автореферат диссертации по филологии, специальность ВАК РФ 10.02.01
диссертация на тему: Лингво-текстологический анализ Учительных Евангелий второй половины XVI—XVII вв.

Полный текст автореферата диссертации по теме "Лингво-текстологический анализ Учительных Евангелий второй половины XVI—XVII вв."

ЛЬВІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМ. І. ФРАНКА

Чуба Г алина Вікторівна

РГБ ОД

/ б та ї

УДК 808.3-02+801.53

ЛШГВО-ТЕКСТОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ УЧИТЕЛЬНИХ ЄВАНГЕЛІЙ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХУІ-ХУІІ ст.

Спеціальність: 10.02.01 —українська мова

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

ЛЬВІВ — 1998

Роботу виконано на кафедрі української мови Львівського державного університету ім. І. Франка.

Науковий керівник доктор філологічних наук, професор

Полюга Лев Михайлович,

Інститут українознавства

ім. І. Крип’якевича НАН України,

провідний науковий співробітник.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук,

член-кореспондент НАН України, професор

Німчук Василь Васильович,

Інститут української мови НАН України, завідувач відділу історії та граматики української мови;

кандидат філологічних наук Купчинський Олег Антонович,

Наукове Товариство ім. Шевченка, науковий секретар.

Провідна установа Рівненський державний педагогічний

інститут,

кафедра української мови, м. Рівне.

Захист відбудеться 1998 року о /¿? годині на

засіданні спеціалізованої вченої ради Д. 3.5.051.06 у Львівському державному університеті ім. І. Франка за адресою: 290602 м. Львів, вул. Університетська, 1.

З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці Львівського державного університету ім. І Франка (290005 м. Львів., вул. Драгоманова, 5).

Автореферат розісланий 1998 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради ¿£3

кандидат філологічних наук __ТерлакЗ. М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Вивчення рукописної спадщини належить до актуальних завдань сучасного українського мовознавства. Важливого значення набуває аналіз пам’яток у загальному контексті розвитку писемності з урахуванням особливостей національно-історичного та культур но-духовного розвитку суспільства. З таких позицій кожний рукописний список стає виявом мовної ситуації конкретного історичного періоду, невід’ємною ланкою у розвитку української літературної мови.

Формування української літературної мови у другій половині

XVI — першій половині XVII ст. яскраво відображене в Учительних Євангеліях (далі УЄ). їх створювали і переписували т. зв. книжною писемною мовою з широким використанням живомовних елементів. Велика кількість збережених рукописних списків УЄ дозволяє розглядати ці пам’ятки як вагомий чинник становлення української літературної мови на народнорозмовній основі, а особливості їх мовної характеристики — як відображення загальних тенденцій цього процесу.

Рукописні копії та друковані видання УЄ не один раз були предметом вивчення мовознавців. Дослідники кінця XIX — початку XX ст. (Ю. Тиховський, І. Франко, В. Перетц, О. Петров, Ю. Яворський, І. Панькевич, І. Огієнко) вказували, що їхні тексти містять багатий матеріал для історії української літератури і мови, підкреслювали “важність докладного простудіювання всіх УЄ як друкованих, так і писаних” (І. Франко). А. Мартель та Я. Янув справедливо пов’язували популярність учительно-проповідницької літератури у другій половині XVI ст. із відображенням тогочасних західноєвропейських культурних тенденцій.

Різноаспектному вивченню УЄ присвячено праці сучасних лінгвістів, зокрема О. Горбача, У. Добосевич, У. Єдлінської, М. Кочіша, І. Чепіги. Мовні факти з текстів рукописних і друкованих УЄ використали як ілюстративний матеріал до своїх праць С. Бевзенко, М. Керницький, Л. Полюга, С. Самійленко, автори колективної праці “Історія української мови. Лексика і фразеологія”, укладачі “Словника української мови XVI — другої половини

XVII ст.”. Однак дослідження УЄ досі мало спорадичний характер, оскільки стосувалося лише окремих їх рукописних списків.

Актуальність теми продиктована необхідністю розглянути УЄ як комплексне цілісне явище, що було випродуковане історико-культурною ситуацією пізнього українського середньовіччя і відіграло особливу роль в історії української літературної мови.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації пов’язана із дослідженнями, які проводять на кафедрі української мови Львівського держав ного університету ім. І. Франка в рамках програми вивчення писемних пам’яток для глибшого розкриття історії української мови та історії української літературної мови.

Метою роботи є багатоаспектне лінгвістичне вивчення списків УЄ, проведене на основі комплексного історико-літературного та текстологічного дослідження цих пам’яток. Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:

1. Прослідкувати поширення УЄ в українській писемності та формування традиції екзегемно-гомілійної літератури в межах проповідницького жанру, з’ясувати особливості мови їх викладу.

2. Скласти найповніший реєстр списків УЄ, починаючи з другої половини XVI ст., охарактеризувати їх основні палеографічні параметри,

3. На основі текстологічного та мовного аналізу виділити редакції УЄ, з’ясувати можливі джерела текстів повчань, визначити час і місце створення пам’яток.

4. Вказати характерні риси мовностилістичної організації текстів, спільні для проповідей різних редакцій УЄ, та вичленувати стилетворчі компоненти, властиві окремим із них.

5. Проаналізувати мову базових списків кожної редакції УЄ на графіко-орфографічному, фонетико-орфографічному та морфологічному рівнях, визначити основні тенденції формування української літературної мови в писемних пам’ятках проповідницького змісту.

6. Виявити вузькодіалектні явища, властиві тим територіям, на яких виникли досліджувані тексти.

7. Розглянути УЄ у контексті мовної ситуації другої половини XVI ст., зокрема в порівнянні з писемними пам’ятками ділового та богослужбового характеру.

Джерела роботи. Джерелами роботи стали 62 списки УЄ з бібліотечних колекцій Києва і Львова, а саме: Інституту рукописів Національної бібліотеки України ім.В.Вернадського (7 списків), відділу рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України (26 списків), відділу рукописних, стародрукованих і рідкісних книг Наукової бібліотеки Львівського державного університету ім. І. Франка (1 список), відділу рукописів і стародруків Національного музею у Львові (23 списки), Львівського державного історичного музею (3 списки). Описи цих пам’яток містить Додаток А. У дослідженні використано також відомості про інші рукописні копії УЄ, зокрема ті, які зберігаються поза межами України. Загальна кількість проаналізованих джерел — 93.

з

Методи дослідження. Для розв’язання поставлених завдань застосовано методи текстологічного зіставлення, типологічного аналізу, описовий метод з елементами порівняльно-історичного.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що:

1) це перша спроба лінгвістичного дослідження УЄ як окремої градиції проповідницького жанру давньої української літератури;

2) виявлено редакції текстів УЄ, визначено час і місце їх створення.

Практичне значення одержаних результатів. Результати дослідження дають додаткові відомості про формування української літературної мови у другій половині XVI — першій половині XVII ст. Запропоновану у роботі методику можна застосувати для вивчення ще не виявлених списків УЄ, а також інших типологічно споріднених пам’яток писемності. Зібраний матеріал і теоретичні узагальнення будуть корисними у практиці вищих навчальних закладів для створення відповідних курсів і спецкурсів з історії української мови, історії української літературної мови, історичної діалектології, палеографії, текстології, а також для написання наукових праць із історії міжмовних і міжлітературних зв’язків, історії українського народу та його духовної культури.

Особистий внесок здобувача. Усі результати дисертантка одержала самостійно. Праць, написаних у співавторстві, немає.

Апробація результатів дисертації. Результати дослідження обговорені на наукових семінарах та засіданнях кафедри української мови Львівського державного університету ім. І.Франка (1994 — 1998). З тематики дисертації виголошено доповіді на чотирьох міжнародних (Познань, 1995; Київ, 1996, 1998; Львів, 1996) та двох всеукраїнських конференціях (Київ, 1995; Львів, 1995), на засіданні Міжнародного круглого столу “Історія релігій в Україні” (Львів, 1996) та регіональних читаннях “Актуальні проблеми сучасного мовознавства” (Львів, 1997).

Публікації. Основні положення дисертації викладено у восьми публікаціях загальним обсягом 1,8 арк. Серед них сім статей і тези.

Обсяг і структура роботи. Робота складається зі вступу, переліку умовних скорочень, трьох розділів, висновків (169 с.), списку використаної літератури (15 с., 180 позицій), двох додатків (64 с.). Загальний обсяг роботи — 250 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У “Вступі” обґрунтовано актуальність теми дисертації, зазначено зв’язок теми дослідження з науковою проблематикою установи, в якій виконана робота, сформульовано мету та завдання дослідження, схарактеризовано /джерела фактичного матеріалу і методи їх опрацювання, визначено новизну роботи, окреслено теоретичну і практичну цінність одержаних результатів, форми їх апробації, зазначено кількість публікацій, які відображають основні результати дисертаційного дослідження.

Перший розділ “Екзегемно-гомілійні редакції Євангелія у становленні української літературної мови” складається з чотирьох підрозділів і присвячений питанням походження та розвитку учительних редакцій Євангелія в українській літературі. Увага зосереджена на періоді другої половини XVI — першої половини XVII сг., коли тексти УЄ набули особливої популярності і поширення.

У першому підрозділі, що має назву “Екзегемно-гомілійні редакції Євангелія до XVI ст. церковнослов’янською мовою’’ зроблено огляд найдавніших пам’яток цього жанру в українській книжності — УЄ Костянтина Болгарського, Тлумачного Євангелія Феофілакта Болгарського, УЄ Іоана IX Агапіта. Перекладний характер цих текстів зумовив те, що переписували їх тільки церковнослов’янською мовою.

У другому підрозділі “УЄ другої половини XVI ст. та проблеми мови їх викладу” з’ясовано причини, які призвели до нового розвитку учительно-проповідницької літератури в другій половині XVI — першій половині XVII ст. Його зумовили глибинні перетворення у сфері ідеології та культури, що сприяли запровадженню в богослужбову практику народнорозмовної мови. Тоді ж виникла потреба і в доступній для розуміння проповіді. Тому в середовищі української освіченої еліти відновилося зацікавлення учительними пам’ятками попередніх століть. 1569 р. здійснено перше видання УЄ Іоана IX Агапіта (тзв. УЄ Каллісти), яке протягом майже півстоліття витримало сім перевидань. У цей час виникли також нові оригінальні проповідницькі твори, написані книжною писемною мовою з широким використанням народнорозмовних форм.

Проблемі розрізнення УЄ присвячено третій підрозділ “Диференціація УЄ і загальна характеристика виділених груп”. Відсутність такої диференціації спричиняла розбіжності у поглядах дослідників на походження УЄ. Наприклад, М.Дмитрієв уважав УЄ другої половини XVI ст. найяскравішим відображенням тієї течії української Реформації, що була спрямована на відродження

православної віри — “православного оновництва”1. І.Франко, навпаки, популярність УЄ пов’язував із поширенням західноєвропейських реформаційних ідей і визнавав за ними “першість у справі перекладу Святого Письма народньою мовою“2. Конкретизація типу пам’яток знімає суперечність між цими твердженнями.

У роботі пропонуємо схему розвитку традиції екзегемно-гомілійної літератури в українській писемності, виділяємо її етапи (XI ст. — кінець XIV ст. або по чаток XV ст. — друга половина

XVI ст.), а також уводимо диференціацію списків другої половини

XVI ст. на УЄ традиційні та УЄ нового типу.

УЄ традиційні — копії УЄ Іоана IX Агапіта і Тлумачного Євангелія Феофілакта Болгарського. Відновлення їхньої популярності відобразило ретроградну течію української Реформації, пов’язану з відродженням православ’я та його літературних надбань. Саме ці пам’ятки мав на увазі М.Дмигрієв. Характерною ознакою УЄ традиційних було те, що їх продовжували переписувати і друкувати церковнослов’янською мовою. Особливе значення для формування літературної мови мали редакції 1616 р. М.Смотрицького і 1637 р. П. Могили — українські варіанти поширеної перекладної пам’ятки.

УЄ нового типу — збірники, які лише формально пов’язані з попередньою екзегемно-гомілійного традицією. Це нові оригінальні, хоча переважно анонімні твори, що виникли в другій половині XVI — першій половині XVII ст. за старою назвою і звиклою структурою. їх появу зумовив другий напрям української Реформації, що висунув нові вимоги до проповідницької прози. УЄ нового типу відіграли особливу роль у формуванні літературної мови на народнорозмовній основі, оскільки їхньою характерною ознакою було широке використання і в текстах проповідей, і в євангельських уривках елементів живої народної мови.

Запропоновану у роботі диференціацію зіставлено з класифікацією УЄ другої половини XVI ст. Я. Янува.

Четвертий підрозділ “Джерела роботи та їх палеографічні особливості” містить характеристику джерел фактичного матеріалу. По суті, це найповніший на сьогодні реєстр списків УЄ, починаючи з другої половини XVI ст., що налічує 93 позиції. Досі було відомо лише п’ятдесят рукописних копій УЄ. Шілеографія більшості опрацьованих

1 Дмитриев М.В. “Евангелие Учительное” как памятник религиозно-философскои мысли восточнославянского средневековья II Отечественная философская мысль XI -— XVII вв. и греческая культура.— К.: Наук, лумка, 1991.— С.236.

2 Франко I. Карпаторуське письменство XVII — XVIIIВЖ1В // ЗНТШ.— 1900.— XXXVII,—С. 16.

пам’яток представляє галицьку школу книгописання і не виходить за межі типової для книг неканонічного змісту.

Розділ завершують деякі статистичні підрахунки та короткі висновки.

Другий розділ роботи “Текстологічна класифікація УЄ та мовностилістичні особливості редакцій” складається з трьох підрозділів. У першому з них описано методику виділення редакцій, що ґрунтується на основних прийомах текстологічного дослідження, але враховує також особливості конкретних пам’яток. Вихідними засадами класифікації були такі: і) між списками УЄ існує текстова спорідненість, що виявляється у тотожному або дуже подібному складі читань та їх послідовності у збірнику; 2) група текстово і структурно споріднених списків становить окрему редакцію пам’ятки; розрізнення редакцій засвідчує 3) існування колись спільного протооригіналу і 4) автора для кожної з них.

На основі запропонованої методики виділено чотири редакції УЄ: сяноцьку (11 списків), жидачівську (5 списків), перемишльську (6 списків) і середньоподільську (4 списіси). Аналіз кожної з них здійснено у відповідних пунктах підрозділу за такими параметрами:

•відтворено вірогідний склад читань протооригіналу кожної редакції. Підготовчі етапи текстологічного зіставлення (Зведені таблиці) та тексти подано у Додатку Б;

•вказано структурно-композиційні особливості копій;

•з’ясовано основні джерела текстів проповідей. Найчастіше укладачі УЄ цитували аналогічні західноєвропейські збірники, наприклад, “Розіуііа” М.Рея, та перекладні пам’ятки попередніх століть, зокрема УЄ Іоана IX Агапіта;

•за записами переписувачів та даними філігранологічного аналізу визначено час створення редакцій УЄ. Найбільш ймовірно, це були 70-і роки XVI ст., коли проповідницькі твори користувалися особливою популярністю в усій Західній Європі;

•покрайні записи дали змогу локалізувати місце створення пам’яток. Сяноцька, жидачівська та перемишльська редакцій УЄ, ймовірно, виникли на території Галичини, середньоподільська — на Поділлі, проте їхні тексти були відомі в різних регіонах України.

У пункті "Інші редакції УЄ" вказано, що різноманіття проповідницької літератури другої половини XVI ст. не вичерпується чотирма визначеними групами. Однак інші тексти представлені поодинокими списками і тому в роботі їх не аналізуємо.

Третій підрозділ присвячено мовностилістичним особливостям виділених груп УЄ. їх укладачі брали за зразок аналогічні пам’ятки попередніх століть, тому тексти різних редакцій композиційно і стилістично дуже подібні. Проповіді мали чітку структуру, яка

передбачала вступ, головну частину (зміст) і закінчення. Особливістю сяноцької і перемишльської редакцій є однакові початки більшості повчань, своєрідні зачини. Зокрема проповіді сяноцької редакції УЄ найчастіше починаються словами:

Тдд €у(г)ліа стад нїгЬшнаа черє(з) прн(т)чж сію

єг(г)лькоую ндмк ддє(т) знати;

Тдд єг(г)лід стдд нн'кшнАА ддє(т) нд(л\) ЗНАТИ W прншєствін снд вжід.

Зачином до проповідей перемишльської редакції УЄ переважно є слова:

СЛЬІШДЛИ есте нднл\и(л)ш1н Хр(с)тілн6 СТО*1 6г(г)лІИ

прислоухлитєсА(ж) вьіклддоу Дховндго;

Слмшдлн єстє нанлун(л)шіи Кр(с)тІДНЄ ЧИТАНА И ОПОВІДАНА и(з) стого ev(r)\U.

Однакові або подібні зачини повчань однієї редакції УЄ виконують важливу композиційну функцію, є своєрідною

диференційною ознакою, що допомагає у вирізненні її з-поміж інших текстів.

Серед мовностилістичних рис, властивих усім редакціям УЄ, найхарактернішими є: а) переважно прикінцева позиція присудка або інфінітива, що входить до його складу: хс живот нд(м) в'йчнін ДАрОВд(л) (1.6, 37), КОТОрЬІІІ ХОТАТЬ НСТНННОЄ СЛОВО КЖІЄ НЗНИЦ1ИТИ (1.9, 133), сен нєдоу(г) нд жєноу C¡¡ здвнстн дідво(л)скои прил^чи(в) (1.24, 120), сл’Ьпцеве имене(м) сн(л\) мовили (ІІ.2, 153 зв); б) постпозитивна позиція означення: прє(д) онол стрдстіж

нєлицєл\'Ьрною (1.6, 2), тм(х) оучитєлєн фдлшивьіхь (1.9, 133), по(д)нєслнса нд плд(ч) лю(д)скііі (1.24, 104 зв), ДВЬІСЬ СЛЬІШДЛН дєкрє(т) оулшльньі(н) (ІІ.2, 154 зв); в) однорідні члени речення, часто побудовані на висхідній або низхідній семантиці, що сприяє наростанню емоційного напруження всього висловлювання: и(ж) вн сач члкь овлоуднль н оупдль, оу гаком rp'fe(x) з нєобачєнід своєго н(ж) скоро са о^знде(т) н покде(т) и приБ'Ьгн'Ь(т) кт> ¿томоу л^\(с)рділ єго (1.6, 39), дле еціе кь тол\л дрєшь и лжпншь. лдкомє зкирдшь (1.9, 138), Прото ХС допоуцідєть нд члкл кєликкіи втнеш скрики К'Ьдьі фрдслнки напасти (II.2, 145 зв); г) відокремлені конструкції, які містять пояснення окремих уривків євангельського тексту і приєднуються до попереднього викладу за допомогою слів тое(ст), рідше або, албо: іаки(л\) є(с) зльі(л\) пов,ктро(л\) тоє(ст) rp'fexo('w) тажкн(м) здрджен (1.6, 12), и подде(т) нд(л\) вс,Ь(л\) здровно єдинь. до(л\) КО

МЄШКАНЮ тоє(ст) всєлє(н)н0ую ВСЮ (1.24, 95), ХОТАМИ еи ЗЛІЧИТИ тоє(ст) гр^хл збавити (ІІ.2, 102 зв), *гь(и) велікіи пожнто(к) АБО докрод'Ьистко чини(т) (1.9, 21); ґ) звертання, виражені іменниками у кличному відмінку однини і множини, переважно ускладнені означеннями: помани «їлче дла чого та гь кт» сьтвори(л) (1.6, 1), w ТОЖЬ ЄСТ6 СЛЫШАЛИ МОИ нднми(л)шіи Хр(с)т'лнЄ (1.9, 21 зв), прото НАНМи(л)шАА ЕрДТА ВННЄН КАЖДЫМ З На(с) СТАрАТИСА (II.2, 62 Зв); д) односкладні означено-особові конструкції, що мають спонукальне та закличне значення і вживаються у настановах до читачів: а та(к) ПАМАТАИМО НА то(т) ОСТАТО(ч)нЫИ d СТрАШНЫИ Сж(д) БЖІИ (1.6, 2зв)

пріимємо за гр'Ьхы наші: пок^тоу (1.9, 45), Удалаимыса

немилосє(р)дід К'ЬГАНМЫ ЛИХВЫ и възлюни(м) ЧЛКИ А не сревро (1.24, 95), ВЫХВАЛАИМЫ его стой л\л(с)ти ИЛ\А (ІІ.2, 113).

У проповідях широко використано також цитати з канонічної та патристичної літератури, що творять вагоме богословське підґрунтя текстів. Динамізації мовлення сприяють вигуки, які найчастіше вживаються у повчаннях середньоподільської редакції УЄ.

Невід’ємною ознакою всіх редакцій УЄ був образний та емоційний виклад, що виявлявся у вживанні: а) епітетів, частину з яких можна вважати постійними: освободи (л) © проклАТСтвл в*6чнаго (1.6, 16), ЗАСЛ’кпЛЄНИ БЫЛИ ОЧИМА СрТ>ДЄЧНЬІМІ1 (1.9, 90зв), ВЗАЛО K'fepOY твръдоую (1.24, 101); б) порівнянь книжного і народного походженя: ндгле пріидеть іако гро(л\) ( 1.6, 2зв), ходить іако лев рыкдющи (1.9, 80зв), воудемо x®A,tTI1 ГДКСі влоудныи снь (1.24, 125зв), стдноу(л) в посрє(д)коу всЬхь гакі* слнце нд rib'fe (ІІ.2, 81); в) повторів — нагромадження елементів одного мовного рівня: и познали и(ж) зле о ни(х) и ПОЗНАЛИ rp’fc(x) и познали оупАДо(к) СВОИ И ПОЗНАЛИ см(р)тность (1.6, 9), іакоє веселіє ілкіи пожитокь виросль ндмь (1.9, 36), МИЛОВАЛИ его 30 всей ДШ’Ь своей и кс*к(м) оул\кісло(м) üi всего ср(д)цл свого и силы своей (ІІ.2, 132зв); г)риторичних запитань, які є засобом активізації уваги читачів: komV єси винень болшє служити ци гоу Ци МАМОНИ (1.6, 77зв), АЛЬ ЦИ МЛТВЫ їдкій оум'бемо А ци в на(с) набожєнство іако е (1.9, 80), алє єсли(ж) соль злсмерди(т)сА чи(м) же имає(м) иіСОЛИТИСА (1.24. J21), w(x) БЄ чо(м) же ЛІА НА єдинсі(м) не постави(ш) (ІІ.2, 95зв); ґ) протиставлень, побудованих на використанні антонімічних пар: болшє ннцш(х) шло за хо(м) а мало богатьі(х) (1.6, 74), в*ь оуст’Ьхь твои(х) лллтва а в*ь с(р)дцн ткое(м) хитрость (1.9, 80), мовити соло(д)комоу горкоє А горкомоу соло(д)коє (1.24,120зв).

Серед стилістичних прийомів, характерних для окремих редакцій УЄ, — замовчування-, постимо тмжь коли сдмн хоціємо л ста южк шкода заповііддтн (1.9, 96зв) — та еліпсис: на оутрешо віють оу звони а мьі в тоть чд(с) на иншоую стороноу ювєрнємо оми к счгЬне А

ср(д)цє ІСЬ ЗЛОСТИ А К-Ь СЛОуЖБ'Ь БЖІН ЗКОНАТЬ А МКІ НА Тр*ЬГЬ ИДЄМО

(1.9, І70зв) — у тексті сяноцької редакції.

Третій розділ роботи “Мона УЄ нового типу (орфографія, фонетика, морфологія)” присвячений характеристиці основних графіко-орфографічних, фонетико-орфографічних та морфологічних особливостей базових списків жидачівської, сяноцької та перемишльської редакцій УЄ. Вони були створені та побутували на сусідніх територіях, тому містять низку спільних мовних явищ.

У підрозділі "Особливості графіко-орфографічної системи” зазначено, що в основних своїх рисах вона не вирізняється з-поміж інших писемних пам’яток неканснічного характеру, створених у другій половині XVI ст. Орфографія УЄ яскраво відобразила непослідовність українських книжників, що виявлялася, з одного боку,у прагненні дотримуватися церковнослов’янських норм написання, а з другого, — у намаганні їх спростити і наблизити до фонетичної системи української мови. У правописі УЄ відчутним є вплив реформ Євфимія Тирновського, що виявився: а) у вживанні а для передачі голосного [а] після попереднього м’якого приголосного та ж для звукосполучення [йу]: износнлиса, кламца, покорож, твож; б) у написанні г та ь у кінцевій позиції в слові: вь — вт», ддрт»; в) у використанні буквосполучень ¡п», лт> на місці колишніх складотворчих: гр’ьдость, пр’кшєє, пл'книтн; г) у передачі

звукосполученя [йа] буквою а у формах на зразок в писанках^,

СТОАТИ, КНИЖНАА, СТАД.

Серед основних графіко-орфографічних особливостей аналізованих списків для передачі голосних звуків зазначимо такі: а) звук [і] передавали літерами и (переважно на початку слова), і (перед голосними та [й]), *Ь: нншін, иовь, цр(с)твіє, (5пов*кдити, лгдр'Ь; б) звук [о] передавали літерами ш (переважно на початку слова), о, зрідка також т>: иіньїн, и>поустнти, Сліов’Ьдлтн, вт»дд; в) звук [у] передавали диграфом оу (завжди на початку слова, а також в інших випадках), літерою Ь', зрідка також ж: оуждс, вєчєроу — вечері, ндоукА — на^ка, ласкж. Літери а та гд вживали за такими правилами: першу на позначення [а] після м’яких приголосних, другу для звукосполучення [йа]: дла, прннАТи, зрлдливдга, гармо, хоча

трапляються і непослідовні написання: ако— іако, вжіа — вжііа.

Серед графічних засобів передачі приголосних звуків вирізняється: а) переважне вживання з, кс, пс замість відповідно 5, §, ^ (звездд, дрн^йксАТк, пслломь); (5) позначення звука [ф] здебільшого буквою ф (фоундомєнть, фрдсоунки); в) передача приголосного [й] тільки через н (вєлнкин, доврод'Ьиство); г) позначення звука [ґ] літерою к (ккдлтовь) або диграфом кг (фикгжрд).

Іноді переписувачі дотримувались певних правил написання окремих літер. Наприклад, у списках жидачівської редакції УЄ літера ы послідовно виступає після г, к, х: выстоупкы, гргкхы, многыи. В інших випадках вживаня ы — и не унормоване: замыкало — замикало, поставлены — ндполнени. Ця орфографічна риса, очевидно, відображає специфічну вимову голосного [и] в позиції після горлового та задньоязикових приг олосних.

Підрозділ "Відображення фонетичних явищ української мови в текстах УЄ” присвячено аналізові фонетико-орфографічних особливостей пам’яток. Засвідчені у них мовні факти відбивають загальноукраїнські, говіркові південно-західні, а також вузькодіалектні (переважно бойкіїзські та лемківські) фонетичні риси. Серед них найхарактернішими у системі вокалізму є такі: а) повноголосся: голосом (1.6, 13), коротко (1.9, 153зв), голод (ІІ.2, 9); б) перехід в и: поендллк (1.9, 4), ироцвитАЖТ (ІІ.2, 77), — рідше в є: телесное (1.6, 8), на грешны(х) (1.9, 9 зв); в) рефлексація давніх о,е в нових закритих складах в [і]: в посланій свок(м) (1.6, 9), в ст^и горНЬ (1.9, 39),— а також в [у]: вечерь (1.6, 79), покЛі (71—72), к немочи иийЛі (II.2, 95зв),— рідше в [и] та [е]: не ты(м)то (1.6, 5), в тьшто росгірдв-Ь (1.9, 143), тьілко (ІІ.2, 1), тєлко (бзв); г) перехід [ы] в [и]: гр*Ьхы (1.9, 19) — гр'Ьх« (ІЗзв), лицеміри (14 зв), над снротдми (140зв); г) збереження початкового є в словах єдьін та похідних від нього: єдно стрд(х) (1.6, 119), едын из оучнкы (1.9, ЗО), єднндго оцл (ІІ.2, 14); д) перехід е в о після шиплячих: жоны (1.6, 8зв), иг чо(м) (1.9, 26), нд чол*Ь (II.2, 41 зв); е) занепад і на початку слова: звдвитель (1.6, 56), з'Ьидндль. (1.9, 42зв), зл-Ьчнлсл (ІІ.2, 95зв); є) зміна [а] на [е] після м’яких приголосних (у текстах жидачівської редакції УЄ): вшелекыи (1.6, 112зв), выкЬ’пл'кючи (Ізв), шіжата (27); ж) уподібнення [о] до [у]: не оумєрлд спить (1.6, 134), оу лоуд*Ь (1.9, 138зв) — та [е] до [и] у ненаголошеній позиції: выличдтн (1.6, 26), иднде(т) (1.9,8).

У системі консонантизму тексти УЄ засвідчили: а) перехід *су відповідно у [ч], [ж]: холождє(т) (1.6, 51зв), п'йчь (76), вырлжд(в)

и

(1.9, 137), немочь (18зв), раж# ти (ІІ.2, 72); б) збереження звукосполучень гы, кы, хы (у текстах жидачівської редакції): кєлнша, слоугы, газыкы (1.6, 109зв); в) депалаталізацію шиплячих: нє здтрдчоуитє (1.6, ЗО), чдшоу (1.9, 137), чоумнкі^ь (129зв),— та [р]: кры(к) (1.6, 145зв), дни ороуть (1.9, 81), рдтоуи (П.2, 164); г) палаталізацію африкати [ц]: на кснціо (1.6, 143зв), м'Ьсца (1.9, Ібзв), на л'квнцю (П.2, 42); д) чергування у — в та в — у: вмєрь (1.6, 19) — оумертн (138), оустдкнчне — встдвнчне (1.9, 8зв), оувогьш — ВБ0ГЫИ (П.2,132).

Серед вузькодіалектних рис, представлених лише у текстах окремих редакцій: а) зміна х на г (у текстах жидачівської редакції УЄ): нєгдн са не веселить ср(д)цє твоє (1.9, 129); б) метатеза давніх ’’Чъл, ♦ti.lt у нововідкритих складах (у текстах перемишльської редакції УЄ): до кнрвдвого потоу (II.2, 159зв), кирннцА (102), тьг(р)вогд (107зв), кого кє(л)нлт (89а).

Досліджувані пам’ятки засвідчили також явища спрощення в групах приголосних (три прдзникн (1.6, 5), оузрлть (1.9, 91), милоснико(в) (ІІ.2, 126зв), асиміляції (вьішшєго (1.6, 24), не кроухою (1.9, 2), роспрдвоу (Н.2, ізв) та дисиміляції (къто — Xті5)- Аналогічні фонетичні явища представлені, щоправда, різною мірою у текстах ділової писемності та богослужбових творах другої половини XVI ст. Характерні вони і для сучасних карпатських говорів.

Мета підрозділу "Специфіка морфологічної системи” — виявити особливості словозміни різних частин мови у текстах досліджуваних пам’яток і на їх основі зробити узагальнення про формування української літературної мови у другій половині XVI — першій половині XVII ст.

Характерними рисами системи словозміни іменників (пункт 3.3.1) с: а) закінчення -у у родовому відмінку однини іменників чоловічого роду на позначення абстрактних понять: Шддлєнь СЗ гн'Ьвй’ (1.6, Пзв), из докодоу (1.9, 12), в час соудж вжіл (11.2, 66),— хоча зрідка трапляються і паралельні форми із закінченнями -л та -у:

Бл(с)вбННЫ СТАДА ДОБЫТКА ТВОбГО — И ВС6 СТАДА ДОБЫТК# ТВОЄГО

(1.6, 78зв); б) закінчень -ови, -єви у давальному відмінку однини іменників чоловічого роду (і в назвах істот, і в назвах неістот): да(л) господдреви (1.6, ІЗзв), поважте пєтровн (1.9, 42), роекдзовдл тнмотЄгЄєви (II.2, 89зв), хто слоужить олтдревн (1.6, 25), домови своємоу с'ЬБирде(т) (П.2, 28зв); в) широке використання вокативних

форм: іоснфє (1.6, ПЗзв), плне лютре (1.9, 44), црю (ІІ.2, 68зв); г) паралельні форми називного відмінка множини іменників чоловічого роду на -і,-и (сиділи тьі(ж) там некоторым кннжиици (1.6, 10), гр’Ьшиици такожь минать (1.9, 141зв), здкрыж(т)сл гр-кси (ІІ.2, 15), -н, -ы (пошли слсугы оный на рлспЬ'тід (1.6, 110), не Є ТАКІМ ико нншін члки (1.9, 1), праведники живи вждоу(т) (ІІ.2, 62зв), -оке, -е-вє (оный ЖИДОВЄ перешли (1.6, 13), УКЛАДАЮТЬ кролєвє (1.9, 32зв), выли посрєдниковє (11.2,88); ґ) закінчення -оук*ь у родовому відмінку множини іменників чоловічого роду (у тексті перемишльської редакції УЄ): на свідоцтво ты(х) зндкоукь (ІІ.2, 157зв), вез жддны(х) оу'шнкж(в) (бзв); д) закінчення -ы в орудному відмінку множини іменників чоловічого роду: ОТЛГЧЄНЬІ есмо Гр'Ьх^1 МНОГИМИ (1.6, ІЗзв), свідчить тымн словы (1.9, 8зв), межи нашими хр(с)тілньі (ІІ.2, 27); е) збереження давніх форм родового відмінка однини іменників жіночого роду колишніх и-основ: С5 крт^ке прпчдфде(м)сА (1.6, 1 1 1), А ліоекє кымь не млль (1.9, 173), СЗ ц(р)кве (ІІ.2, 96); є) форми місцевого відмінка множини іменників середнього роду на -’Ьх'Ьі -єх^: V« доврыхт» дгЬлгЬ(х) (1.6, 143), къ с(р)дцє(х) скои(х) (1.9, 17зв), в ты(х) слок'Ь(х) (И.2, 15зв).

У системі прикметникової словозміни (пункт 3.3.2) тексти УЄ зафіксували: а) звуження функціонального навантаження нечленних прикметників, що виявилось у вживанні їх переважно у ролі іменної частини присудка: и(ж) вы єсмо здвж(д)ы готовы выли (1.6, 2зв), который вы (л) вдрзо келикь (ІІ.2, 92зв); б) уживання нестягнених форм прикметників та прикметникових займенників у називному відмінку однини жіночого та середнього родів: выла овчаа коупель (1.6, 50зв), ре(ч) его стал л\л(с)ть (1.9, 18), лихое съБрднне зло є (И.2, 28зв); в) закінчення -ого у родовому відмінку однини прикметників чоловічого роду: лмє(т) до глухого (1.6, 17), до домоу гостинного (1.9, 170), до сна своего дхо(м) зачатого (ІІ.2, 41); г) утворення ступенів порівняння прикметників за допомогою префіксів НАИ-, рідше на-: на НАикьішшєє м'Ьсцє (1.9, 2зв), наими(л)шіи ХР(с)тІАНЄ (И.2, 135), НАМй'др'ЬіШИМИ доводы своими (1.6,71зв).

Системі словозміни займенників (пункт 3.3.3) властиві такі риси: а) паралельне вживання неповних енклітичних та повних наголошених форм давального, місцевого та знахідного відмінків однини особових займенників першої та другої особи: приведите ми ж (1.6, 25зв) — ми'Ь есте о учинили (7), иднде(т) ти твоє закьітноє

фрдсовдние (1.9, 81зв) — кт>здд(с) тов*к іав'Ь (ІІ.2, 28зв), огорне(т) теве (1.6, 5зв) — ГОкоди(т) та Сі законі (1.6, 59); б) паралельні форми з о та є давального і місцевого відмінків однини особового займенника другої особи та зворотного займенника: повджныи тов'Ь Р'Ьчн ок'Ьцлє(т) (1.6, Ізв) — въздд(с) ток*Ь гав-Ь (ІІ.2, 28зв), тръпншк на сев'і — на маючи на сов'Ь (1.9, 132зв); в) форми знахідного відмінка однини особового займенника третьої особи жіночого роду № у безприйменникових конструкціях: НАЗЫВАЛИ ю окчєж к^пєлію (1.9, 52), — та ню у прийменникових: всадили его нд ню (1.9, 26); г) форми знахідного відмінка множини особового займенника третьої особи н'Ь (у тексті сяноцької редакції УЄ): наливл(л) в ніі шли вы (1.9, 170); ґ) редупліковані форми вказівних займенників: не е(с)л\ь іа(к) сеск мытдрь (ІІ.2, Ізв), дди ми тотоу водоу жнкоуго (1.9, 52), на та(л\)то(и) стороні (II.2, 12), молимса гако ононь митлрь (1.9, Ізв); д) форми називного, родового та знахідного відмінків заперечного займенника ничь: нн(ч) ми то не пожито(ч)но (1.6, 137зв), сддовє влши не коудоу(т) родити вдмк ннчк (1.9, 145зв).

Морфологічна система числівника (пункт 3.3.4) вирізняється вживанням: а) на означення одиниці переважно форми едень та похідних від неї, замість загальноукраїнського одннь: при едино(л\) зостднє(т) (1.6,76) , един из оучнкы (1.9, 30), хоча й единого вжде(т) люкити (1.6, 76); б) давніх форм складних числівників, у яких відмінюються обидві частини, поряд із новішими, у яких відмінюється лише друга: слдете нд двожнддесАты(х) пр(с)лгЬ(х) (І.6,69зв) — з дванлдцатіо лп(с)лы своими (1.6, 84); в) порядкового числівника від кількісного два у формі дроугыи: сє дроугы(х) па(т) тдлднть (1.9, 114зв), дроугыи мытдрь (II.2, 1),хоча і вторын рдзвоини(к) (1.6, 138).

У системі дієслівної словозміни (пункт 3.3.5) привертають увагу : а) форми інфінітива на -ти, а також -чи, якщо основа закінчувалася на задньоязиковий [к] або горловий [г]: подокде(т) нд(м) всАкоую тл'ьстотоу СЗверечи (1.6, 105), который сов'Ь помочи не могоуть (1.9, 164), оум'Ьи до него оутечи (ІІ.2, Іббзв); б) безфлексійні форми теперішнього часу другої особи однини: в'ьзыде къ (1.6, 19зв), рече гь (1.9, 77), то(т) живо(т) спрдвоуе (II.2, 62); в) стягнені форми теперішнього часу третьої особи однини (у тексті перемишльської редакції): што іоднь вгосло(в) вызндвд(т) (II.2, бзв), шлпкоу знимд(т) (62), к’ъторыи мешкд(т) (150); г) форми на -мо (у деяких списках на -ме) у першій особі множини теперішнього часу та

наказового способу: лш почитаємо и покллнєєллосл (1.6, ІЗзв), которого вшнтцн чекдемо (1.9, 22зв), прдвдив'Ь ндкєртдєлго (ІІ.2, Ібзв); лгЬнліо мл(с)рдие (1.6, 7), присмотртЬл\о(ж)сА еи-(г)ліл іін'Ьшнем^ (1.9, 14), клн(ч)лло до єго стон мл(с)ти (ІІ.2, 68зв); вьіддвдимє сдлш сєвє (1.25, ЗОзв), мовмє тын словд (59зв), просмє гд ба (22зв); ґ) форми минулого часу на -вь: іро то(т) хс снь ежіи кчинивь (1.6, 11), н за ты(<и) рдзомь стоужнеь павєль (1.9, 91зв); д) паралельне вживання аналітичних форм майбутнього часу, складовою частиною яких виступав активний дієприкметник на -лт» (-вт>) або інфінітив: не коудєшь прдгноуль навики (1.9, 52), если воудешь грешным члкь покоутовдль за гр'Ьхы свои (184), коудєшь пождддль (ІІ.2, 50зв) — коли єго воудоу милокдти (1.6, 137), не воудоуть ЛІОЧИ ОБОрОНИТИ (с) (1.9, 80зв), тдк и Боудє(т) соудити снь кжіи (ІІ.2, 92); е) форми наказового способу із зредукованою флексією (у тексті сяноцької редакції УЄ): оустдвичнє пость, (1.6, 26зв), стрє(ж) газыкд своего (50), СЛОВА БЖІЄГО С А 0\'(ч) (26зв).

Зафіксований у текстах УЄ мовний матеріал проаналізовано в трьох аспектах. По-перше, у порівнянні із галицько-волинськими грамотами XIV — XV ст. Це дало змогу виявити діахронні зміни, що відбулися в мові протягом майже 250 років. По-друге, у контексті мовної ситуації другої половини XVI ст., зокрема у зіставленні з різножанровими пам’ятками цього часу — Крехівським Апостолом 1560 р., Пересопницьким Євангелієм 1556 — 1561 рр., війтівськими книгами села Одрехови XVI — XVII ст. на Лемківщині. По-третє, з погляду відображення у текстах УЄ говіркових особливостей тих територій, де виникли їхні списки.

ВИСНОВКИ

1. Ретроспектива поширення екзегемно-гомілійних редакцій Євангелій засвідчила, що в українській писемності уже до другої половини XVI ст. існувала традиція пам’яток цього типу, яка представлена принаймні трьома перекладними текстами церковнослов’янською мовою.

2. Релігійно-культурні перетворення, що відбувалися у другій половині XVI ст. в українському суспільстві, дали поштовх новому розвиткові проповідницької прози. Секуляризація церковного життя висунула вимогу зрозумілої богослужбової мови. Однією із відповідей стали УЄ нового типу, у текстах яких широко використано народнорозмовні елементи.

3. Текстологічна класифікація УЄ нового типу виявила існування в українській писемності другої половини XVI ст. принаймні чотирьох оригінальних, хоча переважно анонімних, текстів проповідницького жанру. Вивчення покрайніх записів на сторінках досліджуваних пам’яток дозволяє зробити висновок, що виникли вони у 70-х роках XVI ст. на території Галичини і Поділля. Це припущення підтверджує і лінгвістичний аналіз, оскільки виявлені у них мовні факти властиві більшості південно-західних говорів.

4. Аналіз мовностилістичних особливостей різних редакцій УЄ показав, що їх автори продовжували дотримуватись основних стильових прийомів та композиційних канонів, вироблених попереднього екзегемно-гомілійною літературою. Водночас кожний із текстів вирізняється характерними стилетворчими засобами, які були виявом індивідуальних естетичних смаків та письменницького хисту його авторів. Виникнення у другій половині XVI ст. низки творів проповідницького жанру сприяло стильовій розбудові української літературної мови, збагаченню її виражальних можливостей.

5. Орфографія УЄ, хоча й непослідовно, але значно відступає від церковнослов’янських норм у напрямку до фонетизації завдяки орієнтації багатьох книжників на живу народну вимову.

6. Зафіксовані фонетичні риси відобразили усталену, історично зумовлену мовну систему. Деякі з них характерні для української мови в цілому, інші властиві її південно-західним говорам або ж мають вузькодіалектну локалізацію.

7. У текстах УЄ відображене становлення нових систем словозміни різних частин мови та процеси уніфікації морфологічних форм. Засвідчені мовні факти стали нормою української літературної мови або зберігаються у південно-західних говорах (бойківських, лемківських, наддністрянських).

8. Проаналізований мовній матеріал відбив складний процес реформування української літературної мови у другій половині XVI ст. і становлення її на якісно нових принципах — народнорозмовній основі південно-західних діалектів.

9. Зіставлення мовних явищ, виявлених у текстах УЄ, з іншими писемними пам’ятками другої половини XVI ст. відобразило широке проникнення живої народної мови у різні сфери суспільного життя. Використання цих збірників у богослужбовій практиці формувало високий статус української мови протягом приблизно п’ятдесяти років (70-і рр. XVI ст.— перша половина XVII ст.). Упровадження її до релігійної сфери стало вагомим чинником розвою національної культури та утвердження самосвідомості українського народу.

Список опублікованих праць здобувана за темою дисертації

1. Українські рукописні пам’ятки — національні скарби //

Мова та її функціонування: Вісник Львівського державного

університету. Серія філологічна. — Львів: Світ, 1995.— Вип. 25 — С. 66—69.

2. До історії екзегемно-гомілійних редакцій Євангеія // Мова і соціальні процеси: Вісник Львівського державного університету. Серія філологічна. —Львів: Світ, 1997.— Вип. 26.— С. 46—49.

3. До проблеми типологічного розрізнення Учительних Євангелій другої половини XVI — першої половини XVII ст. Н Записки Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника.— Львів, 1998,— Вип. 6,— С.70—81.

4. Українські Учительні Євангелія (доповідь) // Рукописна україніка у фондах відділу рукописів ЛНБ ім. В. Стефаника НАН України та проблеми створення інформаційного банку даних: Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції (Львів, 20— 21 вересня 1996 р.). — Львів, 1998.— С. 145—152.

5. Орфографія Учительних Євангелій кінця XVI—початку

XVII ст. в процесі становлення української правописної системи (на матеріалі списків з фондів Львівської наукової бібліотеки ім. В.Стефаника НАН України) (доповідь) // Українська мова: з минулого в майбутнє: Матеріали Міжнародної наукової конференції на відзначення 200-річчя виходу в світ “Енеїди” І.Котляревського, 25—27 лютого 1998 р,— К„ 1998. — С.82—84.

6. “... Спочатку було Слово”// Календар “Благовіста” 1997.— Гурово-Ілавецьке: Благовіст, 1997. — С. 80—86.

7. Євангелія XIII — XVIII ст. у збірці рукописів А. С. Петрушевича ЛНБ ім. В. Стефаника НАН України Н Пам’ятки писемності східнослов’янськими мовами XI—XVIII століть: Матеріали наукової конференції пам’яті Л.П.Жуковської.— К.: Хрещатик, 1995. — С. 118—121.

8. Релігійно-культурні перетворення в Україні на зламі XVI —

XVII ст. та їх відображення в літературі // Історія релігій в Україні: Тези повідомлень VI Міжнародного круглого столу (Львів, 3—8 травня 1995 р.).— Львів, 1996.— С. 248—249.

Чуба Г.В. Лінгво-текстологічний аналіз Учительних Євангелій другої половини XVI — XVII от. — Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.02.01—українська мова. — Львівський державний університет ім. І. Франка, Львів, 1998.

У дисертації на матеріалі 93 рукописних копій другої половини XVI — XVII ст. із залученням відомостей історико-культурологічного та мовно-історичного характеру вперше системно і комплексно висвітлено питання виникнення, типологічного розрізнення і текстологічної класифікації списків УЄ, проведено їх лінгвістичний аналіз, з’ясовано значення цих пам’яток для формування української літературної мови, її стильової розбудови, унормування та становлення на народнорозмовній основі.

Ключові слова: Учительне Євангеліє, редакція, рукопис, орфографія, фонетика, морфологія, діалектні елементи.

Чуба Г.В. Лингво-текстологический анализ Учительных Евангелий второй половины XVI—XVII вв. — Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.02.01 — украинский язык. — Львовский государственный университет им. И. Франко, Львов, 1998.

В диссертации на материале 93 рукописей второй половины XVI—XVII веков с привлечением сведений историкокультурологического и языково-исторического характера впервые системно и комплексно освещены вопросы происхождения, типологического различия и текстологической классификации списков УЕ, проведён их лингвистический анализ, определено значение этих памятников письменности в процессе формирования украинского литературного языка, его стилистического расширения, нормирования и утверждения на народноразговорной основе.

Ключевые слова: Учительное Евангелие, редакция, рукопись, орфография, фонетика, морфология, диалектные элементы.

Chuba H. V. Linguistic and Textological Analysis of Teaching Gospels of the Second Half of the 16*-17th cc. - Manuscript.

Thesis for a candidate degree of philological sciences in speciality 10.02.01. Ukrainian Language. - Ivan Franko Lviv State University, Lviv, 1998.

In the thesis the question of origin, typological distinction, textological classification, and linguistic characteristic of Teaching Gospel scripts, place of these monuments in the process of Ukrainian literary language formation; style development, normalization and consolidation of the language on the folk-spoken basis are considered for the first time as a system and complex phenomenon by studying ninety three manuscript Gospels of the second half of the 16th - 17th cc. and also other resources of historical, culturological, and linguistic nature.

Keywords: Teaching Gospels, Wording, Manuscript, Orthography, Phonetics, Morphology, Dialect Elements.