автореферат диссертации по философии, специальность ВАК РФ 09.00.11
диссертация на тему: Исихазм в духовной культуре средневековой Украины и России.

Полный текст автореферата диссертации по теме "Исихазм в духовной культуре средневековой Украины и России."

ІНСТИТУТ ФІЛОСОФИ ІМЕНІ Г.С.СКОВОРОДИ НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

0

>-д

\ 0 1 .,гМ

л На правах рукопису

\ з ^ УДК 248.2+940(477+470)

ЖИРТУЄВА НАТАЛІЯ СЕРГІЇВНА

ІСІХАЗМ В ДУХОВНІЙ КУЛЬТУРІ СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ УКРАЇНИ ТА РОСІЇ

спеціальність 09.00.11 - релігієзнавство

АВТОРЕФЕРАТ ДИСЕРТАЦІЇ на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

Київ - 2000

Дисертація с рукописом.

Робота виконана на кафедрі релігієзнавства Київського

Національного університету ім. Т.Г. Шевченка.

Науковий керівник - доктор філософських наук, професор

КОНОТОП ЛЮДМИЛА ГРИГОРІВНА (Київський університет ім. Тараса Шевченка, філософський факультет)

Офіційні опоненти - доктор філософських наук МОЗГОВИЙ

ІВАН ПАВЛОВИЧ (Сумський державний педагогічний університет, завідувач кафедрою філософії);

кандидат філософських наук ТЕРЕЩЕНКО ЮРІЙ ІВАНОВИЧ (Інститут Вищої освіти АПН України, старший науковий співробітник).

Провідна установа - Національний університет

«Києво- Могилянська Академія»

Захист відбудеться 22 грудня 2000 р. о 14 годині на засіданні Спеціалізованої вченої ради Д 26Л61.03 в Інституті філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України (01001 Київ, вул. Трьохсвятительська, 4)

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України (01001 Київ, вул. Трьохсвятительська, 4)

Автореферат розісланий 21 листопада 2000 року.

Вчений секретар Спеціалізовані вченої ради, доктор історичних

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Сучасний етап розвитку українського суспільства характеризується все більш зростаючим інтересом до релігії як важливої складової духовного життя. При цьому відбувається своєрідна “антропологічна революція” в релігієзнавстві, як закордонному, так і вітчизняному. За цих умов формується нове розуміння релігійного феномену, як містичного й індивідуально-пережитого, в контексті якого самопізнання людини постає основою богопізнання. Як наслідок цього, зростає інтерес до тих релігійних течій, що мають характер “живого”, особистішого спілкування людини з Богом. Одним із таких вчень с ісіхазм -містичний напрямок в східному (православному) християнстві. Дослідження релігійного феномену ісіхазму дає можливість проаналізувати практику виховання цілісної людшш, яка подолала в собі хаос внутрішніх протиріч, зорієнтована на розкриття свого екзистенціального й творчого потенціалу.

Релігійні вірування постають важливим чинником в процесі формування культурної своєрідності нації. Наслідками тривалого панування атеїстичного світогляду в нашій країні є забуття традиційної релігійності, а також поява різних спотворень ролі і значення християнства в історії становлення української культури. Крім того, виявилася поза межами уваги дослідників проблема відмінності слов’янського християнства від візантійського і західноєвропейського. Проте ісіхазм був невід’ємною частиною ідейної спрямованості саме східного християнства. Звідси розуміння особливостей ісіхазму як релігійного феномену постає принципово важливим для визначення специфіки візантійського й східнослов’янського православ’я. Дослідження цій проблеми в цілому має значення для розуміння своєрідності східнохристиянської культури і тієї ролі, яку відіграла в її генезі містична традиція.

В дисертації пропонується один із можливих варіантів комплексного аналізу ідей візантійського, києворуського і московського ісіхазму. Необхідно подолати однобічні дослідження цього складного релігійного феномену, простежити історію розвитку його основних ідей, а також з’ясувати особливості генези ідей ісіхазму у Візантії та Київській Русі. Вимагає також ґрунтовного аналізу проблема впливів ісіхазму на культуру східнохристиянського світу. Дослідження своєрідності давньоруського ісіхазму дає можливість вийти на’ глибинні особливості ментальності східнослов’янських етносів, по-новому розглянути процес формування християнства в середньовічній Русі

- Україні, а також дослідити той внесок до нього, який зробили

представники містичного напрямку. Саме ці питання в цілому й спонукали дисертанта до дослідження обраної ним теми.

Зв’язок роботи з науковими програмами. Дисертація виконувалася в системі досліджень, які проводить кафедра релігієзнавства Київського Національного університету імені Тараса Шевченка з вивчення специфіки релігійного феномену як духовного явища, його функціональності, співвідношення національного і релігійного в контексті відродження незалежної України.

Проблема, об’єкт і предмет дослідження. Основна проблема, яка вирішується в дисертації - це прагнення дослідити ісіхазм в контексті формування християнської духовності.

На основі проблеми було визначено об’єкт і предмет дослідження. Об’єктом його є ісіхазм як феномен духовної культури в її специфічних проявах та культурно-історичних формах; предметом - місце та роль ісіхазму в процесі становлення та розвитку християнства в Київській Русі.

Мета та завдання дослідження. Основною метою дисертаційного дослідження є здійснення комплексного аналізу ісіхазму як філософсько-релігійного феномену, визначення його ролі в культурі середньовічного східнохристиянського світу.

Реалізація цієї мети погребує від автора дисертації вирішення таких завдань:

- дослідити візантійський ісіхазм як філософсько-релігійний феномен;

- розкрити особливості еволюції ідей ісіхазму, а також його вплив на культуру східнохристиянського світу на основі аналізу філософських, богословських, літературно-художніх пам’яток Візантії;

- виявити, які впливи мав ісіхазм на формування типів філософування в Київській та Московській Русі, на основі порівняльного аналізу пам’яток філософсько-богословського змісту;

- з’ясувати, яку роль зіграв візантійський ісіхазм в процесі формування московського ісіхазму і в чому полягає його своєрідність, а також наслідування останнім ідей києворуського ісіхазму;

- визначити, в чому полягає подібність та відмінність культурно-історичного процесу розвитку Візантії та Київської Русі;

- виявити, яку роль зіграв візантійський ісіхазм в розвитку культури півострова, а також визначити місце Криму в поширенні ідей візантійського ісіхазму на Русі.

Теоретико-методологічна основа дослідження і джерела. Дисертаційна робота ґрунтується на філософських та богословських творах. Методологічною основою дослідження є вироблене

з

багатьма дослідниками динамічне бачення “внутрішньої” природи людини, що постає грунтом для аналізу ідей “просвітлення”, “осяяності”, “поширення свідомості” в контексті християнської духовності. Більшої об’єктивності дослідженню надало звертання до принципових методологічних положень із праць сучасних українських вчених-релігієзнавців, а також праць дореволюційних християнських авторів, дослідників з української та російської діаспори.

Звертаючись до проблеми ісіхазму в її православному варіанті, дисертант свідомо обмежувався аналізом природа та змісту ісіхазму в середньовіччі. Тому в процесі дослідження дисертант звертався до праць ісіхастів, східних Отців Церкви, східнослов ’янських авторів, виходячи з розроблених ними положень, які обґрунтовують необхідність перетворення внутрішньої сутності людини, її “морального здійснення”.

В дисертації використані загальні методологічні принципи аналізу історико-філософської та релігійно-богословської літератури: принципи історизму, позаконфесійності, світоглядного плюралізму. Автор виходив з того положення, що розвиток релігійної та філософської думки можна проаналізувати тільки на соціально-культурному тлі в поєднати з національними традиціями.

Дисертаційне дослідження має міждисциплінарний характер. В процесі роботи використовувалися теоретичні і методологічні засоби філософського (насамперед, історіософського) аналізу, синтезу, індивідуалізації й узагальнення.

Емпіричною основою дисертації стали твори представників середньовічної культури Візантії, Русі та Криму.

Наукова новизна дослідження. Функціонуючи в різних типах свого вияву, ісіхазм Київської Русі поставав як уособлений шлях піднесення до Бога, основою якого служило моральне вдосконалення людини та її “деїфікація”. Московський ісіхазм тим відрізнявся від київського, що в ньому домінантною лінією була орієнтація на містичну єдність російської спільноти та її вдосконалення як “єдиного організму”.

Проведене дослідження дало можливість обґрунтувати низку теоретичних положень, які відзначаються науковою новизною і виносяться на захист:

- поняття “ісіхазм” функціонувало в двох смислах: як мистецтво “розумної» молитви і як вчення про перетворення («обожнення») людини. Як філософсько - релігійний феномен ісіхазм є модифікацією християнського неоплатонізму, ідей античності, трансформованих в добу патристики. Його сутнісними характеристиками постають ісіхія (мовчання), аскеза, нестяжання та ін., які набувають принципового значення в плані становлення

індивідуального “Я”, розгортання його зв’язків з Універсумом;

- на ранніх етапах свого розвитку ісіхазм акцентує увагу на практиці аскези, що є грунтом для містичних практик. Метою останніх постає злиття “Я” з Абсолютом та тотальне єднання Існуючого. Саме такий варіант ісіхазму поширюється у Візантії, а опісля в Київській Русі як ідея ідеального перебування в дійсності;

- в Київській Русі впливи ісіхазму та смисли власної культури вплинули на формування софійного типу філософування, який проголошував необхідність індивідуального вдосконалення та уособленого піднесення людини до Бога. На противагу цьому в московському ісіхазму домінантною лінією постає орієнтація на містичне богопізнання та культ Св. Трійці як ідеал соборності;

- візантійський ісіхазм, а також певні аспекти києворуського ісіхазму знайшли своє вираження у містичному вченні Ніла Сорського як протилежному вченню Йосипа Волоцького. Останнє постає втіленням “політичного” напрямку в релігійній культурі, проголошенням пріоритету “суспільної релігійності”;

- культури Візантії та Київської Русі розвішалися за загальними закономірностями. Спільним було прагнення до синтези язичницької та християнської традицій. Принциповою відмінністю розвитку культури Київської Русі є її зосередженість на проблемах конкретної людини, її моральному становленню. Одночасно у Візантії більше уваги приділяли проблемам зовнішнього характеру

- становленню державності та інтересам спільноти;

- християнство Таврики УІІІ-Х ст. розвивалося в двох напрямках. Перший мав вплив на формування офіційного богослов’я Київської Русі (кирило-мефодіївське та аріанське християнство Херсонесу). Другий напрямок («печерні монастирі”) став посередником між Афоном та Києво-Печерською Лаврою. В ХІІІ-ХУ ст. цей напрямок практично втрачає своє значення.

Теоретичне значення дисертаційного дослідження полягає, насамперед, в тому, що воно дає можливість по-новому проаналізувати роль та значення ісіхазму в історії вітчизняної культури, вийти за межі стереотипів мислення, відповідно до яких містичні релігійні течії оцінювалися як реакційні, що гальмували розвиток світсько-раціоналістичної культури і перешкоджали зародженню в ній процесів гуманізації. Результати дослідження можуть стати основою всебічного осмислення формування вітчизняної культури на християнських засадах в процесі духовного відродження України.

Практичне значення дисертаційної роботи полягає в тому, що новий підхід в тлумаченні особливостей та змісту християнської

духовності сприятиме зміні в розумінні проблеми ісіхазму як ґрунту становлення світонастанови певного типу в Київській Русі. Характер світонастанови Київської Русі, з її зосередженістю на людині як своєрідності та неповторності, є принципово відмінним від візантійської та російської, що має теоретичне та практичне значення для диференціації цих ментальностей.

Матеріали дослідження можуть бути використані в процесі викладання курсів релігієзнавства, курсів філософії історії та історії вітчизняної культури. Дисертаційний текст також може стати корисніш в просвітницькій роботі в процесі «відродження» традиційної релігійності і духовності, який відбувається в сучасній Україні.

Апробація дослідження. Включені в дисертацію результати дослідження висвітлювалися в повідомленнях на міжнародних наукових конференціях: «Шляхи самопізнання в філософії, культурі, науці і релігії» (Севастополь, вересень 1997 р.), «Проблеми духовності наприкінці XX ст.» ( Севастополь, 1997, 1998, 1999 р.), “’’Історія релігій в Україні” (Львів, 2000 р.), “Грецька православна церква в Україні: підсумки багатовікового служіння” (Київ, 2000 р.).

Впровадження результатів дослідження здійснювалося не тільки шляхом наукових публікацій і повідомлень, а й також через участь дисертанта на всеукраїнських науково-практичних конференціях.

Результати дослідження відображені в 4 статтях і 4 тезах виступів на міжнародних наукових конференціях загальним обсягом 2,3 друкованих аркуша.

Структура дисертації зумовлена логікою дослідження, що випливає з його мети і завдань. Дисертація складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури. В першому розділі аналізуються джерела з проблеми ісіхазму, основні дослідницькі підходи до її рішення, особливості впливів ісіхазму на культуру східнослов’янського середньовіччя. В другому розділі дисертант переходить до аналізу ідейного змісту візантійського протоісіхазму та його впливу на культуру Візантії, Київської Русі і Криму IV-ХП ст. В третьому розділі розглядається візантійський неоісіхазм та його вплив на культуру Візантії, Московської Русі і Криму ХІУ-ХУІ ст.

Зміст роботи подасться на 153 сторінках, список літератури включає 201 найменування.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі усвідомлюється вибір теми дисертації, її актуальність і ступінь наукової дослідженості, формулюються мета і завдання, наукова новизна положень, що виносяться на захист, розкриваються методологічні основи та обґрунтовується логіка структури дисертації, визначається науково-теоретична і практична значимість дослідження.

У першому розділі “Ісіхазм в світлі сучасної філософії” автор дає аналіз історіографії теми «Ісіхазм в духовній культурі східнослов’янського середньовіччя (Україна та Росія)» і доводить необхідність її додаткового вивчення.

Підкреслюється, що зазначена тема давно знаходиться в центрі уваги дослідників. її вивчення почалося вже наприкінці XIX сторіччя в роботах істориків К.Ф.Радченка, П.А.Сирку, Ф.Успенського. За кордоном дослідження продовжили філософи і богослови С.Н.Булгаков, ієромонах І.Кологривов, В.Н.Лоський, протоієрей Іоан Мейєндорф, Г.П.Фсдотов, П.А.Флоренський, протоієрей Г.В.Флоровський та ін.

В СРСР інтерес до даної теми виник тільки в бО-їі рр. XX ст. і був відображений в роботах академіків В.Н.Лазарєва і Д.С.Лихачова, а також істориків Н.К.Голєйзовського,

Н.А.Казакової, А.І.Клібанова, Я.С.Лур’є та ін. У 70 - 90-ті рр. все більше дослідників звертається до її вивчення. Серед них такі як А.І.Абрамов, С.С.Аверінцев, В.В.Бичков, В.С.Горський, М.Н.Громов, А.Ф.Замалєєв, Л.Г.Конотоп, Г.М.Прохоров, С.С.Хоружий, ігумен І.Економцев і ін.

Проте, хоча багато авторів зверталися до дослідження теми “Ісіхазм в духовній культурі середньовічної України та Росії”, автор зауважує, що залишився цілий ряд нез’ясованих питань. Дисертант відзначає чотири блоки проблем, що потребують додаткового дослідження:

- своєрідність ісіхазму як релігійно-культурного феномену і його вплив на культуру Візантії ІУ-ХП ст.;

- роль візантійського протоісіхазму в культурі Київської Русі і формуванні києворуського ісіхазму;

- роль візантійського неоісіхазму в культурі східнослов’янського пізнього середньовіччя і національна своєрідність московського ісіхазму;

- вплив візантійського ісіхазму на культуру середньовічного Криму і роль півострова в поширенні ідей ісіхазму на Русі Х-ХУ ст.

Доводиться, що взагалі існують однобічні дослідження релігійного феномену ісіхазму, коли він розглядається або як напрямок зорієнтований на духовне удосконалення людини, або як вчення, що було позбавлено гуманістичної спрямованості і несло з

собою тільки ідеали аскези.

Автор підкреслює полісемантизм самого поняття “ісіхазм”, яке може вживатися в декількох значеннях: 1) ідеал індивідуального чернецтва ранньохристиянських анахоретів; 2) психосоматичний метод самозаглибленої медитації з постійним творенням «Ісусової молитви»; 3) систему богословсько-філософських понять, розроблених Григорієм Паламою в полеміці з ченцем Варлаамом; 4) «політичний ісіхазм», тобто соціальну та культурну програму, яка проводилася візантійськими діячами і була широко поширеною в слов’янських країнах.

Зауважується, що відсутні наукові дослідження своєрідності візантійського, києворуського та московського ісіхазму, а також їх порівняльна характеристика. Доводиться, що найменьше дослідженою в сучасній науковій літературі є проблема ролі візантійського ісіхазму в культурі середньовічного Криму. Але вона потребує значної уваги, тому що “печерні монастирі” Таврики були посередниками між містичними центрами Візантії, Київської Русі та Московської Русі.

В другому розділі дисертації “Релігійна культура Візантії IV-XII ст. і Київської Русі - України” аналізується процес формування раннього візантійського ісіхазму (протоісіхазму), його своєрідність як релігійно-культурного феномену, а також вплив на культуру східнохристиянського світу ІУ-ХІІ ст.

В першому параграфі “’’Раннє християнство і протоісіхазм” розкривається логіка культурно-історичного процесу в розвитку середньовічних країн. Відзначається, що в ситуації християнсько-язичницького діалогу, що відбувався в Візантії IV-VI ст., сформувалися два напрямки - офіційне (помірне) і аскетичне. Офіційне богослов’я, представлене св. “Отцями Церкви” (Василем Великим, Григорієм Богословом, Григорієм Ниським), було тісно пов’язане з “антикізуючим” (проязичницькнм) напрямком і прагнуло до діалогу з античною традицією. Доводиться, що під час «комніновського ренесансу» виявилося протистояння аскетичного і “антикізуючого» напрямків, що було наслідком існування в візантійській культурі язичницьких традицій. Представники “антикізуючого” напрямку - М.Псьол, І.Італ - відкрили новий метод діалогу з античною традицією, який запобігав методу італійських гуманістів. Але, робиться висновок, що ніякого відношення до теорії та практики ісіхазму “антикізуючий” (проязичницький) напрямок не мав.

Розглядається внесок представників аскетичного і патристичного напрямків в процес формування візантійського протоісіхазму. Доводиться, що ісіхазм у вузькому значенні цього слова як мистецтво “розумної» молитви був винайдений візантійськими

аскетами - Антонієм Великим, Ісааком Сиріним, Іоаном Лествичншсом, Симеоном Новим Богословом, що демонструється на основі аналізу їх творів. Підкреслюється, що, незважаючи на розходження в поглядах, загальною для аскетів і св. «Отців Церкви» була ідея «обожнення» людини, як злиття з Божеством не шляхом пантеїстичного розчинення в ньому, але через уподібнення Христу.

Робиться висновок, що ісіхазм в широкому значенні цього слова, як вчення про перетворення («обожнення») людини було вироблено одночасно в межах патриотичного та аскетичного напрямків ІУ-УІ ст. Доводиться, що ісіхазм був зорієнтований на внутрішнє (інтравертне) богопізнання, тому його методами постали “розумна” молитва (ісіхія), пост, аскеза, добродіяння, нестяжання, завдяки яким подвижник виховував в собі почуття любові та досягав містичного поєднання з Богом. Підкреслюється, що в теорії та практиці ісіхазму велику роль грала естетика світла.

Відзначається, що ранній ісіхазм (або протоісіхазм) постав першим етапом в процесі формування візантійського ісіхазму. Він мав переважно аскетичний зміст і був спрямований на індивідуальне досягнення аскетом «обожнення» плоті. Протоісіхазм справив значний вплив на культуру імперії доби “комніновського ренесансу”, що призвело до формування «спірітуалістичного стилю», що доводиться на грунті аналізу пам’яток візантійського мистецтва.

В другому параграфі “Візантійський вплив на культуру КиївськоїРусі - України” аналізується роль візантійського ісіхазму в культурі Русі і процесі формування києворуського ісіхазму.

Доводиться, що розвиток молодої східнослов’янської держави відбувався відповідно із загальними закономірностями культурно-історичного процесу, що дає підстави для співставлення культури Русі Х-ХІІ ст. із візантійською культурою IV-VI ст. та культурою Болгарії ІХ-Х ст.. що було пов’язано з ситуацією «двовір’я», яка склалася в трьох країнах. Підкреслюється, що в давньоруській культурі відбулося формування таких напрямків як аскетичного (Феодосій Печерський), помірного богослов’я (митрополит Іларіон, Климент Смолятич і Кирило Туровський) і світсько-раціоналістичного (Володимир Мономах і Данило Заточник).

Аналізуються твори представників різних напрямків та робиться висновок відносно масштабів впливу ісіхазму на культуру Київської Русі. Доводиться, що ісіхазм, насамперед, почав розвішатися в Києво-Печерській Лаврі, що призвело до формування києворуського ісіхазму, засновником якого можна вважати Феодосія Печерського. Саме він сприяв розповсюдженню в Київській Русі ідей візантійського аскетичного протоісіхазму та формуванню ідеалу діяльної святості, заснованому на практиці добрих справ та любові до створеного світу. Підкреслюється, що

саме завдяки Феодосію в культурі Київської Русі був закладений культ Св. Трійці як ідеал соборності та єдності людини із світом. Феодосій також затвердив сумісне життя (кіновію) в монастирі. Але після смерті святого Києво-Печерська Лавра поступово відійшла від афонської настанови.

Зауважується, що візантійський ісіхазм мав також значний вплив на представників офіційного богослов’я та світсько-раціоналістичного напрямку, що демонструється на основі аналізу творів митрополита Іларіона, Климента Смолятича, Кирила Туровського, Володимира Мономаха, Данила Заточника.

Автор розглядає своєрідність києворуського ісіхазму та аналізує, який вплив ісіхазм мав на формування типу філософування в Київській Русі. Робиться висновок, що завдяки представникам офіційного богослов’я та світсько-раціоналістичного напрямку в культурі Стародавньої Русі сформувався “софійний” тип філософування та релігійності. Києворуський ісіхазм мав переважно морально-практичну спрямованість та утримувався від граничностей аскетизи.

Підкреслюється, що масштаби загального впливу аскетичного ісіхазму на культуру Київської Русі Х-ХП ст. були незначними, що було пов’язано з усталеністю в ній язичницької традиції. Цей висновок доводиться на ґрунті аналізу пам’яток києворуського мистецтва, яке постало синтезою язичницької, болгарської, візантійської та інших культурних традицій, поширених за часів Київської Русі.

В третьому параграфі “Візантійська культура в Тавриці IV-

XII ст. ” розглядається роль візантійського ісіхазму в культурі середньовічної Таврики, а також роль півострова в поширенні ідей ісіхазму в Київській Русі.

Підкреслюється, що в процесі розвитку християнства в Тавриці також відбулося становлення декількох напрямків. Перший був представлений християнством Херсонеса, яке стало синтезою місцевого язичництва, аріанства і кирило-мефодіївської традиції, що демонструється, насамперед, на основі результатів археологічних досліджень та аналізу пам’яток мистецтва. Робиться висновок, що саме цей напрямок вплинув на становлення офіційного богослов’я Київської Русі Х-ХІ ст. на ґрунті Десятинної церкви. Традиція цієї церкви була першою християнською традицією на Русі

- Україні, тому вона мала суттєвий вплив на світогляд митрополита Іларіона.

Зауважується, що незважаючи на затвердження християнства в Херсонесі, більша частина населення Гаврики залишалася язичницькою. Це язичництво було не тільки давньогрецьким, але й «варварським» (скіфо-сарматським). Саме тому ісіхазм не мав

значного впливу на культуру півострова.

Підкреслюється, що другий напрямок, представлений «печерними монастирями», сформувався під час переселення візантійських іконошанувальників доТаврики, що призвело до зміни економічної, політичної, культурної ситуації на півострові. Таврика стала оплотом іконошанувальників. На основі аналізу результатів археологічних досліджень та творів церковно-богословського змісту доводиться, що “печерні монастирі” Таврики грали значну роль в культурі півострова та Візантії доби іконоборства. Робиться висновок, що цей напрямок став посередником між візантійським Афоном і Києво-Печерською Лаврою в поширенні ідей протоісіхазму. Таким чином, Тавриці призначено було стати в VIII-XII ст. «культурним мостом» поміж Візантією і Київської Руссю, поміж Руссю та Болгарією в поширенні ідей як ортодоксального, так і неортодоксального християнства.

У третьому розділі дослідження «Палеологівський ренесанс» і культура пізнього східнослов’янського середньовіччя» аналізується ідейний зміст пізнього ісіхазму (неоісіхазму) і його роль в культурі східнохристиянського світу ХІУ-ХУІ ст.

У першому параграфі “Неоісіхазм і культура Візантії XIV ст.” дається характеристика пізнього ісіхазму (неоісіхазму) як релігійного вчення і робиться висновок, що неоісіхазм був тісно пов’язаний із протоісіхазмом і постав синтезою ідей патриотичного та аскетичного богослов’я. Відзначається, що неоісіхазм був представлений вченнями Григорія Палами та Григорія Синаїта, між якими існувала суттєва різниця.

На основі аналізу творів Григорія Палами доводиться, що паламізм не може вважатися граничним аскетичним напрямком, тому що він був різновидом християнського неоплатонізму. Підкреслюється, що неоісіхазм постав впливовим релігійним вченням та ідеологією візантійської церкви XIV ст., подолавши однобічну містичну спрямованість та проголошуючи себе як “політичний ісіхазм”, який намагався втілити до життя ідею Св. Трійці. Доводиться, що Григорій Палама зробив значний внесок в розвиток вчення св. “Отців Церкви”, обгрунтовуються основи православ’я в полеміці з калабрійським ченцем Варлаамом. Насамперед, паламізм відстоював можливість богопізнання, що доводилося теорією існування божествених (не-сотворених) енергій. Зауважується, якщо вчення Григорія Палами мало переважно богословський, полемічний зміст, то вчення Григорія Синаїта було спрямовано на відродження містичної практики “розумної молитви” в візантійському чернецтві.

Автор проводить порівняльну характеристику неоісіхазму і західноєвропейського гуманізму, підкреслюючи, що обидва

напрямки, в однаковій мірі, були звернені до людини, її внутрішнього світу, але ідеал людини витлумачувався ними по-різному. Доводиться, що суттєво відрізнялися як онтологія, так і антропологія неосіхазму та гуманізму. Якщо ісіхазм уникав пантеїстичного ототожнення Бога та світу, відстоював основи “апофатичного” богослов’я, яке стверджувало антиномічний характер Божества, то гуманізм спирався на пантеїстичне вчення, яке мало значущі традиції в західноєвропейській культурі. Якщо неоісіхазм закликав до духовного вдосконалення людини, перетворення («обожнення») її природи, то італійський гуманізм, насамперед, робив акцент на інтелектуальному розвитку людини.

Відзначається, що культура Візантії XIV ст. придбала під впливом неоісіхазму гуманістичну спрямованість і глибокий психологізм, які знайшли відображення в мистецтві «палеологівського ренесансу», що демонструється на прикладі творів візантійської літератури та живопису. Автор підкреслює, що вчення Григорія Палами та Григорія Синаїта суттєво вплинули на візантійський іконопис, але сформували різні типи канону. Аналізується творчість Феофана Грека та доводиться, що вона формувалася не тільки під впливом ісіхазму, але й інших середньовічних містичних течій.

В другому параграфі “Нестяжательство та йосиплянство в культурі Московської Русі ХІУ-ХУІ ст.” аналізується зміст двох напрямків в культурі пізнього східнослов’янського середньовіччя.

Доводиться, що засновником “московського ісіхазму» (або “нестяжательства”) є св. Сергій Радонежський, який відродив аскетичну школу на Русі, закладену ще Феодосієм Печерським. Робиться висновок, що “нестяжательство” було оригінальною школою споглядання, яка постала продовженням ідей візантійського та києворуського ісіхазму. Свій подальший розвиток “нестяжательство” знайшло в творчості Ніла Сорського, що доводиться на основі аналізу його ідей. Підкреслюється, що саме Ніл Сорський зробив значний внесок в розвиток вчення про “розумну” молитву, спираючись, насамперед, на традицію візантійського ісіхазму. Робиться висновок, що св. Сергій Радонежський в своїй діяльності гармонійно поєднав містику та політику, але Ніл Сорський обрав переважно шлях містики, що значно послабило вплив його вчення на спільноту Московської Русі.

Доводиться, що візантійський неоісіхазм був сприйнятий на Русі, насамперед, в формі вчення Григорія Синаїта. Складна догматика і «фавористика» Григорія Палами не набула поширення, що було пов’язане з відсутністю високоосвіченої богословської еліти в Московському царстві ХІУ-ХУ ст. Розглядаються причини поразки нестяжательства і перемоги йосиплянства, яке стало офіційною

ідеологією московської церкви. Робиться висновок, що «нестяжательство» не стало офіційною ідеологією церкви, тому що мало переважно містико-аскетичну орієнтацію і не було підтримано більшою частиною духівництва. Автор аналізує вчення Йосипа Волоцького і доводить, що воно відійшло від традицій візантійського та києворуського ісіхазму, від містичної практики духовного вдосконалення, зосередивши увагу на політичних та практичних питаннях.

Аналізується, який вплив ісіхазм мав на формування типу філософування в Московській Русі, а також, чим він відрізнявся від києворуського. Робиться висновок, що в той час як загальним методом філософування за часів Київської Русі був софійний принцип, ґрунтовною рисою московської релігійності постала орієнтація на містичне богопізнання та культ Св. Трійці. Характер любові в московському ісіхазмі суттєво відрізняється від києворуської софійної любові своїм аскетизмом та мужністю.

Автор підкреслює, що культ Св. Трійці як ідеал соборності та єдності став основою релігійно-філософської та художньої культури Московської Русі доби “передвідроджсння”, яка була відзначена зростанням інтересу до людини та її внутрішнього світу. Аналізується творчість Андрія Рубльова і Діонісія та її зв’язок з ідеологією ісіхазму. Підкреслюється, якщо ідеї московського “нестяжательства” знайшли найкраще відображення в рубльовському іконопису, то мистецтво Діонісія постало виразом ідей йосиплянства. Зауважується, що перемога йосиплян припинила культурне піднесення на основі ісіхазму та сформувала іншу систему світобачення.

У третьому параграфі “Візантійський вплив на культуру Криму XIV-XV ст.” аналізується роль Криму в поширенні ідей візантійського неоісіхазму.

Підкреслюється, що культура Криму в ХІУ-ХУ ст. формувалася під впливами візантійської, італійської та мусульманської культур. Доводиться, що саме західний Крим (князівство Феодоро) найбільше був пов'язаний з культурою Візантії, що відбилося в його мистецтві. Проте, зауважується, що це мистецтво стилістично було ближчим до мистецтва балканських країн, ніж до візантійського. Таким чином, саме ідеї Григорія Синаїта мали вплив на культуру середньовічного Криму.

Доводиться, що деякий вплив стиль мистецтва «палеологівського ренесансу» справив також на культуру середньовічної Кафи, але в ній значно підвищилася роль культури Італійського Ренесансу та мусульманської культури. Робиться висновок, що загальні масштаби візантійського впливу на культуру Криму суттєво зменшилися в ХГУ-ХУ ст.

Підкреслюється, що Крим продовжував залишатися культурним мостом поміж Візантією і Московською Руссю на цьому етапі історії. Але, зауважується, що роль кримських “печерних монастирів” як посередників поміж містичними центрами Візантії і Московської Русі була незначною, що в цілому було пов’язано з послабленням візантійського впливу на культуру Криму. Робиться висновок, що саме Балкани постали головним каналом проникнення на Русь ідей візантійського неоісіхазму в ХІП-ХУ ст.

У висновках дисертант подає теоретичні підсумки проведеного дослідження. Відзначаються загальні риси процесу культурно-історичного розвитку країн східно-християнського світу в добу середньовіччя. Розкрито сутнісні характеристики споріднених візантійського та московського ісіхазму, а також ісіхазму Київської Русі. Відзначається те, що ісіхазм Київської Русі вплинув на цілісний характер її культури. Це знайшло своє відображення в ідеях єдності Бога-Буття-Людини, в значенні розгортання та творчого становлення людської сутності. Обґрунтовано те, що києворуська культура була зосереджена на проблемах мудрості, совісті, каяття, “внутрішнього переживання та споглядання” Бога. На відміну від цих положень києворуського типу релігійності, офіційний московський варіант ставлення до Бога знайшов своє вираження у вченні Й. Волоцького. Ідеї індивідуального наближення до Бога притаманні ісіхазму Ніла Сорського, хоч вони і не одержали свого визнання з боку офіційної церкви. У висновках визначаються перспективи подальшого дослідження ісіхазму і його ролі в розвитку країн православного регіону.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ І ВИСНОВКИ ДИСЕРТАЦІЇ ДАЮТЬСЯ В ПУБЛІКАЦІЯХ АВТОРА:

1. Жиртуева Н.С. Про роль споров “нестяжателей” и “иосифлян" в культуре московского Предвозрождения // Українське релігієзнавство. -№7. - Київ, 1998 .-С. 61 - 62.

2. Жиртуева Н.С. Ісіхазм в культурі Київської Русі та Таврики / / Українське релігієзнавство. - №11. - Київ, 1999,- С.10 - 16.

3. Жиртуева Н.С. Исихазм и культура Крыма // Весник СевГТУ. -Вып. 13: Философия и политология. - Севастополь, 1998. - С. 101 -107.

4. Жиртуева Н.С. Исихазм в культуре Византии и Киевской Руси // Вестник Сев ГТУ. - Вып. 20. - Севастополь, 2000. - С. 20 - 28.

5. Жиртуєва Н.С. Ісіхазм у духовній культурі Київської та Московської Русі //Українське релігієзнавство. - №14. - Київ, 2000.

- С. 62 - 69.

6. Колесов М.С., Жиртуева Н.С. Византия и культура Крыма // Материалы І научных чтений. (14-15 ноября 1996 года). -

Симферополь, 1996. - С.4 - 5.

7. Жиртуева Н.С. Об истоках христианской культуры // Пути самопознания человека. Научный сборник. - Севастополь, 1997. -С. 110 -112.

8. Жиртуева Н.С. Византийская культура в Таврике//Культура народов Причерноморья. Сборник 1. - Симферополь, 1997. - С. 110 -112.

АНОТАЦІЯ

Жиртуева Н.С. Ісіхазм в духовній культурі середньовічної України та Росії. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.11 - релігієзнавство. -Київський університет імені Тараса Шевченка, філософський факультет, Київ, 2000.

Дисертація є філософським дослідженням релігійного феномену ісіхазму як містичного вчення, спрямованого на вдосконалення людини та практику богопізнання.

В контексті історіософського аналізу здійснюється порівняльна характеристика ідей візантійського, києворуського та московського ісіхазму, аналізується вплив ісіхазму на тип східнослов’янського філософування. Візантійський ісіхазм формувався на ґрунті взаємодії патриотичного богослов’я та аскетичного напрямку, що призвело до створення універсального вчення про «обожнення» людини. Перетворення досягалося шляхом містичної практики “розумної молитви”, а також через виховання в подвижнику всеохоплюючої любові до Бога та цілого світу. Догматичним виразом прагнення людини до поєднання зі світом постав культ Св. Трійці. Давньоруський ісіхазм не став офіційною ідеологією церкви, що суттєво зменшило його вплив на культуру.

Ключові слова: ісіхазм, протоісіхазм, неоісіхазм, патристика, аскетика, «обожнення», «розумна молитва», любов, Св. Софія (Премудрість), Св.Трійця, «фаворський світ», богопізнання, «нестяжательство», «йосиплянство», «спірітуалістичний стиль», християнсько-язичницький діалог.

АННОТАЦИЯ

Жиртуева Н.С. Исихазм в духовной культуре средневековой Украины и России. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.11 - религиоведение. -Киевский университет имени Тараса Шевченко, философский факультет, Киев, 2000.

Диссертация является философским исследованием

религиозного феномена исихазма как мистического учения, направленного на совершенствование человека и практику богопознания.

В контексте историософского, религиоведческого, культурологического анализа проводится сравнительная характеристика идей византийского, киеворусского и московского исихазма, анализируется влияние исихазма на тип восточнославянского философствования. Отмечается, что византийский исихазм формировался на основе взаимодействия патриотического богословия и аскетического направления, явившись универсальным учением об «обожении» человека, путях его нравственного преображения и совершенствования. Преображение достигалось на основе нестяжания, практики добрых дел и “умной молитвы”, а также воспитанием в подвижнике всеобъемлющей любви к Богу и всему «тварному» миру. Путь любви давал возможность достичь высочайшего блаженства -мистического слияния человека с Богом, сопровождавшегося созерцанием божественного света. Догматическим выражением стремления человека к единению с Богом и миром явился культ Св. Троицы, как идеал соборности, тесной связи образа со своим первообразом. Византийский исихазм оказал серьезное влияние на культуру империи, способствуя ее психологизации и обогащению гуманистическими идеями.

Основоположником древнерусского исихазма может считаться Феодосий Печерский, благодаря которому в киеворусской культуре сформировался идеал деятельной святости, основанный на практике добрых дел и любви к миру, был заложен культ Св. Троицы. Под влиянием идей византийского исихазма и славянского язычества в творчестве митрополита Ил ариона, Климента Смолятича, Кирилла Туровского, Владимира Мономаха, сформировался софийный тип философствования и религиозности. Киеворусский исихазм имел преимущественно морально-практическую направленность и воздерживался от крайностей аскетизма, что было связано с устойчивостью языческой традиции.

Московский исихазм (или «нестяжательство»), основанный св. Сергием Радонежским, явился оригинальной школой созерцания, развитием идей византийского и киеворусского исихазма. Культ Св. Троицы стал основой религиозно-философской и художественной культуры Московской Руси. Характер любви в московском исихазме отличается от киеворусской софийной любви своим аскетизмом и мужеством. Свое дальнейшее развитие «нестяжательство» получило в творчестве Нила Сорского, однако оно не было поддержано широкими слоями древнерусской церкви, что способствовало победе идеологии иосифлянства и отходу от

мистической практики духовного совершенствования.

В эпоху средневековья Крым являлся «культурным мостом» между Византией и Русью. Посредниками между их мистическими центрами стали «пещерные монастыри» полуострова, которые внесли серьезный вклад в становление киеворусского исихазма. Но в XIV-XV вв. роль Крыма в распространении идей неоисихазма было незначительной.

Ключевые слова: исихазм, протоисихазм, неоисихазм, патристика, аскетика, «обожение», «умная молитва», любовь, Св. София (Премудрость), Св.Троица, «Фаворский свет», богопознание, «нестяжательство», «иосифлянство», «спиритуалистический стиль», христианско-языческий диалог.

SUMMARY

Zhirtuyeva N. Hesychasm in the spiritual culture of medieval Ukraine and Russia. - Manuscript.

The dissertation for the degree of Candidate of Philosophy (the code of specialization is 09.00.11 - religious studies). Kiyv Shevchenko University, the philosophical department, Kiyv, 2000.

The dissertation is a philosophical investigation of the religious phenomenon of hesychasm as a mystical doctrine, which was directed to man’s perfection and practice of God-knowledge.

Byzantine, Kiev Rus and Moscow Rus hesychasm and the type of East Slavonic philosophy are investigated in the context of historiosophical analysis. Byzantine hesychasm was formed as a result of interaction of patristik theology and ascetic teaching. Hesychasm is the universal doctrine about man’s godlike. Spirit transformation of a Man can. be reached by means of the mystical «clever prayer» and the training of general love to the God and the world. The idea of St.Trinity was the dogmatic expression of man’s aspiration to unity with the God and the world. Old Rus hesychasm was developed first of all as ascetik teaching. Therefore it hasn’t become the oficial ideology of the Old Russia church.

Key words: hesychasm, protohesychasm, newhesychasm, patristica, asketica, godlike, «clever prayer», love, St.Sophia (Wisdom), StTrinity, «Favor light», God-knowledge, «nestjazhatelstvo», «iosiphljanstvo», «spirit style», dialogue of Christianity and Paganism.