автореферат диссертации по истории, специальность ВАК РФ 07.00.01
диссертация на тему: Православные монастыри Волыни во второй половине XV — середине XVII вв.: численность, статус, культурно-религиозные функции

Полный текст автореферата диссертации по теме "Православные монастыри Волыни во второй половине XV — середине XVII вв.: численность, статус, культурно-религиозные функции"

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ ІНСТИТУТ УКРАЇНОЗНАВСТВА ІМ. І.КРИП’ЯКЕВИЧА ІНСТИТУТ НАРОДОЗНАВСТВА

-з М

• На правах рукопису

ГОРШ Сергій Миколайович

УДК 93/99:2В 1.9(477.82)«14/16»

ПРАВОСЛАВНІ МОНАСТИРІ ВОЛИНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XV - СЕРЕДИНИ XVII ст.: ЧИСЕЛЬНІСТЬ, СТАТУС, РЕЛІГІЙНО-КУЛЬТУРНІ ФУНКЦІЇ

07.00.01 - Історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття вченого ступеня кандидата історичних наук

Львів — 2000

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано в Інституті східноєвропейських досліджень НАН України, и. Київ

Науковий керівник: доктор історичних наук

Яковвнко Наталя Миколаївна,

провідний науковий співробітник Інституту

східноєвропейських досліджень НАН України.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук,

професор Крикун Микола Григорович, кафедра історії слов’янських країн Львівського національного університету ім. Івана Франка;

кандидат історичних наук ФрисВіра Ярославівна, науковий співробітник відділу рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. Василя Стефаника НАН України.

Провідна установа: Інститут історії України НАН України,

відділ історії України середніх віків.

Захист відбудеться « »__________2000 р. о 15 0® год. на засіданні

спеціалізованої вченої ради № Д 35.222.01 для захисту дисертацій в Інституті українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України та Інституті народознавства НАН України (79026, Львів, вул. Козельницька, 4).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту українознавств ім. І.Крип’якевича НАН України.

Автореферат розісланий «____»_

2000 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради

Ф.І. Стеблій

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Структура дисертації визначається поставленою метою та завданням дослідження. Дисертація загальним обсягом 162 сторінки складається із вступу, п’яти розділів, висновків (149 сторінок), списку використаних джерел та літератури (151 позиція, 13 сторінок).

Актуальність дослідження. Головна функція Церкви — душпастирська робота, однак її авторитет у середньовічному суспільстві мав значення для всіх сфер життя окремої людини та суспільства загалом. Окрім того, Церква відігравала важливу ідеологічно-культурну роль, зосереджуючи в своїх руках шкільництво і — для Східної Європи — книгодрукування. До найважливіших церковних інституцій належали монастирі, звідки випливає потреба вивчення всіх аспектів їхнього життя, відтворення по змозі цілісної картини функціонування і господарсько-економічного забезпечення. Зрозуміло, що це завдання тим більше ускладнюється, чим далі ми просуваємося у глибину століть, бо все менше знаходимо документальних свідчень. Говорячи про сьогоднішній — доволі занедбаний — стан вивчення діяльності монастирів в українській історіографії, не можна не згадати і політику Радянської держави щодо Церкви, внаслідок чого протягом тривалого часу поглиблені дослідження цього питання гальмувалися, а в деяких аспектах були взагалі практично неможливими. У зв’язку з цим на сьогодні існує тільки обмежена кількість праць з історії монастирів, переважна більшість яких написана ще до 1917 року.

Предметом дослідження є функціонування православних монастирів у Володимирському повіті Волинського воєводства з другої половини XV до середини XVII століть.

Об’єкт — територія Володимиро-Берестейської єпархії, яку складали землі Володимирського повіту Волинського воєводства і Берестейського повіту Берестейського воєводства, підпорядковані єпископу (владиці), кафедральний собор якого розташовувався у Володимирі. Внутрішня ситуація в обох половинах єпархії була дещо відмінною у зв’язку з неоднаковим соціальним складом віруючих — переважно дрібної шляхти на Берестейщи-

ні та присутністю князівсько-магнатського прошарку на Волині, що суттєво впливало на становище монастирів. Тому, у зв’язку з обмеженим обсягом дисертаційного дослідження, об’єднання в ньому берестейської і волинської частин єпархії здавалося нам недоцільним. Окрім того, збережений у Центральному державному історичному архіві України в Києві суцільний масив судових та адміністративних матеріалів Володимирського повіту давав змог} з максимальною докладністю реконструювати перебіг церковної історії, тоді як доступу до аналогічних джерел з Берестейщини ми, на жаль, не мали.

Стан наукової розробки проблеми. Вивчення історії монастирів Волинського воєводства кінця XV — середини XVII ст. розпочалося ще в XIX столітті. Так, діяльність окремих тутешніх монастирів розглядали у своїх працях А. Добротворський ', Ф. Кудринський 2, К. Левитський 3, Л. Омелянсь-кий 4, А. Сендульський5, М. Петров 6, М. Теодорович 7. Проте їхні праці не

' Добротворский А. Загоровский монастырь, его библиотека и сохранившийся в ней за падно-русский литературный памятник XVII столетия // Вестник Юго-Западной и Западноі России,— К., 1863,— Кн. I,—Отд. 2,—С. 1—17; Кн. 2,—Отд. 2. -С. 75—115; Кн. 3,—Отд 2,—С. 165—196.

гКудринский Ф. Мелецкий монастырь // ВЕВ.— 1887.— № 5 (Часть неофициальная).— С. 140—148.

3 Левитский К. Храмоздание на Волыни // ВЕВ.— 1915 .- № 29—46, 51 —52 (Часть неофициальная); 1916.— №2—4, 9, 12—15, 21—24(Часть неофициальная).

4 ОмелянскинЛ. Некоторые сведения из истории Мелецкого монастыря И Вестник Юго Западной и Западной России.— К., 1863.— Кн. 4.— Отд. 2.— С. 45—54.

5 Сендульский А. Загаецкий Св. Иоанна Милостивого мужской третьеклассный монастырь//ВЕВ.— 1877.— №20 (Часть неофициальная).— С. 845—875; Исторические сведения с православных церквях и монастырях в г. Луцке, ныне не существующих // ВЕВ.— 1872.— №11,13 (Часть неофициальная); Краткие исторические сведения о православном Валевскок монастыре, ныне несуществующем // ВЕВ.— 1872.— № 3—4 (Часть неофициальная); Месте чко Клевань Ровенского уезда // ВЕВ.— 1880.— № 13—14 (Часть неофициальная).— С. 627— 644; Местечко Корец Новоградволынского уезда// ВЕВ.-1880.— № 19—20 (Часть неофици альная); Местечко Степань Ровенского уезда // ВЕВ. -1882.— № 35 (Часть неофициальная).— С. 1126—1142; Село Пересопница Ровенского уезда//ВЕВ.— 1880.— № 11 (Часть неофици альная).— С. 548—559; Татаринецкий мужской монастырь, бывший вблизи с. Обычи, ныш не существующий // ВЕВ.— 1873.— № 14 (Часть неофициальная).— С. 130—136.

6 Петров Н. И. Краткие сведения о монастырях Волынской епархии, в настоящее врем» не существующих II ВЕВ.— 1867.— № 2—8 (Часть неофициальная); Волынь. Исторически! судьбы Юго-Западного края.— Спб., 1888,— 288 с.

1 Теодорович Н. И. Историко-статистическое описание церквей и приходов Вольїнскої епархии. В 5-ти томах.— Почаев, 1888—1903.— Т. 1—5; Город Владимир Волынской губер нии в связи с историей волынской иерархии.— Почаев, 1893.— 234 с.; Архив Почаевскоі Лавры.— Почаев, 1915.— Т. 1.— 346 с.

з

були присвячені вивченню конкретних питань і містять лише стислу інформацію про заснування монастирів, про їх патронів та монастирське землеволодіння. Це дає хіба загальне уявлення про функціонування тієї чи іншої обителі (за обсягом використаного матеріалу виняток становить праця

0. Малевича з історії Жидичинської архімандрії8).

Крім того, у згаданих авторів досліджувалися не всі обителі, які існували в той час на Волині. Неповною є інформація навіть щодо такого принципового питання, як чисельність волинських монастирів у проміжку між XV і XVII ст.: матеріали, які наводять М. Петров і В. Зверинський 9, потребують значних доповнень або уточнень, що свідчить про недостатню розробку даної теми.

Залишається донині відкритим питання про монастирське землеволодіння. У дотеперешніх працях подано лише розрізнений фактаж, який не дає змогу з’ясувати ані його розмірів, ані кількості підданих, що виключає можливість співставлення з загальною землевласницькою ситуацією на Волині. Не розв’язане питання і стосовно права монастирів на землі — основоположного для розуміння взаємин між обителями та їхніми фундаторами. Ця проблема свого часу досліджувалася М. Владимирським-Будановим ш, але в його праці використані переважно опубліковані документи, тоді як звернення до архівних джерел дозволило суттєво перглянути деякі висновки вченого.

Певний матеріал про діяльність волинських монастирів міститься у фундаментальному дослідженні з історіїУкраїни М. Грушевського ", в працях з церковної історії Філарета (Гумілевського)і2, Макарія (Булгакова)13,

8 Малевич А. Древняя Жидичинская архимандрия на Волыни // ВЕВ.— 1899.— № 22— ЗО (Часть неофициальная); 1900.— №27—32, 35 (Часть неофициальная); 1901.— №5, 11—14 (Часть неофициальная); 1902.— № 11—18, 21, 24, 27—33 (Часть неофициальная).

9 Зверинский В. В. Материал для историко-топографического исследования о православных монастырях в Российской империи. В 3-х т.: СПб., 1890.— Т. 1.— 293 с.; СПб., 1892.— Т. 2,— 462 с.; СПБ., 1897.— Т. 3,— 259 с.

10Владимирский-Буданов М. Церковные имущества в Юго-Западной России в XVI в. // Передмова до: Архив ЮЗР.— К., 1907.— Ч. 1.— Т. 4.— С. 3—224.

" Гру шевський М. Історія України-Руси.— К.: Науковадумка, І994(репр. вид.). -Т. 5.— 687 с.

12 Филарет (Гумилевский). История Русской Церкви— М., 1888.— 5-е изд.— Период

1.— 273 с.; Период 2.— 185 с.; Период 3.— 265 с.; Период 4.— 327 с.

13Макарий (Булгаков), митрополит. История Русской Церкви.— СПб., 1879.— Т. IX.— 689 с.; 1881,—Т. X. - 500 с.; 1882,— Т. XI,—628 с.

А. Карташова 14,1. Власовського |5, польських істориків К. Ходиницького 16 і А. Ляпинського |7, але він фрагментарний і тому може бути використаний швидше як доповнення. Щодо праць П. Карашевича 18 та І. Чистовича І9,то їхня інформація про волинські монастирі має компілятивний характер, тож не додає нічого нового у висвітлення проблеми.

Останніми роками в Україні з’явилися праці з церковної історії, де по-новому інтерпретується матеріал, що в той чи інший спосіб торкається функціонування православних монастирів на Волині в зазначений період. Відзначимо, зокрема, дослідження економічної діяльності Православної Церкви в українських землях (Н. Головата)211 та працю, присвячену історіїУніат-ської Церкви на Волині (М. Довбищенко)21. Ці роботи, зіперті часом на вперше введені до наукового обігу джерела, послужили нам суттєвою підтримкою, хоча, зрозуміло, не могли дати відповіді на питання, про які йшлося вище.

Таким чином, на сьогодні ще немає дослідження, яке дало б змогу відтворити цілісну картину функціонування волинських православних монастирів у пізньому Середньовіччі та на початку ранньомодерної доби. Це й визначило тему нашої роботи.

14 Карташев А. В. Очерки по истории Русской Церкви. В 2-х т.— М.: Наука, 199І.-Т. 1 (репр. изд.).- 685 с.

15 Власовсьшй І. Нарис історії Української Православної Церкви.— Нью-Йорк -Київ ■ С. Бавнд Брук, 1955.— Т. 1.— 294 с.

16 Chodynicki К. Kosciot Prawoslawny a Rzeczpospolita Polska. Zarys historyczny 1370— 1632.— Warszawa, 1934.— 632 s.

17 Lapmski A. Zygmunt Stary a Kosciol Prawostawny.— Warszawa, 1937.— 206 s.

18 КарашевичП. Очерк истории Православной Церкви на Волыни.— СПб., 1855.— 156 с.

19 Чистович И. Очерки истории Западно-Русской Церкви. В 2-х ч.: СПБ., 1872.-Ч. 1,— 220 с.; СПБ., 1874,— Ч. 2.— 419 с.

го Головата Н. Землеволодіння та економічна діяльність Православної церкви в другій половині XVI — першій половині XVII ст. на Правобережній Україні. Дис. канд. іст. наук.— К„ 1997,—215 с.

!І Довбищенко М. Регіональна та соціальна структура Уніатської Церкви кінця XVI — першої половини XVII ст. (на прикладі Волинського воєводства). Дис. канд. іст. наук. -К. 1998,— 190 с.

Мета дисертації — відтворення на основі архівних і опублікованих джерел цілісної картини функціонування православних монастирів у Володи-мирському повіті Волинського воєводства з другої половини XV до середини XVII століття. Для реалізації цієї мети ми прагнули дослідити:

— чисельність монастирів у різні відрізки часу й запропонувати пояснення динаміки змін їхньої кількості;

— соціальне коло і персонали фундаторів та патронів монастирів, з’ясувати зміст “права подавання” як регулятора взаємин між патроном і монастирем;

— обсяг і тип монастирського землеволодіння;

— ймовірну кількість монастирських підданих;

— релігійні й загальнокультурні функції монастирів.

Нижня хронологічна межа досліджуваного періоду — друга половина

XV ст., тобто час, відколи вперше фіксується більш-менш достатня кількість писемних свідчень про монастирі. Верхню межу становить початок Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, яка змінила церковно-релігійну ситуацію в Україні, підштовхнувши низку православних волинських монастирів до занепаду.

Методологічною базою роботи є суцільний, або так званий “щільний” аналіз документальних свідчень, тою чи іншою мірою пов’язаних з функціонуванням православних монастирів на Волині протягом досліджуваного періоду. Методологічну основу становить принцип історизму. Дослідження здійснене на основі загальнонаукових методів аналізу та синтезу, узагальнення, системно-структурного підходу, а також таких спеціальних методів історичного дослідження, як критика джерел, історична реконструкція, порівняльно-історичний та проблемно-тематичний методи. Крім того, при встановленні динаміки чисельності монастирів та пов’язаних з монастирями землевласницьких сюжетів застосовано квантитативні підходи. Комплексне застосування різноманітних способів пошуку забезпечило можливість оптимально використати нові архівні матеріали і вже опубліковані джерела, наукові праці тощо.

Для написання роботи використані опубліковані й рукописні джерела:

судові протоколи й нотаріальні записи Володимирських гродського та земського судів за 1566—1648 рр. (103 актові книги), монастирські інвентарі, заповіти, фундушні акти, орендні контракти, податкові реєстри, згадки про чудотворні ікони (на жаль, свідчень про конкретні випадки чудотворення, пов’язані з іконами монастирів Володимирського повіту в досліджуваний період, нами не знайдено), а також церковно-статистичні матеріали, укладені ретроспективно наприкінці XIX століття.

Наукова новизна дисертації зумовлюється тим, ідо на підставі значної кількості уперше залучених до наукового обігу архівних джерел реконструйовано цілісну картину функціонування монастирів у Володимирському повіті Волинського воєводства впродовж двох сторіч — з середини XV до середини XVII століття. Одержано нові дані стосовно їхньої чисельності та вперше простежується динаміка її змін; уточнено монастирське землеволодіння; обґрунтовано висновок про те, що власником монастирських маєтків був патрон, який розпоряджався і користувався ними, і саме від нього залежала господарська самостійність монастиря; переосмислено інформацію про релігійну і загальнокультурну роль монастирів.

Практичне значення одержаних дисертантом результатів полягає в тому, що вони можуть бути використані при написанні як загальних праць з історії України, так і розвідок з церковно-релігійної тематики. Чималий фактичний матеріал робить їх також придатними для практичної викладацької роботи.

Результати дослідження апробовані у виступах на наукових конференціях і круглих столах: Третьому круглому столі “Історія релігій в Україні’' (Львів, 1993); Міжнародній науковій конференції “Петро Могила: богослов, церковний і культурний діяч” (Київ, 1994); Міжнародній науковій конференції “Духовність середньовічної Європи: Схід— Захід” (Одеса, 1994); Четвертому круглому столі “Історія релігій в Україні” (Львів, 1994); П’ятому Міжнародному круглому столі “Історія релігій в Україні” (Львів, 1995): Шостому Міжнародному круглому столі “Історія релігій в Україні” (Львів 1996); Міжнародній науковій конференції “Біблія на теренах України” (Острог, 1998); Міжнародній науковій конференції “Україна і Польща: діалої культур (історія та сучасність)” (Тернопіль, 1998); Міжнародній науковії

конференції “Європейські моделі толерантності” (Жешув, Польща, 1999). Основні результати дисертаційної роботи були оприлюднені в авторських публікаціях.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обгрунтовується актуальність теми, формулюється мета й завдання роботи, визначається наукова новизна, теоретичне і практичне значення її результатів.

У Першому розділі “Історіографія та методологія” аналізується стан наукової розробки теми вітчизняними та зарубіжними вченими, визначається методологічна основа роботи.

У Другому розділі “Монастирі Володимирського повіту: аспекти чисельності "розглядаються свідчення про функціонування православних монастирів протягом досліджуваного періоду й визначаються, де це можливо, їх патрони. У випадку, коли немає прямих вказівок про заснування або ліквідацію того чи іншого монастиря, або переходу його до Унії, на підставі наявних згадок формулюються гіпотези щодо ймовірного датування.

Виявлений матеріал про існування 17 православних монастирів дає змогу простежити динаміку змін їхньої чисельності, а саме: поступове зростання у XVI ст., різке зменшення кількості обителей після 1596 р. і новий зріст, починаючи з 40-х рр. XVII століття.

Зменшення числа православних монастирів (з 10 до 5) у перші роки після Берестейської унії 1596 р. пов’язане саме з цією подією. Відомо про перехід до Унії чотирьох монастирів; вірогідно, ще одна обитель досить швидко (якщо не відразу) стала унійною. Чи перейшли під юрисдикцію Уніатської Церкви інші обителі, які припинили своє функціонування протягом першої чверті XVII ст., встановити не вдалося.

З іншого боку, занепад деяких монастирів у першій половині XVII ст., поза сумнівом, зумовлювався переходом місцевої знаті на католицьке віросповідання. Варто, проте, застерегти, що мова йде не про передачу монастирів католикам або уніатам — у першій половині XVII ст. нам невідомі такі факти. Релігійна конверсія знаті справляла негативний вплив на життя православних монастирів насамперед через припинення матеріальної допомо-

ги з боку патронів, що неминуче призводило до занепаду, а далі й ліквідації діючих монастирів і, зрозуміло, не сприяло заснуванню нових. Сказане під-верджується і динамікою змін чисельності кляшторів: на Волині їх кількість стрімко зростає саме у першій половині XVII ст.: від одного наприкінці XVI ст. до 23 у 1648 році. Варто відзначити, що половина з них була заснована неофітами-католиками з княжих родин Острозьких, Корецьких, Чор-торийських.

Для кращого розуміння процесів у Володимирському повіті, зроблено порівняння кількості монастирів і динаміки її змін у решти повітах Волинського воєводства. Загальна картина виявилася подібною. Протягом XVI ст. кількість православних монастирів неухильно збільшувалася, а гальмування росту в першій чверті XVII ст. стало, головним чином, наслідком зусиль щодо впровадження Берестейської унії. Протягом другої чверті XVII ст., тобто за часів митрополита Петра Могили, новий ріст чисельності монастирів мав неоднакову інтенсивність і залежав від двох факторів: від зміцнення становища Православної Церкви (як внутрішнього, так і в стосунках з Уніатською Церквою), та від інтенсифікації переходу на католицьке віровизнання православної знаті. Залежно від цих чинників у Володимирському і Кременецькому повітах кількість монастирів, хоча й повільно, зростала, а в Луцькому — залишилася незмінною. Хоча кількість монастирів на Волині протягом першої половини XVII ст. збільшилася не набагато, сам факт зросту засвідчував здатність обителей компенсувати втрату традиційних патронів шляхом активізації монастирського життя, більш замкнутого у попередні сторіччя.

У третьому розділі “Право подавання "розглядаються основні його засади, аналізується стан його наукового дослідження. Більша частина розділу присвячена розглядові спірних моментів, пов’язаних з практикою подавання монастирів.

Єпископське право подавання. Виявлені дисертантом факти свідчать на користь того, що єпископам належали певні права на церковні об’єкти, верховним подавцем яких був король. Проте, оскільки право подавання не виробило усталеноїюридичної процедури, важко з певністю розмежувати, що саме підлягало юрисдикції єпископа як церковного зверхника, а що було

проявом індивідуальних намагань більш енергійних єпископів контролювати всі церковні об’єкти на теренах своєї єпархії. Наведені в дисертації приклади виразно ілюструють один із шляхів — можливо, найпоширеніший — підпорядкування єпископській зверхності тих монастирів, які формально перебували в королівському подаванні. Це досягалося шляхом домовленості про допомогу з боку єпископа приватній особі, яка хотіла отримати від короля привілей на патронат над монастирем, або про забезпечення протекціїтого ж єпископа особі, яка вже отримала такий привілей. Зрозуміло, це тягло за собою визнання певної залежності даного монастиря від єпископа.

Майновий аспект права подавання. Донині найбільш фундаментальне дослідження права подавання належить М. Владимирському-Буданову. Стосовно монастирського землеволодіння вчений зробив висновок, що безумовним власником землі були обителі, а патрони тільки розпоряджалися чи користувалися монастирськими маєтками. Патрон міг відчужувати відповідний монастир лише разом з його землями, а останні й при новому патроні залишалися монастирськими ” Натомість запропонована в дисертації нова інтерпретація використаних М. Владимирським-Будановим документів, а, головне, опрацювання чималої кількості невідомих вченому фактів, дають підставу для висновку, що безумовним власником монастирських маєтків виступав патрон, однак його право на відчуження було до певної міри обмеженим, бо земля традиційно вважалася закріпленою за монастирем для забезпечення потреб ченців. Такий тип власності є досить розмитим, залишаючи відкритий простір для дискусії про те, що являло собою монастирське землеволодіння? Ми обережно припускаємо, що дії патронів щодо розпорядження й користування монастирськими маєтками були нелегітимними, оскільки порушували номінальне право монастирів, але звичай перетворив цю практику на узаконену.

Слід наголосити, що “теоретична” модель патронату на Волині реалізувалася, по суті, у всіх своїх проявах, окрім найсуттєвішого —власницького. Земля тут ніколи не належала церковним інституціям на безумовному праві, що посилювало залежність церковного життя від світського елементу. Це

22 Владимирский-Буданов М. Церковные имущества в Юго-Западной России в XVI в. // Передмова до: Архив ЮЗР К., 1907.— Ч. 1.— Т. 4.— С. 187.

значною мірою прояснює особливості церковної ситуації тих часів, а рівночасно суперечить усталеному в історіографії, зокрема радянській, погляду на монастирі як на “феодальних землевласників”. Винятком, звичайно, завжди залишався Києво-Печерський монастир.

Розглядаючи такі елементи права подавання, як уставодавчий. судовий і надавчий. відзначимо, що порівняно з правом патронів на монастирські землі тут картина більш чітка. Так, збереглося багато документальних свідчень того, що саме патрон пропонував церковній владі кандидатуру настоятеля монастиря на висвячення. З іншого боку, засновник монастиря міг відмовитися від цієї прерогативи, зазначаючи у фундушному записі, що ні він, ні його нащадки не втручатимуться в обрання ігумена, передаючи це право монастирській братії. Не викликає сумніву право патронів надавати статути монастирям. Останнє, як і судова юрисдикція над ченцями та Представництво в світських судах, тісно пов’язуються між собою, формуючи важелі підпорядкування монастиря патронові. Зокрема, зібрані нами факти однозначно свідчать, що судовими справами монастиря в світських судах займалися фактично патрони, а участь настоятелів у судових процесах була швидше номінальною, а принаймні — не обов’язковою. У світлі сказаного вище це не дивно, оскільки патрони, як фактичні власники монастирської землі, не могли залишатися осторонь майнових, передовсім поземельних суперечок щодо підпорядкованих їм обителей. Втім, це йшло тільки на користь монастирям, бо представництво впливової особи значно збільшувало шанси на успіх у судовому процесі. Зрозуміло теж, що менш важливі справи, зокрема кримінальні (наприклад, пограбування монастирських підданих), не потребували втручання патронів. Поодинокі випадки, коли настоятель заносив скаргу до судових органів без участі патрона, є, на нашу думку, швидше винятком, ніж правилом. Врешті, відсутність згадки про патрона в судових справах монастиря могла бути й просто наслідком особистих непорозумінь між ним та ігуменом.

У четвертому розділі “Монастирське землеволодіння”на підставі неопу-блікованого актового матеріалу зроблено спробу доповнити картину монастирського землеволодіння, накреслену попередніми дослідниками, зокрема— не тільки зафіксувати кількість маєтків та їх розміри, а й з’ясувати,

хто й коли надав їх монастирям і хто реально ними користувався, а також простежити динаміку змін чисельності монастирських сіл протягом досліджуваного періоду.

Нами зафіксовано таку кількість монастирських сіл у різні проміжки часу: 40-і рр.ХУІ ст.— 22 села, 1570 р.— 21, кінець XVI ст.—16, початок XVII ст.— 16, близько 1620 р.— 14, 1629 р.— 11, 30-і рр. XVII ст,— 10.

Отже, протягом другої і третьої чверті XVI ст. кількість належних монастирям сіл практично не змінювалася. В останню чверть сторіччя їх число зменшилося на третину і залишалося таким упродовж першої чверті XVII ст., а далі знову почало зменшуватися.

Левова частка нерухомості, що перебувала в користуванні монастирів, була надана патронами. Кількість надань за різні періоди неоднакова: більшість їх припадає на другу чверть XVI ст. (або раніше); протягом другої половини сторіччя надання зменшуються, а в першій половині XVII ст. нам відоме лише одне з них (не рахуючи забезпечення новозаснованих монастирів). Тобто, динаміка надань монастирям нерухомості збігається з динамікою загальної чисельності монастирів, а те й друге є наслідком зміни ролі монастирів у суспільстві і, відповідно, ставлення до них з боку світської знаті.

Щодо розмірів, то в досліджуваному регіоні монастирське землеволодіння не було масштабним. Згідно з обрахунками М. Крикуна, за тарифом подимного 1629 р., володіння Православної Церкви у Володимирському повіті мали до 950 димів, а Католицької — 250 (при загальній кількості димів до 14 тис.)23. У цьому ж тарифі фіксується 11 монастирських сіл, які нараховували 367 димів, тобто близько 2 тис. підданих. Таким чином, згадані 367 монастирських дими становили всього 2,65 % від загальної кількості димів Володимирського повіту, 31 %— від кількості духовних димів і 38,6 % — від числа людей, якими володіла Православна Церква. Щодо монастирських підданих, то до зафіксованих у тарифі 367 димів треба додати ще певну кількість людей, які мешкали у містах та на монастирських ґрунтах, згадуючись у джерелах епізодично й без зазначення їх числа. Можна припускати, що таких людей було небагато, а загалом число монастирських

23 Крикун М. Г. Чисельність населення Волинського воєводства у першій половині XVII ст. // Вісник Львівського університету: Сер. іст.— 1988.— Вип. 24.— С. 73—75.

підданих навряд чи перевищувало 2,5 тис. осіб. У середині XVI ст., коли чисельність монастирських сіл була вдвічі більшою, кількість їх підданих, ймовірно, становила близько 4—5 % від загального числа у Володимирському повіті. Зменшення розмірів монастирського землеволодіння з середини

XVI ст. і до кінця досліджуваного періоду пояснювалося передовсім діями патронів, які просто відбирали монастирські маєтки.

У п’ятому розділі “Релігійно-культурна функція монастирів ’’розглядаються свідчення про наявність у монастирях шанованих святинь, осередків іконопису, книгописання, функціонування при них шпиталів, шкіл і друкарень, а також про кількісний склад ченців. Інформація про пожертви обителям від віруючих, поховання в них допомагають краще зрозуміти, наскільки монастирі Володимирського повіту користувалися популярністю серед сучасників, тобто якою мірою авторитет обителі відповідав її релігійному призначенню.

Щодо осередків іконопису, то свідчень про їх функціонування в обителях Володимирського повіту протягом досліджуваного періоду нами, на-жаль, не знайдено, навпаки — маємо декілька згадок про написання ікон на замовлення тутешніх монастирів.

Не є надійними і свідчення про місцеві чудотворні ікони, за винятком Загорівської Богородичної. Серед інших чудотворних ікон згадуються образи з монастирів Блаженицького Миколаївського, Вербського Троїцького, Зимнівського Пресвятої Богородиці і Низкиницького Покровського, але невідомо, коли вони сюди потрапили. Навіть якщо це відбулося протягом досліджуваного періоду — то неясно, чи вони вже тоді вшановувалися як чудотворні.

Аналіз виявлених матеріалів показує, що православні монастирі Воло-димирщини отримували пожертви віруючих переважно від своїх патронів або їх родичів. Винятком є Зимнівська обитель: з 9 відомих пожертв лише 2 зроблені патроном і його дружиною.

Збереглися свідчення про поховання в монастирях 19 осіб, 13 з яких (тобто 2/3) були патронами або їх родичами. З інших шести поховань два належать “приятелям”, тобто клієнтам патрона.

Щодо шпиталів, то беззаперечний доказ є лише про існування шпиталю

при Загорівському монастирі. Стосовно Вербського, Володимирського Індійського і Милецького нами знайдені свідчення, які дають підставу тільки припускати функціонування тут шпиталів.

Стосовно друкарень, то, згідно з припущенням фахівців з історії книгодрукування, відомі волинські друкарі Павло Люткович і Сильвестр були ченцями Загорівського монастиря. Проте, чи саме тут вони займалися друкарською справою — невідомо.

Так само неясною є ситуація з монастирськими школами. Прямих згадок про них немає, але, беручи до уваги той факт, що школа існувала ще при Володимирській Іллінській церкві, логічно припустити, що вона збереглася й пізніше, коли виник Володимирський Іллінський монастир.

Свідчення про переписування книг збереглися щодо трьох монастирів: Володимирського Іллінського, Загорівського і Зимнівського.

Хоча нам відомі лише дві згадки про кількість ченців у монастирях Володимирського повіту (у 1635 р. Туминську Хрестовоздвиженську обитель засновано для 4-х ченців, а в 1643 р. Адам Кисіль заснував Покров-ський монастир у селі Низкиничах для 12 ченців), аналогічна інформація стосовно монастирів Кременецького і Луцького повітів дає змогу з великою долею вірогідності твердити, що протягом досліджуваного періоду кількість ченців у монастирях Володимирщини навряд чи була більшою, складаючи в середньому по 10—12 осіб на обитель.

Сказане вище дозволяє зробити висновок, що релігійно-культурний авторитет монастирів Володимирського повіту навряд чи поширювався за межі регіону, тобто значення їх було суто локальним. Про це, а також про те, що обителі були скоріше родинними, свідчать і дані про надання, пожертви їм рухомого майна (передусім, грошей) і поховання в них. Відтак релігійно-культурну активність монастирів можна кваліфікувати як незначну і, очевидно, малопомітну серед сучасників. Разом з тим це не перешкоджало їм зберігати статус шанованих місцевим православним населенням “святих місць” (наприклад, Зимнівський монастир називали “Святою горою”).

У Висновках узагальнюються основні результати дослідження.

Протягом XVI — першої половини XVII ст. нами зафіксоване функціонування 17 православних монастирів. Вони діяли в різні відрізки часу і най-

більша їх кількість (10) припадає на середину XVI ст., а найменша (3) — на кінець першої чверті XVII століття. 10 монастирів були розташовані в селах і 7 — у містах. Відомо, що 9 монастирів були чоловічими, один — жіночим, а щодо інших ми не маємо свідчень.

Зібраний матеріал уможливив загалом з’ясувати динаміку змін кількості монастирів у Володимирському повіті. Зокрема хоча їх число протягом першої половини XVII ст. не збільшилася, здатність компенсувати значні втрати внаслідок переходу місцевої знаті до католицького віровизнання і поширення Унії (як мінімум, вісім волинських монастирів були передані уніатам) свідчить про активізацію тут монастирського життя в цей час порівняно з попереднім сторіччям.

Щодо права подавання на монастирі Володимирщини, то ті з них, які перебували в королівському подаванні, надавалися королем у довічне або на невизначений термін опікунство окремим приватним особам. У той же час певні права на церковні об’єкти, верховним подавцем яких був король, належали місцевим єпископам. Однак більшість обителей перебувала в подаванні приватних осіб, які нерідко призначали настоятелів, а ще важливіше — діяли як безумовні власники монастирських маєтків. Можна припускати, що це було порушенням номінальних прав обителі, але звичай робив цю практику узаконеною. Таким чином, “теоретична” модель патронату на Волині реалізувалася у всіх своїх проявах, окрім найсуттєвішого — власницького, бо земля тут не належала церковним інституціям на безумовному праві, а це посилювало залежність церковного життя від світського елементу.

Зібраний у дисертації матеріал свідчить, що монастирське землеволодіння у Володимирському повіті не було великим. Лише трьом обителям належало по 7—10 сіл, решті ж — по одному, по два, або в частках у вигляді “ґрунтів”. Протягом досліджуваного періоду кількість монастирських сіл постійно зменшувалася внаслідок відбирання монастирських маєтків патронами.

Виявлені дисертантом свідчення про функціонування при обителях шпиталів, друкарень та шкіл дозволяють зробити висновок, що цей бік активності монастирів залишався малопомітним серед сучасників. Інформація про

чудотворні ікони та інші монастирські святині так само не дає підстав припускати, що їхній релігійний авторитет поширювався за межі регіону, отже — значення досліджуваних монастирів було суто локальним. Сказане не зменшує релігійного значення обителей для мешканців Волині, які шанували монастирі як святі осередки, місця благочесного поховання, благодійного зцілення тощо.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЙНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ Статті

1. Православні монастирі на Волині в XVI — першій половині XVII століття (аспекти чисельності) // Збірник навчально-методичних матеріалів і наукових статей історичного факультету Волинського державного університету.— Луцьк, 1998.— Вип. 3.— С.59—64.

2. Право подавання (на прикладах волинських монастирів XVI — першої половини XVII століття) // Київська Старовина.— К., 1998.— № 4. -С. 3—11.

3. Релігійно-культурна функція монастирів Західної Волині (XVI — середина XVII століття)//Молода нація. Альманах.— К.: Смолоскип, 1999.— № 11.— С. 81—95.

4. Настоятелі православних волинських монастирів у XV — першій половині XVII століття: спроба переліку II Діалог культур. Святе Письмо в українських пам’ятках. 36. наук, статей.— К., 1999.— С. 261—271.

5. Православні монастирі і кляштори на території Волинського воєводства в першій половині XVII століття // Мандрівець. — Тернопіль, 1999.— №4,—С. 19—21.

Тези

6. Українська Церква на шляху до самостійності в XIV — першій половині XV століття // Тези повідомлень III круглого столу “Історія релігій в Україні”.— Київ-Львів, 1993.— С. 38—39.

7. Церковна політика Візантії щодо Русі в другій половині XI століття //

Тези повідомлень IV круглого столу “Історія релігій в Україні”.—Київ-Львів, 1994.—С. 59—60.

8. Православні монастирі на Волині у другій половині XV — першій половині XVII століття II Тези повідомлень V Міжнародного круглого столу “Історіярелігій в Україні”.— Київ-Львів, 1995.— С. 120—121.

9. Князі Острозькі як засновники монастирів // Тези повідомлень Шостого Міжнародного круглого столу “Історія релігій в Україні”.— Київ-Львів, 1996.—С. 60—61.

АНОТАЦІЯ

Горін С. М. Православні монастирі Волині другої половини XV — середини XVII ст.: чисельність, статус, культурно-релігійні функції.— Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 — Історія України.— Інститут східноєвропейських досліджень, Київ, 2000.

У дисертації досліджується функціонування православних монастирів у Володимирському повіті Волинського воєводства з другої половини XV де середини XVII сторіч. На основі неопублікованих і опублікованих документальних джерел з’ясовується: кількість монастирів і динаміка змін їх чисельності, соціальне коло і персонали фундаторів та патронів монастирів, зміст “права подавання” як регулятора взаємин між патроном і монастирем, обсяг монастирського землеволодіння і кількість монастирських підданих, ре лігійні та загальнокультурні функції монастирів.

Ключові слова: Церква, монастир, патронат.

АННОТАЦИЯ

Горин С. Н. Православные монастыри Волыни во второй половині XV — середине XVII вв.: численность, статус, культурно-религиозные фун кции.— Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических науі по специальности 07.00.01 — История Украины.— Институт восточноевро пейских исследований, Киев, 2000. В диссертации исследуется функциони

рование православных монастырей во Владимирском повете Волынского воеводства со второй половины XV до середины XVII веков. На основании неопубликованных и опубликованных документальных источников определяется: численность монастырей и динамика ее изменений, социальный статус, персоналии фундаторов и патронов монастырей, значение “права патроната” как регулятора взаимоотношений между патроном и монастырем, размеры монастырского землевладения и численность монастырских подцаных, религиозные и общекультурные функции монастырей.

На протяжении XVI — первой половины XVII вв. нами зафиксировано функционирование 17 православных монастырей. Наибольшее их количество (10) мы наблюдаем в середине XVI века, наименьшее (3) — в конце первой четверти XVII века.

Собранный материал позволил в целом определить динамику изменений количества монастырей во Владимирском повете. Хотя их численность на протяжении первой половины XVII в. не увеличилась, способность компенсировать значительные потери в результате перехода местной знати в католическое вероисповедание и распространения Унии свидетельствует об активизации здесь монастырской деятельности по сравнению с предыдущим столетием.

Те из монастырей, которые были в королевском подавании, передавались королем в опекунство частным лицам. В то же время определенные права на такие монастыри принадлежали местным епископам. Однако большинство обителей находились в подавании частных лиц. Последние владели правом назначать настоятелей и фактически занимались судебными делами монастырей. Но главное то, что именно патроны являлись безусловными собственниками монастырских земель. Возможно, это было нарушением номинальных прав обители, но обычай делал эту практику узаконенной. Таким образом, “теоретическая” модель патроната на Волыни реализовалась, по сути, во всех своих проявлениях, кроме главного — владельческого, так как земля тут не принадлежала церковным институциям на безусловном праве, а это усиливало зависимость церковной жизни от светского элемента.

Монастырское землевладение во Владимирском повете не было масш-

табным. Только трем обителям принадлежало по 7—10 сел, некоторым — по одному или два, относительно ряда монастырей имеются сведения только про их “грунты”. Подавляющее большинство известных нам земельных пожалований монастырям совершалось собственниками. На протяжении исследуемого периода количество монастырских сел постоянно уменьшалось (21 село в 40-х гг. XVI в. и 10 — в середине XVII в.), что было результатом присвоения монастырских владений патронами.

Немногочисленные свидетельства про функционирование при обителях “шпиталей”, типографий, школ, которые удалось найти, позволяют сделать вывод, что эта сторона деятельности монастырей оставалась почти незаметной для современников. Информация про чудотворные иконы и другие монастырские святыни тоже не дает оснований говорить о том, что религиозный авторитет обителей распространялся на соседние регионы и, таким образом, значение монастырей было локальным. Сказанное не преуменьшает религиозного значения обителей для жителей Волыни, которые почитали монастыри как святыни, места благочестного погребения, чудесногс исцеления.

Ключевые слова: Церковь, монастырь, патронат.

SUMMARY

Hoiin, Serhiy Mykolaiovych. Orthodox Monasteries of Volhynia in the seconc half of the 15th — middle of the 17th centuries: Quantity, Social Status, Cultura and Religions Functions.— Manuscript.

Dissertation for the degree of Candidate of Sciences (History), speciality

07.00.01 — History of Ukraine. Institute of East European Studies, Kyiv, 2000.

The dissertation is devoted to the study of functioning of Orthodox monasterie: in the Volodymyr district of the palatinate of Volhynia from middle 15th centur through the middle of the 17 th century. On the basis of manuscript and publishec documentary materials the following problems are being analyzed: number of thi monasteries and dynamics of its changes, social background and personal data о the founders and the patrons of monasteries, the role of “patronage right” (“ju patronatus”) as an instrument for relations between a patron and a monastery