автореферат диссертации по истории, специальность ВАК РФ 07.00.05
диссертация на тему: Этнокультурная характеристика народной вышивки Подолья (конец XIX -30-е годы ХХ в.)

Полный текст автореферата диссертации по теме "Этнокультурная характеристика народной вышивки Подолья (конец XIX -30-е годы ХХ в.)"

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ ІНСТИТУТ УКРАЇНОЗНАВСТВА ім.І. КРИГГЯКЕВИЧА ІНСТИТУТ НАРОДОЗНАВСТВА

УДК391:

ч

^ V*- 746.3 (477.82) (09)

\

Булгакова Людмила Петрівна

ЕТНОКУЛЬТУРНА ХАРАКТЕРИСТИКА НАРОДНОЇ ВИШИВКИ ПОДІЛЛЯ (кінець XIX - 30-і роки XX ст.)

Спеціальність 07. 00. 05 - етнологія

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Львів - 2000

Дисертацією є рукопис Робота виконана у відділі етнографії Інституту народознавства НАН України

Науковий керівник

Павлюк Степан Петрович

член-кор. НАН України, доктор історичних наук, директор Інституту народознавства НАН України.

Офіційні опоненти:

Борисенко Валентина Кирилівна

доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри етнології та краєзнавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка;

Тканко Зеновія Олексіївна

кандидат мистецтвознавства, в.о. професора кафедри моделювання одяг Львівської академії мистецтв.

Провідна установа

Інститут мистецтвознавства, фольклористики т етнології ім. М. Т. Рильського НАН України (відділ“Український фольклорно-етнографічний центр”)

Захист відбудеться “ 14. ” листопада 2000 р. о!5 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 35.222. 01 в Інституті українознавства ім.І. Крип’якевича НАН України (79026, Львів, вул. Козельницька, 4)

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України.

Атореферат розісланий “ 14. ” жовтня 2000 р.

Вчений секретар спеціалізованої вчено

Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження. Українська народна вишивка — культурне явище, що відображає світогляд, художню творчість та історичний розвиток українського народу. Закодована у знаково-символічних графемах міфопоетична картина світу наших предків, відтворювана впродовж віків щораз іншими матеріалами і техніками, збереглася до наших днів в орнаментальній системі вишивки традиційного одягу та ужиткової тканини українців.

Дослідження традиційної вишивки актуальне в плані вивчення етногенезу та етнокультурних зв'язків українського народу, формування й еволюції його традицій та звичаїв і духовної культури загалом.

Водночас, дослідження вишивки на українському традиційному одязі та тканині актуальне не тільки з погляду пізнання національної художньої спадщини, але й має певне загальнолюдське культурне значення і здійснюється вперше як окрема етнографічна тема.

Територія дослідження. Основним критерієм визначення території даного дослідження виступає виявлення основних ознак подільської вишивки і співставлення їх з відповідними ознаками вишивки суміжних регіонів. Хоча крайні межі регіонального типу вишивки певного мірою умовні, все ж, згідно з переважанням елементів власне подільської вишивки (принаймні в її основних типологічних рисах), їх можна окреслити за лінією контурів сучасних адміністративних кордонів Тернопільської, Хмельницької та Вінницької областей.

Хронологічні межі дослідження. Проникнення товарно-грошових відносин, розвиток міграційних процесів в останній чверті XIX ст. обумовили появу нових елементів у матеріальній та духовній культурі населення Поділля, особливо поблизу великих міст та залізниць. Для розкриття комплексу питань пропонованої теми матеріали того періоду (традиційний одяг і тканина) особливо важливі, оскільки, з одного боку, вони ще тісно пов’язані зі стародавніми звичаями, світоглядними засадами та патріархальним устроєм побуту селян, а з іншого—вже позначені інтенсивними впливами промислової стандартизації. Ця обставина і визначила нижню хронологічну межу вказаної теми — кінець XIX ст.

Остаточно український народний одяг та ужиткова тканина у своїй традиційній формі почали зникати в період між Першою та Другою світовими

війнами внаслідок глобальних історичних змін у політичному і соціально-економічному житті в Україні та в Європі загалом. Цим і зумовлена верхня хронологічна межа пропонованої праці — 30-ті роки XX ст.

Методологія та методи дослідження дисертаційної теми грунтуються на принципах історизму, об’єктивності, порівняльного аналізу, узагальнення і синтезу однотипних фактів, спрямовані на наукове утвердження етнічної самобутності українців.

Для розв’язання поставлених у дослідженні завдань були застосовані методи класифікації та типології, що дозволило систематизувати і узагальнити значний фактичний матеріал; картографічний метод — для наочного фіксування усіх елементів традиційної вишивки та виявлення ареалів їх побутування на Поділлі. Графічний метод застосований у розробці аналітичних таблиць, які є невід’ємною складовою дослідження.

Мета дисертації — обгрунтувати тезу, що традиційна вишивка займає одне з найважливіших місць у збереженні та трансмісії етнокультурної спадщини української нації.

Реалізації поставленої мети підпорядковано такі завдання:

виявити і систематизувати всі дані про подільську вишивку кінця XIX-30-х років XX ст.;

- провести предметну класифікацію та створити загальну типологію подільської вишивки;

- проаналізувати українську народну вишивку в системі матеріальної культури, дослідивши народний досвід у послідовності взаємозалежності матеріалу і технік вишивання, топографії вишивки та крою виробів, окремих мотивів і стилістичних особливостей орнаменту вишивки;

- виділити домінантні мотиви в орнаменті подільської вишивки, а також визначити регіональну специфіку стилів орнаменту;

- співставити етнорегіональні матеріали із загальноукраїнським та загальнослов’янським масивом для визначення ґенези та еволюції традиції української народної вишивки.

Об’єктом дослідження є традиційно-побутова культура українського народу.

Предмет дослідження - вишивка в системі матеріальної культури населення

з

Поділля.

Наукова новизна одержаних результатів:

- вперше досліджено українську народну вишивку як етнокультурне явище, що виражає генетичну пам’ять та першовитоки народу;

- запропоновано власну класифікацію та типологію предметного матеріалу;

- з’ясовано, що традиційною ознакою вишивки є її топографія на виробі, чітко регламентована впродовж віків;

- окреслене коло найчастіше вживаних мотивів і елементів орнаментики вишивки Поділля, охарактеризовано їх графемні та стилістичні особливості;

- систематизовано колірне співвідношеня у вишивці північних, центральних, південних, східних і західних районів регіону;

- визначено специфіку подільської вишивки у загальноукраїнському контексті та у порівнянні з аналогами інших країн.

Практичне значення роботи. Результати дослідження можуть бути використані при розробці народознавчих вузівських програм; підготовці відповідних розділів в енциклопедичних, довідкових виданнях; стануть у пригоді для написання науково-методичних посібників, тематико-експозиційних планів виставок і музейних експозицій. Зібрані матеріали будуть корисними організаторам виробництва в осередках народних художніх промислів.

Запропоновані принципи типологічної класифікації української народної вишивки можуть бути використані при створенні електронної бази даних для каталогізації музейних пам’яток — потенційної частини світових інформаційних мереж. •

Особистий внесок здобувана. Першоосновою роботи стали матеріали, зібрані автором в експедиційних виїздах у райони Поділля та інші історико-етнокультурні регіони України упродовж 1986-і 998 рр. Вишивка на традиційному українському одязі та ужитковій тканині вивчалася автором у музейних збірках Державного музею українського народного декоративного мистецтва у Києві, Музеях народної архітектури та побуту в Києві та Львові, Музею етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України, Державному історичному музеї-заповіднику в Кам’янець-Подільську, краєзнавчих музеях Тернополя, Кременця, Острога,

Вінниці та інших містах. Окрім того опрацьовано колекції Українського музею в Нью-Йорку та Стенфорді в США. Усього зібрано і паспортизовано більше 1000 зразків вишивки кінця XIX - 30-х років XX ст., з них половина вперше вводиться в науковий обіг.

У ході роботи було:

- розроблено методику дослідження вишивки на основі класифікації та

типології усіх її чинників;

- систематизовано топографію вишивки на виробах за особливостями їх крою;

- встановлено загальну закономірність колірних уподобань та орнаментальних стилів подільської вишивки;

- з’ясовано регіональну специфіку подільської вишивки у загальнонаціональному контексті та у порівнянні з вишивкою сусідніх народів.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження культурологічно-універсального явища — народної вишивки — є невід’ємним у структурі наукових програм Інституту народознавства НАН України, присвячених вивченню етнічної історії, формуванню та еволюції традицій і звичаїв українського народу.

Результати дисертації апробовано на засіданнях відділу етнографії та Вченої ради Інституту народознавства НАН України. Основні її положення викладені у доповідях, наукових повідомленнях і тезах на міжнародних і всеукраїнських наукових конференціях: 6-та Вінницька обласна історико-краєзнавча конференція (Вінниця, 1988), “Охорона та використанні« пам’яток народного мистецтва” (Хуст, 1988), “Реставрація, консервація, атрибуція пам’яток мистецтва на Україні” (Кам’янець-Подільський, 1989), “Проблеми виявлення, охорона та вивчення пам’яток народної культури” (Кіровоград, 1989), 1-ша Тернопільська обласна історико-краєзнавча конференція (Тернопіль, 1990), ІО-та Вінницька обласна історико-краєзнавча конференція (Вінниця, 1991), “Культура України і слов’янський світ” (Кам’янець-Подільський, 1992), “Проблеми етнографії, фольклору і соціальної географії Поділля” (Кам'янець-Подільський, 1992), 12-та Вінницька історико-краєзнавча конференція (Вінниця, 1993), Міжнародний з’їзд писанкарів “Писанка — символ України” (Київ, 1993), “Історія релігій в Україні” (Київ - Львів, 1995), “Полісся: мова, культура, історія” (Київ, 1996), “Ручнік в прасторе и часе”

(Мінськ, 1998), “У-ті Гончарівські читання (Київ, 1998) і в одинадцяти публікаціях загальним обсягом 5 др. арк.

Структура роботи. Дисертація складається з вступу, чотирьох розділів, підсумкових висновків. Повний обсяг основного тексту - 156 сторінок машинопису. У додатках містяться: список використаних джерел (236 найменування) - 17 с., список ілюстрацій - 12 с., аналітичні таблиці (350рисунків) - 86 с., короткий тлумачний словничок (310 найменувань) - 24 с., каталог українських народних сорочок, що став базовим матеріалом для дослідження (420 найменувань) - 62 с..

Основний зміст роботи.

У вступі обгрунтовано актуальність теми дослідження, визначено його мету й завдання, методологічні засади та джерельну базу, територіальні та хронологічні рамки, висвітлено наукову новизну й практичне значення одержаних результатів, а також особистий внесок здобувача.

Розділ І — “Історіографія та методика дослідження” — складається з двох частин.

У частині 1.1. — “Ступінь опрацьованості проблеми”— проаналізовано літературні джерела середини XIX - кін. XX ст.

Українська народна вишивка Поділля не була спеціальним предметом дослідження вчених, а її характеристика відображала швидше особисті враження, ніж результати глибокого наукового аналізу. Однак про неї зібраний значний за обсягом і різноплановий матеріал народознавцями кількох поколінь.

Першими в українській етнографічній літературі звернули свою увагу на особливості традиційної вишивки Поділля відомі вчені-етнографи Я.Головацький (1877) і П. Чубинський (1877). Хоча вишивку автори розглядали побіжно, зосереджуючись на конструктивних та художніх особливостях народного вбрання, представлений в їх роботах фактологічний матеріал має важливе значення.

Бажання зафіксувати і зберегти для нащадків багатовікове творче надбання українського народу лягло в основу укладання відомими прогресивними діячами культури і мистецтва України О. Косачевою (1876), П.Литвиновою (1878, 1902), М. Шевченко (1883) альбомів зі зразками української народної вишивки. Ці видання не містять достатньо наукових

коментарів, та все ж їх значення неоціненне при використанні статистичного методу в дослідженні вишивки.

Окремі відомості щодо характеру композицій та кольорової гами узорів, технік вишивання побіжно подаються в етнографічних, історико-гсографічних записах польських авторів XIX ст. В.Марчинського (1820), Л.Голембйовського (1830), А. Пшездецького (1841), В. Завадського (1869), С.Баронча (1882), О. Кольберга (1882), В. Затке (1895), В. Мацішевського (1910), Я. Байгера (І899).

В узагальнюючій фундаментальній праці Ф. Вовка (1916) з культури та побуту українського народу подільський матеріал посідає порівняно незначне місце. Проте з позицій тогочасної народознавчої науки вчений зробив дослідження, яке має неабияке методологічне значення щодо загального походження українського традиційного одягу і вишивки на ньому.

Початок наукового опрацювання зібраного матеріалу датується першою чвертю XX ст., коли виходять наукові розвідки про окремі осередки подільської вишивки К. Половцевоїта К. Беренс (1913), О. Прусевича (1916), А. Зарембського (1928), В. Гагенмейстера (1929), В. Білецької (1929), а також праці з мистецтвознавчим підходом до вивчення народної орнаментики М. Біляшівського (1908), Г. Павлуцького (1927) та ін.

Новий етап вивчення своєрідних локальних особливостей народного мистецтва, зокрема вишивки, що характеризується великим нагромадженням фактологічного матеріалу й спробами його наукової інтерпретації, розпочався уповоеннірокизвиходомальбомів(1951; 1952; 1953; 1956; 1960), у яких зібрано типові зразки вишивок з різних районів України, що мають неабияке значення для порівняльного аналізу характерних ознак української традиційної вишивки.

Орнаменту, колориту традиційної вишивки Поділля та порівняння її з аналогами з інших областей України і сусідніх народів присвячені статті Р. Гарасимчука (1957), І. Добрянської та 1. Симоненко (1959), І. Гургули (1966), Т. Гонтар (1975), О. Полянської (1976), Т. Бушиної (1979).

Суттєвий внесок у вивчення регіональних особливостей української народної вишивки внесли К. Матейко (1977), Г. Горинь (1986), Т. Ніколаєва (1988), які у контексті загальної характеристики народного одягу як усієї України, так і окремих її областей, визначають спільні та відмінні риси художньо-стилістичних та технічних особливостей декорування традиційного

вбрання.

Важливе значення для дослідження стильової специфіки орнаменту, його композиційного та колористичного вирішення, особливостей технік вишивання, а також ролі вишивки в художньому оформленні одягу й тканин мають фундаментальні мистецтвознавчі праці Р. Захарчук-Чугай (1988) та Т.Кара-Васильєвої (1993).

З точки зору з’ясування семантики архаїчних мотивів у вишитих орнаментах великий інтерес становляють наукові розробки археологів — дослідників культур неолітичного періоду України, зокрема С. Бібікова (1953), К. Черниш (1959), Т. Пассек (1961а), Т. Мовші (1973) та ін.

У загальнотеоретичному осмисленні проблем, порушених у дисертації, основою стали дослідження українських й зарубіжних вчених В. Наулка (1965), П. Богатирьова (1971), С. Сидорович (1979), Г. Маслової (1978), Т. Косміної (1980), Л. Чижикової (1988), І. Матвіяса (1990), С. Павлюка (1991, 1995), Р.Кирчіва(1994).

Історіографічний аналіз засвідчує, що різні за характером відомості не дають повного уявлення про цілісний образ подільської вишивки, її походження, поширення, не дозволяють визначити локальні ознаки в контексті національних особливостей української вишивки. У зв’язку з цим у дисертації вперше робиться спроба системного наукового осмислення народної вишивки як частини традиційної культури населення Поділля.

У частині 1.2. — “Методи класифікацій та типології” — розглянута процедура наукової систематизації вишивки, розроблено методику дослідження вишивки на основі класифікації та типології усіх її складових чинників.

При інтерпретації матеріалу, отриманого методом польових досліджень чи при опрацюванні музейних колекцій, постає питання групування речей за характером їх ознак. У багатьох працях етнографічного напрямку досить часто типологія підмінюється класифікацією — розсортуванням об’єктів за всіма ознаками одного показника. Класифікацій у даній групі предметів може бути стільки, скільки виявлено ознак, в той час як типологія є одна. Тобто аналітична класифікація є необхідною умовою для синтетичної класифікації

— типології. Таким чином, типологія абстрагується від другорядних, випадкових ознак і акцентує увагу на рисах, які дають можливість створювати цілісний образ групи об’єктів.

Для класифікації вишивки використано схему з таких таксономічних величин: блок, категорія, група, різновид, клас, підклас, варіант. Класифікація вишивки проведена в трьох блоках: технологічному, соціально-побутовому, традиційно-декоративному. Наприклад, традиційно-декоративний аспект вишивки характеризується об’єктивними ознаками, які підлягають візуальному дослідженню. Враховуючи складність, багатогранність і взаємозв’язок багатьох ознак вишивки, виникає необхідність класифікаційної схеми з двох ієрархічних рівнів: верхнього (загального) і нижнього (конкретного). На верхньому рівні вишиті зображення можна об’єднати у дві категорії: орнаментальні та мотивні. На Поділлі серед вишитих композицій зустрічаються такі групи орнаментів: геоморфні, фітоморфні, зооморфні, орнітоморфні, ентомоморфні, антропоморфні. До мотивної вишивки відносяться узори, що не мають ритмічного повторення однакових елементів, але композиційно укладені в одну систему, наприклад, букет квітів. Категорію мотивних вишивок можна розділити на чотири групи: абстрактні, предметні, сюжетно-образні, тератологічні.

Класифікація вишивки на нижньому рівні проводиться на конкретних видах одягу чи інтер’єрної тканини, що побутували на Поділлі. Одна з важливих декоративних ознак вишивки — топографічна. Наприклад, вишивка на сорочках розміщувалася відповідно до їхнього крою. Враховуючи цю особливість, визначено два топографічних комплекси (пазушно-нижньорукавний та пазуиіно-порукавний) на чоловічих й п’ятнадцять (рукавно-плечовий; рукавно-плечовий, нагрудно-спинний; рукавно-плечовий, нагрудний; рукавний; плечовий; нагрудний; верхньорукавний; нижньорукавний; нагрудно-плечовий-верхньорукавний; нагрудно-плечовий-нижньорукавний; нагрудно-плечовий; нагрудно-рукавний; нагрудно-нижньорукавний; нагрудно-верхньорукавний; верхньорукавний-нижньорукавний) на жіночих сорочках. У даному випадку важливим є застосування самого принципу дослідження вишивки на сорочках за топографією.

Типологія вишивки набагато складніша за питання класифікації, але до певної міри вона повторює її термінологію, використовує градацію і сам принцип членування. Конструктивно-пізнавальна роль методу порівняльного (типологічного) дослідження полягає в тому, що за його допомогою можна ставити і вирішувати проблеми хронологічного, етнічного, картографічного та інших аспектів. Залежно від поєднання різних ознак для кожної території

визначається центральне ядро типів, підтипів і різновидів. їх зіставлення і аналіз на бажано чисельному матеріалі дає об’єктивну картину розповсюдження тих чи інших особливостей, своєрідних рис, на основі яких можна робити історичні висновки.

Запропоновані класифікація і типологія є першою спробою систематизації такого складного, специфічного і багатогранного матеріалу, як народна вишивка.

Розділ II — “Народний досвід у вишивці Поділля” — складається з двох частин.

У частини 2.1. — “Матеріали вншпвкн” — згідно проведеної класифікації розглянуто морфологічні особливості матеріалів, на яких вишивали і якими вишивали, визначено територію і період їх побутування, вказано регіональну специфіку матеріалу й технік у загальноукраїнському контексті.

На Поділлі у досліджуваний період вишивали на тканинах з однорідної (лляні, конопляні, бавовняні, вовняні) та неоднорідної (мішаних волокон) сировини. Аналіз вишитих речей (одягу, рушників та їх фрагментів) дозволяє стверджувати, що з домотканих тканин найуживанішим було конопляне полотно, а серед тканин промислового виробництва домінувала бавовняна тканина (міткаль). В окремих районах на початку XX ст. виготовляли домоткані полотна з мішаних волокон льону, коноплі, бавовни (“пряжкове", "сакизове", “цигайове”, “бомбачне”). Бавовняні тканини промислового виробництва з полотняним переплетенням ниток (перкаль, батист) використовували для сорочок, а жіночі безрукавки, фартухи шили з вовняних чи бавовняних тканин (кашеміру, шале, плісу, оксамиту тощо). Фабричні тканини з неполотняним переплетенням ниток були непридатними для вишивання традиційними техніками та нитками, тому їх використання спонукало до пошуків нових технічних і художніх прийомів.

Аналіз та характеристика матеріалу, яким вишивали, має важливе значення для з’ясування основної лінії розвитку української народної вишивки. Однак у даній роботі увага була сконцентрована на виділенні локальних ознак матеріалу, яким вишивали на Поділлі.

За проведеною класифікацією виділено шість різновидів ниток, що зустрічаються в подільській вишивці кінця XIX - 30-х роках XX ст.: конопляні, лляні, шовкові (“відваб"), вовняні ("гарус", “лучка", “коцик”, “бавна", "волічка "), бавовняні ("пасма ", "заполоч", “мулінка", "опал") й металеві ("хір ”,

"шир”, “сухозлоття"). Наприкінці XIX ст. асортимент матеріалів, якими вишивали, поповнився бісером, стеклярусом, лелітками.

На підставі систематизації й картографування тканин і матеріалу для вишивання з’ясовано, що місцевий характер вишивки певною мірою залежить від співвідношення цих чинників. Наприклад, вишивання конопляними, вовняними, шовковими й металевими нитками на домотканому полотні було характерне лише для придністровських районів. Використання бісеру, стеклярусу і леліток зустрічається лише у вишивці одягу з фабричних тканин на Тернопільщині. Вишивка лляними нитками на лляному полотні зафіксована на Хмельниччині.

У частині 2.2. — “Техніки вишивки” — за проведеним класифікаційним поділом проаналізовано усі прийоми вишивання, що були розповсюджені на Поділлі в кінці ХЗХ - 30-х роках XX ст., з’ясовано взаємозалежність техніки вишивання і матеріалу, визначено регіональні зони поширення технік за мірою їх побутування.

В етнографічному дослідженні народної вишивки важливим фактором виявлення регіональних особливостей та специфічних рис є “географія” поширення тієї чи іншої техніки. Не менш важливим є встановлення домінантної ролі і загалом “ступеню застосування” того чи іншого прийому на окремо взятій території. У цьому аспекті проведена класифікаційна градація технік на переважаючі, побутуючі, рідкісні. До першої групи відносяться техніки вишивання низь ("низя", “низинне", "навиворітка", "завиване", “поверхи") та хрестик (“палички")-, до другої — лічильна гладь (“стелення"), ланцюжок ("очки", “маскацел", "писанка"), виколювання ("зерно", “викол”), вирізування (“різання") та ін.; до третьої — "позаігленне", "колодки ”, “розчохи ”.

Яскраві традиційні ознаки виявляються як у якості матеріалу, так і в техніках вишивання, що у поєднанні відображають загальнонаціональні та регіональні особливості вишивки. За сукупністю цих характеристик на Поділлі виділяються окремі осередки з властивою лише для них специфікою вишивання. Це придністровські райони, де виявлена вишивка технікою “колодки” у поєднанні з вовняними нитками. Подібні вишивки зустрічаються на Буковині, Покутті, Бойківщині, Закарпатті. Техніки “позаголковий шов” та “розчохи”, виконані шовковими нитками, зафіксовані лише в придністровських районах Тернопільщини та на Покутті. Вишивки, виконані низинкою чорною й червоною заполоччю, характерні лише для південних районів Вінничини.

Розділ III — “Вишивка в традиційно-побутовій культурі” — складається з двох частин.

У частині 3.1. — “Традиційна інтер’єрна ткапнна” — визначається регіональна специфіка форми і вишивки традиційних ужиткових тканин.

Особлива увага приділена вивченню вишивки на рушниках, оскільки дані про них становлять евристичну цінність для розв’язання цілої низки питань, насамперед, етногенетичних.

З доісторичної доби дійшли до нас орнаментальні та сюжетно-образні композиції на вінницьких рушниках, вишиті лляними, вовняними чи бавовняними нитками чорного і червоного або синього кольорів техніками штапівкою, гладдю, качалочками, стебнівкою та ін. Дослідження засвідчило, що вишиті рушники-божники були звичними у досліджуваний період лише серед православного населення Поділля. Натомість на Тернопільщині й Хмельниччині, де проживали уніати й католики-українці, вже наприкінці

XIX ст. звичай прикрашати ікони рушниками із знаково-символічною орнаментикою частково був втрачений, а подекуди і зовсім забутий. У XX ст. рушники прикрашали новітніми декоративними біхромними і поліхромними геоморфними узорами чи фітоморфними композиціями з друкованих зразків для вишивки технікою хрестик.

Вишита інтер’єрна тканина почала з’являтися в селянському побуті подолян лише на початку XX ст. під впливом міської моди та у зв’язку із занепадом художнього ткацтва, тому для пошевок, скатерок, простирадл першої чверті

XX ст. властиві декоративні поліхромні чи біхромні узори геоморфного та фітоморфного стилю, укладені для вишивання технікою хрестиком, а пізніше гпаддю.

У частині 3.2. — “Традиційпий одяг” — зроблено системний аналіз вишивки на всіх типах традиційного одягу (натільному, нагрудному, плечовому, поясному).

Оскільки вишивка невід’ємна від вишитих виробів і, як правило, залежить від їх конструкції та матеріалу, то її аналіз проводився з урахуванням цих ознак. Характеризуючи вишивку на хутряних кожухах, лейбиках, сукняних свитах, чимерках, опанчах, безрукавках й фартухах з фабричної тканини, виявлено, що її локальні ознаки в значній мірі були зумовлені відсутністю єдності в загальній орієнтації економічних зв’язків Поділля. Місцеві ринки Західного Поділля орієнтувалися на австрійсько-польські ринкові об’єднання з відповідним товарним асортиментом. Аналогічні тенденції, лише з

орієнтацією на Київ як центр українського національного ринку, характерні для Східного Поділля, внутрішні ринки якого були заповнені товарами московських текстильних мануфактур. Наприклад, вишивання оксамитових “камізельок”, “горсиків", "жупанів", "запасок" шовком, бісером чи стеклярусом було визначальним для південних та центральних районів Тернопільщини, куди цей матеріал потрапляв від західноєвропейського виробника. Натомість, тут зовсім не виявлені вишивки заполоччю чорного та червоного кольорів виробництва фабрик Сави Морозова, що були типові для Хмельниччини та Вінниччини.

Значний вплив на формування стилістичного, композиційного та колористичного вирішення вишивки на хутряному одязі мали активні етнорегіональні контакти між населенням Поділля та Покуття.

Особлива увага звернена на вивчення вишивки чоловічих та жіночих сорочок, найдавнішого одягу з тканин, декорованого вишитими, колись магічними, а пізніше декоративними узорами. Результати дослідження цього найбільш масового матеріалу дозволяють стверджувати, що стійкою ознакою традиційності вишивки є її топографія на виробі, чітко регламентована впродовж віків. Визначення топокомплексів вишивки на сорочках і проведення їх картографування, дозволило виділити північноподільськнії, середньоподільськіїй та півдешіоподільський варіанти вишивки зі стійкими ознаками матеріалу й техніки вишивання, узорів та місця їх розміщення.

Розділ IV — “Орнамент подільської вишивки” — складається з двох частин.

У частині 4.1. — “Проблеми історії дослідження” — проаналізовано основні наукові методи українських та зарубіжних вчених в дослідженні орнаменту та запропоновано власний підхід у його вивченні.

Оскільки орнамент — поняття багатогранне, складне і неоднозначне, то його можна розглядати в багатьох аспектах: генези, семантики, симетрії, еволюції, образності, стилістики тощо. Тому, проводячи аналіз цього явища на прикладі подільської вишивки, в основу дослідження було покладено предмет графічної структури — кістяк орнамента і абстраговано від решти ознак. На основі графічно максимально стійких критеріїв орнаменти було згруповано на кількох ієрархічних зрізах і класифіковано на ряд підрозділів. Найнижчою ланкою в графічній ,структурі є елемент. З елементів складається модульна фігура чи мотив, що творить і “тримає” орнамент в ритмічній послідовності. Майже кожен модуль (за винятком дуже простих) побудований за принципом одного з двох видів симетрії — дзеркальної чи оберненої. Щоб

виявити відмінність між модулями, треба відшукати центр чи вісь симетрії і розбити модуль на блоки. Двоблочні модулі здебільшого мають дзеркальну симетрію, решта — обернену. З’ясування блочної структури модуля дає можливість відтворити цілісну фігуру модуля, а отже, і структуру орнамента. Мотив — більш узагальнений фрагмент орнаменту, хоча в багатьох випадках контури мотиву й модуля співпадають. Сполучення між модулями-мотивами у певному порядку (суцільному, розчленованому) є комбінацією. Характер вишитого орнаменту визначається наявністю чи відсутністю бордюра. Вищим рангом членування орнаменту є композиція (стрічкова, прямолінійна, криволінійна та ін.). Найвищим таксоном класифікації є вид або стиль орнаменту (геоморфний, фітоморфний, зооморфний та ін.), який свідчить, перш за все, про найхарактерніші ознаки місцевих традицій і регіональних особливостей вишивки.

Хоча з’ясування семантики архаїчних орнаментальних знаків не входить у завдання даної роботи, однак запропонована методика дослідження дозволяє торкнутися питання “дешифрування” геоморфних орнаментів шляхом вичленення своєрідних “подільських” ліґатур-мотивів.

У частіші 4.2. — “Регіональпі особливості орнаменту подільської вишивки”

— розглянуто основні композиційні схеми узорів; визначено домінантні та найчастіше вживані елементи й мотиви, здійснено систематизацію колірних співвідношень, висвітлено специфіку “подільських” орнаментів у загальноукраїнському контексті та у порівнянні з аналогами інших країн.

Аналіз вишитих орнаментів дозволяє стверджувати, що до типової “подільської” орнаментики відносяться геоморфні узори, які

започатковуються на Вінниччині, звідки розповсюджуються на південь і південний захід Поділля. Серед їх домінантних мотивів представлено основні графеми архаїчних знаків: ромб (“картки", “графки", "бубонки”), хрест-свастика ("раки", “купчаки”, "ріжки"), Б-подібні (“вуж”, "кривулючка”, “гесики") та рогоподібні ("барани", “баранчики", "роги") мотиви. Сьогодні важко говорити про їх семантику, оскільки назви мотивів швидше випадкові, утворені на візуальних асоціаціях, відсутні безпосередні докази про їх походження, проте вони засвідчують, що досліджувана територія входила в область формування загальноукраїнської орнаментальної системи, яка відображає складну історичну взаємодію недотичних ареалів праслов’янського світу.

До найбільш розповсюджених фітоморфних орнаментів кінця XIX - 30-х років XX ст. можна віднести новітні біхромні композиції у вигляді гірлянд, вінків, букетів з квіток рожі й еентифолії, кетягів калини, грон винограду тощо. Хоча подібні узори, як правило, відшивалися з друкованих зразків, однак сільські вишивальниці не завжди сліпо копіювали їх, а, запозичивши якісь мотиви, компонували свій варіант орнаменту з урахуваннням місцевих традицій та естетичних смаків. “Подільський” варіант таких узорів побутував в усіх північних районах регіону.

Лише у вишитих узорах південно-східних районів Поділля простежуються сліди давніх сюжетів з використанням антропоморфних образів, що було пов’язано із культурними взаємовпливами між українцями та російськими переселенцями.

Результати дослідження орнаменту подільської вишивки дозволяють позначити зони розповсюдження його композиційних, стилістичних та колористичних особливостей. Багатство мотивного арсеналу геометричного орнаменту зменшується з просуванням з півдня на північ, дещо північніше ця лінія відтягується на Західному Поділлі. Натомість збільшується питома вага рослинних узорів. Поліхромність орнаментики зростає, збагачуючись зі сходу на захід. Особливо це відчутно праворуч ріки Збруч, де типові для Східного Поділля чорно-червоні узори існують спорадично. Територія побутування орнаментів із символічними знаками окреслюється досить чітко і охоплює всі Придністровські райони Поділля.

Однак при всьому локальному розмаїтті вишитих узорів кінця XIX -30-х років XX ст. на території Поділля прослідковується ряд спільних художніх особливостей на рівні стилістики, композиції, колориту, образності, що дає підстави говорити про наявність регіональної специфіки в національному контексті української традиційної вишивки.

Підсумкові висновки

Українська традиційна вишивка як етнокультурний об’єкт, починаючи з кінця XIX ст., зазнала складних еволюційних перетворень. Проте у більшості районів Поділля майже до 1930-х років у ній збереглися основні риси традиційно-побутової культури українців.

Узявши за основу аналізу типологічні ознаки вишивки, встановлено, що подільська вишивка характеризується зонально-варіативними рисами

північноподільського, середньоподільського та південноподільського варіантів вишивки.

Найвиразнішим у системі характерних ознак регіону виступає південноподільський (придністровський) варіант вишивки, аналоги якому знаходимо у сусідніх районах Буковини, Покуття та на Балканах і в Передній Азії. Неабияке значення в цьому відігравали безпосередні культурні контакти з вірменами та молдаванами, які протягом кількох століть проживали у придністровських районах Поділля.

У середньоподільській вишивці яскраво виділяються зональні відмінності між Західним й Східним Поділлям. Це, до певної міри, було зумовлено історичним поділом краю по річці Збруч впродовж майже 150 років, інтесивніш розвитком промислових та культурних осередків з різною економічною орієнтацією в середині XIX ст. саме в центральних районах регіону (Тернопіль, Проскурів, Вінниця та ін.).

Натомість у вишивці північноподільського ареалу, який не був розділений державними кордонами в новітню добу, переважає схожість між цими зонами та наявні спільні риси з іншими областями України, що наприкінці XIX ст. сформувало загальний образ української національної вишивки.

Застосовуючи графічно-схематичний метод у вивченні узорів подільської вишивки, ми довели, що варіативність композицій базується на обмеженій кількості мотивів, традиційних для вишивки українського та інших народів світу. З’ясовано, що до формотворчих мотивів “подільського” геоморфного орнаменту належать графеми квадрата-ромба, Б-подібного мотиву, хреста-свастики, перехрещених ліній з меандровим завершенням (“роги”), їх частин та близько 150-ти різноманітних похідних комбінацій з них. Отже присутність однакових графем в орнаментах народів Азії, Африки, Європи з одного боку та України — Поділля — з іншого слід вважати не випадковим збігом, а закономірністю, наслідком того, що ця територія ввійшла до світової орнаментотворчої системи.

З’ясовано, що в колірних співвідношеннях найбільш типовими є поєднання контрастних чорного і червоного у вирішенні малюнка узорів на білому тлі полотна. Виявлено локальне розмаїття вишивки у використанні різнокольорових ниток промислового виробництва у діапазоні монохромії, біхромії й поліхромії в галицькій частині Західного Поділля та домінуючої біхромії в Східному Поділлі.

Уважне вивчення всіх складових елементів, що витворили поняття “народна вишивка", ще раз переконує нас у рівновазі всіх її компонентів, узгодженості їх з вишитими виробами. За багатовіковий період розвитку вишивки сформувалася диференціація технік виконання, матеріалу та узорів в оздобленні тканин хатнього вжитку та одягу. Встановлено, що традиційні подільські рушники вишивали техніками “качалочки”, стебнівка, штапівка, гладь нитками червоного і синього чи чорного кольорів. Лише для рушників характерні сюжетно-образні композиції з антропоморфними мотивами. А у вишивці жіночих сорочок зустрічаються орнаменти з архаїчними мотивами, вишиті вовняними нитками технікою “колодки” та шовковими нитками “позаігленним швом”. Вишиті бісером та стеклярусом складні рослинні композиції виявлено на одязі, пошитому з оксамитових та вовняних тканин.

Картографування народної вишивки як явища традиційно-побутової культури населення Поділля дозволяє виділити власне подільський тип вишивки, яий можна окреслити центральними районами Східного Поділля й всіма південними районами регіону та визначити міжрегіональний тип, що охоплює північноподільські та західну частину середньоподільських районів. Водночас встановлено спільні національні риси вишивки Поділля з вишивкою суміжних областей Буковини, Покуття, Опілля, Волині, Полісся, Київщини й Півдня України.

Основні положення дисертації викладені у таких публікаціях автора:

1. Вишивка Тернопільщини//Народна творчість та етнографія. - 1987. -

№4.-С. 78. '

2. До питання про класифікацію і типологію української народної вишивки Поділля//Народознавчі Зошити. - 1995. -№ 3. -С. 159-166. - Іл.

3. Деякі конструктивні та художні особливості традиційних сорочок Полісся першої половини XX ст. // Народознавчі Зошити. - 1996. - № 2. - С. 102-109.-Іл.

4. Деякі аспекти дослідження жіночих сорочок Борщівщини XIX - поч.

XX ст. // Літопис Борщівщини. - 1993. - Вип. 3. - С. 41-45. - Іл.

5. Художні особливості чоловічих сорочок Борщівщини кінця XIX -початку XX ст. // Літопис Борщівщини. - 1994. - Вип. 5. - С. 55-58. - Іл.

6. Традиційний хутряний одяг Борщівщини // Літопис Борщівщини. -1996.-Вип. 8.-С. 54-57.-Іл.

7. Особливості хутряних безрукавок Поділля II Наукові записки. -Тернопіль, 1997. - Ч. II. - С. 310-321.

8. Архаїчні мотиви в орнаменті народної вишивки Поділля // V-ті Гончарівські читання. - Київ, 1998. - С. 43-44.

Анотація

Л.П. Булгакова. Етнокультурна характеристика української народної вишивки Поділля (кінець XIX - 30-ті роки XX ст). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.05 — етнологія. - Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, Львів, 2000.

Дисертацію присвячено комплексному дослідженню української традиційної вишивки як етнокультурного об’єкту в системі матеріальної культури населення Поділля. Висвітлено народний досвід у послідовності генетичного взаємозв’язку матеріалу і технік вишивання, топографії вишивки та крою виробів, окремих мотивів і стилістичних особливостей орнаменту вишивки. Вказано причини модифікаційних змін на історичному, економічному, етнічному рівнях. Визначено й охарактеризовано типи подільської вишивки, їх специфічні ознаки та спільні національні риси у контексті традиційної української вишивки. Запропоновано власний підхід при аналізі вишивки на основі класифікації та типології найголовніших її чинників. Додатком є короткий тлумачний словник (310 найменувань), каталог вишитих сорочок (420 найменувань), аналітичні таблиці (350 рисунків).

Ключові слова: Поділля, ареал, зона, варіант, тип, матеріали, техніки, топографія вишивки, орнамент.

Annotation

L.P.Bulhakova. Ethnocultural characteristics of Ukrainian folk embroidery of Podillia (the end of XIX c. - 30 s of XX c) - Manuscript.

Thesis for the degree of candidate of historical sciences. Speciality 07.00.05. — Ethnology. I.Krypijakevych Institute of Ukrainian Studies, Ukrainian National Academy of Sciences, Lviv, 2000.

The thesis is devoted to the investigation of traditional embroidery as an ethnocultural object in the system of material culture of the population of Podillia. The folk experience related to genetic interconnection between materials and techniques of embroidering, to-

pography of embroidery, cutting of things, some motives and stylistic peculiarities of ornaments is studied. The reasons of changes in historical, economical, ethnical levels are analyzed. Different types of Podillia embroidery are characterized, their specific peculiarities and common national features in the context of traditional Ukrainian embroidery are characterized. The author proposes her own approach of the study of embroiderings on the basis of classification and typology of its principal factors. The concise defining dictionary (310 terms), the catalogue of embroidered shirts (420 items) and analytical tables (350 figures) are added.

Key words: Podillia, areal, zone, variant, type, materials, techniques, embroiding topography, ornament.

Анотация

Л. П. Булгакова. Этнокультурная характеристика украинской народной вышивки Подолья (конец XIX - 30-с годы XX ст.). - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.05 — этнология. Институт украиноведения им. И. Крипякевича НАН Украины, Львов, 2000.

Диссертация посвящена вопросам комплексного исследования украинской традиционной вышивки как этнокультурного обьскта в системе материальной культуры населения историко-этнографического региона Украины Подолья. Разработана процедура научной систематизации вышивки на основании классификации и типологии всех ее составных частей. Классификация вышивки проведена в трех блоках: технологическом, социально-бытовом, традиционнодекоративном. Систематизация и картографирование тканей, материала, техник вышивания и стилей орнамента позволили определить, что региональный характер вышивки в значительной мере зависит от соотношения этих компонентов. Установлено, что для выявления региональных особенностей вышивки важным фактором является “география” распространения той или иной техники. Для этого проведена классификационная градация техник на преобладающие, бытующие и редкостные. Освещен народный опыт в последовательности генетической взаимосвязи материала и техники вышивания, топографии вышивки и кроя

изделий, отдельных мотивов и стилистических особенностей орнамента вышивки.

По ряду отличительных признаков вышивки (топографии, материала, техники, стилистики орнамента) выделено семнадцать типов женских сорочек и шесть - мужских, бытовавших в исследуемый период на Подолье. Среди женских сорочек четыри типа (мужских - один) бытовали в районах североподольского ареала, шесть (мужских - три) - в среднеподольском и семь ( мужских - два) - в южноподольском. Все они имеют аналогии в соседних с Подольем историко-этнографических регионах Украины. Таким образом, региональные признаки традиционных вышитых сорочек имеют общенациональную основу.

Анализ вышитых подольских рушников кон. XIX - 30-х г, XX в. позволяет утверждать, что вышивка как элемент культуры была подвластна историческим, экономическим, общественно-производственным изменениям, что происходили на территории Подолья. Вышивание рушников-божников в некоторых районах было обусловлено вероисповедованием крестьян. Среди православных обычай украшать икону рушником имел глубокую языческую традицию, адаптированую к церковным канонам. Религиозные каноны католиков и униатов по отношению к языческим реликтам, в частности к орнаментированому рушнику, были более реакционными. Поэтому там, где они имели влияние, уже в конце XIX в. был утрачен опыт его изготовления со знаково-символической орнаментальной системой даже в традиционном для этих мест ткачестве.

Выявлено, что локальные черты вышивки на одежде и тканях в значительной мере были обусловлены отсутствием единства в общих экономических связях Подолья. Местные рынки Западного Подолья ориентировались на австрийско-польские рыночные объединения с соответствущим товарным ассортиментом. Аналогические тенденции, но с ориентацией на Киев, как центр украинского национального рынка, характерные для Восточного Подолья, внутренние рынки которой были заполнены товарами московских текстильных мануфактур.

Результаты исследования орнамента подольской вышивки позволили обозначить зоны распространения его композиционных, стилистических и колористических особенностей. Богатство мотивного арсенала геометрического орнамента уменшается по мере продвижения с юга на север.

Полихромность орнаментики возрастает с востока на запад.

Картографирование народной вышивки как явления традиционнобытовой культуры позволяет выделить собственно подольский тип вышивки, который можно очертить центральными районами Восточного Подолья и всеми приднестровскими районами региона, а также обозначить междурегиональный тип, который охватывает североподольские и западную часть среднеподольских районов. Определены общие национальные характеристики вышивки Подолья и соседних областей Буковины, Покутья, Ополья, Волыни, Полесья. Киевщины и Юга Украины. Приложением являются краткий толковый словарь (310 наименований), каталог вышитых сорочек (420 наименований), аналитические таблицы ( 350 рисунков).

Ключевые слова: Подолье, ареал, зона, вариант, тип, материалы, техники, топография вышивки, орнамент.