автореферат диссертации по философии, специальность ВАК РФ 09.00.03
диссертация на тему: Интертекстуальность и проблемы медиатизации современного социально-гуманитарного познания

Полный текст автореферата диссертации по теме "Интертекстуальность и проблемы медиатизации современного социально-гуманитарного познания"

УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНІСТЬ ТА ПРОБЛЕМИ МЕДІАТИЗАЦ1Ї СУЧАСНОГО СОЦІАЛЬНО-ГУМАНІТАРНОГО ПІЗНАННЯ

Спеціальність 09.00.03 - Соціальна філософія та філософія історії

АВТОРЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

І’ГБ ОД

ПОДГОРНА ВІКТОРІЯ ВАЛЕНТИНІВН;

УДК1::316.77+ 003:165.1

ХАРКІВ -1998

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Харківському державному університеті, Міністерство освіти України

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор Мамалуй Олександр Олександрович,

Харківський державний університет, завідувач кафедрою філософії.

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор Парахонський Борис Олександрович,

Національний інститут стратегічних досліджень, головний консультант

доктор соціологічних наук, доцент Шедяков Володимир Євгенович,

Харківська облдержадміністрація, заступник начальника управління по роботі з партіями та громадськими організаціями

Провідна установа: Харківський державний інститут культури,

Міністерство культури та мистецтв України, м.Харків

Захист відбудеться ЗО червня 1998 року

0 1,6 годині на засіданні спеціалізованої

вченої ради Д 64.700.01. при Університеті внутрішніх справ за адерсою:

310080, м.Харків, пр.50-річчя СРСР, 27, Ауд.209

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці УВС за адресою:

310080, м.Харків, пр.50-річчя СРСР, 27,

Автореферат розісланий ЗО 'рич-е'^-г 1998 року

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат юридичних наук, доцент

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ.

Актуальність теми. Сучасне пізнання безпосередньо пов'язане з розвитком та розповсюдженням новітніх засобів масової комунікації , що вже закріпилося в терміні "медіатизація". Безумовно, і філософія не може не звертати уваги на вплив нових засобів комунікації на процеси трансформації соціального світу, культури та їх пізнання. Ракурси розглядання проблеми впливів медіа на пізнання коливаються: від вивчення їх технологічних аспектів до визначення медіа в якості інструмента перетворень культури і соціальності. Це дає можливість більшості теоретиків та дослідників проблематизувати медіатизацію як чинник, що стимулює утворення нового пізнавального контексту з притаманними йому особливостями -семіотизацією і еклектичністю. Саме це підкреслюється значенням в сучасній західній філософії, близької до соціології і соціолінгвістики, проблеми комунікативних трансформацій в пізнанні культури і соціального світу, яка визначається різними авторами як "втрата референта", "смерть значення", "гра істин", зрештою, "інтертекстуальність". Остання служить для нас предметом спеціального дослідницького інтересу. "Інтертекстуальність" може бути визначена як утворення нової структури \ тексту не в утвердженні, а у відтворенні відносно другої структури \ тексту чи в процесі взаємодій існуючих текстів з попереднім текстовим матеріалом. Це дозволяє побачити принципову незавершність та відкритість будь-якого тексту. З розвитком засобів масової комунікації інтертекстуальність стає перспективою перетворень в сфері гуманітарного і соціального пізнання, дозволяючи відстежувати рухливість та багатоманіття шляхів утворення знань.

Інтертекстуальність вперше вводиться в такій широкій інтерпретації як пізнавальна перспектива, що надає можливість для конструювання пізнання в "стратегіях розрізнення". За цим стоїть відома постмодерністська теза про зміщення пізнавальної моделі культури та соціуму в бік нелінійності та діалогічності, що виникає в процесі протистоянь між різними розуміннями призначення соціальної філософії: з одного боку, як теоретичної генералізації засад для визначення стратегії соціокультурного розвитку і, з іншого боку, як соціальної критики чи переосмислення шляхів соціокультурного виробництва норм, стандартів та ідентичності.

Попередній досвід постструктуралістського аналізу дозволяє використовувати інтертекстуальність у якості найбільш адекватної версії постмодерністського способу виробництва соціокультурних знань, пов’язаного з пріоритетом технологічних шляхів організації і поширення знань, викликаних розвитком масових комунікацій. Це дає

змогу у відомій формулі М.Маклюена «засоби є повідомлення» ствердити постмодерністську тезу - технологія і є імператив пізнання. Виходячи з цього, зміни в соціогуманітарному пізнанні також набувають інструменталістського характеру. Дана специфіка і відображається в появі інгертекстуальності, яка відбиває у сплетіння двох тенденцій розвитку, що викликаються медіатизацією: з одного боку, синхронізації і глобалізації - культурного спілкування або взаємодії багатьох культур як інтертексту, з іншого боку, підрива централізації, тактики тотожностей і послідовностей (значень, метатекстів) і появи множинності контекстів, фрагментарності.

У зв’язку з цим, важливим моментом постає осмислення змін масової комунікації, які можуть бути представлені в появі семіотичної моделі комунікації чи, в контексті, що нас цікавить, як інтертекстуальність процесів інформування.Очевидно, що данні трансформації мають характер модельної модифікації. Інакше кажучи, комунікація не розглядається виключно в сенсі трансмісії (передачі), а отримує втілення у вільній циркуляції знаків, стаючи своєрідним соціокультурним ритуалом постсучасності.

Ступінь дослідженості теми дисертації.

В розробці запропонованого підходу автор спирався, перш за все, на досвід постструктуралістських досліджень французьких філософів Р.Варта, М.Фуко, Ж.Дерріда, Ж.Лакана, а в якості вихідних у визначенні інтертекстуального характеру пізнання використовував провідні тези структурно-семіотичного напрямку і особливо теорій інтертекстуальності Ю.Кристевої та Р.Варта. Осмислення і підходи до поняття інтертекстуальності були визначені також в роботах О.Вайнштейн, Д.Коллінза, П.Паві, В.Куріцина, М.Ямпольського.

В дані концептуальні межі були введені і відомі теорії масової комунікації М.Маклюена, Е. Анга, Д.Келлнера та визначені технологічні аспекти медіатизації (Ж.Еллюль, П.Левінзон, Е.Шапіро). Безумовно, визначальний вплив на формування дослідницької' гіпотези дисертації набула найбільш провокативна та радикальна лостмодерністська концепція комунікації французького філософа та соціолога ЖБодрійяра.

Слід відзначити вплив на утворення ряду положень дисертації робіт дослідників масової комунікації В.Борєва, А. Коваленка, Т.ван Дейка, Л.Землянової та Ю.Лотмана, Б.Парахонського, В.Подороги, А.Митрофанової при встановленні особливостей комунікативних аспектів формування знань. Було уточнене розуміння

;новних концептів постструктуралізму (А.Гараджа, Грякалов А., І.Ільїн, Г.Косіков, .МакНей) та поняття постмодерністської ситуації в соціокультурному пізнанні

І.Козловські, О.Вайнштейн, Б.Гройс, В.ВІзгин, І.Ільїн, Д.Коллінз, Д.Коул).

В роботі були використані дослідження американських культурологів, філософів .Б’юкетмена, М.Джойса, Р.Інглхарта, Д.Коллінза, А. Каплан, А.Кроукера, Д.Кука, .Полан, що стосуються спеціальних проблем співвідношення культури, суспільства масових комунікацій. Значна частина їх робіт присвячена аналізу різних аспектів ззвитку масової комунікації і їх впливу на становлення постмодерністської культури ;оцільного світу. Саме в цих дослідженнях інтертекстуальність і була використана в знзі специфічної аналітичної версії, що близько до підходу, запропонованому в лсертації. Однак у вказаних роботах інтертекстуальність розглядалась лише як зрактеристика соціокультурних змін, в сенсі близькому не поняттю Ю.Кристевої, а жцептуалізації «гіперреальності» Ж.Бодрійяра.

Характеристика методології дослідження.

Теоретична версія дисертаційної роботи базується на зв’язуванні

зстструктуралістської філософії (Ю.Кристева, Ж.Дерріда, Р.Барт, М.Фуко) в гконструкції процесів соціально-гуманітарного пізнання як інтертекстуальності, ітенцій постмодернізму (Ж.Бодрійяр, С.Епштейн, Д.Келлнер) в окресленні гтерогенності і процесуальності утворення знань та методів комунікативістики Л.Маклюен, Е.Анг, Д.Келлнер) для вивчення інформаційно-комунікативного типу ізнавальних змін.

Мета дисертаційного дослідження - в теоретичному осмисленні

остмодерністської ситуації у взаємообумовленості процесів медіатизації та ітертекстуальності як нового типу оформлення соціокультурного знання.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити наступні авдання:

.Розкрити відповідність інтертекстуальності постмодерністському типу змін в сфері оціально-гуманітарного пізнання.

.Проаналізувати, як медіатизація, стимулюючи модельні трансформації масової омунікації від трансмісивної до семіотичної, призводить до змін типу

змунікативного становлення культури і соціальності, які і відображує

ггертекстуальна перспектива в соціокультурному пізнанні.

.Встановити обумовленість актуалізації категорії інтертекстуальності в соціальному і уманітарному пізнанні впливом технологічно-інформаційних перетворень в

суспільстві і культурі в процесі розвитку новітніх засобів масової комунікації (медіатизації), і розкрити її динамічний характер та інструмєнталістську заданість.

Наукова новизна дисертаційного дослідження пов'язана з концептуалізацією інтертекстуальності як перспективи постмодерністських змін в сфер і соціально-гуманітарного пізнання та встановленням обумовленносгі її виникнення впливом процесів медіатизації. Серед одержаних результатів найбільш істотними є наступні:

• визначено, що "інтертекстуальність" є перспектива сигніфікативних постмодерністських трансформацій соціально-гуманітарного пізнання, що відбуваються під впливом процесів медіатизації;

• виявлено, що медіа є визначальним чинником в інструментальних перетвореннях сфери гуманітарного і соціального пізнання за вектором від пріоритету значення і текстуальності до пріоритету знаків та інтертекстуальності;

• встановлено, що технологічні зміни в комунікативному функціонуванні культури в постсучасному світі (перш за все, західному) стверджують тенденцію переходу до не-лінійного інструментального типу пізнання "надприродної", штучної реальності, специфіка якого відбивається в появі локальних, «доксичних» форм з притаманною їм динамічністю та теоретичною невизначеністю;

• розкриті особливості трасформацій комунікативно-інформаційної моделі становлення культури і соціальності, коли інтертекстуальність виступає горизонтом змін в системі знань і втілює нову медіа-програму соціокультурного порядку з її орієнтацією на розрізненість;

• уточнено поняття інтертекстуальності в контексті телевізійних практик як появи семіотичної комплексності в соціокультурному полі, ефекту гіперсвідомості в серіях технологічних перетворень постсучасного світу, де втрачені суб'єктний та соціальний центр, а також тенденція до інституціоналізації;

• виявлені не-лінійні риси процесів означення масової комунікації, що відтворюють особливий пізнавальний між-простір.

Теоретичне і практичне значення роботи.

Дисертаційна робота концентрує увагу на питаннях недостатньо розроблених як у вітчизняних філософських, так і в соціальних дослідженнях. Між тим проблеми сучасного соціального розвитку неможливо розглядати поза процесів інформатизації, зростання комунікативних технологій. Це і визначає важливість осмислення в філософській думці впливу масових комунікацій на постмодерністські

зміни в соціально-гуманітарному пізнанні. Очевидно, що дослідження характеру трансформаційних впливів засобів масової комунікації на організацію пізнання соціальності та культури набуває особливого змісту стосовно до завдань інтеграції українського суспільства (з його специфічним комунікаційним режимом) в світовий соціокультурний простір, де домінують чинники інформатизації та медіатизації. Недостатність досліджень цих процесів не дозволяє орієнтуватись в сучасній ситуації і прийняти необхідні рішення, особливо в політичній сфері. Специфічність цієї ситуації обумовлена неаутентичною капіталістичною модернізацією пострадянських країн, що супроводжується одночасними соціокультурними впливами-викликами західного постмодернізму, які проникають в медіа-практики телебачення і комп’ютерні мережі. Все це позначається на характері політико-економічних та культурно-естетичних трансформацій, що отримують не тільки транзитивні, але й трансгресивні риси. В даному контексті трансгресивність визначає характер дії пострадянського алгоритму розвитку України і відображається в інституціональній незавершеності, в соціальній «недо-структурованості» та екстремальності політичних, економічних виборів України, що стимулюються необхідністю вписування в світовий порядок, що роздвоєний між модерністською системою демократії і постмодерністською соціокультурною орієнтацією. При цьому важливим моментом даного процесу стає модерністська вимога символічних ідентифікацій пострадянських суспільств. Однак це не може бути виконано в ході включення національного інформаційного простору в постмодерністський світ. сучасних мас-медіа.. Ця обставина передумовлює особливу роль і завдання медіа в пострадянському універсумі і тим самим актуалізує соціально-практичний аспект поданої роботи. Таким чином, філософське осмислення тенденцій функціонування сучасних масових комунікацій в їх пізнавально-сигніфікаційному ракурсі покликано сприяти виявленню особливостей практик українських мас-медіа, часто імітуючих західний постмодерністський досвід, а також конструюванню конкретних політичних стратегій в сфері масових комунікацій.

Апробація роботи: Основні положення дисертації викладені у повідомленнях на конференціях: «Проблема відповідальності на межі XX і ХХ1 століть» (Харків -1996); «Постмодерністська філософія і різноманіття теорій фемінізму» (Будапешт - 1997). Результати дисертації відображені в 5 публікаціях.

Структура дисертації:

Робота складається з переліку термінів, вступу, трьох розділів, висновків, списку літератури. Перший розділ включає три підрозділи, другий - два підрозділа, третій - п’ять підрозділів. Всього в дисертації - 165 сторінок, з них 152 основного тексту і 13 сторінок списку використаних літературних джерел. Список літератури включає 135 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ.

У вступі обгрунтовується доцільність вибору і актуальність теми дисертаційної роботи та визначається стан її наукової розробленості, формулюється ціль і основні завдання дослідження, розкривається наукова новизна, обгрунтовується теоретичне і практичне значення проведеного дослідження.

У ПЕРШОМУ РОЗДІЛІ «¡нггертекстуальність як перспектива соціально-гуманітарного пізнання» розглядається зміст і генеалогія основного поняття дисертації - інтертекстуальність. Інтертекстуальність окреслена в двох ракурсах - в якості перспективи постмодерністських змін в пізнанні і операціонального механізму сигніфікаційних перетворень сучасного виробництва соціокультурного знання.

У першому підрозділі «Постмодерністські умови пізнання» дається аналіз ситуації в соціокультурному пізнанні як постмодерністської. II особливості розглядаються в сенсі змін в текстуалізації як форми існування свідомості. Вказується, що текст є знаковою та інформаційного системою, тому він неминуче розташовується між свідомістю як структурою (знанням) і свідомістю як станом в своїй комунікативній націленості. Тому теоретики постструктуралізму (Р.Барт, Ю.Кристева, Ж.Дерріда) доводять, що свідомісті як такої немає, а є лише інтертекстуальність. Дана стратегічна зміна в пізнанні була закладена теорією діалогізму М. Бахтіна, відобразившись в різних філософських теоріях і напрямках, перш за все в постструктуралізмі, який операціонально і удосконалив "діалогізм" в теорії "інтертекстуальності". У Р.Барта інтертекстуальність з’являється вже як перспектива, що відкриває за кожним твором «живу, рухливу ткань сенсотворення», процес утворення культурного поля в його багатомірності, складності і неусталеності. Спираючись на цю тезу, в роботі і розкриваються особливості інтертекстуальності як перспективи чи пізнавальної програми сучасного соціогуманітарного пізнання, яка є постмодерністською. Остання усвідомлюється як дезінтеграція всередині теперешніх суспільних стратифікацій, культурних меж і сфер, що викликана зростанням «мупьтікультурності» і «багатомірності форм та стилів соціального життя» (Д.Коул,

Р.Іглхарт). Інтертекстуальність показує, як у подібній ситуації трансцендентальне -Розум не може бути визнаний в якості безальтернативної умови пізнання культури і соціальності. Виходячи з цього, знання як виробництво будь-яких теорій, що претендують на цілісність охоплення реальності, не може бути адекватним дезінтеграційній природі постмодерністській ситуації. Внаслідок цього світ уявляється глобально розколотим, багатогранним і мобільним, а його нові технології, до яких відносять, перш за все, медіа, припускають нові комунікативні умови і позиції пізнавальних полюсів. В цих умовах розум не зникає, він тільки розповсюджується по різних комунікативних мережах, включаючись в процесуальність пізнання і реалізуючись в семантизації можливостей конституювання знань, в різних досвідах розуміння. Саме тому постмодерністські умови означають втрату визначеності і значення, а завдання постмодернізму постають в денатуралізації і розосвоєнні стабільності соціального світу. Це демонструє важливий гносеологічний зсув, що був здійснений в постструктуралістській філософії і може бути використаний в дослідженнях різних сучасних практик у соціальних і гуманітарних науках.

У другому підрозділі - «Інтертекстуальність і тейтична фаза» прсблематизується постструктуралістська інтерпретація інтертекстуальності Ю.Кристевої, яка зв'язує появу останньої з процесами означення, що лежать в основі утворення структур гуманітарного і соціального знання. Ю.Кристева показує, що будь-який сигніфікативний акт неминуче має інтертекстуальний характер, який виникає в тейтичній фазі або в інтервалі-просторі - між генотекстом (гетерогенний рівень пізнання) і фенотекстом (лінгвістичний рівень). Тейтична фаза - це межа сфер семіотичного і символічного, де головним конституюючим моментом є поділ між "означуваним і означальним", тобто становлення пропозицій в ідентифікації полюсів пізнання - суб'єкта, що пізнає, і реального світу, який пізнається. Особливістю тейтичної фази є ситуація урівненості полюсів пізнання, вкрай динамізованих як у притягненні, так і у відштовхуванні один одного. Це показує, що означальна практика ніколи не може бути завершена, бо її логічне завершення - ідентифікація, неминуче виявляється двомірною. Виникає особлива подвійність з притаманною їй тенденцією до різності позицій і шляхів означення, тобто можливості введення різних контекстів. Саме тут виростає інтертекстуальність - утворення будь-якої структури в процесі взаємодій існуючих текстів в динаміці притягнення - відштовхування фрагментів попереднього текстового матеріалу. Інакше кажучи, утворення нової структури виглядає як реконструкція попередньої, коли слово (текст) структурно проявляється з

маси недиференційованих гетерогенних сенсів чи структурується. Таким чином, інтертекстуальність показує, що пізнання є динамізований процес, залежний не від єдності, а від досвіду обмежень і взаємодій в гетерогенному полі соціальних і культурних практик, які створюють різні контексти і конструюють суб’єкта, що пізнає, і об'єкти, що ним пізнаються. Тут виникають умови для переходу у відтворенні знань від сталих, зв'язаних зі значеннями, до процесних, інструментально-семіотичних. Це є своєрідною реакцією на кризу легитимації науки у формі метаоповідання і на домінування раціональних практик наукового пізнання в культурі.

У третьому підрозділі - «Проблеми лінійного і не-лінійного письма (інтертекстуальність і між-простір)» особлива роль надається вивченню проблеми не-лінійності в її зв'язку з інтертекстуальністю і виникненням між-простору. Порівнюються специфіки лінійного і не-лінійного типів текстотворення, що відтворюють процес пізнання. Для лінійного типу характерна присутність трансцендентальної основи, зверх-сутності, що надає тексту послідовності і одностайності. Лінійній текст стримує, обмежує мислення в його миттєвості, процесуальності, підпорядковує багатоманітність сенсотворення єдиній логічній схемі тексту. Аістуальна інформація, що складає основний потік свідомості, стирається з соціокультурної пам'яті, не зазнаючи "запису". Між тим за цілісністю будь-якого тексту ховається його сенсова багатогранність - "сліди різниць" (Ж.Дерріда), розриви чи побічні до "центрального" сенси та зв'язки, тобто замість цілісного тексту ми бачимо інтертекст {Ю.Кристева, М.Ямпольський) чи багатоманітність комунікативних контекстів (Ю.Лотман). Тому поряд з лінійним може бути виділений інший тип текстотворення - не-лінійний, який не визнає межі суб'єктного центру, послідовності, а створює нові варіанти означення сенсу з характерними для нього особливостями -здібністю охопити багатоманітність ходів сенсу, множинність контекстів. Найбільш чітко властивості не-лінійності демонструється у впливі електронних засобів масової комунікації на процеси соціального та культурного порядку, які змінюються на рівні зв’язності. Технології комунікації призводять не тільки до не-лінійності, але й до «датериторіалізації, деісторизації» (А.Кроукер, Д.Кук), що означає заміну «текстуальності - інтертекстуальністю» - лінійності - не-лінійностю (Д.Коллінз). Межевою формою не-лінійності в сучасній культурі є утворення електронного "гіпертексту'' - технологічно запрограмованого процесу означення миттєвого і теперішнього в його не-лінійному становленні. Поява таких форм призводить до виникнення міжпростору з рисами параметральної невизначеності, безмежності,

дочасності, того, що Ж.Бодрійяр називає гіперреальністю - симуляцією, що відділена від реальності. Виходячи за межі окремих дисциплін і методів, між-простір виникає в розривах тканини сучасного знання. Зв’язуючи і утворюючи комплекси і серії нових знань на семіотичному рівні, він дозволяє функціонувати знанням в їх різноманітних варіантах і ракурсах. Між-простір може бути позначений і як інтертекст, або місце "між" - в розриві (тейтична фаза), що єднає два тексти - реального і відображеного в думці (чи «генотекст і фенотекст» - Ю.Кристева) поза присутністю людини - суб’єкта. Таким чином, нелінійність утверждується в технологічному просторі знань чи між-просторі, створюванному медіатизацією, і втілюється в операціоналізації процесів пізнання.

У ДРУГОМУ РОЗДІЛІ «Комунікативні аспекти соціально-гуманітарного пізнання в сучасних теоріях медіа» розглядаються найбільш відомі підходи до проблеми взаємодій суспільства, масової комунікації і культури, що дозволило обгрунтувати зв’язок між розвитком засобів масової комунікації і появою інтертекстуальної перспективи в соціально-гуманітарному пізнанні.

У першому підрозділі «Трансформації комунікативних моделей і постмодерністський порядок» вирішується питання - чи дійсно постсучасність виникає під впливом зростання комунікативних перформансів і в якій мірі обгрунтовані ствердження щодо радикального впливу цих змін на соціально-гуманітарне пізнання. Це питання може бути розкрито шляхом моделювання змін в масових комунікаціях. Такий підхід виявляється достатньо характерним для сучасних комунікативістики, культурологічних досліджень і соціальної теорії (Д.Келлнер). Для рішення цього завдання були розглянуті ведучі теорії масової комунікації (Є.Анга, Д.Келлнера), що здаються нам найбільш концептуально близькими, бо дозволяють відстежити інтертекстуальну специфіку пізнавальних нововведень в сфері соціально-гуманітарного пізнання, виводячи її з мутацій комунікативних процесів постсучасної культури та соціальності. В цих концепціях наголошується, що розвиток мас-медіа викликає тенденцію до зламу соціокультурного порядку модерну. В основі цих змін, з точки зору комунікативних аспектів утворення знань, лежить перехід від трансмісівної комунікативної моделі до семіотичної з притаманними останній особливими правилами конструювання повідомлень, які зв'язуються М.Маклюеном і Е.Ангом зі зближенням технологій електронної комунікації з динамічними структурами спілкувань між людьми. Така гомогенізація технічних і соціальних зв'язків дозволяє модифікувати базові процеси формування соціальності і стимулює виникнення

постмодерністської версії пізнання постсучасної культури і суспільства. Новий пізнавальний контекст був викликаний кризою лініарної моделі комунікації. Ця криза має політичний і епістемологічний характер, тому її вирішення проявилося у формуванні багатополюсного сучасного світу і в розповсюдженні семіотичних моделей комунікації, що стають ведучим засобом організації соціального світу. Останні за своїми особливостями можуть бути співвіднесені з інтертекстуальністю, що здатна виконувати роль нових комунікативних умов і, в свою чергу, правил відтворення постмодерністського типу знання. В основі комунікативних семіотичних перетворень чи появи інтертекстуальносгі лежить постструктуралістська посилка щодо неапріорності значення (М.Фуко, Ж.Лакан, Ж.Дерріда), на цьому ж сходяться Ж.Бодрійяр і Е.Анг. Підкреслюється, що значення є комунікативний соціокультурний конструкг, сенс якого не може бути встановлений шляхом утвердження однозначності над багатозначністю. Виходячи з цього, значення з’являється в багатозначності, тобто як інтертекстуальність, що неминуче призводить до підриву розуміння комунікації як ідеї зв'язності. Інакше кажучи, знання-значення постає інтертекстуальністю тому, що воно є продуктом «введення обмежень і протиріч у відкритість семіозиса» (Е.Анг). Останнє здійснюється як перевага тих чи інших прочитань шляхом "кодування" і "декодування" реальності. Неможливість зв'язності і загальнозначимості і окреслює інтертекстуальну перспективу комунікативного становлення знань, де головна функція - бути не стрижнем групування сфери спільності значень - основи соціальної і культурної інтеграції, не передавати апріорні значення від адресанта до адресату, а забеспечити поглиблення взаємозв'язаних переговорів - діалогу. Це корелятивно семіотичній моделі, яка дозволяє зрозуміти постмодерністське відношення до комунікації, що грунтується на гіпотезі про вихід комунікації за межі символічного порядку, значення і притаманного їм автономного суб’єкта. Таким чином, семіотична чи інтертекстуальна модель орієнтується на визнання комунікації як ,1теоретичного і політичного ритуалу", що не має власної змістовності, але в силу своєї діалогової природи вимагає взаємозв'язності учасників процесів інформування. Саме ці зміни і передумовлюють постмодерністський тип соціальності, який конструюється в фундаментальній невизначеності розвитку, що слідує за процесом зростання багатозначності комунікативних практик, не пов'язаних з необхідністю досягти форми спільного значення. Дифузія соціальної реальності і підрив моделі трансмісії викликає різні ракурси теоретизування відносно комунікативних правил і можливостей.

У другому підрозділі «Комунікативна теорія Ж.Бодрійяра» значне місце відводиться аналізу постмодерністських особливостей концепції масових комунікацій французького філософа Ж.Бодрійяра. Теорія критичної семіології ЖБодрійяра зупиняється на глибинному аналізі комунікаційних структур капітализму, акцентуючи їх в ракурсі аналізу відношень технології' і культури. Дослідник вказує на знаковий характер перетворень соціального світу, що зумовлений дією технологій комунікації, які призводять до виникнення гіперреальності, що означає перевагу знакових вартостей над товарними. Ж.Бодрійяр на основі семіотичного аналізу довів, що об'єкти завжди визначаються системою знаків і значень, тому масова комунікація є, перш за все, виробництвом знаків, диференціація, статусу та престижу чи соціальних симуляцій. Зсув від виробничій специфіки модерністських суспільств до симуляційною специфіки соціального в еру електронних засобів масової комунікації Ж.Бодрійяр показує як імплозію (звертання) соціального в процесі тотального вторгнення медіа. Так з розповсюдженням знаків і інформації в медіа-полі виникає постмодерністська ситуація, пов’язана з нейтралізацією і розсіюванням змістовності значення, руйнування кордону між медіа і реальністю. Втрата значення прямо пов'язується філософом з розгалужуючою дією інформації в медіа - головній симуляційній машині, що відтворює в серійності образів, знаків і кодів автономну сферу гіперреальності. Остання перетворюється в чинник розпорошення культури і соціального - “смерті соціального”. Так підривається стабільний символічний порядок структур та значень новим знаковим рядом - риторичних і символічних ефектів, розмитих в своїй змістовній визначеності. Подібні комунікативні трансформації визначають і гносеологічні зміщення в бік допущення знакової гетерогенності, насичення знання операціональними практиками і деконструювання культурної і соціальної стабільності західного модерну. Стає очевидним, що проблема трансформації культури і суспільства в нових теоріях гуманітарного пізнання зміщується від розгляду моделі виробництва і капіталу до критицизму медіа-змін на рівні значень, культури і мови.

У ТРЕТЬОМУ РОЗДІЛІ «Засоби масової комунікації і перспектива інтеотекстуальності" виявлені особливості появи інтертекстуальної перспективи в змінах комунікативного становлення культури і соціальності, що відбуваються під впливом процесів медіатизації. Визначається характер медіатизації і найбільш значущі особливості Ті дії в сфері соціогуманітарного пізнання.

У першому підрозділі «Постсучасні шляхи комунікативного становлення культури» окреслюється підхід розгляду процесів масової комунікації, що є «практиками і продуктом забезпечення інформації для аудиторії через виробництво високотехнологічної продукції в сучасних засобах комунікації» як способу становлення культури та соціального. Зазначається, що різні засоби масової комунікації передумовлюють і різні шляхи комунікативного становлення культури (М.Маклюен про типи «екстенції» (протягненості) чи типи конструювання культурних повідомлень - усний, письмовий, аудіовізуальний, а також і різні режими функціонування культурної і соціальної інформації - регулятивно-актуальний та програмно-консервативний (А.Борєв, В.Коваленко). Письмові типи конструювання повідомлень діють переважно в програмно-консервативному режимі комунікацій, пов’язаних зі збереженням і послідовною передачею традицій, соціокультурних норм та правил - культуроспадщини, що передумовлює і особливі умови соціокультурного пізнання. З виникненням нових технологій комунікації письмові засоби комунікативного становлення культури суттєво змінюються. Це відображається у виникненні інших пізнавальних умов, що визначають стилістичне багатоманіття, нові форми життєдіяльності людини і нові різновиди комунікації. Медіа перетворюються в потужні канали передачі культурної інформації, трансформуючи процеси виробництва, збереження, розповсюдження і освоєння цінностей культури. Інформатизація і включення масової комунікації у "високі і швидкісні" технології призводять до переходу програмного типу комунікації в режим регулятивної чи моментальної, що все більш стає режимом реального часу. В результаті відбувається зрівнювання значущості актуальної інформації з тією, що складає соціокультурну програму чи пам'ять. Остання, підключаючись до актуального медіа-режиму комунікації, втрачає текстову лінійність, стабільність, вона постає як процес актуальних взаємодій різних текстових варіантів. Інакше кажучи, вона входить в інтертекстуальну перспективу, що є горизонтом можливих змістовних зв"язків в культурі. Нові електронні засоби повідомлень стають механізмом масового, технологічного варіанту продукування культури і соціального, але їх невпинне зростання призводить до розпорошення останніх. В результаті виникають нові пізнавальні інтенції, пов'язані з пріоритетом регулятивної інформації з притаманним їй типом сенсотворення - не-лінійного і семіотичного над інформацією культуроспадщини з програмним, лінійним типом сенсоположення.

У другому підрозділі «Інформаційні аспекти медіатизації і проблема девальвації значення» визначається поняття медіатизації як прогресу засобів комунікації і інформування чи діяльності по прискореному утворенню, переробці, розповсюдженню і реалізації різних типів знання шляхом використання і пристосування новітніх технології комунікації. Втілюючи унікальну зв’язність когнітивних, соціальних і технічних процесів, медіатизація викликає якісні трансформації в системі інтелектуального виробництва, які призводять до порушень його стабільності, особливо в площині соціокультурного пізнання. Стверджується, що розвиток різних засобів масової комунікації впливає на досліджувані нами зміни умов пізнання культури і суспільства. В основі цього лежить проникнення технологій в комунікативне становлення соціокультурного простору - створення повідомлень. Подібні нововведення завдають шкоду значенню як елементарній одиниці формування інформації, яка заміщується знаком. Дане заміщення викликає утворення нових умов пізнання, що потребує включення багатоманітності комунікативних контекстів, які провокуються медіатизацією і використання множинності операціональних тактик. Ці зміни відображаються в зростанні семіотичних досліджень в сфері соціальних і гуманітарних наук (постструктуралізм, семіотика). Вони показують це як проблему комунікації - означення, що неминуче є інтертекстуальною. Інтертекстуальність з'являється як визнання, з одного боку, процесів інформаційної синхронізації, що відображається в мультикультурності глобального соціокультурного інтертексту, з іншого, процесів інформаційної дезінтеграції світу - семіотичної гетерогенності соціокультурних знань. Технології, стимулюючи серійне зв’язування, фактично руйнують його в пункті значення -повідомлення. В результаті стає неможливим сконструювати цілісний соціокультурний текст. Замість тексту ми спроможні прочитати тільки різноманіття образів і цитат, що розповсюджуються в електронних імпульсах медіа. Технологічні шляхи утворення повідомлень в медіа показують, що значення не є цілісним утворенням, воно є взаємодією різних текстів - інтертекстуальністю. Остання в умовах медіатизації виступає не внутрішньою тканиною функціонування культури в її нелінійності (постструктуралізм - Ю.Кристева, Р.Барт, Ж.Дерріда), але типом виробництва знань про сучасну культуру і суспільство, яке реалізуються в практиках масових комунікацій (постмодерністський варіант - Ж.Бодрійяр, Т.Модлески, Д.Полан, А.Каплан). Так стверджується інший тип пізнавальної діяльності, похідний від технологій, від засобів інформування, а не від позиції повідомлюючого. Виходячи

з цього, масова комунікація починає грати роль ведучого засобу моделювання світу

і його пізнання, саме це дозволяє М.Макпюену вивести свою відому формулу «засоби є повідомлення». Замість послідовного ланцюга значень, текстів класичної культури утворюється інтертекстуальність як засіб існування масової культури.

У третьому підрозділі «Інтелектуальна докса і медіатизація пізнання» було продемонстровано існування особливих форм медіатизованих соціокультурних практик - «докси». Було встановлено (Л.Пенто, П.Шампань), що в умовах медіатизації в соціально-гуманітарному знанні виникає протиріччя між привілейним, універсальним і сучасним, поточним. Виникає розщеплення між знанням, що оформлене в науці і транслюється в академічному дискурсі, і соціокультурною поточністю, змінами, "модою", що складають вимір сучасного; а також між легітимністю суб'єктної інстанції, що відтворює знання - інформацію, і "без-суб.єктивною", що сповіщає "від імені всіх" поза "схеми", "концепції", "метаопоеідання", є нестійким, тимчасовим і вимагає змінності. Такий розкол стає інститутом "інтелектуальної докси", що утворює знання про реальне, яке вийшло за кордони схеми і використовується як відправний пункт наукового пізнання, що стало рухливим, складним, орієнтованим на можливі зміни і виклики. Вербальні і невербальні (телевізійні, пресові і т.і.) знання, що виникають в результаті інформаційного обміну і обробки, складають лише "розкладку" матриці договірного уявлення, що з’являється в процесі інтеракцій між лідерами "суспільної думки" чи "власниками культурного капіталу" (П.Бурд"є). В лінгвістичному варіанті - інтеракції автора, аудиторії (реципієнта) і наступного культурного тексту, що в цілокупності і складає інтертекстуальність. Доксичне знання являє собою соціологічний еквівалент гіперсвідомості - нелокалізованого стану суспільної свідомості, що підпала під методологічну дифузію в процесі охоплення технологіями масової комунікації. Остання реалізується не в конструюванні значень, а через відтворення «докси», «суспільної думки», «знакових комплексів» шляхом встановлення різноманіття досвідів розуміння. Дана стратегія позначається в заміщеннях повідомлень і структур спілкування на більш динамічні і багатомірні (М.Маклюен). Здібності людської присутності - бути центруючим чинником, зникають в ході дрібнення і комбінаторики інформаційних конструкцій.

У четвертому розділі «Телебачення і проблема інтертекстуальності е культурі» вказує на центральну роль телебачення в функціонуванні масових комунікацій (А.Каплан, Д.Полан, С.Зарбруг). Саме телевізійні масові комунікації, за

твердженням Ж.Бодрійяра, і викликають ефект «відсутності значення» в сучасній культурі. Телебачення дозволяє уяснити, що свідомість реалізується не в чітко ідентифікованих образах і значеннях, а як комунікативні комплекси і процеси знакових модуляцій, що змінюються. Серії таких змін і дозволяють визначити телебачення як семіотичну комплексність, інтертексгуальність чи еклектизм (Д.Коллінз). Більш того, телебачення безпосередньо пов'язують з утворенням постмодерністських умов соціально-гуманітарного пізнання (Ж.Бодрійяр, Д.Келлнер, К. Шуманмейкер). Більш того, телебачення визнається якоюсь «довершеною, навіть привілейною моделлю того, як в дійсності перетворився в двадцятому столітті людський досвід, щоб відповідати визначальним імперативам технологічного суспільства» (К.Кроукер, Д.Кук ). Тому телебачення і може бути уявлено в якості моделі постсучасного світу технологій, в якому виникає парадоксальна імплозія технічного світу і людського (С.Б’юкетмен). Саме в телебаченні суб’єкт стає частиною спільного руху, що формулюється медіа-культурою. Так інтегрована в технічний світ людина перетворюється лише в знак, в продовження технічних можливостей. Це веде до утворення особливого комунікативного ландшафту, де втрачений соціальний центр-система значень, статусів і ієрархій.

У підрозділі п'ятому - «Інтертекстуальність в процесах медіатизаиіі'» показується, як процеси інформатизації і комп'ютеризації постають в ролі каталізаторів комунікативної переорієнтації пізнання. З'ясовується, що змістом інформаційних технологій є сама технологія (М.Маклюен). Інформатизація і прогрес різних технік комунікацій стає ядром сучасних трансформацій в сфері пізнання, яке змінюється на рівні комунікативних кодів, операцій означення. Удосконалення технологій інформування викликає комунікативні зміни порядку соціальності, культури і їх пізнання, що позначається як зміни «порядку симуляцій» (Ж.Бодрійяр) чи процеса використання і обміну знакових цінностей, «систем гратифікацій» (М.Уотерс). Інформаційно-технологічна детермінація комунікативного функціонування соціокультурного світу визначає трансформацію його пізнання від логіки виробництва значень, текстів до логіки споживання і циркуляції знаків, що і відображається в понятті інтертекстуальності. Так інтертекстуальність дозволяє включити (інтертекст) і операціоналізувати спектр сенсових варіантів, які виникають в медіатизованій культурі в артикуляціях попереднього соціокультурного тексту, «вже прочитаного» (У.Еко), тим самим здійснюючи семіотичне роз-освоєння символічного порядку модерну. Остання пов’язана з специфікою третього порядку означення

об’єктів реальності чи гіперрєальностю (Ж.Бодрійяр), коли виробництво об’єктів відділено від моделі значення і функціонує як необмежена циркуляція знаків.

У висновках формулюються головні теоретичні результати дисертаційної роботи, серед яких треба визначити особистий варіант концептуалізації поняття інтертекстуальності як перспективи і сигніфікаційного механізму перетворень в сфері гуманітарних і соціальних знань; встановлення взаемообумовленості процесів медіатизації і постмодерністської ситуації в пізнанні, яку і відображає інтертекстуальность; ствердження, що перехід трансмісівної моделі масової комунікації до семіотичною викликає зміни в пізнанні від текстуальності до інтертекстуальності. Окреслюються основні форми реалізації інтертекстуальності в практиках мас-медіа - «інтелектуальна докса», «суспільна думка», тощо.

Основні результати дисертаційного дослідження знайшли відображення в публікаціях:

1.Медіа-політики в Україні. Модель та практики // Студії політологічного центру «Генеза». -1997. - № 2.-е. 60-62

2.Постмодернистские тактики социального познания И Философские перипетии. Вестник Харьковского Государственного Университета. - Серия: Философия. -1997.-№ 394.-с.25-26

3.Телевизионные технологии Украины и России. Сравнительный анализ, (в соавтор, с Сорокой Ю.) II Подтекст. -1997. - №.21. - с.17 - 21

4. Открытое общество как приоритет третьего сектора II Проблема ответственности на рубеже XX и ХХ1 веков. - Харьков, 1996. - с. 184 - 187

5. Медіа-політики в Україні. Модель та практики II Нова політика. -1998. - №1,-с. 57-59

Подгорна В.В. Інтертекстуальність і проблеми медіатизації сучасного соціально-гуманітарного пізнання. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.03 - соціальна філософія і філософія історії. -Університет внутрішніх справ, Харків, 1998.

В дисертації розглядається проблема впливу процесів медіатизації на зміни соціально-гуманітарного знання, що відображається в виникненні нової пізнавальної перспективи - інтертекстуальності. Інтертекстуальність пов’язується з постмодерністською ситуацією в пізнанні, що проявляється в

тяжінні до комплексності, процесуальності, множинності шляхів утворення знань. Такі тенденції стимулюються проникненням засобів комунікації в процеси виробництва, перетворення та передачі знання чи сигніфікацію, що і призводить до пріоритету семіотичних досліджень, практик пізнавальної інструментальності, що здійснюються на базі комунікативних реконструкцій чи реструктуризацій систем соціокультурних значень та знань. Поданий в дисертації підхід заснований на використанні результатів постструктуралістських досліджень в області соціальної філософії, постмодерністських інтерпретацій та методів коммунікативістики. Такий підхід і дозволяє окреслити інтертекстуальні особливості розвитку соціально-гуманітарного знання в постсучасному світу.

Подгорная В.В. Интертексгуальность и проблемы медиатизации современного социально-гуманитарного познания. - Рукопись,

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.03. - социальная философия и философия истории. -Университет внутренних дел, Харьков, 1998.

В диссертации рассматривается проблема влияния процессов медиатизации на изменения социально-гуманитарного познания, что отражается в возникновении новой познавательной перспективы -интертекстуальности. Интертекстуальность связывается с постмодернистской ситуацией в познании, проявляющейся в тяготении к комплексности, процессуальное™ и множественности путей образования знаний. Эти тенденции стимулируются проникновением средств массовой коммуникации в процессы создания, преобразования и передачи знаний или сигнификацию, что и приводит к приоритету семиотических практик, к познавательной инструментальности на основе осуществления коммуникативных реконструкций или реструктуризаций систем социокультурных значений и знаний. Представленный в диссертации подход основан на использовании результатов постструктуралистских исследования в области социальной философии, постмодернистских интерпретаций и методов коммуникативистики. Такой подход и позволяет очертить интертекстуальные особенности развития социально-гуманитарного знания в постсовременном мире.

Podgorna V.V. intertextuality and problems of the mediatization contemporary social-humanitarian cognition. - Manuscript.

Thesis for a candidate's degree in Philosophy by speciality 09.00.03 - social philosophy and philosophy of history. - University domestic affair, Kharkiv, 1998.

The dissertation explores the problem of influence of the processes of the mediatization on changing social-humanitarian cognition. This changing are reflected in emerging the new perspective -intertextuality. Intertextuality is involved in postmodern condition of cognition, that is uncovered in complexity, prosessity and heterogeneous ways of the emerging knowledge. Entering media in the process of the creation, changing and transmission of knowledge or significated stimulates these directions. This lead to priority of semiotic practices, cognitive instrumentality on the basis of communicative reconstruction’s or restructurization in the systems of the social-cultural knowledge and meanings. Thesis joins poststructuralist ways in social philosophy, postmodern interpretations and the media methods. This approach is drawing intertextuality features of the social-humanitarian cognition in the postmodern world.