автореферат диссертации по истории, специальность ВАК РФ 07.00.01
диссертация на тему: Музейництво в Украине: питання теории и практики (1917- июль 1941 гг.)

Полный текст автореферата диссертации по теме "Музейництво в Украине: питання теории и практики (1917- июль 1941 гг.)"

НАЦІОНАЛЬНА АКЛДНМІЯ НАУК УКРАЇНИ ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

,>Г0 0/1 На праиах рукопису

Манькоиська Руслана Вікторінна

МУЗЕЙНИЦТВО В УКРАЇНІ: ПИТАННЯ ТЕОРІЇ І ПРАКТИКИ (1917 чсріїсш» 1941 рр,)

07.00.01. Історія України

Лнгорсфсраг дигоргації на здобуття иаукоїшго ступеня кандидата історичних наук

Киїп 1997

Дисертацією с рукопис. ’

Робота ннконана її Інституті історії України І1ЛН України Наукошііі кгрішжк докіор історичних наук.

академік ПЛІ І України Троні.ко ГІеіро Тпмофіііоішч Офіційні оиопеши: докіор історичних наук, професор

Даніїдспко Ііііпор Михайлоііич докіор іпоричних наук, професор

Курило Нолодимнр Мпхай.тоипч

Проііідпа організація Кііїнськнй уніисрснгеї імені Тараса Шевченка

Захист шдбудетин ''_______________1997 р. о “/£ ’’ год. па

засіданні енеціа.тіжтапої н іеної ради Л.50. 17.01. для аахнегу дисертацій н Інституті історії України НАМ України (2.Ї2001, Киїи, пул.Грушенського, 4)

З дисертацією моя на ознайомишся у бібліотеці Інсгігіуту історії України НЛН України.

•) Г ^

Антореферат розісланий гг іг’.'і ]()<)7 р

Вчений сскрегар спеціалізованої рали доктор історичних наук

/

II.А.Шип

І. Загальна характеристика роботи

Н умовах розбудови Української. незалежної держави прнродньо посилюється увага до проблем формування національної самосвідомості та історичної пам’яті, відродження багатовікових традицій народу, що спрмя є процесу становлення і розвитку людської особистості, науковому осмисленню Сторичного розвитку суспільства. У реалізації даних 'завдань суттєвим чинником виступають музеї України, в яких широко представлена матеріалізована історія українського народу.

Поступово збільшується питома вага музцїв в контексті виховних завдань, музеєзнавство розглядається як невід’ємна галузь не тільки культури, а іі науки. В сучасних умовах, коли ці проблеми виходять на повнії якісніш рівень, гостро відчувається необхідність в поглибленому їх дослідженні, шшченні особливостей і основних етанів формування її основ як наукової дисципліни. Історія становлення і розвитку музейної справи відкриває нові можливості у використанні набутого досвіду, сприяє розвитку музеології.

В паш час, коли більшість проблем музейної справи вимагають нових підходів, коли намітилась тенденція до відродження традицій музейної справи, всяке звернення до аналізу історичного досвіду є актуальним. Без цього розробка нової музейної політики України є досить проблематичною.

Актуальність дослідження обумовлюється такими основними факторами:

— якісні зміни в суспільно-політичному житті, зміщення акцентів у планах духовною удосконалення сучасного суспільства,, і, звідси, зростаючий інтерес громадськості до проблем історії та культури;

— логіка розпитку науки. Історія музейної справи є важливою складовою частиною історії вітчизняної науки, культури та освіти, тому звернення до даної проблематики — закономірний процес розвитку музеології, тобто процес самопізнання самої науки;

— відродження забутих імен українських музеєзнавців. Колосальний досвід наших попередників не отримав потрібного висвітлення. Висока

майстерність діячі» науки і культури, музесзнавціи, їх ідеї, проекти та методи роботи незаслужено забуті або ж несправедливо підхилені. ,

Серйозний науковий аналіз історії музейної справи здатний вивести вітчизняне музеєзнавство на поний теоретичний рівень, стане иажлнаою підоймою практичних спроб розширення діяльності музеїв, вирішення завдань управління, формування музейної мережі, удосконалення їх роботи . < на сучасному стані.

Об’єктом дослідження с історичний розвиток музейництва України в період національно-визвольних змагань українського народу та в 20- 30-х рр., який спирався на масовий нідшініеннй інтерес до краєзнавства, кращі традиції наукової і творчої інтелігенції, широку підтримку громадськості.

ІІрс/іметом дослідження с основні процеси, які відбувалися в українському .музейництві в 1917 1941 рр., аналіз принципів музейної

роботи, . висвітлення діяльності визначних організаторів музейної справи, багато з яких стали жертвами незаконних політичних репресій, вивчення досвіду талановитих музеєзнавців, їх спадщини, розцінку теорії музеєзнавства. .

Хронологічні рамки роботи охоплюють період з 1917 р. до червня 1941 р. їх вибір обумовлений розвитком комплексу історичних подій, що вплинули на ироцсс становлення музейництва. В період національно-визвольних змагань українського народу, з одного боку, з особливою силою загострились почуття національної свідомості передової іптелигеиції і широких верств населення, а з другого, в результаті тривали* періодів бойових дій в 1917 - 1921 рр., культурнііі спадщині народу було завдано відчутного удару. Та незважаючи на це, передові кола громадськості почали створювати органи, які сприяли процесу збереження культурних цінностей. Верхня межа дослідження пов’язана із зміною загальної ситуації в Україні з початком Великої Вітчизняної війни '1941 — 1945 рр., коли в умовах наступу німецько-фашистських військ життя країни перебудовується і підпорядковується режиму воєнного часу. •

Географія дослідження визначена межами існування ■ України у складі колишнього СРСР, охоплює всі регіони країни, розкриваючи загальні процеси та тенденції в розвитку українського музейництва.

Стан наукової рол ройки теми. Лослілження історії музейної справи, як ііаукопої проблемі!, еягас п 20-іі рр. XX століття, коли теорія та методика музеєзнавства стають предметом спеціального дослідження. В працях нчених-музесзнамців М.Ф.Віляїііінського, СІ).Л.Іірнста, Ф.І.ІІІміга, І.Сиснціцького, В.В.Дубровського1 та іп. порушувалось широке коло нптань музейництва: роль музеїв у житті суспільства, їх значення у збереженні та дослідженні національних пам’яток, реєстрації приватних та музейних колекцій, формування-музейної мережі, розробка напрямів держаїшої політики та ін. Разом з тим у змістовних роботах цих авторів відсутня узагальнююча характеристика процесу становлення музейної справи і тих факторі», що вплинула па нього.

Ваганні фактичним матеріал з історії музеїв, ошісу їх колекцій, наукові та експозиційні пошуки музеГиіиків містяться в працях В.Бірюкова,

11. Курінного,' В.ІЦспотьєна, Н.ІІІсрбакіпського 1 та ін., .ісіорико-красзнавчих . збірниках,'1 спеціальних виданнях музеїв.1 Проте в зазначених виданнях

1 Бі.тяшівськни М.Ф. Наші національні ска|>би. - К.,1918. - 15 с.; його ж, Справа українського мистецтва . ІІІлях. -. 1918.' - .Ч« 1; Іірнст Ф.Л. Художественные сокрошнца Киева, пострадавшие в 1918 г. - К., 1918; його

ж, Снрана охорони пам'ятників мистецтва та старовини у Кнсві // Збірник секції мисіецти. - К., 1921. - Вин. 1. - С.1-18-156; ПІміїт Ф.И. Исторические и агиографические музеи. - X., 1919. - 104 с.; ного ж, Музейное дело. Вопросы гжемозиции. - Л., 1929. - 101 с; Спсіщіцькпй |. Про музеї і музейництво. Нариси і замітки. Львів. 1920, - 79 с.; його ж. Музеї і книгозбірні сучасної України. - Львів, 1927. - И с.; Дубровськнй В.В. Охорона пам’яток культури в УСРР • / Охорона-пам’яток культури на Україні. - X., 1927. -36.1; його ж, Чергові завдання сучасного музейного будівництва па Україні.

- К., 1927. - 1-1 с\; його ж, Музеї па Україні. - X., 1929. - 60 с. ,

2 Бирюков В.ІІ. Организация народного научного музея в г.Хорол Полтавской губернии.-Хорол, 1917; Курінні’й II.II. Уманське історично товариство.-Умань, 1918; його ж,' Покажчик історичного музею Уманщини в

1918 р.-Умань, 1919; Щеиотьсв В., ІЦербаківський В. Історія товариства досліджування іі охорони пам’яток старовини та мистецтва на Полтавщині. / / Занискн Уманського наукового товариства охорони пам’яток та мистецтва та Полтавщині. -Полтава, 1919. - Віш.1 та ін.

3 Український музей.-К., 1927.-36.1-189 с.; ІІиколасвщина. Краеведческий сборник. - Николаев, 1926;'Полтавщина. 36.1. Присвячений 35-річчю музею

- Полтава, 1928.; Краєзнавство па Коростеїицині. Внп.1. - Коростень, 1930.

4 Бюлетень кабінету антропології та етнології,-1925.-№ 1; Онацькин Н. Сім років існування Сумського музею.- Суми, 1927; Коротке звідомлення про діяльність Миколаївського історично-археологічного музею. - Миколаїв, 1928 ; Збірник Волинського науково-дослідного музею. - 1928. - Т.1; Бюлетень Прилуцького окружного музею - 1928. - № 1; 1929.-М® 2; Музей Слобідської

З

фрагментарно зображено основні тенденції розцінку українського музейннцтна, унагу зосереджено на конкретних завданнях музеї».

Діяльність музеї», пошуки інших форм і методі» побулої!!! скспозицііі, популяризація збірок, необхідність підготовки кадрі» тощо - ці та інші питання знайшли своє відображення на сторінках журналі» “Краєзнавство" (1924-1930), “Советское краеведение”, “Сонетскпй музей” (1931-1940), "Червоний шлях”, "Просіїеіцепие Донбасеа", "Жиїтя і'революція”, "Наука на Україні”, "Наше минуле" та ін. Однак и них не дається повної картини музейної спраші її Україні, а лише пенні аспекти даної проблеми.

, Перші енробн узагальнити процес розпитку музейництва » Україні з'являються в працях М.М.Ьондаря, Г.Г.Мезенцеиої, М.М.Славіна, ,

ІО.А.Омельченка1 та ін., але в силу політичних нрнчин автори не завжди об’єктивно висвітлювали події, що вплинули на розвиток музейної справи, недостатньо глибоко розкривали головні риси процесу, не розглядали . . • ? становлення музейництва за доби Центральної ради, гетьманату, Директорії, їх висновки та узагальнення носили заідеологізований характер.

Новий напрямок у вітчизняній історіографії започаткувала фундаментальна колективна праця” Історія міст і сіл Української РСР” під редакцією академіка П.Т.Тропька,2 що вийшла українською і частково

України. Бюлетень.-1925-1928; Державні історико-культурні заповідники УСРР . т X, 1932; Моїічанівськнй Г.М. Бердичівський державний іегорико-культурний заповідник. - X, 1931 га ін. .

1 Бондар М.М., Мезенцева Г.Г., Сланій Л.М., Парней музейної спраші. - К., 1959. - 191 с.; Мезенцева Г.Г. Музеї України. - К., 1959. - 179 с.; її ж .Музейне будівництво на Україні за сорок років радянської влади. // Наукові записки КДУ. - Т.ХУІ. - К., 1957. - С. 131-145; її ж, Музеєзнавство

- К., 1980. - 116 с.; Омельченко 10.Л. Охорона пам’яток і музейне будівництво на Україні в перші роки радянської влади // УІЖ. - 1975. - Лі»

3. - С.122-128; ного ж, История музейного строительства на Украине. 19171932 // Автореферат на соискание научной степени к.п.п. - К., 1970. - 21 с.; його ж .Розвиток учбових музеїв. - К., 1988; його ж, Музейництво, як система на терені освіти та краєзнавства. /'/ VI Всеукраїнська наукова конференція з історичного краєзнавства. - Луцьк, 1993. - С.323.

2 Історія міст і сіл в Українській РСР и 26-тн томах (Голов, редкол.: Тронько

II.Т. (голова) та ін.) - К.: УР1Ї, 1967-1974; История городов и сел Украинской ССР в 24-х томах (Гл.редкол.: Троиько 11.Т. (председатель) и др.) - К.: УСЭ, 1974-1983.; Троиько И.Т. Летопись дружбы н братства. (Из опыта создания “Истории городов и сел Украинской ССР" » 26-гн томах). -К., 1981. - 126 с. л

російською мовами. Вона доиошиос картину розпитку музеїп, однак, як і всім дослідженням того часу, їй притаманні моменти ідеологізації, лакування історії, аокрема, проблем культурного будівництва.

1) сучасних умовах нчені активно розробляють поні неребудовчі концепції, рекомендації, які иошпіні шілипути на иодальнініі розпиток музейної 'сирами н Україні. Академік НАН України П.Т.'Гропько оснону даного процесу вбачас у збереженні культурних цінностей, підроджеині духовності, необхідності а позицій нраиди впсніт.тюнатн ріпні періоди п історії музейництва України.1

Проблеми збереження пам’яток історії та старовини и досліджуваний період, створення та діяльність держаниях органі» н цій галузі висвітлюють у сііоїх працях ІО.Жуков, І).Акуленко, С.Ког, О.Нестуля, С.Заремба2 та ін., ироіе нони побіжно юркаються піпань розвитку музейної сирами и контексті охорони пам'яток української культури, розглядають музеї як осередки но збереженню національної спадщини.

Специфічні аспект рознижу музейництва порушуються її роботах Г.Скрииннк, (^.Піскової, .’І.Федороної, О.Січкарука , Б.Вапцака ,

О.С'упрупемка -1. Незважаючи на те, що анюрн порушують питання ниник-

1 Троиько II.Т. Ісгорнко-кульїурпі цінності і сучасність.-К.р 1988.-187 с.; його ж. Краслнавсі по у відродженні духоїшості та культури.-К., 199-1.-107 с.

2 Жуков 10.11. Сіаіншлспне п деятельность органон охраны памятников

истории н культуры. 1917-1920 гг. - М., 1989. - 301 с.; Акуленко В. Охорона пам’яток кулыури н Україні. 1917-1990 рр. - К., 1991. 27-1 с.; Кот С.

Мерный на Украине. (К образованию Всеукраннского комитета охраны • намншикои искусства и старины) ■' Историческое краенеденис в СССР. Вопросы теории и практики. Сб.научных статей. - К., 1991.С.263-273; Нсстуля О.О. Ііі.тя ННТОКІВ державної системи охорони пам’яток культури в Україні. - Кнїн - Полтава, 1991. - 238 с.; Заремба С. Українське нам'яткознавство. Ісюрія, теорія, сучасність. - К., 199.5. -447 с.

’ Скрипник Г Г. І л пографічні музеї України. Становления і розвиток.- * К., 1989. - 301 с.; Піскова Іі.М. До питання про класифікацію музейної мережі України к.ХІХ - поч.ХХ ст.,'/ VII Всеукраїнська наукова конференція “Історичне красзпансі по н Україні: традиції і сучасність". - К., 1995. - с.404 -406; Федорова Л.Д. Становления і розпиток музеїв історії міст України в

XIX XX ст.). Авторе(|)ерат па здобуття наукового ступеня- к.і.н. - К., 199-1.’ -21 с.; Січкарук О. Стислий аналіз світової та вітчизняної практики підготовки музейних працівників педагогічно-просвітницького напрямку. // Київський державний інститут культури. - К., 1993; Ванцак Б., Супрунен-ко О. Подвижники українського музейництва. - Полтава, 1995. - 131 с.

5

іісніія, класифікації музеїв за профілями, виділяють особливості їх розвитку та діяльності, зупиняються на використанні досліду 20-х рр., кадровій політиці тощо, цс тільки окремі лаіікн загального процесу'розпитку музейної справи в Україні, що мав періоди піднесення і за псиних умои гальмувався. Саме останнє вони обходять у своїх дослідженнях. 1

Становлення музейної мережі в окремих регіонах України, роль місцевих музеі'ніиків, аматорів-красзііавцін У розбудові музейництва представлені в працях Л.Ііажспова, В.ІІрокопчука, М.Лрсенича , Л.Хведася,

І.Котеленця1 та ін. Автори доповнюють загальну картину створення нових музеїв, але обмежуються окремими' фактами,подають їх у підриві від загального процесу розвитку. " , ,

Помітним явищем у науковому житті України стали підготовлені Інститутом історії України 1ІАИ України та Всеукраїнською спілкою краезнаїщів книги “Репресоване краєзнавство" та ’'Реабілітовані історією”,2

. . ^

збірки біографічних нарисів про трагічні долі видатних істориків, мистецтвознавців, музеєзнавців, археологів та їй., яких об’єднувала любов до національної культури. Зокрема, про Ф.І.ІЛміта, Н.А.Тутківського, В.Г.Кравченка, Ф.Л.Ернета, ЯІ-Яворіїнцького, НХ.Онацького,

Я.О.Риженка та інших подвижників українського музейництва.

Таким чином, історіографія історії музейної справи в 1917 - 1941 рр. нараховує значну кількість праць, коло яких постійно розширюється, однак їх сукупний науковий аналіз переконує, що н українській історіографії відсутні роботи, які 6 на основі широкого кола джерел і, передусім, відповідних архівних документів, комплексно розглядали процес становлення

Г ' ' ' .

* Баженон Л. Історичне краєзнавство Правобережної України в XIX - на'ііоч.

XX ст.: становлення, історіографія, бібліографія. - Хмельницький, 1995. -254 с.; Прокопчук В. Краєзнавство на Поділлі:, історія і сучасність. - К., 1995. - 202 с; Арсенич М. Музеєзнавство. З історії музеїв Галичини, 1993. -Вип. 1. С. 143-149; Хведась А. З історії охорони музейного будівництва на Волині в 1919-1920 рр. // Велика Волині). - Хмельницький. 1994. - С-398401; Котеленець Я. Педагогічна та музейна діяльність Я.И.ІІошщького // Етнографічні дослідження Південної України. - Запоріжжя, 1992. - С.6-8.

* Репресоване краєзнавство (20-30-ті рр.) (ІІ.Т.Тронько, ІО.З.Даипліок, Т.Ф.Григор’єва, Є.М.Скляренко та ін.) - Київ - Хмельницький, 1991. - 475 с.; Реабілітовані історією. (П.Т.Тронько, В.А.Воііналович, Ю.З Данилкж, Є.М.Скляренко та ін.) - Київ - Полтава, 1992. - 401 є

а

музейної справи и Україні » період національно-визвольних змагань українського народу, стан музейництва н період розпалу політики тоталітаризму і а її пас.іідкін, що позначались на діяльності музеїв, паукошііі доробок та досвід українських музойипків, багаїо з яких були репресовані.

Мета і завдання лослілжения. Представлена до захисту кандидатська дисс'ріанія сіашпь за мічу науково осмислити, підікшідішм чином узагальниш ісіорнчннй досиід, з’ясунаш магістральні тенденції розпитку фузейної сііраші и 1 *) 17 1911 рр., як основи подальшої розробки

теоретичних засад музейщя спрани в Україні.

Виходячії з ці.оіо. днееріані поставнії своїм завданням:

винчения Істрії сіанов.іешія, факіорін і тенденцій музейництва в Україні в зазначений період:

визначення об’їкіннпих закоиомірносіей, специфічних особливое і еіі процесу розви тку музейної справи; .

дослідження- законодавчої та нормативної бази, пов’язаної з організації к> діяльним і музеїв; ,

з'ясування проблем та факіорін, що ішлппули па етап музейної

справи;

формування наукових іиісвовків, що шіп.іпвакіть з аналізу розцінку даної іа.іузі ку.ііііурн;

виклад кронозннііі по далі.тому використанню досвіду музейної справи для удосконалення сучас ною музеіініщтиа.

Наукова новизна роботи ип.іпачасіься, перш за все, проблемою, яка-не була об'гкіом спеціальної о дослідження. В ній вперше здійснено комплексну спробу узагальнення процесу становлення ‘і розвитку музейиниіва в Україні в 1917 191! рр., з’ясування його иозитншшх та

иегаїивпих іепдічщш. Сипемаїизація і аналіз матеріалі!) дають можливість: глибше розкріпи місце музеїв у суспільно-політичному, науковому і кулыурному жни і України в зазначений період;

показані ролі, музейних установ у збереженні історико-культурної спадщині) української о народу;

визначиш конкретні шляхи використання досвіду видатних музеєзнавців 20 !ІО-х рр. у розбудові музейної справи;

визначити конкретні шляхи використання доспілу видатних музеєзнавців 20 !(0-х рр. у розбудові музейної і приті;

підкреслити непересічне значення музейництва у процесі формуііамня національної самосвідомості, нідроджемні духовності і культури.

Методологічною та теоретичною оештом дисертаційного дослідження с принципи ісюрнзму та об'єктивності, які передбачають розгляд явищ її процесі їх становлення і роаннтку у неро.ірнішому зв'язку а умовами, які їх пмкликали. Оснониніі інструмент дослідження конкретно-історичний аналіз матеріалу, необхідний для отримання наукових уааіальпень прооміст соціальних і культурних процесів.' Органічне поєднання предметно-хронологічного, структурно-системного та порівняльно-історичного методів відкрили можливість найбільш новію реалізувати поставлені мету та завдання. •

Лжсрслі.иу балу дисертаційного дослідження складають документальні матеріали вищого політичного керівництва, вищих органів державної влади, державного управління СРС1’ та УІ'СР, культурно-освітніх установ, громадських організацій тощо. Нсього у процесі роботи опрацьовано близько

6 тисяч справ з 87 фондів, що зберігаються у 13 архівах. -

Особливий інтерес викликають документальні матеріали фондів Центральної ради, гетьманату, Директорії (Ф.1115, 2281, 2-157, 2581), Народного комісаріату освіти України (Ф.Кіб), колекція документів з історії міст і сіл УРСР (Ф.4633) Центрального державного архіву вищих органів державної влади України, які містять цінні відомості щодо організації музейної справи на державному рівні, витоки програм по розбудові музейництва в Україні та втілення їх па практиці, діяльність музейних осередків на місцях.

Розширення музейної мережі, діяльність пам’яткоохорониих структур простежена дисертантом на основі фондів красних інспектур охорони пам’яток (Ф.212) Державного архіву Київської області, ряду київських товариств, що активно сприяли збереженню національної спадщини (Ф.725, 726) Центрального державного історичного архіву України.

Значний пласт документів, що розкривають окремі аспекти історії музейної справи, міститься в особистих фондах видатних музеєзнавців

Я.ІІ.ІІошщького Ф.Л.Триста, Є.Ю.Спаеької та ііі. (ФЛ, ІЗ, 48) Інституту мистецтволнанеїна, фольклору іа етології ім. М.'Г. Рильського НЛН України.

Важливий документальний матеріал про репресії серед музейних працішшкін зібраний у фонді архівно-слідчих сиран (Ф.2(іЗ) Центрального дсржаїшоїо архіву громадських об'єднані. України.

У робо і і над дисеріаційинм дослідженням широко використовувалась видана лііераіура, збірники документі», матеріали наукової періодики, громадсько-політичної преси, ііпдаїпія музеїв (біолеіпі, пуїіипикп, каталоги).

Теоретичне .значення лиссріанії полягає н тому, щ(> викладені в пій положення сіірііяіимуіі. формуванню загальної концепції історії музейної справи в Україні, зміцненню її теореіичнвх підвалин, а урахуванням досвіду 20 30-х років, уточненню амісіу ноняіь "історія музейної справи",

"музейніппно", "му.іеологія". Дисертант розглядає історію мулейпої справи, як складову часінну музеезнавсіва, що досліджує ішникнепня, діяльність мулеїв, музейної мі'режі і організацію мулейпої справи на різних етапах історичного ро.інніку. Термін "музейництво" вживасіїїся нарівні л "мулеііною справою'' і і о.іначас особливу галузь культури, що включає комплектування, облік, .ібережспня, охорону, дослідження та використання мулеями культурної спадщини країни, локрема, рухомої її частини, об'єднує музейну полі піку, мулес.інаїк і по іа пракпічну діяльність музеїв. Введення терміну "мулеологія", що тої ожини "музеєзнавству", обумовлене широким використанням йот українськими музеєзнавцями в 20-30 рр. та н сучасній, зарубіжній ліїсраіурі. Іііп означає наукову дисціпіліиу, яка досліджує закономірності розвитку музеїв,’їх соціальні функції, форМи та шляхи реалізації цих <|>уикцііі на різних етанах суспільного розвитку. Удосконалення форм і меюдів Музейної роботи активізує появу нових специфічних музейних термінів.

Практичне значення роботи визначається тим, що узагальнені у ній матеріали можуть бути використані у подальшій розробці питань музеєзнавства, читання лекційних курсів в інститутах підвищення кваліфікації працівників культури, у вузівській підготовці майбутніх

спеціалісті» :і музес.шавстіїа і культурології, а також її процесі підготовки иоїшх учбових пламін, програм, посібників. . .

Аиробапіи роботи ііроїшдптаоі у підлі.') і регіональних проблем історії України Інституту історії України ПАН України. Осношй положення дослідження доповідались на міжнародних, всеукраїнських та регіональних конференціях а історичного красзнавст на, питань розвитку музесзпапства та ііі., викладені у (і публікаціях. '

Дисертація рекомендоаапа до захисту ій.чді.том регіональних проблем історії України Інституту історії України ПАН України.

Структура роботи шізначасться змістом проблеми, поставленою метою і завданнями дослідження.

Дисертація складається із вступу, трьох розділім, шіснонкіи, списку використаної літератури і джерел. Її обсяг 198 сторінок. '

і ’

II. Осиошшй зміст та результати дослідження

У ‘‘Вступі” обгрунтовується ііибір теми, її хронологічні рамки, визначаються актуальність та ступінь розробки доеліджупапої проблематики, коло джерел, на основі яких виконана робота, викладені мета, завдання, наукова новизна та практична значимість дисертації

' У першому розділі “Музейна енрана и період національно визвольних змагань українського народу (березень 1917 1921 рр.У -

розглядається ислика багатогранна діяльність української інтелігенції по організації музейної справи, що стала нажлішою осноною наступної роботи у даиому напрямі. .

Характерно, що питання становлення музейництва, його ролі у збереженні культурної спадщини постали па порядок денний в період національно-визвольних змагань українською народу, коли в суспільстві з особливою силою загострились почуття національної самосвідомості, прагнення відродити культуру свого народу.

Реальним кроком на цьому шляху стало утворення загальнонаціонального центру по координації дій установ та організацій, спрямованих па охорону історико-культурпих пам’яток, розбудову

10

музейництва, залучення широких кіл громадськості до вирішення назрілих питані). 12 травня 1917 р. відбулися організаційні збори Центрального комітету охорони пам’яток старовини і мистеціна України (ЦКОПСМУ). Йою дійсними членами стали політичні лідери українського національно-визвольного руху, актиіші діячі Центральної ради: М.С.Грушевський,

М.П.Васплеико, Д. І. Дорошенко, С.О.Єфремон та ін; авторитетні вчені та нодіїпжннкн му.іеііиої снраші: М.Ф.Віляшінський, /1-М. і В.М.Щербакіпські, /I I Яііорнинькиіі, ІІ.ІІ.Куріїпіпіі, В.Л.Модзалевський, К.В.Мощенко та ін. (с 19 20). .

Хоча ЦКОПСМУ н умовах громадянської війни так і не встиг належним чином розгорнути спою роботу, його діячі багато зробили для становлення музейництва. Завдяки цьому активізувався процес створення нових музеїв- на Поділлі, Харківщині, Полтавщині, Київщині. При Генеральному секретарстві народної освіти було створено відділ музеїв та охорони пам’яток старовини і мистецтва, який очолив М.Ф.Біляшівськнй; підготовлено методичну програму розбудови музейної справи па місцях. (С.22-;Ю). . .

Музейним закладам належить особлива роль у розв’язанні

невідкладних питань охоропн пам’яток, збірок приватних колекцій. У

розпалі воєнних дій вони зуміли зберегти основну частину національного

надбання. Цьому сприяли циркуляр відділу музеїв та охорони пам’яток від

10 листопада 1917 р., відозва “До громадян Української Народної

Республіки”, в яких наголошувалось на неприпустимості загибелі пам’яток І

історії і культури. (С.:и-;і2). .. '

Саме в цей період були розроблені теоретичні засади музейного будівництва. Починає втілюватись в життя ідея створення Українського національного музею. Па жаль, лише проектом залишився закон про охорону пам’яток УНР, в якому передбачалося всі пам’ятки оголосити власністю держави і передані до музеїв. Центральна рада його не встигла затвердити.

(с.:і:і за). ■

В дисертації аналізується діяльність Головного управління мнетецть та національної культури, створеного в червні 1918 р. Очолив його відомий український діяч П. Я. Дорошенко. Діяльність музеїв спрямовувала і

II

координувала секція музеїв (голова М.Ф.Біляшівський) відділу охорони пам’яток старовини і мнстецтиа. Розширилась мережа музеїв, створено ряд всеукраїнських осередків (С.37 —42). •

Музеї підтримали і розгорнули діяльність но створенню інституту місцевих комісарів по охороні пам’яток, очолили роботу, спрямовану па збереження і популяризацію пам'яток на місцях (С.4ІЗ 44).

Прихід до влади в грудні 1918 р. Директорії не зупинив процес становлення музейної справи. Міністерство народної освіти УІІР очолив відомий громадський і культурний діяч І.І.Огіснко, який всіляко сприяв вирішенню культурно - освітніх питань , по можливості надавав фінансову підтримку музейним закладам, активізував роботу по розбудові державної ііауково-просвітпої установи Українського національного музею. Був розроблений детальний статут цього закладу, визначені основні завдання, шляхи і методи їх реалізації, принципи управління, дікерела фінансування. Документ носив методичний характер, був своєрідним зразком для створення інших музейних осередків.

В умовах загострення військово-політичної ситуації' важливим завданням залишалось збереження історико-культурної спадщини. Плітку

1919 р. відділ охорони пам’яток в уряді Директорії очолив професор Кам’янець-Подільського університету ІІ.В.Клименко, який вжив ряд заходів

з участю міністерств внутрішніх справ, народної освіти, губернських іа повітових комісарів освіти, спрямованих проти знищення, вивозу за кордон, продажу лихварям національних пам’яток. (С.48-51).

• У дисертаційному дослідженні висвітлюється питання становлення музейництва в умовах радянської влади, 11 12 грудня 1917 р. у Харкові І

Всеукраїнський з’їзд Рад проголосив Україну • Республікою Рад' робітничих, солдатських і селянських депутатів. Був створений радянський уряд — Народний, секретаріат, в якому за стан музеїв відповідало секретарство освіти на чолі з В.ІІ.Затонськнм. В січні 1919 р. був створенні'! Всеукраїнський комітет охорони пам’яток мистецтва та старовини (ВУКОПІС). До його складу увійшли: художник М.Є.Дадикіп (голова), мистецтвознавці Ф.І.Шміт (музейна секція), С.Л.Таранушепко, іеторнк-архівіст В.А.Барвинський, археолог О.С.Федоровськиіі та ін. Комітету були

надані повноваження самостійного нідділу наркомату, пін розгорнун роботу по створенню розгалуженої мережі губернських і повітових комітетів. Такі органи почали діяти при губернських відділах народної освіти п Полтаві, Кнсві, Харкові, Чернігові, Одесі. (С.55 59).

В галузі музейництва основна увага приділялася питанням обліку та збереження громадських, особистих зібрань, створенню губернських та місцевих музеїв. Цьому сприяли заходи, проведені новим складом ВУКОІІІСУ (після переїзду уряду України до Киева до нього увійшли: Г.К.Лукомський, М.Ф.Ьіляшівський, В.Г.Вольський (голова), В.М.Модзаленський, Ф.Л.ІЇрпст, С.О.Гіляров та ін.). Комітет розробив рекомендації до декрету РИК УСРР “Про передачу історичних та мистецьких цінностей у відання народного комісаріату освіти”, прийнятого 1 квітня 1919 року, займався націоналізацією музеїв, які діяли до революції, збереженням масткій, садиб, історико-архітсктурних цінностей, історико-краезпавчих і художніх закладів; проведенням першої державної реєстрації культурних цінностей, заснуванням спеціального музейного фонду. (С.60-(52).

Обернення у всенародну власність багатьох приватних колекцій картин і пам’яток старовини, накопичення культурних цінностей — підготувало умови для створення нових музеїв на Київщині, Полтавщині, Харківщині, Чернігівщині, Одещині, Вінничнні,. Волині та ін. (С.бЗ —66).

Наведені у дисертації факти засвідчують: період національно-

визвольних змагань українського народу відзначався'' нестабільністю і надзвичайно складною військово-політичною ситуацією. Однак, завдячуючи культурним діячам, науковцям, музейникам, увага до музейного будівництва не спадала, більше того, справа набула певного розвитку: збережена значна частина культурно-історичних цінностей, створена низка нових музеїв, почали діягп органи управління музеями, розроблено програму музейного будівництва, прийнято перші законодавчі документи, що регламентували основні напрями діяльності музеїв. '

У другому розділі - “Розвиток музейництва в Україні в 20-х рр." — на широкій документальній базі розкривається державна політика в цій

галузі, вплив її па зростання мережі музеїв, теоретичні основи експозиційного показу збірок, підготовка кадрів музейних працівників.

Незважаючи иа тяжкі роки розрухи, відбудови та реконструкції народного господарства, система державного управління музейними закладами продовжувала шлях від локально-епізодичної до планової. Цьому сприяв ряд правових актів, спрямованих на збереження культурних цінностей, активізацію музейних досліджень: декреї РІІК України "Про купівлю для державних музеїв у приватних осіб музейних цінностей" від 11 березня 1921 р.; постанови РИК України “Про музейні коштовності” від 2(> грудня 1922 р., “Про заходи припинення нинозу за кордон речей музейного значення” від 24 жовтня 1922 р.; кодекс законів про народну освіту УС'РР, н якому значне місце посіли питання дослідження і збереження ку.тьіурнпх цінностей та ін. Оформилась правова основа збереження музейних збірок. (С. 71-75). . '

До кіпця 20-х років були, її основному, розв'язані питаний централізації управління музейною снраіюіо. Внаслідок пошуку інших

організаційних форм державного управління музейництвом її 1925 р.

виділився керівний орган в складі Укрнаукн, який у своїй діяльності спирався на досвід і знання “теоретиків і практиків музейної справи, що розглядали музей, як наукову установу. (С.76-81).

Теоретичні і практичні проблеми музейною будівництва

обговорювались на наукових конференціях, фахових нарадах, стали

предметом досліджень академічних комісій та комітетів. (С.82 К(і).

■ У зміцненні законодавчої основи музейництва України важливу роль відіграло “Положення про пам’ятки культури і природи”, затверджене ВУЦВК, РНК УСРР 16 червня 1926 р., в якому йшлося про виявлення,-реєстрацію, класифікацію та дослідження культурних цінностей. И цю роботу поряд з музеями активно включився Український комітет охорони пам’яток культури (УКОІ1К), Всеукраїнський комітет краєзнавців. 11а місцях було створено чотири кранових інспектури охорони пам’яток' культури (в Києві, Харкові,'Дніпропетровську, Одесі). (С.87-89).

Зростаючий інтерес широких кіл громадськості до своєї історії, її першоджерел, підтримка держави, активізували процес створення нових

14

осередків. Питання класифікації музеїв завжди знаходилось у полі зору музеєзнавців. В цьому напрямку активно працювали М.Ф.БІляшівський, Ф.І.Шміт, В.В.Дубровський та ін.

Вказати точну цифру діючих музеїв важко, бо статистичні дані вражають неясністю і неоднорідністю критеріїв, використовуваних у різний час при зарахуванні тих чи інших установ до музеїв. Число діючих дореволюційних музеїв коливається від 36 до 100. Однак ‘аналізуючи статистичні та архівні відомості, можна сказати, що в 1917 — 1920 pp. виникло близько 50 музеїв, в 1925 р. — їх діяло 111, в 1928 р. — в Україні нараховувалось 146 закладів. Вони поділялись на республіканські, окружні та місцеві. За профілями найбільшого поширення набули історико-культурні, історпіш-иобутові, краезнанчі. Виникають історико-революційиі, військово-історичні, сілі>ськогосподарські, меморіальні та ін. (С.95 —101).

Незважаючи на розгалуження музейної мережі, слід зазначити про незадовільний розвиток її в низовій частині. На місцях зростання кількості музеїв та їх відвідувачів йшло значно повільніше, ніж в центрі.

З розширенням музейної мережі в наукових колах активізувалось дослідження питань використання музейних колекцій, наближення їх до відвідувачів. Фахівці музейної справи М.І.Романои, М.М.Могилянський, Ф.І.ПІміт, С.О.Гіляров та ін. висловлювались про нові принципи побудови експозицій.

В дисертації на прикладі музеїв різних профілів простежено становлення нових форм побудови експозицій — від безсистемного представлення колекцій через синтетичну, історико-хронологічну експозицію до тематичної побудови. (С. 101 —110). . ■

Втіленням на практиці теоретичної проірами розбудови музеїв є розширення їх функцій як наукових та культурно-освітніх установ. Музеї стають осередками дослідження природи та історії краю, при инх створювались’ гуртки, кабінети аматорів-краєзнавців. Музеї пропагували успіхи нового життя, але водночас почала домінувати негативна тенденція соціологізації музейних експозицій, коли конкретне висвітлення місцевої історії, культури та побуту підмінялось механічним ілюструванням

абстрактно соціологічних схем історичного розвитку, соціальних підноснії тощо. (С.І12-118).

Вирішити широкий комплекс культурно-освітніх проблем одними законодавчими актами було не можлипо, тому ра;іянсі>ка илада змушена була залучати до праці предсташшкіи дореиолюціііної інтелігенції. їх професійна компетентність разом з прагненням до максимальної самовіддачі ставали гарантією успіху. Серед них: М.Ф.Біляшімський, Д.І.Янорннцькпп,

ІІ.Л.Туткіпський, С.С.Дложевськнй, • О.С.Федоровський, Ф.І.Шміт, В.М.Зуммер та ін. (С.120 122).

• Молодих музейних працівників в Україні готували Київськії/і іа Одеський археологічні інститути, Харківський художній інститут. Специфічною формою підготовки цисококиаліфіковапнх кадрів були науково-дослідні кафедри, діючі в Києві, Катеринославі, Одесі, Луганську. (0.123127). , . ‘

Цілком виправданою формою для набуття працівниками фахових навичок : стала з 1927 р. аспірантура при музеях: Всеукраїнському

історичному, Всеукраїнському- музейному містечку, Київському музеї мистецтва, Дніпропетровському та Одеському історнко-археологічних, Волинському науково-дослідному, Харківському археологічному. Вони були добрим поєднанням науки і практики, однак не могли в повній мірі вирішити проблему кадрів.

В 20-ті рр. існувала специфічна форма підготовки холоді до участі у дослідженні краю та вивченні музейної справи • теоретичні та практичні семінари їіри музеях, які носили загальний характер і були ефективними,, якщо слухачі мали базову освіту. Ціла плеяда молодих музейннків виховувалась на лекціях Д.М.ІЦсрбакіиського, Ф.Л'. Триста, С.О.Гіляроиа,' В.І.Кравченка, О.С.ФедоровськогО та ін. (С. 130 132).

Аналізуючи розвиток музейництва в Україні в 20-ті рр., слід відзначити, що відбувався він у тісному зв’язку з поширенням краєзнавчих досліджень, розвитком історичної та інших галузей наук в цілому, і набув широкого розмаху та піднесення. Були вирішені основні питання управління музейною справою, прийняті законодавчі акти, які забезпечували її розвиток,

стабілізувалась музейна мережа, широко використовувався досвід та знання видатних музейникін.

У третьому розділі “Музейна сі і рана і; період посилення

тоталітаризму (к. 20-х_______чорнені. 1941 рр.)" основна увага

нриділноться реорганізації музейної справи, коли командно-адміністративними методами музеї перетворюються на иолітико-просвітницькі заклади, значного поширення набуває вульгарний • соціологізм, а сталінські репресії знищили або усунули під роботи найбільш досвідчених та талановитих музейнії кін.

В умовах утвердження тоталітарної, бюрократичної системи відчутнішим став ідеологічний тиск на музеї. Розпочалася ліквідація сховищ, в результаті чого частина пам’яток була «трачена назавжди. Посилилася унагл до організації масової пропаганди індустріалізації, колгоспного будіїшшгпіа, попою соціалістичного побуту тощо. Основним завданням музейних конференцій, суспільно-політичних рад, що створювались при музеях, було їх пристосування до розв’язання народно-господарських планів. (С.131 137).

Така зміна в політиці щодо музейного будівництва була закріплена рішеннями І Всеросійського музейного з’їзду, що проходив у грудні 1930 р. в Москві. З'їзд висловився за створення спеціальних експозицій, побудованих на основі діалектичного матеріалізму. Завдання, поставлені з’їздом, обговорювались і конкретизувались на нарадах українських музейників, які, незважаючи на тиск, підкреслювали необхідність поєднання науково-дослідної і просвітницької роботи музеїв. (С. 138—МІ). 1

В дисертаційному дослідженні дається характеристика музейного будівництва и кіпці 30-х рр. и 'Західній Україні, відзначається помітне розширення мережі регіональних музейних осередків, які мали ряд особливостей, спричинених іншими соціально-політичними умовами. (С.142- МЗ).

В кінці 30-х рр. приймається ряд постанов, спрямованих на подолання нігілістичного ставлення до музеїв, піднесення їх престижу, як основного виду закладів культури: “Про музеї Україні” від 27 червня 1938 р. “Про впорядкування справи відомчої підпорядкованості музеїв України” від

7 березня 1939 р. та іи.; змінюється ставлення до науково-дослідної роботи, висловлюються рекомендації широко використовувати музейні фонди в експозиції. (С.144—145).

Що стосується експозицій музеїв 30-х рр., То вопи були уніфіковані, в них з’являється велика кількість науконо-дономіжпого матеріалу загальноісторичного характеру (тексти, схеми, діаграми, тощо). Принцип предметності' ігнорується, головним стає ідеологічне навантаження експозицій. Цього не могли сприйняти музссзнавці-ирофесіопали. (С.146 -151).

• Новий науково-методичний підхід до створення експозицій в Україні проаналізовано па прикладі тематико - експозиційних планів історичних, краєзнавчих та художніх музеїв. (152 - 155).

Частина інтелігенції важко сприймала схематизм експозицій. Музеї поповнювалися новими кадрами. При цьому освіченість і інтелектуальний рівень переставали бути критеріями професіоналізму. Соціальне походження і партійна приналежність перетворились на основний фактор нри вирішенні кадрових питань. Набули поширення короткострокові курси, які не давали .глибоких знань, основною рисою їх була поверховість. З січня 1934 р. почали діяти Вищі музейні курси в Москві. В 1936 р. була розроблена' система підготовки музейних кадрів, що включала семінари, практикуми. Ллє в кінцевому вигляді система музейної освіти в Україні не сформувалась, в різний час існували’лише її окремі ланки. Це позначилось на освітиицькому та професійному рівні музейних працівників: якщо в 1925 р. за даними музеїв всіх категорій (СРСР) доля спеціалістів з вищою освітою складала 66,7%, то в 1940 р. вона зменшилась до 37,3%. До 1936 р. тільки третина наукових працівників мала профільну музею спеціальність. (С.159 163). -

До 1936 р. під репресивну машину підпало не менше третини працівників центральних музеїв. В середньому ж музеї позбулись приблизно кожного четвертого працівника. За період 1928 1939 рр. наукові колективи майже повністю оновились, при цьому була штучно розірвана спадкоємність поколінь музейних працівників, В дисертації представлені музейні осередки . Харкова, Києва, Одеси, Дніпропетровська, Чернігова, Житомира, Полтави, Вінниці та ін., які постраждали від репресій; постаті музейпнків, імена яких

18

гавертаються в літопис національної культури. Серед них. УІ.Ф.Біляшіиський, О.С.Федоровський, В.В.Дубровськин, В.Е.Козловська, Е.Я.Рудинська, П.Г1.Курінний, Д.М. і В.М.Щербаківські, Д.І.Яворшщький, Ф.Л.Козубовський, С.Ю.Спаська та ін. (С.161 —172).

Негативні тенденції закріпили ставлення до музею, як політосвітнього комбінату.. Бюрократичний стиль керівництва лише виконував постанови та інструкції.

Музейні експозиції перетворились в стенди по соціалістичному будівництву. Знищення музейних кадрів, відмова від використання досвіду дореволюційної іптелигенції призвели до згубних збочень у музейній справі.

У “Висновках” підведені основні підсумки дослідження, висловлено ряд практичних рекомендацій, спрямованих на подальший розвиток українського музейництва, зокрема: ■

- збереження державного фінансування, як основного джерела підтримки музеїв та залучення комерційних коштів;

■ - організація науково-дослідного музеєзнавчого центру;

- заснування загальноукраїнського музеєзнавчого друкованого органу;

- проведення генеральної реєстрації музейних пам'яток;

- підготовка зводу пінних експонатів музеїв з використанням

сучасних можливостей комп'ютерної техніки; ‘ .

- деідеологізація експозицій, не в розумінні аполітичності, а щоб відвідувач сам міг зробити висновки та оцінки;

- використання різних форм пропаганди музейних експозицій:

періодики, радіо, телебачення, лекцій тощо. '

Аналіз документальних матеріалів, опублікованих джерел, узагальнення даних про діяльність музейних осередків, досвіду видатних музеєзнавців дає підстави стверджувати, що процес становлення та розвитку українського музейництва в 1917 —червні 1941 рр. залишався невід’ємною складовою частішою суспільно-політичного, наукового і культурного життя України, був спрямований на збереження і популяризацію історико-культурпої спадщини народу.

Основні положення.'то виносяться па захист:

— музейництво в Україні в 1917 —1941 рр. є невід'ємною складовок

загального суспільно-політичного, наукового та культурного розвитку України; ' '

— піднесення національної свідомості, прагнення народу підродин свою державність і культуру в 1917 - 1921 рр. стали важливим чиншікоь процесу становлення музейної справи в Україні; .

— рушійною силою, розвитку музейництва виступила інтелігенція

яку в послідовній боротьбі за збереження національної спадщини нідтрималі широкі кола громадськості; 1

розгортання українізації в 20-х рр. сприяло розквіту української^ музейництва, утвердженню основних засад музейного будівництва;

— в умовах тоталітарної системи відбулося згортання ностуиальноп розвитку музейної сираии, внаслідок чого були зна'чною мірою змінсн пріоритети в діяльності музеїв; '

— у досліджуваний період зроблені реальні крики по збереженню

популяризації пам’яток історії -та культури, закладені теоретичні підпалині музеєзнавства. .

Основні результати дослідження викладені у публікаціях:

1. О.Федоровський та його вклад в пам’иткоохороіпіу та музейн справу. // Історія України. Маловідомі імена, події і факт. Збірии статей/ - К.: Рідний край, 1996. - С.57-69.

2. Музей Івана Гоичара в туристських маршрутах -Києва. /, Туристичні ресурси України. 36.наук.статей.. - К.: Федерація профеніло України, 1996. - С.74-82.

3. Репресії серед музейних працівників (К.20 - !і0-ті рр.). / / архівів-ВУЧК- ПІУ - 11КВД - КГБ - 1997. - №1.-С, Ю6-//<Р.

4. Наукова концепція класифікації музеїв і формування музейні мережі в Україні в 20-х рр. XX сг. // VIII Всеукраїнська паукої конференція "Історичне краєзнавство і культура". (Наукові доповіді і повідомлення). Ч.І. - К.: Рідний край, 1997. - С. Ч[7-*і&0.