автореферат диссертации по филологии, специальность ВАК РФ 10.01.01
диссертация на тему: Литературно-критическая деятельность Ивана Светличного

Полный текст автореферата диссертации по теме "Литературно-критическая деятельность Ивана Светличного"

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ імені Т.Г.ШЕВЧЕНКА

Літературно-критична діяльність Івана Світличного 10.01,03 - українська література

АВТОРЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Г АЙОВИЧ Г алина Василівна

УДК 883.3.09

''■■ч о-

Київ - 2000

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано у відділі української літератури ХХ-го століття Інституту літератури імені Т.Г.Шевченка НАН України.

Науковий керівник - кандидат філологічних наук

Коцюбинська Михайліша Хомівна,

старший науковий співробітник відділу рукописних фондів Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України. м.Київ

Офіційні опоненти - доктор філологічних наук, професор Ільницький Микола Миколайович, професор кафедри української літератури Львівського Національного університету імені І.Франка

кандидат філологічних наук Харчук Роксана Борисівна,

директор видавництва "Смолоскип". м.Київ

Провідна установа: Національний педагогічний університет імені

М.П.Драгоманова, кафедра української літератури, м.Київ

Захист відбудеться " Сі 2000 року о “ /4і ” год.

на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.178.01 при Інституті літератури імені Т.Г.Шевченка НАН України (01001. Київ-1, вул. М.Грушевського, 4)

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту літератури імені Т.Г.Шевченка НАН України

Учений секретар спеціалізованої вченої ради

М.М.С\лима

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Активний громадський діяч, Іван Світличний відіграв значну роль у розвитку сучасної літературознавчої думки в Україні. Своїми літературно-критичними розвідками (“Питання теорії художнього образу”, “Поезія і філософія”, “Шевченко та український романтизм”, “Боги і наволоч” та ін.) він “ виводив соцреалізм на загальнолюдський простір і демонтував теорію партійної літератури” 1 .

Доробок І.Світличного як літературного критика, його подвижницька праця, спрямована на віднайдення і підтримку справжніх талантів серед молоді свого покоління, вивчення історії українського красного письменства, занурення в теоретичні глибини мистецтва слова досі ще не стали предметом спеціального наукового дослідження. 1967 року за кордоном з’явилася монографічна праця Осипа Зінкевича “3 генерації новаторів”(Торонто,1967). Тут уперше було розглянуто літературно-критичну діяльність двох провідних тогочасних критиків в Україні - І.Дзюби та І.Світличного, проаналізовано їхній творчий доробок першої половини 60-х років. Проте ця праця писалася в той час, коли науковець не мав змоги досліджувати літературно-критичний та літературознавчий доробок цих авторів в усій повноті.

Нині проблема літературного шістдесятництва, до якого належить Іван Світличний, привертає дедалі більшу увагу дослідників. Так, з кінця 80-х років спостерігаються спроби подати узагальнену картину цього явища в українській історії та культурі в публіцистичних та історико-культурологічних дослідженнях, зокрема книжках С.Сверстюка “Блудні сини України”(К.,1993), Г.Касьянова “Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років”(К.,1995) та ін., в літературних журналах і альманахах “Слово і час”, “Сучасність”, “Кур’єр Кривбасу”, “Зона”, “Біль”, у “Документах української Гельсинської групи 1978-82”, у ряді грунтовних літературознавчих розвідок І.Дзюби, С.Сверстюка, М.Коцюбинської, М.Жулинського та ін., в численних спогадах про шістдесятників.

Створення цілісної концепції українського шістдесятництва є досить складним процесом, неможливим без грунтовного осмислення місця і ролі кожної творчої індивідуальності. І в останні роки з’явився ряд наукових студій, присвячених творчості саме окремих шістдесятників (В.Стуса, І.Калинця, І.Драча, В. Близнеця та ін.): дисертації Ю.Бедрика2, Д.Стуса \

‘Сверстюк Є. Шістдесятники і Закід/Сверстюк С.Блудні сини України,- К.. 1993. - С.26.

: Бедрик Ю. Поетична спадщина В.Стуса. Проблеми генезису і текстології: Дисертація канд. філолог, наук.- К.,

1994.

' Стус Д. "ПалімпсестіГ Василя Стуса: творча історія та проблеми тексту: Дисертація канд. філолог, наук.- К.,

1995.

І.Оникієнко', В.Галицької \ А.Губанської6 та ін.

Окремо про І.Світличного як про одного з лідерів шістдесятницького ренесансу сказали своє слово М.Коцюбинська, М.Жулинський, А.Ткаченко, І.Дзюба, Г.Костюк. Крім того, в українській періодиці було опубліковано цілу низку спогадів сучасників, що стало поштовхом до видання окремої книги спогадів про нього - “Доброокий” (К., 1998), головними упорядниками якої стали Надія та Леоніда Світличні. А кандидатська дисертація І.Добрянської "Творчість Івана Світличного в українській літературі 50-70-х років" (Львів, 1997) була однією з перших спроб узагальнити існуючі спостереження над творчістю І.Світличного і ввести її в контекст української літератури XX століття.

Однак, незважаючи на те, що в усіх цих роботах автори так чи інакше торкаються творчості Івана Світличного, поки що не досягнуто повноти вивчення його творчого доробку, зокрема літературно-критичного. На відміну від названих вище студій, у даній дисертації І.Світличний і розглядається насамперед як літературний критик - в різних тематичних, жанрових, стилістичних аспектах цієї проблеми.

Отже, актуальність теми дисертації незаперечна. Дисертантка визначає її як необхідність із позицій сучасного літературознавства охарактеризувати літературно-критичну й літературознавчу спадщину І.Світличного в контексті культурно-громадського життя в Україні 50-70 років XX століття. Вперше опрацьовано й узагальнено тут в ракурсі досліджуваної проблеми спостереження й роздуми сучасників над творчістю і життям І.Світличного, зібрані у книзі спогадів “Доброокий”.

Дисертаційне дослідження виконане в річищі наукової проблематики відділу української літератури XX століття Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України.

Мета й завдання дослідження

Основна мета дисертації - дати всебічну і об’єктивну характеристику літературно-критичної та історико-літературної спадщини І.Світличного, осмислити його місце як критика й громадського діяча в українському літературознавстві та культурному житті 50-70-х років XX століття.

Досягнення цієї мети передбачає реалізацію таких конкретних завдань:

1) розглянути обставини життя і вказати на естетичні джерела, що

4Онікієнко І. Філософсько-естетичні мотиви лірики поетів-дисидентів (В.Стус. І.Світличний. І.Калинеиь). * Дисертація канд. філолог, наук. - К..1997.

5 Галицька В. Форми вираження авторської свідомості у драматичних поемах та кіноповістях Івана Драча: Дисертація канд. філолог, наук.-Дніпропетровськ. 1997,

'■ Губанська А. Творчість Віктора Бліпнеця у контексті української прози 60-70-х років XX століття: Дисертація канд. філолог, наук.- К., 1994.

-з -

формували Світличного як літературознавця;

2) розкрити форми і масштаби духовного опору яскравої творчої особистості тоталітарній системі;

3) виявити невідомі досі літературно-критичні та історико-літературні праці І.Світличного, а також архівні матеріали, пов'язані з його біографією;

4) здійснити проблемний аналіз літературно-критичних праць дослідника;

5) окреслити домінанти й простежити еволюцію його естетичного мислення;

6) визначити роль і місце Світличного-критика в українському літературознавстві.

Методологічна основа

Методологічною основою дисертаційного дослідження є праці вітчизняних та зарубіжних літературознавців, які виходять із засад історизму.

Основні методи дослідження зумовлені темою дисертації - текстуальне опрацювання літературно-критичної спадщини І.Світличного та її проблемно-тематичний аналіз.

Теоретичну основу роботи становлять літературно-критичні праці І.Дзюби, Є.Сверстюка, М.Коцюбинської, М.Жулинського, І.Кошелівця,

О.Зінкевича, Г.Костюка; дослідження з історії українського літературного процесу ІІ-ої половини XX століття, здійснені авторським колективом співробітників Інституту літератури НАН України за редацією В.Г.Дончика (К., 1995), а також Г.Кас’яновим, І.Кошелівцем, Л.Новиченком, С.Крижанівським, Д.Затонським, Д.Наливайком, М.Наєнком, В.Моренцем, В.Мельником і ін. та спогади сучасників.

Наукова новизна одержаних результатів

Уперше всебічно й комплексно досліджується критична та історико-літературна спадщина одного з талановитих представників літературного шістдесятництва України XX століття. До наукового аналізу залучено 54 критичні та історико-літературні праці І.Світличного. У світлі нових методологічних підходів до вивчення літератури, спрямованих на естетичну вартість художнього твору, робиться спроба узагальнити літературно-критичні та літературознавчі погляди дослідника і показати його еволюцію.

У дисертації наголошено на оригінальності й об’єктивності оцінок творчості українських письменників, даних Іваном Світличним у його літературно-критичних статтях, оглядах, рецензіях, нарисах, фейлетонах.

Окрім того, в роботі вперше, зокрема на основі архівних матеріалів та спогадів дружини і сучасників критика, принагідно показано Світличного як активного громадського діяча та розкрито його роль як організатора й керівника Руху Опору в Україні в другій половині 60-70-х років нашого століття.

Практичне значення одержаних результатів

Матеріали й висновки роботи можуть бути використані для інтерпретації життя і творчості І.Світличного й для розробки цілісної концепції розвитку української літературної критики в другій половині XX століття. Ними можна скористатися й при характеристиці літературного процесу другої половини XX століття, при читанні загальних курсів з історії української літератури й літературної критики та в спецкурсах для студентів і вчителів-філологів.

Апробація результатів дисертації

Дисертацію обговорено й схвалено на засіданнях відділу української літератури XX століття Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка.

Головні її положення лягли в основу повідомлень на наукових конференціях у Переяслав-Хмельницькому державному педагогічному інституті, Дніпропетровському державному університеті, Кіровоградському державному педагогічному університеті, Львівському державному університеті, Інституті літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України (м.Київ), а також були використані при проведенні лекційних занять на філологічному факультеті Педагогічного інституту м.Переяслав-Хмельницького (1996-1997). Основні положення дисертації викладено в 6 наукових публікаціях, зокрема в 4 статтях (стаття "Освоєння І.Світличним поетичного доробку своїх сучасників" друкується із збірнику наукових праць молодих науковців Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України).

Структура дослідження

Дисертація складається зі вступу, двох розділів, висновків та бібліографії. Обсяг дисертації - 189 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі досліджується стан названої проблеми в сучаному літературознавстві, обгрунтовується наукова актуальність теми, визначаються мета і завдання роботи та її практичне значення.

Перший розділ - “Іван Світличний в контексті епохи”.

Це розділ описового характеру, що передує безпосередньому дослідженню літературно-критичної спадщини І.Світличного. Тут розглянуто

найважливіші моменти біографії критика на тлі тогочасного суспільного й культурного життя. Необхідність цього розділу зумовлена кількома причинами. По-перше, потребою висвітлення життєвої драми українського інтелігента, спричиненої суспільними катаклізмами (“відлига”, “приморозки”, “застій”) у державі в 50-80-х роках нашого століття. Такого повного біографічного портрету Світличного в українському літературознавстві досі не було. Його створення стало можливим лише сьогодні, передовсім завдяки укладеній рідними і друзями митця книзі спогадів про нього; її й було ще в процесі підготовки до друку якнайповніше використано в цьому розділі.

Крім того, без з’ясування суспільних умов, життєвих обставин, естетичних джерел, які формували світогляд митця, неможливо по-справжньому збагнути природу таланту Світличного-критика, основну проблематику його критичного доробку, її новаторський характер.

При цьому виділено три періоди в літературно-критичній та науковій діяльності Світличного. ■ . ■

Перший період(\929-\965) - дитячі та юнацькі роки (1929-1946), час становлення літературно-естетичних принципів І.Світличного, пов’язаний з навчанням на українському відділі філологічного факультету Харківського університету та в аспірантурі академічного Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка (1947-1956) та найбіьш плідний етап цього періоду -утвердження його як критика і літеруторознавця (1957-1965).

Навчання Світличного в університеті (1947-1952) припало на останній період сталінської диктатури. Рівень викладання в Харківському університеті не був тоді надто високим, що відбивало загальний стан тогочасної філологічної науки. Більшість програмових дисциплін він опановував самостійно за першоджерелами, багато читав, зокрема не рекомендованої офіційно літератури, почав формувати власну бібліотеку, передусім за рахунок букіністичної літератури. Вже тоді народився Світличний-пристрасний бібліофіл, яким він був усе своє життя.

У студенські роки Світличний почав віршувати, та, наділений природнім художнім смаком і критичним чуттям, він “приборкував” своє поетичне завзяття і не прагнув до широкого оприлюднення своїх віршів. Переважав потяг до творчої праці літературознавця й критика. Важливе значення для розвитку теоретичного мислення Світличного мало опанування ним засад харківської психологічної школи, що живилася передусім ідеями О.Потебні, які в 20-х роках нашого століття підтримав і продовжив О.І.Біленький.

В аспірантські роки (1952-1955) Світличний під керівництвом

О.І.Білецького працює над проблемами теорії художнього образу. А з

середини 50-х років дедалі більше цікавиться поточним українським літературним процесом, відчуваючи, що настав час кардинальних змін. І.Світличний дедалі сміливіше втручається в нього, стаючи одним з активних ініціаторів і виразників післякультівської “нової хвилі” у критиці.

Працюючи в журналі “Дніпро”, а згодом у журналі “Радянське літературознавство” (1957-1963), Світличний відшліфовував свою майстерність як'критик та літературознавець. Зі сторінок тогочасної періодики він засуджує схематизм, сірість, шаблон і надмірне прикрашування дійсності у тогочасній прозі, обстоює незаданість, життєву повнокровність і правдивість прозового слова, стає на захист молодих нонконформістськи настроєних українських поетів (І.Драч, Л.Костенко, М.Вінграновський, В.Симоненко). Завдяки своїй нетрадиційності й сміливості, ерудиції та органічному поєднанню науковості, академічності (в найкращому розумінні цього слова) та гострої публіцистичності виступи Світличного часто стають предметом широкого обговорення в літературних і кололітературних колах.

Період становлення Світличного як громадянина, науковця і літератора збігся з великими змінами в тогочасному радянському суспільстві та народженням нового покоління української інтелігенції, яке ввійшло в історію під назвою шістдесятників.

У контексті становлення Світличного як критика значну увагу приділено в розділі висвітленню проблем українського шістдесятництва та зародженню правозахисного руху в країні.

■ 'Другий період(\965-\972). Це період між двома арештами 1.Світличного. Після першого арешту (30.08.1965-30.04.1966) почалася організована ідеологічна кампанія проти Світличного як науковця і критика.

Протягом шести років він не міг знайти собі постійної роботи, дорога до друку була закрита, публікуватися він міг тільки під чужими прізвищами або псевдонімами 1. Зокрема, Світличний користувався псевдонімами Іван Сірко. Володимир Твердохліб. Іван Рівний. Читач не математик та прізвищами своїх друзів - Д.Паламарчука, В.Петровського, А.Перепаді. Винятками є тільки рецензія на збірку В.Симоненка “Тиша і грім” (1966) та збірка перекладів з Беранже (“Пісні”, 1970 р.), з якої все ж таки було вилучено передмову, примітки, а 27 перекладів замінено перекладами інших авторів 8.

Для більшості молодих інакодумців шістдесятих років радянські політичні табори та закриті суди 1965-1966 рр. стали свого роду школою

' Світлим ним І.О. Відкритий лист М. Бажану // Сучасність.• 1997.- №4.- С.35-3 6. \ Доброокпй. Книга спогадів про Світличного. - К.: Час. 1998 - С.32.

суспільної активності й перегляду духовних цінностей і життєвих вартостей. Все це призвело до посилення й ідеологічного визначення Руху Опору, який доти в Україні був досить аморфним. Зростав, збагачувався новими формами й жанрами, обростав новими авторами й читачами український самвидав, який у цей період став для Світличного чи не найголовнішою справою.

Жоден із власних творів Світличного самвидавом не поширювався. Всі свої сили й розум літературознавець і критик присвятив справі популяризації творів інших авторів, які вважав важливішими й потрібнішими. Отже, то було свідоме збирання й осмислення відповідної інформації і творів самвидаву, їх розповсюдження, а також історичний і політичний аналіз заповнюваних самвидавом “білих плям”. Неабияка ерудиція, майстерність критичного аналізу, схильність до теоретичного мислення й синтезу — ці важливі якості Світличного-літературознавця і критика були свідомо підпорядковані завданням суспільної боротьби.

Третій період(ї912-\9?>\) в житті й діяльності І.Світличного пов’язаний з його другим арештом (12.01.1972) і звинуваченням за ст.62.1 - антирадянська агітація і пропаганда. Вирок суду був суворим - сім років таборів строгого режиму і п’ять - заслання. Цей максимальний термін, безумовно, був наслідком не лише “антирадянського світогляду” та активної діяльності Світличного у самвидаві, а й результатам сміливої, безкомпромісної позиції, що її він займав упродовж усього шістнадцятимісячного слідства над ним. Термін відбував на Уралі в таборах ВС389/35,36.

У зоні Світличний відразу ж активно включається в підпільну діяльність і бере на себе всю відповідальність за творення в таборі самвидаву та поширення його продукції за межами колючого дроту. Він налагоджує доволі чітку конспіративну дисципліну, стає одним із активних керівників Руху Опору, незаперечним моральним авторитетом, сказати б, совістю табору.

Роки, проведені в таборі, не були цілком утраченими для нього як для літературознавця. І.Світличний передплачував періодичні видання, замовляв книжки через “Книгу-поштою”, читав літературу з філософії, соціології, літературознавства, мовознавства. Стежив за новинками художньої літератури, багато перекладав, особливо з французької, писав власні вірші й редагував чужі. Саме в таборі він закінчив і передав на волю збірку “Гратовані сонети”, тут було створено поеми “Курбас”і “Архімед”.

У табірних умовах Світличний реалізовував себе і як літературний критик. Він був першим читачем, дбайливим порадником, наставником і вимогливим редактором тих літераторів, хто творив поруч із ним: І.Калинця, В.Марченка, С.Сапеляка, Т.Мельничука, М.Горбаля, С.Глузмана, 1.Коваленка

та інших. В слідчому ізоляторі КДБ було написано одну з кращих його літературознавчих статей (хоч вона й залишилась незакінченою) - “Духовна драма Шевченка”( 1976), яка відзначається зрілістю критичної думки й масштабністю узагальнень. Стаття дивом збереглася й дійшла до наших часів (опублікована 1990р. в книзі “Серце для куль і для рим”). Тут же він працював над словником українських синонімів. Загалом же Світличний сприймав табір як місце'для праці в екстремальних умовах, як своєрідний “Парнас”(так називається один з його “гратованих сонетів”).

• Термін табірного ув’язнення закінчувався 13 травня 1978 року. Далі було п’ятирічне заслання, яке Світличному довелося відбувати у високогірних районах Алтаю.1 Найважливішою в цей період для нього стає робота над словником українських синонімів та перекладом-переспівом “Слова о полку Ігоревім’’, до якого він подає свої коментарі й розшифровку “темних” місць. Однак закінчити цю працю йому не судилося. За станом здоров’я, на яке негативно вплинув тамтешній клімат (що стало причиною інсульту 20.08.1981) , Світличний активно працювати науково й творчо ні на засланні, ні на волі вже більше не міг.1 - -

Другий розділ - “Літературно-критичний доробок І. Світличного”. Тут розглядається значна літературно-критична спадщина письменника, що дає цінний і важливий матеріал для вивчення його естетичних уподобань і для глибшого з’ясування проблем літературного процесу 50-70-х років XX століття. Розділ складається з двох частин.

У першій частині - “Питання теорії літератури та естетики” -проаналізовано праці критика теоретичного характеру.

Випускник Харківського університету, Іван Світличний як критик і літературознавець був носієм і продовжувачем традицій місцевої філологічної школи з її виразним теоретичним спрямуванням, на що слушно вказують І.Дзюба4 і М.Коцюбинська |0. Його перші статті, як і незакінчена дисертаційна робота, несли на собі , природно, печать реальної літературознавчої ситуації 50-х років, оберталися в тому, часто схоластичному, колі проблем і тем, крізь яке так чи так пройшли всі його колеги. Особливо показовими щодо цього є його статті, в яких відбилися стереотипи соціалістичної естетики (“Питання теорії художнього образу” (1957), “Про внутрішню суперечність художнього образу”(1958), “Поезія і філософія”(1958)),- вони не вільні від “засадничого

" Дзюба І. "Душа, розпластана на пласі...4' // Світличний 1,0. Серце лля куль і для рим: Поезії. Поетичні переклади. Літературно-критичні статті. - К.: Рад. Письменник, 1990. *С.5-6.

Коцюбинська М. Іван Світличний. шістдесятник. / Світличний І. У мене - тільки слоио. - К.. Фоліо, і994. - ,

С.12-13.

фальшу методи” п. Однак навіть тут він зумів сказати своє оригінальне й науково вагоме слово.

На початку своєї літературознавчої діяльності найбільшу увагу Світличний приділяв проблемам теорії художнього образу, то відповідало обраній ним темі дисертації. Вже в перших статтях, де він торкається цих проблем (“Люди творчого неспокою” (1955); “Між двома революційними бурями” (1957)), відчувається новий науковий підхід і глибина дослідницької думки. Стаття “Питання теорії художнього образу” (1957) стала його першою серйозною спробою теоретичного осмислення образу як категорії художньої літератури. Увагу дослідника привертають різні, іноді прямо протилежні думки з одного й того ж питання, розвинуті у цих працях: “де є справжня боротьба думок, там народжується істина” |2. Л це вже була нова - антидогматична -позиція, характерна для гуманітаріїв періоду відлиги.

Попри згадані “естетичні декорації доби”, молодий науковець усе ж зумів зробити в тогочасній радянській естетиці певний крок уперед. Уже в перших його працях крізь усі соцреалістичні схеми й загальники дається взнаки пильна увага до художньої конкретики, до індивідуального, підкреслення неприпустимості його розчинення в загальному. Крім того, критик накреслив новий шлях, яким далі піде розробка теорії художнього образу, шлях “дослідження специфіки мистецьких категорій, їхньої відмінності від категорій філософських, політичних та інших” Ці його праці можна розглядати як спроби створити теоретичні основи естетики молодого покоління поетів і митців 60-х років, вони стимулювали зосередження уваги критика в подальшій .його діяльності на суто художніх якостях творів, на їхній естетичній вартості.

Отже, хоч у своїх статтях з проблем естетики та в брошурі “Художній метод” 1.Світличний мовби й не виходив за рамки панівного на той час методу соцреалізму, проте намагався, так би мовити, “олюднити” свою наукову думку і вивести її на простори загальнолюдського |4, оскільки в центр своєї естетики ставив не мертві схеми, призначені відповідати вимогам партійності літератури, а живу людину в “густому” історичному контексті епохи.

Пильне зосередження уваги на категорії індивідуального було для ..

11 Кошелівеиь І. Сучасна література вУРСР - Нью-Йорк: Пролог. 1964. -С. 272 ,

Світличний І.О. Серце аія куль і лля рим: Поезії. Поетичні переклали Літературно-критичні статті. - К : Рад. Письменник. 1990. - С.249.

"Там же. - С.270.

14 Сверстюк Є. Шістдесятники і Захід 'Сверстюк Є.Блудні сини України.- К.. 1993 - С 26.

радянського літературознавства, що тривалий час намагалося підмінити людину колективом, а “індивідуальне” підпорядкувати “типовому”, новим і актуальним.

Проблемам художнього методу, зокрема реалізму, критик приділяв особливу увагу, про що свідчать його статті “Принцип соціальності й питання теорії реалізму” (1958), “Творчі проблеми реалізму” (1962), “Біля початків літератури соціалістичного реалізму” (1961), “Шевченко та український романтизм” (1964), “Исторические судьбы реализма” (1968). Основні його висновки щодо проблем реалізму, котрий радянським літературознавством розглядався як аналог матеріалізму в філософії, зводилися до протесту проти абсолютизації цього методу, до повернення йому належного місця в історичному розвитку.

У кількох своїх статтях І.Світличний звертався до теоретичного осмислення літературної критики. Зокрема, з таких його розвідок, як “Письменник і критик...А читач?” (1962) та “3 досвіду Добролюбова” (1961) випливає, що, відносячи діяльність критика передусім до сфери наукової творчості, Світличний водночас обстоював необхідність усвідомлення її як самостійної галузі знання. ■

У статті “Сучасне українське літературознавство” він визначив літературознавство доби сталінської тиранії як “історію без історії”, обгрунтував необхідність вивести літературознавство на шлях об’єктивної історико-літературної науки (“Напередодні історико-літерагурного синтезу” (1964), “3. високими вимогами” (1960), “Без знижки на бідність” (1961)) . Стверджував; що літературознавство як наука і літературна критика як щоденна теоретична творча лабораторія літературного процесу мають бути на висоті принциповості й вимогливості. 1 Світличний доводить слушність цієї тези власною творчою практикою.

Велику увагу критик завжди приділяв мовознавчим проблемам, передусім - культури мови. В рецензіях на деякі тогочасні дослідження з мовознавства, зокрема таких, як “Про ефекти і дефекти” (1959) та у блискучій рецензії-фейлетоні “Гармонія і алгебра” (1965), дослідник розкритикував, дошкульно висміяв кон’юнктурний, схематичний підхід до розв’язання мовознавчих проблем, який був звичним для радянських мовознавців і тривалий час послідовно підтримувався владою. Водночас він високо оцінює нетрадиційність і новизну думок у мовознавстві, наприклад, у праці “Теоретичні питання граматики української мови” І.Кучеренка.

Не обійшов увагою Світличний і актуальних для української культури 60-х років проблем словникарства та теорії художнього перекладу. В статтях

“На шляхах взаємозбагачення” (1963), “Новий словник, який він?” (1970) та “Дивні метаморфози “перекладацької мови” ” (1970), він наголошує на потребі кардинальних змін у цих галузях науки, доводить, що українські лексикографи повинні відійти від панівного на той час “принципу мінімальних розбіжностей” з російською мовою, а практика перекладу, коли так звана “перекладацька мова” (мова, максимально наближена до літературної), віддаляє переклад від оригіналу - робить текст, що перекладається, мертвим, штучним.

Друга частина - “Літературна критика” складається з чотирьох підрозділів.

Перший з них - “Питання української класичної спадщини”. Тут аналізуються праці І.Світличного, в яких він осмислює - в новому суспільному контексті, в новій атмосфері шістдесятницького Ренесансу - творчість

українських письменників-класиків. Таких, невеликих за обсягом праць небагато, а проте вони знаменні - в плані руйнування звичних ідеологічних табу, накреслення нових напрямків думання.

Так уже склалося, що на кожному етапі розвитку української культури, української духовності найголовніші проблеми фокусувалися на образі Шевченка, трактуванні його спадщини - ідейної та художньої. Світличний був серед тих, хто прагнув в умовах ідеологічних утисків вивільнити образ геніального поета від влади стереотипів, жертвою яких він раз по раз ставав. Особливу увагу приділяє творам дискусійним і найбільш спотвореним ідеологічними інтерпретаціями. Характерна в цьому плані його стаття

“Художні скарби “Великого льоху” (1962), яку слід розглядати в контексті часу, в який вона писалася. Оскільки суспільні умови не сприяли

нетрадиційним висновкам, не кажучи про одверту, гостру, науково

обгрунтовану полеміку, то правду часто доводилося ховати між рядками. Тому в дисертації звертаєся увага передусім на підтекст статті, вельми актуальний для того часу, той її захований сенс, що наводив читача на важливі заборонені теми й проблеми. Загалом в роботі наголошується, що творчість І.Світличногго була підцезурною і ця підцензурність диктувала свої правила, провокувала все нові способи обійти встановлені нею заборони, спонукала до винахідливості. В рамках цієї підцензурності, щоб “протягти” тверезу критичну думку, критик використовував кожну шпаринку, кожне рішення чергового пленуму, кожен повів свіжого вітру, кожен симптом відлиги. В цьому контексті слушно звучить думка М.Коцюбинської про те, що сьогодні думки критика можуть видатися половинчастими, компромісними, але тогочасний читач жадібно схоплював їх, домислював недоказане, вловлював підтекст - “він розумів все, що хотів сказати Світличний і подібні до нього” ь.

|? Коцюбинська М. Іван Світличннґк шістдесятник. / Світличннй 1. У мене - тільки слово. - К.: Фоліо. 1994. -С.І5.

Своєрідними штрихами до шевченкознавства є також статті Світличного “Коментар критичний до коментаря наукового”(1%5), “Шевченко та український романтизм” (1964), “Гармонія і алгебра” (1965) та “Духовна драма Шевченка” (1976). В дисертації відзначається, що ці рецензії та статті в основному були спрямовані проти вульгарно-соціологічного шевченкознавства, яке намагалося ввібгати українського генія в прокрустове ложе марксистсько-ленінських схем і культивувало диктат ідеологічних чинників. Саме ці праці 1.Світличного стали одним із перших кроків “материкового” літературознавства до справді наукового, а не заідеологізованого висвітлення постаті Т.Г.Шевченка.

. Як літературний критик І.Світличний не обійшов увагою й постать Лесі Українки, написавши з нагоди 50-х роковин із дня смерті поетеси статтю “Криця не іржавіє” (1963). Тут, розкриваючи глибинні ідеї наскрізь філософської творчості Лесі Українки, І.Світличний порушував важливі проблеми - проблему особистості та проблеми духовної свободи й духовного рабства, що залишаються актуальними й сьогодні.

У другому підрозділі розглядаються статті Світличного про репресованих і замовчуваних українських письменників першої половини XX століття. Як критик, дуже чутливий до зрушень і перспектив у суспільному бутті, І.Світличний відразу ж зрозумів значення для дальшого розвитку української літератури повернення забутих імен - причому не тільки вже на той час реабілітованих жертв сталінського режиму, а й постатей, які й далі піддавалися ідеологічному остракізмові,були виключені з нормального літературного обігу. .

Одним із перших серед літературознавців відгукнувся на вихід у світ збірки поезій В.Чумака “Червоний заспів” статтею “Гартована поезія” (1957). Прагнучи зняти “наклеєні” на талановитого поета ярлики й -дати йому об’єктивну характеристику, критик обгрунтовує думку, згідно з якою творчість

В.Чумака було заборонено тільки через те, що вона виходила за рамки буденного, звичного, як “ускладнена, абстрактно-символістська, імпресіоністична” lf’, та стихійно відбивала переживання, думки й настрої людини не байдужої до долі рідної України у складний період її історії.

Основна тенденція літературознавчих досліджень Світличного 60-х років

- акцент на художніх якостях літературного твору, осудження заідеологізованих критичних оцінок - яскраво виявилася в його статті “Ми всі опришки” (1966) про створене Б.-І.Антоничем лібретто опери “Довбуш”, яке

‘"Сиітлпчний І.О. Гартована поезія: Василь Чумак/' Дніпро.• 1957.- № 10. -С. 119.

тривалий час вважалося загубленим. Світличний знайшов його “серед книжкових звалищ у вдови палітурника” ь і подав до львівського журналу “Жовтень” разом із власного розвідкою про нього. Цю статтю було спрямовано не тільки на повернення забутого і, здавалося б, назавжди втраченого твору, а й на захист його автора, своєрідного й талановитого письменника, звільнення його від абсурдних звинувачень, зокрема в аполітичності. Світличний доводить, що Антонич у своєму “Довбуші” був поетом “політичним” не менше „ніж Коцюбинський в “Тінях забутих предків”, а Леся Українка в “Лісовій пісні”, він заперечував лише культивовану в радянському мистецтві заполітизованість. яка базувалася на возвеличуванні й оспівуванні надуманих цінностей.

Третій підрозділ присвячено розглядові досліджень критика з проблем тогочасної прози. Спираючись на думку літературознавців І.Дзюби, 1.Світличного, Г.Сивоконя, які прийшли в літературну критику в кінці 50-х років, в дисертації стверджується, що перетворення на селі, здійснювані в хрущовський період, перебували тоді в центрі уваги громадськості. Художні твори писалися переважно по гарячих слідах, а тому більшість із них, навіть кращих, мали схематичний характер, були схожі між собою і майже зовсім були позбавлені “ідейних” помилок. Пристосовницька радянська критика оцінювала їх тільки позитивно. Про негаразди в тодішній українській прозі одними з перших заговорили молоді критики І.Дзюба та І.Світличний. У своїх актуальних статтях “Людина приїздить на село” (1961), “Боги і наволоч” (1961), “Міряти високою мірою” (1961), “Все є, і нічого зайвого” (1962) І.Світличний дає зразки справді соціальної критики, вказує на вади молодої прози, зокрема шаблон, поверховість, спрощений поділ на позитивне і негативне, на біле і чорне. Він виходить у цих статтях на таку проблему соцреалістичного мистецтва, - заданість, коли зображення не випливає з життєвого матеріалу, а нав’язується заздалегідь, апріорі, внаслідок чого персонажі діють у “лабораторних”, штучно створених уявою автора обставинах щасливого, заможного життя. Так у статті “Людина приїздить на село” цю проблему було тільки окреслено у загальних рисах - глибше осмислено її у наступних дослідженнях критика, зокрема у статті “Боги і наволоч”.

Аналізуючи роман М.Стельмаха “Правда і кривда”, дослідник помічає, що суспільна гострота роману досить позірна, що автор подекуди, щоб заінтригувати читача, вплітає в сюжет найболючіші кривди тогочасної

Світличний І.О Ми всі опришки (лібретто опери Б.-І.Антонича "Довбучі")/7 Сучасність.- 1994.- №2.

дійсності. Згадавши про ці кривди, письменник відразу ж намагається мовби нейтралізувати їх, використовуючи звичну соцреалістичну схему: з’являється цілком позитивний герой і з допомогою “мудрих партійних заходів” розв’язує всі проблеми, завдяки чому роман закінчується перемогою радяньскої влади. Саме таку грубу невідповідність зображуваного правді життя, Світличний сміливо називає однією з “найбільших вад” роману.

Роблячи прямий закид письменникові, що суспільна гострота його роману, яка є, з одного боку, “важливим надбанням” твору, з другого ж, -виявляється “ледве чи не в одних тільки словах героїв і майже не виявляється в їхній долі, в їхніх характерах” |8, критик цим самим дає зрозуміти, що “актуальність” роману вироджується у “псевдоактуальність”.

У статтях на теми прози Світличний не обминув і проблем художнього образу, яким належить центральне місце в його теоретичному доробку. Так, під удар критика потрапила і ще одна органічна вада соцреалізму: безоглядна ідеалізація позитивних персонажів, лакування дійсності. Він заперечував будь-яку заданість і схематизм стосовно художніх образів-персонажів, протестував проти їх “оспівування” і “возвеличування”, і відстоював глибинне й різностороннє змалювання особистості, пошук правди людських характерів, взаємин індивіду і колективу.

Велику увагу приділяє Світличний проблемі характерного для літератури соціалістичного реалізму “різкого, видимого” поділу героїв твору на позитивних і негативних. Особливо важливою з цього погляду є його стаття “Боги і наволоч” - про роман М.Стельмаха “Правда і кривда”. Переконаний, що негативний образ не можна змалювати суцільно чорною фарбою - це неодмінно призводить до спрощення і схематизації, - Світличний обстоює повнокровність, складність характеру; людину не можна “розгадати” з першої сторінки, вона розкривається несподівано і поступово - самою логікою подій.

Критика Світличного одверто соціальна, з публіцистичними наголосами, але він не оминає і проблем художності, естетичної вартості. Зокрема, у статті “Міряти високою мірою” (1961) дослідник підкреслює думку про високу вимогливість до художнього слова і протестує проти соцреалістичного спрямування на середній, “неминуче сіруватий” рівень.

У четвертому підрозділі проаналізовано літературно-критичні праці [.Світличного про тогочасну молоду поезію - тема, якій у творчому доробку критика належить одне з провідних місць.

22. Світличний 1.0. Серце для куль і для рим: Поезії. Поетичні переклади. Літературно-критичні статті. - К.: Рад. Письменник. 1990. • С.426.

Уже в перших критичних рецензіях на цю тему - '‘Плоди поспішності” (1955), “Багатство життя й одноманітність мотивів” (1956), “Талановита збірка” (1958), відчувається якнайпильніша увага критика до суто поетичних якостей -ліричності, своєрідності, суб’єктивності сприйняття навколишнього світу - та відстоювання думки, згідно з якою в центрі поетичного твору має бути людина з її багатогранним внутрішнім світом, з її переживаннями, надіями й сподіваннями, а не колектив, як це культивувалося сталінською ідеологією.

Погляди Світличного-критика не залишалися незмінними, вони сволюціонізували разом із розвитком художньої творчості. Він, як і інші молоді літературознавці кінця 50-х - початку 60-х років (І.Дзюба, М.Малиновська, Є.Сверстюк, М.Ільницький, В.Фашенко, М.Коцюбинська та інші) сприйняв нові тенденції в науці про літературу і підтримував новаторство талановитої творчої молоді, аналізуючи художні явища, розкривав їх іманентну специфіку, акцентував на неприпустимості зниження естетичних критеріїв при оцінці творів, на загрозливому засиллі в літературі кон’юнктурних схем і безликих штампів, що вело до девальвації самого уявлення про природу художнього слова. Характерною з цього погляду є стаття І.Світличного “Коли входиш в літературу”(1960), в якій критик мовби виклав своєрідну творчу програму для поетів-початківців, вивівши на перший план художні, естетичні якості твору.

У дисертаційній роботі в контексті аналізу літературно-критичної діяльності Світличного розглянуто важливу для літературознавства проблему ангажованості мистецтва з посиланнями на думки з цього приводу М.Царинника, М.Павлишина, Ю.Шереха, І.Фізера, М.Коцюбинської. Зроблено висновок, що порушена Світличним проблема “чіткої громадянської позиції” митця була не лише даниною часові, а й яскравим свідченням глибокої уваги критика до суто поетичних цінностей. Таке поєднання, як уже зазначалося, було особливо характерним для тогочасної української реальності, п якій, як зазначає М.Коцюбинська, “виробилися особливі критерії, зокрема для реальності 60-х, коли мистецька вартість і опозиційність “доповнювали й підсилювали”, принаймні не виключали одна другу”

Слушність такого висновку потверджують наступні статті Світличного, зокрема його розвідки про В. Симоненка, І.Калинця та Нью-Иоркську групу. Саме І.Світличний одним із перших у тогочасному радянському літературознавстві помітив, підтримав творчість цих поетів, як явище в українській поезії. Так, зокрема, високо оцінюючи поезію В.Симоненка, І.Світличний найбільшою його заслугою вважав саме “високу громадянську

Коцюбинська М. Іван Світличний, шістдесятник. / Світличний І. У мене - тільки слово. • К.: Фоліо, 1994. С.22.

мужність” поета, глибоку пристрасність та життєвість його слова. Проте в дисертації зазначено, що такий відчутний пієтет до слова ідейно наснаженого, громадськи активного не завадив критику в інших своїх працях (“На калині клином світ зійшовся”, 1968, “Нові поезії”, 1966), з не меншою повагою поставитися до лірики, значно “нейтральнішої” соціально й політично. В дисертаційній роботі відзначено, що Світличний не абсолютизував ангажованості й еволюціонзував у своїх поглядах, наближаючись до розуміння самодостатності поезії, яке є визначальним для сучасного літературознавства.

У дисертації докладно розглянуто й таку характерну особливість критичної творчості Світличного, як його постійна увага до літераторів-початківців, активна й фахова підтримка молодих талантів: В.Симоненка й

І.Калинця, В.Стуса і В.Голобородька, Б.Мамайсура, М.Воробйова. У політичній ситуації нестабільності, дедалі відчутніших “приморозків” він зробив усе можливе, щоб справжній талант не загубився, не розчинився у вирі буденного й маловартісного.

Як літературний критик, Світличний не залишився осторонь широкої полеміки на початку 60-х років про творчість молодих поетів. Він став на захист творчої молоді, незважаючи на те, що подекуди творчість молодих, за влучним спостереженням М.Коцюбинської, “якоюсь мірою була запереченням його вихідних принципів і критеріїв як критика” 20. Основний його удар спрямовано проти кон’юнктурних звинувачень молодих поетів літературними бюрократами (стаття “У поетичнім космосі”(1962)).

Обороняючи творчу молодь від кон’юнктурних звинувачень М.Шеремета та інших у космізмі, абстрактності, нескромності, незрозумілості, “надмірному трагізмі, песимізмі, нігілізмі, та деяких інших ізмах” 2|, І.Світличний не тільки доводить неправомірність і надуманість цих звинувачень, а й засуджує примітивізм і поверховість суджень своїх опонентів. Цим самим Світличний гаряче обстоював право поета на складність і самодостатність асоціативного мислення, виступаючи проти декларованої в радянському літературознавстві думки, що мистецтво повинно бути загальнодоступним, усім зрозумілим тощо. Недаремно він гаряче підтримав першу збірочку ще нікому не знаного Ігоря Калинця, відчувши неординарний творчий потенціал молодого поета.

Отже, набуток Івана Світличного як критика та історика літератури є

Коцюбинська М. Іван Світличний, шістдесятник. / Світличний І. У мене - тільки слово. - К.: Фоліо, 1994.

С.23.

Світличний 1.0 Серце для куль і для рим: Поезії. Поетичні переклали. Літературно-критичні статті. - К.: Рад. Письменник. 1990. - С.512,-

різноманітним і позначеним власним, оригінальним баченням проблем, актуальних для розвитку сучасної української культури.

У Висновках підведено загальні підсумки дослідження. Зазначається, що на терені української критичної думки й літературознавства ХХ-го століття І.Світличний не мав можливості сягнути найвищого рівня, хоча для цього в нього були всі дані. На заваді стали передовсім суспільні умови, через які він змушений був багатб часу й сил віддавати не літературним, а громадським справам, а також неможливість розвинути свій потенціал, брак вільного доступу до сучасних досягнень світової літературної критики, до нових літературно-критичних методик і концепцій. Та все ж його внесок у ці галузі української науки дуже значний. Непересічність і значущість літературознавчої спадщини Світличного полягає насамперед у її грунтовності, об’єктивності, в прямій активній дотичності науково-критичної думки І.Світличного до демонтування соцреалістичних канонів. Досвід Світличного-критика й літературознавця зберігає актуальність і в наші дні.

Отже, на основі своїх досліджень дисертантка робить висновок, що Іван Світличний належить до найактивніших і найяскравіших постатей літературного шістдесятництва в Україні. Його діяльність як критика й дослідника літератури - плідна й різномаїта. За короткий період праці на цій ниві, наперекір утискам, заборонам і замовчуванням, він створив понад сімдесят праць, пройшовши шлях від типового соцреалістичного сприйняття мистецтва як суспільного явища до поглибленого усвідомелення його естетичної суті. Цілком можливо, що за інших суспільних обставин І.Світличний став би критиком суто естетичного спрямування.

Таким чином, літературно-критичні праці Світличного є самобутнім помітним явищем в нашій літературі і мають безперечний вплив на розвиток сучасного літературного процесу, наукової думки.

Основні положення дисертації викладені у наступних публікаціях:

1. Народознавство і творчість українських дисидентів другої половини XX століття // Народознавство. Науково-методичні матеріали: Збірка II у 5-ти частинах, - Переяслав-Хм., 1994. - Ч.І-ІІ. - С. 113-114.

2. Шевченкознавчі розвідки Івана Світличного // Слово і час. - 1997. - № 3. -

С. 9-12.

3. Іван Світличний в обороні забутого // Дивослово. - 1997. - №12. - С.49-51.

4. Життя, прожите з любов’ю // Українська мова і література.- 1999.- №34 (146).

Додаткові публікації:

1. 60-ті роки в національному літературному процесі XX століття // Українознавство і гуманізація освіти: Тези доповідей Всеукраїнсьвої науково-практичної конференції: У 4-х част. - Дніпропетровськ, 1993 -

Ч.Ш.- С.38-39.

2. До проблеми заангажованості мистецтва (на матеріалі творчості . Є.Маланюка та 1.Світличного) // Є.Маланюк: література, історіософія,

- культурологія: Матеріали міжнародної наукової конференції: У 2-х част. -Кіровоград, 1997. - Ч.ІІ. - С.32-35.

АНОТАЦІЯ

Гайович Г.В. Літературно-критична діяльність Івана Світличного. -Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 - українська література. - Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, Київ, 2000.

У дисертації систематизовано й відображено сучасний стан досліджень про Івана Світличного.

Досліджено літературно-критичну діяльність Світличного в контексті епохи. На основі аналізу великої кількості спогадів про критика встановлено зв’язок між його життям і критичною творчістю на тлі тогочасної суспільної атмосфери. Внаслідок розгляду літературно-критичних праць Світличного кінця 50-х - початку 70-х років розкрито творчу еволюцію критика.

У дисертації встановлено, що літературно-критична й громадська діяльність І.Світличного в період шістдесятницького Ренесансу і в роки застою була спрямована проти тоталітарного режиму, уніфікації, проти засилля канонів соцреалізму, утилітарності літератури. Підкреслено, що Світличний не абсолютизував ангажованості й сволюціонізував у своїх поглядах, наближаючись до розуміння самодостатності літературної творчості.

Літературно-критична творчість Світличного утверджується як оригінальне і глибоко закорінене в історичному контексті явище в українському літературознавстві XX століття.

Ключові слова: літературно-критична діяльність, творча еволюція, стиль, тоталітаризм, духовний опір,“шістдесятництво”.

АННОТАЦИЯ

Гайович Г.В. Литературно-критическая деятельность Ивана Светличного.- Рукопись. Диссертация на соискание научной степени кандидата филологических наук по специальности і 0.01.01 - украинская

литература - Институт литературы им. Т.Г.Шевченко НАН Украины, Киев, 2000.

В работе систематизировано и отражено современное состояние исследований об Иване Светличном.

Проведено исследование литературно-критической деятельности Светличного в контексте эпохи. На основе анализа большого количества воспоминаний о критике установлено связь между его жизнью и критическим творчеством на фоне тогдашней общественной атмосферы. В результате изучения литературно-критических работ Светличного конца 50-х - начала 70-х годов раскрыта творческая эволюция критика.

В диссертации определено, что литературно-критическая и общественная деятельность И.Светличного в период Ренессанса 60-х годов и в годы застоя была направлена против тоталитарного режима, унификации, против засилья канонов соцреализма, утилитарности литературы. Подчерркивается, что Светличный не абсолютизировал ангажированность и эволюционизировал в своих взглядах, склоняясь к пониманию самодостаточности литературного творчества.

В работе феномен Светличного как литературного критика раскрывается сквозь призму его мировоззренческих и этико-эстетичсских изысканий. Основное внимание сосредоточено на следующих ключевых проблемах: роли и месте критика в литературно-историческом процессе, эволюции творца, литературно-критическом и литературоведческом наследии автора. В работе в ракурсе исследованной проблемы проведено изучение и обобщение наблюдений и размышлений современников о творчестве и жизни Светличного, собранные в книге воспоминаний “Доброокий”. В диссертации показаны и изучены наиболее вероятные варианты реализации творческого потенциала критика, указана его роль в литературном процессе как автора, который “выводил соцреализм на общемировое пространство и демонтировал теорию партийной литературы”.

В исследовании ставятся ударения на оригинальности и объективности оценок творчества украинских писателей, данных Иваном Светличным в его литературно-критических статьях, обзорах, рецензиях, фейлетонах. Акцентируется внимание на подвижнической работе критика, направленной на открытие и поддержку настоящих талантов в среде молодежи своего поколения. В частности указывается, что Светличный одним из первых в тогдашнем советском литературоведении заметил, поддержал, как явление в украинской поэзии творчество В.Симоненко, И.Калинца, В.Стуса, В.Голобородько, Н.Воробйова, Б.Мамайсура и делал все от него зависящее в политической ситуации нестабильности, все более ощутимых “заморозков”, чтобы настоящий талант не потерялся в стихии будничности и мелочности.

В работе впервые, в частности на основе архивных материалов и воспоминаний супруги, современников критика, Светличный показан, как активный общественный деятель, раскрыта его роль организатора и руководителя движения сопротивления в Украине во второй половине 60-х -70-х годах нашего века. Раскрыты мировоззренческие позиции Ивана Светличного, прослеживается, как научная интерпретация критиком разнородных явлений искусства приводит его к философскому осмыслению проблемы настоящего искусства, а также места и роли в нем творческого интеллекта.

В результате исследования критика Светличного определена как откровенно социальный феномен с чертами публицистичности, подчеркнуто, что при других общественных условиях он стал бы критиком сугубо эстетического направления, поскольку в своих разработках основное внимание творец уделял проблемам художественности, эстетической ценности художественного произведения.

Литературно-критическое творчество И.Светличного провозглашается как оригинальное и имеющее глубокие корни в историческом контексте явление украинского литературоведения ХХ-го века.

Ключевые слова: литературно-критическая деятельность, творческая эволюция, стиль, тоталитаризм, духовное сопротивление, “шестидясятнитство”.

SUMMARY

G.V. Gayovych Literary-critical activity of Ivan Svitlychnyi. Manuscript. -Ph.D. Thesis in Philology (Ukrainian Literature). Shevchenko's Intitute of the literature NAS of Ukraine. Kiev. 2000.

Current status of investigations of Svitlychnyi activity is studied.

In particular, literary critical activity of Svitlychnyi is investigated in the background of the epoch. Basing on the analysis of many recallactions about the artist the connection between his life and his activity is established on the background of the social spirit of that time. As it is concluded from articles issued between the end of 50th and the beginning of 70,h the writer had significant evolution as an artist.

It is established in the thesis that literary, critical and social activity of Svitlychnyi during 60lh “Renaiessance” and stagnation (zastoj) period was aimed against totalitarian regime, unification, and utilityness of the literature. It is stressed that Svitlychnyi did not make engagement as an absolute and his concienness was cvolutioning toward selfsufficenlieness of the literature.

The literary and critical Svitlychnyi’s activity is estabished as an original phenomena in the Ukrainian literature science of 20th century. •.

Keywords: literary-critical activity, creative evolution, style, totalotarism, spiritual resistance, “shestidesjatniki ("sixtythians").