згодом поповнили народовський табір Відображенням боротьби цих течій стали заходи навколо видання “Зорі Галицької’ Внаслідок натиску русофільських елементів, з одного боку, та недостатньо міцне позиції представників національного табору, з іншого, перший український політичнії часопис у Галичині відступив із початково визначеного народного напряму, його мов наблизилася до російської, що спричинило падіння його популярності і врешті призвел до закриття. Внаслідок ідейних та організаційних трансформацій в національном русі 50-60-х рр. XIX ст. та формування провідних суспільно-політичних течій (р; софільської й народовської) Ставропігійський інститут остаточно втратив свої позиі:

і українському русі та поступився значною частиною своїх функцій на користь нових, дебільшого національно зорієнтованих культурних і політичних сил та інституцій.

У висновках узагальнено результати дослідження, сформульовано основні його юложення, що виносяться на захист.

1. Вивчення діяльності Львівського Ставропігійського інституту в досліджуваний іеріод у контексті суспільно-політичного, релігійного та культурного розвитку алицьких українців - назріла потреба сучасної історіографії, оскільки дозволяє ювніше відтворити етапи розвитку та особливості українського національного руху Галичині наприкінці XVIII - у 60-х рр. XIX ст.

2. Усупереч загальному курсу держави на ліквідацію церковних братств, встрійська влада визнала за Ставропігією, що сягала своїми початками у XVI ст., раво на існування і надала її членам статус представників та захисників місцевого країнського населення (“греко-католицької нації”). Це засвідчило врахування Ііднем певною мірою українського чиїпшка у внутрішньодержавній політиці, а також изнання авторитету Ставропігії з його боку.

3. Нове правове поле та політичні обставини, в яких довелося діяти Львівській Ставропігії з кінця XVIII ст., значно обмежили її самоврядні засади та можливості ктивно впливати на суспільно-політичні й культурні процеси у Галичині. Попри емонстративне підкреслення діячами Інституту своєї відданості братським радиціям, на практиці внутрішня організація Ставропігійського інституту суттєво ідрізнялася від колишнього Братства, а збереження давніх традицій носило лише ормальний характер.

4. У досліджуваний період Ставропігійський інститут діяв як комерційне ідприємство, яке володіло нерухомим та рухомим майном, численними фондами, іійсшовав патронат над церквою, утримував школу, друкарню, літографію (з ?46 р.), книжковий магазин тощо. Фінансовий стан Інституту не був стабільним, цнак назагал справедливою видається його оцінка сучасниками як однієї з шбагатших українських установ у Галичині.

5. Завдання, які ставив перед собою Ставропігійський інститут, надавали йому іс релігійної та культурно-просвітницької установи. Діяльність Інституту в цій сфері юереджувалася навколо патронату над Успенською церквою, видавничої справи, ііки над школою та наукової праці. Інститут мав певні досягнення в усіх цих сферах, шак із часом вони все менше задовольняли зростаючі культурно-національні за-іти українського населення. Важливу роль у процесі українського національного дродження першої половини XIX ст. відігравала наукова діяльність членів гавропігійського інституту, яка пробуджувала у галицьких українців інтерес до ого минулого, сприяла утвердженню “руської” (відмінної від польської) іціональної самосвідомості.

6. Політична орієнтація членів Інституту не була однорідною, однак офіційно у ісліджуваний період він сповідував австрофільську позицію. Найвищим виявом

громадсько-політичної активності членів Ставропігії стала їх участь у “Весні народів”. Після поразки революції поляризація національно-політичних орієнтацій діячів Ставропігії посилилася, що віддзеркалювало тогочасні складні й суперечливі процеси першої хвилі українського національного відродження.

7. Незважаючи на значний авторитет в української галицької суспільності, Ставропігійський інститут протягом досліджуваного періоду все ж не став провідником національного руху, поступившись цією роллю священицькій верстві та діячам “Руської трійці”. Внаслідок ідейних та організаційних трансформацій в українському національному русі 50-60-х рр. XIX ст. Ставропігія втратила свою суспільну значимість і поступово перетворилася в інституцію локального характеру.

Основні положення дисертації викладено в публікаціях: .

1. Львівський Ставропігійський інститут у контексті українського національного відродження в Галичині (кінець XVIII - перша половина XIX ст.) // Львів: місто, суспільство, культура. Збірник наукових праць І За ред. М. Мудрого. - Львів: ЛДУ, 1999 - Т. З - С. 268 - 281. [Вісник Львівського університету. Серія історична. Спеціальний випуск].

2. Львівська Ставропігія і проблема національної самоідентифікації українців Галичини (перша половина XIX ст.) // Науковий вісник ВДУ. - Луцьк: Ввд-во Волинського державного університету, 1999. -Вип. 5. - С. 11 -13.

3. Структура та організаційна діяльність Львівської Ставропігії (кінець XVIII -перша половина XIX ст.) // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Збірник на пошану професора Ю. Сливки. - Львів, 2000. - Вип. 7. -С. 132-140.

4. Реорганізація Ставропігії наприкінці XVIII -у першій половині XIX ст. // Наукові зошити історичного факультету Львівського національного університеті ім. Івана Франка: Збірник наукових праць. - Львів, 2000. - Вип. 3. - С. 59 - 65.

5. Ставропігійська школа наприкінці XVIII -у першій половині XIX ст. // Питання історії України; Збірник наукових статей.-Чернівці, 2000.-Т. 4.-С. 60 - 67.

6. Видавнича діяльність Ставропігійського інституту (1788 -1847 рр.) // Успенське братство та його роль в національно-культурному відродженні України. Доповіді та повідомлення наукової конференції. - Львів, 1996. - С. 88 - 94.

7. “Руська Трійця” і Денис Зубрицький // Шашкевичіана: Збірник наукових праць. -Львів-Вінніпег, 2000. - Вип. З - 4. - С. 197 - 205.

8. Ставропігійський інститут у Львові (1788 -1939) // Довідник з історії України: У З тт. - Т. З / За ред. І. Підкови, Р. Шуста. - Київ: Генеза, 1999. - С. 248 - 249.

9. Ставропігійський інститут у церковному житті Львова першої половини XIX ст. // Історія релігій в Україні. Тези повідомлень VII Міжнародного круглого столу. -Львів, 1997.-С. 132-134.

АНОТАЦІЯ

Орлевич І.В. Діяльність Львівського Ставропігійського інституту (кінець XVIII-60-і рр. XIX ст.). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - історія України. - Інститут Українознавства ім. І. Крип’якевича Національної академії наук України. - Львів, 2000.

У контексті суспільно-політичного, релігійного та культурного життя Галичини кінця XVIII - 60-х рр. XIX ст. досліджується діяльність єдиної (до 1848 р.) світської інституції українського населення краю - Ставропігійського інституту у Львові. Простежується еволюція правового статусу Ставропігії у відповідності до австрійського законодавства, її внутрішня структура, фінансово-господарська, релігійна, видавнича, освітня діяльність Інституту та його місце у процесі національного відродження галицьких українців. Ставропігію показано як інституцію, що об’єднувала представників української інтелектуальної еліти, патронувала Львівську Успенську церкву, утримувала українську книгарню та школу для українських дітей, користувалася значним моральним авторитетом серед галицької суспільності, відіграла помітну роль у період “Весни народів” 1848-1849 рр. З’ясовано, що внаслідок ідейних та організаційних трансформацій в національному русі 50-60-х рр. XIX ст. та формування провідних суспільно-політичних течій (русофільської й народовської) Інститут поступово втратив свої колишні позиції і поступився значною частиною своїх функцій на користь нових, здебільшого національно зорієнтованих культурних і політичних :ил та інституцій.

Ключові слова: Львівський Ставропігійський інститут, український національний зух у Галичині, культурно-освітні інституції, релігійні реформи.

АННОТАЦИЯ

Орлевич И.В. Деятельность Львовского Ставропипгаского института (конец СУПІ - 60-е гг. XIX ст.). - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата исторических наук по пециалыюсти 07.00.01 - история Украины. - Институт украиноведения им. И. Кри-гякевича Национальной академии наук Украины. - Львов, 2000.

В контексте общественно-политической, религиозной и культурной жизни Гали-[ии конца XVIII - 60-х гг. XIX ст. исследуется деятельность единственной (до 1848 г.) ветской институции украинского населения края - Ставропигийского института

о Львове. Прослеживается эволюция юридического статуса Ставропигии в соот-етствии с нормами австрийского законодательства, ее внутренняя организация, фи-

иансово-хозяйственная, религиозная, издательская, просветительская деятельность Института и его место в процессе национального возрождения украинцев Галиции. Ставропигия показана как институция, объединявшая представителей украинской интеллектуальной элиты, патронировавшая Львовскую Успенскую церковь, содержащая украинскую печатню и школу для украинских детей, пользовавшаяся высоким моральным авторитетом среди галицкой общественности, сыгравшая существенную роль в период “Весны народов” 1848-1849 рр.

Проанализирована реорганизация Ставропигии в контексте религиозных реформ австрийского правительства, целью которых было ослабить влияние духовенства на государство. Львовское Успенское братство, как и все братства, на территории Австрии подлежало ликвидации. Членам Ставропигии удалось отстоять право институции на существование. Правительственным указом было изменено название “Братство” на “Институт”, подтверждено все прежние права (патроната над церковью Успения Пр. Богородицы, право содержания типографии, книжной лавки, школы), членов Ставропигии провозглашено настоятелями греко-католической нации, что свидетельствовало о признании австрийской властью существования галицких украинцев. Однако фактически каждая сфера деятельности Института попадала в зависимость от австрийского законодательства, что значительно ограничивало его самоуправление и возможность активно воздействовать на общественно-политические и культурные процессы в крае, достичь славы бывшего Братства.

Желание членов Института наследовать братские традиции, не всегда уместные в новых условиях, расцениваются как свидетельство консерватизма и желания подкрепить свой авторитет перед австрийской властью. Они провозгласили себя правоприемниками Братства, наследовали его атрибутику, процедуру принятия новых членов, текст присяги и т. п. В основу проекта статута 1848 г., а позднее и статута, принятого в 60-х гг. XIX ст., были положены так же братские традиции. Несмотря на это Ставропигия конца XVIII - 60-х гг. XIX ст. отличалась своей внутренней организацией от Братства, а сохранение братских традиций носило лишь формальный характер.

Отмечена утрата Ставропигией в ходе реорганизации одной из ее самых главных привилегий - независимости от местной церковной иерархии. Члены Ставропигии были лишены возможности влиять на выборы митрополита и епископа. Несмотря на это, Институт тщательно исполнял свои материальные объязательства перед Успенской церковью, заботился о ее внешнем виде и выделял значительные средства на ее реставрацию, оберегал ее от попыток латинизации. Благодаря этому Успенская церковь пользовалась авторитетом среди украинского населения Львова.

Установлено существенное ограничение финансово-економической самостоятельности Ставропигии вследствие отнесения австрийской властью Института к разряду фундаций, то есть коллективных плательщиков налогов. Институт про-

олжал действовать как коммерческое предприятие, которое владело движимым и едвижимым имуществом, многочисленными фондами, выступало кредитором и ебитором, однако мог совершать свои финансовые операции только под контро-ем местной власти.

Наиболее приоритетной сферой деятельности Ставропигии в работе редставлено издательское дело. Неумение руководства Ставропигии адекватно еагировать на новые веяния времени, а также финансовый кризис институции ривели в конце XVIII - начале XIX вв. к упадку издательской деятельности, адикальную реорганизацию этой отрасли осуществил известный галицкий историк, рефект типографии в 1830-х гг. Д. Зубрицкий. В это время рядом с религиозной итературой начала издаваться литература светского характера (учебники, словари, итературные сочинения). Однако эти сдвиги в деятельности Ставропигии были есколько запоздалыми. Несмотря на то, что Институт сыграл большую роль в изда-ии первой газеты на украинском языке “Зори Галицкой” и издавал литературу олитическо-просветительского характера, его издательская деятельность все более тдалялась от национально-культурных запросов галицких украинцев.

Прослежен процесс превращения широко известной в прошлом Львовской брат-гой школы в учебное заведение начального типа. После реорганизации “Братства” “Институт” она приобрела религиозный характер и служила для обучения украинок детей церковно-славянскому, украинскому языков, религиозному обряду и пеню. В системе австрийского образования она играла только вспомагательную роль, ее выпускники должны были учиться в государственных заведениях

Раскрыта значительная роль в прецессе украинского национального возрож-;ния первой половины XIX ст. научной деятельности членов Ставропигии Д. Зуб-яцкого, И. Гушалевича, Т. Леонтовича. Исторические труды Д. Зубрицкого про-уждали в галицких украинцев интерес к своему прошлому, содействовали форми-эванию “руского” (отличного от польского) национального самосознания.

Пиком общественно-политической деятельности Ставропигийского института

1 протяжении исследуемого периода в работе показано участие его членов в эволюционных событиях 1848-1849 гг. Члены Института были численно эедставлены в первой политической организации галицких украинцев - Головной /ской Раде (1/3 от общей численности) и на “Соборе руских ученых”, выступили с шциативой издания первого периодического органа на украинском языке и ;чатали его в своей типографии, принимали участие в организации Галицко-рус->й матицы.

Официальная позиция Ставропигии в исследуемый период представлена как ютрофильская, исключавшая возможность каких-либо радикальных действий и авившая ее в четко определенные рамки австрийского законодательства. Установлю, что вследствие идейных и организационных трансформаций в национальном шжении 50-60-х гг. XIX в. и формирования ведущих общественно-политических

течений (русофильского и иародовского) Институт постепенно потерял свои быв шие позиции и уступил значительную часть своих функций в пользу новых, преиму щественпо национально сориентированных культурных и политических сил і институций.

ANNOTATION

Orlevych I. V. The activity of Lviv Stauropigian Institute (at the end of the XVIII -the 60-ies of the ХІХ-th c.)

Thesis for a candidates degri in Historiy by speciality 07.00.01 History of Ukraine -Institute for Ukrainian studies named after I. Krypiakevych Ukrainian National Acadera of Science - Lviv, 2000.

The activity of the only (for 1848) secular institution of the Ukrainian people - Lvi1 Stauropigian institute has been studied in the broader context of socieo-political, religiou and cultural life of Galicia at the end of XVIII - 60-ies of the XIX th c. The dissertatioi deals with the evolution of Stauropigian’s legal status accoding to the Austrian legislation its internal structure, financial-economic activity, religious, publishing, educational activit; of the Institute and its role in the process of the Ukrainian national renival. Stauropigi; was described as an institution which united representatives of Ukrainian intellectual elite as a patron of Lviv Assumption church, as an owner of the Ukrainian book shop an< school for Ukrainian children, as the one that enjoyed considerable respect among Galiciai society, played a noticeable role during the “Spring of the nations” in the years 1848-1849 It was shown that the Institute gradually lost its former positions and passed a considerabi part of its functions to new, mainly nationally oriented forces. This happened as a resaul of the ideological and organizational transformation in the national movement in the 50 60-ies of XIX th c. end forming of two leading social-political trends (Russophiles ant narodovtsi).

Key words: Lviv Stauropigian Institute, the Ukrainian national movement in Galicia cultural-educational institutions, religious reforms.