автореферат диссертации по философии, специальность ВАК РФ 09.00.03
диссертация на тему: Этнокультурные механизмы легитимации социальныхинститутов

Полный текст автореферата диссертации по теме "Этнокультурные механизмы легитимации социальныхинститутов"

ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ ІМ.Г.С.СКОВОРОДИ НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

Г-Г5 ОД 1 1 ФЕО 2000

ФАДЄЄВ Володимир Борисович

УДК 316.33

ЕТНОКУЛЬТУРНІ МЕХАНІЗМИ ЛЕГІТИМАЦІЇ СОЦІАЛЬНИХ ІНСТИТУЦІЙ

09.00.03 — соціальна філософія та філософія історії

АВТОРЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

Київ — 2000

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі соціальної філософії Інституту філософії ім.Г.С.Сковороди НАН України.

Науковий керівник — кандидат філософських наук, старший науковий співробітник ПОПОВ Борис Васильович, провідний науковий співробітник Інституту філософії ім.Г.С.Сковороди НАН України.

Офіційні опоненти:

— доктор філософських наук, професор ПАРАХОНСЬКИЙ Борис Олександрович, завідувач відділу політичних відносин Національного інституту українсько-російських відносин при Раді безпеки і оборони України;

— доктор філософських наук СТЕПИКО Михайло Тимофійович, провідний науковий співробітник Інституту філософи ім.Г.С.Сковороди НАН України.

Провідна установа — Запорізький державний університет Міністерства освіти України (кафедра філософії).

Захист відбудеться 21 січім 2000 року об 11 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.151.02 в Інституті філософії ІМ.Г.С.Сковороди НАН України за адресою: 252001, м.Київ, вул.Трьохсвятагельска, 4.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту філософії ім.Г.С.Сковороди НАН України (Київ-1, вул.Трьохсвятительска, 4).

Автореферат розіслано 20 ірудня 1999 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради, І) л ^

кандидат філософських наук Л.А.Ситниченко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження етнокультурних механізмів

легітимації соціальних інституції зумовлена такими причинами:

По-перше, складністю та айб¡валентністю глобалізації світових процесів та інтеграції різних культур у світове співтовариство, що за умови нетотожності культурного розвитку загострює проблеми міжкультурної взаємодії та проблематизує хід інтеграційних процесів, оскільки завдяки формуванню наднаціональних установ та глобалізації світових процесів за умов становлення світового співтовариства зростає невизначеність позицій дрібніших соціальних утворень та послаблення державних інституцій, що детермінує непідконтрольн ісгь соціокультурної динаміки й невизначеність майбутнього існуючих соціумів, а також суперечливістю та неоднозначністю феномена "етнічного ренесансу”, який не лише відображає дедалі глибшу зацікавленість людства своїми етнічними традиціями і спадщиною, а й у деяких випадках провокує появу деструктивних тенденцій в соціокуль-турному середовищі.

По-друге, необхідністю дослідження легітимаційнж процесів за умов становлення громадянкою суспільства та правової держави як гаранта існування першого, що зумовлює привертання увага до ролі етнічної культури ь процесі соціального відтворення та її співвідношення із соціальними інституціями в межах правової держави на сучасному атапі розвитку людства.

По-третє, потребою подолання наслідків радянської національної поліпши за умов перехідного періоду, що детермінує не лише розробку довгострокових державних програм збереження та розвитку етнічних і національної культур, а й певну переорієнтацію та реоріз тзадіго гуманітарної методології, націленої на звільнення від лад панівного за радянських часів "істматівського” напрямку в суспільствознавчій сфері.

По-четверте, усвідомленням тою факту, що саме легіти-маційні механізми відповідають за створення публічної сфери вільного й демократичного обговорення актуальних проблем суспільного розвитку та формують відповідний зв'язок між ціннісно-смисловим універсумом життєвого світу етнічних спільнот та інстигуціалізованото структурою суспільства. Необхідність гуманізації соціальної сфери спонукає привернути увагу саме до феноменів житгеного світу як середовища будь-якого цілепокладання людини й відш-нідає необхідності позбавлення від методологоцентр ому радянських гуманітарних досліджень.

Виходячи з актуальності зазначек її проблематики, дисертант вважає, що існує потреба в аналіг.і процесів формування та

функціювання етнічної культури в широкому соціально-політичному контексті та взаємозв'язку етнокультурних моделей осягнення світу разом із з'ясуванням ролі соціальних інституцій в останньому.

Ступінь дослідження проблеми. Дослідження взаємозв'язку соціальних інституцій та етнічної культури є важливим напрямком у пізнанні виникнення та розвитку національних держав та процесів етнокультурної динаміки в сучасному світі. Саме тому воно привертає увагу неабиякої кількості фахівців, продукуючи різноманітні концепції етнокультурних процесів.

Проте необхідно відзначити, що велика кількість точок зору щодо процесів взаємозв'язку етнічної культури та соціальних інституцій призвела до досить суперечливої картини в дослідженні етнокультурних процесів, що зумовлює постановку питання про формування єдиної позиції та узгодження на перший погляд взаємовиключних точок зору щодо цієї проблематики в процесі вільного обговорення актуальних питань соціокуль-турного розвитку та змін у сучасному світі.

Аналізу функціювання легітамаційних механізмів присвячені праці багатьох дослідників. Уперше проблеми легітимації дістали своє концептуальне вираженню у працях М. Вебера. Предметне дослідження й осмислення феномена легітимації, взаємозв’язку життєвого світу та соціальних інституцій знайшло своє відображення в творах багатьох представників соціологічної та соціально-філософської думки XX сторіччя, зокрема П.Бурд’є, П.Берге-ра, Т.Лукмана, КШмітта, Т.Парсонса, Ю.Хабермаса та інших. На вітчизняному грунті про необхідність дослідження легіти-маційних процесів писали Є.Бистрицький, О.Біяий, В.Степанен-ко, обірунтовуючи потребу врахування культурної специфіки життєвого світу.

За останні роки вітчизняні філософи та суспільствознавці розробляли шляхи подолання вад та однобічностей колишньої філософської методології (праці С.Кримського, Б.Парахонсько-го, М.Поповича, В.Табачковського, В.Лісового, А.Єрмоленка, С.Пролєєва, В.Шинкарука). Розробки цих дослідників відображають постійний пошук нових форм філософського аналізу, який відбувається завдяки продуктивному синтезуванню вітчизняної та світової філософських традицій.

Теоретичне осмислення впливу етнокультурних процесів на становлення соціальних інституцій, що зумовлено потребою налагодження толерантних взаємовідносин у соціальному середовищі та знаходження шляхів подолання наслідків тоталітаризму, призвело до суттєвих змін у методології етнологічних та соціально-філософських досліджень. Як результат цієї реорганізації, відбулося конституювання нових напрямків у суспільствознавстві — це

насамперед етнополітолоія та етнодержавознавство, які об'єднують представників різних гуманітарних дисціплін. Етнодержавознавство генерує концептуальні та теоретичні розробки, присвячені як українському державотворенню, так і етнодержавним аспектам суспільного розвитку взагалі. В розробці концептуальних засад ет-нодержавознавспза беруть участь ЖХРимаренко, О.Антонюк,

І.Варзар, В.Горбатенко, І.Іванченко, В.Ішатов, О.Картунов, І.Ку-рас, О.Маррсовська, О.Мироненко, В.Ребкало, Л.Шкляр, М. Шульга та ін.

Важливим кроком на шляху з'ясування природи етнокультурних процесів стала переорієнтація гуманітарних досліджень на вивчення життєвого світу людини та на наголошування смисло-житгєвих аспектів людського буття. Зростання проблем, пов’язаних з небезпечністю подальшої активізації техногенних чинників розвитку людства, зробила цей крок конче необхідним. У дослідженні етнічної сфери ця переорієнтація знаходить відображення в працях Б.Попова, М.Сгеїшко, О.Штоквіша, В.Ігнатова, В.Пустотіла. Ці дослідження об'єднує ідея необхідності подолання однобічностей діяльнісної парадигми у висвітленні процесів етнічного життя.

З іншого боку, дослідження взаємодії соціальних інституцій та етнічної культури передбачає привертання уваги до процесів формування й трансформації соціальних відносин за умов переходу до громадянського суспільства. На вітчизняному грунті ця проблематика висвітлена в працях М.Мокляка, В.Баркова, В.Ко-цюбинського, В.Шамрай, Ю.Баумана, присвячених соціально-філософському аналізу процесів трансформації соціальних відносин та становлення громадянського суспільства.

Теоретичне осмислення процесів соціальних трансформацій потребує також реорганізації гуманітарної методології, що передбачає подолання недоліків га однобічностей істматівського підходу щодо інтерпретацій соціальної сфери. Серед вітчизняних дослідників необхідність цього кроку обгрунтована в працях В.Андрущенка, І.Бойченка, В.Кременя, М.Михальченка та ін.

Вивчення етнічної культури не може здійснюватися без залучення етнологічних, історичних та культурологічних досліджень, які надають багатий емпіричний матеріал. Значний внесок в останні десятиріччя в цій галузі зробили Ю.Логман, Л-Гумільов, Л. Іоній, ІСЛеві-Строс, В.Топоров тощо, а на вітчизняному ірунті —

О.Пріцак, Н.Яковенко, В.Скуратівський, М.Собуцький та ін. їхні праці створено на грунті значного емпіричного матеріалу та ретельних методологічних розробок.

Отже, вітчизняна гуманітарна думка останніх років зробила значний внесок у дослідження етнокультурних чинників суспільного життя, що відкриває широкі можливості продовжен-

ня вивчення механизмів функціювання етнічної культури, визначення особливостей и впливу на соціально-політичний розвиток суспільства.

Об'єктом дослідження є етнічна сфера суспільного буття та динамічні взаємовідносини між етнічною культурою та соціальними інституціями, які дістають вираження в ціннісно-смисловому універсумі етнічної спільнота.

Предметом дослідження е етнокультурні механізми легітимації соціальних інституцій та концешуалізації світових процесів на різних етапах історичного розвитку, що детермінують визнання значущості соціальних інституцій носіями етнічної культури.

Метою дослідження є виявлення специфіки функціювання етнокультурних чинників у легітимації соціального ладу, визначення їхньої ролі на різних етапах історичного розвитку. Ця мета реалізована із залученням широкого кола етнографічного та історичного матеріалу, що дозволила дослідити своєрідність формування й розвитку етнічних спільнот.

Загальну мету дослідження дисертант конкретизує у таких специфічних дослідницьких завданнях:

— визначити теоретичні та концептуальні засади підходу, спрямованого на дослідження етнічних чинників соціального буття;

— розкрити характерні риси ковітальних спільнот та їхню роль в етногенетичних процесах;

— дослідити особливості та роль етнічної культури в процесі соціального відтворення;

— проаналізувати механізми концешуалізації та розуміння соціальної реальності носіями етнічної культури;

— визначити специфіку етнокультурних чинників у процесі легітимації соціальних інституцій на різних етапах розвитку культури;

— розглянути особливості етногенетичних процесів на сучасному етапі розвитку людства, зокрема України.

Головною гіпотезою дослідження є розгляд механізмів легітимації в динамічному контексті взаємодії інституційних відносин та ціннісно -смислового універсуму ковітальних спільнот.

На захист дисертант виносить такі положення:

— легітимація соціальних інституцій залежить від ковітальних чинників соціокультурного відтворення етнічної спільноти; ця залежність визначається спільним задоволенням вітальних потреб соціальних суб'єктів, об’єднаних у межах певного ціннісно-смислового універсуму ковітальної спільноти;

— створення оптимальних умов соціокультурного відтворення можливе лише за умови налагодження взаємозв’язку між ціннісно-смисловим універсумом життєвого світу ковітальних

спільнот та соціальними інституціями; ця можливість передбачає у соціально-політичному вимірі репрезентацію інтересів регіональних спільнот у процесі обговорення проблем національного життя та розробку відповідних програм розвитку місцевого самоврядування.

Методологічні засади дослідження. Специфіка методологічного підходу дисертанта полягає в розробці інструментарію, який має синтезувати принципи структурально-семіотичного дослідження, що добре зарекомендували себе в культурології та етнології, й соціально-феноменологічного напрямку, зорієнтованого на дослідження життєвого світу й повсякденної царини людського існування.

Структурально-семіотична методологія передбачає знаходження породжувальних механізмів соціального відтворення, але часто-густо нехтує смисловим універсумом носіїв культури, що призводить до реіфікації соціальної реальності та до ре-дукціонізму. З іншого боку, соціальна феноменологія, зосереджуючая на дослідженні життєвого світу, відстоює відверто конструктивістську спрямованість у тлумаченні становлення соціальних відносин, що, в свою чергу, призводить до перебільшення ролі самосвідомості в процесі налагодження соціальних відносин завдяки редукції сторонніх щодо свідомості чинників соціального буття. Саме тому синтезування цих двох напрямків передбачає звільнення від однобічностей в тлумаченні процесу соціального відтворення. Необхідність цього кроку зумовлена потребою подолання як абстрактного об'єктивізму структуралізму, так і суб’єктивізму соціальної феноменології. Ця концептуальна реорганізація має відбутися шляхом орієнтації дослідження на смисложиттєву царину людського існування, його життєвий світ, що складається в процесі інтерсуб'єкгивної взаємодії в межах ковігальних спільнот.

Отже, дисертант робить наголос саме на штерсуб’єкгивному моменті життєвого світу, який ніколи не охоплюється однією свідомістю, не розвивається за наперед визначеним планом, в якому кожна індивідуальна свідомість співіснує разом із свідомістю інших. Аналіз етнокультурних чинників соціального відтворення та їхнього впливу на процес легітимації соціальних інституцій здійснюється завдяки дослідженню феномена "життя" як вихідного грунту будь-якого цілепокладання та діяльності.

Дослідження враховує досягнення сучасних гуманітарних напрямків відповідної проблематики (етнологія, культурологія, історія).

Наукова новизна роботи полягає у тому, що вперше здійснений соціально-філософський аналіз етнокультурних чинників у процесі легітимації соціальних інституцій. Наукова новизна кон-

кретизується в таких положеннях:

— методологією дослідження етнічної культури є поєднання структурально-семіотичного й соціально-феноменологічного підходів до вивчення соціальних процесів;

— легітимація соціальних інституцій виконує смислоконсти-туювальну роль, визначаючи значущість соціального ладу для соціального суб'єкта;

— детермінантами формування етнічних спільнот є ковітальні чинніші, а саме тривале спільне замешкання, наявність безпосередньої повсякденної взаємодії, пов’язаної з налагодженням процесу соціокультурного відтворення й спільного задоволення базових вітальних потреб;

— процес соціокультурного відтворення етнічних спільнот корелює з типом соціальної диференціації ковітальної спільноти (сегментарні, стратифіковані та диференційно-функціональні суспільства);

— дослідження етнокультурних механізмів легітимації соціальних інституцій здійснюється за допомоги таких понять: легітимаційні механізми, соціальне відтворення, етнос, ковітальна спільнота, ціннісно-смисловий універсум, стереотип поведінки, життєвий світ, комунікація, дискурс, консорція, конвіксія;

— операційно-пояснювальною моделлю дослідження особливостей етнокультурних механізмів легітимації є родинна модель організації соціокультурного відтворення етнічної спільноти.

Теоретичне та практичне значення дослідження. В результаті здійсненого теоретичного аналізу легітимація постає як складний соціальний феномен, що характеризується неоднолінійністю моментів становлення, широким спектром можливостей подальшого розвитку, диференційованою структурою складових. Саме це й є підставою для необхідності філософської рефлексії етнокультурних механізмів легітимації, що має значну теоретичну й практичну цінність. Головні положення та висновки дисертації можна використати при:

— розробці стратегії реформування етносоціальної сфери українського суспільства, що має спрямовуватися на забезпечення й поліпшення умов соціального відтворення, з метою створення програм координації зусиль як представників етнічних спільнот, так й державних установ. До розробки цих програм мають залучатися не лише науковці, а й широке коло представників етнічних спільнот, щоб за умов дискусійного обговорення існуючих проблем можна було б винайти спільні точки зору стосовно актуальних проблем культурної політики;

— усуненні деформацій, що склалися в соціальній науці, яка за умов панування марксистсько-ленінського вчення була позбавлена можливостей брати активну участь у розробці адекватних

програм розвитку етнічних культур;

— створенні навчальних програм з соціальної філософії, соціології та етнології.

Практична цінність дисертації може мати місце у можливості реалізації її матеріалів в науково-дослідницькій та навчальній роботі, просвітницькій діяльності, спрямованій на досягнення співпраці на теренах відродження й розвитку етнічних культур.

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Принципові ідеї, теоретичні положення, висновки, науково-методологічні розробки автора були викладені на Всеукраїнській науково-практичній конференції "Україна: людина, суспільство, природа" (Київ, 1996), на Міжнародній науково-практичній конференції "Запорізьке козацтво в пам’ятках історії та культури" (Запоріжжя, 1997), у планових темах відділу соціальної філософії Інституту філософії ім.Г.С. Сковороди НАН України "Національне буття в сфері політики, ідеології та духовності” (Київ, 1994 — 1996), "Етнонаціональні механізми трансформації соціумів України" (Київ, 1997 — 1999).

Структура дисертаційного дослідження. Дисертаційна робота складається з вступу, трьох розділів (перший та третій розділи мають по три параграфи, другий два), висновків та списку використаних джерел. Основний зміст дисертації викладено на 148 сторінках машинопису. Список використаних джерел налічує 136 найменувань, серед яких два — іноземними мовами.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі розкрито актуальність теми, обгрунтовано вибір її як предмета дослідження, з’ясовано ступінь дослідження проблеми у вітчизняній та зарубіжній соціальній філософії, сформульовано мету й дослідницькі завдання дисертації, викладено положення, що винесені на захист, показано новизну дисертаційного дослідження та його теоретико-практичне значення, а також форми його апробації.

Першій розділ "Етнічна культура та ц місце в процесі соціального відтворення (методологія дослідження)" присвячено аналізові методологічних засад дослідження етнічної культури.

У першому параграфі "Об'єктивістська та суб’єктивістська парадигми дослідження етнічності" висвітлено дві типові парадигми дослідження етнічної культури: об’єктивістську та суб'єктивістську. Об’єктивістську парадигму розглянуто як намагання дослідити етнічну культуру за рахунок редукції останньої до певної сфери соціального бутгя (економічної, соціальної, мовної). Незважаючи на те, що об’єктивістський підхід виявився плідним у дослідженнях впливу тієї чи тієї соціальної сфери на

культуру загалом, його принциповим недоліком є те, що він редукує ціннісно-смисловий універсум етнічної культури, перетворюючи його, таким чином, на епіфеномен зовнішньої щодо нього сфери діяльності, що поставала як породжувальний механізм соціокультурного буття взагалі. Обмеженість об’єктивістської парадигми, яка реіфіхувала суб’єктів соціальної дії в об'єктів впливу соціальних сил, знайшла відображення у цілій низці теоретичних напрямків: французькій соціологічній школі, історичному матеріалізмові, семіотиці тощо. На особливу увагу у цьому випадку заслуговує розгляд методологічних засад дюрк-геймівської школи, оскільки саме її положення є парадигмальни-ми для об'єктивістського напрямку взагалі, хоча, безперечно, інші соціологічні школи, відрізняючись від французької, грунтовані на схожих постулатах щодо дослідження соціокультурного розвитку.

З іншого боку, альтернативна щодо об’єктивістської парадигми парадигма об'єктивістська, роблячи наголос на діяльності свідомості суб'єктів соціальної дії, спричинила редукцію зовнішніх щодо свідомості чинників соціального буття, чим перетворила останні на позбавлені буггевості конструкції. Ця ек-стремність знайшла своє повне відображення в конструктивістському напрямку соціальних досліджень, хоча поштовхом для такого тлумачення природи соціальної реальності були однобічні інтерпретації творчого спадку М. Вебера. Суб’єктивістський напрямок, до якого належать феноменологічна соціологія, символічний інтеракціонізм, етнометодологія тощо, сприяв дослідженню свідомих дій соціальних суб'єктів, створив умови для репрезентації їх як активних учасників соціального життя. У такому разі для визначення процесу формування етнічних спільнот особливої ролі надають діяльності людської свідомості та самосвідомості, оскільки саме завдяки останній будь-яка етноспільнота має конституюватися як щось певне. Проте такий підхід має рацію лише за умови постулювання тотожності свідомості та буття, що призводить до субстанціалізації самосвідомості. Наявність цього постулату зумовлена орієнтацією дослідників на діяльнісну парадигму, на активний бік людської поведінки, що врешті-решт обмежує евристичну вартість суб’єктивістської парадигми.

Подолання методологічних обмежень суб’єктивістської та об’єктивістської парадигм здійснено в дисертаційному дослідженні через розгляд людини як пасивно-активного агента культури. Наголос на антиномійності людської природи дозволяє позбутися однобічностей зазначених вище парадигм. На особливу увар1 заслуговує аналіз саме життєвості людини, в якій ця ан-тиномійність дістає найповніше вираження.

В другому параграфі "Повсякденна реальність як предметне поле дослідження культури" аргументовано необхідність переходу саме до аналізу феноменів, пов’язаних з життєвим світом людини, з її повсякденною сферою існування. Саме цей крок дозволяє здіснити соціально-філософський аналіз культури, включаючи культуру етнічну. Зануреність людини в життєвий світ є необхідною умовою будь-якого цілепокладання та надання сенсу. Саме на цьому рівні оформлюються найфундаментальніші орієнтири діяльності й формуються підстави для виникнення діяльніших сфер.

Третій параграф "Методологічні засади соціально-філософського дослідження етнічної культури” присвячено обгрунтуванню необхідності розгляду етнічної культури з точки зору ковітальних спільнот. Враховуючи принципову невизначеність життєвого світу людини, етнічна спільнота репрезентована не як суб-станційне утворення, а як функціональний механізм транслювання культурного спадку в ковітальних спільнотах. Етнос постає як спільнота, в якій здійснюється соціалізація й створюються умови для формування засад організації життєдіяльності людини. "Аморфність", принципова невизначеність етнічної спільноти, ц відмінність від інституціалізованих форм соціальності спричиняє тлумачення етносу як постійно вироблюваного консенсусу між представниками ковітальних спільнот щодо головних засад життєдіяльності. Головним засобом організації етнічного життя є так звана "родинна модель", що встановлює відносини між представниками етноспільноти на засадах спорідненості, незважаючи на реальність чи уявність останньої. Родинна модель є первинним засобом організації соціальною життя, що визначає відносини між представниками ковітальної спільноти на зразок сімейних відносин за статево-віковим принципом, часто-густо не збігаючися з біологічною спорідненістю, а наслідуючи останню.

У другому розділі "Легітимація соціальних інституцій як процес формування ціннісно-смислового уігіверсуму" проаналізовано поняття "легітимація" та його роль у процесі соціокультурного відтворення.

Перший параграф "Владні відносини в процесі легітимації соціальних інституцій" присвячено аналізові владних відносин та їх взаємозв’язку з легітимаційними цроцесами. Головні висновки стосовно аналізу влади: а) владні відносини неможливо підпорядковувати інституціалізованій структурі відносин панування, тобто влада не є суто правовим феноменом; б) дослідження влади не обмежені аналізом сукупності інституцій та апарату, що гарантують підпорядкування громадян одній державі; в) суверенність держави, форма закону та глобальна єдність панування є лише продуктом функціювання влада. Позитивне визначення

феномена "влади", як зазначив М.Фуко, може бути здійснене через репрезентацію влади як сукупності сил, завдяки яким відбувається кристалізація інституцій та апаратів держави, встановлюються закони й правила. Стратегічність влади, в свою чергу, передбачає розгляд владних відносин у більш широкому, ніж соціально-політичний, контексті, що відображатиме всю сукупність соціокультурних процесів.

Оскільки аналіз владних відносин підпорядковується дослідженню легітимаційних процесів, слід відзначите, що най-фундаментальнішою сферою проявів влади є та сфера, де влада впливає безпосередньо на процес життєдіяльності, — це сфера "мікрофізики влади”. Саме на цьому рівні відбувається "зустріч" владних відносин та форм життя. Влада постає в такому разі як певна сила, яка має трансформувати форму життя, спрямувати його рух, але, на відміну від відвертого насильства, для влади завжди залишається відкритим питання про її легітимність, тобто проблема влади завади пов'язана з проблемою її легітимації, де остання не лише виконує функцію визнання тих чи тих проявів влади, але й має довести її житгєзначущість для суб’єкта, який цій владі підпорядкований.

Дослідження проблеми впливу влади на процеси легітимації принципово пов’язане з цілою низкою проблем світоглядового гатунку, оскільки визнання значущості відбувається в ціннісно-смисловому універсумі людського існування. Саме завдяки встановленню належного місця в цілісній ціннісно-смисловій системі соціального суб'єкта здійснюються інстигуціалізація владних відносин та подальше більш-менш тривале відтворення останніх.

Другий параграф "Легітимаційні механізми підтримки процесу соціального відтворення" присвячено дослідженню легіти-маційних механізмів підтримки процесу соціального відтворення. Легітимація, визначена як різновид людської діяльності, спрямований на пояснення головних засад суспільного життя, завдяки чому й відбувається визнання останніх, розглянута через репрезентацію легітмаційної практики як певної дискурсивної процедури. Дискурс — це сукупність взаємопов’язаних висловлювань, об’єднаних навколо певної теми й таких, що пов'язують мовлення та дію. Саме завдяки аналізові формування висловлювання уможливлюється дослідження легітимаційних процедур.

Розгляд легітимаційних механізмів підтримки процесу соціального відтворення розпочато з аналізу найпростіших форм легітимаційних процедур. Легітимацію у цьому ракурсі розглянуто як смислову об'єктивацію "другого порядку", яка створює нові значення, що інтегрують у собі вже наявні значення інсти-туціалізованого ладу, надаючи їм когнітивної та нормативної обгрунтованості. Процес цього обгрунтування умовно можна

розділити на кілька рівнів за мірою ускладнення. Особливу увагу привертає до себе перший рівень легітимації, де вперше відбувається соціалізація індивіда, що продукує появу культурної ідентичності, перетворюючи івдивида на суб'єкта соціальної дії. Саме на цьому, вихідному рівні формуються найфундаментальніші життєві орієнтири особистості, які належать до рівня невідчужу-вашіх ознак ідентичності, незважаючи на наступні трансформації останньої.

Легітимаційний процес, що має забезпечувати визнання значущості інституціалізованого соціального ладу, є процесом, так би мовити, постійного смислового коливання між інституціалізо-ваними, явними соціокультурними формами та неінституціалізо-ваними, латентними культурними стереотипами поведінки й тубільними моделями осягнення й розуміння подій, що відбува-. ються у навколишньому світі. Тому легітимаційні процеси не-, можливо тлумачити як однобічну пропаганду елітною верствою власної програми дій, оскільки визнання значущості останньої завжди залежить від культурної компетенції й, нарешті, соціокультурної ідентичності широких верств. У легігимаційному процесі беруть участь як домінуючі, так і підпорядковані соціальні верстви.

Необхідність існування легітимаційних процедур зумовлена двома чинниками: наявністю соціокультурних інновацій, які неможливо анігілювати, й необхідністю транслювання соціально значущих культурних форм (стереотип поведінки, знання, звичаї, навички тощо) наступній генерації, завдяки яким здійснюється процес соціокультурного відтворення ковітальної спільноти. Саме тому існування ковітальних спільнот та відтворення їх у часовій динаміці зумовлені наявністю відповідних легітимаційних процедур. З іншого боку, певна форма організації легітимаційно-го процесу залежить від типу соціокультурного відтворення ковітальної спільноти, від наявної соціально-політичної організації останньої. Якщо вважати вихідною моделлю соціальної взаємодії безпосередню взаємодію у ситуаціях "віч-на-віч", ускладнення й розвиток легітимаційних механізмів здійснюється відповідно до збільшення опосередкування й зменшення безпо-середньості комунікативних процесів між представниками однієї ковітальної спільноти. Й саме тощг подальший розгляд функціювання легітимаційних механізмів має здійснюватися завдяки дослідженню процесів соціокультурного відтворення, властивих різним типам суспільств на різних етапах історичного розвитку від найпростіших спільнот до найскладніших.

Третій розділ "Етнокультурні механізми легітимації в історичному контексті" присвячено розгляду конкретних історичних форм легітимаційних механізмів на підставі аналізу історичного та ет-

ноірафічного матеріалу.

У першому параграфі "Легітимаційні механізми в сегментарних суспільствах" здійснено дослідження найпростіших за способами організації соціального відтворення етнічних спільнот збирачів, мисливців та ранніх землеробів, які перебувають на додер-жавному рівні владних відносин. Неформалізованість останніх і формальна рівність усіх представників ковітальної спільноти продукує особливий тип організації легітимаційних процедур. Оскільки соціальна ієрархія будована на грунті статево-вікових відносин, а найфундаментальнішою є родинна модель координації діяльності представників спільноти, легітимаційні процедури є переважно пов'язаними з безпосередньою взаємодією у ситуації "віч-на-віч". Компактність та малочисельність примітивних спільнот дозволяють налагод ити процес соціального відтворення, не апелюючи до зовнішньої інстанції ідентифікації й підпорядкування життя спільноти, яка породжує способи адаптації до навколишнього світу всередині самої себе. Родинна модель, втілена на емпіричному рівні в структурі класифікаційної спорідненості, відповідає як за формування належної соціальної ідентичності представників спільноти, так і за процес визнання значущості соціальних інституцій. Легітимаційні механізми поділяють на два взаємопов’язаних типи: неформалізовані, складені з механізмів неявного навчання та засвоєння індивідом належної соціокультурної компетенції, та формалізовані, складені з відповідних ритуально-ініціащїших процедур єдиного ритуально-міфологічного комплексу. Безпосередніми агентами легітимації є представники ковітальних спільнот, пов’язані між собою відносинами класифікаційної спорідненості. Втім, незначний розвиток потестарних відносин та відсутність стійкої інституціалізова-ної соціальної структури зумовлюють принципову "відкритість" етнічних спільнот, що, в свою чергу, спричиняє рухливість та не-стандартнзованість легітимаційних процедур, постійний перегляд власної ідентичності.

У другому параграфі "Роль етнокультурних механізмів легітимації в стратифікованих суспільствах доіндустріальної доби" розглянуто подальший розвиток механізмів легітимації, пов'язаний з поступовим розвитком потестарних відносин, що врешті-решт призводить до формування мідних інстатуційних відносин стра-тифікованого суспільства й відповідно — до ускладнення легіти-маційнх процедур. Виникнення перших держав позначає процес трансформації етнічного розвитку, що дістає своє вираження в становленні інституціалізованих ієрархічних відносин між ковітальними спільнотами, об'єднаними в межах однієї держави. Інституціалізація підпорядкування створює умови для реорганізації легітимаційних процедур, оскільки кожна ковітальна

спільнота має орієнтуватися на зовнішню щодо себе інстанцію ідентифікації. На цьому етапі легітнмаційні процедури розподілені між представниками етнічних спільнот, залученими до загальнодержавної адміністрації управління, та представниками панівної верстви та/або панівної етнічної спільноти. З одного боку, спостерігаємо процес реорганізації легітимаційних процесів, що призводить до поділу функцій між етнокультурною та загальнодержавною легітимацією, а з іншого — ковітальні спільноти остаточно визначають себе як спільноти етнічні. Разом із зміцненням інституціалізованої влади відбувається процес затвердження нового розуміння споріденості, що починає розумітися переважно як біологічна спорідненість. Результатом цього процесу є зростання замкненості й водночас стабілізація відносин всередині ковітальних спільнот. Загальна стратегія влади на цьому етапі розвитку культури дістає своє вираження в механізмах привласнення надлишків життєдіяльності етнічних спільнот, що за умови наявності асиметрії між загальнодержавними та локально-етнічними процесами відтворення призводить до зростання конфліктогенності. Це, з одного боку, ускладнює легітимаційні процеси, оскільки значущість інституціалізованої влади часто-густо неочевидна, а з іншого — визначає специфічні риси легітимаційного процесу. Саме за таких обставин стає актуальним залучення до державного управління елітних верств етнічних спільнот, які, будучи представниками центральної влади на місцях, керують етнокультурною легітимацією сакралізова-ної центральної влади.

Попередній тип легітимаційних механізмів залишався панівним щонайменше до Нового часу. Реорганізації цього типу, що відбулася за умов становлення урбаністичної, індустріальної культури, присвячено третій параграф "Етнокультурні механізми легітимації в індустріальній: культурі Етнічний ренесанс”, де досліджено загальні тенденції розвитку легітимаційних процесів в індустріальній культурі й аналізуються тенденції їхньої трансформації за доби етнічного ренесансу останніх десятиріч. В ідентифікаційному аспекті становлення індустріального, урбаністичного суспільства західноєвропейського зразка дістало своє вираження у формуванні его-ідентичності, фундаментальної засади буржуазної культури. Его-ідентичнісгь, в свою чергу, розглянуто як трансформаційний механізм етноіденттгфікаційних процесів, де індивід, поступово звільняючися з-під влади колишніх релігійних та соціально-станових обмежень, що відбуваються разом з експансією секуляризованого світогляду, ідентифікує себе з певною сукупністю етнокультурних ознак тієї ковітальної спільноти, до якої він належить. Проте дедалі глибша спеціалізація й фахово-рольове ранжування, що призводять до

збільшення опосередкувальних ланок комунікативних процесів ковітальної спільноти, потребують наявності: а) високого рівня самосвідомості, який досягається за рахунок тривалого навчання та індивідуації суб’єктивності; б) стабільності всієї множини соціокультурних чинників, що забезпечують відтворення у часі комунікативних зв’язків спільноти. Національна держава, що постає на цьому етапі як форма реалізації етносу як ковітальної спільноти, репрезентована як механізм координації діяльності громадян на соціально-політичному рівні. Проте держава, будучи сукупністю інстшуціалізованих соціальних відносин, сама потребує відповідної легітимації з боку суспільної свідомості, зумовленої тлумаченням держави як інстанції координації та коригування суспільного життя.

Поділ функцій та ролей у межах держави детермінує мобілізацію широких верств населення у загальнонаціональне виробництво, що, в свою чергу, спричиняє потребу в транслюванні соціально значущого знання, яке має відтворити соціального суб’єкта з відповідною соціокультурною компетенцією, долаючи тим самим усі регіональні та субетнічні особливості через кодифікації та технізацію соціальних відносин. Важливим агентом у цьому процесі є нуклеарна сім'я, яка до середини XX сторіччя була головним транслятором моральних цінностей. Втім, дедалі ширша інтеграція детермінувала поступове позбавлення родинної сфери соціалізаційних функцій у зв’язку із збільшенням загальної ваги інституціалізованих механізмів соціалізації (загальна освіта, соціальні служби тощо). У другій половині XX сторіччя ця проблема постала особливо гостро: витіснення за межі національного виробництва регіональних та етнічних форм налагодження життєдіяльності й позбавлення сімейної сфери ролі транслятора цінностей і водночас ускладнення процесу інституціалізованої соціалізації детермінували потребу у формуванні компенсаторних механізмів реанімації ковітальної єдності. З іншого боку, глобалізація світового розвитку та інтеграція різноманітних культур в єдине світове співтовариство, яке спричинило зростання загальної ваги наднаціональних установ, відбувалися за рахунок позбавлення окремих національних держав житгєзабезпечувальних функцій, що, в свою чергу, призвело до послаблення державного контролю над суспільним життям й за умови системної кризи — до регіоналізації та егнізації політичних процесів. Феномен так званого "етнічного ренесансу", з цієї точки зору, можна інтерпретувати як етнорегіональну реакцію локальних ковітальних спільнот за умови падіння життєздатності централізованого управління. Некерована міграція, інформаційний тяск тощо постали як конфліктогенні чинники, які можуть призвести до деструкції за-

гальнонаціональної системи управління.

Соціальний поділ, який дістає вираження у фізичному просторі, постає як детермінанта трансформації ковітальності, оскільки спричиняє просторово-часову співприсугність представників різних етнічних культур. Опосередкування етногене-тичного розвитку наявним соціальним поділом постає як перетворювальний чинник етногенези, що може призвести до ди-симіляцій колишніх етнічних спільнот, культура яких за умов постградиційного суспільства позбавлена можливостей бути відтвореною. Проте загальні тенденції останніх десятиріч указують на можливості реанімації етнокультурної спадщини, що дістало вираження у феномені "етнічного ренесансу".

З феноменом етнічного ренесансу пов’язані процеси трансформації етногенетичного розвитку останніх десятиріч, які за умови дестабілізації соціального середовища на вітальному рівні детермінують пошук компенсаторних механізмів, які мали б забезпечити відтворення ковітальних спільнот у часі, незважаючи на деструкцію інституціалізованих зв’язків. З одного боку, етнічний ренесанс постає в культурному вимірі як реанімація етнічних традицій, що були витіснені за межі процесу соціокуль-турного відтворення, й надання їм статусу зразків поведінки, а з іншого — має місце зовсім інший процес, опосередкований попереднім національно-державним розвитком, — перегляд власної культурної ідентичності й виникнення на уламках колишніх державних утворень нових регіональних ковітальних спільнот, які за умови подальшої деструкції загальнонаціональних комунікативних зв'язків усвідомлюють власну культурну специфіку, що за певних обставин може призвести до репрезентації останної як ет-норегіональної самобутності, підштовхуючи на державному рівні сепаратистські процеси. Саме тут і виникає питання про легітимність існуючих соціальних інституцій, що зумовлене розпадом макросоціальних утворень як реальних ковітальних спільнот.

Регіоналізація, оформлення більш дрібних ковітальних спільнот водночас є загрозою для наявних інституційних відносин, що втрачають функціональність, і стає конфлікгогенним чинником. Подолання конфліктних ситуацій, потенційних або актуальних, викликає потребу в реорганізації соціальних відносин шляхом подальшої демократизації' останніх. Це має здійснюватися завдяки: а) розробці відповідних державних програм реорганізації управління із залученням представників регіональних спільнот; б) впровадженню життєздатної програми самоврядування, що дозволила б на місцях безпосередньо розв'язувати проблеми, пов'язані із соціокультурним відтворенням регіонів; в) створенню єдиної публічної сфери обговорення загальнонаціональ-

них проблем демократичним шляхом. Необхідність такої реорганізації зумовлена, з одного боку, процесами глобалізації всесвітнього розвитку, а з іншого — необхідністю врахування етнокультурної специфіки розвитку окремих ковітальних спільнот, перед якими постала проблема виживання та/або збереження власної культурної ідентичності за умов подальшої уніфікації та стандартизації культурного розвитку.

ВИСНОВКИ

У висновках дисертаційного дослідження стверджується, що за умов побудови правової, демократичної держави, коли здійснюється перехід від тоталітарних, адміністративно-командних методів управління суспільством до демократичних, значної актуальності набуває проблема етнокультурних механізмів легітимації соціальних інституцій, що спричиняє потребу не лише дослідження традиційних етнокультурних форм організації суспільного життя, але й привертання уваги до трансформаційних чинників етногенетичного розвитку ковітальних спільнот за умов госттрадиційного індустріального суспільства. Етнічний ренесанс, будучи не лише реанімаційним, але й трансформаційним чинником в етнічному вимірі, висуває перед дослідниками нові проблеми, без розв’язання яких подальший демократичний розвиток є неможливим.

Головні результати та висновки дисертаційного дослідження відображені в таких наукових иублікаціях автора:

1. Фадеев В. "Жизненный мир" (ЬєЬєшхуєіі;) и феномен легитимности // Нова парадигма. Гуманітарний журнал молодих вчених Запорізького регіону. — Запоріжжя, 1996. — Вип.1. — 0,5 др. арк.

2. Фадеев В. Механизмы формирования этноидентичности в сегментарных обществах // Нова парадигма. Гуманітарний журнал молодих вчених Запорізького регіону. — Запоріжжя, 1996. — Вип.5. — 0,5 др. арк.

3. Фадєєв В. Визначеність невизначеності: дрейф етноіден-тичності // Філософська думка. — 199В. — № 1. — 1,2 др. арк.

4. Фадєєв В. Етнокультурні чинники легітимації та проблеми державотворення // Суспільство. Держава. Армія: Збірник наукових праць Київського військового інституту управління і зв’язку. — Київ, 1999. — Вші.2. — 0,35 др. арк.

5. Фадєєв В. Механізми формування етноідентичності (становлення репрезентативної моделі) // Нація серед націй: смисли і значення / За ред. ВАнаньїна та Б.Попова. — Київ, 1999. — 1,2 др. арк.

АНОТАЦІЇ

Фадеев В.Б. Етнокультурні механізми легітимації соціальних інституцій. — Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.03 — соціальна філософія і філософія історії. Інститут філософії ІМ.Г.С.Сковороди НАН України. Київ, 1999.

Дисертація являє собою соціально-філософське дослідження етнокультурних механізмів легітимації соціальних інституцій, зокрема їхніх функціональних, сутнісних характеристик. Досліджуваний феномен проаналізовано у тісному зв’язку з духовною цариною жття суспільства.

Встановлено, що легітимаційні механізми принципово залежать від ковітальних чинників процесу соціального відтворення. "Родинна модель" координації життєдіяльності членів ковітальної спільноти є операційно пояснювальною моделлю при дослідженні етнокультурних механізмів легітимації.

У роботі здійснено аналіз трансформації етнокультурних механізмів легітимації на сучасному етапі розвитку, описано тенденції та перспективи їх перетворення.

Ключові слова: етнічна спільнота, механізми легітимації, соціальна інституція, етнічна культура, ціннісно-смисловий універсум, родинна модель, повсякденна реальність, суспільне відтворення.

Фадеев В.Б. Этнокультурные механизмы легитимации социальных институтов. — Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.03 — социальная философия и философия истории. Институт философии им.Г.С.Сково-роды НАН Украины. Киев, 1999-

Диссертация представляет собой социально-философское исследование этнокультурных механизмов легитимации социальных институтов, в частности, их функциональных, сущностных характеристик. Изучаемый феномен анализируется в тесной связи с духовной сферой жизни общества.

Установлено, что легигимационные механизмы принципиально зависят от ковитальных факторов процесса социального воспроизводства. "Семейная модель" координации жизнедеятельности членов ковиїальной общности является операционно объясняющей моделью при исследовании этнокультурных механизмов легитимации.

Особое внимание в диссертационном исследовании уделяется анализу этнокультурной социализации, являющейся механизмом трансляции и воспроизводства во времени этно-кулыурной идентичности и принципиально взаимосвязанной с легигшмациоиными процессами.

В работе проводится анализ трансформации этнокультурных механизмов легитимации на современном этапе развития, описаны тенденции и перспективы их преобразования.

Ключевые слова: этническая общность, механизмы легитимации, социальный институт, этническая культура, ценностно-смысловой универсум, семейная модель, повседневная реальность, общественное воспроизводство.

Fadeev V.B. Ethnocultural mechanisms of legitimation of social institutions. — Manuscript.

The dissertation for acquiring of the scientific degree of the candidate of phylosophical sciences, speciality 09.00.03 — social phylos-ophy and phylosophy of history. The H.Skovoroda Institute of Philosophy of National Academy of Science of Ukraine. Kyiv, 1999.

The dissertation is a social-phylosophycal investigation of the ethnocultural mechanisms of legitimation, speciality, its functional and essential characteristics. The phenomen, wich is studied, is analised it close connection with spiritual sphere of the life of the society.

It was stated, that the peculiarity of the ethnocultural mechanisms of the legitimation, is the dependence of principle from covital factors of the social reproduction’s process. The "family model" of coordination of lifeactivity of covital community’s members is operational explenatory model for the investigation of the ethnocultural mechanisms of legitimation.

In this work is analised the transformations of the ethnocultural mechanisms of legitimation according to the moment, found tenden-tions and the perspectives of its development.

Key words: etnical community, mechanisms of legitimation, social institution, ethnic cultural, value-sense universe, family model, everyday reality, social reproduction.