автореферат диссертации по философии, специальность ВАК РФ 09.00.05
диссертация на тему: Кантово понятие веры разума в контексте немецкогопросвещения

Полный текст автореферата диссертации по теме "Кантово понятие веры разума в контексте немецкогопросвещения"

ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ ІМЕНІ Г.С.СКОВОРОДИ НАЦК^ЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

МІНАКОВ Михайло Анатолійович

Індекс УДК 130.121:14

КАНТОВЕ ПОНЯТТЯ ВІРИ РОЗУМУ В КОНТЕКСТІ НІМЕЦЬКОГО ПРОСВІТНИЦТВА

Спеціальність 09.00.05 — історія філософії

АВТОРЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

Київ — 2000

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Національному університеті "Києво-Могилянська академія" иа кафедрі філософії та релігієзнавства.

Науковий керівник — доктор філософських наук, професор ЛОЙ Анатолій Миколайович, завідувач кафедри філософії Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Офіційні опоненти:

— доктор філософських наук, професор БУЛАТОВ Михайло Олександрович, головний науковий співробітник Інституту філософії мені Г.С.Сковороди НАН України;

— кандидат філософських наук КЕБУЛАДЗЕ Вахтанг Іванович, асистент кафедри філософії Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Провідна установа -- Львівський національний університет ім. І. Франка (кафедра філософії).

Захист відбудеться 19 травня 2000 року о 1400 годині на засіданні Спеціалізованої вченої ради Д 26.161.02 в Інституті філософії імені Г.С.Сковороди НАН України за адресою: 01001, Київ-1, вул.Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України (Київ-1, вул.Трьох-святительска, 4).

Автореферат розіслано 18 квітня 2000 року.

Вчений секретар Спеціалізованої вченої ради,

кандидат філософських наук

є

Л. А. Ситниченко

Актуальність теми дослідження Кантового поняття "віри розу му" (Уегпипйяв]аиЬе) в контексті німецького просвітництва і в більш широкому ісгорико-філософському контексті зумовлена такими причинами.

По-перше, складністю та неоднозначністю взаємовідносин віри та розуму впродовж тривалого часу в історії філософії. Ко-ристуючися категоріями істини розуму та істини віри, філософія сформулювала ідею абсолютного пошптєвого протиріччя розуму та віри, що стало фундаментом для обгрунтування домінування істин першого чи другої в різні епохи історії філософії. Протне -тавлеіпія віри та розуму оформилося за доби пізньої античності. Середньовічна теологічна та філософська думка базувалася на цій принциповій суперечливості й установила таку ієрархію істин, де істини віри мали безперечну вищість над істинами розуму. Відповідно до цього струкгурувалася й культура середніх віків. Розквіт філософії у Новий час характеризувався відмовою від вищості віри й зосередженості на здатностях розуму. Просвітництво як вершина філософських настанов Нового часу встановлює культ розуму, який.легітимізувався нераціональними шляхами. В межах німецького ііросвітщщгва з’являється вчення Г.Капта про віру розуму, що, з одного боку, формулює настанови просвітників до розуму, а з іншого — створює підстави для подолання просвітницьких ідеалів. Саме кантівський підхід дозволив ввести проблему віри у філософію як її інтегральну частину, що стосується гносеології, етики, філософії релігії та філософії науки.

По-друге, потребою з’ясувати у філософсько-методологічному аспекті проблему взаємовідносин віри та розуму й актуалізувати питання про природу людської раціональності. Віддаючи перевагу то розуму, то вірі, людину зводили або до рівня виконавця певних функцій, що мають прозору природу й можуть бути передбачені, або позбавляли її можливості використання власного глузду та ствердження власної волі. Небезпека ухилу до однієї з крайностей показує важливість знаходження третього шляху. На нашу думку, саме такий шлях знаходить І.Кант у своїй критичній філософії. Поява вчення про віру розуму давала розв'язання старої проблеми не шляхом примирення протиріч, що догматизує філософську думку, а завдяки критичному перегляду здатностей розуму та сфер його застосування.

По-третє, впливом та визначною роллю проблеми визначення стосунків віри та розуму для формування світогляду суспільства, легітимації норм та цінностей толерантності в культурі. Це показує досвід європейських країн, чиї пошуки альтер-

нативи тоталітарним ідеологіям змусили повернутися до кантівського вчення про віру розуму та його впливу на етику. Обгрунтування соціал-демократичної ідеології Карлом Форленде-ром, ліберальна теологія Карла Барта та Пауля Тілліха і вимога толерантності в енцикліках папи Йоана-Павла II свідчать про визнання актуальності проблеми консенсусу розуму та віри.

Виходячи з актуальності зазначеної проблематики, диссертант вважає, що існує необхідність проаналізувати Кантове вчення про віру розуму й визначити його місце в істерико-філософському поступі.

Ступінь наукового дослідження проблеми. Вчення про віру розуму ще за життя І. Канта викликало значний резонанс і спричинило дискусії впродовж останнього десятиріччя життя І. Канта. Але його опоненти та прибічники менше звертали увагу на цю частину кантівської філософії, задовольняючися аналізом висновків із вчення про віру розуму. З одного боку, це призвело до впливу вчення про віру розуму на подальший перебіг філософського процесу, з іншого боку, дослідники рідко розуміли логіку цього вчення та підстави звертання І. Канта до проблеми віри в критичній філософії, що, власне, і стало підставою для написання поданої праці. ^ а ; і ,

Велику увагу до вчення І. Канта про віру розуму првділяли його сучасники^ Відносини віри та знання, а також релігії -та моральності у творах І.Канта викликали появу низки творів прибічників та критиків просвітництва в Німеччині — М. Мендельсона, Й.Федера, Й.Н.Тетгенса, Й.Гамаина, Т.Вінценмана та Ф.Г.Якобі. Але сучасники у своїх творах намагалися не стільки зрозуміти філософські положення І.Канта, скільки викласти свої погляди на проблему співвідношенім віри та розуму, тому на цьому етапі ще важко говорити про концептуальний розгляд кантівського поняття віри розуму.

Власне аналіз творів та вивчення положень стосовно віри розуму та моральної релігії почався з багатотомової історії німецької філософії Куно Філгера. КФішер, намагаючися системно викласти погляди І.Канта, випускав деякі моменти з поля зору, серед останніх було і вчення про віру розуму. Ці недоліки намагалися виправити М.Річль та В.Віндельбанд, розглядаючи віру розуму як чинник, через який можна зрозуміти філософію Г.Канта як певну цілісність.

Нового рівня вивчення зазначеного питання досягло наприкінці XIX — на початку XX сторіччя завдяки дискусіям та дослідженням, ініційованим Кантівським товариством Німеччини. У працях КШремпфа "Християнський світогляд та Кантова моральнісна віра” (1897) та АШвайцера "Релігійна філософія І.Канта" (1899) грунтовно проаналізовано практично-моральнісні

засади релігійної філософії І. Канта. Серед найважливіших праць німецьких філософів, присвячених проблемі розумності віри загалом та поняттю віри у філософії І. Канта зокрема, пеобхідно згадати твори Е.Зенгера, К. Варта, П.Тілліха, Ф.фон Кучери та К.Ясперса.

Проблема віри у філософії І.Кант стала наріжною у працях православній філософів B.C.Соловйова, О.І.Введенського, С.С.Готоцького, О.М.Щербини. Загальними рисами для праць зазначених авторів було опрацювання порушених І.Кантом проблем у термінах православної філософської культури та неприйняття висновків критичної філософії стосовно поняття віри розуму.

Важливим кроком на шляху з’ясування протестантського коріння філософії І.Каїгга, а також співвідношення раціонального та ірраціонального первнів в його філософії були історико-філософські праці Т.І.Ойзермана, Н.С.Мудрагея, Л.А.Калинни-кова, І.С.Нарського, В.Д.Шмельова, В.В.Каппша, М.Т.Андрю-щенка, І.С.Андреевої, М.В.Желнова та ЕЖХСоловйова. Необхідно також відзначити внесок В.С.Біблера, П.П.Гайдепко, А.В.Гулиги, Т.Б.Длугач, Є.В.Ільїної, М.К.Мамардашвілі, АКМа-медова, АІ.Рубіна у розв'язання проблеми тлумачення ІКантом феномена віри в межах розуму.

Для істориків філософії у Великобританії та СІЛА, серед яких у першу чергу потрібно назвати Т.Д.Велдона, У.Вбяша, А.Вуда, Дж.Евінга, Дж.Коллігоа, С.Палмквіста, Ч.Стросона, характерні дві тенденції тлумачення поняття віри розуму — "теоретична” та "етична", в сутичці яких перед нами постає проблема визначення місця віри в теоретичній та практичнії! сферах застосування розуму, до якої звертатиметься й дисертант.

Теоретичне осмислення критичної філософії І. Канта та її виливу на долго європейської філософії міститься у низці праць українських філософів та істориків філософії Є.К.Вистрицького, М.О.Булатова, B.C. Горського, В.І.Гусєва, АМ.Єрмоленка, АМ.Лоя, Є.М.ПричепІя, В.Г.Табачковського, В.І.Шинкарука та багатьох інших.

Очевидно, що вітчизняна та зарубіжна історико-філософська думка зробила значний внесок у дослідження філософії І.Канта. Проте залишається низка пез'ясованих питань, що дає дисертантові можливість продовжити дослідження вчення І.Канта про віру розуму, впорядкувати розмаїття термінів та положень про віру розуму, відтворюючи Кантову класифікацію модальностей віри, а також ще раз повернутися до проблеми визначення місця поняття віри розуму в історії філософії.

Об'єктом дослідження цієї роботи є сфера взаємин розуму та віри, дискурсивне осягнення акту віри та динамічні процеси пе-

реосмзислення й переоцінки взаємовідношення віри та розуму в контексті німецького проевішицгва, яке докорінним чином змінило це відношення. . ..

І Іредмегом дослідження е Катове поняття віри розуму та його місце в релігійно-філософських дискусіях просвітницької Європи загалом та Німеччини другої половини XVIII сторіччя зокрема.

Метою дослідження є виявленім специфіки постановки І. Кантом питання про співвідношення віри та розуму з огляду на опрацювання цієї проблематики мислителями німецького просвітництва, а також філософами та теологами на різних етапах ісгорико-філософського розвитку. Цієї мети ми досягай завдяки аналізу творів І.Канта як "критичного періоду", так і до-критичких праць, залученню широкого кола матеріалів з історії філософії та теології, а також відтворенню цілісної картини Кан-тового вчення про віру розуму.

Загальну мету дослідження дисертант конкретизує в таких специфічних дослідницьких завданнях: ,

— проаналізувати принципово важливі для цього дослідження філософські твори І.Канта, застосовуючи герменевтичний

‘ підхід, метод історичного та концептуального аналізу; •

— дослідити тексти І.Канта критичною та пізнього періодів творчості та з'ясувати місце та значення в них релігійної тематики;

— розкрити головні положення вчення про віру розуму та

його місце у філософії І.Канта; г ,

— виокрешіти підходи І.Канта до класифікації модальностей віри розуму, що містяться в різних творах І.Канта; :

— визначитимісце Кантового вчення про віру розуму в контексті німецького просвітництва; .

— розкрити головні позиції у розв’язанні проблеми взаємовідношення віри та розуму й окреслити динаміку їхньої еволюції в історико-культурному поступі європейської думки.

Джерельною базою пропонованого дисертаційного дослідження є філософські твори І.Канта німецькою мовою як докритичного, так і критичного та пізнього періодів. До докри-тичнйх праць, використаних у цій дисертації, належать тексти першодруків "Спроба розгляду оптимізму”, "Єдино можлива підстава для демонстраційного доведення буття Божого", "Марення духовидця, пояснені мареннями метафізика", що зберігаються у Марбурзькому архіві І.Канта (університет Марбург, Німеччина).

Тексти таких творів, як "Критика чистого розуму" (видання 1781, 1787, 1788, 1790 років), "Критика практичного розуму", "Критика здатності до судження", тобто пращ критичного періоду в творчості І.Канта, використано дисертантом у

порівнянні першодруків з текстами, поданими у зібраіпіі творів І.Канта Прусської академії наук (1903 — 1918). Це порівняння було необхідним, оскільки ще за свого життя І.Кант неодноразово переробляв свої твори. "Критика чистого розуму" витримала п’ять прижиттєвих видань, в які вносилися правки (1781, 1787, 1790, 1794, 1799 роки), а після смерті філософа робота над текстами набула характеру впорядкування, звірки та доповнення прижиттєвих видань. Засадовими для Прусського академічного видання зроблено тексти, що опрацьовувалися у 1818, 1828 та 1838 роках. .

Окремо необхідно відзначити використання двох текстів "Релігії в межах виключно розуму”: прижиттєвого видання 1794 року та видання 1903 року за редакцією К.Форлендера. Таке поєднання зумовлене тим, що пізніше видання містить низку додатків, які було викреслено прусською королівською цензурою з оригінального тексту.

Малі твори критичного та пізнього періодів творчості І. Канта, а саме "Що означає орієнтуватися у мисленні?”, "Про використання телеологічних принципів у філософії", "Про марність будь-яких філософських спроб теодицеї”, "Про радикальне зло в людській природі”, "Суперечка факультетів", цитуються у цій роботі за першодруками з колекції Національної угорської бібліотеки (Будапешт, Угорщина).

Для звірки точності перекладу цитат з німецької на українську мову використовувалися тексти російськомовних перекладів, що містяться у восьмиггомовому ювілейному виданні творів І.Канта.

Головна гіпотеза дослідження розкриває несуперечливість відносин віри та точного знання й доводить належність до сфери розуму віри як здатності людини. Першим філософом, який обстоював позицію несуперечності відносин віри та знання, а також довів розумність віри, на нашу думку, був І.Кант.

На захист дисертант виносить такі положення:

— значення вчення І.Канта про віру розуму полягає в тому, що зміст віри було розглянуто в межах розуму, визначено її гносеологічний та деонтологічний статус, розроблено класифікацію модальностей віри;

— критична філософія виправдовує розум, який вдається до акту віри, коли має за об'єкт трансцендентальні ідеї або робить ціннісні судження;

— вчення І.Канта про віру розуму встановлює умови можливості відношення чистого інтересу розуму до межових умов людини як вільної моральної розумної істоти.

Методологічні засади дослідження. Специфіка методологічного підходу дисертанта полягає в розробці інструментарію, який

має синтезувати принципи історико-філософського дослідження. Таке дослідасення поєднує в собі герменевтнчну настанову на розуміння філософських положень (у цьому випадку критичної філррофїї І.Каніа), історичне дослідження філософських процесів та концептуальний аналіз.

Герменевтична методологія спрямована перш за все на цілісне розуміння сміслів і складних смислових побудов, а також передбачає специфічне ставлення дослідника до матеріалу дослідження,; коли головну увагу приділяють віднайденню не тишки певного смислу чи побудови, але й їхнього контексту. Історичний аналіз дозволяє розглянути динаміку подій у більшій часовій тяглості, а також визначити місце досліджуваної події в тривалих культурних процесах. Натомість концептуальний аналіз органічно поєднується з двома зазначеними вище методологічними моментами, оскільки, з одного боку, створює умови для точного та іманеіггаого визначення понять, які вживають для побудови концепції, а з іншого боку, вимагає виокремлення структурних компонентів концепції та чинників, які їх детермінують.

Отже, • у дисертації робиться наголос на герменевтичному підході в іісторико-філософському аналізі, а інтерпретації результатів: аналізу мають форму чітких концепцій. . ^ і

; Наукова новизна дисертаційної роботи полягає в тому, що в ній завдяки застосуванню зазначеної історико-філософської методики вперше здійснено цілісішй аналіз вчення І.Кат а про віру розуму та відтворено концепцію релігії чиегого розуму, базуючи-ся на прижиттєвих виданнях філософських праць І. Канта. Результати цього дослідження дозволяють по-новому оцінити місце Критичної філософії В Історії філософії. : / і

Наукова новизна конкретизується в таких положеннях:

— вперше застосовано методологію дослідження інтегральної

частини критичної філософії [.Каша, яка поєднує герменевтич-ний підхід, історичне дослідження та концептуальний аналіз і дозволяє опрацювати тексти прижиттєвих видань І.Канта, проінтерпретувати результати цього анализу, визначити місце вчення І.Канта про віру розуму та сформулювати відповідну істо-рико-філософську концепцію; .

— докладно висвітлено специфіку головних положень вчення про віру розуму та його місце у філософії І.Канта, в результаті чого визначено, що морально-теологічні висновки філософії І.Канта створили альтернативу класичному протиставленню істин віри та розуму, відкривши моральну природу як розуму взагалі, так і віри зокрема;

— вперше розглянуто принципи та структуру класифікацій модальностей віри у філософських текстах І.Канта критичного та пізнього періодів творчості;

б

— переглянуто оцінку ролі І. Канта в німецькому просвітництві, а також його відносини з котрпросвітницьким рухом, на підставі чого було визначено історико-філософський контекст вчення про віру розуму та моральну релігію;

— дістало подальший розвиток вивчення проблеми співвідношення віри та розуму, завдяки чому динаміку еволюції цих відносин у XIX — XX сторіччях визпачено як пошук позиції, де такі відносини не матимуть характеру ієрархійності та суперечливості.

Теоретичне та практичне значення дослідження. В результаті здійснепого аналізу історичного процесу в європейській філософії критична філософія І. Канта загалом і релігійно-моральна філософія зокрема постають як перше формулювання альтернативи жорсткому протиставленню віри та розуму, що змушувало людину обирати на користь однієї із своїх здатностей. Розуміння цієї альтернативи має значну теоретичну та практичну цінність, оскільки дозволяє відмовитися від легітимізованого традицією вибору.

Отримані результати сприяють чіткішому висвітленню процесів, що відбувалися в другій половині XVIII сторіччя в німецькій філософії, а також кращому розумінню становлення критичної філософії, генези контрпросвітницького руху і появи нового рівня філософської культури в Німеччині напередодні XIX сторіччя. .

Теоретичні положення та фактичний матеріал дисертаційної роботи можуть бути використані у читанні нормативного курсу з історії німецької класичної філософії, етики та філософії релігії та спецкурсів з філософії І. Канта, проблем етики, філософії німецького просвітництва.

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Принципові ідеї, теоретичні положення, висновки, науково-методо-логічпі розробки автора було викладено на виступах на наукових академічних щорічних конференціях Національного університету "Києво-Мопшшська академія" "Людина: філософія, культура, історія" (Київ, 1995 — 1997), на Різдвяному диспуті Національного університету "Києво-Могилянська академія” з проблем релігійної філософії (Київ, 1996), на Міжнародній історико-філо-софській конференції "Кант і сьогодення” (Відень, 1997), на Ювілейній конференції Кантівського товариства в Україні (Київ, 1999), на Міжнародній філософській конференції "Антропологія та теологія у філософії І. Ката" (Київ, 1999), на Міжнародній конференції "Філософія освіти" (Сан Хуан, 1999). Головні результати дослідження крім дисертації відображені в шести публікаціях автора.

Педагогічна апробація концептуальних засад дисертаційної праці здійсгаовалася під час семинарських занять з курсу німець-

кої класичної філософії в Національному університеті "Києво-Могилянська академія" (1999 — 2000). і

Структура дисертації. Мета дослідження, головні завдання та методологічні засади визначили структуру дисертації. Дисертація містить вступ, три розділи, висновки та список використаних джерел, який налічує 213 позицій, серед них 110 — іноземними мовами. Дисертація викладена на 153 сторінках машинопису.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовано актуальність та необхідність звертання до обраної теми, окреслено міру її вивченості в історико-філо-софській та кантознавчій літературі, розкрито мету та головні дослідницькі завдання, описано джерельну базу, методологічні засади дослідження, визначено наукову новизну та можливості практичного застосування його результатів.

Перший розділ "Джерела та методологія досліджешш релігійної проблематики у філософії І.Канта" містить розгляд історико-філософських та біографічних підстав для дисертаційного дослідження, а також джерел для такого дослідження, історіографію питання та методологію дослідження вчення І.Канта про віру розуму. Оскільки особливості наукового та теоретично-філософського розвитку І.Канта вважають добре вивченими, автор дисертаційного дослідження у першому параграфі першого розділу головним чщїом звертає увагу на менш вивчене становлення релігійних поглядів філософа та вплив його релігійного досвіду на позицію в питаннях філософії. Наведені у цьому параграфі біографічні та історіографічні факти дають підстави говорити про велику вагу поняття віри розуму у філософії І.Канта. Це понягг з’являється разом із становленням критичної філософії й посідає в ній важливе місце інтегрального чинника філософської системи великого І.Канта. На думку дисертанта, необхідно аналізувати твори саме “критичного періоду” філософської діяльності І.Канта.

Другий параграф першого розділу присвячено огляду філософської та кашшнавчої літератури, яка стосується проблеми віри розуму. Насамперед бралися до уваги праці німецьких, Україно-російських та англо-американських істориків філософії, оскільки в межах цих трьох кантознавчих традицій нераз порушувалися питання про зміст та роль вчення І.Канта про віру розуму. З огляду на переваги та недоліки існуючих праць, присвячених поняттю віри розуму у філософії І.Канта, дисертант обгрунтовує потребу чітко визначити кантівське поняття віри розуму, його місце та роль в архітектоніці розуму? а також показати супіісну взаємопо’язаність численних типів віри, які ми зустрічаємо в

текстах філософа і які складаються в певного роду класифікацію типів вір, похідних від чистого родового поняття віри розуму. У своєму дослідженні дисертант намагається задовольнити ці

ВИМОГИ.

У третьому параграфі цього ж розділу йдеться про джерельну базу дослідження вчення І. Канта про віру розуму. У цьому параграфі згадуються всі тексти І. Канта, які аналізуються та цитуються в дисертації, та обгрунтовується їхнє застосування з огляду на тему дослідження. Зокрема необхідно зауважити, що в роботі аналізувалися тексти прижигг.вих видань І.Канта, посмертні класичні видання німецькою мовою, а також переклади російською та англійською. Залучення перекладів до аналізу текстів зумовлене в першу чергу намаганням правильно перекласти українською мовою ті терміни, які ще не стали звичайними для нашого кантознавства, але які мали бути використані в цьому дисертаційному дослідженні.

Методологічним засадам дослідженіш вчення І. Канта про віру розуму присвячено четвертий, останній параграф першого розділу. Специфіка методологічного підходу цього дослідження полягає в розробці способу сполучити герменевтичне дослідження текстів та історико-філософське дослідження. Для цього автор дисертації розробив певний інструментарій, який синтезував принципи історії ідей, історії культури та герменев-тичпу настанову на розуміння філософських положень критичної філософії І.Каша, завдяки чому стало можливим проведення історичного дослідження філософських процесів та їхнього концептуального аналізу.

Другий розділ "Поняття віри розуму у філософії Іммануїла Канта" присвячено аналізові філософських текстів І. Канта, визначенню поняття віри розуму, відтворення Кантової класифікації проявів віри та знаходженню місця цього поняття у трансцендентальній філософії. Вчення І. Канта полягає в тому, що поняття віри було введено у філософію й розглянуто як елемент системи розуму, а також розглянуто н гносеологічний та деонтологічний статус і розроблено класифікацію модальностей віри.

Згідно з вченням І.Канта, віра розуму є суб’єктивною переконаністю в істинності певних суджень, які мають ціннісний характер. Віра завжди зорієнтована па практичне застосування і є розумовим актом, який має поєднати чистий інтерес розуму з вищою етичною метою. Цей акт І.Кант описує як свого роду аналогію судженню стосовно інтересу до межових умов існування людини як вільної моральної розумної істоти. Таке відношення має характер суб’єктивного визнання цих умов істинними, оскільки вони здатні все пояснити, але не даються в теоретичному пізнанні. Завдяки дедукції факту віри та його модальностей у

творах І.Канта дисертант відтворює шлях логічного опрацювання факту віри філософом. Дисертант виокремлює два принципи класифікації модальностей віри у І.Канта: принцип ставлення віри до природи розуму та морально-релігійний принцип.

Перший тип класифікації віри, утворений відповідно до загальної архітектоніки розуму, а саме стосовно телеологічної природи розуму та подвоєння на теоретичну та практичну сфери, хоча й не був удалим, все ж подає певні ознаки віри з неіманентної позиції. Першою та головною є характеристика суб’єктивності віри. Віра завжди є "моєю власною" переконаністю, тому про неї може йтися тільки в межах сфери суб’єктивного. Отже, віра завжди містить у собі момент "Я”, стверджує певну позатео-ретичну. стабільність людської особистості. По-друге, віра завжди зорієнтована на практичне застосування. По-їретє, виходячи з н двох "полюсів”, віра завжди постає перед нами як відношення між практичним суб’єктом та певною метою, певного умовою. Це відношення має характер необ’єктивного визнання за істинне цієї умови, яка пояснює та уможливлює все, але не дається теоретичному пізнанню.

Доцільною виявилася наступна спроба філософа розглянути людську здатність до віри з позиції, з якої здатності розуму будуть видимі в їхній єдності та взаємопов’язаності. Морально-релігійна класифікація базується на визнаній того, що віра має за предмет Бога,, під яким мається на увазі вшца моральнісна актуальність і який не є і ніяк не може бути предметом знання й вказує на те, що віра має за предмет Бога, під яким мається на увазі вшца моральнісна актуальність, що знаходиться поза пізнавальними здатностями людини. .

Автентичною модальністю віри І.Кант вважав чисту моральну віру, що стала ідеологічною передумовою для створення чистої релігії розуму як ідеальної ситуації прояву спроможності мо-ральнісного розуму вірити. За умов реального життя віра знаходить своє вираження в історичній церковній вірі, яка визначається як визнання способу з найбільшою повнотою досягати моральнісної мети. Моральність становить підгрунтя релігії та віри, а категоричний імператив знімає антиномію віри, яку формулює І.Кант. Критична філософія та вчення про віру розуму як її складова встановили, що теологія можлива лише за умови визнання себе такою, що грунтована на етико-теологічному тлумаченні природи. Дисертант доходить висновку, що етико-теологія є способом чистої моральної релігії розуму витлумачити релігійну проблематику, виходячи із змістів і спроможностей розуму, віднайдених у процесі критики чистого розуму.

На підставі свого вчення про віру розуму І.Кант викладає проект релігії в межах виключно розуму. Первинний тип віри в

культурно-історичній площині був інституціалізований як релігія, яка має на меті підгримувати моральнісність людей. Релігія є одним з проявів етичних інтенцій розуму, так само як і закон, хоча обидва прояви не відображають точно що пггенцда. Чиста релігійна віра обгрунтувала орієнтацію на моральне законодавство розуму та принципово уможливила єдину релігію та церкву для всіх розумних істот. На думку дисертанта, відкривши несунереч-ливість віри та розуму, І. Кант починає новий відлік в історії людства загалом та в історії взаємин науки та церкви зокрема.

Крім того, одним з висновків вчення про віру розуму було формулювання соціальпо-історичного вчення І.Канта. Оскільки чиста релігійна віра дає можливість остаточного об'єднання всіх розумпих Істот в одну етично -релігійну спільноту, яка називається "істинною церквою", то філософ формулює ідеал історичного розвитку людства — ідеальна цілокупність людей, об’єднаних на засадах морального законодавства. Дисертант вважає, що мета вчення І.Канта про істинну церкву — витлумачити суспільне благо як один з агентів ствердження вищого морального блага, поєднавши суспільство, церкву та державу як історичпі способи реалізації природної моральності людини.

Як доведено у дисертаційному дослідженні, віра розуму має своє місце в спекулятивній сфері застосування розуму. В цій сфері вона грунтуватиметься на фізико-теологічному спогляданні природи. В теоретичній сфері віра відрізняється від об’єктивного знання своєю головпою ознакою — суб'єктивністю. В теоретичному відношенні віра є визнанням істинності можливого досвіду, виходячи із суб’єктивних підстав того, хто судить. Завдяки цьому судження, грунтоване на вірі, може стосуватися або вміння, або моральності. Критичний розгляд здатностей розуму в теоретичній сфері приводить до висновку, що існує необхідність перейти межі компетентності теоретичного розуму. Ця необхідність має мо-ральнісну природу й пов'язана в першу чергу з ідеєю свободи. Зв’язок ідеї та розуму забезпечують віра та постулати практичного розуму, що складають передумову практичного застосування морального розуму. Завдяки цьому автор дисертаційного дослідження визначає віру розуму як властивість розуму приймати за істинне на достатніх суб'єктивних підставах судження про надчуттєве, про яке неможливо судити з об’єктивною достатністю і яке отримує свій необхідний смисл у межах практичного застосування розуму, а також виражене в орієнтації суб’єкта на моральнісну мету, встановлену через відношешія розуму до своїх ідей.

Віра свідчить про примат практичного розуму; об’єкти, на які віра спрямована навіть у теоретичній сфері, свідчать про обмеженість та несамодостатність спекулятивного розуму. В теоретичній сфері є необхідність трансцендувати свої межі, яка

має моральнісну природу й пов’язана з ідеями розуму, в першу чергу з ідеєю свободи.

В межах критичного ідеалізму вірі приписують такі функції:

— вона не здатна пошириш спекулятивне знання;

— юна є добровільною;

— вона підкоряється такому закону, що його розум дав собі необхідним чином;

— вона забезпечує суб’єктивною мотивацією в інтерсуб’єк-тивному масштабі виконання мети та постійне її утримання на увазі.

Значення вчення І.Канта про віру розуму полягає в тому, що в дискурс філософії було втягнуто цілу низку питань, які мали безпосередній стосунок до здатності людини вірити. Зроблено це було засобами критичної філософії та у специфічній ситуації німецького просвітництва, яке тлумачиться як завершення панєвропейської доби Просвітництва, й на початку становлення німецького ідеалізму.

Вчення про віру розуму також привертало увагу філософів інших філософських епох. Увага філософів — як сучасників, так і наступних генерацій — привела до двох результатів. По-перше, вчення про віру розуму намагалися використати як обгрунтування безпосередньої гносеологічної ваш віри, незважаючи на власне ті висновки, що їх зробив І.Кант унаслідок цього вчення. Серед таких у першу чергу варто назвати філософію прагматизму (Ч.СПірс, В.Джеймс), для якої питання про гносеологічну цінність віри було парадигматичним. Також неадекватним автор дослідження вважає "кантіанство" О.І.Введенського, який намагався легітимізувати віру розуму в межах православної культури.

По-друге, вчення І. Канта про віру розуму спричинило зміни в розвитку філософії та теології. Кантова філософія дозволила створити нові вчення про віру, які відносилися до критичної філософії як до такої, що першою порушила проблематику віри в горизонті нової європейської раціональності. Серед таких вчень необхідно назвати філософські погляди КЯсперса, П.Тілліха, К. Варта та Ф.фон Кучери.

Третій параграф другого розділу присвячений розгляду зв’язків зазначених філософів з ідеями І. Канта. Висновком цього параграфа є те, що згадані спроби розвитку вчення про віру розуму були неіманентними стосовно філософії І.Канта. Проте вже їхня наявність свідчить про визнання важливості значення цього вчення. До важливих висновків належить також перелік тих положень, які були введені І.Кантом у філософський дискурс:

— віра має в першу чергу моральнісну цінність і вкорінена в практичному розумі;

— віра має гносеологічний статус як один з чинників, які

покладають умови можливості процесу пізнання, але не є як така актом пізнапня; V

— віра є визнанням за істинне тих положень, які стосуються існування й не мають теоретичної достатності для суджень стосовно фактів;

— віра є межовим моральнісним інтересом, який свідчить про особистісну зацікавленість розумної істоти в іспуванні Бога як морального законодавця, тобто в існуванні моральніснрго порядку.

До проблем, порушених І.Кантом в його філософи релігії, належить питання про гносеологічний статус віри, про зв’язок релігії та моральності, про залежність теоретичного знапня від практичного розуму, про відмінність наук про природу та наук про дух, про історичний поступ людства як розвиток чистого розуму. Крім спроб використання вчення про віру розуму, автор дисертаційного дослідження вказує на ції шість кантівського вчення,як певного зразка інтелектуальної хоробрості

Результатом філософської мужності І.Канта, па думку автора, були ті зміни, що відбулися у філософії XVIII — XX сторіч, коли, з одного боку, в межах філософії було легітимізовано віру як її власну проблему, а з іншого боку, процеси у філософії змусили теологів переглянути свої власні підходи до питань віри та розуму. ЦІ зміни відбулися не завдяки відповіді І.Канта, а радше завдяки трансформуванню питання стосунків віри та розуму. Якщо раніше йшлося про стосунки віри та знання, тобто релігії та філософії, або двох автономних сфер діяльності людського духу, то вчення І.Канта про віру розуму доводить, що віра та розум не е протилежними й знаходяться у горизонті зацікавлень філософії.

У третьому розділі "Історико-філософський контекст кантівського поняття віри розуму" автор дисертаційного дослідження формулює свою історико-філософську концепцію, покликану визначити місце та роль вчення І. Каша про віру розуму в історії філософії Нового часу загалом та німецького просвітництва зокрема.

Починаючи з того, як трансцендентне тематизувалося в свідомості європейського світу, проблема віри отримала характер незаперечної важливості. Увага до ірраціональних вимірів людини стала особлимо помітною в християнстві, в межах якого створилася теологія як спосіб опрацювання релігійного досвіду. Християнські мислителі намагалися зрозуміти віру, з’ясувати місце та роль віри у житті людини. Ці пошуки так чи так примушували кожного мислителя визначати поняття віри, піддавати на розгляд розуму сам феномен віри та ц поняття. Серед таких мислителів були Тертулліан, Августші, Еріугена, Фома Аквін-ський та інші. Головним способом опрацювання проблематики віри була природна теологія, засобами якої теолога намагалися

довести бутгя Боже.

Починаючи з XVIII сторіччя ситуація у філософії та релігійному житіі Європи набула особливих рис, що дозволяє виокремити її в осібну добу, яка мала три головні ознаки: намагалися здійснити самообгрутування розуму, радикально перевірити пізнавальні здатності людини та обгрунтувати відмінність філософи та теологи. Реформація привернула увагу теологів до морально-етичної проблематики, до практичної філософії.

За доби Просвітництва чітко проявилися дві тенденції у філософській та релігійній думці, які створили якісно нову ситуацію стосунків філософії та теології: теологія зацікавлюється морально-етичною проблематикою, яку традиційно вважали філософською, а філософія явно намагається раціоналізувати теологію та істини віри, відкидаючи все, що не піддається пануванню розсудку (ratio). Замість відносип панування та підкорення, характерних для середньовіччя, між філософією та теологією з’являється взаємна зацікавленість з позиції повної поняттєвої несумісності.

Такі відносини підготували специфічну ситуацію в історії ідей, яку називають німецьким Просвітництвом. Спільною рисою для всіх регіональних версій Просвітництва була вимога раціонального обгрунтування як феноменів життя, так і ідеальних структур повсякденності. Відмінності стосувалися історичної долі мислителів у кожній окремій культурі та способів обгрунтування вимог розуму щодо панівного становища. Німецьке Просвітництво не було таким самим тривалим у часі, як французьке Просвітництво, воно обіймає лише дві генерації мислителів: генерацію Г.Ляйбніца і ХВольфа та генерацію М.Мендельсона і І.Каота. Дві генерації філософів утілювали різні філософські підходи до вимог розуму щодо власного панування. Г.ЛяйбнІц, Томазіус, Раймарус та Х.Вольф були просвітниками оптимістичного періоду в німецькому Просвітництві. Ця генерація сформулювала свої погляди під сильним впливом французької культури XVII — XVIII сторіч. Наперед визначена гармонія Г.Ляйбніца, його припущення раціональної теології, а також вольфіанські побудови щаблів розвитку людських чеснот відображають просвітницьке захоплення розумом. Наступна ж генерація, до якої відносимо ПЛессінга, М.Мендельсона та

І.Кант, сформувала новий тип Просвітництва, який сполучався з прихильністю до філософії Б.Спілози та боротьбою “християнського розуму” з догматизмом попередників. У цьому контексті зацікавлення І.Канта місцем та роллю віри в розумі було зрозумілим. Критична філософія І.Канта відмовилася від тлумачення віри виключно як акту релігійного почуття й перенесла розгляд проблеми співвідношення віри та розуму в

контекст філософії.

Поняття віри розуму, сформульоване І.Кантом, мало підгрунтя завдяки двом паралельним процесам в історії філософії та історії теології. Після "розлучення теології з філософією” на початку Нового часу філософія дедалі більше занурювалася в релігійну проблематику, про яку судить раціональними засобами; теологія натомість після Тридентського собору зосереджує увагу па проблемах практичної філософії. Виникають філософія релігії та моральна теологія (іноді використовували термін "етико-теологія"). І. Кант своїм вченням про віру розуму завдяки поєднанню цих двох векторів розвитку філософії та теології спромігся зняти класичне протиставлення віри та розуму й новим чином поставив питання про сенс віри. Ця нова постановка питання, па думку дисертанта, завершила добу Просвітництва в Німеччині й відкрила шлях для діяльності філософів віри та почуття, романтиків та філософів-ірраціоналістів.

:'';,иїЇЇ'!-■ ■ висновки " ..-

Запільні висновки дисертації містяться в таких положеннях:

1. Значення вчення І.Канта про віру розуму полягає в тому, що зміст віри було розглянуто в межах розуму, визначено її гносеологічний, та деонтологічний статус, розроблено класифікацію модальностей віри. Обмеживши знання та розсудок, І. Кант знайшов царину віри як філософську проблем)' й піддав її критичному розглядові в межах критики чистого розуму. Вчення постановило зв’язок діірй з телеологічного природою розуму, доцільність якої може бути поясненою лише в судженнях, грунтованих на вірі, й визначило віру як здатність розуму, що має свої прояви як у сфері його практичного застосування, так і в сфері теоретичного.

2. Віра розуму в спекулятивній сфері застосування розуму

грунтована На фізико-телеологічному спогляданні природи, має характер, визнашія за істинне й відрізняється від об'єктивного знання своєю головною ознакою — суб'єктивністю. Спекулятивний розум виправдано вдається до акту віри, коли має за об’єкт трансцендентальні ідеї, що свідчить, з одного боку, про необхідність вийти за межі теоретичного застосування розуму, а з іншого — про спорідненість віри та модальності. •

3. Практичний розум є легітимною сферою дії чистої моральної модальності віри. Віра розуму завжди зорієнтована на практичне застосування і є розумовим актом, який має поєднати необхідність з вищою епічною метою. Цей акт є відношенням чистого інтересу розуму до межових умов людини як вільної моральної розумної істоти; це відношення має характер суб'єктивного визнання цих умов істинними, оскільки вони можуть усе пояс-

нити, але не даються в теоретичному пізнанні.

4. Вчення І.Канта про віру розуму окреслює весь спектр проблематики віри й описує одан з вимірів історії чистого розуму, в якому динамічно поєднані обидва моменти^ поняття віри: її інтимний характер для кожної особистості та п всезагальпа значимість стосовно умов існування моральних цінностей.

5. Кантове вчення про моральну релігію та віру розуму було спробою обірунтування істини віри засобами філософії. Завдяки І. Кантові питання про взаємини віри та знання було сформульовано не на тлі протиставлення філософії та теології, а в рамках протиставлення наук про природу та філософії.

6. Вчення І.Канта про віру розуму виникло в контексті дискусій, які точилися в дискурсі німецького просвітництва, й водночас воно долає його, створюючи підстави для появи принципово нової ситуації в німецькій філософії. Вчення І.Канта про віру розуму має характер підсумку цілого етапу в історії європейської філософії, яким завершилося класичне протиставлення віри та розуму; це вчення вивело релігійно-філософські дискусії на новий некласичний рівень.

Головні результати та висновки дисертаційного дослідження відображені в таких публікаціях автора:

1. Мінаков М А Сумнів Декарта і критика Канта // Вимога раціональності / За ред. Є.Бистрицького. — Київ: УФФ, 1996. — С.31 — 33.

2. Мінаков М.А. Віра як здатність розуму: І. Кант про чисту віру розуму // Магістеріум: історико-філософські студії. Додаток до часопису "Наукові записки НаУКМА'' (Серія "Історія філософії"). - Київ: НаУКМА, 1998. - С.103 - 112.

3. Мінаков М.А. Євангеліє від Іммануїла: вченші Канта про віру чистого розуму // Мультиверсум: Філософський альманах: Збірник наукових праць. — Київ, 1999. — № 5. — С.92 — 112.

4. Мінаков М.А. Рецепція кантівського поняття віри розуму в німецькій, російській та англо-америкапській кантознавчій традиції // Мультиверсум: Філософський альманах: Збірник наукових праць. — Київ, 1999. — № 6. — С.З — 19.

5. Мінаков М.А. Історико-філософський контекст Кантового вчення про віру розуму // Мультиверсум: Філософський альманах: Збірник наукових праць. — Київ, 1999. — № 9. — С.159 — 182.

6. Мінаков М.А. Кантівське поняття "віри розуму" та його доля у філософії XIX — XX сторіч // Філософська думка. — Київ,

1999. - № 6. — С.133 — 152.

Загальний обсяг публікацій — 5,0 др.арк.

Мінаков М.А Кантоне поняття віри розуму в контексті ігімець-кого просвітництва. — Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.05 — історія філософії. — Інститут філософії ім.Г.С. Сковороди НАН України, Київ, 2000.

Дисертацію присвячено дослідженню класичної філософської проблеми співвідношення віри та розуму на прикладі вчення ■І.Канта про віру розуму. В дисертації розглянуто зміст вчення про віру розуму та його місце у філософії І. Канта. Дисертаційне дослідження розкриває песуперечливість відносин віри та точного знання, належність до сфери розуму віри як здатності людини, що вперше у модерній філософії обгрунтував І. Кант. У дисертації доводиться, що вчення І. Канта про віру розуму зняло класичне протиставлення віри та розуму й вивело релігійно-філософські дискусії на’новий некласияний рівень, який дав можливість розглядати людину в оеобистісній цілісності її здатностей.

Ключові слова: віра розуму, практична філософія, морально-релігійне вчення І. Канта, філософія релігії. .

, Minakov М A The Kantian Concept of Faith of Reason in Context of the German Enlightenment. — Manuscript.

Thesis, for a candidate's degree by speciality of 09.00.05 — history of philosophy. — The Institute of Philosophy named alter H.S Scovoroda of National Academy of Sciences of Ukraine, Kyiv, 2000.

The dissertation is devoted to research the classical philosophical problem of relation between faith and reason based on example of the Kantian teaching on faith of reason. This thesis investigates and formulated core content of the teaching and its role in Kant's philosophy. The main stress is being made upon consistency of relations between faith and knowledge. Kant is acknowledged as a founder of idea that faith as a human capacity belongs to sphere of reason. The dissertation proves that the Kantian teaching on faith of reason rearranged the classical postulate on contradiction of faith and reason and led religious and philosophical discussions on a new postclassical level, where a human being was described in terms of its personal integrity and uniqueness.

Key words: faith of reason, practical philosophy, moral and religious doctrine of Kant, philosophy of religion.

Мшшков М.А. Кантово понятие веры разума в контексте немецкого просвещения. — Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.05 — история философии. — Институт философии им.Г.С.Сковороды НАН Украины, Киев,

2000.

Диссертация посвящена исследованию классической философской проблемы соотношения веры и разума на примере учения И. Канга о вере разума. Значимость учения И. Канта о вере разума состоит в том, что содержание веры было рассмотрено в границах разума, определен гносеологический и деонтологичес-кий статус веры, а также разработана классификация модальностей веры. Ограничив знание и рассудок, И.Кант показал, что проблематика веры является философской проблемой, и подверг ее критическому рассмотрению в пределах критики чистого разума.

Вера разума в спекулятивной сфере его применения основана на физико-теологическом созерцании природы, имеет характер признания истинным и отличается от объективного знания своим главным признаком — субъективностью. В теоретическом отношении вера есть признание истинным возможного опыта, исходя из субъективных оснований судящего. Вера разума всегда сориентирована на практическое применение и есть разумным актом, который является отношением чистого интереса разума к граничным условиям существования человека как свободного морального разумного существа.

Учение И. Канта о вере разума очерчивает весь спектр проблематики веры и описывает одно из измерений истории чистого разума, в котором динамично объединены оба момента понятия веры: ее интимный характер для каждой личности и ее всеобщая значимость относительно условий существования моральных ценностей. Учение И. Канта о вере разума имеет характер итога целого этапа в истории европейской философии, завершившего классическое противопоставление веры и разума и выведшего религиозно-философские дискуссии на новый неклас-сичсский уровень.

Учете И.Каша о вере разума возникло в контексте дискуссий, проходивших в пределах немецкого просвещения, и вместе с тем преодолело его, создавая основания для появления принципиально новой ситуации в немецкой философии и теологии.

Ключевые слова: вера разума, практическая философия, морально-религиозное учение И.Каита, философия религии.