автореферат диссертации по истории, специальность ВАК РФ 07.00.06
диссертация на тему: Историография Западно-Украинской Народной Республики

Полный текст автореферата диссертации по теме "Историография Западно-Украинской Народной Республики"

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ПАНЧУК АНТОН МАЙОВИЧ

УДІ< 930. і (477)

ІСТОРІОГРАФІЯ ЗАХІДНО-УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ <1918 - 2000 рр.)

Спеціальність 07.00.06 - Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

-і#

у,

О

Київ - 2000

Робота виконана на кафедрі архівознавства та спеціальних галузей історичної науки Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник

Офіційні опоненти:

Провідна установа:

- доктор історичних наук, професор Калакура Ярослав Степанович, завідувач кафедри архівознавства та спеціальних галузей історичної науки Київського національного університету імені Тараса Шевченка

доктор історичних наук,

професор Мусіенко Володимир Васильович,

професор кафедри новітньої історії України

Київського національного університету

імені Тараса Шевченка;

кандидат історичних наук,

доцент Гопіуляк Іван Леонідович, провідний

науковий співробітник Інституту політичних

і етнонаціональних досліджень НАН

України

Інститут історії України НАН України, відділ української історіографії.

Захист відбудеться 18 грудня_2000 р. о 12.^0 год. на засідашіі спеціалізованої вченої ради Д 26.001.20 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, вул. Володимир-ська, 60, ауд. 349.

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці імені М.Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка (вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради кандидат історичних наук, доцент

//■ 2000 р.

О.І. Божко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Структура дисертації зумовлена особливостями становлення та розвитку наукових досліджень історії Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) як в Україні, так і за кордоном, проблематикою та специфікою праць, а також метою і завданнями роботи. Вона складається зі вступу, чотирьох розділів (10 параграфів), висновків (170 с.), списку використаних джерел та літератури (68 с., 896 позицій).

Вступ. Актуальність дослідження та його наукове значення зумовлюються об’єктивною необхідністю підбиття підсумків, осмислення тих аспектів історії Української революції 1917-1920 рр., які пов'язані з досвідом та уроками українського державного будівництва, в тому числі утворення Західно-Української Народної Республіки. Після століть неволі й безправ’я українці Галичини, Буковини і Закарпаття, як і Наддніпрянської України, засвідчили історичне право на власну державність, повнокровне господарювання на своїй етнічній землі. Утворення ЗУНР мало пе лише регіональне, але й загальнонаціональне значення, оскільки стала можливою реалізація соборності України. Вивчення державотворчого досвіду Західно-Української Народної Республіки, яке триває вісім десятиріч, дає змоіу "твердо і об’єктивно оцінювати здобутки й прорахунки на пройденому народом шляху, докопуватися до передумов та причин як успіхів, так і поразок, що відкидали націю назад, зумовлювали довготривалі періоди втрати незалежності та фатальні за своїми наслідками перерви у розвитку державницьких традицій"1.

Актуальність дослідження обумовлюється рядом чинників:

- подолання кризових явищ, які успадковані від радянського етапу розвитку української історичної науки, ідеологічних нашарувань минулого неможливе без широких історіографічних досліджень, покликаних підбивати підсумки вивчення тих чи інших проблем, виявляти недостатньо висвітлені питання; .

- відновлення державної незалежності України об’єктивно обумовило зросташія інтересу до аналізу Української революції і державотворчих процесів 1917-1920 рр., набутого досвіду та уроків, появи численних праць з цієї проблематики, у тому числі й історії ЗУНР, що висуває на пріоритетне місце історіографічні дослідження;

1 Головний рушій - одвічне прагнення нашого народу до волі і правди у своїй хаті, на своїй землі. Виступ Президента України Л.Д.Кучми на урочистому засіданні, присвяченому 80-річчю проголошення Західноукраїнської Народної Республіки // Урядовий кур’єр. - 1998. - 3 листоп.

- за вісім десятиріч опубліковано десятки документальних збірників, понад три тисячі узагальнюючих і монографічних досліджень, наукових і науково-популярних брошур, статей, захищено більше двадцяти дисертаційних робіт, відбувався ряд наукових конференцій, присвячених історії Української революції та визвольним змаганням 1914-1923 рр., утворенню УНР та ЗУНР, які ще не дістали історіографічного осмислення;

- історіографія ЗУІІР є складовим компонентом історіографії новітньої історії України, без неї не можливо простежити тенденції розвитку української історичної думки, встановити закономірності приросту і збагачення історичних знань, примноження методів історичного пізнання.

З огляду на те, що історія ЗУІІР залишається однією з недостатньо вивчених проблем Української революції і відновлення національної державності, підведення підсумків дослідження теми, осмислення тенденцій розвитку знань сприятиме подоланню упущень, підвищенню теоретичного рівня, ефективності й практичної значимості подальших історичних та археографічних узагальнень.

Комплексне історіографічне опрацювання історії ЗУНР стало можливим лише в умовах відновлення державної незалежності України. Історіографічні вступи книг, дисертацій, окремі статті започаткували наукове осмислення провідних напрямів дослідження вузлових проблем історії ЗУНР. Продовжуючи історіографічні дискурси попередників, дисертація спрямована на подолашія ідеологічних постулатів радянської доби, перегляд оцінок ролі й місця ЗУНР у контексті національно-визвольних змагань українського народу

1917-1920 рр. і відновлення національної державності. Широкою є географія досліджуваних видань, зумовленої як особливостями долі самої ЗУНР, її діячів та сучасників, так і розчленуванням українських земель у наступний період, еміграційними процесами, що, поряд з суспільно-політи'їнцми факторами, зумовило специфіку формування центрів історичного українознавства, архівного та бібліографічного фондів ЗУНР. Подальше вивчення досвіду ЗУНР, створення узагальнюючих досліджень з історії Української революції неможливе без грунтовного аналізу праць, підготовлених як в Україні, так і за її межами, осмислення існуючих концептуальних засад та формування нових підходів до аналізу суспільно-політичних подій і явищ, введення у науковий обіг нових історичних та історіографічних джерел, використання сучасних дослідницьких методів. Це дозволить вийти на якісно новий рівень осмислення досвіду та уроків державотворчих процесів на західноукраїнських землях, сприятиме збагаченню знань і утвердженню наукової концепції новітньої історії України.

з

Дисертаційна робота є частиною науково-дослідної проблематики з історії історичної думки в Україні, що розробляється істориками Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Мета дисертації полягає у з’ясуванні повноти і достовірності вивчення історії Західно-Української Народної Республіки і передбачає вирішення таких завдань:

- виявити, систематизувати і охарактеризувати основні групи історіографічних джерел з історії ЗУНР, провести їх класифікацію, обгрунтувати періодизацію дослідження теми;

- з’ясувати концептуальні та методологічні засади дослідження історії ЗУНР на тлі визвольних змагань всього українського народу в період 1917-1920 рр.;

- дослідити найхарактерніші тенденції нагромадження знань з історії національно-визвольного руху на західноукраїнських землях і утворення ЗУНР;

- проаналізувати повноту і об’єктивність відображення в історіографії передумов утворення ЗУНР, її соціально-економічного та суспільно-політичного розвитку, зовнішньополітичної діяльності в контексті Української революції 1917-1920 рр. та європейської гео-

. політики;

- окреслити на основі аналізу наявних праць недостатньо вивчені аспекти, спотворені або сфальсифіковані події, явища та процеси, які потребують подальшого дослідження.

Об’єктом дисертаційного дослідження є сукупність основних груп історіографічних джерел з історії Західно-Української Народної Республіки, нагромаджених в Україні та західній діаспорі, діяльність наукових центрів, провідних істориків.

Предметом — тенденції та закономірності розвитку знань і формування концептуальних засад дослідження історії ЗУНР.

Хронологічно робота охоплює період від розгортання Української революції і утворення ЗУНР до кінця XX століття. При аналізі праць, створених у різних географічних регіонах, враховувалась загальна схема періодизації історичної науки в Україні як у дорадянські, радянські так і пострадянські часи, відповідні схеми розвитку істориками українознавчої думки в зарубіжних країнах, насамперед у Польщі.

Дисертація грунтується на методологічних принципах історизму та об’єктивності. При розв’язанні поставлених завдань використано загальнонаукові методи історіографічного аналізу та синтезу розвитку знань, критики історіографічних джерел, а також порівняльний, проблемно-хронологічний, системно-структурний, ретроспективний та інші методи історіографічних досліджень.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що в ній вперше комплексно узагальнюється історіографія Західно-Української Народної Республіки; визначені й проаналізовані основні тенденції розвитку історичних знань про особливості розгортання Української революції на західноукраїнських землях, утворення ЗУНР, її внутрішню та зовнішню політику, організацію державного життя.

Науково-практичне значення отриманих результатів зумовлюється тим, що вони з’ясовують сучасний стан дослідження історії ЗУНР, мотиви та особливості еволюції поглядів істориків на характер визвольних змагань у Західній Україні у контексті Української революції 1917-1920 рр. Висновки та новий фактичний матеріал можуть бути використані в узагальнюючих і спеціальних працях з історії української історичної думки, джерелознавства, історії держави і права України.

Особистий внесок дисертанта у розробку проблеми полягає,

з одного боку, в узагальненні наукового доробку з історії ЗУНР, з’ясуванні повноти дослідження її вузлових проблем, критичному аналізі праць, виданих в Україні та за кордоном, виокремленні тем

і аспектів, які потребують подальшого вивчення.

Основні положення та результати дисертаційної роботи апробовані на кафедрі архівознавства та спеціальних галузей історичної науки Київського національного університету імені Тараса Шевченка, в Інституті політичних та етнонаціональних досліджень НАН України, доповідались на трьох міжнародних і всеукраїнських наукових конференціях: "Проблеми соборності України в XX столітті” ("круглий стіл", присвячений 75-річчю Акту злуки УНР і ЗУНР в Інституті національних відносин і політології НАН України 24 січня 1994 року), Міжнародній науковій конференції, присвяченій 80-річчю Західно-Української Народної Республіки (29-30 жовтня

1999 р., мм. Львів - Івано-Франківськ) та ін., опубліковані в кількох наукових статтях. •

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У першому розділі "Основні етапи дослідження історії ЗУНР та загальна характеристика її джерел” аналізується історіографія та археоірафія проблеми. У параграфі "Історія ЗУНР як історіографічна проблема" дається періодизація розвитку знань з історії ЗУНР, виділено три основних етапи дослідження західноукраїнської державності в 1918-1923 рр. Перший - охоплює 20-ті - початок 50-х років, коли 'чітко окреслилось два діаметрально протилежних за методологією і політичною спрямованістю підходи істориків до оцінки Західно-Української Народної Республіки. Ідеологізована посту лата-

ми більшовиків радянська історіографія висвітлювала національно-визвольний рух у період розпаду Австро-Угорської імперії та проголошення ЗУНР під кутом здійснення жовтневого перевороту в Росії та встановлення радянсько-більшовицької влади в Україні, а Листопадову національно-демократичну революцію та утворення ЗУНР-ЗОУНР розцінювала не як реалізацію прав українців на державно-політичне самовизначення, а як "контрреволюційні дії групи українських буржуазних націоналістів" з метою протистояння радянській владі та світовій комуністичній революції. Українсько-польська війна 1918-1919 рр. трактувалася як конфронтація буржуазії різних національностей, цілі якої суперечать інтересам трудового люду, що прагнув "дружби і братерства", державного єднання із "великим російським народом". Концепція створення "антикомуністичної" Української держави (з 13 листопада 1918 р. - ЗУНР) на "санітарному" кордоні з "капіталістичним" Заходом не вписувалася у більшовицьку доктрину всесвітньої пролетарської революції, що й підтвердив

В.Ульянов-Ленін на IX конференції РКП(б) після невдалого походу Червоної армії на західноукраїнські землі влітку 1920 р. "Отримуючи східну Галичину, ми мали б базу проти всіх сучасних держав... Беручи Галичину.., яка має звязок з Чехо-Словаччиною і Угорщиною.., ми розвиваємо дорогу революції. За це варто повоювати"1.

Натомість історики національно-демократичного спрямування розглядали визвольні змагання на західноукраїнських землях і утворення ЗУНР як невід’ємний чинник Української революції, відновлення національної державності та соборності України.

Провідне місце в історіографії міжвоєнного періоду зайняли праці учасників Української революції і державотворчих процесів, які опинилися в еміграції, насамперед у Чехо-Словаччині, Польщі, Австрії, Німеччині, Франції, Канаді та США. Опубліковані дослідження та мемуари урядовців і парламентарів К.Левицького, М.Лозинського, О.Назарука, В.Панейка, Ф.Коковського, головнокомандувачів Галицької армії М.Омеляновича-Павленка, В.Курма-новича, старшин О.Думіна, Д.Паліїва, С.Шухевича, І.Карпинця, Г.Коха, М.Дольницького, П.Франка та ін. збагатили джерельну базу і сприяли об’єктивним підходам до дослідження ЗУНР. Найбільшою інформативністю та комплексним аналізом суспільно-політичних і військово-дипломатичних реалій державотворення вирізняються розвідки К.Левицького, М.Лозинського, М.Омеляно-

' Ленин В.И. Политический отчёт ЦК РКП(б). Стенограмма выступления на IX конференции РКП(б) 22 сентября 1920 г. // Исторический архив. - 1992. - №1. - С.22-24.

б

вича-Павленка.1 До аналізу державно-соборного процесу вдавалися провідники УНР В.Винниченко, О.Доценко, П.Христюк, М.Шапо-вал, та ін. У їх працях2 не тільки збережено дух тієї драматичної епохи, але й використано важливі державно-політичні документи та епістолярії, частина яких відклалася у приватних зарубіжних збірках або ж втрачена. Загальною вадою історико-мемуарних праць є недостатнє використання архівів супротивника та певна ідеалізація власної участі у Визвольних змаганнях 1914-1923 рр.

Другу половину 50-х і першу половину 80-х років охоплює другий етап історіографії проблеми. Праці О.Карпенка, ІО.Сливки, С.Макарчука, М.Панчука, М.Швагуляка в рамках офіційних доктрин окреслили деякі нові підходи до вивчення визвольного руху в період 1914-1923 рр. Започаткувала цей процес стаття О.Карпенка3, в якій Листопадовий зрив 1918 р. трактувався як збройний спротив імперії Габсбургів, що мав прогресивне значення як для українців, так і всієї Центральної Європи. Однак така позиція автора і запропонована ним концепція були засуджені як "ворожі"4. Загалом у радянських публікаціях того періоду ця проблема висвітлювалася в контексті доктрини єдиного революційного потоку, який охопив Росію і країни Центральної та Східної Європи під впливом Жовтневої революції 1917 р. Справедливо стверджувалося, що революційний рух на цих землях сприяв розпаду Австро-Угорської імперії, а політика новоутворених держав - Польщі, Румунії, Угорщини, Чехо-Словаччшш щодо українських земель, яку підтримали країни Антанти, була загарбницькою. Визнавався й націоналіно-визвольний характер боротьби "трудящих" західноукраїнських земель проти іноземної агресії. Безпідставно, з партійно-класових позицій критикувалася політика проводу Західно-Української Народної Республіки та українських партій (насамперед, націонал-демократів і радикалів) у визвольному русі. Гіперболізувалися роль і

' Леиицький К. Великий зрив. - Львів, 1931; Лозннський М. Галичина в рр. 1918-1920. - Відень, 1922; Омелянович-ІІавленко М. Українсько-польська війна 1918 - 1919. - Прага, 1929.

2 Див.: Винниченко В. Відродження нації. У 3-х част. - Київ; Відень, 1920; Христюк 77.Замітки і матеріали до історії Української революції 1917-1920 рр. У 4-х томах. - Прага, 1922; Доценко О.Літопис Української революції. Т.ІІ. Кн. 4; 5. - Львів, 1923-1924; Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. - Прага, 1928; та ін.

3 Карпенко О. До питання про характер революційного руху в Східній Галичині у 1918 р.// З історії західноукраїнських земель. Вші.1,- К., 1957. - С.59-90.

4 Див.: Малапчук В. Історія однієї зради. - Львів, 1958.

місце комуністичних організацій, а боротьба за соборність кваліфікувалася як рух за возз’єднання з Радянською Україною. В публікаціях замовчувалась державотворча діяльність лідерів Української Національної Ради та Галицької армії. В силу відомих причин не публікувалися документи так званого ’’буржуазно-націоналістичного" табору.

У 50-80-ті роки історію визвольних змагань продовжували досліджувати діаспорні науковці С.Ріпецький, П.Мірчук, М.Стахів, С.Ярославин, В.Косик, Т.Гунчак, а також Л.Шанковський, що став одним з фундаторів української воєнно-історичної науки в Німеччині та Канаді. В його нарисі' проаналізована історико-мемуарна література з історії легіону УСС та Галицької армії; значна увага приділена військово-дипломатичній історії ЗУНР.

Третій, якісно новий етап дослідження літопису Української революції і державності України, розпочався з кінця 80-х р. і триває сьогодні. Звільняючись від догматичних ідсологем, українські історики стали висвітлювати національне державотворення з наукових позицій, показувати суперечливий характер національно-політичного протиборства у Карпатському регіоні в контексті загальноукраїнського і європейського історичного процесу. Конкретно-історичний матеріал новітніх публікацій переконливо засвідчує, що польська верхівка, використовуючи владні позиції на українських землях Габсбурзької імперії, намагалася усіма засобами гальмувати процес національно-культурного розвитку українців, що призвело до зростання національно-визвольного руху і, врешті-решт, до збройного вибуху в листопаді 1918 р.

Перший узагальнюючий нарис історії ЗУНР опублікували науковці Інституту українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України2, в якому проаналізовано передумови та уроки західноукраїнського державотворення 1918-1919 рр., діяльність екзильного уряду ЗУНР. Військово-дипломатичні, етнополітичні аспекти життєдіяльності ЗУНР узагальнені у монографіях С.Макарчука, М.Литвина3 розглянуто перебіг Листопадової національно-демократичної революції, найважливіші сюжети визвольної війни. Окремі проблеми зовнішньополітичної діяльності ЗУНР досліджували та-

1 Шанковський Л. Нарис української воєнної історіографії // Український історик. - 1970.-Ч.4.-С.67-75; 1971.-№1-2.-С.58-69; №3-4.-

С.31-32; 1972.-Ч.З-4.-С.55-71; 1973.-Ч.З-4.-С.НЗ-126; 1974.-Ч.1-3.-С.48-64; 1975.-Ч. 1-2.-С.45-69.

2 Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. - Львів, 1996.

3 Макарчук С.Українська республіка галичан. - Львів, 1997; Литвин М. Українсько-польська війна 1918-1919рр. - Львів, 1998.

кож О.Карпенко, В.Великочий, О.Павлюк, М.Кірсенко, О.Красівський1 та ін.

В дисертації досить детально розглянута польська історична думка щодо західноукраїнських проблем на початку XX ст. Зазначається, що дев’ятимісячна війна проти ЗУНР оцінюється в ній як перша виграна війна Другої Речі Посполитої. Польська історіографія ЗУНР та польсько-української війни 1918-1919 рр. умовно розділена на чотири групи: 1) праці державних діячів, професійних військовиків, істориків міжвоєнного періоду; 2) офіційна історіографія ПНР 50-80-х років; 3) повоєнна еміграційна історіографія; 4) історіографія Республіки Польща 90-х років.

Другий параграф "Основні групи джерел з історії ЗУНР" містить стислу'характеристику джерельної бази дослідження, її класифікацію. Історіографічні джерела трактуються як носії відомостей про розвиток історичної думки і збагачення знань з тієї чи іншої проблеми. Історіографія ЗУНР представлена такими групами основних джерел:

• документи державних, політичних і громадських організацій, наукових установ, які мали суттєвий вплив на розвиток досліджень

з історії ЗУНР;

• узагальнюючі та монографічні дослідження, присвячені історії Української революції, утворенню ЗУНР, Акту злуки, видані як на материковій Україні, так і за її межами;

• політологічна, публіцистична література;

• матеріали наукових конференцій, симпозіумів, читань, які віддзеркалюють різні аспекти визвольних змагань на західноукраїнських землях;

• рецензії, бібліографічні огляди праць з досліджуваної проблеми;

• джерела особового походження, біографії, листи вчених-істориків;

1 Карпеико О.Ю. Листопадова 1918 року національно-демократична революція на західноукраїнських землях // Український історичний журнал. - 1993. - № 1; Великочий B.C. Історія ЗУНР. Джерела до вивчення державного будівництва. Автореф. дис... канд. іст. наук. - Львів, 1999; Павлюк О. Зовнішня політика ЗУНР // Київська старовина. - 1997.

- № 3-4.-С.114-188; Його ж. Боротьба України за незалежність і політика США (1917-1923). - Київ, 1996; Кірсєнко М. Чеські землі в міжнародних відносинах Центральної Європи 1918-1920 років. - Київ, 1997; Красівський О. Східна Галичина і Польща в 1918-1923 pp.: проблеми взаємовідносин. - Київ, 1998.

• мемуари і спогади учасників визвольних змагань і державотворчих процесів в Україні;

• матеріали періодичної преси, що відбивають події і факти, пов’язані з розвитком досліджень історії ЗУНР.

У межах цих груп історіографічних джерел аналізувались українська національно-демократична, радянська, пострадянська, а також зарубіжна історіографія, насамперед польська.

Складність дослідження історії ЗУНР полягає в тому, що документи Національної Ради і Держсекретаріату, місцевих органів влади ЗУНР розпорошені по архівосховищах Львова (Центральний державний історичний архів України у Львові, Державний архів Львівської області), Києва (Центральний державний архів вищих органів влади та управління України, Центральний державний архів громадських об'єднань України, Центральний державний кіиофотофоноархів України), Варшави (Архів актів нових, Центральний військовий архів, Бібліотека Народова), Праги (Національний архів, Слов’янська бібліотека), Оттави (Національний архів Канади), Ватикану та ін.

У ряді випадків дисертант залучав конкретно-історичні джерела, у т.ч. архівні, особливо для спростування фальсифікованих, спотворених або замовчуваних фактів. При цьому уточнювалися біограми окремих науковців та діячів УНР-ЗУНР.

Основу дисертаційної роботи склали узагальнюючі та монографічні дослідження істориків, підготовлені як в Україні, так і за її межами, матеріали наукових конференцій.

У другому розділі "Історична наука про національно-демократичний рух на західноукраїнських землях напередодні та в ході проголошення Української держави", який складається з двох параграфів, аналізуються історіографічні джерела, що віддзеркалюють наростання національно-демократичного руху на українських землях Австро-Угорщини і утворення ЗУНР. У першому параграфі "Висвітлення передумов та особливостей національно-демократичної революції на українських землях Австро-Угорщини" аналізуються праці, присвячені національному відродженню, формуванню і розвитку національно-державницьких ідей, причин національно-демократичної революції. Йдеться, насамперед, про праці посла австрійського парламенту і першого голови уряду ЗУНР К.Левицького1,

1 Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців 1848-1918. В 2-х т. - Львів, 1926-1927; Його ж. Історія визвольних змагань галицьких українців з часу світової війни 1914-1918. В 2-х ч. - Львів, 1929-1930; Його ж. Перед вибухом. - Львів, 1928;Його ж. Великий зрив. — Львів, 1931.

історико-мемуарний доробок інших безпосередніх учасників революційних подій: М.Заклинського, К.Паньківського, Л.Ганкевича, О.Кузьми, А.Добрянського, Р.Купчинського. У них наголошувалось на домінуючій ідеї відродження суверенної державності, чому значною мірою сприяли війна, російська окупація краю 1914-1915 рр., відверто антиукраїнська політика її адміністрації, широкомасштабна діяльність громадсько-політичних чинників, Гре-ко-ісатолицької церкви, структур Січового стрілецтва, похід Легіону УСС на Велику Україну влітку 1918 рр.

Історіографію Листопадової революції суттєво збагатили діас-порні дослідники військово-історичних осередків Канади, СІІІА, Франції та Великобританії. Відзначено історіографічне значення упорядкованого хорунжим УГА Дмитром Микитюком п’ятитомного збірника історичних матеріалів "Українська Галицька Армія", виданого у Вінніпезі в 1958-1968 рр. Серед праць В.Кучабського виділено німецькомовне дослідження "Західна Україна в боротьбі з Польщею і більшовизмом в 1918-1923 рр." (Берлін, 1934), в якому обгрунтовано висновок, що до Листопадового чину українці почали готуватися з серпня 1918 р., а ініціювали цей процес націонал-демократи В.Бачинський, В.Панейко, С.Баран, І.Кивелюк, Л.Цегельсь-кий. Вказано на сумнівність твердження автора про те, що на чолі збройного повстання стояв Д.Вітовський - "палкий патріот", що не був ні військовим, ні державним діячем". Післявоєнною зневірою (після поразки визвольних змагань) відзначаються положення

В.Кучабського щодо пасивності українців, яка, мовляв, виходила з їхньої ідеології, сформованої на засадах демократичного уявлення про справедливість і дружбу між народами.

У другому параграфі - "Історики про встановлення української влади у Львові та Східній Галичині" спростовуються твердження офіційної радянської історіографії, яка не тільки ігнорувала історію ЗУГІР, але й розглядала її як супротивника на шляху радянизації східних і західно-українських земель. Відзначено внесок праць О.Карпенка, С.Макарчука, М.Литвина, О.Красівського у вивчення політичних аспектів української національно-демократичної революції, в аргументацію висновку про те, що вона була закономірним наслідком генези державницької ідеї в Галичині, реалізованої українськими політичними і військовими силами. На основі огляду української та польської історіографії виділені слабо висвітлені сюжети проблеми, зокрема процес встановлення української влади на західному пограниччі держави, а також у містах, де переважало польське і єврейське населення. Нових джерельних матеріалів потребують буковинські та закарпатські фрагменти Листопадової національно-демократичної революції.

Третій розділ "Історіографія державотворчих процесів ЗУНР" складається з трьох параграфів, в яких аналізуються історичні та політико-правові дослідження державного устрою ЗУНР, формування місцевих органів влади та управління, відзначається історичне значення Акту злуки УНР і ЗУНР у єдину соборну національну державу. Погляди істориків на державний устрій ЗУНР та його політико-правові засади розглядаються в першому параграфі. В ньому стверджується, що до наукового обігу практично ще не залучені важливі конституційно-правові документи ЗУНР, зокрема конституційні проекти професора С.Дністрянського: "Устрій Галицької Держави: Проект тимчасових законів для покликання в життя Галицької Держави" (1918 р.); "Проект Конституції Західноукраїнської Народної Республіки” (1920 р.). Науковий аналіз і публікацію цих документів здійснив львівський історик права П.Стецюк.1 Система влади ЗУНР-ЗОУНР, особливо місцевої, лише частково описана в історико-мемуарних публікаціях її діячів.

Через важкодостуїтність першоджерел не мали змоги заглибитися у цю проблему діаспорні історики. їх роздуми та аналітичні узагальнення стосувалися переважно діяльності центрального апарату управління і носили, як правило, захвалювальний характер. Історіографія радянської доби замовчувала або тенденційно висвітлювала цей процес, доводячи, що уряд ЗУНР "купили великі пани і багачі". Польські автори торкаються цієї проблеми частково, причому лише окремих регіонів.

Суверенізація і відновлення незалежності України 1989-1991 рр. спричинили посилення уваги дослідників до державотворчих проблем на західноукраїнських землях, вивчення досвіду проведення адміністративно-господарської та виборчої реформ (О.Павли-шин, В.Кульчицький, Б.Тищик).

У другому параграфі "Висвітлення еволюції формування органів влади та управління" розглянуто відображення в дослідженнях ролі інтелігенції та службовців в утворенні місцевих осередків влади, діяльноті проводу УНДП і національно-культурних сил. Порівнюючи роль військових і селянства з робітничою підтримкою, автори не відносять останню до вирішальних чинників місцевої влади ЗУНР. Наголошується, що частина дослідників (О.Красівський, Л.Ґентош) вважає своєрідним феноменом національно-демократичної революції участь у ній греісо-католицького духовенства. Загалом в українській історіографії усталилася теза про послаблення на ру-

1 Див.: Стецюк П. Станіслав Дністрянський як конституціоналіст. -Львів, 1999.

бежі XIX - початку XX століть провідної ролі духовенства в національному русі, але Світова війна частково змінила соціально-політичну структуру українського руху, а тому в ряді повітів душ-пастирі знову опинились на домінуючих позиціях національного проводу. Мобілізація світської інтелігенції до цісарської армії спонукала духовенство до активної участі в революційних подіях осені

1918 р.

М.Кравчук, В.Кондратюк, С.Буравченкова, С.Лилик, М.Кугу-тяк, Б.Тшцик доводять, що коаліційна Рада Держсекретарів та представницька Національна Рада намагалися створити законодавчо обгрунтовані засади для громадського самоврядування, демократизації та лібералізації суспільно-політичного життя, виведення зруйнованої економіки з кризи. Як аргумент вони називають впровадження радикально-прогресивних законів про державну мову, громадянство та правовий статус біженців, ухвали про держслужбовців, сформування реіулярної Галицької армії, корпусу жандармерії, державної прокуратури та адвокатури. На основі аналізу урядових програм, незважаючи на їх незавершенність через війну, дослідники вказують на демократичний характер нової влади, її прагнення вирішувати проблеми національних меншин й налагоджувати на місцевому рівні співпрацю українців з єврейськими та німецькими громадами.

Третій параграф - "Акт злуки УНР і ЗУНР як науково-політична проблема" - містить порівняльний аналіз праць, присвячених соборності українських земель. Розгляд творчого доробку істориків засвідчує, що більшість з них оцінює Акт злуки як закономірний процес розвитку Української революції, а створення єдиної соборної держави як торжество історичних прагнень українського народу. Водночас вказується на вузькі місця та прогалини у дослідженні державно-інтеграційних процесів 1918-1919 рр., на важливість поглибленого осмислення всього комплексу документів і матеріалів, пов’язаних з підготовкою і ухваленням Акту соборності, його реалізацією. Подальшого дослідження заслуговують внутрішні та зовнішні мотиви галицьких і наддніпрянських провідників при виробленні умов документування соборності й загалом правових засад Акту злуки. На чільне місце слід поставити вивчення тих конкретних заходів, що здійснювалися спільно та одноосібно в УНР та ЗУНР щодо шляхів творення єдиної національної держави. Акцент має бути зроблений і на драматичних уроках державно-соборного руху в Україні, їх врахування сучасними політиками і парламентарями, виконавчою владою, урядовими і дипломатичними структурами країн Центрально-Східної Європи.

Новітня історіографія УНР-ЗУНР (О.Карпенко, С.Макарчук, М.Литвин, О.Павлюк, О.Реєнт, О.Рубльов та ін.) виходить з того,

що процес державотворення розгортався у несприятливих зовнішньополітичних і внутрішніх умовах. Великі західноєвропейські держави, насамперед Франція, не підтримали державпо-соборшщьких зусиль українців, вбачаючи у Другій Речі Посполитій потенційну силу для боротьби проти більшовицької експансії та відродження німецького реваншизму, а тому стали на бік територіальних дома-ганнь Варшави на сході.

У четвертому розділі - "Дослідження історичного значення досвіду та уроків ЗУНР" - виділено три параграфи, в яких аналізується історіографія досвіду зовнішньої і внутрішньої політики ЗУНР, досвід військового будівництва та уроки українсько-польської війни 1918-1919 рр. Лейтмотивом першого параграфа "Історіографія зовнішньої політики ЗУНР" є висновок сучасних дослідників про активну зовнішньополітичну діяльність як один із пріоритетів проводу ЗУНР, що зумовлювалося геополітичиим становищем молодої республіки, перехрестям геостратегічних інтересів великих держав у Центрально-Східній Європі, завданнями зберегти незалежність і територіальну цілісність ЗУНР від агресії сусідніх держав, забезпеченням сприятливих зовнішніх умов для державотворчих процесів. У працях дослідників1 показано, що міжнародна ізоляція ЗУНР і неприхильне ставлення держав-сусідів до незалежності України змусили галичан і надднінрянців розраховувати на власні можливості, тому рух за соборність українських земель став важливим фактором консолідації державницьких сил у боротьбі за відродження суверенної України, проти воєнної експансії. ІІа думку дослідників, Акт злуки УНР і ЗУНР 1919 р. мав важливе гсо-політичне і внутрішнє значення, але очікуваного результату тоді не вдалося досягнути. Несприятлива зовнішньополітична ситуація, необхідність боротися кількома фронтами проти агресорів розглядаються істориками як головні причини поразки ЗУНР, а відтак втрати державної незалежності і територіальної цілісності України.

Аналіз новітніх узагальнень археографічного матеріалу, здійснених О.Павлюком, Л.Гентошем, М.Литвином, О.Красівсьісим та ін.,

' Кульчицький С. Лінія Керзона в історичній долі українського народу / / Наука і суспільство. - 1991. - № 11; Кугутяк М. Галичина: Сторінки історії. - Івано-Франківськ, 1993; Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР.

- Львів, 1996; Павлюк О. Від злуки до розриву // Наука і суспільство. -

1994. - № 46, С.7-8; Його ж. Дипломатія злуки УНР і ЗУНР // Всесвіт. -1992. - № 1-2; С. 176-178;Панчук М., Панчук А. Акт злуки в українській історіографії // Проблеми собориості України в XX столітті. - Київ, 1994 - С.98-105.

дозволив зробити висновок про еволюцію зовнішньої політики уряду ЗУНР в період з листопада 1918 р. до березня 1923 р. від орієнтації на об’єднання з Великою Україною до планів федерації з Чехо-Сло-ваччиною та небільшовицькою Росією і аж до відстоювання незалежності Галицької держави. Висловлюється підтримка думки дослідників про те, що зовнішньополітичні концепції галичан грунтувались на врахуванні зовнішніх чинників і були вимушеною реакцією проводу на міжнародну ситуацію і політику великих і сусідніх держав. Звернута увага на думку тих авторів, які вказують, що керівники ЗУНР нерідко помилялися в оцінці реальних можливостей і тактичних цілей політики інших країн щодо української держави.

Відзначено вагомий внесок О. Пав люка в обгрунтування на підставі нових архівних матеріалів головних напрямів та етапів зовнішньої політики ЗУНР. На першому етапі (листопад 1918 -осінь 1919 р.) утворено зовнішньополітичний апарат й визначено пріоритети зовнішньої політики: об’єднання з УНР; вихід з міжнародної ізоляції, тобто здобуття прихильності країн Антанти; налагодження відносин із найближчими сусідами - Чехо-Словацькою республікою, Угорщиною та Румунією в надії отримати від них в обмін на нафту військове спорядження, промислові вироби, вугілля. Другий етап зовнішньої політики ЗУНР започатковано наприкінці 1919 р., коли Директорія УНР визнала приналежність Східної Галичини до Польщі, а галицький провід шукав порозуміння з А.Дешкіним, надіючись спасіння у федерації з нєкомуністичною Росією. На третьому етапі (весна 1920 - березень 1923 рр.) еміграційний уряд ЗУНР продовжував міжнародну діяльність, утримуючи дипломатичні представництва у Відні, Празі, Берліні, Белграді, Римі, Парижі, Лондоні, а також в США, Канаді, Бразилії, прагнув використати трибуну Ліги Націй та інших міжнародних форумів для визнання незалежності Східної Галичини. О.Павлюк належить пріоритет у публікації документів про конфіденційні переговори із радянськими представниками напередодні та під час роботи Генуезької конференції, коли Х.Раковський порадив Є.Петрушевичу надіслати до Харкова своїх представників і отримав згоду.

"Узагальнення досвіду військового будівництва" - таку назву має другий параграф, в якому дається історіографічний аналіз наукових досліджень, історико-мемуарних публікацій, присвячених виробленню військової політики ЗУНР, створенню Збройних сил, опрацюванню правових засад їх функціонування. Відзначено внесок істориків М.Литвина, К.Науменка, М.Кравчука у вивчення військового будівництва, підкреслено, що більшість дослідників, аналізуючи політику ЗУНР у військовій сфері, залучають фактичний ма-

теріал переважно з історії українсько-польської війни 1918-1919 рр. У дисертації співставляються підходи до цієї проблеми українських і польських істориків й на цій основі зроблено висновок про відхід від історичної правди і об’єктивності польських авторів 20-80-х рр. Виняток становлять нові дослідження М.Клімецького (Інститут військової історії Польщі) і М.Козловського (Міністерство закордонних справ Польщі), опубліковані у 90-і роки.

Третій параграф "Історики про уроки внутрішньої політики ЗУІІР" містить розгляд основних підходів дослідників до вивчення діяльності ЗУНР у соціально-економічній, культурно-освітній та національній сферах. Як повчальні уроки з досвіду внутрішньої політики ЗУНР історики О.Павлишин, В.Кондратюк, В.Регульсь-кий виділяють налагодження вертикалі виконавчої влади, місцевого самоврядування, діяльності силових структур, правовий захист національних меншин тощо.

У Висновках узагальнено основні здобутки історіографії ЗУНР, викладені пропозиції та рекомендації щодо подальшого дослідження проблеми. Серед головних висновків є, по-перше, положення про те, що за останні вісім десятиріч створена численна наукова література з історії Західно-Української Народної Республіки, яка відображає її утворення як закономірний етап Української революції 1917-1920 рр. Відновлення державної незалежності України, розбудова її як демократичної правової держави українського народу поставило перед історичною наукою завдання рішуче відмовитись від стереотипів радянської історіографії, яка розглядала ЗУНР як шкідливе і вороже націоналістичне утворення, створити справді наукову її історію, винести уроки з досвіду минулого для державотворчих процесів сьогодення.

Ло-друге, в дослідженні історії ЗУНР досить чітко простежується три основних періоди: 20-ті - початок 50-х років, середина 50-х - друга половина 80-х рр.; кінець 80-х - 90-і рр. Перший -охоплює міжвоєнні роки, коли окреслилось два протилежних підходи до проблеми: радянська історіографія розглядала події 1917-1920 рр. під кутом здійснення соціалістичної революції та тріумфального встановлення радянської влади в Україні; утвердження УНР і ЗУНР розцінювала не як реалізацію прав українців на державно-політичне самовизначення, а як контрреволюційні дії української буржуазії.

Натомість історики національно-демократичного спрямування, учасники визвольних змагань, державні й військові діячі ЗУІІР, перебуваючи в Галичині або в еміграції, трактували утворення західноукраїнської держави як волевиявлення українського народу

і закономірний процес політичного самовизначення нації, її прагнення до соборності всієї України.

Більшість польських істориків міжвоєнного часу заперечували агресію Другої Речі Посполитої й характеризували листопадові події

1918 р. як австрійську інтригу, конфлікт двох народів. "Русини", па їх думку, мали на своєму боці демографічну більшість, а за поляками стояла господарська і культурна спадщина; тому "польсько-українська війна” була братовбивчою, що завдала втрат обом народам. Польська політична думка заперечувала право українців на самовизначення, соборність і суверенність їх земель й фактично стала рупором політики асиміляції "русинів Східної Малопольщі" і загалом південно-східних "кресів" Другої Речі Посполитої. Проукраїнський напрям міжвоєнної польської публіцистики, що намагався зрозуміти державотворчі потуги галицьких українців, був нечисленний.

З другої половини 50-х - і до середини 80-х років помітно зросла увага радянської історіографії (О.Карпенко, С.Макарчук, Ю.Сливка, М.Панчук, І.Васюта) до вивчення етнополітичної історії Центрально-Східної Європи першої половини XX ст., зокрема подій 1917-1920 рр. Історія західного регіону України висвітлювалася у контексті так званого єдиного революційного потоку; стверджувалося, що революційний рух на прикарпатських землях сприяв краху Австро-Угорської монархії; визнавався національно-визвольний характер боротьби галичан, буковинців і закарпатців проти іноземної експансії. Критикувалася "антинародна" політика Української Національної Ради і Держсекретаріату ЗУНР гіперболізувалася діяльність нечисленних комуністичних осередків, а інтеграційно-соборницький процес кваліфікувався як боротьба трудящих мас за радянську владу і возз’єднання з УСРР.

Праці польських істориків хибували на суб’єктивність у трактуванні соціальної бази, внутрішньої та зовнішньої політики проводу ЗУНР, характеру війни з галицькими українцями; у них відстоювалося "історичне" право поляків на східні "креси".

Після Другої світової війни історіографія Українських визвольних змагань поповнилась рядом досліджень діаспорних науковців, які використали недоступні радянським історикам документальні колекції з історії УНР-ЗУНР, що знаходяться в архівах Канади, СІПА, Німеччини, Франції, Ватикану, а також спогади діячів військово-політичної еміграції із приватних збірок.

Якісно новий - третій етап дослідження розпочався під впливом горбачовської "перебудови" і новітнього українського відродження. Українська історична наука поступово звільнялась від компартійних догм, з великим інтересом розгорнула дослідження історії національної державності, в тому числі утворення ЗУНР. Національно-

визвольний рух українців Східної Галичини, Буковини і Закарпаття був частиною як загальноукраїнської революції, так і боротьби народів Австро-Угорщини за право на самовизначення і сприяв розвалу цієї поліетнічної імперії. Аналізуючи соборницький процес, історики проявляють великий інтерес до Акту злуки УГГР і ЗУ.НР

1919 р., розкривають його геополітичне і національне значення.

Новітні дослідження засвідчують: зовнішня політика уряду ЗУНР від листопада 1918 р. до березня 1923 р. еволюціонувала від орієнтації на об’єднання з Великою Україною до можливої федерації з Чехо-Словаччиною або небільшовицькою Росією, і, навіть, до відстоювання державної незалежності Галичини.

По-третє, аналіз інформативного потенціалу опрацьованого історіографічного комплексу дозволив висловити ряд пропозицій щодо подальшої розробки недосліджених тем і маловідомих сюжетів проблеми. Зокрема, спеціальних розвідок потребує визвольний рух на західному пограниччі, дипломатична служба ЗУНР, діяльність місій Антанти в Східній Галичині та екзильного центру Є.Петруше-вича у 1919-1923 рр. На часі аналіз національного і соціального складу Національної Ради, повітових і містечкових рад, укладання біобібліографічного покажчика громадсько-політичних діячів ЗУНР і вищих старшин Галицької армії, упорядкування каталогу некро-полій галицької військово-політичної еміграції в Чехо-Словаччині, Австрії, Польщі, Бразилії, США і Канаді. Проблеми Західно-Української Народної Республіки мають посісти чільне місце в багатотомній "Політичній історії України у XX ст.". Більшої оперативності потребує обмін наукових видань з зарубіжними істориками, спільне опрацювання проблем. Реалізація нових завдань неможлива без публікації збірок офіційної документації УНР-ЗУНР.

Основні результати дослідження викладені у таких публікаціях автора:

Акт злуки УІІР і ЗУНР в українській історіографії / / Проблеми соборності України у XX столітті: 36. статей. - К., 1994. -

С. 98-105 (співавтор - Панчук М.І.).

Президент Західно-Української Народної Республіки (Євген ІІетрушевич) / / Українська ідея: постаті на тлі рево-

люції. —К., 1994. - С. 154-173 (співавтор — Красівський О.Я.).

ЗУНР в українській історіографії // Україн. істор. журн. -

1995. - №2. - С. 28-36 (співавтор - Дерев’янко С.М.).

Новітня історіографія Злуки УНР та ЗУНР / / Українська соборність: ідея, досвід, проблеми (До 80- річчя Акту злуки 22 січня

1919 р.). - К., 1999. - С. 234-242 (співавтор - Калакура Я.С.).

Рец: Біетріеп Stanislaw. икгаіп02палУ5І\У0. Маіегіаіу бо ЬіЬІі-одгайі. РиЬІікасіе wydane па икгаіпіе \у ІаІасЬ 1996-1998. -Рггетуїьі, 1999. - 224 б. // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Випуск 7. - Львів: Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України, 2000. - С. 572-573

Зовнішня політика ЗУНР в історіографіїї // Вісник Прикарпатського університету. Історія. Випуск III. - Івано-Франківськ. — 2000. - С.189 - 196.

Анотація

ІІанчук А.М. Історіографія Західно-Української Народної Республіки - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.06. - Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни.

Київський національний університет імені Тараса Шевченка. -Київ, 2000.

Узагальнюється вітчизняна та зарубіжна історіографія Західноукраїнської Народної Республіки. Систематизовані та проаналізовані історичні та археографічні надбання проблеми за період 1918 —

2000 р., з'ясована їх інформативна і концептуальна значимість для розуміння вузлових аспектів новітньої історії України та загалом Центрально-Східної Європи.

Ключові слова: історіографія, Західно-Українська Народна Республіка, Акт злуки УНР та ЗУНР, українсько-польські стосунки.

Аннотация

Панчук А.М. Историография Западно-Украинской Народной Республики. — Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.06. - Историография, источниковедение и специальные исторические дисциплины.

Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. -Киев, 2000.

Обобщается процесс научной разработки истории Западно-Украинской Народной Республики, анализируется вклад отечественных и зарубежных исследователей в изучение взаимоотношений УНР-ЗУНР. Предпринята научная классификация историографических источников, очерчено три этапа исследования проблемы: 20-е - начало 50-х гг.; вторая половина 50-х — середина 80-х гг.; конец 80-х -90-е гг. На первом этапе определилось два противоположных под-

хода к исследованию истории ЗУНР: события 1917-1920 гг. советской историографией оценивались с позиции социалистической революции и установления советской власти, национально-освободительное движение, образование УНР и ЗУНР рассматривалось не как реализация прав украинцев на государственное самоопределение, а как контрреволюционные действия украинской буржуазии. Историки национально-демократической ориентации рассматривают образование ЗУНР как закономерный процесс и результат волеизъявления украинцев. Большинство польских историков межвоенного времени игнорировали появление ЗУНР, умалчивали агрессию Польши, оправдывали ее право на "восточные кресы”.

Со второй половины 50-х и к середине 80-х гг. несколько возросло внимание советской историографии к изучению этнополитиче-ской истории. История западного региона Украины продолжала освещаться с партийно-классовых позиций в контексте единого революционного потока. Признавая национально-освободительный характер борьбы галичан, буковинцев и закарпатцев против иностранной экспансии, советские историки отрицали правомерность создания ЗУНР, критиковали её "антинародную” политику, гиперболизировали роль немногочисленных коммунистических ячеек, а интеграционно-соборный процесс отождествлялся с борьбой трудящихся за власть Советов и воссоединение с УССР.

Историки ПНР отстаивали "историческое" право поляков на восточные "земли", отрицая правомерность борьбы галицийских "националистов" за суверенную государственность.

После Второй мировой войны ученые диаспоры, используя недоступные советским исследователям .археографические коллекции по истории УНР-ЗУНР, находящиеся в архивах Канады, США, Франции, Германии, Ватикана, а также воспоминания деятелей во-енно-полнтической эмиграции, создали ряд трудов, в которых содержится в целом объективная оценка важнейших событий периода Украинской революции и образования ЗУНР. .

Качественно новый - третий этап исследования связан с горбачевской "перестройкой" и возрождением независимости Украины. Украинская историография, освобождаясь от компартийных догм, по-новому подошла к исследованию Украинской революции, образования УНР и ЗУНР. Опираясь на документальные источники, историки доказали, что Ноябрьская национально-демократическая революция в Западной Украине стала составной общеукраинского освободительного движения и восстановления независимости Украины.

Новейшая историография объясняет трудности создания Украинского государства неблагоприятными внешнеполитическими и

внутренними условиями. Западноевропейские страны не поддержали "сепаратистских" устремлений украинцев. Они рассматривали Польшу как потенциального союзника в борьбе против большевистской экспансии и возрождения немецкого реваншизма и потому поддержали территориальные домогательства Варшавы на востоке. По мнению большинства историков, международная изоляция ЗУ HP и неблагосклонное отношение государств-соседей заставили галичан и надднепрянцев рассчитывать на собственные силы, поэтому соборный процесс стал важным фактором консолидации национально-патриотических сил Украины.

Объективное исследование истории УНР-ЗУНР и украинско-польско-румынско-венгерско-чешско-российских отношений в

1918-1923 гг. представляет не только научный, но и общественнополитический интерес, поскольку служит преодолению горечи, которая осталась в исторической памяти этих народов ЦентральноВосточной Европы. В диссертации выделены проблемы, нуждающиеся в дальнейшем исследовании.

Ключевые слова: историография, Западно-Украинская Народна Республика, Акт воссоединения УНР и ЗУНР, украинско-польские отношения.

Summary

Panchuk A.M. Historical research of West Ukrainian People’s Republik. - Manuscript.

The thesis is aimed at achieving the degree for the candidate of sciences in history, a speciality 07.00.06 - Historical researches, study of sources and special historical disciplines.

Kyiv National Taras Shevchenko University, Kyiv, 2000.

Ukrainian and foreign historiografy of the West-Ukrainian Peoples Republic is surveyed in generalized outline. Systematic and analytical outline of the contribution of historiography and of archeographic of the above mentioned problem is given for the period of 1918 - 2000. ;

The thesis sheds light on the issue of informative and of conceptual importance of this contribution for comprehension of key aspects in Ukraine’s newest history in particular and in the history of Central Eastern Europe in general.

Key words: historical researches, the West Ukrainian People’s Republic, Act of Union of Ukrainian People’s Republic and West Ukrainian People’s Republic, the Polish-Ukrainian relations.