автореферат диссертации по филологии, специальность ВАК РФ 10.01.02
диссертация на тему: Особенности стиля новеллистики Мыколы Хвылевого

Полный текст автореферата диссертации по теме "Особенности стиля новеллистики Мыколы Хвылевого"

ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ І. Я. ФРАНКА

г* о

о о

На правах рукопису УДК 883:82-32:82.09

П *■

її:

Соловей Олег Євгенович

Особливості СТИЛЮ новелістики Миколи Хвильового

Спеціальність 10.01 українська література

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Львів-1999

■)

Робота виконана на кафедрі української літератури і фольклористики Донецького державного університету.

Науковий керівник

Офіційні опоненти

Провідна установа

-докторфілологічних наук, професор, завідувач кафедри української літератури і фольклористики Донецького державного університету Мишанич Степан Васильович.

- доктор філологічних наук, професор Інституту українознавства

НАН України ім. І. Крип ’якевича Сеник Любомир Тадейович.

-кандидат філологічних наук, професор кафедри методики та історії народних художніх промислів Дрогобицького педагогічного університету ім. І. Франка Гузар Зенон Петрович.

- Тернопільський державний педагогічний університет ім. В. Гнатюка.

Захист дисертації відбудеться 25 січня 2000 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 35.051.06 при Львівському національному університеті ім. І. Я. Франка

(79000 Львів, вул. Університетська, 1,220 ауд.)

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Львівського національного університету ім. І. Я. Франка (Львів, вул. Драгоманова, 5).

Автореферат розіслано « » грудня 1999 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради ҐУ/ИЛЛТерлакЗ. М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Микола Хвильовий, без сумніву, був одним із лідерів та активних учасників літературного процесу 20-30-х років, «правдивим реформатором, може навіть — революціонером» новітньої українськоїлітератури, активним першопроходцем нових літературних шляхів і законодавцем нових художніх норм. Саме його, М. Хвильового, О. Білецький назвав «основоположником справжньої української прози». Важко переоцінити роль творчої діяльності М. Хвильового, яка багато в чому визначила шляхи пізнішого розвитку української прози, і яка не втратила своєї гостроти та актуальності й сьогодні, про що свідчать як зацікавленість цим письменником з боку читацького загалу, так і перманентні полемічні та неоднозначні виступи критиків та науковців. Творчість цього письменника вимагає сьогодні, в час активної реінтерпретації української літератури XX століття, повнокровного осмислення, бо від цього великою мірою залежить побудова нової концепції історії українськоїлітератури XX століття.

Неоднозначність, а часом і полярність поглядів на творчу спадщину М. Хвильового пов’язана насамперед з універсальністю самої постаті М. Хвильового. Амплітуда творчої діяльності письменника була надто широкою —від суто естетичної сфери—до суспільно-ідеологічної. Причому, як у першій, так і в другій сфері ця людина надзвичайно гостро хвилювала як своїх сучасників, так і нинішнє покоління українців. Непросто, або навіть і неможливо яку 20-тіроки, такі нині, на межі століть, відокремити Хвильового-художника відХвильового-полеміста, політика, генератора нових ідей та полум’яного патріота, що до останньої можливості обстоював права своєї нації на самовизначення. Але саме в мистецькій діяльності, в прозовій творчості з усією повнотою відбилися уявлення М. Хвильового про нову українську літературу, концепція новоїлюдинивнових історичних умовах. Саме в художній прозовій творчості зустрічаємо його новаторські пошуки і утвердження нового стилю доби, доби активного романтизму—«романтику вітаїзму». Не менш важливе місце в його доробку посідає і публіцистична діяльність. М. Хвильовий залишився в історії української літератури та суспільно-історичної думки своєї доби активним полемістом, духовним лідером та ідеологом покоління «розстріляного відродження». Від часу його гострої та безкомпромісної відповіді «червоній просвіті» в особі Г. Яковенка

1 ДорошкевичО. Микола Хвильовий //Історія українськоїлітератури. - X.: Книгоспілка,

1926. -С. 323.

і бере початок найвідоміша в XX столітті літературна дискусія 1925-28 років. Основні проблеми дискусії були сформульовані М. Хвильовим, і він же чи не найактівніше обстоював право українськоїкультури на самостійний розвиток, а відтак — право на самовизначення усієї української нації. Незаперечним є лідерство М. Хвильового як організатора літературного процесу 20-х років, провідника найбільш перспективноїйого течії—ваплітянства, найпотужнішої та найталановитішої частини українського письменства 20-х років.

І Хвильовий-новеліст, і Хвильовий — автор роману «Вальдшнепи», і Хвильовий-памфлеггист становлять у сукупності єдиний феномен української людини нового ренесансного типу на початку 20-х років XX століття. Тому непросто членувати увесь комплекс життєдіяльності цього письменника. Але, як справедливо значив ще у 1953 році дослідник Ю. Шерех, варто спробувати перенести дослідницькі акценти з політичної площини на власне літературну, бо «про політика Хвильового написано стоси паперу. Вартісного — мало. Про письменника Хвильового за двадцять років після його смерті не написано фактично нічого» . Існує необхідність досліджувати також диференційовано інші аспекти життєдіяльності М. Хвильового—публіцистичний, організаційний, особистіший тощо.

М.' Хвильовий став невід’ємним символом своєї доби, саме таким запам’ятався своїм сучасникам, саме таким він і повертається нині в історію української літератури, майже після шістдесятилітнього замовчування та ретельного паплюження як з боку комуністичного режиму, так і в певних колах

-У

української еміграції'. Зрозуміти феномен «розстріляного відродження» можна лише зрозумівши новаторські шукання М. Хвильового. Проза М. Хвильового, зокрема його рання новелістика, представлена книгами «Сині етюди» (1923) та «Осінь» (1924), є втіленням його художніх шукань та реалізацією його естетичної концепції, заснованої на якісно новому світогляді — «романтиці вітаїзму». Про стан хвильовизнавства цілком промовисто писав Ю. Шерех у згаданій статті, ця ситуація в еміграції дещо поліпшилася завдяки зусиллям Г. Костюка, упорядника п’ятитомного видання творів М. Хвильового. В Україні з часу повернення в літературний обіг творів письменника трапляються спорадичні спроби осмислення творчоїспадщини

' Шерех Ю. Хвильовий без політики//Шерех Ю. Пороги і Запоріжжя.

Література. Мистецтво. Ідеології. Три томи. - Т. І. - X.: Фоліо, 1998. - С 57.

" Історія української літератури: В 2-х томах. -К., 1959. -Т. 2. -С. 95.: Лясковець М. Знесвячування храму IIСучасність. - 1999.-№7-8.-С. 133-143.

з

М. Хвильового, але чи не найменше вони стосуються його новелістики та стильових проблем. А саме в новелістиці 1921-23 років знаходяться найпомітніші пошуки Хвильового-художника, апологета нової української людини XX століття. Вивчення питань поетики прози М. Хвильового, особливостей його неповторного авторського стилю лише починається.

Об’єктом аналізу дисертаційного дослідження є стиль новелістики М. Хвильового. Стиль—це людина, говорив Бюффон, це цілком відповідає ситуації з М. Хвильовим. Авторський індивідуальний стиль увібрав у себе як людські риси самого письменника, так і головні риси його доби. Формування цього стилю відбувається в новелістичних книгах «Сині етюди» (1923) та «Осінь» (1924). Стиль М. Хвильового—складне, багатокомпонентне явище, що має свої особливості, основними з яких є динамізм та синкретизм стилю. Це і визначило предмет дослідження. З’ясування проблеми стилю, його становлення та еволюції від лірико-експресивної прози до лірико-імпресіоністичноїта об’єктивної, реалістичної манери письма; розуміння природи синкретизму його стилю дає можливість повніше зрозуміти художній світ цього загалом складного та неоднозначного художника. Питання стилю новелістики М. Хвильового є одним з найскладніших у сучасному хвильовизнавстві. Свого часу до цих питань звертались відомі в Україні дослідники М. Жулинський, В. Агеєва, Р. Харчук, С. Павличко, В. Мельник, В. Пахаренко, Л. Сеник, Т. Гундорова, П. Майданченко, О. Вечірко,

І. Констанкевич, Ю. Ковалів, О. Гриценко, але проблема стилю, «загадка» стилю М. Хвильового лишається.

Чи не основним стрижнем стилістики М. Хвильового стала його теорія «романтики вітаїзму». Прозороїтеорії вітаїзму письменник так і не створив, її сенс, очевидно полягає у прагненні письменника через романтизм своєї молодої нації прийти до стану «загірної комуни». Це був романтизм, який прагнув перетворити на реальність споконвічні прагнення українського народу — на свою державу, свою культуру. З романтичного хаосу мала народитися нова реальність,таким чином естетична концепція переходила в суспільно-мистецьку.

Досліджуючи художньо-стильову своєрідність стилю новелістики М. Хвильового, в процесі аналізу виділяємо такі три рівні структури твору: емоційно-оціночний, просторово-часовий і власне мовний. Ці три рівні щільно пов’язані між собою, і разом творять єдину художню цілісність, тому в процесі аналізу враховуються і взаємозв'язки між ними. В центрі цієї цілісності -

стосунки між автором і художнім світом, ним створеним. Стилетворчим фактором великої ваги є художній характер, котрий у постійному русі, еволюціонує. Романтичний характер в новелістиці М. Хвильового прагне неможливого, що назване в його творах алегоричним образом «загірної комуни», не краю і не часу, а майбутнього духовного стану людини. Це завдання з наперед неможливим вирішенням, і це, зрештою, усвідомлюють герої М. Хвильового, місцем перебування яких стає одна єдина «санаторійназона», вихід з неїзавжди трагічний. Найбільша трагедія героїв прози М. Хвильового полягала у величезній невідповідності між сподіваннями та реальною пореволюційною дійсністю.

Стиль новелістики М. Хвильового органічно пов’язаний не лише з

устремліннями автора, але й з ритмами тієї буремної доби. Один з перших

критиків, що відгукнувся на появу «Синіх етюдів» М. Хвильового,

Ю. Меженко, назве письменника «ретельним і уважним хронікером», що

«занотовує щодня всі психологічні риси життя». Окремо критик підкреслює:

«По творах Хвильового можна писати розвідку про еволюцію революційної . і ПСИХІКИ» .

Художній світ ранньої новелістики М. Хвильового виразно метафізичний. Час глобального осмислення нових життєвих реалій ще попереду, а з уламків, мозаїки нового часу письменник будує свій фрагментарний художній світ. Його романтичні герої проходять шляхом від героїки революційної боротьби до приниження та трагедії пореволюційноїдійсності, що вся ніби на глухім шляху. Так руйнується романтична метафізика, вже у творах першої книги з’являються сатиричні мотиви, які з кожним роком міцнішають і виливаються у відверто сатиричні полотна — повість «Іван Іванович» (1929), численні памфлети часів літературної дискусії 1925-28 років, що привернули увагу самого «батька народів»—Й. Сталіна.

Фрагментарність є основною рисою художнього світу ранньої новелістики М. Хвильового. З цим пов’язане поруйнування сюжету, наближення прози до поезії, виключна емоційність та експресивність оповіді. Так само важливою найхарактернішою рисою стилю М. Хвильового-новеліста є динамізм стилю, поєднання імпресіоністичних елементів з суб'єктивними, витворення особливого лірико-імпресіоністичного стилю із елементами та рисами, притаманними виключно М. Хвильовому, як, наприклад,«запах слова», авторська фразеологія, фарби, тональність. Творчій манері М. Хвильового

' Меженко Ю. Творчість М. Хвильового//Шляхи мистецтва. -1923. - Ч. 5. -С. 55,

була притаманна жадоба експериментаторства, вічного пошуку, зрозуміло, чому його так приваблював тип європейської фаустівської людини. Поруйнування сюжету в новелах М. Хвильового компенсується іншим способом організаціїхудожньоїтканини твору—принципом асоціативності.

Хаотична імпресіоністичність первинних вражень, які фіксує М. Хвильовий, впорядковується втручанням автора в текст твору і ліричними рефренами, які забезпечують загальну цілісність твору.

Суттєве значення для художнього світу новелістики М. Хвильового має

прийом контрастного зображення. Саме на чутливій грі контрастів часом

виникає абсолютно несподіваний психологічний ефект його творів. Герої

Хвильового поза часом і простором. У них є минуле і майбутнє, але немае

сьогодні. Пережити це позачасове сьогодні видається не так уже й просто,

звідси—поступове руйнування романтичної метафізики, яке завершується в

повісті «Санаторійна зона» (1924), звідси — винятковий драматичний накал

у новелах М. Хвильового. Бо не можна потрапити в майбутнє, не перейшовши

«неромантичний» теперешній час, коли «все частіше виринає на поверхню

і

«харя непереможного хама», що є часткою старого мотлоху-спадку» .

Стиль Хвильового дивовижним чином поєднує в собі елементи багатьох стилів, які в інших літературах закономірно змінювали один одного — імпресіонізм і експресіонізм, символізм і неоромантизм, можна знайти сюрреалістичні елементи, як оту новелі «Арабески». Стиль цього письменника якнайкраще відбиває і саму людську сутність цього письменника — безкомпромісність, велику енергію, жагу пошуку та долання нових невідомих шляхів з однією конечною метою — витворення нової людини, подолання хуторянства та просвітянства, поєднання української літератури й культури з європейською у її найкращих зразках.

Наукова новизна дослідження. Пропонована праця єоднієюз перших спроб спеціального дослідження, присвяченого основній проблемі в новелістиці М. Хвильового—з'ясуванню особливостей його авторського індивідуального стилю. В роботі досліджуються проблеми традицій та новаторства прози М. Хвильового, аналізуються стильові особливості на трьох основних рівнях структури твору: емоційно-оціночному, просторово-часовому і мовному. Значна увага приділяється стильовій та світоглядній домінанті новелістики М. Хвильового, яку сам він означив як «романтика вітаїзму». Такий історико-літературний підхід до складної проблеми стилю одного з провідних прозаїків

' ЄфремовС. Історія українського письменства. - К.: Феміна, 1995. -С. 673.

б

української літератури XX століття уможливлює прояснення багатьох «темних» місць в прозі М. Хвильового. В цьому полягає і практична цінність дослідження: запропоновані висновки можуть допомогти при подальшому науковому розгляді художнього світу новелістики М. Хвильового, можуть також бути запровадженими в освітній практиці, а саме — під час викладання курсу історії новітньої української літератури XX століття в середній та вищій школі.

Теоретично-методологічна основа дослідження. Вибір теми зумовив і специфічні методи дослідження — текстуальне опрацювання ранньої новелістики М. Хвильового, з’ясування особливостей його індивідуального стилю та головних рис його художн ього світу. Методологічною основою дисертаційного дослідження стали наукові праці з проблем поетики і художнього психологізму О. Потебні, О, Білецького, О. Соколова, М. Храпченка, М. Брандес, Л.Гінзбург, Г. Клочека, В. Фащенка, а також розвідки про творчість М. Хвильового О. Білецького, М. Чиркова, М. Жулинського, Ю. Шереха, В. Агеєвої, М. Наєнка та ін. Специфічним завданням дисертації визначені методи дослідження — системний та історико-порівняльний.

Зв'язок з науковими програмами, темами. Тема дисертаційної роботи визначена у зв’язку з комплексною темою (98-1ВВ/63): «Актуальні проблеми української літератури і фольклору» при Донецькому центрі української культури і літератури.

Апробація роботи. Дисертація обговорена і схвалена на засіданнях кафедри історії української літератури і фольклору Донецького державного університету і на кафедрі української літератури ім. М. Возняка Львівського національного університету. Матеріали дослідження лягли в основу лекційного курсу «Творчість Миколи Хвильового», що читається у Донецькому державному університеті. Результати дисертаційних досліджень оприлюднені на міжнародних і всеукраїнських науково-практичних конференціяхз питань української новітньої літератури (Харків, 1998; Донецьк, 1998). За результатами досліджень є п’ять публікацій.

Структура роботи. Дисертація складається зі Вступу, трьох розділів, Висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 166 сторінок, список використаних джерел нараховує 244 позиції.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обгрунтовується тема дослідження, її актуальність, методика і методологія аналізу, окреслюється стан вивчення стилю новелістики М. Хвильового. Ключ до з’ясування особливостей стилю новелістики М. Хвильового — неупереджене вивчення його художнього доробку, акцентування дослідницької уваги на емоційно-оціночних відносинах автора і героя, на просторово-часових координатах художнього світу М. Хвильового і на власне мовних особливостях його творів. З’ясування стилю новелістики М. Хвильового, який уособлював художні пошуки початкового періоду новітньої української прози, дає можливість для цілісного розуміння безперервності розвитку української прози та розуміння розвитку української літератури на сучасному етапі. З’ясування проблем стилю М. Хвильового допомагає також в реінтерпретацн усієї української літератури XX століття, що активно триває у наші дні.

Розділ перший. «Рання проза Миколи Хвильового в літературній критиці 20-х років і деякі питання теорії стилю». В цьому розділі здійснено аналіз місця ранньої прози М. Хвильового в літературному процесі 20-х років. В світлі критики досліджується роль письменника у становленні новітньої української прози. Цю роль М. Хвильового важко переоцінити. Невипадково він був проголошений О. Білецьким «основоположником справжньої української прози», хоча ще до появи його першої прозової книги «Сині етюд и» (1923) вийшла книга В. Підмогильного, друкувалися твори Г. Михайличенка, Г. Косинки, А. Головка та інших прозаїків 20-х років. Проза М. Хвильового започаткувала один з магістральних напрямків української прози 20-х років — безсюжетну лірико-імресіонісгичну течію в українській белетристиці першої половини 20-хроків. Критика засвідчує широкий спектр думок про творчість М. Хвильового з двома полярними позиціями—від беззаперечного лідерства М. Хвильового в експериментаторській прозі (Ю. Меженко, М. Чирков,

О. Білецький, І. Сенченко, О. Дорошкевич, С. Єфремов, А. Лебідь, М. Зеров, М. Доленґо, Г. Майфет) до цілковитого заперечення цінності прози письменника (Г. Яковенко, П. Кияниця,С. Пилипенко,С. Щупак, А. Хвиля,

В. Поліщук, В. Юринець, В. Коряк). В дослідженні основна увага зосереджена на аналізі критичних текстів першої групи дослідників, щодо другої, то лише наводяться вульгарно-соціологічні зразки тогочасної партійної критики, що мала своїм завданням знищення будь-яких паростків незалежної, оригінальної,

новаторської практики в новітній українській прозі. Пересмикування та

вульгарне переведення проблем з естетичної площини у соціологічно-

політичну було цілком природнім явищем в тогочасній офіційній радянській

критиці. Присуд партійного критика часто ставав фатальним для подальшої

творчої і людської долі українського письменника. Так, фактично, брошура

А. Хвилі «Від ухилу — у прірву» (1928) визначила усю подальшу долю

М. Хвильового і майже шістдесятирічну заборону його творів. Ярлики,

почеплені в запалі дискусії або й цілком усвідомлено з боку критиків, пізніше

отримали офіційний статус звинувачень в антирадянській діяльності або

тероризмі підчас процесів над українськими літераторами 30-х років.

Необхідність звернення до критики 20-х років, узагальнення її

спостережень обумовлена тим, що більшість джерел були (а почасти й

лишаються) недоступними сучасному читачеві, а відтак і обставинами більш

важливими: дуже швидко забувалося все добре, що було сказано про

М. Хвильового його сучасниками, а лишалася лише та облудна вульгарно-

соціологічна інтерпретація творчості одного з перших класиків української

новітньої прози. Виросло кілька поколінь українства, яке тільки і знало про

Хвильового, що був він ідейним натхненником отого зловісного ваплітянства,

«яке ідейно розкладало письменників, вело їх кружним шляхом націоналізму

і занепадництва» . Це уявлення читача, який не мав можливості самостійно й

безпосередньо ознайомитися із творами М. Хвильового, підтримували

провідні науковці радянсько/України: «Цей письменник... належав до прямих

епігонів буржуазного декадансу і тому закономірно відійшов у літературне 2

небуття» . В творах письменника вони бачили лише «такі мотиви і риси, що „ . „ з

сприймаються як ідейно-художня неправда» .

З не меншою негаціею плекався образ Миколи Хвильового в колах

української діаспори, про що свідчать численні публікації, зокрема, остання

така публікація була щойно здійснена журналом «Сучасність». М. Лясковець

(Л. Мосендз) говорить у своєму памфлеті «Знесвячування храму» про

М. Хвильового: «Бувши сам з походження москалем і вихований на тій

духовній страві, Хвильовий-Фітільоф не зміг піднестися понад рівень своєї

. ... .. 4

крови, не міг не створити такої саме літературної креатури» .

' Історія української літератури: В 2-х т. - К„ 1959. -Т.2. -С. 95.

' Новиченко Л. На позвах з істиною//Вітчизна. -1959. -№ 12. -С. 186.

' ГолубеваЗ. Український радянський роман 20-х років. - Харків, 1967. -С. 58 ‘ Лясковець М. Знесвячування храму. //Сучасність. - 1999. - Ч. 7-8 -С. 134.

Одним з перших критиків, хто відгукнувся на появу «Синіх етюдів» М. Хвильового, був Ю. Меженко. Його міні-рецензія відзначається стислістю та лапідарністю вислову, а також і своїм стилем, що характеризується грою слів та смислів, що їх читач може трактувати залежно від свого світогляду чи ідейних переконань. Ця рецензія відзначається високим рівнем прогностики та глибоким проникненням у художній світ ранньої новелістики М. Хвильового. Ось яких висновків доходить цей критик: «...Революція створила письменника, що сягнув найвищу літературну техніку і який в короткому часі буде відомий всім, хто читає на будь-якій мові. Той, хто хоче знати революцію не в теорії і не в цифрах, а в житті, такою, як вона була в людській масі, обов»язково звернеться до «Синіх етюдів»'.

Серед критичних текстів 20-х років, присвячених новелістиці М. Хвильового виділяються своєю конструктивністю та глибиною критичних спостережень і узагальнень статті О. Білецького,П. Христюка, О. Доро-шкевича, А. Лебідя, М. Зерова, М. Доленґа, М. Чиркова, Г. Майфета та ін. Загалом з критичної панорами 20-х років стає зрозумілим, що сучасники М. Хвильового відразу помітили його небуденний талант, який письменник прагнув використати задля відродження модерної української культури. Це помітили і його вороги, через те стільки зусиль доклали для його знищення і витравлення навіть його імені з історії української літератури XX століття.

У Розділі другому «Новелістика Миколи Хвильового: традиції та новаторство» досліджуються витоки новелістики письменника і її новаторський характер. Виділення окремого розділу з такою назвою обумовлено тим, що потяг до новаторства, до пошуків нових, власних шляхів у літературі, є чи не основною рисою творчої та людської індивідуальності Миколи Хвильового. Фактично всі, хто тією чи іншою мірою підходив до творчості письменника (починаючи від рецензії Ю. Меженка 1923 року), відзначали цю його найхарактернішу рису: «...Хвильовий у своїй прозі [...]

сміливо рве, хай і за іншими поетичними зразками, традиції й утерті

2

довершення української літератури»'.

"’МеженкоЮ [Рецензія на: Микола Хвильовий. Сині етюди. X., 1922)//Книга. -1923.-№ 1.-С. 49.

11 ДорошкевичО. Микола Хвильовий.//Історія української літератури -X.: Книгоспілка, 1926.-С. 323.

Ще в 20-ті роки було помічено, що вся гострота та актуальність тематики та проблематики творів М. Хвильового не мала б жодного значення, якби не сполучалася із конкретною системою художніх прийомів, а ще — завдяки «виразно-загостреній художній формі» .

Критики з табору «червоної просвіти» (В. Поліщук, С. Щупак,

С. Пилипенко, В. Коряк та ін.) бачили в новелістиці М. Хвильового лише «безсюжетну бузу» (В. Поліщук), вважаючи письменника безсумнівним епігоном «пільняківського болота»: «Літературний мінор нашої літератури ввесь бере заразу від літературної моди Пільняка—Хвильового»’.

Натомість вдумливий критик відзначав, що коли подібні впливи російських формалістів і мали місце, то вони були швидко подолані М. Хвильовим .

Сам письменник у своїх численних звертаннях до читача в новелі «Редактор Карк» говорить: «Я боюсь, що ви мою новелу не дочитаєте до кінця. Ви в лабетах просвітянськоїлітератури. І я поважаю. Та кожному свій час. Творити

— то є творити». М. Хвильовий свідомо обрав роль першопроходця, розвідника невідомих шляхів в українській прозі: «Я виходжу на новий шлях, і мені радісно».

Одні критики, шукаючи витоки таорчої манери М. Хвильового, доходив таких висновків: «Коли вже підводити історичну підставу для творчості Хвильового з боку художньої форми, то можна перекинути міст вщХвильового навіть до перших європейських символістів кінця XIX віку» (М. Чирков). Інші, як М. Рильський і Ан. Лебідь, у своїй хрестоматії «За 25 літ» коротко зауважують щодо зв’язків М. Хвильового з попередньою традицією: «...Хвильовий міцно зв’язаний з кращими традиціями української художньої літератури: можна сказати, що шукання Хвильового почались там, де урвалися шукання Коцюбинського».

Найбільш важливим видається зв’язок прози М. Хвильовогозтрадиціями українського імпресіонізму, що утверджувався наприкінці XIX—на початку XX століття в прозі О. Кобилянської, М. Коцюбинського, і на початку 20-х років XX століття розквітнув у творчості таких самобутніх талановитих майстрів як А. Головко, М. Івченко, М. Хвильовий, Г. Косинка, В. Під-могильний, які «модифікують жанрові структури, мотиви, образи своїх

1 Чирков М. Микола Хвильовий у його прозі. Н Життя й революція, -1925. -№ 10. - С. 38. ’ Поліщук В. Пульс епохи. - К., 1927. - С. 28.

,4

Білецький О. В шуканнях нової повістярської форми II Білецький О. Літературно-критичні статті. - К.: Дніпро, 1990. - С. 59.

авторитетних попередників (насамперед М. Коцюбинського), невідкидаючи їхнього досвіду, але й небудучи слухняними продовжувачами» .

Пошуки М. Хвильового лише опосередковано можна пов’язувати із М. Коцюбинським. Хвильовий, швидкозасвоївши уроки Коцюбинського,з перших кроків рушив далі, хоча навколо буяла етнографічно-народницька проза плужан, «червоної халтури»,зависловом Хвильового.

Новаторство М. Хвильового виявилося нелишев царині художньої форми, але й на рівні тематики. В зображенні міста та його мешканців у письменника майже не було попередників, окрім хіба що В. Винниченка. Йдеться про вивчення глибин міської психології. Хвильовий зупиняє свою увагу на інтелігенції, яка виявилася найбільш непристосованою до нового пореволюційного життя. Інші суспільні верстви — селяни та робітники змальовані у новелістиці М. Хвильового побіжно, з метою підсилення враження від образів інтелігентів. Основні теми новелістики М. Хвильового визначив свого часу О. Білецький. І тут за Хвильовим була роль першо-проходця, і, як зазначив у своїй статті О. Білецький, книги «Сині етюди» та «Осінь», по суті, «визначили все коло тем нашої революційної белетристики, і випадки виходу з цього Хвильовим накресленого кола почалися порівняно

у

недавно»". ‘

Давши молодій українській прозі початку 20-х років універсальний набір тем і образів, М. Хвильовий проте зосередив свої пошуки в області художньої форми. Шукаючи свій власний стиль, який би найвиразніше відповідав би його добі, він сміливо руйнував усі можливі приписи та канони. Не зупиняючись на якійсь певній знахідці, він продовжував шукати, і вже перша новелістична книга вражає своєю стильовою поліфонічністю. Поруч з речами, виписаними в більш-менш вже відомий імпресіоністичній манері, з’являються інші, не схожі ні на що ні до Хвильового, ні після, якщо не рахувати численні невдалі спроби молодих епігонів.

М. Хвильовий витворює свій власний неповторний стиль, що характеризується поєднанням об’єктивних та суб’єктивних стильових тенденцій. Індивідуальний стиль ранньої новелістики М. Хвильового включає в себе елементи поетики імпресіонізму, неоромантизму, експресіонізму, і, навіть— сюрреалізму («Арабески»). Синкретизм стилю М. Хвильового змушує шукати

Агеєва В. Мотиви й варіації(Роль інтертекстуальних зв'язків в українській імпресіоністичній прозі)//Слово і час. - 19%. - № 3. - С. 32.

" Білецький О. Проза взагалі й наша проза 1925 року.// Білецький О.

Літературно-критичні статті. - К..-Дніпро, 1990. - с. 65.

стильові домінанти не лише в різні періоди творчості, але і в окремих творах,

написаних одночасно. Від «класичного» імпресіонізму початку XX століття

імпресіонізм М. Хвильового відрізняється насамперед посиленням

суб’єктивних, експресивних елементів. Поєднуючи елементи експресіонізму

та неоромантизму з традиційною поетикою імпресіонізму, М. Хвильовий досяг

нечуваної до нього в українській літературі виразності в передачі первинних

людських вражень, одночасно підсилених емоційністю та складним

асоціативним рядом. Цей поглиблений психологізм вже відомоїстильової

системи критик 20-х років І. Кулик означить як «психологічний імпресіонізм»,

для якого характерна увага не лише до зорових чи слухових, а й до . і психологічних враженнь .

Сюжет в новелах Хвильового повністю втрачає своє колишнє значення. Основним засобом композиції стає настроєвість твору. Проза Хвильового ритмізована, насичена, алітерізована. Зовнішня хаотичність творів М. Хвильового організується за допомогою лейтмотивів, пейзажно-психологічних деталей. В цьо му і виявляється чи не найбільша оригінальність та неповторність індивідуальної стильової манери М. Хвильового. Попри всю хаотичність, такі твори, як «Синій листопад», водночас становлять зразки художньої цілісності та емоційної глибини, що досягається автором за рахунок прийому лейтмотивів. Лейтмотиви створюють настроєвість і забезпечують художню цілісність новел Хвильового. Інший поширений у творах Хвильового засіб упорядкування імпресій та ліричних вибухів — авторське втручання у художню тканину твору.

Імпресіїу творах М. Хвильового сполучаються з ліричними асоціаціями, плакатністю та іншими елементами експресіоністичної поетики. Всі ці елементи художньоїтканини твору організовує образ автора. Інший важливий стилевитворюючий фактор—хронотоп, просторово-часова організація малої прози М. Хвильового. В ранній прозі письменника хронотоп в основних своїх рисах пов’язаний з образом героя.

М. Хвильовий у своїй новелістиці, поєднуючи лірико-експресивну та імпресіоністичну художні системи, витворив свій індивідуальний стиль, — імпресіонізм із поглибленим психологізмом, емоційністю, динамікою. Цей авторський стиль початку — середини 20-х років ми визначаємо як психологічний імпресіонізм, наголошуючи на його синкретизмі.

' Кулик 1. Реалізм, футуризм, імпресіонізм.//Шляхи мистецтва.- 1921. - Ч. І. -С. 35-40.

У Розділі третьому «Художньо-стильова своєрідність новелістики Миколи Хвильового» розглянуто книги «Сині етюди» та «Осінь» з метою з’ясування художньо-стильових особливостей малоїпрози письменника. Особливості стилю новелістики М. Хвильового розглядаються на трьох рівнях структури твору: емоційно-оціночному, просторово-часовому та власне мовному. Зрозуміло, що ці три рівні щільно пов ’язані між собою, і разом творять єдину художню цілісність, тому в процесі аналізу враховуються і взаємозв ’язки між ними.

Одним з чинників, що чи не найбільше важить для витворення оригінального авторського стилю новелістики М. Хвильового, є мова. Проте уважно й ґрунтовно мова творів Хвильового ще й досі не досліджена. По-перше, М. Хвильовий кладе в основу будування своїх творів звуковий принцип. Часто звукопис у новелах письменника виступає засобом психологічної характеристики, і не лише однієї особи, а цілої верстви, найчастіше — міщанства: «Увечері в тихому затишкові міщанського добробуту шипить самовар: — Ш-Ш, і зимою — Ш-Ш-Ш, і восени — Ш-Ш-Ш». По-друге, лексика Хвильового на позначення простору та часу формує особливий хронотоп невизначеності, а відтак—створює настрій відчутної тривоги, очікування недобрих вістей і подій, часто програмує драматичні фінали творів. По-третє, М. Хвильовий у своїй новелістиці зруйнував звичний традиційний логічний синтаксис. Колишній об’єктивно-логічний синтаксис він замінив суб’єктивно-емоційним. Це загалом характерно для імпресіоністичної прози. Широкого поширення в новелах Хвильового набувають інверсовані фрази, неологізми, навмисне неправильно вимовлені слова. Слово тепер має означати нетільки предмет, але, що важливо,—і почуття, які воно викликає. Широко вживаються словаз різних говірок, колоритна індивідуальна лексика героїв, арґотизми. Подібна лексика часто використовується не лише в мові героїв для їх індивідуалізації, але і в авторській мові, що робить її більш емоційною, експресивною.

Просторово-часова організація малої прози М. Хвильового в основних своїх рисах пов’язана з образом героя. Герої Хвильового знаходяться в імпресіоністичній системі,відтак і хронотоп новелістики суттєво відрізняється від часопростору реалістичної прози. Відмовившись від типізації, М. Хвильовий зосередився на індивідуально-конкретному, тому не детермінує переживання своїх персонажів соціальними, біографічними або іншими чинниками. Хронотоп новел М. Хвильового часто буває навмисно

невизначеним, він акумулює в собі і невизначеність долі героя, підсилює психологічне враження від зображеного. Герої Хвильового завжди на роздоріжжі, що залежить зокрема і від просторово-часових координат його прози. Минуле й сучасне не стільки визначає поведінку та психологічний стан героїв, скільки тяжіє над ними. Просторово-часова система творів Хвильового виразно метафізична, статична. Неабиякого значення набуває символіка, зокрема — символіка кольорів. Час та простір у новелах М. Хвильового дивовижно розгортається за допомогою принципу асоціативності. Письменник вибудовує складні асоціативні ряди, в яких численні алюзії, завжди психологічно насичені, розгортають часта простір у далекі «сині далі», в далекий XXV вік. До складних асоціацій може призвести якийсь предмет, пісня, уривок фрази, запах тощо. Так, уся наступна складна асоціативність новели «Редактор Карк» викликається браунінгом, який лежить у шухляді героя, і розгортає далеко часову і просторову перспективу,бо кожний «браунінг має свою темну історію».

Особливістю хронотопу в новелах М, Хвильового є долучення експресивності, тому часто зіставляються різні часові та просторові площини, минуле й сучасне. Велике значення в новелістиці Хвильового має семантика кольору, що загалом характерно для імпресіонізму. У Хвильового вона працює в основному не на пластичність картин, а на збільшення емоційності та психологізму творів. Зовсім не випадково перша книга новел М. Хвильового мала назву «Сині етюди». Про семантику синього кольору в новелах письменника писав ще Г. Майфет, відзначаючи її важливість не лише у формуванні якісно нового хронотопу, але й витворенні усього індивідуального стилю прози М. Хвильового'. Серед епітетів , зокрема — просторових — у новелах М. Хвильового немає жодного нейтрального, без емоційного забарвлення. Вони здебільшого створюють атмосферу невизначеності, тривоги, очікування фатальності подій тощо.

Пейзаж у творах М. Хвильового переважно міський, безрадісний та потворний, але при цьому по-своєму привабливий д ля людини XX століття. М. Хвильовий одним з перших спостеріг цю нову красу та привабливість міста. З містом він пов’язував свої мрії і мрії своїх героїв. В центрі міських пейзажів М. Хвильового завжди перебувають почуття та враження його героїв. Це обумовлює унікальний хронотоп новелістики М. Хвильового, в системі

1 Майфет Г. Про ‘‘Сентиментальну іпорію” М. Хвильового. // Життя й революція. - 1929. - Ч 3. - С. 100-109.

координат якого центральне місце посідає людина. Цілком слушно зауважила

Г. Хоменко, що «утвердження людини як єдиної цінності стає найпомітнішим

„ . і винаходом письменника у його шуканнях істини» .

М. Хвильовий у своїй малій прозі є творцем характеру нового героя нової літератури. Дореволюційне й пореволюційне життя його героїв виступає як антитеза. Руйнування в революційні часи виступає особливим різновидом людськоїтворчості. Рання новелістика М. Хвильового виразно деструктивна за своєю глибинною сутністю: стара мистецька форма гине не сама по собі, а разом із старим змістом. Деструкцією у своїй прозі письменник заперечує старе життя на онтологічному рівні. Характери в ранній прозі письменника часто будуються за принципом від супротивного. Такою є Оксана з новели «Життя»—«не—Катерина» Т. Шевченка, що прощається з селом і йде шукати своєї долі у місті. У новелі «Я (Романтика)» деструкція сягає апофеозу. І якщо в «Арабесках» автор захоплюється пафосом руйнування, як оптимістичним і творчим, то в новелі «Я» уже відчувається невимовний жах перед актом руйнування і перед неминучою майбутньою покарою. Герої Хвильового проходять через два виразні етапи: село і місто. Герой мусить покінчити з минулим в ім’я майбутнього. Між цими площинами—прірва, яку герой має здолати,руйнуючи минулезаради майбутнього. Герой-руйнівніку прозі М. Хвильового найчастіше потрапляє до галереї «зайвих людей», «котрі не можутьзнайти себеу своєму часі, почуваються чужими й непотрібними в суспільстві, за утвердження якого вони боролися, не шкодуючи сил і життя»'. Цей тип характеру в ранній прозі М. Хвильового є найважливіший. З образами «зайвих людей» у прозі М. Хвильового пов’язаний особливий хронотоп, що характеризується невизначенністю часу та простору . Так само невизначеністю характеризується доля цих героїв. Простір та час заулків є антитезою героїці, в якій звикли існувати його герої. Різкий дисонанс між цими просторами руйнує людину, відкидає її на периферію буття. Людина М. Хвильового повстає проти мерзенності тривіального, і гине, не спроможна подолати ці споконвічні онтологічні основи людства. В характеротворенні прози М. Хвильового звучить непідробний гуманістичний пафос, гімн людині, що здатна на повстання, на пошук своїх «загірних комун». А між тим, ідеал і

1 Хоменко Г. Микола Хвильовий: У пошуках інтелектуального безсмертя И Збірник Харківського історико-філологїчног о товариства.-X.: Око, 1994. -Т. 3. -С. 90. ~ Агссва В, “Зайві люди" у прозі М. Хвильового. //

Слово і час. - 1990. - № 10. - С. 3.

дійсність дедалі все більше розходилися в суспільстві 20-х років. В багатьох своїх творах письменник виступає справжнім пророком майбутнього, того майбутнього, в якому немас місця не лише романтикам революції, але й просто людині.

Висновки. Феномен людської та творчої особистості М. Хвильового виразно відбиває стиль його ранньої новелістики, представленої в основному книгами «Сині етюди» (1923) та «Осінь» (1924). Головна риса стилю письменника — його синкретизм. В індивідуальному стилі малої прози М. Хвильового дивним образом поєдналися елементи різних стильових систем — імпресіонізму, експресіонізму, неоромантизму та символізму, і утворили нову художню єдність, що характеризується щирістю, емоційністю, гуманістичним пафосом, вічним прагненням нових, незнаних шляхів у літературі.

Однією з основних рис мистецького стилю письменника є свідома настанова автора на новаторство. Здесгрукцією форми пов’язане руйнування сюжету й звичного характеру героїв. Мова творів М. Хвильового наближається до поезії, вона часто ритмізована, алітерована. Звуковий принцип у багатьох творах письменника покладений за основу, часом виступає як самодостатнє явище, факт естетичної гри.

Письменник вибудовує індивідуальну систему координат з часу і простору, свій унікальний хронотоп, метафізичний світ, в якому змагаються й гинуть його герої. Чи не вперше в українській прозі такими кольорами заграла українська мова. Семантика кольорів здатна наповнювати світ його прози особливим сяйвом.

Романтична метафізика, майстерно побудована М. Хвильовим, буде зруйнована зсередини, бо надто широкою виявилася прірва між ідеалом романтика і мерзенною, банальною дійсністю, в якій дедалі більше осінніх настроїв. Ще за життя письменника, в одній з ранніх новел «Я (Романтика)» зникає людина, і залишається страшна есхатологічна картина «загірної комуни», яка уявлялася зовсім інакшою.

Гостра і завжди актуальна проблематика новелістики М. Хвильового завдяки стилю письменника набуває особливої естетичноївартості. Вартості, яка не зменшується з рокам и. Кожне покоління українців буде відкривати свого Хвильового, бо він є воістину невичерпальним.

М. Хвильовий, витворюючи стиль своєї малої прози, змушував не лише себе, але й свого читача до вічного пошуку, до радості бунту проти логіки, до

горіння европейськоїлюдини фаустівського типу, якою бачив українську людину майбутнього. Уроки Хвильового ще належить збагнути, бо він з категорії митців, що через свій власний геній стверджують геній своєї нації, «бо на Хвильового Україна чекала з часів «Слова о полку Ігоревім», бо Хвильові приходять через тисячу літ» .

Список опублікованих робіт:

1. Соловей О. Є. Психологічний імпресіонізм Миколи Хвильового: генеза стилю. //Вісник Донецького університету.—Серія Б: Гуманітарні науки. — 1998, —№2, —С. 150-157.

2. Соловей О. Є. «Українське розхитане серце»: трагічний характер роздвоєння особистості в творчості М. Хвильового та В. Сосюри. //Актуальні проблеми української літератури і фольклору. — Випуск 1. — Донецьк, 1998. —С. 27-34.

3. Соловей О. Є. Рання проза Миколи Хвильового в літературній критиці 20-х років. // Актуальні проблеми української літератури і фольклору. — Випуск 3. —Донецьк, 1999.—С. 134-155.

4. Соловей О. Є. Особливості стилю новелістики Миколи Хвильового. // Актуальні проблеми української літератури і фольклору. — Випуск 4. — Донецьк, 1999. —С.-171-181.

5. Соловей О. Є. Микола Хвильовий та дискурс модернізму в українській прозі 20-х років. //Кальміус. — 1999. — Ч. 1.—С.61-71.

АНОТАЦІЯ

Соловей О.Є. Особливості стилю новелістики Миколи Хвильового. — Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01.—історія української літератури.—Львівський національний університет ім.І.Франка, Львів, 2000.

Дисертацію присвячено дослідженню однієї з центральних проблем художньої прози. М. Хвильового—проблемі стилю ранньої новелістики, який є ключем до розуміння художньоїта людськоїособистості М. Хвильового.

' Дніпровський!. Микола Хвильовий. Портрет м'ятежника. // Сучасність. - 1992. - № 3. - С. 132.

В основі художнього світу новелістики М. Хвильового —фрагментарність та орнаментальність, що відбивають оригінальний світогляд письменника і основні тенденціїрозвитку української пореволюційної дійсності.

Особливості стилістики ранньої прози М. Хвильового розглядаються на трьох рівнях структури твору: емоційно-оціночному, просторово-часовому, власне мовному. Стиль новелістики М. Хвильового виразно відбиває еволюцію письменника: від суто ліричних, експресіоністичних елементів стилю—до лірико-імпресіоністичних. Чи не найбільше новаторство письменника полягає в його експериментах із синтаксисом та іншими шарами мови. Просторово-часові координати художнього світу новелістики М. Хвильового виразно позначені метафізичною тональністю.

Основні результати роботи апробовані у лекційних курсах, публікаціях, можуть використовуватися в освітній практиці, в наукових дослідженнях творчості М. Хвильового та новітньої української літератури XX століття.

Ключові слова: стиль, еволюція, лейтмотив, орнаментальна проза, імпресіонізм.

АННОТАЦИЯ

Соловей О.Е. Особенности стиля новеллистики МыколыХвылевого. — Рукопись.

Диссертация на соискание учёной степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.01. — история украинской литературы.—Львовский национальный университет им. И.Франко, Львов, 2000.

Диссертация посвящена исследованию одной из центральных проблем художественной прозы М. Хвылевого — проблемы стиля ранней новеллистики, который является ключом к пониманию художественной и человеческой личности М. Хвылевого. В основе художественного мира новеллистики М. Хвылевого — фрагментарность и орнаментальность, которые отображают оригинальное мироощущение писателя и основные тенденции развития украинской послереволюционной действительности 20-х годов XX столетия.

Особенности стилистики ранней прозы М. Хвылевого рассматриваются на трёх уровнях структуры произведения: эмоционально-оценочном, пространственно-временном, собственно речевом. Стиль новеллистики М. Хвылевого отчётливо отображает эволюцию писателя: от чисто

лирических, экспрессионистических элементов стиля — к лирикоимпрессионистическим. Существенным в новаторстве писателя является его экспериментаторство в синтаксисе и в других уровнях языка. Пространственно-временные координаты художественного мира новеллистики М. Хвылевого отчётливо окрашены метафизической тональностью.

Стиль ранней новеллистики М. Хвылевого представляет собой деструкцию на всех уровнях структуры произведения. Отказ от неонароднических традиций, деструкция формы до крайних границ, фрагментарность, яркая метафизика времени и пространства, духовный порыв, отраженный в слове— вот основные составляющие стиля ранней новеллистики одного из наиболее выдающихся писателей украинской литературы XXвека.

Именно М. Хвылевой является творцом полноценного характера нового героя послеоктябрьской украинской прозы. Идеологические, эстетические, этические задачи Хвылевого определялись революцией, которая выразительно разделила украинскую историю и литературу на передисторию (всё, что случилось до октября 1917 года) и собственно историю, в которой живут герои Хвылевого. Новое утверждается непросто, в острой полемике со старым. Деструкция, уничтожение во времена революций выступают как творческое начало. Поэтому деструкция охватывает всё раннее творчество М. Хвылевого

— новеллистический его период, когда были созданы две книги новелл— «Синие этюды» (1923) и «Осень» (1924). Демонтажу, фрагментаризации, атомизации подлежитвся сложная структура ранней прозы М. Хвылевого. В разбивании старых конструкций самоутверждается характер героя новой эпохи.

Второй существенный стилеобразующий фактор в новеллистике М. Хвылевого—хронотоп, пространственно-временная организация малой прозы писателя. Хронотоп в основных своих чертах связан с образом героя. В импрессионистической прозе М. Хвылевого отсутствует конкретное время и пространство. Соответственно, характер героя слабо детерминирован этими факторами. Время и пространство удивительно разворачиваются с помощью принципа ассоциативности.

Пожалуй, наибольшее значение для новаторского стиля новеллистики М. Хвылевого имеет язык. Важную роль в его прозе играет звуковой принцип. Лексика, обозначающая пространство и время, формирует особенный хронотоп неопределенности, создаёт настрой тревоги, ожидания недобрых вестей, смерти. М. Хвылевой заменил также привычный логичный синтаксис

субъективно-эмоциональным синтаксисом. Слово теперь уже не только называет предмет, но и чувства, которые он вызывает. Деструкция в ранней прозе М. Хвылевого способствует рождению нового неповторимого авторского стиля писателя, который и сегодня по праву считается непревзойдённым стилистом.

Основные результаты работы апробированы в лекционных курсах, публикациях, могут использоваться в преподавательской практике, в научных исследованиях творчества М. Хвылевого и украинской литературы XX века.

Ключевые слова: стиль, эволюция, лейтмотив, орнаментальная проза, импрессионизм.

SUMMARY

Solovej О.Е. The peculiarities of Mycola Khvylyovy’s novels. - Manuscript.

Dissertation for a candidate’s degree of phylology by spesiality 10.01.01. - History of the Ukrainian literature. -Lviv National University after LFranko, Lviv, 2000.

The dissertation is devoted to recearching one of the central problem of M. Khvylyovy’s prose - the problem of style (early novels), which is a key to understanding the artistic and human person of M. Khvylyovy.

In basis of artistic word of M. Khvylyovy’s novels are fragmentary and ornate, and it shows us the original word view of writer and main tendencies of development of Ukrainian postrevolutional reality.

The peculiarities of the style are considered on three levels in the structure of work: emotional and esimational, space and temporary and just language. The style of novels show us brightly the evolution of writer: from liryc, expressional elements of style - to liryc and impressive.

The great innovation of writer is his experiments with syntax and other levels of languge. The space and time coordinates of art word of M. Khvylyovy’s novels expressively reflected by metaphisic tonality.

The main results of work, whose were used in the lecture courses, publication can be used in the educational practice, scientific issues about M. Khvylyovy works and about the newest Ukrainian literature of XXth centure.

The key words: style, evolution, leit-motif, ornate prose, impressionism.