автореферат диссертации по философии, специальность ВАК РФ 09.00.11
диссертация на тему: Многомерность ролевой реальности: социально-философский анализ

Полный текст автореферата диссертации по теме "Многомерность ролевой реальности: социально-философский анализ"

УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Кораб.іьова Надія Степанівна х- /і

/Аг1'

УДК 159.922

БАГАТОМІРНІСТЬ РОЛЬОВОЇ РЕАЛЬНОСТІ: СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ

Спеціальність 09.00.(|) - соціальна філософія та філософія історії

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук

Харків - 2000

Робота виконана п Харківському національному університеті ім.В.Н.Каразіна, Міністерство освіти і науки України.

Науковий консультант: Заслужений діяч науки і техніки України,

доктор філософських наук, професор Мамалуй Олександр Олександрович,

Харківський національний університет ім.В.Н.Каразіна, завідувач кафедри філософії.

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, професор Новіков Борис Володимирович, Національний технічний університет України “Київський політехнічний інсттут”, декан соціологічною факультету, завідувач кафедри філософії;

доктор філософських наук, професор Ліобішіїіі Ярослав Валеріиович, Інститут філософії ім.Г.С.Сковороди ПАН України, провідний співробітник відділу сучасної зарубіжної філософії;

доктор філософських наук, професор Лозовий Віктор Олексійович, Національна юридична академія ім. Ярослава Мудрого, завідувач кафедри культурології.

Провідна установа:

Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, філософський факультет, Міністерство освіти і науки України, м.Київ.

Захист відбудеться «¿О » С7 2qqq р. о 10 годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д 64.700.01' при Університеті внутрішніх справ за адресою: 61080, м.Харків, пр. 50-річчя СРСР, 27, ауд. 209.

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці Університету внутрішніх справ за адресою 61080, м. Харків, піт 50-річчя СРСР, 27.

JJL

Автореферат розісланий «¿X <Д<> Ctxt-w ¿ _2000 р.

Вчеіпій секретар спеціалізованої! вченої ради, кандидат юридичних наук, доцеїгт

В.Я Гоц

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми визначається історичним моментом, який переживає наша країна і людство. Націленість на формування власного вітчизняного со пі о культурно го середовища, переходу' його на рівень державно-політичної саморегуляції, ставить проблему вибору способу облаштування соціального життя, диктує нові ціннісні орієнтири, що спрямовують людину в соціальний світ. Пошіфсним явищем в нашому суспільстві останнього десятиліття є добровільна зміна соціального середовища, втрата біографії, власного образу, що спричинено вимушеною зміною статусних і рольових ідентифікацій. Намагання увійти в європейське співтовариство передбачає і перенесення його проблем, які зумовлені появою нової суспільної організації, основною ознакою якої є розповсюдження симулякрів, паразитарної форми соціальності, для якої характерне розростання штучних утворень і механізмів соціальної взаємодії (Ж.Дельоз, Ж.Батай, Ж.Бодрійяр).

Цей процес співпав з періодом зламу традиційних понять і методологій гуманітарного знання. Якщо в умовах панування класичної соціальної філософії могло виникнути питання лише про детермінанти суспільної сутності людини: індивід із суспільства (Е.Дюркгейм) чи суспільство із індивідів (М.Вебер), то сучасна посткласична філософія вказує на новий моду с існування соціальної інстанції - її повне панування над свідомістю людини. В умовах високої знаковості суспільства соціальні ролі і бажані ідентифікації виступають трансцендентною соціальною інстанцією, набуваючи філософсько-онтологічного статусу.

В ситуації переконструювання загальної конфігурації знання необхідним с розвиток міждисциплінарних зв’язків. Крім застосування В" опрацюванні соціально-філософських проблем, рольова реальність має вплинути і на розвиток соціологічних, соціально-психологічних, педагогічних уявлень про соціальну сутність людини. Сьогодні очевидно, що в цих науках відчувається потужне прагнешія до оновлення форм та методів аналізу соціальних структур в ситуації, коли не працюють класичні оціночні парадигми. Зрозуміло, що проблеми, які стосуються суто внутрішнього устрою цих галузей, не можуть бути вирішені за межами власних теорій, незважаючи на будь-які намагання соціально-філософського знання, але цілком можливо можуть стати приводом для оновлення власного підгрунтя.

Введення в коло цих проблем поняття рольової реальності, яке інтегрує уявлення про людину як уособлення соціуму й історії, дозволить розширити засоби філософської рефлексії, спираючись на які можна переосмислити специфіку' становлення нових стандартів наукового знання, усунути серйозні претензії до його організаційних, ногнітивних та світоглядних установок. Серед чинників, що зумовлюють цей процес, чільне місце посідає переосмислення

феномена соціальної сутності людини. На цю сутність впливає складна інфраструктура сучасного соціуму, необмежена сукупність ресурсів і засобів його конструювання. Це, у свою чергу, вимагає дослідження тих чинників, які спрацьовують у нинішніх експериментах у соціально-політичній та економічній сферах, конституюють, власне, життєвий світ людини, розмаїття виявів ЇЇ реального буття, одним з яких є рольова реальність.

Введення феномена рольової реальності дозволить виділити загальні закономірності самоакіуалізації людини у різноманітних рольових практиках, що потребують філософського осмислення, піддати критиці сучасний стан ролетворчості у рольових реальностях національного типу, де домінують етнографізм і національний романтизм, з одного боку, а з іншого - особа, яка деградує до рекламного іміджу. Саме це складає змістовну єдність, проблемне поле пропонованого дослідження. Тема дисертації розкриває окреслену проблематику і відкриває актуальні аспекти соціальної філософії.

Зв’язок роботи з науковим» програмами, планами, темами. Обраний напрямок дослідження пов’язаний із завданнями науково-дослідницької програми, що здійснюється кафедрою філософії Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна: “Філософія і розмаїття соціокультурних світів”.

Мста і задачі дослідження. Мета дисертації - виявити соціально-філософський потенціал рольового дискурсу', інтерпретованого як соціальний універсум, що дозволяє побачити, як зреалізовує себе особа в соціумі й історії, створює і відтворює в рольовій реальності як окремому фрагменті життєвого світу' світ соціальний, а відтак історичний.

Реалізації поставленої мети підпорядковане рішення таких дослідницьких завдань:

• в межах когітальної й діяльнісної стратегій, репрезентованих різними типами дискурсів, експлікувати людську суб’єктивність через рольову реальність, обгрунтувати місце рольової реальності в конструюванні соціальної реальності на основі принципу соціальності людського бутгя;

• поєднати традицію розгляду діяльнісної сутності людини західною філософією з конкретно-рольовою визначеністю цієї сутності у національній філософії історії;

• виокремити феноменологічний зріз історії, явлений у рольовій реальності, представленій різними рівнями: вищим - унормування її суспільством; середнім

- уявним програванням ролей особою в свідомості; нижчим - поведінковим. діяльнісним, на якому відбувається рольова акіуалізація як житгєтворчість;

• охарактеризувати рольову і статусну орієнтацію особи у життєвому світі як вихоплювання різних рольових реальностей, виділивши їх типові складові;

• дослідити головні аспекти і умови людської здатності бути соціальною в думці, виходячи з напрацювань соціальної феноменології, у якій феноменологічний

з

універсум життєвого світу особи визначає топос соціотворчості в історії;

• з’ясувати номічну функцію рольової реальності: ієрархію, вертикаль в історії, ризому, горизонталь рольової реальності сучасності;

• віднайти можливості відпрацювання нової стратегії в ситуації “смерті суб'єкта”, домінування нової чуттєвості і пов’язаними з ними ринком ролей, іміджів, соціальних масок - атрибутів сучасного соціуму.

Об’єктом дослідження є дискурс рольової реальності у контексті діяльнісної парадигми європейської самосвідомості.

Предмет дослідження - рольова реальність як соціально-філософський феномен.

Методи дослідження визначаються необхідністю опрацювання багатомірності рольової реальності, пошуком її феноменальних підстав, вирізняючи у ній міру соціального: від універсалізації даності соціального світу' в свідомості до феноменологічного унівсрсуму життєвого світу особи йде пошук аргументів на користь людської здатності бути соціальною і в уяві і в дії, від акту самоданості до рольової актуалізації. Для її розв’язання використовуються праці з соціальної онтології, філософії життя, соціальної герменевтики, теорії цінностей баденської школи неокантіанства. Таким чином, теоретико-мстодологічною основою є компаративний аналіз, принцип онтологізації дискурсивності рольового.

Щоб виявити різну мірність рольової реальності використовуються напрацювання відчизняних і зарубіжних авторів в сучасних філософських дискурсах: феноменологічному, екзистенціональному, структуралістському, що у сукупності формує парадигму рольової реальності. Псвною мірою враховані конотації, шо їх набуває новітня європейська філософія завдяки представникам постмодерну. Методологічні принципи дисертаційного дослідження визначаються спробою поєднання соціально-філософського і герменевгичного аналізу’, методу іманентної критики, яка реалізується в дисертації за допомогою прийому конструктивної діалогіки. Достовірність зроблених висновків обгрунтовується з використанням сучасних засобів теорстико-методологі чного аналізу, верифікацією пропонованих теоретичних положень, емпіричними спостереженнями над реальною соціальною практикою.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому; що вперше обгрунтовується рольова реальность як соціально-філософська теорія, всебічно аналізується феномен рольової реальності, який означає фундаментальну характеристику’ соціального буття людини у його емпіричній рольовій визначеності. Ця ідея знайшла своє відображення в тому, що:

• в рамках феноменологічного дослідження рольової реальності концепція соціальних ролей, межова для ряду' гуманітарних наук, отримує трансфактичне представлення у філософській теорії реальності. Це дозволяє виявити і

розгорнути евристичний потенціал теорії рольової реальності, у якій стату си і ролі набувають фундаментальних характеристик людського буття;

• поєднання емпіричних форм соціальних ролей з феноменологічними дослідженнями рольової реальності дає можливість: репрезентувати суспільну сутність людини у конкретно-рольовій визначеності, протистояти деонтологізаторській традиції у соціальній філософії (теорії конфлікту, інтеракціонізму, структурно-функціональному аналізу, в яких соціальне життя постає статичним, а не історичним утворенням);

• доведено, що примусовість соціального світу уособлена в бінарності рольової реальності. З одного боку, вона виражає унівсрсум родового потенціалу і родової сутності соціального, об’єктивованого у соціальній реальності; з іншого - має референцішшй знак - емпіричну роль як відповідь особи на соціальну ситуацію, коли у ролях безпосередньо твориться ця реальність;

• в межах інтерпретації історії з дискретних і континуальних витоків соціатворчості рольова реальність представлена топологією символічної форми, універсалізм якої не в безмежній експансії ролей, а в універсальному самоздійсненні сутнісних сил людини;

• соціально-філософський потенціал дискурсу рольової реальності інтерпретується як соціальний універсум, що дає можливість побачити, як вивершує себе людина в соціумі й історії, як в окремому фрагменті буття, рольовій реальності, творить соціальний світ;

• доведено, що соціальність, грунтована на пост класичних теоріях, ототожнює соціалізацію з семіогизацією, а статуси, ролі, бажані рольові ідентифікації є нанесенням знаків на буття особи, коли влада кодів як трансцендентна соціальна інстанція з її претензією на тотальне панування і ринком життєвих світів релятивізуюгь інстгауційну поведінку, спричиняють радикальну трансформацію соціальних ролей у соціальні маски;

• цей ефект підсилюється плюралізацією людської сутності в постмодерних проектах, які демонструють нескінченність цієї сутності. На цій підставі зроблено висновок, що тотальний плюралізм потребує рольової реальності як міри соціальності, як певного надособистого еквіваленту, що дозволяє протистояти цій плюралізації і релятивізації соціальної поведінки;

• поєднуючи екзистенціалістські проектності життєвого світу особи, його незавершуваності з діалогічним напрямком філософії, доведено, що єдино можливим способом буття особи у світі є її співбутгя з іншим, яке продукує людську універсальність і дозволяє ввести поняття людиновимірності історії;

• рольові реальності як топоси історії дозволяють розгорнути ідею людиновимірності історії, яка визначається надлишком соціального як резервуару рольових ідентифікацій, що надають історії антропомірних

характеристик. Історія, яка пересуває рольові реальності як формоутворення на межу міри, робить проект своєю головною творчою дійсністю;

• обгрунтована необхідність творення національної філософії історії з опредметнегаїми в ній національними символами і смислами. Можливість теоретичної історії на національному грунті є апологією історії, побудованої на відкиданні чи обмеженні того, що не сприймає душа народу. Дискурси про кінець історії, постісторію, несокровенність буття не є інтелектуальною перешкодою у творенні національної філософії історії, в основу якої покладено сокровенні національні символи: антеїзм, екзистенційно-межове світовідчуття, кордоцентризм, ліризм.

Практичне значення одержаних результатів визначається, перш за все, новизною і сукупністю положень, що виносяться на захист. Результати дослідження складають певну методологічну базу для подальшої розробки проблеми і визначення сутності феномена рольової реальності.

Наукові рекомендації, викладені в дослідженні, сприяють більш глибокому розумінню умов самореалізації особи у суспільстві і підстав людинорозмірності історії. Демонстрація причин і умов конструктивних і деструктивних впливів на рольову реальність вказує на наявність певних тенденцій у суспільстві, дозволяє розглядати процес формування особи як оволодіння певними типами рольових реальностей, оскільки рольова реальність - одна із здатностей суспільства дати людині можливість реалізувати потенціал творчості в історії. Ці рекомендації можуть бути використані державними органами при розробці програм соціального розвитку' країни, трансформації системи освіти, дозволяють проведення гуманітарної експертизи соціально-управлінських, виховних, політичних проектів і програм, допоможуть у'розробці соціально-гуманітарних соціальних технологій.

Дисертаційне дослідження є основою курсів лекцій і спецкурсів з філософії, соціальної філософії, культурології, історії і теорії української та зарубіжної культури, які читалися автором впродовж останніх років в Харківському національному університеті і Харківському військовому університеті.

Особистий внесок здобувача. У публікації № 2 особисто автору належить 50% опублікованого матеріалу, ніш проаналізовано соціальні ролі та їх значення в характеристиці цілісності особи. У публікації № 12 автору належить 75% опублікованого матеріалу, ним особисто проведений аналіз людини, що бунтує, з використанням праць А.Камю. М.Хоркхай.мера, Т.Адорно, М.Фуко, Е.Фрома.

Апробація результатів дисертації. Найважливіші теоретико-мстодологічні положення доповідались на міжнародних, республіканських і регіональних нау кових, наково-пракгачних конференціях і семінарах. Серед них: міжнародна науково-теоретична конференція «Людина і духовні цінності» (Тирасполь, 1991), міжнародна науково-теоретична конференція “Творчість:

теорія і практика” (Київ, 1991), республіканська науково-практична конференція “Наукові засади реформування вищої освіти України” (Київ, 1993), міжнародні Сковородинівські чигання (Харків, 1992 - 1999), а також регіональні наукові конференції.

Публікації. Результати науковою дослідження достатньо повно висвітлені у монографії обсягом 16,3 др.арк. та 40 публікаціях автора загальним обсягом 18 др.арк., 22 з яких - статті у наукових фахових виданнях загальним обсягом 12,5 др.арк..

Структура роботи. Мста і завдання дослідження визначили струкіуру роботи, яка складається зі вступу, п’яти розділів, кожний з яких містить підрозділи, висновку та списку використаної літератури з 262 найменувань. Обсяг роботи 406 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовується актуальність обраної теми, формулюються мета та завдання дослідження, визначається наукова новизна, теоретичне і практичне значення дисертаційного дослідження.

У першому розділі “Рольова реальність її конструюванні соціальної реальності” визначено вихідні положення і поняття, що характеризують рольову реальність як епістемне утворення, за допомогою якого можлива інтерпретація соціального світу як життєвого світу особи. Визначено сенс і пізнавальні можливості даного поняття для соціальної філософії, доведено, що рольова реальність спрацьовує як метод, фіксуючи норму соціальної сутності особи. Вказується, що соціальна роль знаходить в рольовій реальності феноменальну суть, її внутрішню міру, яка визначає потенціал саморозвитку її змісту, вимірюється поняттєвою та нормативною межами, що оберігає соціальну діяльність від вседозволеності теоретичної свідомості. Підкреслюється, що рольова реальність пов’язана, з одного боку, з поняттєвою, а з іншого - з актуалізованою рольовою діяльністю. Обидві міри входять в змістовний обсяг поняття.

У першому підрозділі “Стан опрацювання проблеми, її витоки і актуалізація ” виокремлене те коло наукових праць, які є евристичним засновком до опрацювання проблеми рольової реальності чи окремих її аспектів. Широко використані роботи західних філософів різішх шкіл і напрямків - від Г.Ріккєрга,

В.Дільтея, К.Леві-Строса, М.Гайдеггера, Х.-Г.Гадамера до М.Фуко, Р.Барта, Ж. Дельоза, Ф.Гваттарі, Ж.Бодрійяра, Ж.Батая. Ці блискучі дослідження своїми наскрізними темами, текстами спрямовували методологію розгляду, були корисними у перспективі дослідження та розміщення смислових акцентів.

В контексті дослідження необхідним стало критичне опрацювання підходів до вивчення таких феноменів, як культура, цінність, історична традиція,

що присутні у працях М.Вебера, Л.Вітгенштсйна, Х.Г.Гадамера, Е.Кассірера, Ф.Ніцше,Х.Ортеги-і-Гассета, Г.Ріккерта, Ж.ГГ.Сартра, З.Фрейда, Е.Фромма, М.Шелера. Щодо проблеми раціональності та цивілізації, то корисними виявились роботи Г.Башляра, Д.Блура, М.Гайдеггсра, Р.Дж.КЬллінгвуца, Т.Куна,

І.Лакатоса, М.Полані, К.ГТоппера, С.Тулміна, П.Фсйєрабснда.

Використовуючи ідеї В.Дільтея, Е.Гуссерля, М.Гайдеггсра у розв’язанні конкретних проблем, ангор виходив з того досвіду переосмислення їх спадщини, котрий викладений у працях Є.К.Бистрицького, В.В.Бібіхіна, П.П.Гайденко, М.К.Мамардашвілі. В.І.Молчанова. Ю.Л.Мельвіля, В.О.Подороги, В.Табачковського та ін. Найбільш важким у намаганні осягнення мірності рольової реальності виявився пошук того смислового підгру нтя,підстав, які дозволяють проблематизувати дане поняття, виходячи з можливостей сучасних філософських дискурсів, спираючись на традицію. До того ж мова йде не просто про історико-філософську ретроспективу, бо проблема рольової реальності не існувала в минулому філософському досвіді рефлексії, а про пошук підстав з цілком неочевидними та часто опосередкованими знахідками у працях різних авторів. На такий підхід наштовхнув розгляд європейської філософії

B.С.Біблером, І.В.Бичком, П.П.Гайденко, В.С.Горським, А.В.Гулигою, Ю.М.Давидовим, В.П.Івановим, О.М.Кривулею, М.Д.Култасвою. Використані напрацювання в галузі аналізу європейської філософської свідомості, що у працях Е.Агацці, Ж.Бодрійяра, М.К.Мамардашвілі, М.Мерло-Понті, Х.Ортегі-і-Гассета, П.Рікера, М.Фуко.

Пропонована стратегія розгляду соціуму і історії через рольову реальність спирається на поппсрівську історичну7 школу у філософії науки, де наука не лише знання, а й інтелекіуальна діяльність всередині соціальної активності як більш широкої області методологічних підстав дослідження. Цей висновок отримано завдяки працям Ж.Бодрійяра, М.Бубера, Є.К.Бистрицького, М.Гайдеггера,

C.Б.Кримського, О.О.Мамалуя, М.К.Мамардашвілі. М.Мсрло-Понті, Х.Ортегі-і-Гассета, П.Рікера, М.Фуко, В.В.Шкоди.

Процес становлення особи, загальні проблеми її розвіггку та самогворчості -предмет широкого наукового дослідження українських вчених Є.К.Бистрнцьгого,

A.М.Єрмоленка, І.В.Іванова, В.О.Лозового, Я.В.Любивого, В.А.Малахова, М.М.Мокляка, Б.В.Новікова, П.Ю.Сауха, Л.В.Сохань, В.Г.Табачковського,

B.І.Шинкарутса та інших, які розглядають онтологічні проблеми діяльності особи, взаємодію соціального і особистого в життєвому1 світі особи, зв’язок культурно-історичного процесу’ з особистою долею людини, роль прогирічу самоактуалізації особи.

У творенні рольової реальності як культурного типу в історії надано переваги соціально-культурним факторам. Культурологічний вимір рольової реальності сконструйовано з використанням праць М.Вебера, М.М. Бахтіна, Ю.Лотмана, Е.Кассірера, Г.Рікерта, Ж.-П.Сартра, К.Ясперса. Виходячи з власного світогляду, зазначені автори надавали смислу поняттям “національна

культура”, “національна ментальність”, вкачували, що національна єдність забезпечується не лише через ідентифікацію людини з певною культурою, а переду сім через особистий самовибір. Ці напрацювання своїм підгрунтям мають розробку теорії менталітету французькою школою “Анналів”, яка констатує, що національна філософія історії неможлива без врахування глибин духовного життя людей з певними інтенціями волі та світовідчуттям. Саме тому ідеї цієї школи широко використані у відповідних розділах дисертації. На підставі ідей, присутніху працях В.Дільтея, Х.Ортегі-і-Гассета, М.де Унамуно, О.Шпенглера, отриманий висновок про кореляцію екзистенційної історії народу з національною філософією історії. Обгрунту вання цієї ідеї потребувало звернення до робіт М.Мерло-Понті, П.Рікера, А.Шюца, в яких історія переживається як потік життєвого світу, а філософія історії включає екзистеїщійні переживання, властиві певним етнічним спільнотам, уособлює їх світовідчуття.

Подання діалогу як однієї із стратегем комунікації обумовило звернення до праць Ж.Батая, М.М.Бахтіна, М.Бубера, М.Гайдеггера, Ж.Дельоза, Е.Левінаса, М.Мерло-Понті, М.Фуко та інших. Необхідне для діалогічної стратегами відкидання логоценгризму викликало інтерес до праць Т.Адорно, Ж.Дсрріда, Ж.Дельоза, Ж.-Ф.Ліотара. Запровадження до наукового обігу некласичних понять потребувало вивчення ідей М.М.Бахтіна, Р.Барта, Х.Г.Гадамера, Ж.Дсрріда, Е.Кассірера, Ж.Ф.Ліотара, П.Рікера. Зацікавлення динамікою стосунків у ситуації абсурду, як моделлю заміни рольової визначеності униканням ролей і масочним дійством, потребувало вивчення ідей струкіуралізму Р.Барта, К.Леві-Строса, Є.М.Мелетинського та ін. Звернення до ігрової парадигми спирається на праці Й.Хейзінги. Опрацювання владного феномену у співвіднесеності з політичними ролями стало можливим завдяки працям М.Вебера, П.Рікера, М.Фуко, В.О.Подороги.

Рольова реальність як символічне утворення, мислереальність потребували робіт феноменологів - від Е.Гуссерля до сучасних феноменологічних досліджень у відчизняній філософії. Оскільки вищеозначені проблеми розглядаються у двох перспективах - континуумній і дискретній, їх темпоральність, просторовість і історичність потребували відповідно звернення до робіт тих авторів, які розробляли ідеї в галузі філософії історії і соціального часу. Широко використані праці представників комунікативної філософії, особливо тих, які опрацьовували ідеї глибинної комунікації: М.Бубер, Е.Левінас, Г.С.Батіщев. Дослідження етнопсихологічних характеристик рольової реальності спиралось на ідеї історичної школи В.Дільтея, раннього М.Гайдеггера, представників етнометодології.

На підставі проведеного аналізу констатується, що намагання утримати проблему соціальних ролей в межах “рольовика” (Г.С.Батіщев) переводить її в розряд застарілих, а вихід за окреслені їй межі репрезентує новий етап у розвите)’ наук соціально-гуманітарного профілю. Необхідність перегляду ресурсів рольової

теорії підсилюється і тим, що людство на межі тисячоліть творить незмірно складніший тип соціальності, ніж той, на грунті якого виникла теорія соціальних ролей. Осягнення життєвого світу за посередністю рольової реальності робить недостатньою концентрацію дослідницьких наголосів лише на соціальній діяльнісній сутності людини. Воно з необхідністю включає й знання про навколишній щодо самої людини світ та багатоманітність умов її існування. Обрана тема дослідження має достатню базу джерел, хоча і залишається невирішеною проблема рольовика і соціальної сутності людини з сучасними імплікаціями і використанням напрацювань сучасних філософських дискурсів.Таким чином, є необхідним введення поняття рольової реальності, виявленні її людинотвірного характеру і значення для розвитку соціально-філософського знання.

У другому підрозділі “Поняття рольової реальності,його сенс і пізнавальні можливості” обгрунтовується необхідність введення поняття рольової реальності як епістемного утворення, з метою розв’язання проблеми: за якнх умов теорія соціальних ролей, конституююча і похідна рольової реальності, може інформувати про нормоустановлення суспільства, його інститути, тип людини залежно від форм рольового досвіду як досвіду буття у ролі. Підкреслюється, що сьогоднішні парадигмальні зрушення в напрямку' постнекласичної науки на методологічному рівні вимагають відповідних трансформацій і на рівні епістемологічному, де засобом конкретизації та організації соціально-філософського знання є переведення філософської теорії в розряд епістемної.

З посиланнями на сучасний аналіз знання, який починається не з фіксації концепції, а з побудови соціально-історичної картини пізнавальної ситуації і наступним накладанням її на знання, що підлягає аналізу, підкреслюється, що в результаті таких процедур ми отримуємо не знання про об’єкт, а фіксуємо способи діяльності з ним, де об’єкт уявляється не як деяке наявне буття, а як акту алізація різноманітних можливостей буття. Міждисциплінарний підхід до епістемології дозволяє перехід від дослідження соціологічного суб’єкта, центрованого навколо соціальних зв’язків у рольовій взаємодії, до епістемологічного суб’єкта.

Введення якісно нової міри у рольову теорію- філософської рефлексії дозволяє визначити наявність у структурі пізнавальної моделі рольової реальності таких рис, як багатомірність, рухливість, невизначеність є виразом більш глибинних змін, а саме вказує на новий принцип, шо закладений в основі моделі. Таким чином, в намаганнях одночасного вивчення ряду' аспектів можна бачити не окремі намагання, а прояв методологічного статусу ідей індивідуальності, багатомірності, невизначеності, що перетворюється на нову стратегію пізнання і новий образ науки.

Таким чином, епістемологічна мірність цієї проблеми очевидна: скоректувати мислення і його пізнавальний контекст залежно від пануючої парадигми і культурно-історичних умов. Епістема як смислова об’єктивація рольової реальності дозволяє створювати нові значення, які поєднують ті смисли, які вже властиві різним інстіпудійним практикам і виражені в нормах.

У третьому підрозділі “Герменевтичний дискурс розуміння та інтерпретації рольової реальності” підкреслюється, що рольова реальність є синкретичним утворенням, позбавленим розрізнення розуміння і пізнання, що для виконавця ролі розуміння її є способом життя у ролі, навіть коли вона є міфічним утворенням його свідомості. В такому тлумаченні рольова реальність є онтологічною категорією, укоріненою в рольовій діяльності і бутті людини. В цьому феномені злиті образно-чуттєве й ідея, чуттєво-конкретне й абстрактне -вони неподільні і виступають вихідною, базовою реалією. Первинною реальністю є рольові відносини, в яких особа намагається відстояти власну ідентичність, здійснюючи пошук себе в ситуації підходу до людини як поля емпірично експлуатованої даності, взаємодіючи з іншими.

Ці узагальнені інші дають можливість здійснити функціональну інтеграцію різних ролей і осіб, дозволяючи зберегти те, що ними інтегрується, і залишаються відкритими для творчих модифікацій, що підтверджує література перебудовчого і постперебудовчого періоду формування нових соціальних, економічних, політичних структур. У періоди зламу чітко визначених співтовариств створюється простір для нових диференціацій, появи нових чи перерозподілу старих ролей. Оскільки людина є суспільною істотою, то її відмінність від інших, її рольова ідентифікація повинна визнаватись іншими, якщо вони хочуть еволюціонувати в певному напрямку. Нові потенційні розрізнення не можуть бути визнаними, якщо ми не живемо в такому співтоваристві, яке дає можливість реалізувати численні ролі і забезпечує умови для підтримки цих ролей іншими. Сьогодні таких співтовариств, об’єднаних узагальненими іншими, стає все більше, модель поведінки будь-кого є постійним переміщенням з однієї ролі в іншу. Тут соціальна роль виступає як набір емоційно-поведінкових норм, які визначають, як повинна поводити себе людина в тій чи іншій соціальній ситуації. Успіх взаємовідносин з людьми великою мірою залежить від вміння органічно і своєчасно перевтілюватись в різноманітні соціальні ролі.

Суттєве значення надається середовищу рольової діяльності особи, тому життєвому світу, з якого вихоплюються рольові реальності. Цьому присвячено четвертий підрозділ “Етнокультурне середовище як умова соціальної творчості ролі". Етнокультурне середовище є обов’язковим елементом буття, способом житгєгворення певного соціального простору як постійно присутньої реалії для особи. Ця проблема завжди була актуальною для філософії, але особливо зріс

інтерес до неї в умовах державотворчого процесу. Поступово стає усталеним розуміння місця і ролі національного життя у здатності народу відповідати на виклик історії. У такому тлумаченні етнокультурне середовище є умовою соціальної творчості у ролі, а рольова реальність є соціокультурною проекцією, яка здійстос персоналізацію соціальної діяльності ідеального людського типу, який створюється національною культурою і виступає ідеальним носієм національного характеру конкретних індивідів.

Особливу увагу звернуто на істориго-проективну форму самореалізації національного типу, котрий потребує виваженого коректного осмислення традиційних тенденцій формування етнокультурного середовища, його коригування відповідно до головних орієнтирів національного розвитку в сучасних умовах. Доведена необхідність використання у соціальній та національній політиці цих напрацювань з врахуванням особистісного фактору суспільного розвитку.

Проводиться ідея необхідності творення національної філософії історії через визначення історичних типів рольової реальності, яке може відбуватись на перетині різних інтелеіоуальних течій: як таких, що навертають до історії, фіксують межу традицій пам’яті і намагаються зберегти спадковість передачі її символів, так і тих, що децентрують історію,позбавляють її першопочатку, джерела, і, як наслідок, розведення значного і незначного, важливого і неважливого, центрального і периферійного, сутнісного і епіфеноменальнош.

Отже, представлений у рольовій реальності етнічний стереотип є породженням стереотипу соціальної поведінки. Визначення його є імпульсом у розбудові української держави, а рольова реальність, таким чином, залучається до структур соціально-перетворюючої практики, набуває статусу соціально значущої норми, виявляючи актуальні і потенціальні способи репрезентації у різних соціальних утвореннях. Поєднання етнічних і ціннісних компонентів рольовою реальністю дозволяє її епістемологічну інтерпретацію як специфічний прояв позараціонального знання.

П’ятий підрозділ “Евристичний потенціал рольової реальності для соціальної філософії" обгрунтовує ідею збережених смислів у соціально-філософській теорії, які є своєрідним імунітетом проти намагань її безоглядних оновлень, відмови від традиції, революційних постмодерністських заперечень класики. При цьому' варто відмовлятись від застарілих інтерпретацій і традицій, які не спрацьовують в новому контексті, а пошук ефективних форм нової раціональності вимагає переходу' до термінів динамічних у взаємодії між світом ідей і життєвим світом особи. Намагання утримати проблему соціальних ролей в межах рольовика переводить її в розряд застарілих, а вихід за окреслені межі дозволяє нові інтерпретації соціальної сутності людини.

Отже, рольова реальність не просто теоретичний консгрукг, вона породжує різноманітні форми суспільного життя, оскільки теоретично підтримує їх.

оформлює, узгоджує з соціальними нормами. Рольова реальність як символічне утворення тим самим легітимує ролі, норми їх програвання, визначає пріоритети, розташовуючи як промислювальні схеми. Цей засновок визначає моделі поведінки особи, соціальне буття якої є постійним переміщенням стату сів і ролей.

У другому розділі “Рольова реальність - уособлення соціальної природи людини” йдеться про суб’єктивне бутгя людської сутності. Саме людське буття виплітає тканину7 соціальної реальності з урахуванням домінуючого культу рного досвіду, в пошуках власного місця вказуючи на те, з чого формується саме політичне і культурне полотно епохи, оголюючи окремі волокна власної практики і власного досвіду7, чинячи опір намаганням нівелювати особистісну текстуру. В рольовому досвіді особа намагається осягнути іншого, вступити з ним в контакт, соціальну і культурну взаємодію (інгеракціоналістська парадигма). Цей досвід і ця взаємодія-інформація для прогнозів та проектів реформування соціальних інститутів та соціальних зв’язків.

В першому підрозділі “Рольова реальність як привласнення особою родової сутності в марксизмі” аналізується класична марксистська парадигма, де найважливішим визначенням людської сутності є її здатність висту пати суб’єктом тих змін, які здійснюються у суспільному житті. Історичність людини як роду і індивіду в класиці визначається її діяльністю, в якій об’єктивується, упредметнюється, перетворюється й ідеально відтворюється об’єктивний світ як соціальний у його історичній змінюваності. При цьому діяльна активність суб'єкта, спрямована на пізнання і перетворення створених людством форм життєдіяльності, здійснюється як нескінченний процес самопізнання суб’єкта, який супроводжу7єгься творчістю нових форм життя, а значить і історії. Навіть серйозні концептуальні зрушення в структурі соціального знання не можуть заперечити того факту, що людина є «ансамблем суспільних відносин» (К.Маркс). Правда, за умови, коли ці відносини не зводяться до виробничих. Саме у цьому7 напрямку розвивала марксизм Франкфуртська школа соціальної філософії, поіменована “неомарксизмом”.

Тим самим ми можемо означити рольову реальність як теоретичний конструкг, який допомагає досліджувати типи зв’язків людини із соціальним світом засобами гносеологічного аналізу, дає підстави тлумачення рольової реальності як категорії теоретичного розуму; а також створює можливості виявлення природи соціальних ролей як активного, перетворюючого начала в життєдіяльності конкретної особи.

Зміни в історії отримують своє відображення в рольовій реальності, відносно якої ролі не можуть бути відтворені як формальний ізоморфізм. Сформована на базі теперішнього, через ставлення до минулого, рольова реальність як ідеальне утворення виражає прагнення особи в майбутнє. Все це визначає специфіку ідеалізування дійсності в рольовій реальності марксизмом.

При цьому відображення буття людини в ній не завжди виступає в позитивних рольових визначеннях чи уяві. Негативні авторитети і моральні володарі криміногенного світу, кілери та інтердівчата з погляду класичного ідеалу7 є відхиленнями від моральних норм. Часто воші набувають форми протесту, бунтарства проти існуючого соціуму, де такі реалізації вже стали суворою необхідністю виживання. Тому' використання формально-логічного поняття ізоморфізму при аналізі відносин рольової реальності до рольової актуалізації спрощує дійсну природу взаємодії суб’єкта і об’єкта ідеального. Результатом такого відображеній можуть бути теорії, гіпотези, ідеї, а не лише ідеали-образи. В такій редакції рольова реальність є специфічно духовним утворенням, формою усвідомлення людиною протиріч дійсного буття як протиріч своєї власної сутності.

Реальне подолання протиріч між сутністю й існуванням в марксизмі є подоланням неадекватних, незрілих форм людської життєдіяльності, які на першому' етапі існування людини отримують свій вираз в існуванні відчужених форм рольової діяльності і відчужених (¡юрм свідомості. Процес рольової діяльності є реальним історичним рухом пізнання людиною своєї сутності в її конкретно- історичиііі реалізації.

У другому підрозділі “Практична установка на розвиток людини у персоналістськіїі версії рольової реальності” підкреслюється спільність марксизму з персоналізмом, які, на перший погляд, недоречна, та вона зумовлена сумісністю і подібністю багатьох положень, особливо в сучасному контексті. Те, що споріднює марксизм з персоналізмом, стосовно предмета нашого аналізу, так це "розуміння існування як діяльності, а більш досконалого існування - як більш досконалої діяльності” (Е.Муньє). Але якщо в марксизмі принцип діяльності зведений до виробничої як основи життя суспільства, то персоналізм під діяльністю розутміє діяльність в найширшому смислі, де люднна уособлює сукупний духовний досвід її буття - його внутрішню переповненість. Через цілісну модель особи як єдності індивідуального, колективного та трансцендентного при збереженні су б’єктивності конструюється смисл людського буття і людської сутності.

Спільними для персоналізму і марксизму є сюжети про рівність, братерство і солідарність між людьми. Всі люди - персони, створені Богом, і всім Бог дав можливість спасіння: у персоналізмі воно в пошуках Бога в душі і здатності до трансцендуваїшя, у марксизмі - зовні, відповідно до комуністичної ідеї. Соціально ціннісною є особа, яка в рольовій діяльності не лише присвоює родову сутність, але й реалізує суб’єктивні якості. Рольова реальність як унормованість соціального або створює перешкоди, або сприяє цьому. Вона визначає міру присвоєння людиною її соціальної сутності, стає одночасно об’єктом її рольових актуалізацій.

У третьому підрозділі “Рольова реальність як ансамбль сутніспих можливостей у виробництві людини соціальної” вказано, що з введенням поняття рольової реальності проблема людської сутності набуває трансдисциплінарних тенденцій. Воші стати можливими з появою постмодерну, який демонструє нескінченність проектів людської сутності. Таким чином, що сутність, яку класика в особі К.Маркса зводила до ансамблю сушісних сил, постмодсрн перетворив на ансамбль сутнісних можливостей. Частіше цей ансамбль стає дисамблем, загострюючи абсурдність людського існування. Та навіть у неможливості людина віднаходить можливість продемонструвати природу власної проекгності. Проективні міри рольової реальності вказують на здатність особи до соціотворчості. Представники постмодерну', тотально плюралізуючи людину і її життєвий світ, роблять проект майже єдиною тенденцією співбутгя.

Проекгність життєвого світу' особи, його незавершуваність криються у тотожності світу' і людини, вказуючи, що в сучасних умовах плюралізації й ускладнення соціальних структур, їх розпаду' і новоутворень є підстави для нескінченних проектів життстворення. Це створює надлишок соціального, де корелюють історична свідомість надії і життєвий світ особи, вдовольняючи потребу історії в резерві рольових ідентифікацій через взаємодію з іншими.

У четвертому підрозділі “Співбуття з Іншим як продукування людської універсальності" відзначається, що сучасна філософія людини є філософією комунікації, де інтерсуб’єктивність виступає головною засадою осмислення людського буття. Без взаємодії з Іншими, без їх підтримки людина не здатна реалізувати свою сутність. Ці питання опрацьовуються з залученням ідей розуміючої соціології А.Шюца та Дж.Міда, франкфуртської школи соціальної філософії Г.Маркузе, Е.Фромма. Аналізуються ті ситуації, за яких порушується нормальна комунікація і діагностувати які має здатність повсявдеіша свідомість. Вказується, що сьогодні відсутня потреба в глибинній комунікації, підстави якої опрацьовані М.Бубером, Г.С.Батіщевим, Е.Левінасом, К.Яспсрсом.

Апологією відсутності потреби в глибинній комунікації є модульна людина як тип особи інформаційного суспільства А.Тоффлера. Доводячи ту ідею, що фрагментація і свобода ідуть поряд, А.Тоффлер пов’язує модуляцію комунікації зі свободою вибору і рольовою фрагментацією особи, без яких неможлива сучасна цивілізація і відтворення цінностей посгіндустріального суспільства. Миттєвість контактів, їх мультикількість позбавляють підстав глибинну комунікацію. Важко погодитись з характеристикою глибинної комунікації як застарілої, що не відповідає структурі постіндустріального суспільства, комунікація якого наскрізь раціональна. Це щось на зразок теорії суспільної домовленості в моральній сфері, побудованій на відсутності глибинної комунікації, прагматиці, нехтуванні істинами серця, моральними смислами, що

чуже “загубленій українській душі” і навряд чи допоможе її відшукати в горизонталі трансцендентального.

Протиріччя індивідуального і соціального життя не є необхідним моментом людського існування, не є породженням соціальної природи людини і мають тенденцію розв’язуватись в процесі удосконалення форм суспільного життя. У цьому' їх суттєва відмінність від екзистенціальних протиріч. Людина може реагувати на історичні протиріччя, розв’язуючи їх своєю власного діяльністю, але вона не може усунути екзистенціальні протиріччя. Хоча саме останні - детерміновані відповідальністю за буття і за соціальне також.

У третьому розділі “Нескінченність проектів людської сутності -екзнетенційна міра рольової реальності” узагальнено нові форми людського досвіду зв’язані з прогресом техногенної цивілізації, яка не є носієм моральних чи політичних імперативів, а виступає такою за умови вкорінення в певному’ соціальному і культурному середовищі. В такій ситуації розрив між буттям в ролі і екзистенціальним буттям особи поглиблюється, а це створює напругу самоусвідомлюючого індивіду в ного світовідчутті та світоставленні. Аналіз цих зрушень в житті суспільства, їх вплив на людську життєдіяльність в західній соціальній філософії зумовлений двома ідейними ситуаціями: тими, хто робить акцепт на зовнішній детермінації світовідчуття людини, і тими, хто джерелом змін суспільства вважають сферу свідомості, розглядаючи її стан як репресивне світовідчуття, нову поліморфну чуттєвість, взаємопроникнення безумства і норми. Екзистенціальне світоставлення - такий вимір реальності, в якому місце доктрини посідає особистість, екзистенція є респонденцією запитань до буття відповідно до стану власного існування.

В першому підрозділі “Самотворепня особи в екзистенційному досвіді ролі" головнім засновком є твердження, що жадоба самоздійснеїшя, потреба бути всім штовхає людину на програвання ролей. Створюючи рольовий проект, людина намагається бути всім у кожній з програваних ролей. Нерозчленована цілісність рольової реальності як феномена - ось засновок для дослідження образу-ролі, який іманентно входить в цю рольову реальність. Образи-ролі це мислеобрази, що завжди зберігають в собі елемент наочності та самоочевидності, тобто в них немає соціологічної і психологічної визначеності, але в той же час вони сприймаються безпосередньо, наочно і саме цс виражає їх специфіку. Ролі-образи виступають засобом феноменологічного аналізу. Наприклад, коли Я на власному досвіді, нехай в уяві, переживає певну рольову дію, пов’язану' з уявленням про певну роль (ігри типу' “коли б директором був Я”), то в його досвіді можна віднайти антропологічну універсалію, що складає реальність образу директора в соціумі і культурі. Коли Я не директор і це лише формальна можливість, то в уявній ролі образ директора є відстороненим, а тому позбавленим характерних для виконавців цих ролей ознак, тобто справжніх директорів, замовчувань про нормальне, повсякденне, що зв’язане з їх реальною

діяльністю і що вони сприймають як саме по собі зрозуміле і не варте особливої уваги. Аналізується філософська свідомість, яка має на меті скинути рольову заданість за допомогою самої ролі, де роль виступає досвідом розрізнення, класифікацією типів філософування (Ж.Батай, Ж. Дельоз, Ж.Дерріда).

У другому підрозділі “Мистецтво існування в ролі як турбота про себе”, власне, мова йде про людину бажаючу' (М.Фуко), якій притаманна турбота про себе, про стилістику власного існування. Цс, у свою чергу, вимагає вивчення тих форм рольової реальності, через які людина винаходить і самовинаходить себе. Це і духовні пошуки і пошуки шляхів самореалізації. З погляду неокласики, це - заперечення методологічних установок класичної науки, які призводять до того, що світом починають правити абстракції, а людина з її реальними проблемами витісняється на периферію свідомості. Але вносячи смисл у світ, ми маємо не його перед собою, а власні уявлення про нього, надаючи переваги теоретичному світу перед життєвим. В такому тлумаченні людина бажаюча М.Фуко тотожна cogito Декарта, Dasein Гайдеггера, концептуальним персонажам Дельоза і Гваттарі, спокуснику К’єрксгора. Це їх соціатьні ролі - ролі інстанції одиннчного рефлектуючого Я, здійснюючи теоретичне насильство в різні часи, формували моделі поведінки як мистецтво існування в ролі. Вміння розрізнювати смислові ситуації потребує орієнтування в часі, а часовість людського буття є визначальною в осягненні рольового буття екзистенціалізмом.

Мистецтво існування пов’язане з рольовим експериментуванням, яке може відбуватись на соціальному, міжособовому, екзистенціально-біографічному рівнях. Певному вибору сприяють обставини: оцінка мети, потреб, можливих наслідків, втрат і винагород. Визначення пріоритетних цінностей не вимагає особливих зусиль, але узгодження власних дій відповідно до обраних цінностей іноді вимагає не лише зусиль, а й мужності. Вчинки і роль, в яких знаходіггь вираз людське жігття, не лише розрізняються залежно від типу суспільства, часу, але залежать від здатності людини здійснювати вищі ментатьні функції. Різні типи людей, спрямовані на виконання неоднакових ролей, різною є і мотивація в рольовій діяльності: одні шукають самореалізації в приватних ролях, інші обов’язково хочуть стати символом нації. Наміри виступають лише бажанням, що стало активним: воно виникає тоді, коли в результаті оцінки будь-чого є прагнення зробити кроки, щоб отримати це щось. Подібні кроки складають більшу частину щоденної життєдіяльності: це цілеспрямовані пошуки, досягнення, зв’язані зі звичайними повсякденними діями. Бажання провокує рольову дію, а отриманий результат підтверджує правильність вибору. Коли зусилля не приносять результату' чи обходяться занадто дорого, то, в кінцевому підсумку; особа схиляється до їх перегляду. Сьогодні особа, в основному, користується сконструйованими ролями-ідолами, які відповідають певному набору значень, більшість з них - це образи інду стрії культури, які творяться іміджмейкерамита засобами масової інформації (секс-символи, топ-моделі, рок-зірки).

Третій підрозділ “Темпоральні підстави експлікації рольової реальності” узагальнює досвід інтерпретації часу в генезі філософської свідомості, підкреслюється, що сучасне людство живе ніби в єдиному часі. В часі індивідуальне життя планується в термінах кар’єри, а отже статусів і ролей, є рухом особи в різних життєвих світах. Діалог з часом суттєво впливає па вибір рольових реальностей і їх акіуалізацію.

Здатність ставити цілі, володіти можливістю духовного проектування має за основу існування людини в часі, котре є первинним по відношенню до актів її свідомості. Темпоральність як властивість свідомості дозволяє інтерсуб’єктивну інтерпретацію, коли послідовність подій, яка включає очікування часу1 з певною наповнюваністю (побачення, визначна подія), вимагає приведення у відповідність проектів, тобто їх співпадіння в часі. Очікування будуть тривожними у тій мірі, в якій кінечність часу посягає на проект, відпущений в часі. Темпоральна структура передбачає історичність, визначає ситуацію в життєвому світі людини, якій властиве відчуття свого часу. Такіш чином, в основі здатності людини до буття у ролі лежить не деяка універсальна надособистісна сила, незалежна від конкретного часу, а внутрішнє відчуття часовості, історичності людського буття. Увага до історичності, часової відповідності дає можливість розкрити специфіку буттєвого виміру, осмислити рольове буття в рамках онтологічного підходу.

Четвертий підрозділ ‘'Духовний телос нації у рольовому вимірі” має своїм підгрунтям методологію Анналів як намагання пояснити історію через людину, віднайти ті чинники, що не є зовнішніми щодо неї, а змістовно їй близькі. Особливо евристично плідним є цей підхід в анатізі духовною телосу українства та української історії в силу' близькості методології і світовідчуття українців з їх юрдоцентризмом. Результативним є використання методологічного потенціал)' категорії ментальності, опрацьованої школою Анналів, яка уособлює глибинні пласти народного духу.

Тема духу присутня в європейській філософії, починаючи з праць Е.Гуссерля, В.Дільтея, В.Віндсльбанда. Випрацьоване ними поняття життєвого світу має підмурівком поняття життя, що доцільно діє, творячи духовні феномени. Як життя культуротворче в єдності певної історичності- воно є предметом дослідження різноманітних наук про дух. Рольова реальність може мати смисловим інгредієнтом у субстанціалізації родової сутності людини її духовну сутність.

В періоди зламу’ життєвих меж і у сталених стереотипів, коли моральніш досвід важливіший від кодів законів, особи позбувається необхідності опікуватися моральними нормоустановленнями суспільства, а має можливість вільно вчиняти, творячи і змінюючи власний життєвий простір. Свобода дає можливість вибору стилістики поведінки і боротьби з самим собою за допомогою тих засобів, які особа вважає доцільними в даній ситуації. В цьому і проявляється

мистецтво існування в рольових практиках як на рівні особи, так і на рівні нації. Спонукальна сила національної духовності в онтології її буття як суб’єктивної оцінки світу, що складає ціннісний аспект рольової реальності і об’єктивується в ролі, завдяки визнанню особи тим народом і культурою, яку людина вважає своєю.

П’ятий підрозділ “Маска як результат соціокультурних трансформацій рольової реальності в ігрову” присвячено аналізу соціальної маски. Означений феномен аналізується з використанням структуралістської методології, де форма є самодостатньою, знаковою реальністю. За бартівською схемою взаємозв’язку означуваного і означаючого доводиться, що маска є міфом, а міф виступає в масці реальності. Та маска може бути не лише міфом, маскуванням, втечею, а й засобом самореалізації, виконує функцію психотерапевта, певним чином полегшуючи життя за тих обставин, де доводиться мати болючі контакти з оточуючими. До таких ролей належать ролі вчителя, військового, міліціонера, лікаря. Дається розрізнення соціальної і театральної маски через протипокладання театральних практик як професійної ігрової поведінки (К.Стаїгіславськші, Б.Брехг, А. Арго, Є.Гротовські) і театру для себе (М.Євреїнов). Розрізняється маска як архетип первісної свідомості і маска симулякра, за допомогою якої особа намагається відкривати і перевідкривати себе, міняючи маски, висвітлюючи імітаційну природу персоніфікації соціуму. Зроблено висновок, що соціальна маска знаходиться поза рольовою реальністю, є намаганням уникати ролей.

У четвертому розділі “Рольова реальність і конституювання владних ролей” феномен рольової реальності корелює з феноменом політичної реальності, де отримує смислову' наповнюваність за допомогою понять суб’єкт, об’єкт, мова влади, провина та кара як її символи. Вичленовуючи теоретико-філософський корелят основного владного відношення між суб’єктом та об’єктом влади, означено, за яких умов людина може вважати себе покликаною робити політику і яка система значень відтворює логіку політичної рольової дії. Це тим більш суттєво, що політика може виступати свого роду грою чи містифікацією, діяльністю чи заняттям, а політик - персоніфікованим представником народу, нації, держави з означеним статусом, з певним іміджем, якого вимагає політична роль. Беручи участь у ритуалах і політичних діях, будь-який учасник повішен уміти відтворити логіку інтерсуб’єкгивноіо моменту, визначеного і передбаченого політичною грою, частіше не ним розробленого сценарію. Це останнє робить його залежним від тих, хто створює ці сценарії.

В першому' підрозділі “Взаємозв’язок форм влади і політичних ролей в західній культурі” з посиланнями на роботи Платона, Арістотеля доводиться, що принцип поліфункціональності політики мав фундаментальне значення ще в стародавньому світі. Вже в порівняно ранні періоди людської історії ставлення до політики і держави носило складний характер. Воно відігравало важливу

роль в соціальних рухах, формуванні їх ідеології, у творенні програм тодішніх реформаторів. Ось чому політична свідомість, як відображення політичної реальності, здатна заперечувати чи стверджувати, іноді містифікувати дійсність. Вона знаходить свій вияв в філософських текстах давніх мислителів.

В Давній Греції уявлення про правління кращих вже у піфагорійців набуває рис інтелектуального аристократизму, відображаючи складний процес диференціації інтелектуальних ролей, який знаходився, в свою чергу, в тісному зв’язку з трансцендентними імпульсами, що надходили від філософських шкіл, які висували власні критерії оцінки державних інститутів.

Уявлення про державу та її сутність були ніби побічним продуктом магістральної грецької політичної думки, з її намаганнями дати рекомендації, як уникнути конфліктів. Коли грек архаїчної доби говорив про закони і навіть коли він говорив про закони у множині, як правило, мав на увазі не зміст зібрання статутів, а традиційні звичаї у всій їх сукупності, що цілком керували його громадянською, соціальною і релігійною поведінкою, він думав про закон не як про щось, що може бути змінене наступного року, а як про отриманий спадок, що сформував постійну основу його життя. Закони представляли колективну мудрість минулого. Відповідно і поняття держави Арістотеля набуло подвійного сенсу набагато пізніше, коли погляд на благозаконня тлумачився не з позицій божественної справедливості, а з позиції людей, які складають закони і вміють примусити решту громадян підкорятись цим законам.

Надбання античної політичної філософії визначили подальшу долю тлумачення сутності держави і влади. Найбільш цінними з них є: опора на владу7 кращих, демократія як форма правління, необхідність середнього класу, який блокує егоїзм плутократії і прагнення охлосу до тоталітарних форм. Гарантією стабільності суспільства виступає реальне представництво інтересів всіх суспільних груп, що забезпечує громадянський мир і міцність влади. Враховуючи сьогоднішні реалії, можна додати: могутність правлячої партії, яка залежить від наявності добре підібраного апарату, правильного розподілу ролей при наявності унормованих реальностей, володіння популістськими методами політичного тиску та пропаганди.

У другому підрозділі “Артикуляції рольових реальностей владного типу” виокремлюються рольові типи, носії владних ролей: харизматичний, інтелектуал, номенклатура чи бюрократ. Влада кожного з них тлумачиться як вольовий вплив, здатність нав’язувати свою волю об’єктам влади. Таким чином, влада за означенням включає в своє концептуальне поле маніпулювання свідомістю об’єкта, голи пануючий приму шує діяти всупереч інтересам тих, ким маніпулює, при цьому примушу є вважати, що вони вчиняють так з власної волі відповідно до своїх інтересів. На це здатен лідер, який володіє цим мистецтвом.

Політичне лідерство має свою типологію і ознаки. Кожен лідер утверджу є свою рольову реальність, яка змінює його сутність, в лоні якої твориться

соціальна роль і особа її виконавця, який стає Я, від чогось вивільнившись. Пройшовши шлях обранця, лідера, завдячуючи ролі, лідер утверджує і певне світовідчуття, уособлене в рольовій реальності. Можливо, ця зміна сутності людини під час виконання ролі лідера і є роботою над власним вдосконаленням, щоб бути потрібним світу’ та людям, що оточують лідера. Пращі над собою, установка на зміну себе, над вдосконаленням своєї особистості, горіння та напружена робота душі - це ті якості, які можуть компенсувати енергію потягу7 до владарювання в прийнятливій для людини формі. Доводиться, що лідер -явище соціальне.

Харизма є вирішальним чинником, що робить з деяких лідерів вождів. Харизматичне лідерство, за М.Вебером, виникає в критичних ситуаціях, в періоди революцій і перебудов, на відміну від бюрократичного лідерства, яке виникає і функціонує в стабільних системах і пристосоване до вирішення повсякденних проблем. Виокремлене агресивно орієнтоване харизматичне лідерство, покликане гнобити інших, намагаючись утвердити в світі свою могутність, ліплячи власну харизму. Цей тип лідерства присутній в працях Ф.Ніцше, А.Шогіенгауера, С.К’єркегора, як деструктивний тип - у працях Е.Фромма. Харизматичним воно стає не за змістом, а за способом реалізації, індивідуальною самотворчістю образу.

Соціальні ролі інтелектуалів в політиці корелюють з поняттями еліти і інтелігенції, мають різне смислове навантаження (М.Вебер, П.Рікер, М.Фуко). Подається генерація української еліти, яку характеризує національна ідентичність і зв’язок з формуванням культурного та політичного простору України. Та все ж варто відзначити, що шлях саиорсалізації інтелекіуала в політичній ролі - не властивий його природі, а є засобом чи ілюзією самореалізації або спричинений зовнішніми обставинами.

Виокремлення такого явища як номенклатура спровоковане працею М.Восленського і наступними опрацюваннями означеного феномена, зарубіжними і українськими дослідниками. Вітчизняна номенклатура, яка вийшла з надр радянської, змінивши імідж і ролі, займає досить міцні позиції в силу багатьох причин: володіння мистецтвом управління, знаннями шляхів у сакральні сфери, особистими зв’язками тощо.

У третьому' підрозділі “Інституалізації рольових реальностей у техніках покарань ” проводиться ідея кореляції технологій влади з карними системами. Методологічним підгрунтям виступає ідея М.Фуко, що є спільні моделі -епістемолого-юридичного гатунку7, коли сцена кримінального правосуддя з її розподілом ролей обслуговується не лише судовою практикою, а й усім науковим знанням. З посиланнями на напрацювашої філософії права зроблено висновок, що конкретні карні системи треба вивчати не тільки як юридичні, а й як соціальні феномени, в яких практики покарань корелюють не тільки з правничими теоріями, а й з політичною анатомією суспільства.

Авторитет с більш обмеженою категорією, ніж влада, і спирається на таке поняття як легітимація ролі. В державній установі, армії, міліції відносини складаються відповідно до їх ролей, а не базуються на особистих симпатіях та антипатіях. Якщо ці ролі зв’язані з необхідністю віддавати накази, контролювати поведінку підлеглих, то їх можна вважати інституалізованою і легітимною формою влади.

У четвертому підрозділі ‘‘Гуманізація рольових реальностей владного типу засада громадянського суспільства ” аналізується сучасний політичний процес на Україні, який су проводиться болінням до самоствердження нації. Цю ідею, хоча і по- різному, експлуатують і політики-прагматики і політики-романтики. Політики- романтики в своїх політичних орієнтаціях керуються культурно-історичними особливостями держави, хоча залежать ці орієнтації в значній мірі від політичної кон’юнктури. Політики-прагматики також мають різну політичну орієнтацію: від лобізму інтересів криміналізованого національного капітал}' і компрадорської буржуазії до прихильників економічних реформ. Експлуатуючи бюрократичну традицію імітації соціально значущої рольової діяльності, кожен з них має на меті легітимацію саме свого політичного курсу через вплив на нормотворчість.

Рольова реальність у сфері політики має широкий спектр проявів - від самоусунення з політичного життя і небажання грати політичні ролі до активного втручання в політичні рольові взаємодії і готовності брати на себе керівні ролі в державі. Гуманізація політичних рольових реальностей передбачає уособлення в них тих цінностей, які завжди були притаманні українству: милосердя до знедолених, старих, малих та хворих. Прагнення до соціальної справедливості в означеному контексті постає важливою передумовою формування правосвідомості. Це впливає на політичну ситуацію в країні, яка набуває екзистенціального виміру, спонукає до вміння виокремити свій геополітичний простір у взаєминах з су сідами і поєднати це з прагненням входження в Європу', хоча це і віддалена перспектива і її не слід переоцінювати.

Локально-регіональні тенденції впливають на політику, блокуючи або сприяючи певним політичним рішенням, оскільки мають різну' соціальну' і політичну пам’ять. Це формує певну політичну культуру, яка упредметнює відповідні цінності і рольові модифікації. В такій ускладненій політичній взаємодії владні ролі потребують професіоналізму7 та вміння впливати на інших. Вперше у новітній історії України значна частина її лідерів стала формуватись в умовах відкритого політичного ринку. Успіх чи невдача того чи іншого претендента на шіадний статус чи роль на цьому ринку залежить вже не лише від рішень вузьких груп політичної еліти, яка не афішує свої інтереси, а від успіху в конкурентній боротьбі. Практично всі кандидати на політичні ролі намагаються подати себе у привабливому іміджі. Сьогодні з урахуванням сучасних технологій на імідж політика працють вже не лише іміджмейкери, а

піарщики (піерменн). Враховуючи досягнення public relations, проблема іміджу в ролі набуває суспільного значення, особливо в контексті образу, закріпленого в свідомості виборців.

У п’ятому розділі “Рольова реальність - підстава людиновимірності історії-” підкреслюється, що до поняття рольової реатьпості можна застосу вати предикат антропосферність. Аналізуючи історичний матеріал, уособлені в ньому цінності, можна обгрунтувати примат практичного розуму в історії. Якщо на первісних етапах розвитку цивілізації, формування соціальної взаємодії і розподіл ролей відбувався шляхом інтуїтивного пошуку найбільш доцільних форм суспільного устрою і розподілу' ролей, які забезпечу вали життєво важливі функції роду' чи племені, то з переходом до цивілізації рольова реальність стає способом оформлення, збереження і трансляції соціальних смислів, які відповідають певному статусу" і соціальним очікуванням. Ролі жреця, полководця, імператора, воїна, дружини, чоловіка і т.ін. відчужувались від “живої рольової дії”, втілювались і оформлялись в теоретичних уявленнях, соціальних практиках (розподіл ролей в політичній структурі суспільства, в судочинстві, ритуалах побутового і суспільного характеру). Ці ролі стають культурними і соціальними нормами, в яких концентрується і переплавляється рольовий досвід, шляхом концептуалізації тих смислів, які засвоюються носієм ролі, а затим і рефлексії оцінки ролі, яка свідомо приймається особою.

Саме жива діяльність присутня у великому часі історії і розкриває його смисл: ролі стають соціокультурними формами, в яких концентрується і перетворюється рольовий досвід (досвід буття у ролі). Фіксуючи соціальні універсалі!' (дочки - магері, господар - слуга, влада - народ і т.ін.), регламентують тип рольової взаємодії (побут, ритуал, церемоніал, протокол і т.ін.). При збереженні логіки рольової дії трансляція соціальних набутків дає можливість виховати лнадину соціальну.

В першому підрозділі “Архаїчна рольова реальність як начало історії ” обгрунтовується думка, що рольовий розподіл і ритуальна рольова взаємодія явились стимулом і началом історії, бо сформували людину соціальну’, істоту, здатну до творення життєвого світу', а відтак і історії. При цьому варто розрізняти ті ролі, які є позаінстшуціональшши (сімейно-побутові, ролі неформального спілкування) і інсттуціалізовані (президент, король, дипломат). Можна виділити і епідейктичні ролі як ролі урочисті, які мають на меті викликати захоплення, незалежно від ршуалу і комунікації. Правдоподібність має тут не референційний, а відкрито дискурсивний характер, який визначається місцем ролі в історії (державний діяч, пророк, месія), до них, як правило, додається символіка (батько нації, спаситель, визволитель, герой нашого часу).

На противагу таким ролям, ролі, народжені повсякденною стихією рольового досвіду, відкриті для сприйняття і засвоєння, не вимагають спеціальних знань, навичок, досвід такої ролі передається стихійно: особа,

спостерігаючи чужу рольову дію, вчиться, відбирає з чужого рольового досвіду тс. ідо, на її думку, варто запозичити (буду, як мама). Повсякденний досвід рольової дії, занурений у житейське море є синкретичним, поєдну є статусну визначеність і оформлення ролі на власний розсуд (приятель). На противагу цьому рольове дійство в обряді має на меті втілення у формах конкретно-чуттєвих дій суспільних уявлень, ідей, цінностей, норм, які, в свою чергу, викликають бажані переживання, прагнення наслідування, почуття злитя з колективом.

У другому підрозділі "Рольова реальність цивілізованих суспільств -перехід до загальної історії” вказано, що цей перехід супроводжувався трансформаціями у рольовій взаємодії. Якщо раніше зразки живої рольової дії (родичі, вороги, герої, негідники) жили поряд, то тепер вони замінюються писаними правилами, рольовою реальністю, яка уособлювала ці правила. Підставою нормотворчості у рольовій реальності є міра інстіпуалізації тих форм рольової визначеності, у яких виникають, уособлюються, транслюються бажані соціальні цінності, які мають здатність ідеологізуватись. Вони породжують і відтворюють су спільні відносини й інститути, в яких зацікавленій! перш за все такий інститут як держава. Виникнення інституціалізованих імперативів, які визначають рольову діяльність, не відмінило традиційних, позаінстшуцінних вимог до традиційних ролей (лідерів, батьків, дітей), архаїчних за походженням і наслідуванням за способом трансляції історичного і соціального досвіду, що забезпечує механізми історичної спадковості.

Цей процес набуває статусу стихійного і зосереджується у сімейно-побутовій сфері життєдіяльності суспільства. В той же час інстшуалізовані норми, юридичні закони визначають суть і тип соціальних ролей і рольової взаємодії у тих сферах соціального життя, в яких особливо зацікавлене суспільство і які безпосередньо впливають на його функціонування і життєдіяльність: професійна, політична, освітня, економічна сфери. У традиційних типах суспільств рольова нормотворчість відповідає логіці формування універсальних соціальних норм, в яких представлений не стільки раціоналізований досвід буття у ролі, скільки синкретизм традицій.

Іншим типом рольотворчості є тоталітарні суспільства, де суб’єктом нормотворчості виступають правителі, ідеологи-професіонали, ролі яких за походженням чи за стату сом дають їм право інсттуціалізувати ті цінності, які, на їх погляд, варті того. У традиційних суспільствах такою підставою є поєднання побутово-стихійного й інституціонального рівнів нормотворчості, де повсякдення є модусом нормотворчості. В тоталітарних суспільствах побутово-стихійний рівень нормотворчості повністю залежний від інституціонального. Техногенна цивілізація з її індустрією впливу на людину полегшує проникнення інституціональної нормотворчості в приватне, повсякденне життя людей. Індивідуальне буття в соціумі втрачає сенс для людини маси.

У третьому підрозділі ''Взаємодія історичної свідомості нації і життєвого світу особи як резерв рольових ідентифікацій ” розгортається ідея, що історія крокує в напрямку емансипації індивіда, який у виконуваних ролях керується власною совістю, своїм вибором і готовий відповідати за нього. Історичне і позаісторичнс буття народу - це поняття, дослідження яких дає можливість вписатись в історичний простір і час, дозволяє по-новому підійти до філософських проблем і визначити абсолютну загальнозначущість підстав філософського дискурсу, орієнтованого на пізнання можливості нації відповісти на виклик часу (А.Тойнбі, К.Ясперс).

Аналізуючи складні трансформації свідомості народ}', їх вплив на особу, вказується, що в кризові епохи всередині самого життя формуються об’єктивні структури і взаємозв’язки, за допомогою яких здійснюється саморефлексія життя в історії (М. де Унамуно, Х.Ортега-і-Гассст, В. Дільтсй). Оскільки рольове буття особи в історії є фактом свідомості і зберігає принцип феноменалізму, то все, що нам дане як феномен свідомості, долається через нову інтерпретацію досвіду. У такому разі рольова реальність як феномен, даний в переживанні історичного життя, аіоуалізуегься в ролі.

У четвертому підрозділі “Рольова реальність як людиновизначеність історії” обгрунтовується ідея, що соціальна роль як поняття і рольова реальність як актуальна реальність з’являються в науці XX століття, коли особа стає трагічно відповідальною за вибір цінностей, за себе, соціум і історію. Як дослідницький прийом соціальна роль, присутня історично і актуально, є регулятивною координатою в соціальній взаємодії, з якої тчеться плетиво історії. Соціальні ролі різних епох не схожі за предикатами, тому і плетиво різне. Багатомірність рольової реальності передбачає не стирання, а загострення граней, які уособлюють рольовий досвід творення історії. Це - намагання розглянути цілісність людської історії як осмислений процес реалізації особою своєї соціальної природи через виявлення однопросторових і одночасових один до одного смислотворчих чинників, які, завдячуючи живій людській життєдіяльності, перетворюють світ в справжнє історичне місце і дійсний неповторний історичний час звершення.

висновки

Практичне значення отриманих результатів - це, перш за все, формулювання певних теоретичних передумов для визначення пріоритетів соціальної політики українського суспільства. Крім того, результати роботи вадкривають можливість подальшого обговорення заявленої в роботі проблематики. їх також можна враховувати в спеціальних роботах, присвячених теоретичним та методологічним проблемам соціальної філософії.

У ре^льтаті теоретичних пошуків були отримані висновки та положення, що мають практичну цінність. Результатом ролетворчості є певним чином впорядковане та зієрархізоване суспільство як частина життєвого світу особи. Збалансоване суспільство намагається уникати дисбалансів у рольових реальностях різного типу, жодна з них не повинна перешкоджати іншим. Спонукальна сила рольових реальностей в тих цінностях, які упредметнені в рольових реальностях і є значимими для особи або в значимості яких її переконали інші. Це складає змістовний аспект рольової реальності і актуалізується в соціальній ролі як бажаній ідентифікації. Аби людина не знехтувала своєю соціальною сутністю, необхідно у виховній роботі культивувати відчуття її єдності з іншими, повагу до них у рольовій взаємодії. Активно оволодіваючи формами соціального життя, особа сприяє відтворенню соціальних інститутів у напрямку їх наближення до інтересів самореалізації особи. Розсоціалізація людини, втрата нею інтересу до соціального життя веде до деградації соціальних інститутів, а відтак і суспільства. Необхідно дати простір індивідуальному моральному вчинку і розглядати рольові реальності як засіб для виявлення морального діяльнісного Я.

Відхилення від інституційно унормованих рольових реальностей у рольовій діяльності буде тим більшим, чим даті інститути відриваються від першопочаткових конкретних взаємодій, в контексті яких виникають. Держава зацікавлена у підтриманні пріоритетів інстшуційних визначень у рольових реальностях. Бажані для неї рольові реальності повинні нести позитивну смислову і емоційну установку, прагматичну орієнтацію, бути реалістичними.

Особливої уваги вимагають політичні рольові реальності і владні ролі, вони підлягають найбільшій стереотипі зації і нормуванню з боку держави. Адресне розв’язання цієї проблеми вимагає рангової оцінки рольових реальностей. Претенденти на владні ролі в державі повинні відповідати цим реальностям за своїми особистими якостями, харизмою, відношенням до країни, народу, вмінням спричиняти тиск на інших.

Опрацювання проблеми рольової реальності дозволяє науково обгрунтовану діагностику стану, динаміки і спрямованості розвитку рольових переваг певного типу, їх привабливості з метою прийняття управлінських рішень. Проведений теоретико-методологічний аналіз може представляти інтерес для політичних діячів, спеціалістів-аналітиків. експертів, які займаються політичними і управлінськими технологіями, рекламою, профорієнтацією. Результати дослідження можуть виявитися корисними в процесі підготовки державних службовців.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Корабльова Н.С. Багатомірність рольової реальності: ролі і маски -лик та личина. - Харків: ХНУ, 2000. - 288 с.

2. Плахотный А.Ф., Кораблева Н.С. Социальные роли как интегральная характеристика целостности личности // Материалистическая диалектика и социальная обусловленность сознания. Вестник Харьковского Университета № 261. - Харьков: ХГУ. - 1984. - С. 3-8.

3. Кораблева Н.С. Значение метода типологизации в исследовании ролевой струюуры личности // Проблемы социальной активности, свободы и ответственности в социалистическом обществе. Вестник Харьковского университета № 281. - Харьков: ХГУ - 1985. - С. 46-51.

4. Кораблева Н.С. Влияние идеологии на мотивационную сферу личности ученого // Философские проблемы современного естествознания. Вестник Киевского университета № 62. - Киев: КГУ. - 1986. - С. 54-59.

5. Кораблева Н.С. “Конец идеала” или переоценка ценностей. // Квинтэссенция философии и время: Сборшік научных трудов. - Харьков: ХГУ.

- 1992.-С. 83-90.

6. Кораблева Н.С. Социокультурные ценности и национальная “философия жизни” // Философские перипетии. Вестник Харьковского государственного университета №380.- Харьков: ХГУ. - 1993. - С. 61-72.

7. Кораблева Н.С. Ценности познания и гуманизация науки // Вестник Российского университета дружбы народов № 1. -М.: РУДН.- 1995.-С. 49-57.

8. Кораблева Н.С. Ответственность как принцип познания духа // Проблема ответственности на рубеже XX и XXI веков (материалы мемориальных чтений, посвящённых 60-летию А.Ф.Плахогнош). - Харьков: ХГУ - 1996. - С. 12-15.

9. Кораблева Н.С. Власть и её язык в структуре человеческой субъективности // Влада і насильство. Збірка наукових статей. - Харків: Ун-т внутр.справ. - 1997. - С. 28-45.

10.Корабльова Н.С. Профілі і маски культури запозиченої чи унаслідуваної (за І. Франком) II Философские перипетии. Вестник Харьковского государственного университета № 394. - Харьков: ХГУ - 1997. - С. 134-136.

11. Корабльова Н.С. Постструкіуралістські схеми як принцип реальності жіночого в світі вітчизняного досвіду (Роздуми, навіяні “Польовими дослідженнями з українського сексу” О.Забужко) // Философские перипетии. Вестник Харьковского государственного университета № 409. - Харьков: ХГУ.

- 1998. - С. 36-39.

12.Кораблева Н.С. Тараненко В.М. Новая “революция” и старые концепции переустройства мира (по прочтении философской книги А.Камю “Бунтующий человек”) // Сборник научних трудов Харьковського института социального прогресса. - 1998. - Вып 3. - С. 15-23.

13. Корабльова Н.С. Рольова реальність як мистецтво існування в ролі (екзистенціальний вимір) // Наукові записки Харківського військового університету. Соціальна філософія, педагогіка, психологія. - Харків: ХВУ. -

1999.-Віт. II. -С. 9-16.

14. Корабльова Н.С. Історичний годинник нації і екзистенційний страх неготовності до ролі // Наукові записки Харківського військового університету. Соціальна філософія, педагогіка, психологія. - Харків: ХВУ. - 1999. -Вип. III. -С. 3-13.

15. Корабльова Н.С. Дух народу і національна філософія історії // Наукові записки Харківського військового університету. Соціальна філософія, педагогіка, психологія. - Харків: ХВУ. - 1999. - Віш. IV. - С. 3-10.

16. Корабльова Н.С. Герменевтичні підстави стереогипової і варіативної стратегій рольової комунікації // Наукові записки Харківського військового університет}'. Соціальна філософія, педагогіка, психологія. - Харків: ХВУ -

1999.-Віт. V.-C. 10-15.

17. Корабльова Н.С. Рольовії реальність як конструювання соціального типу в культурі // Науковий вісник № 8. Серія “Філософія”. - Харків: ХДПУ

- 1999.-Вип. 3. -С. 36-41.

18. Корабльова Н.С. “Фемінізація’ філософії або мода на дискурси: міфи та реальність // Вісник Харківського національного університету № 465. Серія "Теорія культури та філософія науки”. - Харків: ХНУ. - 2000. - Вип. 23. - С. 143-149.

19. Корабльова Н.С. “Основний істинкг” та розототожнювання суб’єкта / / Філософські перипетії. Вісник Харківського національного університету ім.В.Н.Каразіна № 474. Серія: філософія. - Харків: ХНУ. - 2000. - С. 84-86.

20. Корабльова Н.С. Філософський концепт як комунікативний процес чи пошук філософією соціального смислу // Наукові записки Харківського військового універсптету. Соціальна філософія, педагогіка, психологія. - Харків: ХВУ - 1999. - Вин.VI. - С. 13-18.

21. Корабльова Н.С. Статусно-рольові розподіли в світлі нового досвіду конструювання соціальної реальності //Hayшві записки Харківського військового університету. Соціальна філософія, педагогіка, психологія. - Харків: ХВУ. -

2000. - Вип.VII. -С. 18-24.

22.Корабльова Н.С. Проекти виховання і структури досвіду в постметодиці // Науковий вісник№10. Серія“Філософія”. - Харків: ХДПУ,2000.

- Вип.4. - С. 88-93.

23. Корабльова Н.С. Суб’єкт філософування і пошук істиної реальності буття// Філософські перипетії. Вісник Харківського національного університету ім.В.Н.Каразіна № 486. Серія: філософія. - Харків: ХНУ. - 2000. - С. 6-8.

24. Кораблева Н.С. Гуманизм как стиль мышления философа (поиск приоритетов) // Гуманизация науки и образования: материалы научно-

методической межвузовской конференции. - Харьков, 1991. - С. 90-91.

25. Кораблева Н.С. Технология разрешения ролевых конфликтов // Материалы международной научно-практической конференции “Современные социальные технологии: сущность, многообразие форм и внедрение”. - Часть

4. - Белгород. - 1991. - С. 43-45.

26. Кораблева Н.С. Проблема понимания и научное творчество // Тезисы докладов 11-й Всесоюзной научной конференции “Творчество: теория и практика”. - Часть I. - Киев: КПИ. - 1991. - С. 136-137.

27. Кораблева Н.С. Роль духовных ценностей в разрешении противоречий между экзистенциальным бытием и социальными ролями личности // Материалы Всесоюзной научно- теоретической конференции: Человек и духовные ценности.

- Часть I. - Тирасполь, 1991. - С.157-158.

28. Кораблева Н.С. Механизмы саморегуляции в становлении индивидуальности // Тезисы докладов и выступлений на научно-методической конференции “Индивидуализация обучения студентов социально-политическим наукам в условиях демократизации высшей школы”. - Херсон, 1991. - С. 42-44.

29. Кораблева Н.С. Механизмы символического принуждения и функционирования власти // Тезисы докладов и сообщений международной научно-теоретической конференции “Проблемы развития федерации и высшей школы”. - Харьков, 1991. - С. 41-42.

30. КорабльоваН.С. Етичні, естетичні та релігійні погляди Г. С.Сковороди // Тези доповідей Харківських Сковородинівських читань, присвячених 270-річчю з дня народження Г.С.Сковороди. - Харків, 1992. - С. 162-164.

31. Корабльова Н.С. Техніка як елемент культури // Тезисы докладов и сообщений межвузовской научно-методической конференции “Инженерное образование - единство технического и гуманитарного образования”. - Харьков, 1993. - С. 23-24.

32. Кораблева Н.С. Национально-экзистенциальные модусы бытия и проблемы этнокультурной консолидации нации // Матеріали II Харківських Міжнародних Сковородинівських читань: “Національна філософія: минуле, сучасне та перспективи ”. - Харків, 1993. - С. 61-64.

33. Корабльова Н.С. Філософія “серця” Г.С.Сковороди і філософія серця П.Д.Юркевича у пошуках сутності людини // Матеріали науково-практичної конференції “Сковородинівські читання: Григорій Савігч Сковорода - філософ, письменник, педагог і культуролог (1722-1794)”. - Харків, 1995. - С. 21-23.

34. Кораблева Н.С. Постмодерн - культурная катастрофа или возврат в цивилизацию // Матеріали III Харківських Міжнародних Сковородинівських читань: “Філософія: класика і сучасність”. - Харків, 1996. - С. 18-19.

35. Корабльова Н.С. Метафізичні аргументи на користь нового педагогічного мислення // Матеріали III Харківських Міжнародних Сковородинівських читань: “Філософія: класика і сучасність”. - Харків, 1996. - С. 79-80.

“Філософія: класика і сучасність”. - Харків, 1996. - С. 79-80.

36. Корабльова Н.С. Хвороба в семіотичній системі інтерпретації як суспільній досвід вткивання // Матеріали міжвузівської юн<})еренції “Філософія виживання у системі загальнолюдських цінностей”. - Харків, 1996. - С. 87-89.

37. Корабльова Н.С. “Воля до ринку” і ”доля людського капіталу” як характеристики політичних зрушень в Україні (на захист соціалізму) // Глобализация политики в контексте современной политической культуры: опыт и перспективы Восточной Европы. Материалы Международной научнопрактической конференции. - Харьков, 1996. - С. 127-130.

38. Корабльова Н.С. Ідея національної філософії у новому духовному просторі // Григорій Сковорода і проблеми національної філософії. Матеріали II Харківських Міжнародних Сковородинівських читань: “Національна філософія: мину ле - сучасне - перспективи”, присвячених 200-річчю з дня смерті Г.С.Сковороди. - Харків, 1996. - С. 82-88.

39. Корабльова Н.С. “Театр абсурду" у структуралістському вимірі рольової реальності: маска у грі, комбінація у житті і в грі життя // Матеріали IV Харківських міжнародних Сковородинівських читань: Культу ра у філософії XX століття. - Харків, 1997. - С. 365-367.

40. Корабльова Н.С. Дух рідного капіталізму і три його складові частини (спроба раціоналізації) // Матеріали V Харківських міжнародних Сковородинівських читань: Проблема раціональності наприкінці XX століття.

- Харків, 1998. - С. 285-287.

41. Корабльова Н.С. Справедливість як відношення до себе // Матеріали

VI Харківських міжнародних Сковородинівських читань: Ідея справедливості на схилі XX століття. - Харків, 1999. - С. 141-143.

АНОТАЦІЇ

Корабльова Н.С. Багатомірність рольової реальності: соціально-філософський аналіз. - Рукопис.

Дисертація на здобуття нау кового ступеня доктора філософських наук за спеціальністю 09.00.03 - соціальна філософія та філософія історії. - Університет внутрішніх справ, Харків, 2000.

Досліджена у дисертації проблема рольової реатьності акіуалі зована тими суттєвими трансформаціями, які переживає нині Україна. Зрушення, що відбуваються у нашому постсоціалістичному суспільстві, несуть у собі і конструктивні, і деструктивні можливості. Ефективна соціальна політика, віднайдення нових соціальних перспектив потребують аналізу проблеми соціальної сутності людини і її репрезентації у соціальних формоутвореннях. До таких феноменів можна віднести поняття рольової реальності, яке грунтується на теорії соціальних ролей, опрацьованій рядом гуманітарних дисциплін, та

зо

західноєвропейську традицію розгляду діяльнісної ситності людини з конкретно-рольовою визначеністю цієї сутності у національній філософії історії. Сконцептуалізована на такій підставі соціально-філософська теорія рольової реальності дозволяє відпрацювання нової стратегії в ситуації, коли людська сутність зводиться до ансамблю сутнісних можливостей і нескінченності проектів цієї сутності постмодерном.

Ця нова сутність особи і взаємодія особи і суспільства пов’язана з більш складним типом соціальності ніж той, на грунті якого виникла і розвивалась теорія соціальних ролей. Доведено, що суперечливий характер рольової реальності в межах інтерпретації історії, її дискретних і континуальних витоків представлено топологією символічної форми, універсалізм якої не в безмежній експансії ролей, а в універсальному' самоздійсненні сутнісних сил людини.

Рольові реальності як топоси історії дозволяють розгорнути ідею людиновимірності історії, яка визначається надлишком соціального як резервуару рольових ідентифікацій, що надають історії антропомірних характеристик. Обгрунтована необхідність творення національної філософії історії з опредметненими в ній національними символами, в основу яких покладено: антеїзм, екзистенційно-межове світовідчуття, юрдоценгризм, ліризм. Це суттєво трансформує уявлення про механізми життєдіяльності суспільства, дозволяє здійснювати продуктивні спроби переходу від історичного до надісторичного, до загальнозначущих цінностей.

Ключові слова: рольова реальність, рольовий дискурс, людина соціальна, соціальна маска, соціальна роль, ідентичність.

Кораблева Н.С. Многомерность ролевом реальности: социальнофилософский анализ. - Рукопись.

Диссертация на соискание учёной степени доктора философских пау к по специальности 09.00.03 - социальная философия и философия истории.-Университет внутренних дел, Харьков, 2000.

В диссертации рассматривается проблема ролевой реальности, актуализированная теми трансформациями, которые происходят на Украине в постсоциалистическом обществе. Они несут в себе как конструктивные, так и деструктивные возможности, повлиять на которые способна соответствующая социальная политика. Она требует учёта человеческого фактора и его репрезентаций в социальных формообразованиях. Сориентированные на деятельностную парадигму западноевропейского сознания идеи ролевой теории позволяют существенно переосмыслить и конкретизировать понятие социальной сущности человека с новыми импликациями, рассмотреть его как проективную меру и норму социального творчества. История, которая передвигает ролевую реальность как формообразовашю к границе меры, на определенное время делает проект своей главной творческой действительностью.

Дискурс ролевой реальности, основанный на использовании теории социальных ролей, традиционной для ряда гуманитарных наук, и философской теории реальности, позволяет осуществить перевод ролевой теории на трансдисциплинарный уровень с соответствующими импликациями и возможностями. Пересмотр ресурсов ролевой теории вызван рядом причин, основная из которых - появление более сложного типа социальности, чем тот, на почве которого возникла и розвивалась эта теория, а также тенденциями десоциализации человека, потерей им интереса к социальной жизни. Высокая знаковость современного общества отождествляет социализацию человека с семиотизацией. когда социальные роли и желаемые идентификации есть нанесение знаков на бытие личности с использованием современных манипуляционных технологий. Такое господство трансцендентальной социальной инстанции стремится господствовать над человеком, релятивизируя социальное поведение. Доказывается, что человек способен выворачиваться из-под заданных схем путем ускользания от ролей, одевая социальную маску, которая несет иную смысловую нагрузку и есть протестом против принудительных ролевых идентификаций, хотя потеря ролевых идентичностей не всегда свидетельствует о разрушении личности.

Установлено, что противоречивый характер форм репрезентации личности классической и неклассической теориями связан с появлением новых подходов к сущности человека. Если классикой эта сущность сводилась к ансамблю су щностных сил, то постклассика демонстрирует нескончаемость проектов этой сущности, постулируя ансамбль сущностных возможностей. Плюрализируя эту сущность постмодерн делает проект единственной инстанцией бытия и события. Тотальный плюрализм требует ролевых реальностей как меры социальности определенного сверхличностного еквивалента. В исследовании показано, что единственно возможным способом бытия человека есть его событие с другими, которое творит человеческую универсальность и позволяет ввести понятие человекомерности истории, которая поглощает этот излишек социальности, где корелируют историческое сознание нации и жизненный мир человека. При этом указывается, что ролевые реальности определяют нескончаемость, нсзавершасмость человеческого желания играть роли в истории. Эта незавершенность - потребность истории и резерв ролевых идентификаций, где ролевая реальность - свёрнутый код управления социальным поведением со стороны общества.

Ролевая реальность как метафизическая идея дает основание для интерпретации определенных социально-исторических явлений, связанных с жизненным миром человеком, нации, общности. Реконструкция этого феномена как определенной исторической реальности отражает целостность и универсальность истории, в которой действует человек как социальное существо.

Ключевые слова: ролевая реальность, ролевой дискурс, человек социальный, социальная маска, социальная роль, идентичность.

Korablj ova N.S. The multi-measuring of the role reality: social philosophy analysis. - Manuscript.

Thesis for a doctoral degree in philosophy specializing in 09.00.03 - “Sosial philosophy and philosophy of history”. - University of Internal Affairs, Kharkiv,

2000.

The dissertation investigates the role reality problem that is actualized by those transformations taking place in Ukraine in the post-socialist society. These transformations including both constructional and destruction possibilities can be influenced by the appropriate social politics. It demands taking into account the human factor and its representations in different social formations. The concept of the social essence of the human being with new implications is reappraise and given concrete expression in this research work.

It is determined that conflicting character of representative forms of personality in classical and neoclassical theories is connected with the appearing of new approaches to the essence of a human being. The classical theory identifies the essence as an aggregate of essential powers, but neoclassical theory postulates an aggregate of the essential potentialities.

This dissertation shows that the only way of existence for a human being is his co-existence w ith other human beings; that creates human versatility and introduces the notion of human-measured history. It is indicated that the role realities determine interminable and never-ending nature of the human wish to play definite roles in history. Such an interminability is the requirement of historical process and the reserve for the role identifications, where the role reality is a shortened code for managing social behavior by the society.

The role reality7 as a metaphysical idea gives some reasons for the interpretation of the definite social historical phenomenon connected with the vital world of a human being, nation, community. Such an approach is also worked out in the dissertation.

Key w'ords: role activity, role discourse, homo social, social mask, social role, identity.