автореферат диссертации по философии, специальность ВАК РФ 09.00.11
диссертация на тему: Древнейшие христианские памятники истории и культуры Киева в созидании государственности Руси (конец Х - первая половина XI в.)

Полный текст автореферата диссертации по теме "Древнейшие христианские памятники истории и культуры Киева в созидании государственности Руси (конец Х - первая половина XI в.)"

ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ ІМЕНІ Г.С. СКОВОРОДИ НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇЩІ

' ' 0

і. 0/,

*/ ,

УДК 281.9 (477) + 947 (477)

НІКІТЕНКО Мар’яна Михайлівна

НАЙДАВНІШІ ХРИСТИЯНСЬКІ ПАМ’ЯТКИ ІСТОРІЇ І КУЛЬТУРИ КИЄВА У ДЕРЖАВОТВОРЧОМУ ПРОЦЕСІ РУСІ (КІНЕЦЬ X - ПЕРША ПОЛОВИНА XIСТ.)

Спеціальність 09.00.11 - релігієзнавство

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Київ - 2000

Дисертацією е рукопис

Робота виконана на кафедрі музеєзнавства та охорони пам’яток історії і культур Київського національного університету культури і мистецтв й у Відділені релігієзнавства Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України.

Науковий керівник Надтока Геннадій Михайлович,

доктор історичних наук, старший науковий співробітник Відділення релігієзнавства Інституту філософи ім. Г.С. Сковороди НАН України

Офіційні опоненти Ричка Володимир Михайлович,

доктор історичних наук, провідний науковий співробітник Інституту історії України НАН України

Преловська Ірина Миколаївна, кандидат історичних наук, науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевськог НАН України

Провідна установа Київський національний університет

ім. Тараса Шевченка (кафедра давньої та нової історії України)

Захист відбудеться 5 травня 2000 р. о 14 годині на засіданні Спеціалізован вченої ради Д. 26. 161. 03 в Інституті філософії ім. Г.С. Сковороди НАН Украй (01001, Київ - 1, вул. Трьохсвятительська, 4) .

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту філософії і Г.С. Сковороди НАН України ( 01001, Київ - 1, вул. Трьохсвятительська, 4)

Автореферат розісланий 5 квітня 2000 р. ^ / ,

Голова Спеціалізованої вченої ради, (/</1/У

доктор філософських наук 0/ Колодний А.М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. На порозі третього тисячоліття християнської ери в усій своїй актуальності постає питання про роль і місце української держави у всесвітній історії.

Історична доля України була тісно й органічно переплетена з історією православної Церкви: християнство стало важливим чинником державотворення в Україні на всіх його етапах. Недаремно стрімке входження Київської Русі в коло наймогутніших європейських держав відбулося в період запровадження на її теренах християнства. Хрещення Київської держави стало важливим підгрунтям небувалого розквіту її культури, що втілила у собі найвищі прояви духовної і матеріальної творчості давньоукраїнської людності.

Кращі здобутки києворуської культури відобразилися у грандіозних соборах Київської Русі, у давньоруських літописах, створених за княжим замовленням. Княжа влада в тих історичних умовах відіграла вирішальну роль у розбудові державності і культури Русі.

Створена Володимиром Великим Київська ранньофеодальна держава ще не мала мідних економічних і політичних зв’язків між своїми окремими частинами. Для її консолідації необхідною була висока національна ідея, розвинена патріотична свідомість. Саме така ідея яскраво виявила себе у давньокиївських творах літератури і мистецтва, тісно пов’язаних між собою єдністю погляду на історію.

Закономірно, що на всіх переламних етапах вітчизняної історії погляди національно свідомих державних і церковних діячів, представників науки і культури зверталися передусім до найдавніших пам’яток Києва - столиці Русі. Інтерес до києворуської культурної спадщини посилюється в Україні у XVII ст., в добу широкого розвою національно-визвольного руху і найбільш яскраво виявляється в діяльності митрополита Петра Могили. Зростанням національної самосвідомості можна пояснити і той надзвичайний інтерес наукової громадськості до київських пам’яток великокняжого періоду, який спостерігаємо у XIX - XX ст. Нині, із здобуттям Україною незалежності й становленням її як самостійної демократичної держави, з’явилась можливість по-новому осмислити доленосні моменти національної історії, звільнившись від офіційних догм, від сприйняття києворуської дійсності, її пам’яток з позицій імперського універсалізму, державного атеїзму, “класового підходу”. Отже, нагальним завданням історичної науки є розширення кола джерел і осмислення на новому рівні генези національного державотворення.

Найбільш адекватно відображують ту добу найдавніші пам’ятки Києва, які виникли на початковому етапі християнізації Русі. Інформація, вміщена в ці пам’ятки, може стати підгрунтям для вирішення багатьох загальних і окремих проблем історії та культури зазначеної доби. Саме ця обставина актуалізувала вибір теми дисертаційного дослідження, надала їй теоретичного, пізнавального і практичного значення.

Отже, є сенс розглянути генезу національного державотворення через призму ідеології, закодованої у відповідних творах літератури і мистецтва загальнодержавного значення. Хоча названі пам’ятки вивчалися науковцями у багатьох аспектах, однак проблема першопочатків національного державотворення, що виникли на грунті християнства, ще майже не досліджувалася шляхом розшифрування вміщеної в них інформації як прояву цілісної ідейної програми.

Об’єктом дисертаційного дослідження виступають такі пам’ятки історії і культури Києва як “Промова філософа” - найдавніший твір києворуської літератури, що виник наприкінці X ст. і зберігся у складі “Повісті врем’яних літ”, а також головні церковно-політичні та релігійні осередки держави - Десятинна церква і Софія Київська. До кола досліджуваних об’єктів входять також інші пам’ятки сакральної архітектури - перший Михайлівський храм Києва, Золоті ворота з надбрамною церквою Благовіщення, Георгіївська та Ірининська церкви, а предметом історичного аналізу є місце і роль згаданих пам’яток у давньоруському державотворчому процесі та в утвердженні християнства на Русі.

Хронологічні рамки дисертації охоплюють епоху розквіту Київської Русі, що припадає на кінець X - першу половину XI ст. Саме в даний період небаченого розмаху набула цілеспрямована творча розбудова держави, а народжені цією добою київські пам’ятки найбільш яскраво відобразили у собі концептуальні ідеї церковно-політичного та релігійного характеру.

Зв’язок роботи з науковими програмами. Дисертаційне дослідження виконувалося в рамках наукових розробок Київського національного університету культури і мистецтв “Християнство і культура” та Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України, зокрема колективної праці “Християнство в контексті історії духовності українського народу”.

Дисертант ставить за мету визначення місця і ролі найдавніших християнських пам’яток Києва у генезі національного державотворення.

Загальній меті дослідження підпорядковані наступні завдання:

- охарактеризувати сучасний стан наукової розробки проблеми та запропонувати нові підходи до її поглибленого дослідження;

з

- розглянути “Промову філософа” в історико-релігієзнавчому контексті та атрибутувати Гі як історичний документ;

- дослідити взаємозв’язок пам’ятки з акцією особистого навернення Володимира для уточнення об’єктивної картини хрещення Русі;

- простежити відповідність храмобудівної програми Києва загальному процесу становлення етноконфесійної ідентичності Русі;

- обгрунтувати державно-соборний характер київських першохрамів, пов’язаний з виникненням митрополії Русі;

- визначити сакрально-меморіальну функцію першохрамів.

Методологічну та теоретичну основу дослідження складають універсальні принципи об’єктивності й історизму. їх реалізація грунтується на конфесійній неупередженості, визнанні права людини на свободу совісті, дослідженні релігійних і соціальних явищ у їх стадіальному розвитку та взаємозв’язку. Автор виходить з оцінки християнства як явища передусім духовної культури, запровадження якого на Русі мало свою етнічну специфіку, зумовлену самобутністю духовного життя східнослов’янського суспільства.

З огляду на своєрідність пам’яток, автор розглядає їх:

- з урахуванням особливостей середньовічної ментальності;

- у руслі вітчизняної православної традиції;

- у контексті взаємодії літератури і мистецтва як засобів відображення історичної дійсності;

- враховуючи синтез універсального і етнічного.

Важливим концептуальним підгрунтям дисертації слугували теоретичні розробки, представлені в працях В. Бондаренка, А. Глушака,

О. Крижанівського, А. Колодного, В. Лубського, Ю. Мицика, В. Нічик, П.Панченка, О.Реєнта, В. Рички, Д. Степовика, В. Ульяновського, Л. Филипович, Н.ІИип, П.Яроцького та інших, що відзначаються оцінкою релігії як невід’ємної складової духовного життя суспільства, характеристикою основних тенденцій історичного розвитку православ’я, православної Церкви в Україні.

У роботі задіяно комплекс дослідницьких методів як загально -, так і конкретнонаукових, теоретичних і емпіричних. Дослідження грунтується на методах порівнянь, аналогій і синтезу, індивідуалізації й узагальнення, актуалізації й сішхронізації. З різновидів аналітичного методу застосовується джерелознавчий, історіографічний, пам’яткознавчий (натурні дослідження пам’яток), релігієзнавчий та культурологічний.

Наукова новизна дослідження. Дисертація є першим в історіографії комплексним дослідженням місця й ролі літературних і мистецьких

пам’яток християнізації Русі в генезі національного державотворення. Зроблено висновок, що відповідні пам’ятки Києва кінця X - першої половини XI ст. мислилися як сакральна субстанція Київської держави і належали до цілісного концептуального задуму, котрий стверджував і освячував її вступ у всесвітню історію християнської ойкумени.

Автором обгрунтовано низку теоретичних положень, які відзначаються науковою новизною і виносяться на захист:

- першопочатки вітчизняного державотворення на християнських засадах знайшли відображення у “Промові філософа” - найдавнішому творі києворуської літератури. Пам’ятку вперше атрибутовано як конкретний історичний документ, пов’язаний з охрещенням Володимира. Її визначено як текст, складений на основі оглашального слова (катехізми) Володимира. З’ясовані науковцями подібність “Промови” до пам’яток хрещення болгарського царя Бориса та її лінгвістичні особливості дозволили аргументувати висновок про тогочасне існування у рамках “слов’янського проекту” спеціального тексту, призначеного для оглашения кпязя-неофіта. Доведено, що відповідний, складений у Візантії документ, був використаний у Великій Моравії, Болгарії і на Русі; при укладанні зводу 996-997 рр. він у відредагованому вигляді був включений до літопису. Ядром зводу стало сказання про хрещення Русі, складене на підгрунті документів Володимирового хрещення - катехізми та Символу віри, що, очевидно, мало знаменувати народження новоосвяченої державності в контексті укладення її зверхником Завіту з Богом;

- підтверджено точку зору тих істориків, котрі обстоюють охрещення князя в два етапи, з попереднім оглашениям; констатується об’єктивність давньоруських звісток щодо дати та місця навернення Володимира: 987 р., який випливає з даних “Читання” про Бориса і Гліба Нестора та з “Пам’яті і похвали” Володимиру Якова Мніха, - це рік оглашения Володимира у Києві або Василеві; 988 р., що фігурує у літопису, чи 989 р., згаданий у “Пам’яті і похвалі” як рік взяття Корсуня, - це рік охрещення князя в Херсонесі;

- подальший процес державотворення відобразився у забудові Києва за доби Володимира і Ярослава. Зміст їхньої містобудівної програми, в основі якої лежав єдиний задум, що виник за часів Володимира, був визначений потребою встановлення етноконфесійної ідентичності Русі. Перегук згаданої програми з константинопольським прототипом був викликаний не суперництвом з “другим Римом”, а необхідністю відтворення сакральної моделі Константинополя як “нового Єрусалиму” на київському терені. Забудова Києва маніфестувала появу на історичній арені нового “народу Божого” і вводила цей народ у духовний космос “нового Єрусалиму”;

- державно-соборний характер Десятинної церкви і Софії Київської був обумовлений необхідністю функціонування Київської митрополії, що знайшло відображення в монументальному комплексі першохрамів. Всупереч існуючим у науці концепціям про первісне резидування митрополії Русі у Переяславлі або про виникнення її не раніше 1037р., у дисертації доводиться слушність гіпотез тих істориків, котрі обстоюють думку про заснування митрополії Русі незабаром після її хрещення і резидування кафедри в Десятинній церкві. Висунуто й аргументовано тезу про виникнення наприкінці X ст. титулярних митрополій у Переяславлі й Чернігові. Функціонування митрополії у Києві наприкінці X ст. було забезпечено зведенням тут двірцевої Десятинної церкви та відокремленого від княжого дитинця дерев’яного Михайлівського монастиря, де містився осідок митрополита. Державно-соборну функцію Десятинної церкви, а також роль митрополичого осідку перебрав на себе кафедральний Софійський монастир, задум якого виник за часів Володимира Хрестителя. З’ясовано об’єктивність свідчень вітчизняних джерел про те, що ім’я першого митрополита Русі було Михаїл (на противагу поширеній в історіографії гіпотезі про першого руського митрополита Феофілакта);

- сакрально-меморіальна функція київських першохрамів відбилася в їх присвяті, освяченні та ідейно-художній образності. Першохрами глоріфікували і увічнювали хрещення Русі, а також освячували під своїми склепіннями загальнодержавні церковно-політичні інститути та акції: Софія Київська, яка втілювала вшцу Мудрість, державність і церковність Русі, стала осередком книжності та знання; княжа Десятинна церква відіграла роль пантеону Русі та усипальні Рюриковичів. Доведено, що початок києворуському пантеону покладено вже за часів Володимира, а не Ярослава, як стверджується в науковій літературі. Підгрунтям створення Десятинного пантеону місцевих святих була ідея хрещення Русі; персонажами пантеону мали стати: Ольга - предтеча руського християнства, варяги Федір та Іоанн - київські первомученики, Володимир і Анна - рівноапостольні хрестителі Русі. Сакрально-меморіальна функція першохрамів відіграла вирішальну роль у народженні ідеї Святої Русі. У києворуській ментальності поняття Святої Русі ідентифікувалося з духовно-політичною концепцією Києва як “нового Єрусалиму”.

Теоретичне значення дисертації обумовлене тим, що в ній поставлено і розкрито комплекс проблем, які дали змогу на новому рівні осмислити та конкретизувати тезу про визначальну роль християнізації Русі у розбудові її державності та культури. Поглиблено розуміння впливу православної традиції взагалі та церковно-політичної концепції

Київського християнства зокрема на процес вітчизняного державотворення.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що її результати можуть бути використані в подальших релігієзнавчих дослідженнях, у працях з історії України, при розробці відповідних курсів і спецкурсів, у науково-просвітницькій роботі. Матеріали і висновки дисертації сприятимуть глибокому розумінню вітчизняних державотворчих традицій й пошуку державними і релігійними установами оптимальних шляхів цього процесу у сучасній Україні.

Апробація результатів дослідження. Основні положення і висновки дисертації оприлюднені автором на різного рівня конференціях та симпозіумах, зокрема: “Гуманізм. Людина. Творчість” (Дрогобич, 1995); Музейні читання. Наукова конференція Музею історичних коштовностей України - філіалу Національного музею історії України (Київ, 1996); “Иностранцы в Византии. Византийцы за рубежами своего отечества” (Москва, 1997); “Християнство в контексті історії і культури України” (Київ, 1997); міжнародній християнській асамблеї “Заповідь нову даю вам: любіть один одного” (Київ: 1998); “Християнство і духовність” (Київ, 1998); “Києво-Печерський патерик як феномен монастирської культури” (Київ, 1998); IV Міжнародному конгресі україністів (Одеса, 1999).

Дисертація обговорювалася на засіданні відділу релігійних процесів в Україні Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України.

Публікації. Основний зміст дисертації викладено в статтях, вміщених у наукових виданнях та журналах (11), в матеріалах і тезах конференцій (4).

Структура дисертації і послідовність викладення матеріалу зумовлені логікою дослідження, його метою і завданнями. Робота складається із вступу, трьох розділів, висновків і бібліографії. У першому розділі здійснено історіографічний та джерелознавчий аналіз поставлених у дисертації проблем. Другий розділ містить аналіз концепції початкового етапу державотворення на християнських засадах, відображеної у “Промові філософа”. Це дало змогу перейти у третьому розділі до грунтовної характеристики ролі і значення першохрамів Києва у розбудові давньоруської державності. Розкриваються їх державно-соборний характер і сакрально-меморіальна функція. Загальний обсяг роботи без списку використаних джерел і літератури - 150 стор. Список використаних джерел і літератури включає 376 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтовується актуальність теми дисертації, викладені загальні положення про стан наукової розробки теми, визначаються об’єкт і предмет дослідження, його хронологічні межі; формулюються мета і завдання роботи; розкривається теоретико-методологічна база дослідження; визначаються наукова новизна, методологічна та теоретична база дисертації, її теоретико-практичне значення, форми апробації наукових результатів та структура роботи.

У першому розділі - “Історіографія і джерела”- представлено докладний огляд літератури і джерел, який розпочинається аналізом досліджень, присвячених загальним проблемам генези вітчизняного державотворення на християнських засадах, зокрема: передумовам та особливостям запровадження християнства на Русі (Д.Багалей, М.Брайчевський, В. Беляєв, В. Косик, М. Котляр, А. Кузьмин, В. Зубарь, Ю. Павленко, І. Шевченко та інші), початковому формуванню церковної організації та її взаєминам з княжою владою (Євгеній (Болховітінов), Макарій (Булгаков), Є. Голубинський, В. Болотов, А. Карташов, Л.Мюллер, А. Поппе, І. Власовський, Я. Щапов), політиці, економіці, культурі періоду (С.Соловйов, В. Ключевський, М. Костомаров, А.Шахматов, М. Грушевський), особливостям становлення релігійної й політичної ідеології Київської Русі (С. Дурилін, Д. Лихачов, С.Аверинцев, Г. Федотов, І. Чичуров, О. Толочко, В. Горський, Н. Лисовий), а також русько-візантійським церковно-політичним і культурним стосункам (В.Васильєвський, М.Левченко, Д. Оболенський, К. Жоливе -Леви).

У дисертації приділено особливу увагу новітнім працям українських науковців, які розглядають найдавніший період релігійного і церковного життя в Україні (А. Колодний, А. Глушак, Є. Харьковщенко, В. Ричка,

Н.Шип, П. Яроцький).

Частина праць пов’язана з функціонально-конфесійною специфікою православної Церкви ( Амвросій, М. Арранц, А. Голубцов, А. Дмитриєвський, В. Долоцький, П. Лебєдєв, І. Попов).

Зазначені праці важливі для нашого дослідження тим, що розкривають загальні тенденції розвитку церковно-релігійної системи Київської Русі, сприяють глибшому розумінню ролі й місця найдавніших християнських пам’яток Києва у державотворчому процесі.

Другу, основну, групу досліджень складають києвознавчі студії, більшість з яких присвячена вивченню київських старожитностей. Якщо дослідження XIX - першої третини XX ст. мають здебільшого довідково

- фактологічний характер (М. Максимович, М. Закревський, М.Сементовський, К. Шероцький), то наукові києвознавчі розробки

радянського та пострадянського періодів зазвичай являють собою спеціальні праці, що торкаються проблем археології ( М. Каргер, Б.Рибаков, П. Толочко, М. Сагайдак), історії архітектури та мистецтва (Ю. Асєєв, Г. Вагнер, В. Лазарєв, Г. Логвин, О. Комеч, А. Якобсон), писемності та літературознавства (А. Львов, С. Висоцький, А. Молдован).

І все ж у контексті названих студій були поставлені численні питання дотичні проблемі генезисних коренів національного державотворення та мали місце спроби їх вирішення. Так, питаннями формування сакрального середовища давнього Києва займалися Б.Рибаков, М. Боровський, О. Моця, В. Ричка. Історичну топографію, економічний, соціально-політичний, демографічний і культурний розвиток Києва вивчали П. Толочко, Г. Івакін, І. Мовчан. Значна увага приділялась питанню датування Софії Київської (Д. Айналов, М. Каргер, П. Толочко, Г. Логвин, О. Комеч, П. Раппопорт, А. Поппе, Н. Нікітенко), проблемам архітектурного вирішення та ідейно-декоративної програми першохрамів (Ю. Асєєв, Г. Вагнер, В. Лазарєв, С. Висоцький), найдавнішої руської книгозбірні та скрипторія при Софії Київській (П.Толочко. В. Ачкасова), формуванню Десятинного пантеону (О.Хорошев, Г. Федотов, В. Горський).

Проте наявні наукові здобутки не дають цілісного уявлення про місце і роль найдавніших київських пам’яток у генезі національного державотворення, що значно обмежує джерелознавчі можливості останніх. Не здійснений комплексний історико-релігієзнавчий аналіз пам’яток як невід’ємних компонентів києворуської державності, не осмислена їх роль у становлені етноконфесійної ідентичності Русі, а відтак - у духовному поступу особи і суспільства.

Джерельну базу дисертації склали:

1. Архітектура та монументальний живопис найдавніших християнських святинь Києва: Десятинної церкви, Софії Київської, Золотих воріт з надбрамною церквою Благовіщення, а також результати археологічних досліджень інших київських пам’яток. Зазначений комплекс джерел сприяє розумінню місця й ролі першохрамів у формувати сакрального середовища християнського Києва та дає змогу отримати унікальну інформацію, вміщену в їхні архітектурно-стінописні комплекси для з’ясування динаміки становлення давньоруської релігійної ментальності. Для уточнення хронології утвердження культу покровителя Києва - Михаїла Архангела розглядаються графіті Софії Київської, а також найдавніші київські актові печаті.

2. Архівні джерела: матеріали Інституту рукописів Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського НАН України і Центрального державного історичного архіву України (м. Київ). Містять дані стосовно

фонду Софійської бібліотеки XVII - XIX ст., що відображує київську книжну традицію, а відтак дає можливість конкретизувати наші уявлення про давню Софійську книгозбірню. Залучені також документи Київської консисторії і Софійського монастиря XVIII ст. про збереження давньокиївської традиції шанування хрестителів Русі - св. Володимира і св. Михаїла, митрополита Київського.

3. Вітчизняні літописи: Лаврентіївський, Іпатіївський,

Новгородський, Псковський, Софійський, Воскресенський, Никоновський, Рогозький, Львівський, Никанорівський, Радзивілівський, літопис Авраамки, Московський літописний звід, Устюзький і Вологодський літописи, Літописець Переяславля Суздальського, Степенна книга, Київський Синопсис. Дана група джерел відображує головні етапи християнізації Русі, містить багатий фактичний матеріал щодо церковно-політичного і культурного життя ранньосередньовічного Києва, інформує про появу та функціонування київських першохрамів, а також про пов’язані з ними державотворчі акції.

4. Пам’ятки давньоруської літератури: агіографічні та інші церковні твори (“Читання” про Бориса і Гліба Нестора, “Пам’ять і похвала князю руському Володимиру” Якова Мніха, церковний Устав Володимира, “Слово про Закон і Благодать” та “Сповідання віри” Іларіона, служба з акафістом св. Володимиру, Місяцеслови, Прологи, Києво-Печерський патерик, “Повість про Царгород”, “Сказання про Софію Цареградську”, паломницька проза). Цей блок джерел містить оригінальні свідчення про події хрещення Русі, становлення Київської християнської держави та її Церкви, найдавніше літописання, забудову Києва в контексті формування етноконфесійної ідентичності Русі, зв’язок давньоруської і візантійської релігійної та церковної традицій.

5. Іноземні джерела - візаіггійські, східні, західноєвропейські. Більшість з них належить перу учасників і очевидців подій початкової історії Давньоруської держави. Серед візантійських джерел IX - ХП ст. -хроніки Іоанна Скіліци та Іоанна Зонари, твори патріарха Фотія, імператора Константина VII Багрянородного, істориків і царедворців Лева Диякона, Михаїла Пселла та ін. Важливими є списки єпископій, у яких зафіксовано заснування митрополії Русі наприкінці X ст. Залучено також візантійські агіографічні твори і літургійні тексти - Апостольські Постанови, тлумачення на літургію, оглашальні та тайноводствені слова, які містять у собі цінну інформацію щодо катехізації язичників.

Східні джерела представлені повідомленнями арабських авторів XI-ХШ сг. - Ях’ї Антіохійського, Абу Шуджа ар-Рудраварі, а також вірменського історика Степаноса Таронського (Асохіка). До числа західноєвропейських джерел входять хроніки XI ст., що належать

німецьким єпископам Тїтмару Мерзебурзькому та Адаму Бременському, няйдавніша польська хроніка Аноніма Галла (поч. XII ст.), скандинавські саги - ці документи торкаються подій християнізації Русі і містять цікаві подробиці про Київ, його князів кінця X - першої половини XI ст. Свідчення про пам’ятки давнього Києва наводять і пізньосередньовічні автори - архідиякон Павло Алеппський, польський історик Ян Длугош, німецькі подорожани Мартин Груневег і Еріх Ляссота.

Отож, джерельна база означеної теми, зважаючи на її видову різноманітність та змістову насиченість, відкриває можливості для глибокого та різнобічного дослідження найдавніших християнських пам’яток Києва у державотворчому процесі Русі кінця X - першої половини XI ст.

У другому розділі - “Промова філософа” - найдавніший історичний документ про хрещення Володимира Святославича” - здійснюється атрибуція цієї пам’ятки та введення її до наукового обігу для уточнення об’єктивної картини хрещення Русі.

Насамперед йдеться про історичні передумови виникнення пам’ятки та акцентується комплекс чинників, який викликав її до життя . Після запровадження на Русі християнства на її теренах розповсюджуються численні твори візантійської християнської літератури, які були перекладені у Болгарії діячами “золотого віку” болгарської літератури. У процесі рецепції східнохристиянської книжної традиції на Русі з’являються перші оригінальні твори, до числа яких належить “Повість врем’яних літ”. В її складі зберігся Початковий звід 996-997 р., що містить у собі “Промову філософа”.

Далі наведена характеристика цієї пам’ятки та її наукова оцінка. Показано, що центральне місце у Початковому зводі кінця X ст. належить сказанню про Володимирове хрещення, яке є стрижньовим і для всієї “Повісті врем’яних літ”. Головним у сказанні є фрагмент, який називають “Промовою філософа”, вміщений у розповідь про прихід до Володимира представників різних вір; згідно з літописною концепцією, саме промова грецького місіонера спонукала Володимира прийняти православну віру.

Звертаючись до проблеми атрибуції “Промови” в історико-конфесійному аспекті, дисертантка розглядає особливості древнього обряду хрещення. На підгрунті джерельних даних авторка дисертації підкреслює, що згідно з візантійською церковною практикою дорослого хрестили лише після навчення його вірі або оглашенні (грецьк. -“катехізис”), яке розглядалось як попередній етап хрещення, після чого мав проминути певний час до прийняття самого таїнства. Дисертантка наводить візантійські оглашальні слова (катехізми), з якими місіонери

звертались до неофітів і вперше аргументує думку, що саме з ними перегукується за своїм змістом “Промова”. Відтак висувається гіпотеза, що за часів патріарха Фотія - активного провідника політики християнізації слов’ян, був розроблений спеціальний текст, призначений для оглашения князя-неофіта. Цей візантійський документ у IX ст. був застосований у Великій Моравії і в Болгарії, а наприкінці X ст. - на Русі, де зберігався у княжому чи митрополичому архіві і при укладанні зводу 996-997 рр. він у відредагованому вигляді був включений до літопису.

Звернено увагу на те, що “Промова” за своїм змістом і побудовою близько стоїть до древнього канону антіохійської літургії, яка збереглась у Апостольських Постановах. Ця літургія ще позначена аріанськими рисами, притаманними Символу віри, який був викладений Володимиру. На думку дисертантки, у документах Володимирового хрещення відбився доробок антіохійських катехетів доби масового прилучення людей до християнства, який проник на Русь через кирило-мефодіївську традицію. Це пояснює збереження у “Промові” дати Різдва Христового за ангіохійською ерою.

За припущенням дисертантки, відбиттям обряду оглашения Володимира є епізод із запоною, на якій було зображено Страшний суд. Тема Страшного суду осмислена у літургії оглашених, як про те свідчить “Тлумачення на Божественну літургію” Максима Сповідника. Дисертантка припускає, що на ранніх стадіях існування християнства у Візантії оглашения неофіта, зокрема в Антіохійській Церкві, завершувалось ілюстрацією йому Страшного суду, а пізніше ця практика була застосована візантійцями у слов’ян. Зокрема про демонстрацію болгарському царю Борису напередодні хрещення картини Страшного суду розповідають візантійські хроніки X - XI ст.

Дисертантка припускає, що в основу Найдавнішого зводу кінця Хет., складеного при Десятинній церкві, було покладено Сказання про хрещення Русі, яке увібрало в себе документи, пов’язані з особистим наверненням Володимира. Маються на увазі тексти його оглашения та Символу віри, які стали сакральним ядром Сказання. Перший з них означає Слово Боже, звернене до Володимира, другий - відповідь князя Богу, тобто йдеться про укладення народом Русі, уособлюваним Володимиром, Завіту з Богом. Таким чином, “Промова філософа” є яскравим прикладом симбіозу універсального і національного, києворуським перекладом “Біата ОгЙюсіоха”

Водночас “Промова” являє собою унікальний історичний документ, який дає змогу наблизитись до відтворення об’єктивної картини хрещення Володимира.

У цьому зв’язку дисертантка аналізує свідчення вітчизняних та іноземних джерел щодо обставин хрещення Русі. Введення до числа джерел гіпотетичної катехізми Володимира, що стала протографом “Промови філософа”, дозволяє говорити, що обидві дати хрещення Володимира, які фігурують у давньоруських джерелах, є істинними: 987р. (“Читання про Бориса і Гліба” та “Пам’ять і похвала” Володимиру) - це час оглашення Володимира у Києві чи Василеві, а 988-989 р. (ПВЛ, НПЛ)

- це рік навернення його в Корсуні.

Такий перебіг подій підтверджують іноземні джерела, свідчення яких у цьому контексті докладно аналізуються в дисертації. Отже, літопис, а також інші джерела не заперечують, а підтверджують і доповнюють одне одного, подаючи загалом достовірну інформацію щодо подій хрещення Русі.

У третьому розділі - “Першохрами Києва у розбудові давньоруської державності” - простежується зв’язок храмобудівної програми Києва із встановленням етноконфесійної ідентичності Русі, обгрунтовується державно-соборний характер Десятинної церкви і Софії Київської та виявляється їх сакрально-меморіальна функція.

Перш за все піддано аналізу феномен динамічної розбудови християнської Русі. Розглядаючи релігійний чинник цього процесу, авторка відзначає виключну роль Старокиївської гори у духовному житті східного слов’янства, сакрально запрограмований характер її забудови.

Виявлений археологами комплекс княжих палаців довкола Десятинної церкви засвідчує синтез у містобудівній програмі сакральних і державницько-репрезентативних ідей. Дисертантка зазначає, що репрезентація києворуської державності мусила відповідати ментально-конфесійним нормам православної ойкумени, тому забудова Києва має аналогії у межах Візантійської співдружності (The Byzantine Commonwealth). Саме у цьому релігійному ареалі атрибутом суверенної державності були кафедральні Софійські храми, зведені у головних містах країн або земель. Перегук містобудівної програми Володимира і Ярослава з константинопольським прототипом був зумовлений не імперськими інтенціями Києва, а потребою встановлення етноконфесійної ідентичності Русі. У давньоруських джерелах немає зіставлення Києва з “другим Римом”, зате вже з доби Володимира зустрічається ототожнення столиці Русі з “другим Єрусалимом”. Як і всій кирило-мефодіївській традиції, ідея “трансляції імперії” була чужою політичній думці Київської держави. Загалом духовно-політична концепція Києва веде до традиції Володимирового княжіння, що дозволяє вбачати у його забудові наявність цілеспрямованої програми, засади якої сягають доби хрещення Русі.

Конкретизуючи зміст цієї програми, дисертантка зупиняється на розгляді місця, ролі й значення першохрамів.

Саме з Десятинною церквою і Софією Київською пов’язаний ключовий момент становлення християнської Русі - заснування Київської митрополії. Ці храми були головними осередками церковно-політичного житія Русі, тобто мали державно-соборний характер.

Здійснене дослідження київських пам’яток дозволяє вважати переконливою думку тих науковців, котрі обстоюють заснування митрополії Русі незабаром після її хрещення і резидування кафедри у Києві, а не у Переяславлі. Вірогідно, у Переяславлі і Чернігові - головних центрах Південної Русі, які разом з Києвом складали серцевину Київської держави, виникли титулярні митрополії, однак не у другій половині ХІст., а наприкінці X ст. Популярний у Візантії інститут титулярних митрополій добре відповідав вимогам християнізації Русі та її державним цілям.

Функціонування митрополії у Києві було забезпечено чинниками як суспільно-політичного, так і матеріального характеру, зокрема завдяки побудові двірцевої Десятинної церкви, а також зведенню поруч з нею відокремленого від княжого дитинця і надійно захищеного дерев’яного Михайлівського монастиря, де був осідок митрополита. Звернення до київських пам’яток дає змогу вважати правдивими свідчення давньоруських джерел, що ім’я першого митрополита Русі було Михаїл. З огляду на те, що Десятинна церква лише тимчасово могла бути митрополичим кафедралом, імовірно, вже за часів Володимира було задумано зводити кам’яний Софійський собор, який перебрав державно-соборну функцію Десятинної церкви і роль кафедрального монастиря, у дерев’яних будівлях якого розмістилися митрополичі служби.

Таким чином, інституалізація руської церковної організації синхронізувалася зі становленням Київської держави, що обумовило ієрархічне оформлення Церкви, яке відповідало системі світської влади. Водночас це забезпечило швидкі темпи вказаних процесів, а також тісний союз держави і Церкви. Локалізація та умови функціонування митрополії свідчать про високий авторитет Церкви у суспільно-політичному житті Русі, що заклало підвалини української традиції церковно-державних відносин.

Першохрами мали чітко визначену сакрально-меморіальну функцію, яка підлягала літургійному принципу формування єдиної містобудівної програми. Так, в осьовому розміщенні св. Софії, Десятинної і надбрамної Благовіщенської церков, які позначали центр та рубіжні домінанти міста, звучить мотив предстояння Богородиці (покровительки Києва) Христу (Божій Премудрості). Ідея предстояння Христу святих заступників закладена в розташуванні обабіч св. Софії храмів Георгія Побідоносця та

великомучениці Ірині (Ірина - “мир”). У давньоруському “Сказанні про св. Софію Царгородську” стверджується, що Константан Великий (прообраз Володимира), заснувавши Царгород, доручив його покровительству Богоматері і створив три храми: на честь Премудрості, Миру й Сили.

У акафістному контексті єдності Христа і Богородиці вирішено художній образ Софійського собору і Золотих воріт. Останні втілювали символічні мотиви врат, храму і башти це було натяком на комплекс Гробу Господнього в Єрусалимі, який величався “новим і юним Єрусалимом”. Золоті ворота з надбрамною церквою Благовіщення, так само, як і врата вівтаря із сценою Благовіщення, сприймались вратами Спасіння, через які входили у Град Божий (в Акафісті Богородиця іменується “вратами Раю”, “дверями Спасіння”). Ця містобудівна концепція проступає у “Слові про Закон і Благодать” Ьіаріона, який пов’язує між собою створення Десятинної церкви, св.Софії й укріплень із Золотами воротами, увінчаними церквою Благовіщення.

Звернено увагу на те, що в Десятинній церкві була влаштована родова усипальня Рюриковичів, а св. Софія стала місцем першої руської книгозбірні та скрипгорія. Однак і Десятинна церква, де був складений звід кінця X ст., теж мала власну книгозбірню, хоча літопис про це нічого не говорить. На думку дисертантки, це зумовлено певним розумінням у Давній Русі того місця, яке вказані храми посідали у духовному космосі Києва: св. Софія, яка втілювала вищу Мудрість, була образом державності і церковності Русі, стала осередком книжності і знання, а княжа Десятинна церква відігравала роль усипальні харизматичного роду Рюриковичів.

Дослідженням вперше доведено, що створення княжої усипальні у Десятинній церкві пов’язувалось із висунутою за Володимира програмою канонізації києворуських святих. Ідея хрещення Русі, покладена в основу Десятинного пантеону, конкретизувалась підбором святих, які репрезентували основні типи святості християнських подвижників-місіонерів: княгиня Ольга - предтеча руського християнства, варяги Федір та Іоанн - мученики за віру, Володимир і Анна - рівноапостольні хрестителі Русі.

Відтак у духовній атмосфері київських пам’яток народжується феномен Святої Русі як визначення історичного місця її народу в християнському світі. Поширюючись на теренах Київської держави, ідея Святої Русі мала значення консолідуючого фактору у становленні суверенності держави.

Заключну частину роботи складають висновки. Відзначається, що найдавніші християнські пам'ятки Києва - початкове літописання і

першохрами - з найбільшою повнотою виразили ідею богообраності Русі, її тріумфального вступу до кола християнських держав. Освячення через них державного і суспільного життя призвело до зародження ідеїп Святої Русі - ключового поняття в ідеології етноконфесійної ідентичності. В її контексті приватне, особисте сприймалося невіддільним від загальнонародного. Можна стверджувати визначну державотворчу, а відтак і етнотворчу роль цих пам'яток, поява і функціонування яких сприяли швидкій розбудові християнської Русі.

Основні положення і висновки дисертації викладено у публікаціях:

1. Никитенко М.М. Некоторые византийские реалии в культуре древнего Киева (к проблеме крещения Руси) // Иностранцы в Византии. Византийцы за рубежами своего отечества. Тезисы докладов конференции. - М.: Индрик, 1997. - С. 32-33. (0,1 да.).

2. Никитенко М.М. Древнейший киевский документ о крещении князя Владимира ( к проблеме русско-византийских связей) // Міжнародні відносини і проблеми державного будівництва в країнах Європи і Америки. Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. - Бердянськ - Запоріжжя, 1998. - С. 3-9. (0,5 д.а.).

3. Нікітенко М. До питання про першого митрополита Русі - України // Християнство в контексті історії і культури України. Збірка наукових праць. - К, 1997. - С. 21-22. (0,1 д.а.).

4. Нікітенко М. "Віднині є у церкви святі..." // Людина і світ". -1997. - №5-6. - С. 18-22. (0,5 д.а.).

5. Нікітенко М. Перші святі України // Історія України (тижневик). -

1997. -№ 35. - С. 1-3. (0,5 д.а.).

6. Нікітенко М. Найдавніша пам'ятка києворуської літератури // Історія в школах України. Науково - методичний журнал. - 1998. - 4.2. -С. 12-15. (0,4 да.).

7. Нікітенко М.М. Витоки ідейно-художньої образності київських першохрамів // Людина і творчість: гуманістичні вияви. - Дрогобич: Вимір, 1998. -С. 289-302. (1 д.а.).

8. Нікітенко М. Хрещення князя Володимира у світлі нових досліджень // Історія в школах України. Науково-методичний журнал. -

1998.-Ч.З.-С. 8-13. (0,5 д.а.).

9. Нікітенко М. Загадкова "Промова філософа": 1000 років

найдавнішій пам'ятці києворуської літератури // Історія України (тижневик). - 1998. - № 42. - С. 5. (0,3 д.а.).

Ю.Нікітенко М. Богородичний акафіст в ідейній програмі київських першохрамів // Християнство і духовність. - К., 1998. - С. 90-92. (0,3 д.а.).

11.Нікітенко М. Найдавніший києворуський пантеон святах у Десятинній церкві // Доповіді, повідомлення. - К, 1998. - С. 132-137. (0,5д.а.).

12.Нікітенко М. Заснування митрополії Русі в першохрамах Києва // Доповіді, повідомлення. - К., 1998. - С. 169-173. (0,4 д.а.).

13.Нікітенко М. Найдавніший Михайлівський храм Києва // Четвертий міжнародний конгрес україністів. Доповіді та повідомлення: Історія. - Част. 1: від давніх часів до початку XX ст. - Одеса; Київ; Львів,

1999.-С. 31-34. (0,3 д.а.).

14.Нікітенко М. Перші християнські святині Києва: біля витоків національного державотворення // Краєзнавство. - 1999. - № 1-4. - С. 124128. (0,7 д.а.).

15.Нікітенко М. Державно-соборний характер першохрамів Києва // Український релігієзнавчий бюлетень. - 2000. - № 13. - С. 54 - 65. (0,4д.а.).

АНОТАЦІЯ

Нікітенко Мар'яна Михайлівна. Найдавніші християнські пам'ятки історії і культури Києва у державотворчому процесі Русі (кінець X -перша половина ХЗ ст.). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 09.00.11 - релігієзнавство.

Інститут філософії Національної Академії наук України, Київ, 2000.

Дисертація є першим у вітчизняній науці комплексним релігієзнавчим дослідженням місця й ролі найдавніших християнських пам'яток Києва у державотворчому процесі й поширенні християнства на Русі наприкінці X - у першій половині XI ст.

У праці висвітлений феномен пам'яток літератури і мистецтва -"Промови філософа", а також першохрамів Києва - Десятинної церкви, Софії Київської та інших церковних споруд як сакральної субстанції давньоруської християнської державності.

Ключові слова: християнство, православ'я, церква, державність, літописання, сакральне мистецтво, "Промова філософа", Десятинна церква, Софія Київська, релігієзнавче дослідження.

АННОТАЦИЯ

Никитенко Марьяна Михайловна. Древнейшие христианские памятники истории и культуры Киева в созидании государственности Руси (конец Х-первая половина XI в.). Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 09.00.11 - религиеведение. Институт философии Национальной Академии наук Украины, Киев, 2000.

Диссертация является первым в отечественной исторической науке комплексным религиеведческим исследованием места и роли древнейших христианских памятников истории и культуры Киева в созидании государственности и распространении христианства на Руси в конце X - первой половине XI в.

В работе освещен феномен памятников литературы и искусства -"Речи философа", а также первохрамов Киева - Десятинной церкви, Софии Киевской и других церковных сооружений как сакральной субстанции древнерусской христианской государственности.

В контексте атрибуции "Речи философа" показано, что данный памятник, возникший в Византии в эпоху христианизации славян дунайско - балканского региона, в период рецепции на Руси кирилло-мефодиевской традиции был адаптирован как оригинальное произведение древнерусской литературы, включенное в Древнейший свод конца X в.

Доказано, что в основе "Речи" лежит огласительное слово (катехизма), составленное во времена патриарха Фотия для обращения славянского князя - неофита и примененное в IX в. в Великой Моравии и Болгарии, а в конце X в. - на Руси.

Ар1ументирована гипотеза, что ядром свода конца X в. стало Сказание о крещении Руси, включившее в себя документы, которые отразили ключевые моменты обращения Владимира - тексты его оглашения и Символа веры.

Уточнена картина крещения Владимира: князь крестился в два этапа, с предварительным оглашением, что обусловило наличие в древнерусских источниках двух дат его обращения (987 и 988-989 гг.). Пересмотрена существующая в науке скептическая оценка древнерусских известий по этой проблеме и подтверждена их объективность.

Акцентирована взаимосвязь древнейшего летописания с Десятинной церковью и Софией Киевской, отразивших в своей идейной программе концептуальные задачи созидания христианской государственности.

Исследована специфика храмостроительной программы Владимира и Ярослава. Показано, что ее перекличка с константинопольским прототипом обусловлена не имперскими интенциями Киева, а воссозданием на русской почве сакральной модели Константинополя как "нового Иерусалима". Застройка Киева, традиции которой восходят к княжению Владимира, носила характер целенаправленной программы и манифестировала появление на исторической арене нового "народа Божьего".

В процессе анализа государственно-соборного характера Десятинной церкви и Софии Киевской отстаивается точка зрения, согласно которой митрополия Руси возникла в конце X в. и размещалась в Десятинной церкви. Обосновывается вывод о том, что возможность функционирования митрополии обеспечили дворцовая Десятинная церковь и возведенный рядом с ней деревянный Михайловский монастырь - резиденция митрополита.

Впервые рассмотрена проблема сакрально-мемориальной функции первохрамов, которые прославляли крещение руси и освящали под своими сводами общегосударственные церковно-политические институты и акции; София, воплотившая высшую Мудрость, государственность и церковность Руси, стала центром книжности и знания; Десятинная церковь сыграла роль усыпальницы Рюриковичей. Доказывается, что создание усыпальницы в Десятинной церкви связано с выдвинутой Владимиром программой канонизации киеворусских святых: Ольги - предтечи русского христианства, варягов Федора и Иоанна -мучеников за веру, Владимира и Анны - князей-равноапостолов.

Определено, что в духовной атмосфере киевских памятников родился феномен Святой Руси, который стал консолидирующим фактором в становлении суверенного государства.

Ключевые слова: христианство, православие, церковь,

государственность, летописание, сакральное искусство, "Речь философа", Десятинная церковь, София Киевская, религиеведческое исследование.

SUMMARY

Nikitenko М.М. Old Christian Monuments of History and Culture of Kyiv in Statebuilding Process of Rus’ (end of X - the first part of XI c.). -Manuscript.

Thesis on competition of a scientific degree of the candidate of historical sciences by speciality 09.00.11 - religious studies. - G. S. Skovoroda Philosophy Institute of National Academy of sciences of Ukraine (Department of Religious Studies), Kyiv, 2000.

For the domestic religious studies the thesis is the first complex research of the place and role of old Christian monuments of history and culture of Kyiv in statebuilding process and spreading of Christianity into Rus’ at the end ofX-the first part of XI c.

In the work is thrown light on the phenomenon of monuments of literature and art - “Reports of philosopher”, as well the first temples of Kyiv

- the Tithe Church, St. Sophia and other church buildings as the sacred substantion of Old Rus’ Christian Powers.

Key words: Christianity, Orthodoxy, church, State Power, chronicle, sacred Art, “Reports of philosopher”, Tithe Church, St. Sophia in Kyiv, religious studies.