автореферат диссертации по филологии, специальность ВАК РФ 10.01.09
диссертация на тему: Культурно-историческая школа в истории украинской фольклористики

Полный текст автореферата диссертации по теме "Культурно-историческая школа в истории украинской фольклористики"

Київський університет імені Тараса Шевченка

РГ6 од

На правах рукопису УДК 398(09)4-398.0

ГАРАСИМ ЯРОСЛАВ ІВАНОВИЧ

КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНА ШКОЛА В ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ФОЛЬКЛОРИСТИКИ

10.01.07 - фольклористика

АВТОРЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Київ - 1997

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі української фольклористики Львівського державного університету ім. І.Франка Науковий керівник - доктор філологічних наук, професор ДЕНИСЮК ІВАН ОВКСЕНТІЙОВИЧ

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук

• ШУМАДА НАТАЛІЯ СЕРГІЇВНА

кандидат філологічних наук

ВІЛЬНА ЯРОСЛАВА ВОЛОДИМИРІВНА

Провідна організація - Київський державний педагогічний університет ім. М. Драгоманова

Захист відбудеться “ЗО” ________ 1997 р. на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д 01.01.28 по захисту дисертацій при Київському університеті імені Тараса Шевченка (252017, Київ-17, бульвар Шевченка, 14).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Київського університету імені Тараса Шевченка.

Автореферат розісланий “-2.8 ” гг'іро Ьиа_ 1997 р.

УЧЕНИЙ СЕКРЕТАР спеціалізованої ради кандидат філологічних наук

Дунаєвська Л.Ф.

з

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Поруч з вивченням спадщини раніше заборонених письменників до актуальних завдань гуманітарної науки в незалежній Україні належить висвітлення здобутків наших учених, які закладали наукошііг фундамент під українське національне відродження, будучи репрезентантами “науки самопізнання народного” (П.Куліш). На підході до створення корпусу історії української фольклористики необхідно з’ясувати комплекси тих методологічних постулатів, за якими конгломерати вчених утворювали академічні школи. Зокрема, школою з чітко викристалізоваиою системою наукового пізнання, що пройшла майже сторічний етап своєї еволюції іі мала вагомі досягнення в теорії народознавства та в едиторській практиці, була культурно-історична школа в українській фольклористиці (дала свій рефлекс теж у літературознавстві).

Злободенність теми дисертаційного дослідження зумовлена не лише недостатньою вивченістю її, а й потребою продовження того, що вже на цьому полі було зроблено. Першим у пас. культурно-історичну школу почав теоретично осмислювати І.Франко, його спробу у якійсь мірі продовжували В.Персти, М.Грунісвськии, а особливо учень В.Перетца Л.Білецький у першому томі своєї монографії “Основи літературно-наукової критики: Спроба літературно-наукової методології” (Прага, 1925). Фундаментальне, єдине у своєму роді дослідження Л.Біленького на довгі роки залишається зразком щодо аналізу методології, тим більше, що воно було виконане на найвищому регістрі тогочасної науки. Постає потреба якимось чином “дописати” цей траістаг л історії українських наукових шкіл, оскільки він не був закінчений. Проте нині деякі заголовки “теорій”, запроектованих для розгляду із другому томі, викликають певне здивування. Не повністю, не всссторопиьо в умовах еміграції вчений міг розглянути спадщину М.Максимовича, її.Кулі ша. М.Костомарова, не був належно оцінений О.Волинський. Ми ии можемо погодитись з твердженням Л.Біленького, що культурно-історична нгкола не цікавилася естетичною якістю словесності. У назагал поверховій брошурі О.Колесси “Головні напрямки й методи в розслідах українського фольклору” (Прага, 1927) йдеться про еклектизм методології І.Франка. Це питання нам варто вияснити у зв’язку з тим, що й донині дехто такий еклектизм інкримінує М.Грушевському. За методологічний орієнтир у даному випадку маємо міркування видатного вченого О. Лріпака, який писав: “Кожен великий історик є еклектик, тобто вибирає для кожної часткової сфери дослідження методи пізнання, які для тої цілі найкраще надаються. Але

. 4

він, звичайно, намагається зберегти монізм у загальному синтезі”1.

Марксистська методологія радянського гатунку перекреслювала здобутки гак званих “буржуазних шкіл” і, як правило, підмінювала наукові методи вимогою заполітизованої й засоціологізованої інтерпретації явищ словесності. Проте в останні десятиріччя вийшли книги про російські академічні школи, до яких зараховано й деяких українських учених. У 1988 р. в Україні з’явилися такі поважні праці, як колективна монографія Гайдая М.М., Гусєва В.Є., Кабашникова К.П., Шумади Н.С., Юзвен-ка В.А. “Слов’янська фольклористика: Нарис розвитку. Матеріали”, а також “Історія української літературної критики” за редакцією М. Фед-ченка, що стосуються і теми реферованої дисертації. Зокрема, у першій з них є характеристика міфологічної, міграційної та історичної шкіл у всеслов’янському масштабі, а в другій розглядаються ще ке розчленовані виразно на фольклористичні і літературознавчі погляди вчених початку XIX ст.

Існує певне вагання у вживанні термінів “історична школа”, “історичний метод”, “культурно-історична школа”. Ми схильні вважати, що варто послуговуватись терміном “історичний напрям” як поняттям ширшим за школу, що включає у себе такі школи, як культурно-історична, історико-порівняльна, школа генетичної соціології тощо. Спеціальної синтетичної праці про українську культурно-історичну школу, яка б охоплювала її в усіх хронологічних параметрах (Л.Білецький не встиг розглянути в цьому аспекті частини спадщини М.Драгоманова, І.Франка, М.Грушевсько-го та ін.) поки що немає.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана на кафедрі української фольклористики ім. Ф. Колесси Львівського державного університету ім.І.Франка, у наукові та науково-методичні плани якої входить проблема вивчення історії української фольклористики та створення посібників для читання однойменного курсу й інших народознавчих дисциплін.

Мета і завдання дослідження. На основі аналізу спадщини українських фольклористів ставиться мета дати цілісне уявлення про нашу культурно-історичну школу в процесі її еволюції, а саме: дослідити комплекс методологічних засад цієї школи, показати співвідношення між загальноєвропейською теоретичною моделлю культурно-історичної школи та її національними варіантами, зокрема українським, визначити внесок адептів української культурно-історичної школи в науку і в процес національного відродження. Застосовуючи системний метод та генетично-типологічний, автор дисертації на основі концепцій І.Франка, М.Гру-

‘Прідак О. Історіософія та історіографія Михайла Грушевського.-Ктв - Кембрідж,

шевського, Л.Біленького, С.Скиарчинської, О.Пр'шака, П.Волинського,

Н.Шумади, С.Мишанича, М.Яцснка, П.Кононешса, В.Боііка, Р.Кирчівата ін. намагається виробити методику, адекватну характерові досліджуваного матеріалу та висунутої в роботі концепції його осмислення. З огляду на величезний матеріал, який охоплює досліджувана школа, ми змушені об’єкт вивчення обмежити фольклористичною спадщиною М.Максимовича, О.Бодянського, П.Кудіша, М.Костомарова, М.Драгоманова, І.Франка, М.Грушевського та частково інших. .

Наукова новизна одержаних результатів. Дослідження становить спробу комплексного аналізу методологічної доктрини української культурно-історичної школи у фольклористиці. Уперше ця школа розглядається на проміжку її історичного існування у двох фазах еволюції -романтичній і позитивістичній, встановлюється спектр характерних для неї концепцій, серед яких акцентуються такі, які раніше достатньо не вивчалися (проблема національної ментальності українців і зумовлена нею специфіка їх словесності, питання поетики фольклору). По-новому у значній .мірі інтерпретується частина фольклористичного доробку М.Драгоманова, а також І.Франка, М.Грушевського на підставі обгрунтування її приналежності до культурно-історичної школи.

Практичне значення одержаних результатів. Одержані результати та матеріали дослідження автор застосовував під час педагогічної практики у вузі, а його опублікованими статтями послуговуються викладачі кафедри української фольклористики ім.Ф.Колесси Львівського держуніверситету при читанні таких дисциплін, як “Основи курсу теорії фольклору”, “Усна народна творчість”, “Історія української фольклористики”. До дисертаційного дослідження та публікацій його результатів можуть звертатися ті, хто працюватиме над корпусом історії української фольклористики й над дальшими студіями літературної критики, а також викладачі народознавчих предметів у середніх школах, педучилищах, коледжах та гімназіях.

Апробація дослідження відбувалася через публікації його результатів у п’яти статтях і п'яти тезах загальним обсягом понад 3 друковані аркуші та у виступах дисертанта на десятьох міжнародних, всеукраїнських та регіональних наукових конференціях і читаннях:

1. “Пантелеймон Куліш та сучасність”. Всеукраїнська наукова конференція (Івано-Франківськ, 1994); 2. “Михайло Грушевський і Західна Україна”. Всеукраїнська наукова конференція (Львів, 1994); 3. “Антире-жимний фольклор”. Всеукраїнська наукова конференція (Тернопіль,

1995); 4.’’Львівська потебніана”. Регіональні наукові читання (Львів,

1996); 5.'Тарас Шевченко і сучасність". Міжнародна наукова конференція (Рівне, 1996); 6.’’Національна еліта та інтелектуальний потенціал

України”. Міжнародна науково-теоретична конференція (Львів, 1996);

7. “Іван Франко - письменник, мислитель, громадянин”. Міжнародна наукова конференція (Львів,1996); 8."Михайло Драгоманов: доба та ідеї”. Всеукраїнська наукова конференція (Івано-Франківськ, 1996);

9.’’Сучасні проблеми вивчення фольклору та літератури у вищих та середніх навчальних закладах”. Науково-практична конференція (Мелітополь, 1996); 10. Наукова конференція, присвячена 70-річчюТ.Кома-ринця (Львів, 1997).

Дисертація складається з “Вступу”, двох розділів (Розділ І: “Становлення моделі української культурно-історичної школи у фольклористиці доби романтизму”; Розділ II: “Позитивістична стадія у розвитку культурно-історичної школи”), “Висновків” та списку використаної літератури.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У “Вступі” дисертант обгрунтовує актуальність теми дослідження, вказує на наукову новизну результатів аналізованої проблеми, формулює мету і завдання роботи. Висвітлюється теж зв'язок дисертації з науковими програмами, планами, темами кафедри, подаються рекомендації практичного застосування одержаних результатів, а також перелік наукових конференцій, де були апробовані основні положення роботи, і список публікацій, у яких викладено основний зміст дисертації.

У першому розділі “Становлення моделі української культурно-історичної школи у фольклористиці доби романтизму" висвітлюється проблема співвідношення загальноєвропейської теоретичної моделі культурно-історичної школи та її національних модифікацій у теоретичному аспекті, а також аналізуються особливості формування концептуального комплексу характерних для української культурно-історичної школи проблем на підставі аналізу фольклористичної спадщини М.Максимовича, О.Бодянського, П.Куліша, М.Костомарова та ін.

1.1.Оскільки філософською основою загальноєвропейської моделі культурно-історичної школи був позитивізм, то розглядаються його основоположні принципи, проголошені французьким філософом О.Кон-том. Позитивізм О.Конт мислив як науковий метод пізнання світу. Орієнтація на наукову достовірність за допомогою перевірених фактів, на генетизм явищ, їх кавзальність усе це протиставлялося філософії абстрактній, спекулятивній. Категорія зв’язку явищ і генетизму є домінантною у філософській системі позитивізму, і її взяла за свою методологічну основу культурно-історична школа, яка розробила теорію детермінації явищ словесності, намагаючись поєднати емпіричну зовнішність словес-

ного тексту з “невидимії”, першопочатковими силами, що стоять за ним. Такими, за І.Теном, якого вважають основоположником цієї школи, є “раса” (вроджений національний темперамент), “середовище” (природа, клімат, соціальні обставини) і “момент” (досягнутий рівень культури й традиція). У дисертації обсяг чинииків, що впливать на специфіку народної творчості, розглядається детальніше.

Приймаючи постулат позитивізму про єдність законів і причин, що породжують явища фізичні й моральні, І.Тен особливо підкреслював значення психології як науки, за допомогою якої можна надати наукового характеру дослідженням у сфері людської творчості. Як на методичний постулат при врахуванні суми детермінуючих чинників він наголошував на необхідності виділення певної основної властивості аналізованого явища ШсиКё таИгевве). Тенівська методологічна “тріада” (тобто триєдиний комплекс зумовлюючих факторів при підході до з’ясування явищ словесності) дала змогу представникам культурно-історичної школи виступити проти “спекулятивної побудови традиційної онтологічної філософії історії та мистецтва, а також зробити позитивістичний акцент на дослідний конкретний аналіз соціального знання й уподібнення наук про “дух” до наук про природу”2. Головними заслугами культурно-історичної школи є: 1) опрацювання ісгорико-генетичної методології; 2) нагромадження великого культурно-історичного матеріалу та досвіду текстологічного аналізу; 3) побудова історії фольклористики на об’єктивно-наукових засадах; 4) своєрідна еластичність доктрини, що дозволяла сприйняття нових ідей і проходження певної еволюції, а також зумовила її здатність до відгалужень, які формували нові напрями в науці, методи і школи. Ця остання властивість проявилась у виникненні на базі культурно-історичної школи віденської школи етнографіїї, з її теорією культурологічних ареалів (з українських фольклористів до неї належав К.Сосенко) та паризької школи, генетичної соціології (вона мала у нас таких прихильників, як М.Грушевський і К.Грушевська). Позитивістсько-тенівська доктрина не могла вплинути на генотип української культурно-історичної школи, оскільки він сформувався на якихось два десятиріччя раніше за неї на базі просвітительського раціоналізму, однак позигивістичні тенденції загострили “методологічний критицизм” (Л.Білецький) представників другої фази цієї нашої національної школи.

1.2. Ферментація національної ідеї в добу романтизму (кінець XVIII -початок XIX ст.) проявляється в універсальному захопленні усною народною творчістю й у конкретній увазі до її оригінальності в культурі кожного народу, що реалізується у збиранні етнографічних матеріалів, їх

2 Кожевников В. Культурно-историческая школа // Литературный энциклопедический словарь. - М., 1987.- С.174.

публікації та вивченні, в інтенсифікації фольклоризму художньої літератури. Ідея національної самобутності стимулює теж українських фольклористів до створення певної системи народознавчих поглядів, які б обгрунтували рацію самостійного буття нації, тим більше, що й інші народи пробуджувалися з історично зумовленої летаргії до активного самоутвердження. Саме у цей час, на зорі романтичного етапу українського сцієнтизму, з’явилося епохальне видання, що його здійснив Михайло Максимович, - “Малороссійскія пьсни” (1827). “Предисловіе” до нього самого видавця М.Грушевський назвав “маніфестом українського народництва”, адже тут “народня українська маса, як продукт певних географічних, економічних і культурних умов, стала в центрі дослідчої уваги і культурної ііраці”3. У дисертації ця Максимовичева передмова трактується як водночас і маніфест культурно-історичної школи й у цьому аспекті аналізується. У ній ми знаходимо не лише фактори зумовленості явищ усної словесності історично складеним у певних умовах географічно-кліматичних та політичних національним характером українців, а й висунуті при спробі їх застосування до аналізу народних пісень чотири концептуальні константи, які виявляться конструктивними й основоположними для методологічної доктрини культурно-історичної школи. Отже, це концепція 1) історизму усної словесності; 2) національної самобутності; 3) художньої специфіки фольклору; 4) зв’язку фольклору та літератури. Методологічні засади аналізованого маніфесту знаходять дальший теоретичний розвиток і застосування до інтерпретації пісень у дисертаційному трактаті О.Бодянського, опублікованому в 1837 році, - “О народной поэзии славянских племен”.

У О.Бодянського є вже чітка дефініція “тріади" факторів, що детермінують явища словесності, яку фактично пізніше І.Тен повторив: поезія несе на собі “отпечаток века, народа, страны” (виділення наше - Я.Г.) Отже, постулат “раса” в українського вченого має такий еквівалент, як “народ”, або “физиономия народа”, що складається з фізичних і духовних властивостей. Поняття “середовище” О.Бодянський виражає словосполученнями “страна”, “местность страны и ее свойства”, “бесчисленные житейские условия”, а “момент” - це історія наданому етапі - “век”, у значенні епоха, “возраст народа”, або “характер возрастной жизни народа”, а також традиції - “дух прожитой жизни". Особливий натиск дослідник кладе на географічно-кліматичні умови, рельєф країни й намагається довести їх вплив не лише на зміст, а й на форму поезії чи співвідношення змісту і форми у ній. Таким чином, виконана за всіма критеріями культурно-історичних дослідів, у взаємозв’язку цих критеріїв, передмова

3Грушевський М. “Малороссійскія пьсни” Максимовима і століття наукової праці // Україна, - К, 1927. - Кн.6(25). - С.2.

М.Максимовича й монографія О.Бодянського стали методологічним базисом теоретичної моделі української культурно-історичної школи. Наступні дослідники утверджували його й розвивали далі висунуті положення.

Саме за чотирма основоположними концепціями М.Максимовича ми вважаємо доцільним розглянути фольклористичну спадщину учених-”ро-мантиків”.

Якщо у “Вступі” робиться огляд синтетичних праць, які висвітлюють наукові методи й школи в українській фольклористиці, то у цьому розділі ми беремо до уваги й науково-критичну літературу в параметрах персо-налій, що стосуються когорти вчених, приналежних до романтичної фази української культурно-історичної школи. Концептуальне значення мають для нас статті самих представників культурно-історичної школи про своїх учених колег, зокрема М.Костомарова про П.Куліша, М.Драгома-нова про М.Максимовича та М.Костомарова, М.Грущевського про М.Максимовича, М.Костомарова. Своїм фактажем, на жаль, у методологічному плані не проаналізованим, привертає увагу величезна розвідка Н.Васи-ленка як матеріали до студій над О.Бодянським (1903), а також книга про цього ж фольклориста М.Кондрашова, монографії П.Попова, присвячені М.Максимовичеві, М.Костомарову, статті Є.Кирилюкапро П.Куліша, О.Пархоменка про О.Бодянського. В умовах радянського режиму представники української культурно-історичної школи не могли бути об’єктивно й всесторонньо висвітлені з огляду на виразно виявлену національну тенденцію цієї школи.

1.3. Історизм як основний постулат культурно-історичної школи проявляється у М.Максимовича у потрактуванні пісень як “пам’ятників”, що відображають “поверья, обычаи, нравы и нередко события действительности”, у спрямованості вченого на розшуки слідів народної міфології й на виявлення у мові “остатков от прошедшего”, а також у погляді на національний характер українців у його історичній зумовленості4. Кінцевою метою націленості на історизм фольклорних творів, за М.Максимовичем, повинно стати встановлення спільних історичних явищ на всій індоєвропейській території, а відтак виокремлення тих особливостей, у яких у межах спільного історичного розвитку виразилося життя кожного окремого етносу своїм власним, відмінним способом.

З міркувань О.Бодянського про історизм можна зробити резюме його ж словами: “Поэзия определяется историей народа”, “поэзия поясняет собой историю, заменяет ее”3. Звичайно, думка про заміну історії поезією

‘Див.: Українські пісні, видані М.Максимовичем: Фотокопія видання 1827р. -К.,1962. - 343 с.

5 Бодянский О. О народной поэзии славянских племен. - М.,1837. - С.14.

- це вже романтична гіпербола, і пізніше наш найбільший історик М.Гру-шевський заявить про неможливість створення історії народу за його піснями. О.Бодянський уперше у термінологію культурно-історичної школи вводить поняття “документ” як синонімічне до фольклорного твору: усна словесність, переконаний він, “имеет документальное значение, по ней можно судить о степени жизни народа”6.

Настанова культурно-історичної школи на ототожнення фольклорного твору з історичним документом виявилась у нерозрізненні завдань історії від етнографії (фольклористики) у П.Куліша, який заявляє: “Этнография сливалась для меня в одну науку с историей, а история разоблачалась в своих этнографических последствиях”7. Історизм П.Куліша має своєрідний ретроспективний характер, мета якого - витлумачити сучасне політичне і соціальне буття народу через студії над його минулим, відображеним у фольклорі.

У спеціальній розвідці М.Костомарова “Об историческом значений русской народной поэзии” (1843) проблема історизму фольклору висвітлюється всесторонньо. Зокрема, автор, як видатний історик, а водночас письменник і фольклорист, вказує на різні рівні історичного значення народних пісень. Так, вони слугують для історії зовнішньої як літописи подій, джерело, за яким історик буде дізнаватися про події минулих часів та пояснювати їх, а, по-друге, як матеріали для історії внутрішньої - про суспільний лад, сімейний побут, звичаї і мораль. Цікаві вони й для філологічного дослідження, але найважливіше їх значення у тому, що це пам’ятники погляду народу самого на себе. У роздумах над історичною вартістю української народної творчості М .Костомарова відчувається подих “позитивістів” з їх критицизмом до глобального ототожнення значення народнопісенного тексту з текстом історичного документа. Можна накреслити гаку схему концепції історизму цього вченого:

- деабсолютизація народних пісень як безперервних історичних документів;

- розмежування українських і російських історичних пісень, що базується на історичній відмінності формування двох народів;

- проголошення участі народу в історичних подіях основним гарантом висвітлення цих подій у фольклорі: “Народ принимает к чувству и сознанию только те собития, в которых он сам является действующим лицом”8;

- необхідність критичного відбору пісень і відкидання фальсифікатів.

6 Бодянский О. О народной поэзии славянских племен. - М.,1837. - С. 13.

7 Кулиш П. Записки о Южной Руси.- СПб.,1856,- Т І. - С.235.

8 Етнографічні писання Костомарова.- Львів,1930. - С.55.

М.Костомаров одним з перших в українській фольклористиці зробив спробу періодизації усної народної творчості, зокрема, пісенних жанрів. Так, у монографії “Историческое значение южнорусского народного песенного творчества” він виділив такі чотири періоди еволюції українського фольклору: 1) первісний (дохристиянський); 2) дружинно-князівський, або докозацький; 3) козацький; 4) післякозацький, або селянський.

1.4. Проблемі національної самобутності, яка включає у себе дослідження національної ментальності і зумовленої нею художньої специфіки фольклору даного народу, у “Предисловіи” М.Максимовича приділено найбільше уваги. Розуміння поняття “народності” розкривається в контексті понять “самобутність” та “пересадки иностранные” як національності. Пракореня національної ментальності українців учений пошукує в обставинах їхнього етногенезу. Важливо, що М.Максимович виявляє широке розуміння всієї складності цього процесу, враховуючи багатоукладність життя, а також наявність домішок інших народів до основного етнічного типу (поліетнічнісгь). Порівняння українських пісень з російськими та врахування багатогранності чинників, що впливали на формування національної вдачі їх творця, допомогли вченому дати картину ментальності українця неодноманітну, спостерегти у його психіці енергію, яка зумовила відповідний характер такої експресивної нашої народної творчості.

По-новому, у системі доказів, що ведуть до узагальнень, у характерному для культурно-історичної школи аспекті кавзальності, з неординарним методологічним механізмом підходить до проблеми національної самобутності О.Бодянський. Він проявляє високий рівень національної свідомості і вважає, що мода на космополітизм і мавпування іноземщини пройшла тому, що народи Європи прагнуть до самостійності, яка є гарантом їх всестороннього розвитку. Спершу вчений розглядає сумарно специфіку слов’янської поезії, порівнюючи її з грецькою та германською, а згодом характеризує фольклор слов’янських народів, акцентуючи увагу на національних специфічних елементах усної народнопоетичної творчості кожного окремого етносу за таким принципом: висвітливши усі риси, притаманні народній поезії даної спільноти, виокремлює ту, яка перевершує всі інші й надає їй (поезії) ступеня загальності, універсальності, основної характеристичності. Таким чином доходить висновку, що пісні чехів і морав’ян - ліричні, словаків - ідилічні, сербів - героїчні, епічні, росіян - розповідно-описові, українців - драматичні.

На основі аналізу творів української словесності (як усної, так і писаної) досліджує національний характер українців П.Куліш. Причому, студіюючи цю словесність, він радить відкидати ті твори, які не були чистим

витвором українського духу, а виникли під значним чужоземним впливом. Це, у першу чергу, - чернечі літописи та судові й уставні грамоти.

У статті “Погляд на усну словесність українську” (1876) дослідник робить цікаву спробу типології українських казок, систематизуючи їх у “три типища”: 1) “казки з прасвіту про зміюк і людоїдів”; 2) “розважливі” (у значенні медитативності, філософічності); 3) “посміховні”. Українська казка - це її характерність - не кохається у потворності,”а налягає більше на щоденщину”9. Демонологічних істот (відьом, чортів і всіляку “нечисту силу”) людина у них перемагає своїм розумом.

“Для узнания народного характера надобно искать таких источников, в которых бы народ высказывал себя бессознательно. К таким источникам принадлежит литература”*0, - саме так визначає першоджерело пізнання національної ментальності М.Костомаров. Найгрунтовнішою його розвідкою в цьому напрямку була стаття “Две русские народности” (1861), у якій учений дав порівняльну характеристику українців і росіян, вказуючи на значні відмінності між цими двома східнослов’янськими народами. Порівняльний аналіз М.Костомаров проводить майже за всіма тими чинниками, що мали істотний вплив на народне життя кожного з цих етносів, а також на основі зіставлення готових результатів цього впливу: звичаїв, обрядів, релігії, суспільного ладу тощо.

Учений стверджує, що українська суспільність визначалася розвитком особистої самоволі, свободою, широким індивідуалізмом. Цей індивідуалізм українця частково спричинився і до відсутності чіткої ідеї державотворення. Однак розвідка “Две русские народности” - це не лише етнопсихологічна студія, яка дає характеристику вдачі українця, поєднуючи описовий метод з елементами порівняльно-аналітичними. Як слушно зазначив В.Янів у “Нарисах до історії української етнопсихології” (1993), дана праця має чітко підкреслений політичний інтерес.

1.5. Романтики - письменники і вчені - розуміли високу естетичну якість фольклору й залишили цікаві міркування про специфіку його поетики. Універсальна установка на історизм не заслонювала перед ними художньої вартості народної творчості, особливо пісень. Щоправда, ідеалом досконалості фольклорного твору для них було гармонійне поєднання у ньому історичної інформативності з естетизмом, а також “красоты поэтической” та “истины исторической” (М.Максимович) з правдою морально-етичною. Найчастіше цікавилися вони національними особливостями фольклорної поетики. У такому ключі аналізує М.Максимович

9 Куліш П. Погляд на усну словесність українську / / Твори Пантелеймона Куліша: У 6т - Львів,1910. - С.429-430.

’“Костомаров Н. Об историческом значении.русской народной поэзии // Етнографічні писання Костомарова. - Львів, 1930. - С./. '

українські пісні у порівнянні їх з російськими, а О.Бодянський їх розглядає на всеслов’янському глі. Уже в передмові до видання пісень 1827 року М.Максимович започатковує вивчення народнопоетичних символів як “емблем станів народного духу” й розгорнув цю проблему у праці “Песнь о полку Игореве”, що є цілим естетичним трактатом. Це питання поглибив М.Костомаров у розвідці “Об историческом значении русской народной поэзии”, даючи теоретичне обгрунтування природи символу й типологію фольклорної символіки, що стало підгрунтям для глибинних студій над символікою пісень О.Потебні. Велике значення мала теорія тропів - народнопісенних і літературних - М.Максимовича. На величезну художню цінність українського фольклору, насамперед народнопісенних жанрів, неодноразово вказував П.Куліш, який висунув вимогу дослідження пісенного тексту разом з його мелодією. Одним з критеріїв довговічності фольклору він вважав його високу художність, разом з цим у процесі свого тривалого побутування народні, особливо інтимні, пісні зазнали мистецького шліфування - “шліфування поколінь”. Як правило, у зіставленнях української пісні з піснями інших слов’янських народів дослідники-”романгики” робили висновок про її вищий поетичний рівень. Не витримав часу їхній розподіл пісень на чоловічі (героїчні) і жіночі (інтимні).

1.6. Уже на етапі становлення моделі української культурно-історичної школи її представники постійно мали на увазі взаємовідносини фольклору і літератури й осмислювали характер цього зв’язку теоретично та робили спробу аналізу того, що нині ми іменуємо фольклоризмом. Однією з інтенцій М.Максимовича як видавця українських народних пісень було прагнення, щоб література у фольклорі знаходила джерело оздоровлення - лік від епігонства й штучності. О.Бодянський вважав, що орієнтація письменника на усну словесність через конкретно-національне надасть абстрактній ідеї краси індивідуального вияву. Якщо М.Максимович, як і пізніше І.Франко, уявляв розвиток словесності як дві паралельні нескінченні лінії, одну з яких становить фольклор, а другу література, то П.Куліш висловив погляд про заміну писемною літературою усної в нових умовах цивілізації. Літературні рапсоди, на його думку, є спадкоємцями народних бардів, ця спадкоємність органічна: у народній творчості ми маємо “базис широкий і корінь саморідний”. Однак у найтала-новитіших своїх представниках, таких як Т.Шевченко, література стає вище за фольклор. Побожне пошанування фольклору з боку Шевченка П. Куліш висловив метафорично - Шевченко читав наші думи, стоячи на колінах, але він надав народному генієві орлиних крил. Тут учений уже наближається до розуміння того, що творча індивідуальність письменника у співпраці з даними фольклору викарбовує цінності вищої якості.

Цю ідею втілював у свої статті про Т.Шевченка М.Костомаров, торкаючись новаторства поета і констатуючи вищість шевченківського світоглядного рівня за народний. Своїм глибоким і всестороннім аналізом “Слова о полку Ігоревім” М.Максимович дав перший зразок конкретного аналізу художнього літературного тексту в аспекті фольклоризму. Встановлення паралелей “Слова" з народними піснями служило доказом українського походження аналізованого шедевру.

2.1. Другий розділ реферованої дисертації - “Позитивістична стадія у розвитку культурно-історичної школи” - розпочинається обгрунтуванням виділення двох періодів її еволюції - романтичного і позитиві-стичного. Цю не нову вже типологію у післявоєнний час застосовують, зокрема, В.Петров, Д.Чижевський, Ю.Шевельов, Ф.Шольц та ін. Позитивістична стадія від романтичної відрізняється посиленням згадуваного вже “методологічного критицизму”, що витікав із загальної орієнтації позитивізму на науковість. І.Франко підкреслював, що “Конт, Мілль, Спенсер, Вундт, відкинувши всі апріорні погляди і догми, здвигають величну будову сучасного знання тільки на основі обсервацій, експериментів і критики”11, і закликав “до вироблення власного переконання при помочі фактів, досвіду, контролю”12. На противагу нахилові “романтиків” до загальних тверджень фольклористи-”позигивісти” тяжіють до конкретного аналізу одного твору, ревізують ідентифікацію його з історичним документом встановленням міри, ступеня історичності не лише у ньому, а й у власне історичному документі.

2.2. Хоча Михайла Драгоманова зараховують до найбільших фольклористів світу, то все ж методологія його досліджень вивчена недостатньо, за винятком хіба тієї їх частини, яку Л.Білецький аналізує в ракурсі компаративізму. Найгрунтовнішою поки що є стаття С.Мишанича (1991), де розглядається вся фольклористична спадщина вченого. Незважаючи нате, що вже ранній Драгоманов виявив зацікавлення історико-порівняль-ним методом і йому були відомі три теорії схожості пісень і казок -теорія коінциденції, міфологічно-арійська й теорія запозичень, характер досліджуваного матеріалу - історичні пісні та думи, автохтонні, не запозичені й не схильні до міграції, - зумовив культурно-історичний підхід до їх інтерпретації. У цьому руслі йшла драгоманівська едиторська трилогія, з її коментарями й передмовами, - “Исторические песни малорусского народа с объяснениями Вл. Антоновича и М. Драгоманова” (1874-1875),

11 Франко І. Уваги до статті М.Зубрицького “Становище руської журналістики супротив наукової роботи в “Наук, товаристві ім. Т.Шевченка // ЛНВ. - 1905. -

12 Франко I. Поема про створення світу // Зібр. Тв.: У 50 т. - К., 1982. - Т.35.

монографія “Нові українські пісні про громадські справи (1764-1880)" (1881) та “Політичні пісні українського народу XVII- XIX ст. (1883), яка мала бути матеріалом до позацензурної історії України, написаної за народними піснями, а також свідченням політичної зрілості українців до незалежного державного життя. Науковою новизною було обгрунтування видавців “Исторических песен” наявності періоду лицарської поезії в українському фольклорі й добір відповідного ілюстративного матеріалу до цього положення, що спростовувало погодінську великодержавну теорію, за якою нібито у домонгольський період українців на Київщині не було, а жили там росіяни - творці билин. Оголошення В.Антоновичем і М.Драгомаиовим неавтентичності деяких історичних пісень і дум Катерина Грушевська назве “найблискучішим і найціннішим здобутком”13 тодішньої критичної думки, хоч і висловить закид у відсутності критеріїв виявлення фальсифікатів. Михайло Грушевський відзначав “всенародно-політичне значінне сього діла”, тобто видання історичних пісень, “значіннє національної революційної маніфестації”'4.

У дисертації розглядається М. Драгоманов як дослідник національної ментальності українців за їх політичними піснями. Вважаючи працю М.Костомарова “Две русские народности” програмою подібних студій, М.Драгоманов продовжує їх на вищому науковому рівні. Він скептично ставиться до надто загального уявлення романтиків про “національний дух” і вимагає конкретного аналізу проблеми фактажем. У статті “Науковий метод в етнографії” вчений обгрунтовує теоретичне положення про діалектичну співдію у формуванні національного характеру сталих і змінних факторів. А в монографії “Нові українські пісні про громадські оправи (1764-1880)” на підставі вивчення політичних пісень уперше у фольклористиці ставить питання про ступінь національної свідомості українських селян і доходить висновку про їх вищу, у порівнянні з селянами інших народів, політичну зрілість, вищий теж морально-етичний і художній рівень українських пісень на громадські теми порівняно з російськими; статистичними даними про бунти вимірює своєрідність соціального протесту українців, росіян і білорусів.

2.3. Продовжувачем традицій М.Драгоманова й генератором нових ідей у фольклористиці був Іван Франко. Серед численних дослідників мало хто торкався методологічного плану наукової спадщини цього гіганта нашої літератури й гуманітарної науки. У працях О.Дея та М.Матвійчу-ка вся енергія спрямовувалась на показ І. Франка як критика буржуаз-

13Грушевська К. Збирання і видання дум в XIX і в початках XX віку // Українські народні думи.- Харків, 1927.- Т.І.- С.Х1.

“ Грушевський М. П’ятдесят літ “Исторических песен малорусского народа” Антоновича і Драгоманова // Україна.- К.,1924.- Кіі. 1-2,- С.102.

них методів і шкіл, хоч, вказуючи на крайнощі тих методів, учений жодного з них не перекреслював. Лише П.Волинський виявляє у Франка історичний, або культурно-історичний метод, історико-порівняльний та філологічний, з чим можна погодитись. І.Франко сам заявив про приналежність частини своїх досліджень до культурно-історичної школи. Він же перший у нас дав синтетично-теоретичне осмислення доктрини цієї школи у роботах “Етнологія та історія літератури”, “Мотиви для вияснення і умотивування" планів викладів історії української літератури, в обсяг якої включав і фольклор, а також у передмовах до своїх фольклористичних видань та у кореспонденції з ученими. Тут окреслено ширший, ніж у

І.Тена, спектр факторів, що детермінують явища словесності. Об’єктом культурно-історичної школи, за Франком, є “суперечність явищ і витворів духовного життя даного народу”15, зумовлена географічним середовищем, впливом фізіології та індивідуальної й соціальної психології, зміною генерацій, даним типом цивілізації, що скристалізувався за певних умов і в стичності з іншими цивілізаційними течіями. Адже жива сила народу, яка є потенціональним мотором розвитку, “завсігди чує потребу освіжитись інгаляцією впливів посторонніх і заразом становить певний опір тим постороннім впливам”16- у художньому процесі елементи автохтонні превалюють над запозиченими. Отже, культурно-історична школа враховує не лише чинник зв’язку, а й розвитку.

Культурно-історичний підхід найвиразніше проявився у Франкових “Студіях над українськими народними піснями”, зокрема циклом “Хмельниччина”. Учений розробив методику всестороннього аналізу структури тексту у його зв’язках з широким культурологічним оточенням, називаючи свій метод то генетичним, то екзегетичним, або методом аналітичної історіографії й порівнюючи його з пресом для витискання чистої олії історичного пізнання. Під цей “прес" дослідник кладе не лише “горіх” художнього твору, а й історичний документ, вважаючи, що істотної різниці між ними немає, оскільки останній теж не вільний від суб’єктивності. У дисертації реконструюється схема франківського науково-методологічного механізму інтерпретації пісні, який складається з таких установок:

1) згромадження повноти матеріалу для характеристики доби подій; 2) критична інтерпретація цього матеріалу; 3) переказ змісту твору; 4) співпідношення зображених у пісні подій з віддзеркаленням їх в історичних документах; 5) хронологія публікацій тексту; 6) зіставлення варіантів твору; 7) реконструкція найповнішого тексту; 8) встановлення

Т 39*3 <^>.277° ^ Етнол°гїя та історія літературі! // Зібр. тв.: У 50 т,- К, 1981. -

16 Франко І. /План викладів історії літератури руської. Спеціальні курси. Мо-

часу виникнення твору; 9) естетична його оцінка; 10) зіставлення даного тексту з текстами інших народних і літературних творів різними мовами. У царині аналізу зв’язку літератури і фольклору І.Франко, як і М.Дра-гоманов, мав на увазі і вплив книжних творів на усну словесність. Згідно зі своїм вченням про імперсональність народної творчості й творчу індивідуальність письменника І.Франко глибше вник у полігенезу ПІевчен-кового “Перебенді”, ніж інші дослідники, вистежуючи трансформацію фольклорних і літературних впливів через “кипучу кров" автора, він теж дав блискучі зразки аналізу фольклоризму балад Л.Боровиковського й Т.Шевченка на рівні могивному, композиційному, естетичному та етично-філософічному. Значну увагу звертав він на генезу і розвиток віршової структури народних пісень, а в естетичному трактаті “Із секретів поетичної творчості” показав, застосовуючи статистичні обчислення, роль “змислів”’у створенні не тільки літературного художнього образу, а й фольклорного, зробив неординарні спостереження над поетикою народної прозової епіки у статті “Bel parbar gentile”.

2.4. При співпраці з І.Франком, продовжуючи традиції М.Макскмо-вича, П.Куліша, М.Костомарова, В.Антоновича, М.Драгоманова, орієнтуючись теж на здобутки західноєвропейської науки (І.Тен, Б. Дюркгейм та ІЕЇ.), на конпепції віденської школи етнографії з її ідеєю “культурних кругів” і на паризьку школу генетичної соціології, Михайло Грушевсь-кий виробляє власну наукову систему осмислення фольклору, розвиваючи далі основоположні принципи культурно-історичної школи. Частково ця система діє при оглядах народної творчості у багатотомній “Історії України-Руси” й широко та грунтовно застосована в томах і частинах “Історії української літератури”, присвячених фольклору, а також у монографії “Первісне громадянство: Генетична соціологія”, базованій на теорії співдії факторів - фізіологічного, економічного й психологічного. Поява “фольклористичних” томів “Історії української літератури” була прихильно зустрінута у рецензіях академіка В.Перегца та М.Марковсь-кого, а “Первісне громадянство” - М.Сумцова. З-посеред відгуків міжвоєнного періоду про “Історію української літератури” відзначається глибиною розуміння та висотою поцінування реферат Л.Білецького, прочитаний у Празі та опублікований у варшавській “Нашій культурі” (1935), а в післявоєнний час передмова Д.Чижевського до американського перевидання згаданого корпусу (1959), у якій він цей корпус зараховує до найкращих здобутків філологічної науки XX сторіччя, стримуючи свій звичайний скепсис до фольклору взагалі й до “панфольклоризму” М.Гру-шевського (вислів М.К.Наєнка). Київське перевидання цієї праці (1993) з винятково грунтовними примітками Л.Ф.Дуиаєвської та С.К.Росовець-кого, зі вступною статтею П.П.Кононенка, де чітко розставлені методо-

логічні акценти, знаменувало новий етап дослідження М.Грушевського-філологав Україні (праці Р.Гром’яка, М.Трофимука, М.Чорнопиского). У дисертації об’єктом аналізу стають перший і четвертий, а частково і другий томи цього корпусу та статті М.Грушевського про його поперед-ників-фольклористів.

Розгляд методологічних постулатів Грушевського-фольклориста здійснюється за такими моментами: 1) теоретичне осмислення вченим специфіки фольклору й генезису засад культурно-історичної школи й водночас обгрунтування своїх методологічних засад; 2) аналіз хроноло-гізаційних тенденцій М.Грушевського та його періодизації фольклору;

3) оцінка фольклористичних томів “Історії української літератури” як аргументованої спроби написання історії українського фольклору й постановки конструктивних проблем дальшого її вивчення. Загалом М.Гру-шевський накреслює унікальну панораму української народної творчості, потрактовану як історично складену систему у її паралельній еволюції з літературою, і при співдії обох категорій словесності. Погляд ученого на усні народні твори як на “фонограми одшедших поколінь”, упевненість у можливості відчитання закодованої у них історичної інформації зумовлює глибший, як у його попередників, зондаж у праісторичні пласти фольклору, причому хронологізаційною віхою є період розселення. Періодиза-ційна схема М.Грушевського розглядається у спеціальній таблиці на тлі спроб періодизації фольклору в І.Вагилевича, М.Костомарова, М.Драго-манова, Ф.Колесси. З часів перед розселенням і з доби розселення гіпотетично походить наша обрядова поезія, яка знаходить глибокий аналіз з точки зору її історичної інформативності, зокрема, як унікум світового фольклору й архів старожитностей потрактовано українське весілля. Сторожем традицій, консерватором форми, за М. Гру шевським, є ритм в обрядових ігрових піснях. Грунтовне обстеження княжого періоду дає дослідникові багатющий матеріал для широкого розгортання билинної проблеми і для доказової аргументації українського коріння жанру билини. Це стосується і духовного вірша. Слушним видається нам спостереження Л.Білецького, що соціологічна установка автора у вступі до його “Історії української літератури” в процесі самого аналізу явищ словесності під пресом принципу всесторонності компенсується увагою до питань мистецької форми. У дисертації показано М.Грушевського як дослідника ролі ритму у виникненні фольклору та в генезисі й розвитку віршових форм народних пісень, поетики фольклорної образності, що донесла “аромат творчості старої доби, яка відчувається в самій мові, в стилізації, манері”, як цінителя її “великої своєрідної краси”.

Взаємодію книжної та усної словесності розглядає М.Грушевський у

IV томі “Історії української літератури” як надзвичайно скомплікований

кровообіг, етапи якого такі:

1) образи, теми й форми фольклору переходили у книжну літературу, літературу освічених верств;

2) творчість “книжних верств” переходила в широкі верстви некнижної людності та поширювалась тут шляхом усної передачі;

3) повертаючись у народ, збагачена елементами книжними, така творчість входила ще раз у тісніше сполучення “зі старшими мотивами і темами, що розвинулися в усній словесності в попередній добі”17;

4) як результат такого затяжного перероблювання й комбінування виходило “щось нове третє в своїх сполученнях з матеріалом усним: заразом народним в обробленні і широко інтернаціональним в своїм складі”18.

У “Висновках” у формі підсумкових положень синтезовано результати дослідження. Розрізняємо загальноєвропейську теоретичну модель культурно-історичної школи, базовану на вченні І.Тена про детермінацію явищ словесності расою, середовищем і моментом, та її національні модифікації - українську, російську, віденську школу етнографії, паризьку -генетичної соціології. Генотип української культурно-історичної школи закладений раніше концепції І.Тена на основі просвітительського раціоналізму у працях М.Максимовича, О.Бодянського 20-х - 30-х рр. XIX ст. про зумовленість формування ментальності народу географічно-кліматичними та соціально-історичними умовами й у настанові цих учених на вивчення словесності в аспекті її національної самобутності, історизму, художності та зв’язку літератури з фольклором. Ці настанови реалізують і поглиблюють у своїх дослідженнях П.Куліш, М.Костомаров та ін. представники романтичної фази даної школи, а “позитивісти” М.Драго-манов, І.Фрапко, М.Грушевський та ін. розвивають їх далі, розробляючи, зокрема, не лише наукову категорію зв’язку, а й розвитку, удосконалюючи методологію аналізу фольклорного твору скрупульозними дослідженнями його'структури, генези, історичної та естетичної вартості, розглядаючи його на широкому культурологічному тлі. Вивчення спадщини адептів української культурно-історичної школи засвідчує їх особливу увагу до ментальності українців і зумовлену нею художню специфіку словесності (це питання оминали попередні дослідники цієї школи). Вони мали вагомі результати у дослідженні народнопісенної символіки й дали зразки аналізу фольклоризму літературного тексту. Науковий коментар концептуального характеру до унікальних видань фольклору, статті і моно-

,7Грушевський М. Історія української літератури: У 6т., 9 кн.- К.,1994.-Т. IV,- С.5.

!8Там само - С.8.

графії про нього аж до корпусу історії усної словесності па підставі теорії її хронологізації у паралельному розвитку з літературою становлять важливий здобуток української культурно-історичної ніколи. Вона піднесла ранг української філологічної науки і спрямувала її на національне відродження.

Основні положення дисертації внкладені у таких публікаціях:

1. Іван Франко і культурно-історична школа //Українське літературознавство." 1997.- Вин.62. - С.67-75.

2. Культурно-історична концепція фольклору в працях Михайла Дра-гоманова // Молода нація.- К.,1996,- Вип.2,- С.79-109.

3. Об’єкт дослідження - українська ментальність // Монастирський острів. Культурологічний журнал.- Дніпропетровськ, 1996.- №5.- С.137-156.

4. Фольклоризм Шевченка в концепції культурно-історичної школи // Тарас Шевченко і сучасність: Збірник матеріалів і тез міжнародної науково-теоретичної конференції.- Рівне, 1996.- С.25-30.

5. О.Потебня та І.Франко // Львівська потебніана: Матеріали наукових читань.- Львів, 1997,- С.55-60.

6. Пантелеймон Куліш як фольклорист культурно-історичної школи // Пантелеймон Куліш і сучасність: Матеріали Всеукраїнської наукової конференції, присвячені 175-річчю від дня народження письменника.

- Івано-Франківськ, 1994,- С.106-108.

7. Традиції культурно-історичної школи у науковім методі М.Гру-нгевського - фольклориста // Михайло Грушевський і Західна Україна: Доповіді і повідомлення наукової конференції,- Львів, 1995.- С.234-236.

8. Перший учений української наукової еліти та його маніфест культурно-історичної школи // Національна еліта та інтелектуальний потенціал України: Тези доповідей Міжнародної наукової конференціі'.-Львів, 1996.- С.240-241.

9. Ранні фольклористичні праці Михайла Драгоманова (Питання наукового методу) // Михайло Драгоманов: доба та ідеї: Матеріали Всеукраїнської наукової конференції, присвячені 100-річчю від дня смерті письменника.-Івано-Франківськ, 1996.- С.54-67.

10. Вивчення наукових фольклористичних та літературознавчих шкіл у вузах / / Сучасні проблеми вивчення фольклору та літератури у вищих та середніх навчальних закладах: Матеріали науково-практичної конференції.- Мелітополь - Київ, 1996.- С.20-21.

22

АННОТАЦИЯ

Гарасим Я.И. Культурно-историческая школа и истории украинской фольклористики. Рукопись. Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.07. - фольклористика. Львовский государственный университет им. И.Франко, Львов, 1997.

Исследование посвящается изучению методологической доктрины украинской культурно-исторической школы на основании анализа фольклористического наследия ее адептов. Прослежинаютъся два этапа эволюции этой школы - романтический (главные представители М.Максимович, О.Бодянский, П.Кулиш, Н.Костомаров и др) и позитивистический (в значительной части своих трудов ло фольклору М. Драгоманов, И.Франко, М.Грушевский и др.)

SUMMARY

Harasym Ya. I. Cultural - Historical school in the History of the Ukrainian folkloristics. Dissertation for the candidates degree in philology. Speciality 10.01.07 - folkloristics. Lviv Ivan Franko State University, Lviv, 1997. ’

The Dissertation is devoted to the study of the Ukrainian cultural historical school’s methodological doctrine on the basis of its adepts heritage analisis. It traces two stages of the school’s evolution, (a) romantic (main representatives M.Maksymovich, O. Bodyaaski, P. Kulish, M. Kostomarov et al) and (b) positivistic (in a considerable part of their works on folkloristics M.Dragomanov, I.Franko, M. Hrushevskv et al.)

Ключові слова: методологія, культурно-історична школа, раса, середовище, момент, історизм, національна самобутність, фольклоризм, поетика.