автореферат диссертации по филологии, специальность ВАК РФ 10.02.15
диссертация на тему: Прескриптивная лингвистика как дискурс (методологический, социолингвистический, этнокультурный аспекты)

Полный текст автореферата диссертации по теме "Прескриптивная лингвистика как дискурс (методологический, социолингвистический, этнокультурный аспекты)"

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ ІНСТИТУТ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

РГ6 0„

Яворська Г алина Михайлівна

УДК 800: 801.541

Прескриптивна лінгвістика як дискурс

/ • V* • • • V«

(методологічний, СОЦІОЛІНГВІСТИЧНИЙ, етнокультурний аспекти)

Спеціальність 10.02.15 - загальне мовознавство

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук

Київ 2000

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано у відділі загального мовознавства Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні НАН України

Науковий консультант - академік НАН України О.С.Мельничук

Офіційні опоненти: член-кореспондент НАН України, доктор філологічні наук, професор Акуленко Валерій Вікторови директор Центру наукових досліджень та виклад ані іноземних мов НАН України;

доктор філологічних наук, професор Левицький Вікті Васильович, завідувач кафедри німецької мови • загального мовознавства Чернівецького державної університету ім. Ю.Федьковича;

доктор філологічних наук, професор Тищеш Костянтин Миколайович, завідувач кафедр Близького Сходу Київського національного університе' ім. Тараса Шевченка.

Провідна установа: Київський державний лінгвістичний університет, кафед]

загального та українського мовознавства; МО Україн м. Київ.

Захист відбудеться •ЗЛ ІЇгіїМс? 2000 року о ^ годині на засідан спеціалізованої вченої ради Д. 26.173.01 при Інституті української мови НА України (Київ, вул. Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту (Київ, ву Грушевського, 4).

Автореферат розіслано Зг! 2000 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради кандидат філологічних наук

Г.І. Лиса

Сучасна наука про мову виразно позначена тенденціями до сстенсивного розвитку. Розширюються і поглиблюються контакти лінгвістики суміжними гуманітарними дисциплінами - логікою, соціологією, :ихологією, формуються й нові зв’язки - з біологією, правознавством, навіть сономікоіо. Значно збільшується також кількість соціальних сфер, у яких рактично застосовуються результати лінгвістичних досліджень: від інституту :віти до сфери права. Водночас спостерігається й рух у зустрічному напрямку, кий виявляється в посиленні уваги до мовних проблем з боку суспільства, деться насамперед про питання кодифікації та стандартизації літературних ов і взагалі мовного (законодавчого і освітнього) регулювання. Таким чином, озширення предметної сфери мовознавства корелює з тематичним і зціальним розширенням сфери громадського усвідомлення питань, що ов’язані з мовою. У цій ситуації виникає потреба наукового осмислення й налізу мовних проблем та видів їх суспільного регулювання як специфічного інгвістичного та етнокультурного явища, на тлі і в зв’язку з потребою озв’язання низки питань щодо логіки розвитку науки про мову.

Актуальність дослідження прескриптивного, тобто нормативно-егулятивного підходу до мови спричинена необхідністю розробки еоретичних та методологічних засад адекватного аналізу і розуміння процесів .ілеспрямованого впливу на мовну діяльність з боку суспільства, створеная еоретичних моделей коректної наукової інтерпретації явищ лінгвокультурних онфліктів. Вона зумовлена невідкладною суспільної потребою вирішення ювних проблем і водночас продиктована внутрішньої логікою розвитку ювознавства.

Виведення прескриптивної лінгвістики за межі науки про мову, як це уло характерно для періоду панування у мовознавстві структурних підходів, осереджених на аналізові абстрактної мовної системи, вимагає перегляду в в’язку з функціонально-комунікативною переорієнтацією лінгвістики і рахуванням дії людського фактора в лінгвістичному описі. Слід відзначити, до підвалини сучасного розуміння процесів мовної нормалізації було акладено ще в 20-3 0-ті роки XX ст. у працях О.Пешковського, Г.Вінокура, [редставників Празької лінгвістичної школи (В. Матезіуса, Б. Гавранка, І.Вахка), які й досі не втратили своєї актуальності, проте явище [ілеспрямованого впливу на мову розглядалося в них тільки на рівні ітературних мов і обмежувалося загальною системоценгричною орієнтацією іінгвістики.

Протягом 50-70-х рр. у межах соціолінгвістики — точніше, одного з її юзділів — мовного планування — вперше було здійснено спробу комплексного [ідходу до мовних проблем: починаючи від реіулювання функціонального юзподілу мов у складних мовних ситуаціях (мовної політики) до питань [ітературних стандартів (правописної та термінологічної кодифікації тощо), іднак мовнонормативні завдання розглядаються тут переважно як прикладні, а оловну увагу зосереджено на розробці відповідних методів і прийомів (роботи

і.Хаугена, Ч.Ферпосона, Дж.Фішмана та ін.).

Нові перспективи розуміння явища мовних прескрипцій виникли в 80-х середині 90-х рр. у межах Московсько-Тартуської семіотичної школи в пращ Ю.МЛотмана, Б.А.Успенського, В.М.Живова, присвячених історії літератури норми і виконаних на нових засадах, тобто з детальним урахування політичних та ідеологічних позицій учасників процесів мовної нормалізації характеристик соціального та культурного процесу в певних історичні обставинах, проінтерпретованих за допомогою семіотичних опозицій. Ці підхід сформувався в річищі загальної переорієнтації лінгвістики, яку тепі найчастіше позначають як перехід від системоцентризму до антропоцентризм що передбачає послідовне врахування людського фактора або “людськ перспективи” в процесах мовного функціонування.

В українській лінгвістиці прескриптивна проблематика розроблялас переважно, в аспекті проблем літературної норми та культури мої (Л.А.Булаховський, М.М.Пилинський, В.М.Русанівський, С.Я.Єрмоленк< Проте починаючи з кінця 80-х рр. у суспільній свідомості активізувався ве спектр мовних проблем (від мовної ситуації до питань правопису), в поставило перед мовознавцями нові завдання. За останні 10 років у цій ділян зроблено чимало, зокрема щодо соціолінгвістичного вивчення та опису мовн ситуації (В.М.Брицин, Н.П.Шумарова, В.Ф.Чемес), розгляду мовних проблем Україні на тлі прецедентів їхнього вирішення в світі (О.Б.Ткаченко), а також нормативній практиці: кодифікації термінологічних систем, вирішен

правописних питань тощо. Проте розв’язання практичних завдань гальмує бр загальнолінгвістичного осмислення специфіки мовнонормалізаторськ діяльності і як виду соціальної активності, і як розділу мовознавчої науки, і робить цю проблему особливо актуальною.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темам Дослідження пов’язане з плановими темами, які виконувались у відд загального мовознавства Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні Н/ України: “Мова як суспільна діяльність” (1993-1996), “Мовознавство духовній сфері суспільства” (1997-2000), та науково-дослідним проекті “Мова в культурі народу” на замовлення Державного комітету з питань нау та інтелектуальної власності при Кабінетові Міністрів України (реєстрацій!! номер 7.4/40).

Мета і завдання дослідження. Основна мета дослідження полягає розробці принципів теоретичного підходу до мовнонормативної діяльності застосуванні цього підходу до конкретних виявів такої діяльності. З ці' метою передбачено розв’язання таких завдань:

1. Визначити статус і характерні ознаки прескриптивного підходу в на] про мову на тлі основних тенденцій розвитку лінгвістики в ХІХ-ХХ ст., узят у перспективі загальнаукових тенденцій розвитку гуманітарного знання.

2. Здійснити логічну інтерпретацію лінгвістичних прескрипцій як таю що мають деонтичну модальність і належать до логіки норм і дій.

3. Проаналізувати соціолінгвістичні моделі соціальної взаємодії теоретичну підставу для дослідження процесів мовної комунікації

істематичним урахуванням позалінгзістичних (соціальних та гнокультурних) чинників. Окреслити тенденцію змін предмета лінгвістики та ірактеристики підходу до аналізу дискурсу.

4. Розробити модель лінгвістичної свідомості як інструмент аналізу янаміки мовних прескрипцій з урахуванням системи ціннісних орієнтацій і гнокультурних стереотипів. Висвітлити можливий вплив діахронічної гмантики метамовних позначень на етноспецифічний тип поглядів на мову.

5. Простежити культурно-семіотичний механізм процесів стандартизації, їятих в аспекті динаміки лінгвокультурних конфліктів.

6. Визначити характер зв’язків ідеологічних концепцій з процесами овного реформування та типологічно подібні семіотичні ознаки, що «являються у хронологічно та географічно віддалених прецедентах мовних еформ.

Наукова новизна одержаних результатів. У дослідженні вперше ційснено спробу аналізу явища цілеспрямованого впливу на мову як пецифічного різновиду суспільної діяльності і визначено статус такої іяльності щодо науки про мову. Сфера суспільної рефлексії над мовними роблемами, яка реалізується в текстах, уперше окреслена як самостійний б’скт розгляду — різновид дискурсу. Дістали подальшого розвитку положення ро комплексний характер мовних питань, які постають перед суспільством, і сній безпосередній зв’язок з системою цінностей і норм, притаманних певній ультурі. Згідно з однією із провідних тенденцій сучасної лінгвістики до творення ментальних (когнітивних) моделей запропоновано і розроблено еоретичну модель лінгвістичної свідомості, яка дозволяє виявити і роінтерпретувати приховані і не завжди усвідомлювані підстави оцінок іовних явищ, що, зрештою, визначають перебіг процесів стандартизації.

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів. У ослідженні розв’язано низку проблем лінгвістичної теорії та методології, роаналізовано новітні тенденції розвитку науки про мову у системі уманітарного знання. У праці дістали подальшої розробки питання мовної нтології, серед яких проблема загальних функцій мови та мовних дихотомій. Іову інтерпретацію отримує явище метамовної рефлексії внаслідок іднайдення певних можливостей для принципового об’єднання власне іаукового та “наївнолінгвістичного” її вимірів. Запропоновано і розроблено омплекс загальнолінгвістичних принципів аналізу мовнонормативної ¡іяльності на рівні логіко-лінгвістичних, соціонормативних, культурно-еміотичних ознак явища мовного регулювання.

Результати дослідження надаються для практичного застосування у узівських курсах із загального мовознавства, теорії та історії літературних іов, спецкурсів з соціолінгвістики і мовного планування. Крім того, їх можна икористати у практиці сучасних кодифікаційних процесів і при розробці іекомендацій для мовних законодавців. У дисертації також містяться нові ідомості щодо семантики і стилістичних характеристик лексем української юви, пов’язаних з формуванням культурних концептів. Ці відомості можуть

бути враховані в лексикографічній практиці і у викладанні української мови яі іноземної.

Матеріал дослідження. Згідно із загальним спрямуванням дослідження його теоретико-мєтодологічним характером у дисертації використано проаналізовано матеріал двох типів: а) мовознавчі тексти — праці з теоретично лінгвістики, нормативно-лінгвістичні джерела, матеріали полеміки з мовше питань; б) власне мовні дані з української, російської, англійської і деяки: інших мов.

Апробація результатів дисертації. Результати дисертаційноп дослідження було оприлюднено на спільному засіданні відділу загальногі мовознавства Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні і відділ; соціолінгвістики Інституту української мови НАН України, у доповідях н; засіданні Вченої ради Інституту мовознавства НАН України (листопад 1998 р.) на семінарі з проблем мовної комунікації Інституту української мови НАЬ України (1997), на Ш Міжнародному симпозіумі з лінгвокраїнознавства (Одеса 1989), Міжнародній конференції, присвяченій А.Ю.Кримському (Київ, 1990) міжнародних конференціях: “Мова тоталітарного суспільства (лексика синтаксис, прагматика)” (Київ 1994), “Езиісьт на тоталитарното і постготалитарното общество” (Софія 1995); на 11-ому конгресі з прикладно лінгвістики АІЬА-96 (Ювясюоля, Фінляндія, 1996), міжнародній конференці “Провідні лінгвістичні концепції кінця XX ст.” (Львів 1996), на 6-і міжнародній конференції “Проблеми на социолингвистиката” (Шумен Болгарія, 1997), міжнародних конференціях “Логический анализ язьїка’ (Москва, Інститут мовознавства РАН, 1990; 1993; 1995; 1997; 1999); “Мова ті культура” (Київ 1993; 1995), наукових читаннях, присвячених пам’ят Л.А.Булаховського (Київ, 1998), круглому столі з проблеми ментальни; стереотипів (Москва, Інститут слов’янознавства РАН, 1999), семінарах : когнітивної семантики у зіставному аспекті (Варшава 1997,1998,1999).

Публікації. Результати дисертації опубліковано в 2-х індивідуальнії: монографіях, 24-х статтях у наукових журналах і збірниках наукових праць (2 : них - у співавторстві), а також тезах доповідей і матеріалах конференцій.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, п’яти розділів загальних висновків, списку цитованої літератури (396 позицій). Обсяг роботі без списку літератури - 365 стор. Повний обсяг - 400 стор.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність дисертації, її наукову новизну, формульовано теоретичне та практичне значення праці. Окреслено також мету а основні завдання дослідження, наведено відомості про характер роаналізованого матеріалу та про апробацію результатів.

Розділ 1. Прескрпптнвпа лінгвістика та її місцс в ауці про мову. Перший розділ дослідження присвячено теоретичним ідставам прескриптивного підходу як специфічного вияву рефлексії над овою. За вихідний пункт у дисертації обрано відомий факт експансії мовних роблем і мовних конфліктів у сучасному світі. Цей факт корелює, на думку зторки, з виразною тенденцією до екстенсивного розвитку сучасної науки про ову. Йдеться про те, що з філософсько-методологічного погляду розвиток овознавства як науки можна розглядати як постійне наростання специфічного вду саморефлексії людини, об’єктом якої є людська мова. Водночас аростання такої саморефлексії спостерігається й поза межами суто рофесійної лінгвістичної діяльності. Громадські дискусії з питань ітературної норми, мовні реформи, прийняття законів про мову, національні змітети з питань термінології, існування таких професій як учитель мови, грекладач і редактор - усі ці різнопланові явища мають спільний знаменник: зни є виявами соціальної уваги до мовних питань, показником зростання ;ітомої ваги рефлексії над мовою в сучасному світі.

Один з можливих кроків у формуванні нових підходів і розширенні зедметної сфери науки полягає в тому, що твердження, які до певного часу ^зглядалися як постулати, переформулюються у вигляді проблеми. Подібне греформулювання в розвитку лінгвістики відбулося при формуванні сфери ункціонально-комунікативних досліджень. Поняття мовна спільнота, овленнєвий акт, мовець, функції мовлення і функції мови, існування яких у ;жах структурального підходу приймається як постулат, у комунікативно-/нкціональному підході почали розглядатися як проблемні, такі, що )гребують дослідження1.

Застосовуючи цей загальний принцип, пропонуємо здійснити подальший >ок у напрямі, визначеному розвитком комунікативно-функціонального дходу, а саме: зробити суспільну активність у галузі мови предметом [еціального вивчення, тобто розглядати ці явища у сукупності як окрему нгвістичну проблему. Суспільна рефлексія над мовою, на відміну від флексії філософської чи дескриптивно-лінгвістичної, насамперед зацікавлена створенні засобів соціонормативного регулювання мовної діяльності. У ,ому пункті вона перетинається із сферою дії прескриптивних розділів науки ю мову (практичною стилістикою, нормативною лексикографією тощо). >згляд суспільних мовних проблем як вияву метамовної рефлексії дозволяє

Hymes D. Why linguistics needs the sociologist // Foundations in Sociolinguistics: an tmographic Approach. - Philadelphia: Univ. of Pennsylvania Press.,1974. - P. 79.

аналізувати їх на формально-логічному рівні абстракції як явище одної порядку з наукою про мову. Отже, оскільки в усіх названих випадкг соціального регулювання мовної діяльності - стосується це правописних норі системи викладання мов, громадського обговорення мовних проблем ч прийняття мовного законодавства - є дві постійні складові: метамові рефлексія і прескриптивна, тобто регулятивно-нормативна спрямованіст виникає можливість віднести всі ці явища до сфери дії прескриптивні лінгвістики.

Зміст та обсяг поняття прескриптивного підходу до мови виявляється порівнянні із підходом дескриптивним, а точніше у межах їх протиставлень! При широкому розумінні термінів прескриптивний та дескриптивні дескриптивним є будь-який метод лінгвістичного опису (структурні синхронний, генеративний, історичний, тощо), котрий реалізує об’єктивнії (безоцінний) погляд на мовні факти. Відповідно прескриптивний підхід, і свідчить сам термін, зорієнтований на створення приписів та рекомендаці щодо вживання мови (однаково, стосується це вживання окремих мовні форм, мови на рівні певного ідіому, чи то сфер функціонування ідіоетнічн мови в цілому). Таким чином, до сфери прескриптивного підходу потрагш проблематика нормалізації та кодифікації літературних мов, включно питаннями мовної норми, а також різноманітні вияви регулювання мовної функціонування аж до створення мовного законодавства. Важлш підкреслити, що цей підхід передбачає обов’язкову оцінку лінгвістичної матеріалу, тобто надання одним мовним явищам (елементам, форма] конструкціям, ідіомам, мовам) переваги в якомусь відношенні над іншими.

Значення протиставлення дескриптивність vs. прескриптивнісп розкривається лише у порівнянні із змістом загальновизнаних лінгвістичні дихотомій. Так, дихотомії langue —parole, синхронія — діахронія окреслюю' спосіб розгляду об’єкта лінгвістичного дослідження і водночас формую-самий цей об’єкт. З цього погляду їх можна розглядати як такі, що належать ; площини лінгвістичного об’єкта і є, так би мовити, внутрішніми. Натоміс опозиція дескриптивності — прескриптивності визначає інше за характере відношення: вона ґрунтується на позиції дослідника (спостерігача) щодо цьої об’єкта, тобто розгортається в іншому вимірі: дослідник — об’єкт. По су вона належить до метарівня, оскільки включає до своїх меж і самої дослідника. Лінгвістичний об’єкт тут так само зазнає певних модифікаці проте в цьому випадку це рівнозначно не власне зміні його “конфігурації”, зміні тієї модальності, в якій він береться. Отже, коли, наприклад, дихотом мова — мовлення визначає певні аспекти мовної діяльності (система реалізація, соціальне — індивідуальне, загальне — одиничне, стійке — мітив

і згідно з акцентом на першому або другому членові формує відповідні чином об’єкт лінгвістичного дослідження, то опозиція дескриптивності прескриптивності описує відношення іншого, більш високого, порядку стосується модусу розгляду цього об’єкта. Це означає, що проблеї прескриптивності — дескриптивності є дотичною до найважливіших питаї

лінгвістичної теорії та методології, зокрема до проблеми визначення характеристик наукових парадигм усередині мовознавства — адже відношення “дослідник” — “об’єкт” та його інтерпретація є у певному розумінні визначальними для методології гуманітарних наук.

Отже, йдеться про те, що дескриптивний підхід розглядає мову такою, яка вона є, а прескриптивний - якою вона має бути. Ці відмінні модуси відповідають різному змістові оперування мовним матеріалом. Підходячи до мови з погляду того, якою вона має бути, ми так чи інакше розглядаємо її в цільових термінах.

Дескриптивний підхід до мови у загальнонауковій перспективі відповідає ідеалові об’єктивного знання, як він сформувався у природничих науках. В історії мовознавства з ним пов’язане формування лінгвістики як науки в сучасному розумінні і ті напрями лінгвістичних досліджень, що нині позначають як системоцентричні, починаючи від молодограматизму аж до американського дескриптивізму. Переорієнтація сучасної лінгвістики на антропоцентричне розуміння мови вплинула також на відношення між лінгвістом і мовою. Якщо у системоцентричному підході, який зорієнтований на ідеал єдиного позитивного знання; мовознавець, об’єктивно описуючи і вивчаючи мовні закони, перебуває, згідно з ідеальною та ідеалізованою дослідницькою моделлю, поза мовою, то аіггропоцентричний підхід передбачає погляд на мову зсередини, а отже відношення дослідник —мова будується на інших підставах. Поняття “правильності”, що є невід’ємною складовою лінгвістичної інтуїції, поступово повертається до лінгвістики (зокрема до деяких течій когнітивної семантики), хоча при цьому не йдеться про відхід на позиції так званого “донаукового” етапу мовознавства (до XIX ст.).

Центральне місце у змісті та статусі опозиції дескрипттність уб. прескриптивність належить поняттю модальності, тобто засобові вираження різних видів зв’язку з дійсністю (мова, яка вона є- мова, якою вона має бути) у судженнях про мову. Таким чином, виникає можливість розглянути цю проблему в термінах сучасної логіки, апарат якої дедалі ширше використовується в лінгвістичних дослідженнях. З погляду модальної логіки різниця між дескриптивністю та прескриптивністю розкривається у відмінності між так званими алетичними та деонтичними модальностями. Алетичні модальності пов’язані з об’єктивним станом і характеристиками реального світу, а деонтичні - з системою правил і норм поведінки (дій) у цьому світі.

Розробка деонтичної системи як одного з різновидів модальної логіки належить Г. фон Вригтові, фінському логік}' та методологу науки. Для проблеми мовних приписів та прескрипцій найсуттєвіше значення тут мають два моменти. По-перше, положення про те, що норми у власному розумінні

позбавлені значеная істини, тобто вони не є ані істинні, ані неправдиві2. Подруге, це твердження про можливість дескриптивного переформулювання прескрипцій, яке уможливлює часткове повернення останніх до сфери дії істини.

Позбавленість норм значення істини, принаймні нормативних формулювань, виражених у формі імперативу або оптативу, пояснюється досить легко - адже об’єктивна модальність цих граматичних способів відсилає до ірреальної (або гіпотетичної) дійсності, а отже, перевірити відповідність їх цій дійсності, інакше кажучи, оцінити такі твердження з погляду відповідності істині - неможливо. Внаслідок цього справжні норми, чи власне норми не припускають логічного виведення одна з одної: до них не можна застосовувати металогічних понять суперечності, несуперечності, слідування. Це означає, що у межах будь-яких нормативних систем (заповідей Божих, правових кодексів, правописних правил чи правил вуличного руху) не існує жодного механізму виведення нових норм, тобто подальшого створення норм того ж ієрархічного рівня.

У межах деонтичної логіки було встановлено, що деякі нормативні формулювання є семантично двозначними. Ця двоїстість норм-формулювань полягає в тому, що один і той самий вираз “може бути вжито і як припис, для викладу суті норми чи правила поведінки, і описово, для встановлення того, що є (існує) така-то норма або правило”3. Це загальне положення знаходить повне підтвердження при застосуванні його до матеріалу мовних прескрипцій. Найпрозорішими з цього погляду є орфографічні правила. Наприклад, у формулюваннях типу: “Після ж, ч, ш, щ, дж, й перед м’яким приголосним, а також перед складами з е та и (яке походить від давньоруського и) пишеться е” (Український правопис 1993, с. 13) перед нами власне така семантично двозначна норма. З одного боку, зворотна форма інфінітиву пишеться створює узагальнювальне судження, вказуючи на те, “як зазвичай буває”, тобто на існування норми. З другого ж боку, у контексті зібрання правописних правил з погляду конкретної комунікативної інтенції це речення передбачає прескриптивне прочитання, тобто в ньому не лише говориться про те, як буває, але й міститься норма-спонукання: роби так! Характерно, що таким “подвійним” чином сформульовано переважну більшість орфографічних правил. Можливість описового прочитання (як узагальнювального судження) створює додатковий риторичний ефект, який підсилює дію норми-спонукання. Проте деяка частина нормативних формулювань зберігає семантичну однозначність. Це прямі прескрипції з деонтичними операторами слід, можна, не можна. Напр.: “Частини слів з одного рядка в другий слід переносити за складами” (там само, с. 58).

2 Вригт Г.Х.фон Логико-философские исследования. - М.: Прогресе, 1986. - С. 290291. Як показують сучасні дослідження, істиннісну верифікацію припускає лише обмежене коло висловлень.

3 Там само, с. 292.

Формулювання мовних норм залежать також від граматичних эсобливостей мови опису і від певних культурних конвенцій, що регулюють, зокрема, особливості вживання конструкцій із значенням спонукання і габорони. Так, в англійських прескрипгивно-лінгвістичних текстах, наприклад гих, що стосуються тендерної мовної реформи 70-80-х pp., спрямованої на эчищення англійської мови від засобів вираження сексуальної нерівності, переважають конструкції з імперативом. Напр.: Avoid generic statements which inaccurately refer only to one sex. Use parallel forms of reference for women and uen; e.g. do not cite a male scholar by surname only and a female scholar by first зате or initial plus surname (December, 1994. Bulletin of the Linguistic Society of America). У таких випадках маємо справу з однозначними приписами, які самі то собі не передбачають можливості описового прочитання і, відповідно, істиннісної оцінки. Для дескриптивного переформулювання подібних норм їх необхідно вивести за межі нормативного документу, інакше кажучи, ввести до пропозиції “вищого рівня”, напр., за допомогою посилання на джерело: The guidelines approved by the Executive Committee suggests avoiding generic statements which inaccurately refer only to one sex. У такому випадку верифікація можлива, але вона стосується не змісту припису, а факту його наявності або зідсутності у цитованих рекомендаціях.

Таким чином, при застосуванні поняття деонтичних модальностей до матеріалу лінгвістичних прескрипцій зберігає своє значення вимога зеобхідності чітко розмежовувати дескриптивну інтерпретацію деонтичних формул (висловлення на позначення існування таких чи таких норм) і лрескриптивну інтерпретацію, коли деонтичні формули мають значення ірипису. У першому випадку ці висловлення (про існування норми) є етичними або фальшивими, у другому - деонтичні формулювання позбавлені ¡начення істинності, проте підлягають “логіці дій”. Напис “прохід заборонено”, ¡аклик вживати в наукових текстах однакових форм при посиланнях на івторів-чоловіків та на авторів-жінок у рекомендаціях бюлетеню Американського лінгвістичного товариства або правило написання літер і та и lie ля приголосних у словах іншомовного походження в українському іравописі (“правило дев’ятки”) не є ані істинні, ані неправдиві, натомість вони вкреслюють певним чином сферу і характер наших дій.

Законодавець може шляхом знову ж таки дії (акту) змінити норму змінити правило вживання великих літер, поширити “правило дев’ятки” на іаписання власних назв), але скасувати норму шляхом логічних операцій теможливо. Так само неможливо логічно вивести з однієї норми іншу: вони не іипливають одна з одної. Для деонтичної логіки основним вважається не юняття слідування, а поняття несуперечливості або раціональності зібрання юрм. Тобто раціональний нормативний кодекс, також і кодекс мовних норм, лає бути побудований таким чином, щоб дотримання однієї норми не городжувало необхідності порушити при цьому іншу норму цього ж кодексу.

Мовні норми власне прескриптивного характеру є обов’язковими в ншому розумінні, ніж облігаторні правила граматики. Якщо мовні прескрипції

розглядати у сфері дії деонтичної логіки, то слід прийняти, що, по-перше, мовні приписи не можна оцінювати з погляду логічної істинності, так само як побудовані на їхній підставі (квазі)висновки та міркування. По-друге, ці приписи припускають можливість дескриптивного переформулювання (як твердження про існування певної норми) і лише в такому вигляді можуть бути верифіковані. І, нарешті, по-третє, лінгвістичні прескрипції, подібно до правових або етичних норм, регламентуються діями і регламентують дії, а саме мовну поведінку людей.

Ще одне суттєве питання, яке виникає при дослідженні лінгвістичних прескрипцій - це питання співвідношення у нормативних рекомендаціях і правилах індивідуального та соціального і, ширше, - природного' та конвенціонального. Загальна закономірність, яку вдається тут встановити, полягає в тому, що навіть ті норми, котрі здаються на перший погляд цілковито натуральними (природними), при ближчому розглядові виявляють соціально-семіотичні, тобто зумовлені культурою ознаки. Проте у мовній свідомості носіїв мови простежується виразна тенденція до онтологізації лінгвістичних норм. Це підтверджується, зокрема, аналізом онтологічних метафор, пов’язаних з лексемами норма і стандарт. Порівняння базових метафор (у розумінні Лакоффа і Джонсона), які стоять за цими позначеннями, показує, що вони відсилають до різних культурних сценаріїв. Перший (нормативний) реалізується переважно у негативних термінах (заперечення відхилень), другий у позитивних (підвищення ступеня відповідності певному еталонові -стандарту).

Аналіз опозиції дескриптивність vs. прескрштивність призводить де висновку, що загалом існують три основні можливості поєднання прескриптивності з описовістю у підході до мови. Перша, найповніше реалізована у межах традиційного або “донаукового” етапу розвитк> мовознавства, базується на уявленні про онтологічний розподіл мовних одиниць на правильні та неправильні - у формі мовчазного припущення абс пресупозиції. Цей принцип опису і зараз домінує в шкільних граматиках вузько нормативних словниках і посібниках і взагалі у межах, за висловом

О.Пешковського, “житейсько-шкільного” підходу до мови. Основнг особливість його полягає у нерозрізненні рівня опису з рівнем припису, абс того, що є, з тим, що має бути. В граничних виявах це зможе призводити де ігнорування мовної реальності, тобто до орієнтації на цілковито апріорн схеми. Слід також взяти до уваги, що нерозрізнення об’єктивного тг нормативного рівнів у підході до мови корелює з безпосереднім пов’язаннях мовних проблем із системою етичних норм та уявлень про світ.

Другий тип поєднання описовості з нормативністю можна позначити яі системоцентричний. Він сформувався у XX ст. і мав на меті поставити питанш нормативної лінгвістики, зокрема проблеми літературної мови, на тверд! підґрунтя наукової об’єктивності.. Цей підхід, добре відомий вітчизняних лінгвістам, пов’язаний, насамперед, із функціоналізмом Празької школи, 3 межах якого питання мовної норми розглядалися в зв’язку з об’єктивнимі

знденціями мовної динаміки і будовою мовної системи. Тут спостерігається знденція до максимальної “об’єктивації” питання норми, нормі приписується блігаторність, вона витлумачується як сукупність реалізацій мовної структури :истеми), тобто розглядається як похідна від неї. Явищам свідомого втручання мовну діяльність, разом з іншими позалінгвістичними чинниками, надається езначної ваги, позиція лінгвіста-дослідника тяжіє до максимальної еперсоналізації. Зрештою, соціокультурні, історичні та психологічні чинники еликою мірою продовжують сприйматися як випадкові і хаотичні, а завдання ювних нормалізаторів убачається в тому, щоб, ретельно досліджуючи енденції мовного розвитку, вивчаючи часову і просторову динаміку певного вища в особливостях його функціонування за різних соціальних та :сихологічних умов, пропонувати науково обґрунтовані рекомендації, всіляко никаючи смакових критеріїв.

І, нарешті, третя можливість співвідношення дескрипцій і норм полягає у ескриптивному переформулюванні лінгвістичних приписів, у зміні юдальності при підході до процесів кодифікації мовних норм, до мовних :онфліктів і мовних реформ. Цей матеріал можна розглядати з погляду сторичного і сучасного існування відповідних приписів, незалежно від їх щінки і того, чи були вони реалізовані. Підстави для такого підходу були творені завдяки розвиткові комунікативно-функціональних лінгвістичних іідходів. У межах соціолінгвістики, лінгвістичної прагматики, теорії ювленнєвих актів, і взагалі всіх лінгвістичних студій комунікативного прямування це призвело до виділення дискурсу як предмета лінгвістики і творення методів його аналізу. Особливе місце, беручи до уваги проблему [рескриптивного підходу до мови, тут належить соціолінгвістиці, де мовні та юзамовні чинники було вперше об’єднано у межах однієї комунікативної іоделі.

Проте дескриптивне переформулювання мовних норм становить лише іершу частину завдання. Друга і основна його частина - це проблема містовної інтерпретації таким чином переформульованих приписів. Подібна нтерпретація уможливлюється лише завдяки врахуванню системи цінностей, ікі домінують у певній культурі на певному історичному етапі і серед яких ¡тавлення до етнічної мови займає важливе місце. На цьому рівні відбувається іерехід від опису мовних прескрипцій до їх розуміння, зокрема шляхом юєднання принципів комунікативного та когнітивного підходів.

Розділ 2. Функціонал ьно-кому иікатнвннй підхід до лови (соціонормативпий аспект). Питання прескриптнвного іідходу до мови доцільно розглядати у контексті тих лінгвістичних напрямків, ! яких питання соціонормативної зумовленості мовної діяльності розроблені іайдокладніше. Серед цих напрямків чільне місце посідає соціолінгвістика. 5озвиток соціолінгвістики призвів до отримання важливих результатів, які ¡тасуються, насамперед, встановлення факту існування закономірних сореляцій між мовною та соціальною структурами, а також вивчення мовної ііяльності як найважливішого виду соціальної комунікації. Особливої

актуальності надає соціолінгвістиці її прикладний аспект: участь у вирішені проблем мовного будівництва та планування, а також у розробі лінгводидактичної проблематики, тобто належність значної частини проблематики до сфери прескриптивної лінгвістики.

Однією з характерних рис соціолінгвістичного підходу є дослідженк соціонормативного, регулятивного аспекту мовної діяльності. Звідс випливають спроби використання соціолінгвістичних даних з метої цілеспрямованої регуляції мовної діяльності суспільства. Один з основни результатів соціолінгвістичних досліджень у сфері мовної політики і мовног планування, який не завади належним чином акцентується, полягає усвідомленні соціального характеру мовних проблем. Це означає, що, з одног боку, вони залежать від інших суспільно-політичних факторів, а з другого процес вирішення мовних проблем може вплинути на зміни у комплексі таки факторів, інакше кажучи, спричинити певні соціальні зміни.

Коли йдеться про функціонально-комунікативні напрями досліджені зокрема про соціолінгвістику, можна не тільки поставити питання про її внесо у розробку проблеми “мова та соціум”, але й оцінити її значення в поглиблені уявлень про функції мови, про природу мовних змін, про релевантний мовни факт, про обмеження у вживанні дихотомії моваїмовлення тощо. Серед низк методологічних питань центральне місце займає питания про те, на яки підставах відбувається у соціолінгвістиці синтез лінгвістики з соціологією. Б питання має й ширше значення в тому розумінні, що пов'язане з засадами, н яких формуються так звані “суміжні” дисципліни і реалізується загальн тенденція до екстенсивного розвитку в сучасній науці про мову.

Загальноприйнятим є положення про те, що функціональне комунікативний підхід до мови сформувався у 50-60-х рр. XX ст. як реакція н суцільне панування в мовознавстві того часу структуральних концепції Сучасні дослідники з комунікативно орієнтованих досліджень, говорячи пр зміну наукової парадигми в мовознавстві, спираються на протиставлення сам структурного і функціонального підходів до мови, які, на їхню думіо відрізняються на рівні постулатів щодо цілей лінгвістичної теорії, методі вивчення мови, сутності лінгвістичних даних та емпіричних свідчень4. Прот уважніший підхід до цього питання показує, що в функціональне комунікативних підходах йдеться про суттєву зміну предмета розгляду пр одночасному намаганні зберегти методологічні засади структуральног підходу. Найважливішим аспектом у дихотомії структурального (формального та функціонального підходів є відмінні принципи теоретичних пояснень, як зрештою, зводяться до різного розуміння природи мови. Структуральни підхід базується на визнанні потенційної (сутнісної) еквівалентності мої натомість функціоналісти виходять з положення про диференціацію мої варіантів, стилів, які екзистенціально (актуально) не обов’язково еквіваленти

4 Schiffrin D. Approaches to Discourse. - Cambridge, Mass.: Blackwell Publishers Inc 1994,-P. 20.

аким чином, на теоретичному рівні вперше з’ясовано підстави оцінного гавлення до мови, які містить у собі комунікативно-функціональний підхід, іакше кажучи, у функціональній нееквівалентності мовних варіантів різного івня (від ідіому до окремої одиниці аж до алофону) закладена можливість цінного підходу до мовних явищ, тобто можливість надання одним з них ереваги в якомусь відношенні над іншими.

Характерною ознакою соціолінгвістичного підходу і конкретних зціолінгвістичних методів є те, що тут було здійснено спробу розглянути тетему соціальних чинників у зв’язку з системою мовних явищ. Моделі зціально-мовної взаємодії, які вперше були запропоновані і розроблені у зціолінгвістиці, а зараз активно застосовуються в аналізі дискурсу, є з цього огляду найпоказовішими.

В основі моделей соціально-мовної взаємодії знаходиться структура змунікативного акту, у тій її модифікації, що була запропонована .Якобсоном. Такі моделі поділяються на два основних типи. У першому за знову взято ідеалізований комунікативний акт, а конкретні прояви комунікації ціннзються щодо того, наскільки вони відповідають нормі. Цей тип моделей ироко використовується у сучасній лінгвістиці тексту. У другому випадку одель будується принципово як емпірично-описова. Вона розрахована на гримання певних попередніх результатів, які після цього можуть бути зреведені на “емічний” рівень шляхом визначення структурної значущості :тановлених факторів та функцій. У соціолінгвістиці і близьких до неї іпрямах досліджень цей тип моделей переважає.

У зв’язку з цією проблематикою було розроблено і запропоновано зняття соціолінгвістичної (або комунікативної) компетенції, яке наголошує на >му факті, що володіння мовою, крім знання лексики та граматики і вміння збудувати граматично правильні висловлювання, передбачає тією ж мірою іання певних соціально-культурних норм її вживання. Самі ж по собі процеси зціально-мовної взаємодії регламентуються системою правил, що мають щіонормативний, а не мовний характер. Однак основним предметом зслідження тут залишається мовна діяльність, проблеми функціонального користання мови. Той рівень аналізу, що безпосередньо пропонується у вделі (“акт мовлення”) розрахований на досить обмежений соціальний ¡нтекст. Проте, і це слід підкреслити окремо, визначена у цій моделі система лежностей соціальних та лінгвістичних чинників використовується при зоведенні соціолінгвістичних досліджень будь-якого рівня. Так, при вивченні эвних ситуацій враховуються соціально-демографічні характеристики носія зви (“адресант” або “відправник”), вибір тієї чи іншої мови або тієї чи іншої /нкціональної підсистеми визначається залежно від сфери спілкування )актор “ситуації”): на роботі, у школі, на зборах, в сімейному оточенні тощо, пілкування у сімейній сфері, скажімо, передбачає визначення форм звертання ) рідних (іноді тут вводяться додаткові розрізнення: спілкування з дітьми і іілкування з батьками), тобто спрацьовує фактор “адресату”. Враховується кож фактор “теми” (професійні і побутові розмови, розмови на громадсько-

політичні теми тощо), фактор “каналу зв’язку” (писемне або усн повідомлення: це розрізнення є необхідним, наприклад, у дослідження: текстової комунікації) тощо.

Таким чином, і у так званих макросоціолінгвістичних дослідження висновки про функціональний розподіл мов є наслідком і результате! спостережень над мовною поведінкою членів соціуму, яка врешті реш регламентується певними соціально-культурними нормами. Спостереженн може бути безпосереднім або опосередкованим, як це й відбуваєтьс найчастіше при застосуванні емпіричних методик: опитуванні, анкетуванн вивченні документів, але в усіх випадках суттєвою є інформація про соціальн приналежність мовців і про ситуації, в яких вживаються ті або інц альтернати. Що ж до вивчення мовних ситуацій, то тут залишаєтьс можливим і такий аспект розгляду, коли мовна ситуація сама постає як фактор що регламентує і регулює мовну поведінку. Тоді у центрі уваги опиняєтьс саме соціонормагивна сутність мовної ситуації і вона вже безпосереднь виступає як чинник соціальної природи.

Модель соціально-мовної взаємодії дістала найповнішої розробки концепції Д.Хаймса, реалізованій в окремій галузі соціолінгвістики етнографії мовлення. Моделі комунікативного акту, що з’явилися згодоі становлять собою модифікації, які здійснюються переважно за рахуно введення до них психологічного “виміру”. Цей напрямок розвитку проблематиці соціально-мовної взаємодії на сьогодні є головним. Про и свідчить дослідження проблем комунікації у межах аналізу дискурсу.

Серед соціолінгвістичних теоретичних моделей слід окремо відзначит модель мовної варіативності, запропоновану В.Лабовим. Структурний підхі (побудова “регулярної” моделі) було застосовано в ній до аналізу факті соціальної варіативності у функціонуванні мови. Враховуючи соціальн маркованість такого роду одиниць, дослідник пов’язав їх з соціальним характеристиками мовців і зробив висновок про існування так звани “перемінних правил”, яким підпорядковано функціонування варіантів. І Лабов цілком справедливо наголосив також на тому, що інтуїтивні знання носі мови про мову мають обмежений характер і більшість лінгвістичних праві: перебуває “нижче рівня соціальної корекції”.

Основне практичне значення моделі Лабова полягає у тому, що результаті його досліджень було встановлено статистичну залежність мі соціальною приналежністю носіїв мови і розподілом у вживанні ними тих аЄ інших соціально маркованих варіантів. Таким чином з’ясувалося, ц “перемінні правила”, котрі регулюють розподіл таких варіантів, мают статистико-ймовірносний характер. Надалі як варіанти почали розглядатися і лише одиниці різних рівнів мовної системи, але й різні функціональї різновиди мови і навіть різні мови у складних мовних ситуаціях. Це положені є головною теоретичною підставою для широкого використання соціологічній методик у сучасній соціолінгвістиці. Встановлення залежності вибору певної варіанту від соціально-демографічних характеристик мовців, і, голови

встановлення статистичного характеру такої залежності, дозволило мовознавцям звернутися до техніки дослідження, яка використовується у :оціології (опитування, анкетування з подальшою статистичною обробкою). Порівняно з моделлю соціально-мовної взаємодії Д. Хаймса, модель В. Лабова має більш частковий характер, оскільки модель варіативності припускає переформулювання у термінах моделі соціально-мовної взаємодії, але не навпаки.

Проблема вивчення мови в соціальному контексті примушує дослідників переглянути проблему релевантного мовного факту і досліджувати такі мовні явища, які раніше не розглядалися як значущі. Йдеться насамперед про явища, які належать до категорії “вільного варіювання”. Аналіз соціального функціонування мови показав, що найбільш соціолінгвістично значущими є мовні елементи, які варіюються. І навіть якщо вважати, що це варіювання не є “вільним”, а підпорядковане певним правилам статистичного характеру (а конкретні роботи це безперечно довели), це все ж не змінює того, що такі елементи мають факультативний характер щодо мовної системи.

Ця проблема поступово починає привертати увагу дослідників, оскільки вона виявилася дотичною до широкої проблематики зв’язків між мовою та культурою. З досліджень взаємозв’язку мови та культури відомо, що найбільш очевидно він представлений на лексичному та фразеологічному рівнях. Значно меншою мірою вивчене питання про граматичні засоби з етнокультурною семантикою. Особливо важливими з цього погляду є роботи А. Вежбицької. Накреслюючи можливі нові підходи до проблеми взаємозв’язку мови та культури, дослідниця поставила питання про те, які ділянки мовної системи (йдеться про граматику у власному розумінні) найбільше пов’язані з відображенням культури, що існує в суспільстві, і запропонувала гіпотезу, згідно з якою факультативні граматичні категорії, порівняно з облігаторними, є у цьому розумінні “чутливішими”. Справді, якщо за якихось причин у суспільстві зменшиться або відпаде потреба у вираженні відношень, для яких пристосовані ці форми, носії мови можуть спокійно і непомітно для себе перестати їх вживати без будь-якого тиску граматичної системи і не ризикуючи порушити процеси розуміння. Крім цього, А. Вежбицька звернула увагу на те, що найбезпосередніше пов’язаними з культурою є ті частини мовної системи, з граматикою у вузькому розумінні включно, які виражають відношення між адресантом і адресатом, тобто прагматичні аспекти граматики. До таких насамперед належать форми звертання, експресивний словотвір, різноманітні ілокутивні засоби, такі як вигуки і частки, та дієслова актів мовлення.

У зв’язку з проблемою релевантного мовного факту слід відзначити, що соціолінгвістика звернулася до лінгвістичних явищ, які до того часу майже не привертали уваги дослідників. Водночас, у мовознавця, який мислить традиційно, може скластися враження, що мовний матеріал у значній частині соціолінгвістичних досліджень досить одноманітний і має надто частковий характер (можна згадати про величезну кількість робіт, присвячених формам звертання у різних мовах і взагалі мовному етикету).

У межах соціолінгвістичного напряму досліджень встановлено, щ варіювання факультативних мовннх елементів (тобто ті випадки, коли будов мовної системи не вимагає жорстко певних правил вживання і вибір здаєтьс вільним) насправді підпорядковане певним правилам, які виявляються лише з умови врахування соціальних чинників. Мовна поведінка у таких випадка: зумовлена не так внутрішньомовними, як соціально-культурними нормамі: З’ясування останніх становить окреме завдання, оскільки ті уявлення прі норми поведінки, також і мовної, що побутують у суспільстві, част виявляються надто неповними і такими, що не відбивають реальний стан справ

Опис таких “факультативних” з погляду мовної системи фактів дозволя виявити та експліцитно представити соціальні норми регламентації мовно поведінки людини, які значною мірою приховані від усвідомлення. З меток демонстрації того, як факультативні і необов’язкові з погляду граматично системи елементи постають як струнка система в контексті соціальних норм, ; розділі розглянуто один епізод з історії російського мовного етикету. Йдетьс: про частку -с, яка у сучасних словниках наводиться з позначкою заст. відзначається, що вона “вживається після будь-якого слова в мовленні длі надання відтінку ввічливості і шанобливості”, вказується також на можливісті її жартівливо-іронічного вживання. Вважається, що історично частка -< становить скорочене звертання від рос. сударь. Про це писав О.І.Соболевський відзначаючи, шо слова, “які дуже часто вживалися в мовленні, скоротилис; одні меншою, інші більшою мірою” і наводячи, як один з прикладів, частки -с -су, -осу > сударь, государь5.

Ця частка є одним з найвиразніших прикладів факультативного елемент} граматичної системи. З внутрішньосистемного погляду її вживання, як вонс представлене в текстах російської художньої літератури XIX ст., н< підпорядковане правилам. Проте зміна ракурсу розгляду, послідовне врахування соціокультурних чинників - факторів соціальної належност комунікантів, контексту (ситуації), реалій суспільного життя в Росії XIX ст. -доводить, що її функціонування становило чітко організовану систему. Цб засвідчує проведений аналіз мовної поведінки персонажів творів Пушкіна Гоголя, Достоєвського, Островського, Чехова. Письменники, як носії певно' соціокультурної норми, автоматично відтворювали її у своїх текстах.

У вживанні частки -с, розглянутому в контексті соціально-мовно' взаємодії, відбилася структура соціальних відносин, яка існувала тоді і російському суспільстві. Входячи до системи російського мовного етикету тогс часу, ця частка маркувала соціальні позиції учасників спілкування і загалом вказувала на низький соціальний статус. Вона мала виразну соціально-символічну семантику, тобто належала до тих засобів, за допомогою якш особистість демонструє свою належність до системи певних соціальних відносин. Про це свідчать випадки кодового перемикання у її вживанні. Жоден

з літературних героїв не використовує її постійно, натомість застосування -с

5 Соболевский А.И. Лекции по истории русского языка. Изд. 4. - М., 1907. - С. 149.

ля мовної характеристики виразно зумовлене факторами виконуваних ними зціальних ролей і, частково, соціально-демографічними чинниками, [априклад, ця частка майже не зустрічається при відтворенні мовлення жінок і дітей, оскільки вони були меншою мірою включені до соціальної структури.

Є також певні підстави для того, щоб говорити про динаміку вживання упродовж XX ст. Якщо на початку століття вживання -с підкреслювало їодження до певної системи відносин, то наприкінці століття вона починає ільшою мірою використовуватися на позначення соціальної дистанції. Все це угожливило застосовування її в художніх творах як символу негативно цінюваної соціальної (а в складніших випадках - трагічної екзистенціальної-) грівності.

Зрушення в соціолінгвістиці, що зробилися помітні приблизно з кінця 80-рр. XX ст., були черговий раз зумовлені змінами у розумінні предмета інгвістичного аналізу. На поверхні це має вигляд відмови від пошуку ізначених і жорстких норм мовної поведінки. Сформульоване в межах )ЦІолінгвістики завдання побудови науки про мовлення поступово змінило юї обриси і вже не ототожнюється з завданням визначення його структури, атомість на перший план виходить аналіз дискурсу. Деякі напрямки аналізу тскурсу (наприклад, той його варіант, що розробляє Т. ван Дейк) виявляють ряму спадковість з соціолінгвістичними дослідженнями, особливо в тому, що 'осується комунікативної моделі соціально-мовної взаємодії, яка й досі лишається основою для досліджень дискурсу. Основна відмінність з ^переднім — “соціолінгвістичним” - періодом, це введення до розгляду )гнітивних аспектів мовної діяльності, врахування інтенціональної складової зоцесів спілкування і спроба когнітивної їх інтерпретації за допомогою гнтальних схем різного рівня. І, головне, замість того, щоб описувати •руктуру дискурсу (що очевидно, в принципі неможливо), дискурс імагаються пояснити в термінах соціальної структури і належності до зоцесів соціальної взаємодії. Це означає, що поняття структури припиняє гги об’єктом дослідження і постає як засіб інтерпретації.

Таким чином, в усіх відношеннях ключове для попереднього етапу >звитку мовознавства поняття “структура” з предмета дослідження ¡ретворюється на пояснювальний принцип. Крім того, дискурс терпретується як принципово динамічне поняття, він включений в історію. І, ірешті, в аналізі дискурсу дослідники не намагаються абстрагуватися від дії іціальних норм і владних відносин заради збереження ідеалу об’єктивності, а іблять ці відносини предметом наукового розгляду.

Розділ 3. Когнітивиі аспекти метамовної рефлексії, грехід сучасної лінгвістики до антропоцентричної орієнтації суттєво змінив влення про характеристики її об’єкта та черговий раз позначився на :іввідношенні лінгвістики з комплексом інших наук про людину, і не тільки манітарних. Системне й послідовне врахування позалінгвістичних явищ і інників у різних, навіть у засадничо віддалених теоретичних концепціях, »изводить до змін в інтерпретації онтологічних характеристик об’єкта

лінгвістичного дослідження. Мова як вид людської діяльності онтологічно стає співмірною з іншими видами суспільної діяльності, а мова як психологічна реальність онтологічно не відрізняється від інших процесів, що конституюють людську психіку. Відповідно до цього сформувалися два напрями або тенденції в дослідженні мови: комунікативний і когнітивний. Ці напрями, хоча вони виникли і розвивалися досить відокремлено, не є такими, що взаємно виключають один одний. Навпаки, останнім часом спостерігається зближення між ними, оскільки соціальний вимір людської комунікації базується на когнітивних процесах, а самі ці процеси можливо досліджувати лише у соціальних виявах. Вивчення соціальних регулятивних механізмів, зокрема й щодо регулювання мовної діяльності, також може розглядатися і з комунікативного, і з когнітивного поглядів.

Логіка розвитку когнітивних досліджень, у порівнянні з функціонально-комунікативним підходом, є дещо іншою. У межах когнітивізму не ставили завдання створити “лінгвістику мовлення”, проте й тут спостерігається відмова від вивчення мови як замкненого у собі об’єкту. Щоправда чинники

позалінгвістичної природи набувають у когнітивних дослідженнях іншогс статусу. Якщо в комунікативному підході вони враховуються як складовс мовної діяльності, тобто набувають практично рівнозначного статусу з власне лінгвістичними фактами та факторами, то в когнітивній лінгвістиці вош: застосовуються радше як засіб реконструкції й інтерпретації отриманих даних.

На цьому тлі природа метамовної рефлексії та її роль у процесах мовно' діяльності закономірно дедалі більше привертає увагу дослідників, а ) мовознавстві на перший план виходить проблема зв’язку мови з пізнавальнимі процесами. Вирішення цієї проблеми безпосередньо пов’язане з відповіддю нг питання: що становить собою знання мови і яким чином це знанш

застосовується мовцем у конкретних процесах повсякденного мовногс

спілкування? Відповідно актуалізується проблема “реальності” схем тг

моделей мовної діяльності, що розробляються у межах мовознавства як науки є результатом наукової металінгвістичної рефлексії.

Проблеми змісту та статусу метамовної рефлексії, а також процеси ї перебігу в зв’язку з питаннями онтології мови опиняються серед центральний загальнолінгвістичних проблем. Так, на думку О.С.Мельничука, в реальнії мовній діяльності “носії мови взагалі не усвідомлюють і не осмислююті окремих компонентів мовної структури у відриві від конкретних висловлень, 'і різних випадках, наприклад при потребі точно пригадати попередні висловлення, виправити допущену в ньому помилку, зіставити два подібн висловлення, якнайчіткіше сформулювати думку на письмі і под., конкретні висловлення розкладається на частини, розглядається поза відповідно« ситуацією і при цьому виділяються окремі слова, їх окремі граматичні формі тощо (напр., камінь, каменем, бігти, побіг, можливий, такий) як абстрагован від процесів мовлення позначення різних класів позамовних явищ. Подібно д< цього, на основі зіставлення різних висловлень, переважно зафіксованих ’ письмових текстах, мовознавцями створюються упорядковані абстрактн

системи структурних компонентів мови. Але ні абстрактне осмислення окремих компонентів мовної структури звичайними носіями мови, ні створювані мовознавцями абстрактні системи цих компонентів не є безпосередніми виявами реальної мови, вони становлять лише похідні від неї вторинні сутності. Виявами реальної мови є лише всі випадки вживання таких компонентів мовної структури в складі конкретних висловлень, як і кожне конкретне висловлення в цілому”6. З цього випливає, що, по-перше, метшіінгвістичні операції, які здійснює звичайний носій мови або професійний лінгвіст, за своєю сутністю залишаються тими самими - це результати процесів раціональної абстракції, які за своїм статусом є вторинними сутностями щодо реальної мовної діяльності. По-друге, у складі конкретних висловлень, тобто коли вони вживаються у процесах мовної діяльності, металінгвістичні дії стають “виявами реальної мови”.

У проблемі рефлексивності мови і пов’язаної з нею метамовної функції можна вирізнити принаймні три аспекти, або виміри: логіко-філософський, конкретно-науковий (лінгвістичний) та повсякденно-побутовий (етнокультурний, або “наївно-лінгвістичний”). У найширшій, логіко-філософський, перспективі метамовна функція пов’язана з можливістю за допомогою мови здійснювати рефлексію над нашими судженнями про світ і таким чином піддавати їх критичній оцінці у процесах пізнання дійсності. При цьому небезпідставно наголошують, що метамовна функція передбачає метасемантичну активність, тобто оперування пропозиційним значенням з погляду оцінки істиннісних властивостей дескрипцій7. Крім того, існує власне логічна проблема метамови, у межах якої розрізняється, з одного боку, рівень мови-об’єкта, а з другого - рівень мови опису і дослідження цього об’єкту, тобто мови “другого порядку”. Отже метамова тут - це мова, що вживається для побудови тверджень про деяку іншу мову. Власне в цьому пункті проблема метамови набуває статусу загальнонаукового методологічного принципу, який має особливе значення для лінгвістики як для науки, об’єктом якої є природна мова.

“Сходження” цього принципу на конкретно-науковий рівень, тобто застосування його у лінгвістиці, позначається насамперед на субстанціональних характеристиках мови “другого порядку”. .Якщо у логіці та в математиці в ролі метамови використовується формалізована мова (і мова опису не є тотожною за природою з об’єктом опису), то у мовознавстві для побудови метамови переважним чином використовуються одиниці природної мови. Таким чином, метамова тут виявляється субстанціонально тотожною з мовою-об’єктом і водночас становить засіб наукового дослідження у вигляді системи наукових понять та термінів. Субстанціональна тотожність мови-

6 Мельничук О.С. Мова як суспільне явище і як предмет сучасного мовознавства // Мовознавство. -1997. - № 2-3. - С. 13.

1Leech G. Stylistics and Functionalism // Linguistics of Writings. Arguments between Languge and Literature. - Manchester, 1987. - P. 80.

об’єкта та мови опису висуває на перший план проблему наукових дефініцій, а метамовна функція реалізується у створенні системи понять та термінів лінгвістичної науки і витлумаченні їхнього змісту. І, нарешті, третій аспект і водночас третя сфера використання метамови - це сфера звичайної мовної діяльності, також і щоденного спілкування. Отже, з формально-логічного погляду, метамовні операції, здійснювані звичайним мовцем і лінгвістом-професіоналом, залишаються тими самими. Проте підстави для розрізнення наукової і “звичайної” метамови можна віднайти в тому, що вони репрезентують два типи знань: наукове та “наївне”, або повсякденно-побутове.

Слід зазначити, що “неперехрещуваність” наукової та повсякденної картини світу значно більшою мірою спостерігається у галузі природничих наук, ніж наук гуманітарних. Ця відмінність породжується онтологічною різницею об’єктів, що вивчається у першому та другому випадках. Природні об’єкти позбавлені свідомості, позбавлені можливості діяти інтенціонально, тимчасом як соціальна поведінка включає інтенцію, тобто є потенційно усвідомлюваною. При цьому людські істоти керуються у своїй поведінці моделями повсякденної свідомості (які зовсім не обов’язково є раціональними і прагматичними). Це, як вважають дослідники, уможливлює орієнтацію людини у природному та соціокультурному середовищі і дозволяє їй “дійти згоди” з ним. Теоретичні побудови соціальних наук “ґрунтуються на ментальних об’єктах, створюваних здоровим глуздом (common sense thought) людини, що живе повсякденним життям серед інших людей. Отже конструкти, що ними користується дослідник у галузі суспільних наук є, так би мовити, конструктами другого порядку, тобто узагальненими образами уявлень, створених тими, хто діє на соціальній сцені” 8. У сучасному мовознавстві проблема співвідношення метамовних суджень носіїв мови і наукової лінгвістики набуває нової актуальності. При цьому дедалі виразнішою стає тенденція до відмови від проведення між науковою і побутовою рефлексією про мову непрохідної межі.

Згідно з цими загальними положеннями в дисертації запропоновано та розроблено модель “лінгвістичної свідомості”, що відбиває характер металінгвістичних операцій, які е складовою повсякденної мовної діяльності. Лінгвістична свідомість впливає на перебіг суспільної рефлексії над мовою. Оцінка мовних фактів (як правильних/неправильних, естетичних/неестетичних тощо) передбачає рефлексію над мовою або дію мовної свідомості.

У межах пропонованої моделі враховується, що рефлексія над мовою може реалізуватися в двох основних планах. Перший (поверхневий) її рівень складається з поглядів на мову, характерних для даної мовної спільноти або окремих суспільних верств. Другий (глибинний) рівень реалізується у мовній поведінці, а саме в активному виборі мовних варіантів, які вважаються

8 Schütz A. Collected Papers. - Vol. I: The Problem of Social Reality. - Nijhof: The Hague, 1962.-P. 6.

правильними чи більш прийнятними, за рахунок інших варіантів, що сприймаються, відповідно, як непридатні.

Поверхневий рівень у найзагальнішому вигляді становлять оцінні судження про мову, що відбивають певний комплекс уявлень, характерний для даної мовної спільноти. Такі уявлення врешті решт є виявом узвичаєних етнічних та етноцентричних стереотипів. Вони окреслюють систему координат у ціннісних орієнтаціях мовців і виявляються досить просто, на відміну від тих, що пов’язані з більш глибинними проявами лінгвістичної свідомості.

На глибинному рівні мовна свідомість реалізується в активному виборі між мовними варіантами. Активність вибору полягає в усвідомленому наданні переваги одним варіантам за рахунок інших, які відкидаються як неприйнятні. Водночас це означає, що оцінне ставлення можливе лише там, де мовна система припускає варіативність. На цьому заснована будь-яка діяльність, що має прескриптивний (нормалізаторський, кодифікаційний) характер. Таким чином, мовна (лінгвістична) свідомість постає як сукупність культурно й соціально зумовлених установок щодо мови, які відбивають колективні ціннісні орієнтації. '

Ще один ракурс метамовної рефлексії виявляється за допомогою аналізу металінгвістичних позначень, серед яких є важливі культурні концепти. Проведений когнітивно-семантичний аналіз основного метамовного поняття української мови — лексеми мова дозволив дійти до висновку про глибоку архаїчність семантики цього слова, зокрема в тому, що стосується його “сакральної” складової, яка збережена у первинній мотивації цього слова, проінтерпретованій на тлі індоєвропейських паралелей.

В індоєвропейський традиції уже в найдавніші часи мовлення осмислювалося у зв’язку з кардинальною семіотичною опозицією “священне” -“профанне”. Зв’язок мови із сакральною сферою отримує своєрідну реалізацію у формуванні значення “говорити” у іє. *bha-. Серед його рефлексів такі лексеми як лат. for, fari “говорити” і його похідні fabula “оповідь; легенда, вигадка”, fama “репутація, слава”, fatum “доля, фатум”, гр. cpcmç “мовлення, слово”, (prfjiiq “мова, бесіда, шум, божественне слово”, а також слов’янські: ц,-слов. баю, баяти “розповідати, замовляти, лікувати”; болг. бая “чаклун”, серб. 6ajamu “чаклувати”, слн. bájati “говорити, теревенити”, чеськ. bájiti, польськ. bajac. Розглядаючи цей корінь, Е. Бенвеніст зближує лат. fàri “говорити, проголошувати”, з іменником fâs “божественне право” і доходить висновку, що первісно *bhâ- означало не просто говоріння, але говоріння, що мало особливий, позитивно релігійний характер. Звертаючись до слова infans “маленька дитина; той, хто говорить нерозбірливо, незрозуміло” (пор. укр. немовля) він тлумачить це говоріння як маніфестацію спільної для усіх людей їдатності говорити у її безособовому, неіндивідуапізованому вигляді. Таку :аму сему “безособовості” він виявляє у латинських та грецьких словах із ¡наченням “поговір, слава; репутація; галас, гудіння”, пов’язуючи їх з

віщуваннями оракула, що виражають волю богів9. Однак разом із семок “безособовості” не менше значення у семантиці цих слів має сєме “нерозбірливості”, оскільки саме вона є зовнішнім і наочним виявом магічногс або сакрального характеру говоріння.

Суттєво, що визначені семантичні зв’язки повторюються у лексема* різного походження, що свідчить про їх стійкий характер, про невипадковісті для формування уявлень про мову. Вони ж характерні і для українськогс позначення мова, яке зводиться до праслов’янського слова і: реконструйованим значенням “гомін, гомоніти”, можливе звуконаслідувального походження (пор. рос. молва “поговір”, стсл. млхвг “галас”, слн. діал. тітії “бурмотіти”) [ЕСУМIII, с. 491^492]. У цьому випадк) також йдеться про безособове і нерозбірливе слово як особливо відмічене, таке що має сакральний характер.

Це положення якнайкраще ілюструє текст Т. Шевченка і; словосполученням божа мова: Повіє вітер по долині, —/ Пішла дібровою руна,, Руна гуляє, божа мова (На вічну пам’ять Котляревському).

Здається, що сема безособовості, надіндивідуальності продовжу« залишатися актуальною для лексеми мова, підтримуючи та формуючи певниі образ мови вже на рівні культурного концепту. Вона, на наш погляд, породжуї стійкі асоціації мови з природними явищами, зокрема з потоками води: А мові живе і рікою тече, І хвилями плещуть в ній зміни (Еллан-Блакитний); І крапл десь звучать ласкаві, як мова рідна і жива (Сосюра). Не менш показовим < вживання в цих контекстах слів жива, живе щодо мови (пор. також живі мова, що вживається у мовознавстві як термінологічне сполучення ні позначення усно-розмовної народної мови на відміну від мови писемно літературної). Цей зв’язок робить цілком натуральним сприйняття мови яі естетичного об’єкта (мова буває гарною, прекрасною тощо), проте утрудню застосування до неї характеристик етичного характеру, що є цілко» звичайними, напр., для лексеми слово (добре слово, чуйне слово').

Розділ 4. Літературна норма в культурно-семіотичному аспекті. Відомо, що літературна норма, є явище? двоїстим за своєю сутністю. З одного боку, це категорія лінгвістична, оскілью зумовлена будовою конкретної мови, що принципово визначає і обмежу варіантність мовних реалізацій. З другого ж боку, вона є явищем історичним соціокультурним. Цей останній аспект виявляється у відборі і закріплень мовних засобів та правил (приписів) щодо їхнього вживання, а також ; сукупності культурних значень (конотацій): соціальних, естетичних

політичних, ідеологічних, тощо. При нормативно-прескриптивному підході д мови, на відміну від підходу об’єктивно-лінгвістичного, мовні одиниі оцінюються та інтерпретуються у термінах культури.

9 Benveniste Е. Le vocabulaire des institutions indoeuropéennes. T. I —II. — Paris, 1969. P. 133 - 139.

Предметом розгляду у цьому розділі є генсза сучасних процесів термалізації та кодифікації української мови з погляду культурних орієнтацій, юсі, на нашу думку, значною мірою визначають перебіг цих процесів. Для їх аналізу застосовано модель лінгвістичної свідомості, розроблену у Розділі 3. Береться до уваги, що “лінгвістична свідомість” у мовній діяльності не є постійно і рівномірно діючим чинником. її дія провокується комунікативними бар’єрами різного роду, які порушують автоматизм у користуванні мовою і привертають увагу носіїв мови до форми лінгвістичних одиниць. Як правило, активізація мовної свідомості супроводжує ключові етапи мовної стандартизації (norm selection, implementation, elaboration). У такі періоди у суспільстві починають дискутуватися питання мовної норми, а ті або інші варіанти, що пропонуються як нормативні, часто стають символами ідеологічних та політичних позицій учасників мовної полеміки.

Сучасний етап нормалізації та кодифікації української літературної мови позначений надзвичайно загостреним сприйняттям проблем літературної норми у громадській свідомості. Нові посібники і словники (особливо правописні і термінологічні), що з’являються в останні роки, інколи суперечать одне одному і часом нагадують не зводи кодифікованих правил, а ідеологічні програми. Сучасні мовні проблеми в Україні корінням сягають значної історичної глибини, і це вимагає звернення до подій 20-х- початку 30-х pp. XX ст. і навіть першої половини XIX ст. В зв’язку з цим доцільно спробувати виявити, чи немає у різноманітних і віддалених у часі мовних дискусіях певних спільних проявів “мовної свідомості”, певних “типів” ставлення до норми української літературної мови, які, час від часу актуалізуючись, визначають той “образ” або мовний ідеал, з яким має справу так зване “чуття мови”, що є величиною вповні реальною, хоча й майже невловимою. Цей підхід дозволяє змоделювати принаймні два таких типи, які умовно позначені як “романтичний” та “європейський”, і простежити їхній вплив на сучасні напрями нормалізації та кодифікації.

“Романтичний” тип мовної свідомості визначив так званий “етнографічний підхід” (Ю.Шевельов) до літературного стандарту. Історичний контекст його виникнення визначений ідеологією Романтизму з притаманним їй ключовим протиставленням Природи і Культури. Основним носієм природних цінностей у межах цієї світоглядної парадигми визнавався народ. Такі натуральні цінності були протиставлені штучним цінностям вищих верств суспільства. В історії нової української літературної мови під час вибору норми та її початкового становлення романтична опозиція Природи та Культури реалізувалася у серії конкретних протиставлень та виборі одного з їх членів, а саме в орієнтації на мову розмовну (“живе народне мовлення”), а не книжну, самобутню, а не засмічену іншомовними впливами, на мову села, а не міста тощо. Суттєво, що на підросійській Україні, де відбувався цей процес, відкинуті члени названих опозицій (тобто мова книжна, засмічена чужими словами, мова міста) ототожнювалися у мовній свідомості з російською мовою. Це призвело до нетривіальних наслідків у формуванні критеріїв мовної

правильності, особливо у ставленні до книжних елементів, які згідно із закладеною моделлю потенційно могли сприйматися як щось неприродне, “чуже”, а отже - “російське”. Таким чином, процеси нормування не лише орієнтувалися на живу розмовну мову селян, але й реалізувалися у запереченні, відштовхуванні від книжних елементів. “Етнографічний підхід” до літературної норми залишався у XIX ст. домінуючим, хоча вже наприкінці століття з’явилися ознаки тенденції до його перегляду. Ідеал літературної мови як такої, що відтворює виключно мовлення селян (слід підкреслити, що йдеться про певні уявлення, а не про реальні мовні процеси), частково поступається місцем образу української мови як розвинутої європейської мови, але остаточно не зникає. Романтичні орієнтації зберігають свої позиції, що підтверджують вияви мовного пуризму у 20-ті роки. Однак намічений у той період шлях нормалізації був викоренений під час терору 30-х років.

Проте характерна для етнографічного пуризму система установок щодо питань правильності й чистоти української мови певною мірою і сьогодні залишається актуальною. Хоча нині романтичні лінгвокультурні орієнтації дещо втрачають свою привабливість, оскільки у загальній культурній ситуації починає переважати орієнтація “виходу на світ”, в зв’язку з чим зростає значення “європейської” моделі мовної свідомості. Однак і “романтична” модель не втратила остаточно своїх позицій, що підтверджують деякі процеси у галузі термінології. Ще один специфічний залишок романтичної орієнтації -це сучасні процеси, що спостерігаються у вживанні дискурсивних слів, до яких належать суб’єктивно-модальні частки, вставні слова, сполучники тощо, які виконують функцію зв’язності тексту і визначають його прагматичні характеристики. Останнім часом помітно почастішало вживання у різного роду текстах таких слів як годі, попри, аби, бодай, зась тощо. Тобто відбувається процес, що полягає у розширенні функціонування раніше стилістично обмежених (переважно розмовних) слів і, відповідно, у звуженні вживання їхніх нейтральних або книжних відповідників. Оскільки в історії нової української мови народнорозмовні елементи мають усталені культурні асоціації з національною автентичністю, то зрозуміло, що найбільш експресивні слова такого роду, до того ж прагматично навантажені, можуть сприйматися як найнадійніший показник власне українського характеру тексту. Особливо показовими з цього погляду є випадки вживаній таких слів у наукових текстах. Тут стає найбільш очевидним емблематичний характер такого вживання, яке інколи здійснюється навіть за рахунок змісту. Ці випадки свідчать про досить стійкий характер моделей лінгвістичної свідомості і, крім того, підтверджують гіпотезу, згідно з якою прагматично важливі елементи граматичної системи виявляються надчутливішими у плані вираження культурних змін.

Дія іншої впливової моделі мовної свідомості, яка умовно позначається тут як “європейська”, простежується, головним чином, на ставленні до запозичених слів. В зв’язку з цим стає можливою характеристика деяких течій українського пуризму, зумовлена специфікою відштовхування від впливу

Злизькоспоріднених мов. В “етнографічному” різновиді пуризму процес протистояння чужомовним впливам реалізувався на стилістичному рівні, в орієнтації на народнорозмовне мовлення. “Європейська” модель мовної свідомості демонструє орієнтацію на відштовхування від небажаних впливів на рівні правопису лексики, запозиченої з європейських мов.

Загалом процес запозичення іншомовних елементів знаходиться під впливом такого чинника, як тією чи іншого мірою усвідомлювана спрямованість на зближення чи, навпаки, відштовхування щодо певної іншої мови та символізованої нею культури. Але якщо лексичні запозичення більш vieHtti безпосередньо відбивають ставлення до мови-джерела (пор. сучасні процеси англо-американських запозичень у зв’язку із престижем англійської чови та цілого комплексу відповідних культурних цінностей), то письмове оформлення запозичень може набувати у цьому вимірі більш складної та примхливої форми, і тоді, наприклад, варіант правопису грецького за походженням слова може стати своєрідним виразом ставлення до сусідньої чови, показником культурної дистанції. Це стосується, насамперед, книжних іапозичень, які відіграють значну роль у формуванні інтелектуального шару іексики. Нинішня ситуація вибору та співіснування конкуруючих правописних принципів часто перетворює написання (і вимову) чужомовних слів на символи іемонстрації певних ідейно-політичних позицій. Що ж до співвідношення ‘романтичної” та “європейської” моделі у процесах становлення норми української літературної мови, то ці дві лінгвокультурні орієнтації можна розглядати як комплементарні і такі, що співвідносні з загальнокультурною опозицією: “вихід на своє” vs. “вихід на світ”.

У зв’язку з цією опозицією розглядаються й проблеми орфографічного оформлення запозичень зі східних мов в українському правописі. Цей матеріал, цо досі мало привертав увагу дослідників, підтверджує та ілюструє геобхідність чіткого методологічного розрізнення між дескриптивним та прескриптивним підходами до правописних питань. Розглянуті приклади ¡асвоєння деяких східних запозичень (зокрема, історія варіантів іавньоіндійського brahman: брахман — брагман — брамін — рахман), не тільки ¡агадують про примхливі шляхи, якими мандрують слова та поняття, відбиваючи складні особливості контактів між народами, а й підкреслюють іещо прозаїчніший, проте не менш важливий з лінгвістичного погляду факт — варіативність у вимові і, відповідно, написанні запозичень є, радше, правилом, і не прикрим винятком. Жоден з варіантів (фонетичних та графічних) не є ‘неправильним”, якщо розглядати їх під кутом зору суто лінгвістичних шнників — усі вони лінгвістично зумовлені, а не випадкові. Однак з погляду ¡имог сучасної норми літературної мови, орфографічної та орфоепічної, між шми слід зробити вибір, який, зрештою, підпорядкований дії соціокультурних шнників.

Розглянутий у цьому підрозділі матеріал свідчить про те, що принципи іаписання українських запозичень зі східних мов у XX столітті кардинально мінюготься. Це, по-перше, є наслідком появи обов’язкових, тобто

кодифікованих правил українського правопису (починаючи з виходу у світ у 1921 р. “Найголовніших правил українського правопису” і продовжуючи наступними правописними зведеннями) — адже при всіх складних і надзвичайно загострених правописних колізіях та культурних конфліктах з цього моменту рівень нормалізації українського стандарту піднімається на принципово новий щабель. По-друге, у XX столітті з’являється ще один не менш важливий чинник, який позначається на засвоєнні і принципах графічного та правописного оформлення східних запозичень — це формування наукового сходознавства і поява в Україні людей, що практично володіють східними мовами в результаті спеціального навчання. Внаслідок цього починають здійснюватися безпосередні запозичення книжного характеру е процесах художнього перекладу, в наукових розвідках тощо. Таким чином, на перебіїу мовних контактів безпосередньо позначається характер двомовності, що значно відрізняється у випадку практичного (стихійного) білінгвізму при усномовній взаємодії і при наявності достатньої кількості двомовних абс багатомовних людей, які підтримують традицію книжної філологічної освіти.

Загалом описані процеси символічно визначають бажані культурні дистанції, стосуються вони перерозподілу стилістичних варіантів чи варіанті! правопису чужомовних слів, і об’єктивно підтримують тенденцію дивергенції > слов’янських мовах.

Розділ 5. Мова та ідеологія: дискурс влади. Проблем* “мова та ідеологія” з методологічного погляду чітко поділяється на дві окрем: частини, або, іншими словами, припускає подвійне тлумачення. У першом) значенні вона дорівнює проблемі маніпулювання мовою у межах певни> ідеологічних систем. У другому розумінні йдеться про ідеологічні аберації ік самої мови, а науки про мову, тобто лінгвістики. Однак на рівні реальни> виявів розрізнити контроль над мовою і контроль над мовознавством школі досить складно.

Розгляд значення інтернаціонального терміна “ідеологія” ілюструє певн) тенденцію розвитку семантики цього слова в мовах країн Західної Європі (французькій та англійській) у напрямку наближення до позначення структурі повсякденного знання про світ, що складається з поглядів, упереджень вірувань, тобто позначення не так сукупності абстрактних ідей, як власні способу мислення, характерного для певної спільноти чи навіть окремої особи Можна думати, що саме в такому розумінні поняття ідеології привертає нин увагу лінгвістів, стає предметом особливого зацікавлення. Поза тим, слц підкреслити, що ідеологія в цьому сенсі позбавлена будь-яких ознаї тотальності і набуває, навпаки, характеристик фрагментарності як за змістоі (до якого на однакових підставах включаються ідеї, забобони та доктрини), та: і за сферою суспільного функціонування (від класів до окремих індивідів).

Проте така семантика значною мірою розходиться із значеннями, щі закріпилися за цим словом у традиції його офіційного вживання в колишні: соціалістичних країнах. Тут цей концепт сприймається як тотальний і з ній пов’язуються насамперед “військові” конотації. У цьому випадку ц

ігоджується із специфікою функціонування мови і мовознавства в країнах з »талітарним устроєм.

Для визначення реальних ознак ідеологічного впливу у сфері мови є гобхідним застосування поняття влади, яке в сучасних соціально-ілософських концепціях жодним чином не дорівнює репресивній функції гржавних інституцій, а розглядається як ключове поняття, що пронизує всі ¡>ери суспільного життя, аж до найбільш неформальних та індивідуальних эго виявів. Але найсуттєвіше те, що влада реалізується за допомогою шволічних засобів, серед яких особливе місце належить мові.

Аналіз кількох мовних реформ (переважно віддалених у географічному, монологічному або змістовому відношенні), що здійснюється в цьому розділі, юструє певні спільні механізми владного контролю, зокрема на прикладах жористання з цією метою графічних та орфографічних засобів письмового |юрмлення мови. Явище мовного реформування є, безперечно, одним з айвиразніших виявів прескриптивної діяльності, спрямованої на мову, изначальною рисою мовного реформування є не стільки обсяг та ступінь ірдинальності пропонованих змін, скільки критика мови як його підстава.

Зрештою, підгрунтям критики мови, так само як мовного сформаторства, є семіотична природа мови. Ключові моменти цієї проблеми уяи визначені ще Платоном у діалозі “Кратил” у зв’язку з проблемою ірактеру зв’язку між словом та предметом — тобто чи є цей зв’язок риродним, чи встановленим довільно за угодою. Від Платона починається задиція раціональної критики мови, яка в європейській традиції особливо оуалізувалася у раціоналістичній філософії доби Освіти. У цей час, очинаючи з Декарта, пропонувалися і розроблялися проекти спеціальних ілософських мов, що мали або заступити природні мови як недосконалі ісоби правильного мислення, або використовуватися як додаткові до риродних мов у певних сферах функціонування.

Семіотичний механізм спроб вплинути на природну мову, тобто вияви овної політики, базуються на тому, що в свідомості носіїв мови зв'язок між азвою і позначуваним явищем сприймається не як довільний, а як природний, отивований. Це є однією з основних ознак "наївної" лінгвістичної свідомості, sea становить підґрунтя значної кількості спроб мовних реформ. Але і в щасній лінгвістичній науці теза про безумовну довільність мовних знаків оступово втрачає свою вагу.

Поряд із філософським та семіотичним аспектами явище мовного гформування майже завжди пов’язане з виконанням певної соціально умовленої функції. Найбільш наочними у цьому розумінні є реформи та роекти реформ графічних та орфографічних систем. Цей матеріал демонструє яразні приклади символічного маніпулювання писемними засобами мови. Про е свідчать, зокрема, російська орфографічна реформа 1918 р., поштовхом для галізації якої була революція 1917 р., а також не здійснений проект 1929 р. ро переведення російської мови на латинську графіку з метою створення цнорідного графічного (культурно-символічного) простору на усій території

тодішнього СРСР і об’єднання його із західноєвропейським пролетаріате?* Підгрунтям цього проекту, що належав А.В.Луначарському і був підтримани деякими серйозними лінгвістами, була ідея світової революції, яка на той ча стрімко перетворювалась на анахронізм.

Характер використання писемних знаків як засобу підтвердженн етнічної та культурної орієнтації в умовах культурно-семіотичних конфлікті має як специфічні, так і спільні риси в різних історичних та культурни ситуаціях. Це підтверджує приклад сучасної графічної реформи Азербайджані, який засвідчує необхідність розгляду таких проблем діахронічній перспективі і з урахуванням системи ціннісних орієнтації властивих тій чи іншій культурі. Поза тіш, він є показовим ще й в том розумінні, що проблеми графіки і орфографії за певних умов виявляютьс щільно пов’язаними з економічними інтересами тих країн, що виявляют зацікавленість цим регіоном, а отже, представники цих країн - політик* журналісти, дипломати - не в змозі нехтувати і такими, “екзотичними” н погляд стороннього спостерігача, питаннями. Протягом XX ст. в Азербайджан тричі відбувалися графічні реформи (перехід з арабського письма на латинк 1929 р., з латинки на кириличне письмо 1939 р., і, нарешті, декрет пр повернення до латинської графіки, прийнятий 25 грудня 1991 р.).

Для адекватного розуміння сучасних мовних проблем в Азербайджан маємо пам’ятати, що він розташований поруч з такими країнами, як Росі? Туреччина та Іран, кожна з яких користується своїм алфавітом - кириличні» латинським та арабським. Азербайджан має довгу і суперечливу історії відносин з усіма цими країнами, яким так чи інакше в різні періоди він бу підпорядкований. Вибір алфавіту в цих умовах означає символічн відштовхування або наближення до однієї з цих держав. Але оскільки пр повне ототожнення з жодною з них не йдеться і не може йтися, це породжу ситуацію культурного конфлікту і спричиняє кризу ідентичності. Я з’ясувалося наприкінці 90-х рр., кожна із згадуваних вище графічних систеї (також і арабська) продовжує мати в Азербайджані своїх прихильників, б проблема вибору певної культурної та соціально-політичної орієнтації країн (з відповідним алфавітом у ролі символу) виявилася набагато складнішою очевидно, взагалі не може бути вирішена однозначно.

Зміни графіки та орфографії є найбільш наочними, проте далеко не єдин можливими виявами мовного реформування. В деяких, хоч і нечисленнго випадках спостерігаються спроби втручання до граматичної системи мові Прикладом цього є американська тендерна реформа 70-80-х рр., спрямована н звільнення англійської мови від засобів вираження нерівності за ознакою стат: одним із символів якої, на думку її ініціаторок, є індоєвропейська категорі роду, що закріплює дискримінацію жінок. Проведений аналіз лінгвістичног механізму цієї реформи показує, що власне цей різновид критики мов; неявним чином грунтується на тому, що в англійській мові категорія род належить до так званих “прихованих” граматичних категорій. З цього, мі> іншим, випливає, що “гендерна реформа” такого плану в мовах з облігаторної

¡аматичною категорією роду (таких, як латинська або українська) була б лковито неможливою, а в мовах, де категорії роду взагалі немає (таких, як ггайська) — просто позбавлена будь-якого сенсу.

Загальні висновки.

1. Поширення мовних конфліктів і посилена увага до мовних питань у вчасному світі розглядаються насамперед як політична та соціальна проблема, і питання позначені надзвичайно загостреним їх сприйняттям у суспільній іідомості, що породжує небезпеку виникнення на цьому ґрунті соціальних і ілітичних конфліктів. Тимчасом проблема мовних конфліктів надається до іалізу в межах лінгвістики, і не тільки як завдання суто технічного характеру, о характерно для такого напряму досліджень, як мовне планування. Ця зоблема припускає і теоретичний розгляд, оскільки різноманітні вияви ^спільної активності щодо мови становлять специфічний вияв рефлексії над звою. Цей різновид метамовної рефлексії позначений виразною )рмативною, або прескриптивною спрямованістю і постає у формі діяльності,

о реалізується шляхом певних (інституційних чи приватних) заходів, які ¡водять до відома мовців установлені чи рекомендовані приписи. Беручи до ¡аги, що мовнонормалізаторська діяльність будь-якого рівня (від шкільних дручників і виступів у пресі до мовного законодавства) реалізується у вигляді кстів, її можна розглядати як своєрідний дискурс, у формуванні якого беруть іасть не тільки професійні лінгвісти.

2. Розгляд суспільних мовних проблем як вияву метамовної рефлексії

>зволяє розглядати їх на формально-логічному рівні абстракції як явище щого порядку з наукою про мову. Визначення ж статусу прескриптивної нгвістики в межах мовознавства породжує низку логіко-лінгвістичних іслідків: мовні приписи і рекомендації постають як різновид нормативних й, підпорядкованих деонтичній логіці - логіці того, “як має бути”, і ¡збавлених значення істинності, натомість поставлених в один ряд з набором )авових, етичних, та інших норм, властивих конкретній культурі. .

3. Аналіз методологічних питань функціонально-комунікативного дходу до мови дозволив розглянути низку загальнолінгвістичних проблем і »слідити внутрішньонаукову логіку переходу до аналізу дискурсу. Ця логіка умачиться як перехід від завдання створення “лінгвістики мовлення”, ¡будованої на синхронно-структурних засадах і соціонормативної за ірямуванням, до аналізу дискурсу, принципово динамічного поняття, наслідок цього ключове для попереднього періоду розвитку мовознавства >няття “структура” з предмета дослідження перетворюється на ¡ясшовальний принцип.

4. Аналіз прескриптивно-лінгвістичної діяльності як різновиду дискурсу підставою для об’єднання функціонально-комунікативного та когнітивного бо прагматичного та семантичного) аспектів в аналізі рефлексії над мовою, таслідок цього виникає можливість побудови теоретичної моделі нгвістичної свідомості, яка реалізується на рівні повсякденних уявлень про >ву (мовно-етнічних стереотипів) та на рівні активного вибору аксіологічно

зо

навантажених мовних варіантів, в чому й полягає механізм будь-як мовнонормалізаторської діяльності. Найбільш глибокі і тривкі ознаки мовн свідомості виявляються на рівні аналізу семантики метамовних позначень погляду формування відповідних культурних концептів. Аналіз культурно: концепту ‘МОВА’ на матеріалі української мови ілюструє його глибинні зв’язок з ознакою “сакральність”.

5. Питання кодифікації і нормалізації літературних стандартів у меж: прескриптивно-лінгвістичних проблем мають самостійне значення. Культури семіотичний підхід до питань літературної норми дозволяє пояснити склад питанім сучасного етапу стандартизації української мови як спроби вирішені латентних до певного часу лінгвістично-культурних конфліктів, що сягаю корінням початкового етапу формування нової української літературної мов Цей висновок узгоджується з положенням про латентний характер мовн свідомості, дія якої провокується комунікативними бар’єрами, взятими найширшому розумінні.

6. Введення поняття дискурсу щодо мовнонормалізаторської діяльнос дозволяє поєднати соціонормативний (функціонально-комунікативний) аспе розгляду мовних питань із когнітивною інтерпретацією. Крім того, це дає змо задовільно пояснити політичну сутність значної кількості мозних проблем, погляду сучасних соціокультурних теорій подібні проблеми інтерпретують як проблеми влади, при цьому під владою розуміють будь-які різнови; домінування і впливу (а не тільки інституційні). Приклади хронологічно географічно не пов’язаних мовних реформ показують риси типологічн подібності у механізмі їхнього здійснення, який передбачає символічні контроль над дійсністю. Таким чином, влада над мовою, тоб цілеспрямований вплив на мову і мовну діяльність поєднує в собі, як показ проведене дослідження, і проблематику мовних моделей світу (на рів семантики метамовних позначень як культурних концептів), і можливіс з’ясування механізмів маніпулювання мовою. Але найважливішою функціє лінгвістичних прескрипцій є використання мовних засобів у ролі симво. ідентичності етнічних і культурних спільнот.

Основні положення дисертації викладені в публікаціях:

Монографії

1. Прескриптивна лінгвістика як дискурс: Мова, культура, влада / Нац. акг наук України. Ін-т мовознавства ім. О.О.Потебні. - К., 2000. - 288 с.

2. Лексико-семантическая типология в синхронии и диахронии. - К.: Haj думка, 1992. - 112 с.

Статті

3. Принципы социолингвистического подхода к анализу язы // Методологические основы новых направлений в мировом языкознании, К.: Наук, думка, 1992. - С. 16-63.

к Нові аспекта в розробці проблеми функцій мови // Мовознавство. - 1989. -№5.-С. 12-17.

і. Леонід Арсенійович Булаховський // Українська мова та література в школі.

- 1988.-№ 6. -С. 76-79.

». Письмо як символ національно-культурної орієнтації // Вісник АН України. -1993.-№ 1.-С. 18-23.

Î. О семантических параллелях в индоевропейских наименованиях судьбы И Понятие судьбы в контексте разных культур. - М.: Наука, 1994. - С. 116-121.

5. Мовне реформування як засіб “виправлення” дійсності 11 Мова тоталітарного суспільства. — К.: Ін-т мовознавства ім. О.О.Потебні НАН України, 1995. - С. 15-23.

h Вагомий внесок у слов’янську історичну лексикологію (Blanar V. Porovnavanie lexiky slovanskych jazykov z diachronneho bl’adiska. Bratislava: Veda, 1993. - 186 s.) // Мовознавство. - 1995. -№ 2-3. - С. 71-73.

10.Мовна полеміка в умовах тоталітаризму (боротьба з ‘'націоналістичним шкідництвом” у мовознавстві на Україні у першій пол. 30-х pp. XX ст.) //Езикът на тоталитарного и посттоталитарното общество. - София: Прохазка и Качармазов, 1996. - С. 25-32.

1 l.Ha шляху до регулювання мовної ситуації в Україні // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. - 1996. - Ks 6. - С. 13-14 (у співавторстві з Н.П.Шумаровою).

12.“Мовна свідомість” та її вплив на сучасні процеси мовного розвитку // Актуальные проблемы изучения и преподавания русского языка. Сб. статей / Министерство просвещения Украины. Сумской гос. пед. ин-т. - Сумы, 1996.

- С. 25-30.

13.Про “чужі” слова // Культура слова. - 1996. -Вип. 48-49. - С. 175-179.

14.Прескриптивна лінгвістика і моделювання “лінгвістичної свідомості”// Мовознавство. - 1997. — № 1. — С. 29-39.

15.‘Время’ и ‘случай’: фрагмент семантического поля времени в славянских языках // Логический анализ языка: Язык и время. - М.:Индрик, 1997. - С. 44-50.

16.0 некоторых способах обнаружения типологического сходства в лексикосемантических системах // Общност и многообразие на славянските езици. Сборник в чест на проф. Иван Леков. - София: Академично и славистично дружество, 1997.-С. 179-183.

17.Мова в культурі народу // Мовознавство. - 1998. - № 4-5. - С. 3-17 (у співавторстві з С.С.Єрмоленком, Т.А.Харитоновою, О.Б.Ткаченком, В.А.Ткаченком, А.М.Шамотою).

18.3агальне мовознавство у світлі теорії мовної діяльності. Рецензія // Мовознавство, 1998. — № 4-5. - С. 75-77.

19.Запозичення зі східних мов в українському правописі (до проблеми орфографічного вибору) // Східний світ. - 1996. - № 2. - К., 1999. - С. 140— 151.

20.До проблеми “наївної” лінгвістики // Лінгвістичні студії..- Черкаси, 1999. -Вип.З.-С. 13-20.

21.Генеза сучасних проблем нормалізації і кодифікації // Українська мова Najnowsze dzieje j^zykow slowianskich. 1945-1995. - Opole, 1999. - С. 201222.

22.0собенности моторики и этнические стереотипы: некоторые представленні

об украинском характере по данным украинского языка //Речевые і ментальные стереотипы в синхронии и диахронии. - М.: ИслРАН, 1999. - С 104-109.

23.Мовні концепта кольору (до проблеми катетеризації) // Мовознавство. -1999. -№2-3. -С. 42-50.

24.0 podstawowych nazwach barw w j^zyku ukrainskim (materialy do badat porownawczych // Studia z semantyki porovvnawczej. Nazwy barw. Nazw wymiarow. Predykaty mentalne. Cz.l/ Pod red. R.Grzegorczykowej K.Waszakowej. Warszawa: Wydawnictwo Uniwersytetu Warszawskiego. 1999,-

S. 158-167.

25.0браз человека в движении (к описанию этноцентрических стереотипов) / Логический анализ языка: Языки динамического мира/Российская академи; наук; Международный университет природы, общества и человека “Дубна” -Дубна, 1999.-С. 304-311.

26.Про деонтичну модальність мовних норм // Вісник Київськог« лінгвістичного університету. Серія філологія. 1999. -Т.2. - № 3. — С. 58-65.

Матеріали конференцій і тези

27 .Мова як символ II Язык и культура. Вторая международная конференция Тезисы. - К., 1994. - 4.1. - С. 4-5.

28.06 одной черте русского речевого этикета XIX в. // Мова і культура. 5-і Міжнародна конференція. - К.: Collegium, 1997. - Т. 4. - С. 207-212.

29.Мова і влада (міжнародний семінар) // Вісник Міжнародної асоціаці україністів. - 1996. -№ 1. - С. 50-51.

30.Прескриптивна лінгвістика та проблема лінгвістичної свідомості // Провідн лінгвістичні концепції кінця XX століття. Тези. - Львів, 1996. - С.781-

31.Про “ореольну” семантику дискурсивних слів // Функциональный аспек семантики языковых единиц. Материалы VIII Международной научноі конференции по проблемам семантических исследований / МО Украины. -Харьков, 1997. -Ч. 1. -С.78.

32.Назви кольорів у зіставному аспекті: семантика й конотації // Проблемі зіставної семантики. Доповіді та повідомлення Міжнародної науково конференції. -К., 1997. - С. 141-142.

33.Деякі особливості мовних контактів близькоспоріднених мов (ді характеристики українського пуризму) // Матеріали міжнародно славістичної конференції, присвяченої пам’яті проф. К.Трофимовича. У 2-; т. - Львів: Літопис, 1998. - Т. 1. - С. 269-273.

АНОТАЦІЯ

Яворська Г.М. Прескриптивна лінгвістика як дискурс (методологічний, >ціолінгвістичний, етнокультурний аспекти). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук за іеціальністю 10.02.15 - загальне мовознавство. - Інститут української мови АН України. Київ, 2000.

У дисертації висвітлені теоретичні проблеми регулювання мовної яльності суспільства, співвідношення дескриптивного та прескриптивного дходів до мови. Визначено статус і характерні ознаки прескриптивного ідходу в науці про мову на тлі основних тенденцій розвитку лінгвістики в ІХ-ХХ ст., узятих у перспективі загзльнаукових тенденцій розвитку 'манітарного знання. Вияви соціальної активності щодо мовних питань зз гляну ті як різновид метамовної рефлексії і досліджені у логіко-ягвістичному та культурно-семіотичному аспектах. Вперше запропоновано іріант логічної інтерпретації лінгвістичних прескрипцій як таких, що мають :о етичну модальність і належать до логіки норм і дій.

Розглянуто основні характеристики функціоначьно-комунікативного ідходу до мови і визначено тенденцію розвитку соціолінгвістичних зсліджень у напрямку до аналізу дискурсу. Особливу уваг}' приділено :оретичним проблемам мовної норми. З метою дослідженення динаміки зрмалізаційних та кодифікаційних процесів у роботі розроблено і застосовано одель лінгвістичної свідомості, яка дозволяє описати та пояснити мовні шфлікти у зв’язку з відповідними системами ціннісних орієнтацій та /льтурними стереотипами. Соціонормативний (функціонально-змунікативний) аспект розгляду мовних питань поєднується з їх когнітивною ггерпретацією. Висвітлено вплив діахронічної семантики метамовних ззначень на етноспецифічний тип поглядів на мову. На матеріалі мовних ;форм у різних країнах аналізуються механізми маніпулювання мовою, зоблеми влади та ідеології.

Ключові слова: прескриптивна лінгвістика, дискурс, метамовна

їфлексія, лінгвістична свідомість, мовна реформа, нормалізація та здифікація мови.

АННОТАЦИЯ

Яворская Г.М. Прескриптивная лингвистика как дискур (методологический, социолингвистический, этнокультурный аспекты). ■ Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора филологических нау: по специальности 10.02.15 - общее языкознание. - Институт украинского языка НАН Украины. Киев, 2000. ’

Диссертация посвящена теоретическим проблемам социальноп регулирования в области языка, рассматриваемого как специфическо лингвистическое и этнокультурное явление. Сфера общественной рефлекси над языком, реализующаяся в виде текстов и имеющая нормативну! направленность, вместе с соответствующими разделами науки о язык (нормативная грамматика, практическая стилистика, орфоэпия и орфография впервые выделена в качестве отдельного и самостоятельного объект исследования и определена как разновидность дискурса. В исследовани: предпринята попытка решения ряда проблем лингвистической теории ; методологии, в частности таких вопросов онтологии языка, как проблем языковых функций и лингвистических дихотомий. Предлагается нова интерпретация проявлений метаязыковой рефлексии вследствие обнаружени некоторых возможностей, позволяющих объединить научный “наивнолингвистический” ее аспекты. В работе представлен комплек общелингвистических принципов подхода к деятельности по созданш языковых норм на уровне логико-лингвистических, соционормативньп культурно-семиотических признаков языкового регулирования.

В диссертации определяется статус и характерные черн прескриптивного подхода в науке о языке на фоне тенденций развита лингвистики ХІХ-ХХ вв., представленных в перспективе некоторы общенаучных тенденций. Анализ противопоставления дескриптивностъ V; прескриптивностъ в сопоставлении с другими дихотомиями (язык/рещ синхрония/'диахрония) обнаруживает, что в то время как последнн принадлежат к плоскости лингвистического объекта, “высветляя” те или инк аспекты языка, противопоставление дескриптивности и прескриптивност разворачивается в другом измерении: “исследователь” - “объект”. В данно: случае изменяется не конфигурация объекта, а та модальность, в которой о берется. Дескриптивный (в широком смысле) подход стремится рассматриват язык таким, каким он есть, ориентируясь на идеал научной объективности, прескриптивный имеет дело с языком, каким он должен быть, что позволяв проанализировать лингвистические прескрипции в терминах деонтическо логики. Языковые рекомендации и нормативные правила как таковые в подлежат истинностной оценке, но они допускают дескриптивну] переформулировку (как утверждения о существовании норм) и лишь при это условии могут быть верифицированы, то есть стать предметом собствен!! тучного изучения. Для их дальнейшей содержательной интерпретаци

гребуется учесть систему ценностных ориентаций, доминирующих в обществе яа том или ином историческом этапе, в частности установки по отношению к языку. Таким образом осуществляется переход от описания языковых норм и рекомендаций к их пониманию, что становится возможным благодаря :очетанию коммуникативно-функциональных и когнитивных процедур исследования.

В диссертации предлагается и разрабатывается модель ‘лингвистического сознания” отражающая характер металингвистических операций как составляющей обыденной речевой деятельности. Предполагается, что рефлексия над языком осуществляется в двух основных планах. Первый (поверхностный) ее уровень составляют взгляды на язык, характерные для данного языкового сообщества или отдельных его слоев. Второй (более глубокий) проявляется в речевом поведении, в активном выборе языковых вариантов, которые считаются правильными (эстетичными, престижными и т.п.), за счет других, которые по тем или иным причинам отбрасываются как неприемлемые. Наиболее глубинные пласты лингвистического сознания обнаруживаются с помощью анализа семантики “наивных” метаязыковых обозначений, участвующих в формировании важных культурных концептов. Анализ основного металингвистического понятия украинского языка - лексемы мова - приводит к выводу о глубокой архаичности семантики этого слова, в частности в том, что касается его “сакральной” составляющей, сохраненной в первоначальной мотивации данной лексемы, которая проинтерпретирована на фоне индоевропейский параллелей.

Лингвистическое сознание не является постоянно и равномерно действующим фактором, его действие провоцируется коммуникативными барьерами различного рода. Как правило, активизацией лингвистического сознания сопровождаются ключевые этапы формирования литературных языков, или соответствующие этапы языкового планирования (выбор нормы, ее внедрение и усовершенствование). На материале фактов нормализации и кодификации современного украинского языка в работе прослеживаются истоки современных языковых проблем, имеющие значительную историческую глубину. При этом в разнообразных и отдаленных во времени языковых дискуссиях удается проследить определенные типы языкового сознания, типы установок по отношению к нормам украинского языка, которые, время от времени возникая, определяют тот образ, или языковой идеал, на котором основано то, что называют “чувством языка”, явлением вполне реальным, хотя и трудно уловимым. В работе моделируются два основных типа лингвистического сознания, которые достаточно условно обозначаются как “романтический” и “европейский”, и прослеживается их влияние на процессы нормализации и кодификации. “Романтический” тип определяет некоторые своеобразные черты украинского пуризма, проявившегося, в частности, в отталкивании от книжных и ориентации на народно-разговорные элементы, и, таким образом, в отличие от многих известных из истории пуристических течений, обнаруживающегося не на

лексическом, а на стилистическом уровне. “Европейский” тип затрагивает основном сферу правописания заимствований, варианты которых становятс выразительными показателями культурных дистанций.

Примеры символического контроля над действительностью с помощы языковых средств обнаруживаются в материале нескольких хронологически географически отдаленных проектов и прецедентов языковых рефорл Анализируется семиотический механизм языкового реформирования некоторые проблемы соотношения языка и идеологии в контексте власти.

Ключевые слова: прескриптивная лингвистика, дискурс, метаязыкова рефлексия, лингвистическое сознание, 'языковая реформа, нормализация кодификация языка.

SUMMARY

H.M.Yavorska. Prescriptive Linguistics as a Discourse (Methodological, Sociolinguistic and Ethno-cultural Aspects). Manuscript.

Dissertation for the degree of Doctor of Sciences (Philology) on speciality 10.02.15 - general linguistics. - National Academy of Sciences of Ukraine. Instituts of the Ukrainian Language. Kyiv, 2000.

The dissertation is dedicated to the theory of regulating the languaj functioning in the society, the correlation of descriptive and prescriptive approachi towards the language. The status and characteristics of prescriptive approach defined as presented in linguistics of 19-20 centuries viewed in the prospective of tl general trends in the development of human studies. Social activities in relation linguistic issues are presented as a type of metalingual reflection and are examined the framework of logic and cultural semiotics.

The dissertation includes a logic interpretation of linguistic prescriptioi viewed in terms of deontic modality and belonging to the logic of actions and nonr The main characteristics of functional and communicative approach towards tl language are defined, as well as the methods applied in studies of socio-lingu interaction and trends in current sociolinguistic and discourse studies. A sped focus is put on the issues of language standardization.

A theory of language consciousness is presented, aimed at analyzing tl dynamics of language prescriptions in their relation to systems of values and cultui stereotypes. The thesis describes the cultural semiotic mechanism of standardizatii processes viewed in the framework of the dynamics of language and cultui conflicts. The nature of correlation between the ideological concepts and t processes of language reform is examined based on the material of vario languages. The effect of diachronical semantics of metalingual terms over t culture-specific type of language perception is described.

Key words: prescriptive linguistics, discourse, metalingual reflectic language consciousness, language reform, language standardization.