автореферат диссертации по филологии, специальность ВАК РФ 10.01.05
диссертация на тему: Генезис, поэтика и жанровая система английской прозы позднего Ренессанса (малые эпические формы и "литература факта")

Полный текст автореферата диссертации по теме "Генезис, поэтика и жанровая система английской прозы позднего Ренессанса (малые эпические формы и "литература факта")"

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ім. Т. І .ШЕВЧЕНКА

ТОРКУТ НАТАЛІЯ МИКОЛАЇВНА

УДК: 820-3.091

ГЕНЕЗИС, ПОЕТИКА І ЖАНРОВА СИСТЕМА АНГЛІЙСЬКОЇ ПРОЗИ ПІЗНЬОГО РЕНЕСАНСУ (МАЛІ ЕПІЧНІ ФОРМИ ТА "ЛІТЕРАТУРА ФАКТУ”)

10.01.0A - література зарубіжних країн

АВТОРЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук

Київ-2000

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі світової літератури та компаративістики Інститут} літератури ім. Т.Г.Шевченка Націоналної академії наук України.

Науковий консультант - доктор філологічних наук, професор, член-

кореспондент Національної академії наук України НАЛИВАЙКО Дмитро Сергійович, Національний університет "Києво-Могилянська академія", професор кафедри філології.

Офіційні опоненти: ’

- доктор філологічних наук, доцент ВИСОЦЬКА Наталія Олександрівна, Київський державний лінгвістичний університет, в.о. професора кафедри теорії та історії світової літератури;

- доктор філологічних наук, професор ПОТШЦЕВА Тетяна Миколаївна, Дніпропетровський державний університет, завідуюча кафедрою зарубіжної літератури;

- доктор філологічних наук, професор ШАХОВА Кіра Олександрівна, Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, професор кафедри зарубіжної літератури.

Провідна установа - Секція теорії та історії світової літератури кафедри класичної та румунської філології, Чернівецький державний університет ім. Ю.Федьковича Міністерства освіти і науки України, м. Чернівці.

Захист відбудеться " 15 " листопада 2000 р. о 10~ годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д 26.178.02 при Інституті літератури ім.

Т.Г.Шевченка НАН України (01001, м.Київ-1, вул. М.Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту літератури ім.

Т.Г.Шевченка НАН України, 01001, м.Київ-1, вул. М.Грушевського, 4.

Автореферат розісланий " № " жовтня 2000 року.

Вчений секретар /у

спеціалізованої вченої ради / ГАЙШЧЕРУ О.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Уславлена іменами Вільяма Шекспіра і Крістофера Марло, Едмунда Спенсера і Філіпа Сідні, епоха правління королеви Єлизавети Тюдор (1558— 1603) справедливо вважається першою "золотою добою" в історії культури Великої Британії. Зростання національної самосвідомості, відносна стабілізація громадсько-політичного і релігійного життя, успіхи корони на зовнішньополітичній арені, інтенсивний розвиток книгодрукування та підвищення загального рівня освіти в англійському суспільстві — усе це, безперечно, позитивно впливало на стан справ у царині мистецтва. Саме на єлизаветин-ську добу, хронологічні межі якої майже збігаються з розквітом і згасанням англійського Ренесансу, припадає не знаний раніше розвій драматургії, поезії та "високого роману", в надрах якого поступово розмежовувалися такі різновиди, як "romance", "history", "novel". У лоні єлизаветинської літератури, неповторне обличчя якої визначалося насамперед духом жанрово-стильового експериментаторства, відбувалося остаточне структурування таких жанрових моделей, як джест, новела, трактат, та народжувалась низка нових для англійської літературної традиції жанрів (памфлет, есе, мемуари, художня біографія, сонет, трагікомедія та ін.).

Однак англійська ренесансна проза, на відміну від тогочасної драматургії і поезії, досі ще залишається маловивченим художнім феноменом, котрий сприймається сучасними фахівцями вельми неоднозначно. Спеціалісти з історії англійської літератури, можливо через магнетичний вплив драматургії шекспірової доби протягом довгого часу категорично відмовляли єлизаветинській прозі у будь-якому жанровому новаторстві чи естетичній самоцінності, а численні спроби так званих men of letters створити оригінальні художні моделі традиційно сприймали як малопродуктивне наслідуваїпія континентальних зразків або невдалі прецеденти "антикізую-чого змагання". Внаслідок цього в літературознавчій науці першої половини XX ст. за англійським пізньоренесансним романом міцно закріпилася репутація "фальстарту жанрового розвитку" (Е.Бейкер, Б.Ернл, В.Аллен,

А.Кетгл, Дж.Найт)1, а єлизаветинська художня проза в цілому вважалася низькопробною літературною продукцією, що не варта серйозної дослідницької уваги, такою собі "мертвонародженою дитиною" (Дж.Робертсон, Дж.Найт, Г.Велпоул)2. Ці стереотипи виявились напрочуд живучими, і сьогодні воші надзвичайно поширені як у зарубіжному, так і у вітчизняному літературознавстві.

1 Baker Е.А. The History of English Novel, In 2 v. - L.t 1939. - V.2; Ernie B. The Light Reading of Our Ancestors: Chapters on the Growth of the English Novel. - L., 1927; Allen W. The English Novel. A Short Critical History. -L.: Phoenix House Ltd., 1954; Kettle A. An Introduction to the English Novel. In 2 v. - L.: Hutchinson Univ. Library, 1967. — V.l; Knight G.C. The English Novel. - LM 1969.

2 Robertson J.M. Elizabethan Literature. - L.: William & Norgate, 1914; Knight G.C. Op. cit.; Walpole H. The English Novel. - Cambridge: Cambridge Univ. Press, 1970.

На концептуально-полемічне переосмислення сталих уявлень про непродуктивність тих жанротворчих процесів, що розгорталися на теренах англійської прози за часів Відродження, і спрямовується реферована дисертаційна робота.

Актуальність обраної теми зумовлюється насамперед помітним пожвавленням інтересу сучасної літературознавчої науки до теоретичного осмислення генези прозових жанрів та дискусійним станом тих питань, що безпосередньо стосуються проблем становлення й розвитку англійської прози Ренесансу. Вивчення поетики найпоказовіших її зразків та введення до наукового обігу вітчизняної англістики цілої галереї "нових", досі не знаних, персоналій не тільки дозволяє заповнити численні "білі плями" на літературній мапі Англії XVI століття, але й сприяє подоланню певної упередженості в оцінці історико-літературних наслідків тих жанротворчих процесів, що відбувалися в прозі єлизаветинської доби. Актуальність роботи визначається також і використанням новітніх методологій (зокрема соціокультурології та системного аналізу).

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Ця дисертація презентує один із провідних напрямків дослідницької діяльності Лабораторії ренесансних студій, що є спільним науковим проектом Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України та Запорізького державного університету (протокол № 10 від 26.06.1997р. засідання Вченої ради Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України).

У центрі уваги цього історико-літературного дослідження - вивчення проблем генезису англійської пізньоренесансної прози, в межах якої співіснували, протистояли, а інколи і вступали в діалогічну взаємодію такі потужні пласти, як "література вимислу" ("fiction") та "література факту" ("non-fiction"). На перетині цих пластів перебували єлизаветинський памфлет і белетризована хроніка - унікальні жанрові утворення, в яких бурхлива фантазія сусідила з культом достовірності, а міфопоетичне поєднувалося з документально-достеменним.

Осповиа мета роботи полягає у з’ясуванні специфіки перебігу процесів жанроутворення в лоні англійської пізньоренесансної прози, що передбачає як комплексне історико-літературне висвітлення загальної панорами становлення й розвитку художньої системи єлизаветинської прози (за винятком романічної групи жанрів - "romance", "history", "Elizabethan novel"), так і теоретичне осмислення загальної логіки структурування її провідних жанрових моделей.

Об’єктом дослідження є історико-літературний період, який безпосередньо пов’язаний із тим етапом розвитку англійської культури, що одержав назву єлизаветинська доба і обмежений хронологічними рамками: друга половина XVI - початок XVII століття.

з

Предметом літературознавчого аналізу обрано всі провідні різновиди тогочасної "літератури факту" (історичні хроніки, белетризована історіографія, трактат, есе, художня біографія, звіти мореплавців і нотатки мандрівників), а також ті малі епічні форми (джест, новела, конні-кетчерівський памфлет), що складають одну із двох підсистем "літератури вимислу". Друга ж підсистема, тобто група так званих романічних жанрів ("romance", "history", "Elizabethan novel"), у цьому дослідженні не розглядається. І за кількістю репрезентативних художніх зразків, і за естетичною цінністю, і за важливістю тієї ролі, яку відіграла вона у формуванні романного жанру в Англії, єлизаветинська романістика заслуговує на те, щоб стати об’єктом окремого комплексного дослідження.

Досягнення зазначеної мети передбачає постановку і розв’язання таких конкретних задач:

- розглянути особливості становлення ренесансного типу культури в Англії і окреслити коло тих провідних соціокультурних чинників, що суттєво вплинули на історико-літературний процес;

- у ході аналізу літературно-критичних творів англійського Ренесансу виявити специфіку художньої свідомості єлизаветинських літераторів та з’ясувати їхню позицію щодо вирішення тих кардинальних етико-естетичних проблем, що перебували в центрі уваги тогочасних теоретиків мистецтва як в Англії, так і на континенті;

- простежити й висвітлити процес генезису малих епічних форм єлизаве-тинської прози, поєднуючи вивчення поетики окремих творів із теоретичним осмисленням жанрової природи джесту, конні-кетчерівського памфлету і англійської ренесансної новели;

- обґрунтувати правомірність розгляду ренесансної "літератури факту" ("non-fiction") як одного із структурних компонентів художньої системи тогочасного красного письменства;

- виявити характер взаємодії міфопоетичного та історичного начал в англійській ренесансній історіографії, простежуючи динаміку формування нового типу історичної свідомості та звертаючи особливу увагу на те, яким чином засадничі постулати, що стояли біля витоків авторського задуму, впливали на характер структурування художнього простору історіографічного твору;

- розглядаючи репрезентативні зразки англійського трактату та есеїстики у пізнавально-ціннісному контексті світоглядних уявлень ренесансної особистості, виявити жанроутворюючі принципи, організуючі первені та провідні атрибутивні якості, що визначають жанрову природу цих літературних моделей;

- з’ясувати роль мемуарного первеня в жанровій структурі провідних різновидів єлизаветинської літератури мандрів;

- розкрити ті онтологічні та гносеологічні чинники, які зумовили пожвавлення інтересу до біографічного жанру в Англії XVI століття, і проаналізувати жанрову своєрідність англійської ренесансної біографістики.

Теоретико-методологічною основою дисертації послужили надбання світового літературознавства - від поетик античності й Ренесансу до новітніх дослідницьких технологій (соціокультурологія, соціологія літератури, рецептивна естетика, системний аналіз). Спираючись на певні положення та ідеї зарубіжних істориків англійської літератури (Дж.Спінґарна, Дж.Сейнтс-бері, Е.Бейкера, К.Льюіса, Дж.Аткінса, П.Селзмена, В.Девіса, Я.Горната, М.Шлаух, Г.Кенбі, Т.Бічкрофта та ін.) і органічно засвоюючи теоретичний досвід вивчення історичної поетики прозових жанрів, накопичений радянським і сучасним вітчизняним літературознавством (ДЛихачов, Є.Мелетин-ський, Д.Затонський, С.Авєрінцев, Д.Наливайко, О.Мишанич, М.Ігнатенко, Л.Потьомкіна та ін.), автор цієї роботи розглядає конкретні явища літературного процесу як такі естетичні феномени, що виникають у певному соціокультурному контексті й відбивають його крізь призму художнього мислення митця. У дисертації використовуються також окремі положення та дотичні до теми дослідження ідеї, висунуті й обґрунтовані в культурологічних працях Д.Буша, Дж.Тільярда, Д.Марґоліса, П.Біциллі, О.Лосєва, Л.Баткіна, М.Барга, А.Гуревича та ін.

Наукова новизна дисертаційної роботи полягає насамперед у тому, що вона є першою у вітчизняному літературознавстві спробою ґрунтовного висвітлення та комплексного аналізу шляхів формування провідних жанрових моделей у прозі англійського Ренесансу. На відміну від традиційного для робіт зарубіжних науковців підходу, коли єлизаветинська проза репрезентується як низка малопродуктивних жанрових експериментів та численних спорадичних мистецьких спроб, що здійснювалися в межах відокремлених сфер тогочасної літератури - "ґісіїоп" і "поп-бсгіоп", реферована дисертація пропонує принципово інший ракурс розгляду досліджуваного художнього феномену. Сукупність провідних жанрових моделей єлизаветинської прози розглядається як цілісна художня система, котра, в свою чергу, є структурним компонентом метасистеми - духовної культури англійського Відродження.

Використання методології соціокультурного аналізу дозволяє не тільки з’ясувати природу провідних тенденцій, що виникли в лоні єлизаветинської прози, а й виявити національну специфіку загальної логіки жанро-утворення, внаслідок якого сформувалося неповторне обличчя англійської ренесансної літератури.

Абсолютна більшість тих творів, про які йдеться на сторінках дисертації, практично невідома вітчизняним науковцям. Отже, детальний аналіз поетики окремих літературних зразків не тільки допомагає сформувати

чіткіші уявлення про самі твори, але й сприяє створенню більш повної і рельєфної картини генези й розвитку англійської ренесансної прози.

Теоретична новизна реферованого дослідження визначається спробою дати ґрунтовну узагальнюючу характеристику маловивченим на сьогодні жанровим моделям прози англійського Відродження, зокрема таким, як джест, трактат, есе, мемуари, літературна біографія. Культурологічний ракурс розгляду літературних явищ у поєднанні з системним аналізом дозволяє в новому світлі побачити загальну динаміку структурування жанрових моделей за тих часів, коли художнє мислення поєднувало в собі орієнтацію на класичний канон та потяг до індивідуального самовираження, коли у творчості ренесансних митців класичний компонент органічно співіснував із маньєристичним.

Практичне значення дисертації зумовлюється трьома факторами. По-перше, велика кількість нових відомостей, багатий соціокультурний фактаж та цікаві літературознавчі спостереження над поетикою окремих художніх зразків надають дослідженню певного науково-прикладного значення: наведені в ньому матеріали, безперечно, корисні як для науковців-англістів, котрі займаються вивченням літератури, мови і культури Англії XVI ст., так і для тих філологів, що проводять дослідження з компаративістики. Крім того, теоретичне осмислення логіки структурування окремих жанрових моделей є важливим і в плані подальшого розвитку сучасної літературознавчої науки, оскільки воно істотно розширює загальні уявлення про генологічні процеси та специфіку їх перебігу в англійській літературі. Подруге, розроблена і апробована в процесі роботи над дисертацією дослідницька методологія, сутність якої полягає у поєднанні соціокультуро-логічного підходу з системним аналізом художнього явища, може успішно застосовуватись у наступних історико-літературних розвідках з ренесансної літератури. По-третє, розгорнутий на сторінках дисертації широкомасштабний історико-літературний екскурс суттєво доповнює і уточнює ту загальну картину становлення й розвитку прози англійського Ренесансу, що репрезентована у вітчизняних навчальних посібниках з історії зарубіжної літератури Середніх віків і Відродження.

Теоретична значимість роботи визначається не тільки введенням у науковий обіг вітчизняного літературознавства "нових" жанрових номінацій (джест, конні-кетчерівський памфлет, англійська ренесансна новела), але також і тим, що в ній уточнюються деякі концептуально вагомі положення, які стосуються теоретичної поетики малих епічних форм ренесансної прози, та ґрунтовно досліджуються особливості формування історизму нового типу і мемуарного первеня в єлизаветинській "літературі факту".

Особистий внесок здобувана. Автор дисертації використовує власні ідеї та концепції. У надрукованій у співавторстві статті "Особенности

б

поэтики романа "Зелото" (1580) Энтони Манди в контексте елизаветинского литературного процесса" дисертантові належить концепція і 80% тексту.

Апробація. Основні положення й висновки дисертації були апробовані в науковій роботі Лабораторії ренесансних студій, викладацькій діяльності автора на факультеті іноземної філології Запорізького державного університету та в доповідях на міжнародних наукових конференціях: "V Пурішевські читання" (Москва, Росія, квітень 1993 p.), "VI Пурішевські читання" (Москва, Росія, квітень 1994 p.), "Мова і культура" (Київ, червень 1994 p.), "Українська філологія: школи, постаті, проблеми" (Львів, жовтень 1998 p.), "Читання пам’яті Н.С.Шрейдер (до 90-річчя від дня народження)" (Дніпропетровськ, січень 1999 p.), "Британія та Європа: інтелектуал у суспільстві" (Софія, Болгарія, квітень 1999 p.), "Мова і культура" (Київ, червень 1999 p.), "Біблія та література" (Чернівці, жовтень 1999 р.), "ХП Пурішевські читання" (Москва, Росія, квітень 2000 p.), всеукраїнській науковій філологіч-ній конференції "Проблеми сучасної світової літератури та лінгвістики" (Черкаси, червень 2000 р.) та міжвузівських конференціях (Запоріжжя, 1994, 1996,1997,1998, 1999,2000 p.p.).

За матеріалами дисертації розроблено спецкурс "Жанрово-стильова картина англійського Ренесансу" для студентів англійського відділення факультету іноземної філології Запорізького державного університету. Основні положення та висновки дисертації висвітлені на сторінках монографії "Проблеми генези і структурування жанрової системи англійської прози пізнього Ренесансу (малі епічні форми та "література факту")" (18,9 ум. друк, арк.), а також у ряді статей, що надруковані у вітчизняних і зарубіжних наукових виданнях.

Структура дисертації зумовлена основною метою і завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, у кожному з яких по два підрозділи, висновків та приміток. Загальний обсяг роботи становить 452 сторінки (419 сторінок тексту — 16,98 авт. арк.).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У ВСТУПІ обґрунтовано актуальність і наукову новизну обраної теми, визначені завдання, методологічні принципи, а також теоретична і практична значимість дослідження.

Висвітлення загального стану вивченості англійської ренесансної прози в сучасному вітчизняному та зарубіжному літературознавстві дозволило продемонструвати наявність певної упередженості у визначенні естетичної цінності творчих пошуків єлизаветинських прозаїків. Затінена блискучим і стрімким розквітом драматургії й поезії, художня й

публіцистична проза англійського Відродження довгий час залишалася на периферії дослідницької уваги, і лише у 60-70™ роки XX ст. намітилася позитивна тенденція переосмислення сталих уявлень про незначну художню вартість єлизаветинського роману та низьку продуктивність жанрових експериментів єлизаветинських "men of letters". Цьому великою мірою сприяли фундаментальні роботи таких зарубіжних вчених, як К.Рікс, Л.Стівенсон, Дж.Крепп, П.Селзмен, Я.Горнат, а також доволі плідні дослідницькі зусилля вітчизняних науковців. Зокрема, українська літературознавча школа, очолювана Л.Я.Потьомкіиою, наприкінці сімдесятих років розпочала широкомасштабне вивчення творчої спадщини романістів-єлизаветинців у історико-літературному й типологічному аспектах. Внаслідок екстенсивного дослідження англійського роману другої половини XVI століття до наукового обігу було введено чимало "нових" літературних персоналій (Ф.Сідні, Дж.Лілі, Р.Ґрін, Т.Лодж, Т.Неш, Т.Делоні), які до того часу залишалися поза увагою радянського літературознавства.

Останнім часом вітчизняна філологічна наука поповнилася низкою цікавих історико-літературних розвідок, присвячених творчості менш відомих єлизаветинських письменників - Дж.Ґасконя, Г.Четтла, Е.Манді, Е.Форда, Н.Бретона3. І хоча написані ними романи не належать до числа шедеврів ренесансної прози, врахування оригінальних жанрових рішень та художніх новацій цих авторів, безперечно, сприяє суттєвому розширенню й уточненню загальних уявлень про жанрову генезу англійського роману.

Але вивчення єлизаветинської романістики є лише першим кроком до створення цілісної картини розвитку художньої прози англійського Ренесансу - надзвичайно складної й розгалуженої системи різноманітних за своєю жанровою природою творів, які дуже важко вкласти в прокрустове ложе чітких дефініцій. Крім таких епічних форм, як "romance", "history" та "novel", що традиційно вважаються генетичними предтечами класичного англійського роману, до цієї системи також входили й декілька різновидів розважальної, публіцистичної, полемічної та науково-популярної літератури. Тож наступним кроком на шляху формування адекватних уявлень про розвиток єлизаветинської прози має стати урахування й осмислення творчих здобутків кожної з тогочасних прозових жанрових моделей.

3 Торкут H., Ліюва О. Творчість єлизаветинця Джорджа Гасконя в світлі сучасних літературознавчих інтерпретацій: стан вивченості, полемічні аспекти, перспективи дослідницького пошуку // Ренесансні студії. - Запоріжжя, 1999. - Вип.З. - С.48-59; Самойленко В. Поетика заголовку та проблемно-тематичний комплекс роману Генрі Четгла "Пірс Простак" // Ренесансні студії ... - Вип.З. - С.73-85; Торкут H.H., Штефан A.A. Особенности поэтики романа "Зелото" (1580) Энтони Манди в контексте елизаветинского литературного процесса И Вісник ЗДУ. - Запоріжжя, 1998. - №1. - С.166-167; Торкут H.H., Коломоеу И.С. Жанровая природа романа "Орнатус и Артезия" (1595) Э.Форда // Вісник ЗДУ ... №1 - С.164-166; Гутарук О. Ніколас Бретон: від популярності до забуття (історико-літературна розвідка) // Ренесансні студії ... -Вип.З. - С.60-72.

Усі компоненти згаданої системи англійської ренесансної прози, за виключенням єлизаветинської романістики, досі ще залишалися практично не вивченими. Вітчизняні вчені до останнього часу не мали можливості ознайомитися з більшістю ренесансних прозових творів, і українська англіс-тика, цілком природно, майже не згадувала про їхнє існування. Теоретики літератури, які вивчали історичну поетику окремих прозових жанрів, зазвичай не враховували творчого досвіду єлизаветинських прозаїків, бо навіть ті нечисленні художні тексти, що містились у фондах центральних наукових бібліотек, ніколи з англійської не перекладалися.

Зарубіжна літературознавча наука останнім часом усе частіше обирає об’єктом аналізу літературні пам’ятки англійського Відродження. Концептуально насичені й естетично самобутні, ці твори у сукупності створюють напрочуд благодатну ниву для апробації найрізноманітніших дослідницьких підходів та новітніх методологій. Більшість іноземних науковців опікуються перш за все детальним з’ясуванням і скрупульозним висвітленням конкретних історико-літературних фактів, загальною характеристикою найбільш відомих творів та переказом їхнього змісту, що, як правило, супроводжується коментарями чи аналітичними спостереженнями, однак цього явно замало для остаточного з’ясування специфіки тих жанротворчих процесів, що розгорталися на теренах англійського Ренесансу, та адекватного відтворення загальної панорами розвитку єлизаветинської прози.

Слід зазначити, що сукупність тогочасних прозових творів являла собою надзвичайно динамічну й рухому систему, чутливу до стильових зрушень і різного роду впливів та відкриту для художніх новацій. Розмитість жанрових меж, рівноправне співіснування у спільному художньому просторі різноманітних жанрових первенів та активна взаємодія різноспрямованих художніх тенденцій не тільки визначають неповторне обличчя англійської ренесансної прози, але й спонукають розглядати її як специфічну мистецьку систему, сутність якої неможливо осягнути лише за рахунок вичленення і відокремленого аналізу певних складових компонентів із подальшим елементарним додаванням одержаних висновків стосовно поетики окремих літературних моделей, жанрів чи тематичних груп.

Більш виправданим і продуктивним, на думку дисертанта, є системний аналіз феномену єлизаветинської прози, спрямований на розкриття внутрішніх зв’язків між окремими елементами цієї художньої системи, орієнтований на виявлення тих естетичних і позаестетичних чинників, що зумовлюють її структурну єдність, та націлений на висвітлення динаміки формування провідних жанрових моделей. Самій природі художнього мислення, як слушно зазначає дослідниця Н.Т.Пахсар’ян, притаманна системність як одна із провідних характеристик, і це дозволяє "аналітично розглядати як систему

те, що емпірично на перший погляд уявляється чимось хаотичним і безсистемним"4.

У першому розділі дисертації - "Соціокультурпа ситуація в єлизаветинській Англії та літературний процес" - запропоновано загальну картину становлення ренесансного типу культури в Англії XVI ст. й детально проаналізовано специфіку формування естетичних уявлень, художніх смаків і мистецьких орієнтацій єлизаветинських "men of letters".

Усвідомлюючи, що своєрідність англійського Ренесансу, як і будь-якого іншого культурного феномену, об’єктивно зумовлювалась доволі складним симбіозом онтологічних і гносеологічних факторів, дисертант наголошує на тому, що врахування цих факторів є обов’язковим моментом інтелектуальної процедури, спрямованої на розкриття внутрішньої природи самого явища та з’ясування ідейно-естетичної сутності й значимості його окремих художніх продуктів.

Представлений у першому підрозділі цього розділу аналіз соціокуль-турного контексту єлизаветинської доби, в межах якої відбувалися розквіт і згасання англійського Ренесансу, дозволив виявити, які саме події громадського, політичного і релігійного життя, соціальні, етнопсихологічні й духовні чинники, інокультурні впливи й автентичні національні традиції визначали провідну тональність і напрямки тогочасного культурного розвитку.

Інтенсивний розвиток капіталістичних відносин, що призвів до станової реструктуризації суспільства, успішна діяльність єлизаветинського уряду в сферах внутрішньої й зовнішньої політики, еклектичний характер англійської Реформації, яка відзначалася непослідовністю й відсутністю чітко визначеної лінії у ставленні до опозиційних англіканству течій (пуританізму і католицизму), значне посилення патріотичних настроїв та відчутне зростання національної самосвідомості - ось ті головні чинники, які зумовлювали формування загального клімату, вельми сприятливого для успішного розвитку освіти й культури, та визначали характер і динаміку розвитку історико-літературного процесу в Англії другої половини XVI ст.

Перші паростки ренесансних тенденцій з’явилися на англійському ґрунті ще за часів Чосера, однак подальше їх зростання було настільки уповільненим, що остаточне становлення ренесансного типу культури відбулося тут лише у XVI ст. А розквіт англійського Ренесансу хронологічно майже збігався з початком і успішним завершенням тюдорівської Реформації. Це, у свою чергу, накладало певний відбиток на характер англійського гуманізму, який відзначався жвавим інтересом до богословських диспутів, так званої світської теології й питань християнської етики, а також доволі

4 Пахсарьян Н.Т. Генезис, поэтика и жанровая система французского романа 1690-1760* годов. -Днепропетровск, 1996. - С. 160.

критичним ставленням до континентального духовного досвіду та яскравою патріотичною забарвленістю.

Зростання національної самосвідомості визначало оптимістичну тональність загальних настроїв, що панували в англійському суспільстві другої половини XVI ст., і зумовлювало значне посилення інтересу до національної історії та стану справ у царині мистецтва. Ще наприкінці XV ст. такі видатні діячі культури, як Вільям Кекстон, Джон Буршієр, Вінкін де Ворд, розгорнули активну діяльність, спрямовану на підйом престижу англійської мови, яка в сфері юриспруденції, релігії і науки вступила в ті часи у двобій з латиною, а в сфері красного письменства змушена була конкурувати з французькою мовою. На подолання комплексу мовної й етнокультурної меншовартості були спрямовані твори представників так званого громадянського гуманізму та їхніх молодших сучасників - Т.Еліота, Р.Ешема, Р.Вілліса, а також творчі зусилля єлизаветинських "men of letters", які спромоглися продемонструвати необмежені поетичні можливості рідної мови.

Важливу роль в утвердженні англійської мови відігравало широке розповсюдження англомовних перекладів Біблії, здійснених В.Тіндейлом (1525), М.Ковердейлом (1535), В.Алленом і Ґ.Мартіном (1582). Саме поява цих перекладів, а також вихід двотомного "Молитовника" Кренмера (1549, 1552), значною мірою сприяли впровадженню англомовного богослужіння та формуванню в англійському суспільстві тієї інтелектуально-духовної атмосфери, в якій поширення і засвоєння реформаційних ідей було явищем цілком органічним і природним. Із середини XVI ст. Біблія почала відігравати роль головного джерела сакральних істин для пересічного мирянина, а Слово Боже стало доступним і зрозумілим навіть малоосвіченим верствам населення. Це не тільки сприяло оновленню інтересу світського мистецтва до релігійних тем, сюжетів, мотивів (Дж.Бейл, Е.Спенсер, Р.Ґрін, Т.Лодж, Н.Бретон, Дж.Донн), а й призвело до певних зрушень у системі літературних жанрів: виникла і структурувалася художня модель релігійно-політичного памфлету (Дж.Нокс, Дж.Ейлмер, Мартін Марпрелат, Т.Неш та ін.), остаточно оформилися жанри англійського мартирологу (Дж.Бейл, Дж.Фокс), проповіді (А.Дент, Ф.Стаббз, Т.Плейфір, Сіоссон), релігійної лірики (Дж.Донн, Дж.Герберт, Г.Воен, Р.Крешо, Е.Марвел). Стиль Книги книг слугував взірцем як для авторів суто релігійних творів, так і для майстрів художнього слова. Популярна за часів Єлизавети художня манера "plain English prose" - антипод евфуїстичного стилю - своєю появою, розвитком і широким розповсюдженням має завдячувати насамперед англомовним перекладам Біблії.

Національно-патріотичне піднесення, пік якого припадав на часи перемоги над іспанською Армадою (1588), супроводжувалося в Англії зростанням своєрідного етичного скепсису щодо культури католицьких

країн, в основі якого - суто реформаційний дух релігійного ентузіазму та щире переконання у вищості власних моральних засад. Доволі критичне ставлення англійців до тогочасних іноземних культур породжувало ідеологічно детерміновану "вибірковість" у засвоєнні духовного досвіду інших країн Європи. Така "вибірковість", з одного боку, сприяла тому, що до лона англійської культури з континенту потрапляли здебільшого лише найцінніші явища, риси й художні зразки, а з іншого боку - підігрівала бажання англійських письменників піддати певному морально-етичному тестуванню літературні твори своїх європейських колег і кинути їм своєрідний мистецький виклик.

Творчий доробок античності сприймався ренесансною свідомістю як спільне надбання, котрим при потребі може скористатися кожен. Для єлизаветинців твори Теренція, Вергілія, Горація, Ціцерона, Цезаря були програмними, давньогрецькі й латинські трагедії залучалися до репертуарів університетських театрів. Ознайомленню широкого читацького загалу з перлинами античної літератури великою мірою сприяла діяльність англійських перекладачів - В.Кекстона, Г.Ватсона, В. де Ворда, Дж.Беллендена,

В.Едлінґтона, А.Ґолдінґа, Т.Андердауна, Т.Норта, Е.Дея, Дж.Чепмена. Античні теми, сюжети, мотиви не тільки ретельно вивчались і популяризувались, але іноді й корегувались відповідно до християнських уявлень, ціннісних орієнтацій та власних уподобань авторів (Дж.Фентон, Дж.Петгі, Дж.Лілі, Т.Лодж, В.Шекспір та ін.).

Ті зрушення, які відбувалися у свідомості ренесансної особистості під впливом гуманізму та внаслідок знайомства з античною спадщиною і надбаннями континентальних ренесансних літератур, збуджували інтерес англійців до розважального читання і стимулювали жагу до найрізноманітніших знань. Потреба розширення світоглядних обріїв та поглиблення загальних уявлень про світобудову, пожвавлення інтересу до національної минувшини, життєвого і духовного досвіду окремої особистості — все це сприяло інтенсивному розвиткові "літератури факту" (історіографія, есеїс-тика, трактати, звіти й нотатки мандрівників, художня біографістика тощо).

У другому підрозділі першого розділу досліджено специфіку формування і розвитку літературно-критичного мислення в Англії другої половини

XVI ст., з’ясовано, які саме соціокультурні фактори сприяли активізації інтересу єлизаветинського суспільства до обговорення мистецьких проблем, а також визначено коло питань, що перебували в центрі уваги тогочасної англійської критики, та висвітлено характер вирішення цих питань.

У процесі розгляду єлизаветинської літературно-критичної прози, що репрезентується як підсистема динамічної цілісної художньої системи -літератури англійського Відродження, дисертант розкриває внутрішні зв’язки між елементами цієї підсистеми, детально висвітлює динаміку її

розвитку, а також виявляє характер зв’язку літературно-критичної думки з тогочасним історико-літературним процесом, міру її нормативності та прогностичності.

На сторінках літературно-критичних творів єлизаветинські men of letters не тільки викладали власні художні уподобання та естетичні уявлення, але й детально аналізували стан справ у царині мистецтва, накреслюючи вельми привабливі перспективи розвитку англомовної літератури. Перші англійські теоретики мистецтва (Джіасконь, В.Вебб, Дж.Патгенгем, Дж.Гаррінґгон, Ф.Сідні) розробили певну систему заходів, які мали зміцнити позиції національної мови. Найважливішими з-поміж першочергових завдань вважалися: остаточне затвердження пріоритетності лондонського діалекту, запровадження широкого вживання рідної мови в усіх сферах громадського і приватного життя, реформування системи англомовного віршування (ДжЛасконь, Джіїатгенгем, Т.Кемпіон, С.Деніель), очищення Поезії від непристойностей (Т.Лодж, Ф.Сідні, Т.Неш, Ґ.Гарві). Поступова реалізація цих заходів зрештою призвела до значного поліпшення справ на мистецькій ниві.

Потужним фактором активізації літературно-критичного мислення в єлизаветинській Англії послужило стрімке розгортання пуританського руху, однією з головних рис якого була боротьба проти світського мистецтва і театру. Хвиля пуританських памфлетів (Дж.Стоквуд, Ф.Стаббз, С.Ґоссон, Дж.Нортбрук, В.Ренкінс та ін.), на сторінках яких лунала нищівна критика поетичного мистецтва і проголошувалася теза про диявольську сутність Поезії, спричинила гучний резонанс у мистецьких колах англійського суспільства, поставивши на часі осмислення ряду теоретичних питань, пов’язаних із походженням мистецтва слова і природою поетичного натхнення, а також розгляд гостроактуальних проблем тогочасного літературного життя.

Літературно-критичне мислення ренесансних англійців не було догматично наслідувальним, воно відзначалося потягом до самостійності, що виявлялась як у спроможності полемізувати з загально-визнаним авторитетом, так і у прагненні виробити власний погляд на злободенні проблеми. Аналізуючи стан справ на літературній ниві, єлизаветинські критики розробили доволі оригінальну систему критеріїв оцінки художнього твору, в якій, по суті, відбивались і ідеальні уявлення тогочасних митців про літературний твір, і їхні естетичні уподобання. Ключовими компонентами, що вважалися обов’язковим атрибутом істинної Поезії, англійські теоретики мистецтва проголошували повчальність, дотримання "декоруму" та спроможність художнього зразка дарувати естетичну насолоду. Славнозвісний принцип Горація "розважаючи - повчай" виступав одним із провідних мистецьких імперативів. При цьому більшість єлизаветинських критиків не

схильні були абсолютизувати ані дидактичну, ані гедоністичну функцію мистецтва, яку вони пов’язували з категорією "декоруму". Розуміння цієї категорії було у єлизаветинців доволі розпливчастим: більшість з них ототожнювали його з пристойністю, доречністю у вживанні певних тропів, відповідністю форми літературного твору його змістові.

На відміну від авторів італійських і французьких поетик, єлизаветинці мало цікавилися філософськими аспектами поетичної творчості, а пріоритетну увагу приділяли аспектові етичному та прогностично-прикладному. Саме цим і можна пояснити той факт, що жанрова природа більшості літературно-критичних творів єлизаветинської доби тяжіла до памфлетної (С.Ґоссон, Т.Лодж, Р.Ґрін, брати Гарві, Т.Неш), або принаймні несла відбиток памфлетно-полемічної стихії (Дж.Паттенгем, Ф.Сідні). Досить відчутною була також і роль трактатного начала, особливо у творах тих авторів, які віддавали перевагу теоретичному дослідженню проблем художньої творчості (Р.Вілліс, Дж.Ґасконь, Ф.Сідні, Т.Кемпіон, С.Деніель). Розширення загальних знань з риторики і поетики, яке було закономірним наслідком знайомства з естетичною спадщиною античності та трактатами італійських і французьких ренесансних авторів, а також значне пожвавлення інтересу до розвитку національної літературної традиції призвели зрештою до того, що перші англійські критики вже не задовольнялися лише простим оглядом та популяризацією поглядів і концепцій своїх великих попередників (зокрема Платона, Арістотеля, Горація, Ціцерона, Сенеки), а поступово починали виробляти й активно впроваджувати свої власні правила та еталони, виступаючи "законодавцями мод" у царині англійського мистецтва. Прагнення захистити театр і художнє слово від нападок ортодоксальних пуритан та остаточно затвердити високий статус англійської мови зумовлювало певну жанрову близькість майже всіх творів єлизаветинських апологетів Поезії до літературного маніфесту.

Літературно-критичні твори англійського Ренесансу і на сьогодні залишаються надзвичайно цінним джерелом інформації, яка дозволяє зрозуміти складну природу взаємодії класицистичного, ренесансного, маньєристичного і барокового компонентів у художньому мисленні єлизаветинської доби, а також осягнути специфічну логіку літературного розвитку, споглядаючи його, так би мовити, поглядом зсередини, тобто очима тих, хто були безпосередніми учасниками культуротворчого процесу.

У другому розділі дисертації — "Малі епічні форми єлизаветинської художньої прози: літературна генеалогія, еволюція поетики та історико-літературна перспектива" — досліджуються генезис, специфіка становлення і розвитку жанрових моделей джесту, конні-кетчерівського памфлету та новели на теренах англійського Ренесансу.

У першому підрозділі другого розділу запропоновано комплексний аналіз поетики англійського ренесансного джесту, з’ясовано специфіку формування жанрової ідеології та характер структурування художнього простору цієї літературної моделі, а також детально висвітлено її генеалогію, еволюцію та історико-літературну перспективу.

Полемізуючи з традиційним для робіт зарубіжних фахівців уявленням про джестові збірки як художню продукцію найнижчого ґатунку, котра не варта дослідницької уваги, автор дисертації наголошує на тому, що саме джест був своєрідним духовним еквівалентом світоглядних та етико-аксіологічних пошуків тієї частини англійського суспільства, що за часів Ренесансу остаточно сформувалася у нову демократичну читацьку аудиторію. Джестова традиція, хронологічні межі активного функціонування якої охоплюють майже півтора століття (20ті роки XVI ст. - 60ті роки XVII ст.), втілює той особливий стиль мислення, що був характерним для пересічного "середнього" англійця, і художньо унаочшоє його життєвий та естетичний досвід у максимально звичних для нього образах та формах, простою й зрозумілою мовою.

Генетично пов'язаний із стихією народної сміхової культури (фольклорним анекдотом, фарсом, інтерлюдією) та середньовічним "exempla", англійський джест також має деякі спільні риси з типологічно подібними й хронологічно близькими комічними жанрами континентальних літератур, зокрема, з французьким фабліо (XII-XIV ст.), австро-німецьким шванком (XIII-XVI ст.) та італійською передновелістикою ("Новеліно", XIV ст.). І об'єкт зображення (смішні епізоди повсякденного життя), і провідні способи творення комічного ефекту, і соціальна функція згаданих жанрів виявляються ідентичними. Тож ні побутово-знижена тематика, ні стильова неускладненість, що зумовлювалась орієнтацією на небагатий естетичний досвід "нового" читача, ні плебейсько-демократична забарвленість гумору не можуть вважатися специфічними ознаками джесту.

Аналіз поетики найбільш репрезентативних зразків англійських ренесансних джестів, що ввійшли до анонімних збірок "Торбина новин" (1558) та "Кумедні оповідання майстра Скелтона, поета-лауреата" (1567), проведений у широкому соціокультурному контексті, дозволяє виявити жанрову сутність цієї літературної моделі. Цю сутність, на думку автора дисертації, складає джестовий первінь, що формується в процесі ідеологічної переорієнтації жанрового змісту таких середньовічних художніх форм, як "exempla" і анекдот. У новій духовній атмосфері, просякнутій ренесансним оптимізмом і апологетикою активності індивідуума, визріває доволі оригінальна ідеологія жанру, лейтмотивом якої є гімн ініціативі. Навіть жанрове "самоназивання" джестової літературної продукції - "jest-books"

фіксує цей лейтмотив (джест - діяння, вчинок, прояв активності), демонструючи інтуїтивне самоосмислення художньої моделі.

Джестовий первінь — це особлива репрезентація комічної ситуації чи анекдотичного ядра як закономірного наслідку усвідомленої та цілеспрямованої активності героя. Сформований вищезгаданим лейтмотивом, він виступає основним жанроутворюючим фактором ренесансного джесту. Якщо в німецьких шванках, французьких фабліо чи континентальних комічних новелах смішний прецедент цілком міг бути наслідком випадкового збігу обставин, то в джесті саме активність героя надає імпульс розгортанню комічних колізій. Основу ідеології жанру складає ренесансне відкриття особистості, яка усвідомлює власне право на ініціативу. Саме тому художня структура джестової моделі, як правило, включає своєрідну "преамбулу" комічного прецеденту, котра й дозволяє подолати наративну нерозгорнутість анекдоту. Щоправда, модель світу в джесті залишається анекдотичною і за своєю тональністю, і за обсягом: вона вичерпується конкретним прецедентом та обмежується лише сферою зовнішнього прояву людської активності.

Розглядаючи загальну логіку еволюції англійського ренесансного джесту, автор дисертації суттєво коригує усталений погляд на магістральну лінію жанрового розвитку цієї літературної моделі, як своєрідний лінійний рух від так званих "detached jests" (незв'язаних, розрізнених джестів) - через збірки історій, що мають спільного героя ("Джести Скоґґіна", "Кумедні оповідання Майстра Скелтона") - до джестових біографій, де шахрайську майстерність героя показано в розвитку, в динаміці ("Життя та витівки довгов'язої Меґ із Вестмінстера", "Передвісник Чорної книги"). У реферованій роботі доведено, що характер історичного функціонування джесту визначався не стільки лінійною тенденцією до циклізації, скільки закладеною в самій джестовості потенційною можливістю трансформацій та розвитку. Така трансформаційна перспектива пролягає від усвідомлення внутрішньої полярності джестовості через її етико-аксіологічну диференціацію на вдалу витівку й спритне шахрайство аж до остаточного розмежування джестового річища на три автономні потоки — власне джестовий, новелістичний та памфлетний.

У нових історичних умовах дев’яностих років XVI ст., коли ошуканство перетворилося на одну з найболючіших виразок англійського суспільства, джестовість, взята в одній зі своїх іпостасей (шахрайстві), стає складовим елементом так званого конпі-кетчерівського памфлету -невеликої за обсягом історії, що докладно висвітлює технологію численних способів шахрайства, до яких вдавалися представники лондонського андеґраунду (кониі-кетчери, кросс-байтери, сутенери, звідниці, повії та ін.). У процесі аналізу жанрової специфіки конні-кетчерівських книг Роберта Ґріна "Славетне викриття шахрайства" (1591), "Друга і остання частина

конні-кетчерства" (1592), "Третя і остання частина конні-кетчерства з новим викриттям злодійської майстерності та ошуканства" (1592) продемонстровано, що джестовий первінь у художньому просторі цих творів забарвлений гостроактуальною публіцистичністю. Джестовість виступає в них складовим елементом художньої структури, перетворюючись із конвенційно затвердженого сюжетоутворюючого компоненту (класичний джест) на художню об’єктивацію реального життєвого досвіду.

Жанрова природа конні-кетчерівського памфлету визначається антиномічним поєднанням у межах одного художнього цілого двох різнохарактерних стихій: публіцистичної, яка, використовуючи багатющий арсенал риторики, викриває шахрайство як надзвичайно негативне явище суспільного буття, та джестової, яка, спираючись на стереотипи жанрового очікування, вихваляє людську спритність і винахідливість. Проте така жанрова амбівалентність, що зумовлювалася діалогічним співіснуванням риторичного і джестового начал, характерна лише для класичного, тобто раннього, конні-кетчерівського памфлету.

Аналіз пізнього конні-кетчерівського памфлету ("Диспут між конні-кетчером та конні-кетчеркою" (1592) Р.Ґріна) дає підстави стверджувати, що питома вага риторичності у жанровому просторі цієї літературної моделі поступово зростала, і джестовість виконувала висе не стільки сюжето-утворюючу, скільки ілюстративну роль. Згодом вона остаточно втратила свій функціональний статус, перетворившись у дискурсивному памфлеті звичаїв (початок ХУП ст.) на один із "рядових" компонентів художньої структури. Втім, на думку автора дисертації, саме конні-кетчерівський памфлет слугував тією ланкою, що поєднувала єлизаветинський джест із надзвичайно популярним у наступну добу кримінальним романом (Р.Гед, Ф.Кіркман, Дж.Фідж та ін).

Щодо позитивно забарвленої іпостасі джестовості (вдала витівка), то її еволюційна перспектива була пов’язана насамперед із новелістичною традицією: на сторінках англійської комічної новели кінця XVI - початку

XVII століття сюжетний динамізм джесту доволі оригінальним чином синтезувався з тією психологічною самозаглибленістю й риторичною дискурсив-ністю, що була притаманна популярним збіркам новелістів-перекладачів Дж.Фентона та Дж.Петті.

У своєму класичному вигляді джестова модель продовжувала існувати майже до середини наступного століття, щоправда, поступово втрачаючи свою популярність. Крім того, джестова поетика "підживлювала" і одну із магістральних ліній розвитку "великої" прози — роман нового типу - "novel" (Т.Делоні, Т.Неш, Д.Дефо, Г.Філдінґ та ін.).

У другому підрозділі другого розділу досліджуються проблеми генезису та еволюції жанру новели в Англії епохи Відродження, з’ясовується

специфіка англійської новелістичної моделі та її відмінності від континентальних аналогів, а також пропонується періодизація розвитку англійської ренесансної новелістичної традиції.

Єлизаветинська новела, сам факт існування якої нерідко береться сучасними фахівцями під сумнів (Т.Бічкрофт, Г.Голман, В.Гармон, Ю.Ковальов), а творчий досвід якої практично ігнорується теоретиками новелістичного жанру, являє собою доволі оригінальне жанрове утворення, що виникло в процесі антикізуючого оновлення національної культурної традиції.

У становленні новелістичного жанру в Англії важливу роль відіграла перекладацька діяльність Вільяма Пейнтера, Джеффрі Фентона і Джорджа Петті: популяризуючи теми, сюжети й мотиви античності та континентальної новелістики, ці автори значною мірою сприяли активному залученню своєї нації до загальноєвропейського інтелектуально-духовного руху Відродження.

У процесі аналізу художньої структури та жанрово-стильової специфіки перекладної збірки В.Пейнтера "Палац насолоди" (1566) встановлено, що автор орієнтувався на максимально точне слідування текстам оригіналів, прагнучи відкрити англійському читачеві привабливу красу земного бутгя, поетизовану на сторінках творів Боккаччо, Маргарита Наваррської, Страпароли. Заслуга Пейнтера полягає насамперед у тому, що розважальний компонент новелістичної прози він гармонійно поєднав з моралізаторським і спромігся адекватним чином, тобто з урахуванням національних ментально-духовних стереотипів тогочасного англійського суспільства, репрезентувати гуманістичну за своєю ідейно-філософською сутністю концепцію людської особистості.

Аналіз поетики перекладної збірки Дж.Фентона "Трагічні роздуми Банделло" (1567) дає підстави стверджувати, що художнє мислення цього митця було орієнтовано передусім на пошук нових стильових рішень, на оригінальну обробку відомого сюжету. Фентон створює доволі оригінальну жанрову модель, в якій питома вага новелістичного начала виявляється мінімальною внаслідок активного втручання авторського "Я". Художній простір кожної з його історій поєднує новелістичну стихію з дискурсивно-трактатною. Численні коментарі, моралізаторські резюме та ліричні відступи, що постійно супроводжують сюжетні перипетії, суттєво впливають на провідні компоненти жанрової організації взятих за основу зразків (новели Маттео Банделло в інтерпретаціях Франсуа де Бельфоре). В англійських версіях втрачається ефект раптовості й виключності, зникають загадковість і непередбачуваність поведінки головних персонажів, тож і фінал сприймається як закономірний наслідок перебігу подій, як підтвердження справедливості авторських етико-філософських сентенцій. При цьому "казусність" -

обов’язковий елемент ренесансної новели — зводиться Фентоном до "норми". Водночас за рахунок розгортання позасюжетних моментів (метафоризація, ритмізація прози, алюзіативність тропів тощо) відбувається естетизація мови, що закладає основи тієї стильової тенденції, яка згодом одержить назву "евфуїзм" і стане домінуючою в художній прозі, поезії та драматургії 70-90* років.

Започаткувати Дж.Фентона продовжив і Дж.Петгі, якому англійська культура має завдячувати появою самобутньої жанрової моделі — єлизаве-тинської новели. Його перекладна збірка "Малий палац насолоди" (1576) фіксує важливий момент переходу від традиційних принципів повного наслідування зразка (Пейнтер) та його стилістичної обробки (Фентон) до етико-естетичного переосмислення "чужого" матеріалу.

Сюжетоутворюючим фактором у новелі Петті завжди виявляється авторський концепт. Взята за основу антична або ж ренесансна континентальна колізія цікавить автора лише тією мірою, якою вона сприяє естетичному осмисленню психологічних і етико-філософських проблем. На відміну від Фентона, котрий веде свого читача від "чужого" сюжету до дискурсивності, Петті, навпаки, власну програмну ідею перевіряє шляхом суб’єктивно-тенденційної інтерпретації античного або тогочасного новелістичного матеріалу. Психологічна подія у нього завжди виявляється не менш значимою, ніж авантюрні епізоди, подієва динаміка чи "поворотний" момент ("point"). Органічно засвоївши досвід власної національної традиції і майстерно використовуючи оригінальну техніку фазування дій та евфуїстичну манеру письма, автор "Малого палацу" досягає значних успіхів у відтворенні внутрішнього світу особистості, що й дає підстави вважати його одним із перших майстрів англійської психологічної прози.

У цілому ж ранній етап функціонування новелістичної традиції в Англії XVI ст., що пов’язаний з перекладацькою діяльністю єлизаветинців Пейнтера, Фентона та Петгі, слід вважати також і періодом розквіту новелістичного жанру на англійському ґрунті. Генетично єлизаветинська новела багато чим завдячує саме континентальним зразкам, проте зведення сутності творчих пошуків та інтенсивних жанрово-стильових експериментів Дж.Фентона і Дж.Петгі лише до перекладацької функції є неправомірним. Автор дисертації наголошує на тому, що античні чи італо-французькі сюжети не тільки значно поглиблювалися за рахунок психологізації та інтимізації розповіді (Фентон), але й перетлумачувалися і навіть суттєво видозмінювалися (Петгі).

Англійська модель відрізнялася від своїх "першоджерел" помітним збільшенням обсяіу за рахунок риторизації оповіді, гіпертрофованої дискурсивності, медитативності діалогічного й монологічного мовлення. Крім того, притаманна класичній новелі європейського Ренесансу

інтеріоризація конфлікту на англійському ґрунті значно поглиблювалася завдяки усвідомленому прагненню таких митців, як Фентон і Петті, поєднати власний етико-психологічний життєвий досвід з конкретикою прецедентів, котрі щедро постачала скарбниця античних і континентальних сюжетів. Звідси й декларативна експериментальність стилю, і вражаюче розмаїття розгорнутих асоціативних та алюзіативних рядів, і оновлення чосерівської традиції художнього психологізму.

Другий етап функціонування новелістичної традиції в Англії характеризується потягом до інтенсифікації сюжету, перенесенням акценту з внутрішнього світу на зовнішній, поглибленням інтересу до різноманітних авантюрних колізій, а також широким використанням окремих прийомів поетичної техніки "високого" роману. Найкращі зразки цього різновиду англійської ренесансної новели, яка з певною долею умовності може бути названа романічною, представлені у збірках "Прощання з професією вояка" Барнабі Річа та "Гептамерон світських бесід" Джорджа Ветстоуна. В процесі аналізу поетики новели Барнабі Річа виявлено, що автор опікувався насамперед динамічністю інтриги, різноманітністю колізій, ряснотою авантюрних і комічних епізодів. І це сприяло ускладненню новелістичної фабули, прокладало шляхи до контамінації компонентів поетики романічної групи жанрів та континентальної ренесансної новели.

Як продемонстровано у реферованому дослідженні, літературний родовід єлизаветинської новели має підкреслено інокультурне походження: біля витоків англійської новелістичної традиції стояли античні й континентальні жанрові зразки, а згодом важливу роль в її становленні почали відігравати елементи поетики геліодорівського та рицарського (як середньовічного, так і ренесансного) романів. Однак поза увагою єлизаветинських новелістів не залишився й досвід суто національної джестової традиції. Аналіз поетики історій із збірки "Дзеркало розваг" (1583), авторство якої приписують Томасові Делоні, засвідчив, що в ній синтезовано поетичні прийоми національної джестової моделі та континентальної новели.

Полемізуючи з концепцією Г.Кенбі, що презентує історичний шлях англійської ренесансної новели у вигляді синусоїдальної кривої, фази якої визначаються питомою вагою риторичного компоненту в художньому просторі твору5, автор дисертації наголошує на тому, що вона не враховує творчого досвіду єлизаветинської романічної та комічної новел. На думку дисертанта, загальна логіка розвитку новелістичної традиції в Англії зумовлювалась насамперед активною дифузією елементів поетики двох антиномічних різновидів художньої прози - елітарно-вишуканої та "низової" демократичної. Цей процес не можна інтерпретувати як елементарне додавання чи як органічний синтез: обов’язково слід враховувати динаміку,

5 Cartby H. The Short Story in English. - N.Y.: Henry Holl & Company, 1926.

рухомість жанрових меж та маньєристичні інтенції єлизаветинських митців, які, навіть перекладаючи "чужі" сюжети, прагнули створити власну "версію", кинути творчий виклик загальновідомому зразку.

У третьому розділі дисертації — "Англійська ренесансна "література факту": пошуки методу і стилю" - наголошено на тому, що за часів Відродження, коли ще не існувало чіткої грані між мисленням міфопоетич-ним і науковим, а, отже, наука і мистецтво ще не розмежувалися остаточно, історіографічні твори та найрізноманітніші за тематикою трактати являли собою вельми оригінальні пам’ятки красного письменства, в яких суто наукова концептуальність зазвичай поєднувалася з певною художньою самоцінністю.

Ренесансний розум був націлений на те, щоб ознайомити реципієнта чи можливого опонента з власним суб’єктивним, а відтак - неповторним баченням тієї чи іншої проблеми, гарантом неповторності міг виступати при цьому як змістовий чинник (йдеться про іманентну сутність висловлюваного концепту), так і формальний, тобто та зовнішня оболонка, "словесна будівля”, що увиразнювала, відшліфовувала конкретний інтелектуальний матеріал і подавала його читачеві в естетично привабливому вигляді. Перебуваючи у силовому полі слова художнього, "факт" - своєрідна проекція "продукту раціо" - несамохіть втілювався у вигляді знаків, які мали естетичну природу.

У першому підрозділі третього розділу запропоновано огляд становлення історіографічної прози англійського Ренесансу, з’ясовано, на які традиції спиралися єлизаветинські хроністи, які спонуки стояли біля витоків їхніх творчих задумів та які риси, атрибутивні якості, структурні ознаки і креативні принципи визначали неповторне обличчя цього різновиду ренесансної "літератури факту".

У тюдорівській Англії історіографічна традиція, невичерпним джерелом фактичного матеріалу для якої слугували твори середньовічних британських істориків (Беда Високоповажний, Джеффрі Монмутський, Ґілдас, Ненніус, В.Ньюбург, В.Мелмесбері), формувалася на теоретичному підгрунті теологічної концепції історії Августина Блаженного під безпосереднім впливом античної традиції історіописання (Ксенофонт, Фукідід, Полібій, Плутарх, Тіт Лівій, Светоній та ін.).

У ході аналізу конкретних зразків історіографічної прози англійського Ренесансу з’ясовано, що більшість з них були написані з утилітарно-прагматичною метою (закріпити у свідомості мас ідею богообраності правлячої династії та створити позитивний імідж держави й корони), а творчий задум авторів нерідко поєднував суто ідеологічні спонуки з власне мистецькими, що призводило до оригінальної взаємодії міфопоетичного та історичного начал у художньому просторі їхніх творів.

Філософсько-світоглядним підґрунтям більшості творів слугувало амбівалентне тлумачення ходу історії як ланцюжка подій, що спричинюються водночас і волею Господа, і діяннями видатних особистостей. Таке розуміння історичного процесу багато в чому було зумовлене рівнозначністю гуманізму й Реформації як провідних засадничих чинників розвитку літописання в Англії XVI ст.

У лоні тюдорівської історіографії поступово виокремились дві течії -апопогетичпо-інтерпрентаційна (Е.Голл, Р.Ґрафтон, Дж.Стау, Р.Голіншед) та фактографічна (В.Кемден, Р.Брук, Дж.Спід, С.Деніель, Р.Кноллез та ін.). Спільними для обох течій були орієнтація на античні принципи історіописання, компілятивний характер творів, суб’єктивізм у підборі й презентації історичних фактів, часті апеляції до Слова Божого та посилання на Провидіння Господнє. Апологетично-інтерпретаційну течію відзначає потяг до белетризації оповіді, що виявляється в оригінальному поєднанні наративної, описової та діалогічної стихій, у широкому використанні багатого арсеналу риторики, у прагненні осмислити і належним чином інтерпретувати не тільки соціально-політичні передумови тієї чи іншої історичної події, але також і її психологічну мотивацію. Певна динамічність інтриги, репрезентація прецеденту минулого у суб’єктивному етико-психо-логічному забарвленні, синкретизм міфопоетичної легендарності та історичної достеменності сприяли формуванню в надрах англійської ренесансної історіографії того "багатоголосся", що є важливою рисою жанрової моделі роману ("novel"), тієї багатовимірності художнього простору, якою відзначається історична драма Шекспіра.

Для фактографічної течії, інтенсивний розвиток якої припадає на останню третину XVI - початок XVII століття, характерні більш коректне поводження з історичною конкретикою, докладність у зображенні подій, гранична ощадливість у використанні художніх тропів, фраґментарно-подієвий ритм оповіді, яка тяжіє зазвичай до лаконічно-сухого наведення фактів і майже цілком позбавлена моралізаторських коментарів, діалогів чи медитацій. Абсолютизуючи роль достеменного факту, ця течія, по суті, закладала інтелектуальні орієнтири для подальшого розвитку історіографії як наукової дисципліни, прокладала шляхи до вироблення суто наукового методу історіописання.

Широка популярність історичних творів призвела до того, що в лоні ренесансної "літератури вимислу" виникла і набула стрімкого розвитку історична белетристика, кращі зразки якої були створені філософом Т.Мором, драматургами К.Марло і В.Шекспіром, романістом Т.Лоджем та істориком Дж.Гейвордом. Амбівалентний розподіл пріоритетів між історичною достеменністю та художньою переконливістю, естетизація оповіді, що супроводжувалась прирощенням додаткового змісту, який інколи бував

навіть неадекватним змістові історичному, свідоме перекручуванім фактів заради реалізації мистецького задуму, занепокоєність автора психологічною переконливістю та стилістичною довершеністю твору - такими були головні атрибутивні якості англійської історичної белетристики доби Ренесансу.

І характер структурування художнього простору історіографічного твору, і його стилістична природа, і навіть жанрова сутність зумовлювались, головним чином, тим креативним першопоштовхом, що стояв біля витоків авторського творчого задуму і, зрештою, визначав співвідношення та характер взаємодії історичного й міфопоетичного начал.

У другому підрозділі третього розділу розглянуто репрезентативні зразки англійського ренесансного трактату, в царині якого вибудовувався потужний масив оновленої етики, формувалися суто ренесансні світоглядні уявлення та увиразнювалася гуманістична концепція досконалої особистості. Крім того, у цьому підрозділі виявлено характер взаємодії емпіричного і риторичного начал у жанровій структурі ранніх зразків англійської есеїстики.

Тематичний діапазон тогочасного трактату був по-ренесансному широким: найбільшою популярністю в Англії XVI ст. користувались етико-педагогічні, космогонічно-природничі, релігійні та літературно-критичні трактати. Виконуючи насамперед виховну і просвітницьку місії, вони сприяли залученню англійської нації до загальноєвропейського інтелектуального континууму.

Провідними атрибутивними якостями англійського етико-педагогіч-ного трактату ("Правитель" (1531) Т.Еліота, "Шкільний вчитель" (1570) Р.Ешема) виступають метафоричний тип аргументації, навдивовижу доречне використання класичних ремінісценцій і алюзій та висока патетика, спрямована на збудження і активізацію патріотичних настроїв. Для космогонічно-природничого трактату, класичним зразком якого є проаналізований у реферованому дослідженні твір Р.Рекорда "Замок знань" (1556), характерний полемічний пафос. Наукова інформація викладається у вигляді розгорнутих тез, в яких спростовується думка опонента і докладно висвітлюється та позиція, яку займав автор у кардинальних дискусіях епохи.

У художній структурі єлизаветинського трактату поєднуються елементи наративності й описовості, а введені до трактатного текстового простору екземпліцитні компоненти, епізоди з розповідним прецедентальним ядром слугують додатковим засобом, що має посилювати переконливість авторського концепту. Сам автор зазвичай постає носієм істини, котра презентується шляхом лінеарного розгортання концептуальної ідеї (Т.Еліот, Р.Ешем) або у вигляді логічно-вибудованого ланцюжка дефініцій, сентенцій та розмірковувань, які, по суті, слугують своєрідними контраргументами в полеміці з певною концепцією.

Саме в царині ренесансного трактату зародився інтерес до стихії мисленнєвого акту, до процесу розвитку думки: поруч із лінеарним принципом структурування художнього простору, що домінував у більшості трактатних творів, з’явився новий асоціативно-поліфонічний тип розгортання нарації, характерний для жанру есе.

Аналіз поетики твору Ф.Бекона "Досліди й настанови" (1597, 1612, 1625), який вважається стартовою точкою історико-літературної біографії англійського есе, засвідчив, що манера репрезентації есеїстичного за своєю внутрішньою природою матеріалу все ще залишається тут суто трактатною. Зіставлення антиномічних концептів, ігрові пасажі, в яких доповнення думки поступово переростає в її полемічне переосмислення, різноманітні асоційовані тематичні "відгалуження", що супроводжують висвітлення центральної проблеми, — усе це підпорядковується жорсткій логіці й системності, характерній для стилістики трактату.

Безпосереднім становленням есеїстичної стилістики англійська літературна традиція має завдячувати Роберту Бертону, авторові славнозвісної "Анатомії меланхолії" (1621). Під есеїстичною стилістикою слід розуміти ту особливу манеру письма, яка дозволяє поєднувати в межах однієї художньої цілісності такі риси, як аналітичність і риторичність, чітку логіку розвитку думки і спонтанність мовленнєво-мисленнєвого потоку, узагальнену вагомість філософських резюме і персоніфікованість індивідуальних авторських спостережень.

Формально Бертон орієнтувався на канони трактатного жанру, про що свідчать і специфіка композиційної будови твору (розподіл на частини, розділи, секції та підсекції), і наявність чіткої схеми викладення авторського концепту, і велика кількість маргінальних приміток у вигляді посторінкових латиномовних коментарів та пояснень, однак стилістика його "Анатомії" виявляється досить далекою від трактатної. Взаємодія емпіричного й риторичного начал породжує есеїстичність — своєрідну світоглядно-естетичну засаду мистецької візії життєвого досвіду індивідуума. Сфокусованість різнохарактерних мисленнєвих потоків на авторському "Я" виступає альфою і омегою розгортання есеїстичної нарації, головними структурними атрибутами якої є спонтанна поява асоціативних ланцюжків, часті апеляції до античного або християнського авторитету, інтерпретаційні пасажі та широке залучення наукоподібної інформації. Завдяки такій мозаїчності й багато-вимірності художньої структури створюється ефект відкритості мовно-мисленнєвого потоку.

Відкриття значущості й етико-психологічної цінності духовного і бутгєвого досвіду індивідуума, яке складало гносеологічну сутність ідеології жанру есе, стояло також і біля витоків мемуарності — особливого

ретроспективного погляду особистості на власне минуле, що постає вартим художнього зображення, набуває статусу загальноцікавого.

Саме мемуарність, широкі художні та позаестетичні можливості якої у тюдорівській Англії з успіхом використовували мандрівники і біографи, розглядається у четвертому розділі реферованої дисертації - "Формування мемуарного первеня в англійській "літературі факту" доби Відродження". Стрижневою основою мемуарності, спорадичні спалахи якої мали місце і в історіографічних описах недавньої минувшини, і в ліричних відступах єлизаветинської памфлетистики, і в текстах епістол та присвят до тогочасних романів, слугував мемуарний первіиь, що відіграв надзвичайно важливу роль у формуванні жанрової структури провідних різновидів англійської пізньоренесансної літератури мандрів та художньої біографії.

У першому підрозділі четвертого розділу запропоновано розгляд англійської літератури мандрів під двома кутами зору (культурологічним та історико-літературним), що дозволило здійснити культурологічну реконструкцію ментально-психологічного образу пересічного англійця епохи Відродження, проаналізувати низку репрезентативних зразків з метою виявлення їхніх жанрових особливостей та висвітлити характер впливу даного різновиду "літератури факту" на тогочасну "літературу вимислу", а також на світоглядні обрії й умонастрої англійського соціуму кінця XVI -початку XVII століття.

У лоні англійської пізньоренесансної літератури мандрів співіснували два жанрові різновиди - науково-документальна проза мемуарного типу (Е.Гейес, Ф.Претгі, Р.Ферріс, Т.Геріот та ін.) та белетризовапа мемуаристика (В.Релі, Дж.Горсей, Г.Бреретон та ін.).

Етнокультурна позиція англійських мандрівників, що зафіксована у творах, які ввійшли до славнозвісних антологій Р.Гаклюйта і С.Перчеса, була по-бароковому компромісною: профанний інтерес до чужого світу поєднувався з прагнешіям освоїти й підкорити його, а колонізаторські наміри, в основі яких лежала жага нових територій та багатств, репрезентувалися як важлива патріотична місія, спрямована на зміцнення позицій і процвітання Англії, та прикривалися бажанням просвітити "темні народи" і залучити їх до істинної віри. Саме цим визначались провідні творчі спонуки, якими керувалися єлизаветинські мандрівники, а відповідно і проблемно-тематичний спектр їхніх творів, і художня манера презентації чужих світів.

Абсолютна більшість звітів про морські подорожі й мандри у далекі краї тяжіє до просвітницько-популяризаторської літератури. В центрі уваги ренесансної документальної прози мемуарного типу (Е.Гейес, Ф.Претгі,

А.Барлоу, Р.Ферріс, Т.Геріот) зазвичай виявлялися реальні події, екзотичні землі та чудернацькі звичаї чужинців, що ставали об’єктами достовірного зображення і докладного опису. Жанрова природа цих творів відзначається

гетерогенністю текстового простору, в якому фактографічність, що властива історичним хронікам, оновлюється мемуарністю та поєднується з науковою ґрунтовністю трактату і агітаційно-пропагандистським пафосом памфлету. Ефект цілковитої правдоподібності описуваного досягається за рахунок наведення великої кількості конкретизуючих подробиць, чіткого дотримання хронологічної послідовності у висвітленні подій, безпосереднім учасником або очевидцем яких був автор. Знаний з часів античності мотив подорожі виступає каркасом, на який нанизуються найрізноманітніші відомості про чужі світи, що репрезентуються не у міфопоетичній, а у реально-побутовій інтерпретації.

Жанрова природа белетризованої мемуаристики, як було продемонстровано в процесі аналізу творів Дж.Горсея ("Урочиста й пишна коронація Федора Івановича, царя російського", 1589), В.Релі ("Відкриття Гвіани", 1595), Г.Бреретона "Вісті про теперішні нещастя Росії", 1614), визначається синкретизмом міфопоетичного і мемуарного компонентів. Жанровий діапазон цих творів розширюється за рахунок помітного зростання подієвої динаміки, збільшення питомої ваги біографічного начала, введення стихії авантюрності, вставних мікросюжетів та діалогів. У "Відкритті Гвіани" відчувається памфлетний пафос та інтерес до міфопоетичних містифікацій в стилі "Мандрів сера Джона Мандевіля" (поч. XV ст.), а у спогадах Дж.Горсея і Г.Бреретона, важливу роль відіграють елементи поетики історичної хроніки.

"Вісті про теперішні нещастя Росії" Г.Бреретона суттєво відрізняються від більшості зразків англійської ренесансної літератури мандрів: структу-руючим фактором тут виступає епічна тема, а логіка побудови сюжету, в якому мемуарно-правдоподібне поєднується з поетично-вигаданим, виявляється суто романічною. Подібний до історизованих романів Т.Лоджа, твір Бреретона є маргінальним жанровим утворенням, яке виникло на перехресті кількох магістральних шляхів розвитку тогочасного красного письменства, а саме - єлизаветинського "високого" роману ("romance"), белетризованої хроніки та літератури мандрів.

У другому підрозділі четвертого розділу розглянуто ще один різновид англійської ренесансної "літератури факту", в якому мемуарність виступає одним із головних жанроутворюючих факторів, - художню біографію, що за часів Ренесансу переживала друге народження. Поширення гуманістичної ідеології породжувало інтерес до індивідуальної долі, вчинків і духовного досвіду окремої особистості, а розгортання реформаційних процесів спричинювало потребу релігійно-психологічного самоспоглядання, внутрішнього самозаглиблення та рефлексії. Це стимулювало бажання ренесансного індивідуума зафіксувати свій власний або сторонній життєвий шлях у вигляді спогадів і в той же час зумовлювало потребу широкого читацького

загалу ознайомитися з історично достовірними перипетіями долі видатних людей.

В Англії ттодорівської доби біографістика була представлена кількома творами житійно-агіографічної орієнтації - автобіографічний нарис "Покликання Джона Бейла" (1553), житія Томаса Мора, створені

Н.Гарпсфільдом (1557), Т.Степлтоном (1588) та невідомим автором, що приховувався за псевдонімом Ro:Ba: (1599) - та низкою життєписів світського характеру ("Життя Томаса Мора" (1557) В.Ропера, "Життя та смерть кардинала Волсі" (1556?) Дж.Кавендіша, "Життя славнозвісного сіра Філіпа Сідні" (1612) Ф.Ґревілля).

Автори англійських біографічних творів епохи Відродження спирались на античну традицію життєписів (Плутарх, Таціт, Светоній), художній досвід християнської агіографії (мартирологи, житія святих, пенітенціалії) та здобутки середньовічної й ренесансної історіографічної традиції (хроніки, літописи, аннали). Особливу роль у формуванні провідних засад житгє-писання в Англії відіграли широковідомий агіографічний твір про паломництво і духовні випробування християнської подвижниці Маджері Кемп (XV ст.), мартирологи Джона Бейла та біографічний нарис про святого Ієроніма, написаний видатним нідерландським гуманістом Еразмом Роттердамським.

Аналіз поетики найвизначніших зразків англійської ренесансної біографістики дає підстави стверджувати, що провідним компонентом структурування жанрової моделі біографічного твору виступав у ті часи мемуарний первінь. Майже всі автори акцентували увагу на власній причетності до долі тієї видатної особи, життєвий шлях якої вони висвітлювали. Характерними рисами, що відрізняють ренесансні біографічні полотна від інших різновидів тогочасної англійської "літератури факту" є нехтування будь-якими правилами рубрикації, прагнення уникати точних історичних дат при суворому дотриманні чіткої хронологічної послідовності у викладенні матеріалу, часте залучення інтимізуюче-приватних рефлексій та інтелектуально-психологічних медитацій.

Для житійно-агіографічних творів англійського Відродження характерними є репрезентація людської долі як послідовного втілення сакрального плану, акцентування уваги на релігійних аспектах, широке залучення до біографічного художнього простору теологічних розмірковувань і ґрунтовних роз’яснень певних доктринальних положень (протестантських - у Дж.Бейла, католицьких - у Н.Гарпсфільда і Т.Степлтона).

Тогочасні життєписи світського характеру теж не ігнорували духовні аспекти, зображуючи перипетії особистої долі героя крізь призму його релігійного світогляду (В.Ропер) чи інтелектуально-психологічного досвіду (Фіревілль). У випадку, коли внутрішній світ героя залишався на периферії

уваги біографа (Дж.Кавендіш), духовний компонент привносився до тексту у вигляді розлогих авторських коментарів, які висвітлювали сильні й слабкі сторони характеру персонажа, а також у вигляді ліричних відступів, що давали досить чітке уявлення про ціннісні орієнтації та релігійні переконання самого автора.

Композиційний кістяк біографічного твору зазвичай формувала власне життєписна інтенпія, що дозволяло вводити велику кількість ілюстративних епізодів і різноманітних описових сцен, які мали власне сюжетно-подієве ядро. Якщо автор мав на меті висвітлення світоглядних засад життєдіяльності героя (Дж.Кавендіш) або його творчої активності (Ф.Ґревілль), то мемуарне начало поєднувалося з есеїстичним і трактатним. Якщо ж біограф опікувався насамперед тим, щоб максимально точно передати філософську глибину думок, щирість релігійних переконань та ораторський талант свого героя, то в тексті життєпису помітно зростала питома вага прямої мови, діалогів і цитат.

Жанрова структура англійських ренесансних біографічних творів відзначалася гетерогенністю, що зумовлювалася поєднанням різнохарактерних начал (описово-біографічного, мемуарного, трактатного, есеїстичного).

У ВИСНОВКАХ запропоновано стислий виклад підсумків дослідження і теоретично узагальнено концептуальні положення, які стосуються специфіки структурування в лоні англійської ренесансної художньої прози малих епічних форм (джест, конні-кетчерівський памфлет, єлизаветинська новела) та загальної логіки розгортання жанротворчих процесів в надрах "літератури факту" англійського Відродження. Особливу увагу приділено також висвітленню історико-літературної перспективи тих тенденцій, що сформувалися в художньо-публіцистичній прозі англійського Ренесансу, та з’ясуванню її ролі в процесі становлення англійського роману.

Використання дослідницької методології, яка поєднує принципи соціокультурного і системного аналізу, дозволило представити феномен художньо-публіцистичної прози англійського Ренесансу у принципово новому для сучасної історико-літературної науки ракурсі - як органічну і цілісну динамічну художню систему, а також виявити коло тих соціо-культурних та суто гносеологічних чинників, що сформували неповторне обличчя цього оригінального мистецького феномену.

Виявлення особливостей генезису та вивчення поетики малих жанрових форм "літератури вимислу" і основних різновидів "літератури факту" дозволили подолати традиційну для робіт зарубіжних літературознавців упередженість у оцінці історико-літературної продуктивності тих жанротворчих процесів, що розгорталися на теренах англійської прози XVI століття.

Аналіз специфіки становлення ренесансного типу культури в Англії показав, що англійська модель Ренесансу була настільки унікальною і неповторною, що присутнє у культурологічних дослідженнях виокремлення цієї моделі із загальної парадигми європейського Відродження є цілком слушним і правомірним. З’ясування своєрідності загальних світоглядних уявлень, естетичних уподобань і ціннісних орієнтацій англійців XVI ст. дозволило зрозуміти характер рецепції античного, середньовічного та континентального ренесансного інтелектуального і духовного досвіду в Англії епохи Відродження та осягнути складну природу взаємодії класицистичного, ренесансного, маньєристичного і барокового компонентів у художньому мисленні єлизаветинців.

Художньо-публіцистична проза англійського Ренесансу, наче губка, вбирала різноманітні античні та континентальні ренесансні сюжети, розробляла теми, підказані повсякденним життям, презентувала інформаційні відомості енциклопедичного характеру, збагачуючись ідеями, які народжувалися під час учених диспутів, літературно-критичних дискусій, релігійних баталій тощо. Рівноправними постачальниками матеріалу для літературної творчості виступали всі без винятку сфери людської діяльності (політика, мистецтво, теологія, наука, економіка, кругосвітні вояжі, дипломатичні й релігійні місії, побут і звичаї та ін.), і об’єктом художнього зображення у ренесансному творі міг виступати будь-який з проявів буття індивідуума - від трансцендентного спілкування з Творцем (проповідь, теологічний дискурс) до найганебніших вчинків (джест, конні-кетчерівський памфлет). Ренесансна "література факту" була одним із структурних компонентів художньої системи тогочасного красного письменства. Метафоричність та яскрава образність, раптові повороти у логіці оповіді, несподівані ліричні відступи і поетичні пасажі, ряснота алюзій та ремінісценцій загальнокультурного характеру - все це не тільки постійно супроводжувало викладення власне наукової думки, але й складало саму сутність способу мислення ренесансних учених, хроністів, мандрівників та біографів. У другій половині XVI ст. в Англії остаточно затвердився той особливий тип читання, коли реципієнт художнього твору прагнув не тільки й не стільки духовного досвіду, емоційного задоволення чи естетичної насолоди, скільки поживи для розуму, що у свою чергу зумовлювало надзвичайну популярність та інтенсивний розвиток найрізноманітніших різновидів "літератури факту".

Система художньої прози англійського Ренесансу відзначалася високою динамікою жанротворчих процесів. Структурувалися нові жанрові моделі (джест, новела, трактат, художня біографія, науково-документальні мемуари), а діалогічна взаємодія таких потужних пластів, як "література факту" та "література вимислу" призвела до появи маргінальних жанрових утворень (памфлет, белетризована хроніка, белетризована мемуаристика,

есе), в художньому просторі яких достеменно відоме поєднувалося з міфопоетичним.

Водночас малі епічні форми та численні різновиди "літератури факту" безпосереднім чином впливали на формувати поетики такого оригінального мистецького феномену, як єлизаветинський роман. Джестова поетика підживлювала одну із магістральних ліній розвитку тогочасної "великої" прози - так званий єлизаветинський "novel" (Т.Делоні, Т.Неш та ін.), а новелістична техніка активно використовувалась авторами любовно-авантюрних романів (Т.Лодж, Р.Ґрін, Г.Робартс, Е.Манді, Е.Форд та ін.). Широка популярність історичних хронік сприяла виникненню й розвиткові історичної белетристики (Т.Мор, К.Марло, Т.Лодж, Дж.Гейворд, В.Шекспір).

Доволі плідним в історико-літературному плані виявився й англійський ренесансний трактат. Амальгамність трактатного начала відкривала одразу декілька перспективних напрямків подальшого розвитку цієї жанрової моделі, один з яких призвів до появи жанру наукового трактату (Ф.Бекон, Т.Гоббс, Дж.Локк). Естетичні можливості такої амальгамності помітно оновлювались стихією художнього вимислу: трактатний первінь виступав одним із рівноправних жанроутворюючих чинників єлизаветинського любовно-психологічного роману ("Пригоди Майстра FJ." (1573) Дж.Ґасконя, "Евфуес" (1580) ДжЛілі, "Тінь Евфуеса" (1592) Т.Лоджа). Генетичний зв’язок з трактатною поетикою добре відчувається також і у ранньобаро-ковому англійському діалозі (Н.Бретон), і у так званому "характері" (Н.Бре-тон, Б.Джонсон, Дж.Голл) - маргінальному жанровому утворенні, яке акумулювало художній досвід англійської релігійної прози, континентального гуманістичного діалогу та есеїстики.

Есеїстична манера світоспоглядання, сутність якої становить анатомі-зація будь-якого об’єкту шляхом занурення в континуум авторського психологічного, інтелектуального і буттєвого досвіду, формувалася в умовах тієї специфічної емоційно-мислительної атмосфери, що виникла в Англії на рубежі XVI-XVII століть, на перехресті ренесансу і маньєризму. Тож у контексті культури пізнього англійського Відродження феномен есеїстич-ності постає як фактор позажанровий чи навіть наджанровий, який дається взнаки і у філософській концептуальності монологу Гамлета, і у змістовій ускладненості творів поетів-метафізиків, і в емоційно загостреній релігійній публіцистиці (католицькі прокламації та листи з вигнання). Що ж до остаточного становлення й розквіту жанрової моделі есе, то вони припадають вже на наступні історико-літературні епохи і пов’язані насамперед з іменами А.Каулі, Дж.Тейлора, Дж.Ерла, Т.Трагерна, Дж.Адцісона і Р.Стиля.

Численні книги мандрів, подорожні нотатки, описи вояжів, звіти про торговельні та дипломатичні "місії" розширювали простір поетичної уяви митців, збагачуючи арсенал усталених мотивів, сюжетних ситуацій та

зо

стереотипних кліше новим, часом доволі екзотичним, матеріалом. Популярність літератури мандрів сприяла оновленню інтересу пізньоренесансного роману до пасторальних тем (Ф.Сідні, Р.Ґрін, Т.Лодж) та авантюрних і героїчних мотивів (Г.Робартс, Е.Манді, Е.Форд).

Англійська ренесансна біографістика зафіксувала прагнення авторів осмислити життя героя як цілісність та висвітлити основні етапи становлення особистості. Такі творчі інтенції відіграли згодом важливу роль у формуванні англійського роману виховання (Д.Дефо, Г.Філдінг, Л.Стерн). Розроблені авторами ренесансних життєписів прийоми структурування художнього простору виявились надзвичайно продуктивними з огляду на подальший розвиток жанру літературної біографії в Англії, а розширення естетичних можливостей мемуарного первеня призвело до народження таких модифікацій мемуарного жанру, як щоденник (С.Піпс, Дж.Фокс, Дж.Веслі, ДжЛвлін та ін.), епістолярій ("Щоденник для Стелли" Дж.Свіфта, "Щоденник для Елізи" Л.Стерна, епістолярні романи С.Річардсона, Ф.Брук, Ф.Берні, Т.Голкрофта та ін.) та сприяло появі псевдомемуарного роману (М.Менлі, Д.Дефо, Т.Дж.Смолетт та ін.).

Осіювпі положення дисертації відбиті в таких публікаціях автора:

1. Проблеми генези і структурування жанрової системи англійської прози пізнього Ренесансу (малі епічні форми та "література факту"). -Запоріжжя: ЗДУ, 2000. - 406 с. (18,9 др. ар.).

2. Специфіка рецепції міфологічних сюжетів та їх трансформація в англійській культурі XVI ст. II Ренесансні студії. - Вип.1. — Запоріжжя: Видавець, 1997. - С.8-19 (0,55 др. ар.).

3. Особенности поэтики романа “Зелото” (1580) Энтони Манди в контексте елизаветинского литературного процесса // Вісник Запорізького державного університету. Філологічні науки. - Запоріжжя, 1998. - №1. -С.166-167. (співавтор Штефан A.A.) (0,15 др. ар.).

4. Жанрова модель англійського ренесансного джесту: генеалогія, поетика та історико-літературна перспектива // Ренесансні студії. - Вип.2. -Запоріжжя, 1998. -28-39 (0,66 др. ар.).

5. Англійська ренесансна новела: термінологічний міф та історико-літературна реальність // Ренесансні студії. — Вип.З. — Запоріжжя, 1999-С.103-114 (0,57 др. ар.).

6. Проблематика та жанрова своєрідність етико-педагогічного трактату Р.Ешема "Шкільний вчитель" // Вісник Запорізького державного університету. Філологічні науки. - Запоріжжя, 1999. - №1. - С.137-142 (0,62 др. ар.).

7. Специфіка структурування жанрового простору в творі Дж.Кавендіша "Життя та смерть кардинала Волсі" // Філологічні студії. — Луцьк, 2000. -Вип.2. - С.78-84 (0,25 др. ар.).

8. Динаміка взаємодії міфопоетичного та історичного начал у ренесансних

інтерпретаціях "легенди про троянця Брута" // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С.Сковороди. Серія літературознавство 2000. - Харків, 2000. - Вип. 1(25). - С.22-26 (0,2 др. ар.). _

9. Жанрово-стильова своєрідність перекладної збірки Вільяма Пейнтера "Палац насолоди" (1566) // Гуманітарний вісник. Серія - іноземна філологія: Проблеми сучасної світової літератури та лінгвістики. -Черкаси, 2000. — Число 4. - С.75-79 (0,26 др. ар.).

10.Історіографічна проза англійського Ренесансу: в пошуках методу і стилю // Актуальні проблеми сучасної філології. Літературознавство: 36. наук, праць. - Рівне: РДГУ, 2000. - Вип.УІІІ. - С.97-110. (0,77 др. ар.).

11.Специфіка становлення й розвитку літературно-критичної традиції на теренах англійського Ренесансу // Ренесансні студії. - Запоріжжя, 2000. -Вип.4. - С.38-57 (0,84 др. ар.).

12.Специфіка взаємодії мемуарного і міфопоетичного компонентів у поетиці англійської ренесансної біографії // Наукові записки КДПУ ім.

B.Винниченка. Серія філологічні науки. - Кіровоград: КДПУ, 2000. -

C.340-350 (0,45 др. ар.).

13.Творчі пошуки Барнабі Річа в контексті становлення новелістичної традиції в Англії XVI ст. // Філологічні студії. - Луцьк, 2000. - Віш.З. -С.91-97 (0,5 др. ар.).

14."Життя славетного сіра Філіпа Сідні" (1612) Ф.Ґревілля: сутність авторського творчого задуму і жанрова специфіка // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С.Сковороди. Серія літературознавство 2000. - Харків, 2000. - Вип. 2(26). - С. 12-19.(0,3 др. ар.).

15."Звіт про вояж" (1587) Е.Гейєса в контексті англійської ренесансної літератури мандрів // Вісник Запорізького державного університету. Філологічні науки. - Запоріжжя, 2000. -№ 1. -С. 189-195 (0,65 др. ар.).

16.Специфіка структурування трактатного жанрового простору (на матеріалі трактату Р.Рекорда "Замок знань", 1556) // Вісник Луганського державного педагогічного університету Імені Тараса Шевченка. - Луганськ: ЛДІІУ, 2000. -№ 9(29) - С.201-207. (0,34 др. ар.).

17.Новелістична збірка "Трагічні роздуми" (1567) Дж.Фентона: художня структура, поетика, стиль // Науковий вісник Ізмаїльського держаного педагогічного інституту. - Ізмаїл, 2000. - Вип.9. - С.192-196 (0,5 др. ар.).

18.Категорія humanity як концегпуально-змістове ядро етико-виховного трактату Томаса Еліота “Правитель” (1531) // Література та культура Полісся. - Ніжин: Ред.-вид. відділ НДПУ ім. М.Гоголя, 2000. - С.82-91 (0,5 др. ар.).

19."Короткий і правдивий звіт про нещодавно відкриту землю Вірджинії" (1588) Т.Геріота як репрезентативний зразок англійської ренесансної про-

зи мандрів И Актуальні проблеми сучасної філології. Літературознавство: 36. наук, праць. - Рівне: РДГУ, 2000. - Вип.ІХ - С.60-69 (0,61 др. ар.).

20.Мемуарна проза Волтера Релі // Ренесансні студії. - Запоріжжя, 2000. -Вип.5. - С.21-29 (0,4 др. ар.).

21.Специфіка формування есеїстичної стилістики в художньому просторі "Анатомії меланхолії" (1621) Роберта Бертона // Філологічні студії. -Луцьк, 2000. - Вип.4. - С.76-82 (0,32 др. ар.).

22.Спогади Дж.Горсея про Росію як літературна пам’ятка англійської пізньоренесансної мемуаристики // Ренесансні студії. — Запоріжжя, 2000 -Вип.6 - С.4-14 (0,48 др. ар.).

Додаткові публікації

23.Англійська ренесансна проза у дослідженнях українських науковців: дискусійні аспекти, перспективи вивчення // Українська філологія: школи, постаті, проблеми: 36. наук, праць у 2 ч. - Львів: Світ, 1999. - 4.1. -С.396-401 (0,32 др. ар.).

24.Есеїстика Ф.Бекона як феномен жанрового резонансу // Мова і культура. -K., 2000. - Вип.2. - Т.З. - С.409-415 (0,4 др. ар.).

25.Перші англомовні переклади Біблії та їхній вплив на літературний процес // Біблія і культура: 36. наук, статей. - Чернівці: Рута, 2000. - №1. - Т.1. -

С.138-141 (0,26 др. ар.).

26.Творча спадщина єлизаветинських мандрівників як цікаве історико-літературне явище англійського Ренесансу // Ренесансні студії. - Вип.1. -Запоріжжя: Видавець, 1997. - С.45-49 (співавтор Ісаєнко I.A.) (0,25 др. ар.).

27.Жанровая природа романа "Орнатус и Артезия" (1595) Э.Форда // Вісник Запорізького державного університету. Філологічні науки. - Запоріжжя, 1998. - №1. - С.164-166 (співавтор Коломоєць І.С.) (0,2 др. ар.).

28.Жанровая модель английского ренессансного джеста и ее историколитературная перспектива // Взаимодействие литератур в мировом литературном процессе. Проблемы теоретической и исторической поэтики. В 2 ч. - Гродно, 1998 - 4.1. - С.11-19 (0,44 др. ар.).

29.Творчість єлизаветинця Джорджа Гасконя в світлі сучасних літературознавчих інтерпретацій: стан вивченості, полемічні аспекти, перспективи дослідницького пошуку // Ренесансні студії. - Вип.З. - Запоріжжя, 1999. -

С.48-59 (співавтор Лілова О.) (0,55 др. ар.).

30.Эвфуистическая традиция в английской позднеренессансной прозе (о типологии литературных стилей) // VI Пуришевские чтения. Классика в контексте мировой литературы. — Москва, 1994. - С.78-79 (0,1 др. ар.)

31. Синкретизм маньеризма и барокко в художественном мышлении Николаса Бретона // XII Пуришевские чтения 2000. — С.57-59 (співавтор Гутарук О .В.) (0,15 др. ар.).

32.Семантический базис образной системы английского конни-кетчеров-ского памфлета // XII Пуршпевские чтения. - М., 2000. - С.56-57 (співавтор Василина K.M.) (0,12 др. ар.).

33.Трактат Дж.Ґасконя "Деякі настановчі нотатки стосовно англомовного віршування" (1575) в контексті єлизаветинських дискусій про поезію // Гуманітарний вісішк. Серія - іноземна філологія: Проблеми сучасної світової літератури та лінгвістики. — Черкаси, 2000. - Число 4. - С.79-83 (співавтор Лілова О.Є.) (0,25 др. ар.).

34.Жанрова своєрідність англійських літературно-критичних творів ренесансної доби // Наукові записки КДПУ ім. В.Винниченка. Серія філологічні науки. - Кіровоград: КДПУ, 2000. - С.350-357 (співавтор Василина K.M.) (0,33 др. ар.).

Анотація

Торкут Н.М. Генезис, поетика і жанрова система англійської прози пізнього Ренесансу (малі епічні форми та "література факту"). — Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук за спеціальністю 10.01.04 - література зарубіжних країн. - Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, Київ, 2000.

Дисертацію присвячено дослідженню жанротворчих процесів, що розгорталися на теренах англійської ренесансної прози, та теоретичному осмисленню загальної логіки структурування її провідних жанрових моделей. Велику увагу приділено вивченню особливостей становлеїшя ренесансного типу культури в Англії та специфіки художнього мислення єлизаветинців. Висвітлено процес генезису малих епічних форм "літератури вимислу", детально проаналізовано їхню поетику та введено у науковий обіг вітчизняного літературознавства "нові" жанрові номінації (джест, конні-кетчерівський памфлет, єлизаветинська новела). Вперше здійснено комплексний системний аналіз поетики провідних різновидів англійської ренесансної "літератури факту", виявлено специфіку взаємодії міфопоетич-ного та історичного начал у тогочасній історіографії, з’ясовано роль мемуарного первеня в жанровій структурі єлизаветшіської літератури мандрів, визначено провідні жанроутворюючі принципи і атрибутивні якості англійського ренесансного трактату, есе, художньої біографії.

Ключові слова: генезис, джест, конні-кетчерівський памфлет, єлизаветинська новела, "література факту", історіографія, мемуарний первіпь, трактат, есе, художня біографія.

Summary

Torkut N.M. The genesis, poetics and genre system of the English prose of late Renaissance (short epic forms and non-fiction). - Manuscript.

A thesis for the degree of doctor of Philology. Speciality 10.01.04. -Literature of Foreign countries. - Institute of Literature named after T.G.Shevchenko. The National Academy of Sciences of Ukraine. - Kyiv, 2000.

The thesis is dedicated to the analysis of shaping the new genres of prose in the English literature of the sixteenth century. The general logic of the main Renaissance genre models structuring is conceptualised in the work. Much attention is given to tracing the peculiarities of the genesis and rise of English Renaissance and to investigating the specific features of Elizabethan artistic thought. The author of the thesis throws light onto the process of genesis of short epic forms of fiction, enriches the terminological basis of Ukrainian literary theory with some "new" genre nominations (jest, conny-catching pamphlet, Elizabethan novella) and thoroughly analyses their poetics. It’s for the first time in literary studies that the main subvarieties of English Renaissance non-fiction are systematically examined. The author of the paper investigates the specific features of mythopoetical and historical elements interaction in Elizabethan historiography, looks into the role of memoir core in the genre structure of Elizabethan travellers’ literature, states the main genre shaping principles and characteristics of English Renaissance treatise, essay, literary biography.

Key-words: genesis, jest, conny-catching pamphlet, Elizabethan novella, non-fiction, historiography, memoir core, treatise, essay, literary biography.

Аннотация

Торкут H.H. Генезис, поэтика и жанровая система английской прозы позднего Ренессанса (малые эпические формы и "литература факта"). -Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени доктора филологических наук по специальности 10.01.04 - литература зарубежных стран. - Институт литературы им. Т.Г.Шевченко НАН Украины, Киев, 2000.

Диссертация посвящена исследованию процессов жанрообразования, которые имели место в лоне английской ренессансной прозы, и теоретическому осмыслению общей логики структурирования её ведущих жанровых моделей. Полемизируя с традиционным для работ зарубежных учёных представлением о елизаветинской прозе как чреде малопродуктивных творческих экспериментов, которые осуществлялись в пределах обособленных сфер ("литературы вымысла" и "литературы факта"), диссертант предлагает принципиально иной ракурс видения исследуемого художественного феномена и новый для современной историко-литературной науки подход к его изучению. Сочинения английских прозаиков II пол. XVI века, отмеченные тягой к контаминации разнохарактерных жанровых начал, размытостью

жанровых границ и активным взаимодействием разнонаправленных художественных тенденций, рассматриваются как целостная динамичная художественная система, которая в свою очередь является структурным компонентом метасистемы — духовной культуры английского Возрождения.

Представленный в первой главе анализ социокультурной ситуации позволяет выявить круг тех гносеологических и онтологических факторов, которые задавали доминирующую тональность общественных умонастроений елизаветинской эпохи, определяя магистральные пути развития историко-литературного процесса. Это, в свою очередь, даёт возможность глубже постичь саму специфику становления ренессансного типа культуры в Англии. Изучение литературно-критического наследия елизаветинцев, ориентированное на выяснение их позиций в этико-эстетических дискуссиях того времени, позволяет понять сложную природу взаимодействия классицистического, ренессансного, маньеристического и барочного компонентов в художественном мышлении елизаветинской эпохи. Этот своеобразный взгляд на литературную ситуацию "изнутри" (т.е. глазами тех, кто был непосредственным участником культурной жизни того времени) проливает свет на ряд вопросов, связанных с эстетическими представлениями елизаветинцев и проясняет весьма специфическую логику формирования литературно-критической традиции в Англии.

Во второй главе рассматриваются генезис, поэтика и историколитературная перспектива малых эпических форм "литературы вымысла" (джест, конни-кетчеровский памфлет, елизаветинская новелла). Впервые выявлена специфика формирования жанровой идеологии джеста (ренессансный гимн инициативе), определён основной жанрообразующий фактор данной модели (джестовое начало). Подвергая критическому переосмыслению традиционное представление о магистральной линии жанровой эволюции джеста, диссертант доказывает, что характер исторического функционирования данной литературной модели определялся не столько линейной тенденцией к циклизации, сколько заложенной в самой джестовости потенциальной возможностью к трансформации и развитшо. Такая трансформационная перспектива проходит от осознания внутренней полярности джестовости через её этико-аксиологическую дифференциацию (удачная шутка - плутовство криминального толка) вплоть до окончательного размежевания джестового потока на три автономные линии -собственно джестовую, новеллистическую и памфлетную. Именно джесто-вость, взятая в одной из своих ипостасей (плутовство), стала составным элементом поэтики конни-кетчеровского памфлета, жанровая природа которого определяется антиномичным сочетанием в пределах одной художественной целостности двух разнохарактерных стихий публицистической и джестовой. В процессе анализа ренессансной новеллистики (В .Пейнтер, Дж.Фентон, Дж.Петти, Б.Рич) выяснены как черты типологического сходства данной модели с континентальными аналогами, так и её уникаль-

ное своеобразие, а также предложена оригинальная концепция эволюции елизаветинской новеллы.

В данной диссертации впервые предпринята попытка комплексного анализа основных разновидностей английской ренессансной "литературы факта". Прослеживая динамику формирования нового типа исторического сознания в процессе изучения историографических сочинений елизаветин-цев, диссертант показывает, каким образом творческая установка автора влияла на характер взаимодействия мифопоэтического и исторического начал в художественном пространстве произведения. Значительное внимание уделено изучению поэтики английского ренессансного трактата (в недрах которого конструировался мощный массив обновлённой этики и формировались основные мировоззренческие концепции), а также позднеренессансной эссеистики, эпистемологической базой популярности которой стало открытие значимости духовного и жизненного опыта отдельной личности. В последней главе исследуется специфика формирования мемуарного начала в английской ренессансной литературе путешествий и биогра-фистике, выделены основные разновидности елизаветинской мемуаристики, определено её жанровое своеобразие.

Динамика жанрообразовательных процессов в английской прозе XVI века была чрезвычайно высокой: формировались новые жанровые модели (джест, новелла, трактат, художественная биография, научно-документальные мемуары), а диалогическое взаимодействие таких мощных пластов, как "литература факта" и "литература вымысла", привело к появлению маргинальных жанровых образований (памфлет, беллетристическая хроника, литературные мемуары).

Ключевые слова: генезис, джест, конни-кетчеровский памфлет, елизаветинская новелла, "литература факта", историография, мемуарное начало, трактат, эссе, художественная биография.

* * *