автореферат диссертации по философии, специальность ВАК РФ 09.00.03
диссертация на тему: Принцип толерантности в контексте духовной культуры переходных эпох

Полный текст автореферата диссертации по теме "Принцип толерантности в контексте духовной культуры переходных эпох"

Південноукраїнський державний педагогічний університет ім. К.Д. Ушиннського

ДОВГОПОЛОВЛ Оксана Апдріївна

УДК 930.1:172.3

ПРИНЦИП ТОЛЕРАНТНОСТІ У КОНТЕКСТІ ДУХОВНОЇ КУЛЬТУРИ ПЕРЕХІДНИХ ЕПОХ

Спеціальність 09. (Ю 03 - соціальна філософія та філософія історії

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

Одеса - 1997

Дисертація є рукописом

Роботу виконано на кафедрі філософії та основ загальногуманітарннх знань Одеського державного університету ім. І.І. Мечникова

Науковий керівник:

Офіційні опоненти:

Матковська І.Я., доктор філософських наук, професор кафедри філософії та основ загальногуманітарннх знань Одеського державного університету ім. І.І. Мечннкова

- Дічитріспа М.С., доктор філософських наук, професор кафедри філософії і соціології Південноукраїнського державного педагогічного університету ім. К.Д. Ушшіського

- Оганесян М.С., кандидат філософських наук, завідувач кафедри філософії Одеського сільскогосподарского институту

Провідна організація:

Одеський державшій морский университет, кафедра філософії

1997 р. на засіданні

Захист відбудеться “ "

спеціалізованої ради К-ОЗОБО^і/йівденноукраїнському державному педагогічному університеті ім. К.Д. Ушинського (адреса 270020, Одеса, вул. С’таропортофранківська, 26)

Зі змістом дисертації можна ознайомитися у бібліотеці Південноукраїнського державного педагогічного університету'

Автореферат розіслано 1997 р.

Вчений секретар спеціалізованої ради кандидат філософських наук доцент

І.Г. Мисик

\/< <

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність досліджуваної теми. Проблема толерантності є однісю з найцікавіших проблем сучасної філософської наукн через те, що у XX ст. наша цивілізація вступала у досить складний та суперечливий перехідний період, коли вироблення принципу лояльних взаємини між різнорідними елементами політичної, економічної, духовної суспільних сфер постає як життєва необхідність.

Проблема вивчення й приборкання людської агресивності увійшла до розряду філософськи-актуальних завдяки нагальній потребі розв'язати низку кривавих конфліктів нашого століття. З’ясування особливостей біосоціальної природи суспільства, у якій частину природних інстинктів замінено на соціальні регулятори поведінки, змушує відмовитись від сподівань на природне замирення людства, як це, наприклад, бачилося деякими філософами епохи Просвітництва. У зв’язку з цим постає необхідність заналізуватн можливі механізми щодо нейтралізації різного рівня конфліктів як між окремими особистостями, так і між соціальними спільнотами будь-якого порядку. Конфлікти ці можуть бути зумовлені етнічними, національними, регіональними відмінностями, відмінностями між людськими переконаннями, способами тдумачення світу, та людського життя. Суть проблеми толерантності полягає у з'ясуванні можливості мирного співіснування різних елементів людського суспільства (індивідів, соціальних груп), у визнанні неприпустимості іншого, окрім мирного, розв’язання конфліктних ситуацій у людських взаєминах.

Принцип толерантності зазнав у своєму розвитку досить тривалої еволюції. Суть сучасного розуміння принципу терпимості полягає у визначенні його як імперативу невтручання у приватну сферу іншого (якщо активність іншого не є руйнівною) у си туації неприйняття його дій чи кшталту життя загалом. Принцип толерантності має свою сферу застосування — це сфера конфліктів як на міжособистісному рівні, так і на рівні взаємодії між соціальними сггільттотами. Ситуація ворожості та неепрпйпяття іншого не с ненормальною для людських взаємин. Проте з'ясування можливостей та загальних закономірностей виходу з конфліктах ситуацій видається цінним. Затвердження у XX ст. індетерміністського способу розуміння світу, що передбачає існування ймовірнісної картини розвитку суспільства, створює підгрунтя для визнання рівноцінності різних шляхів еволюції соціуму, особистості й спільнот будь-якого порядку за усієї несхожості і навіть протиставлено сті один одному цих шляхів. Останнє може бути розглянуте як підстава для оформлення принципу толерантності, тому сучасна загальнотеоретична ситуація вбачається особливо плідною щодо вивчення

зазначеного принципу. У сфері гносеології принцип толерантності реалізується на підставі визнання множинності істин. Дискусії щодо істини, що розгорнулися з приводу постмодерністського розуміння світу, надають проблемі толерантності філософської актуальності: особливо гостро як прибічники постмодернізму, так і їх суперники відчувають проблему співідносності різних ‘‘істин”, ступеня терпимого ставлення до іншого світобачення.

Для сучасного розуміння змісту поняття "толерантність” слід зважати на його історичний розвиток. Досвід подолання конфліктів різного рівня, здобутий людством на шляху свого розвитку, потрібно вивчати й залучати до процесу вироблення його сучасного розуміння. Цим зумовлено історико-теоретичний характер даного дослідження. Для вибору історичного матеріалу з мстою простежити еволюцію поняття “толерантність'’ набільш плідним буде звертання до епох, що відзначалися найгострішими та масовими конфліктами

і, таким чином, породжували якнайнагальнішу потребу щодо вироблення принципів виходу із напружених ситуацій.

Найбільш гострі та напружені конфлікти виникають у моменти перехідного розвитку суспільства, коли усталені схеми світорозуміння руйнуються й вступають у протиборство з новими. Для кожного з учасників конфлікту це боротьба не на життя, а на смерть - старі уявлення обстоюють своє право на існування, а нові прагнуть до самоствердження. Ситуація, здавалось би, не залишає жодної можливості для компромісу й злагоди. Саме така, сповнена кров’ю та насильством дійсність, дає приклади виходу з реальних конфліктів та породжує гостру потребу у виробленні філософсько-теоретичного обгрунтування принципу толерантності як способу виживання зіткнених у протистоянні сил. Тому вважаємо продуктивним дослідження принципу толерантності на матеріалах епох, духовна культура яких містила істотні підстави для його виникнення, тобто па матеріалах перехідних епох.

Для якісного вивчення закономірностей розвитку досліджуваного принципу матеріал мусить бути обмежений кількома генетично пов'язаними між собою, але досіаліьо віддаленими у часі перехідними епохами. Європейська історія, багата на війни та криваві сутички між релігіями та ідеологіями, надає чималий матеріал для вивчення конкретних способів виходу з конфліктних ситуацій. Для розгляду проблеми започаткувати принципу толерантності у європейській свідомості вбачається продуктивним використання матеріалів таких перехідних періодів західноєвропейської історії: ХІІ-ХІІІ ст., ХУ-ХІІ ст. та XX ст. Автор пов’язує конкретно-історичні форми принципу толерантності в західноєвропейській історії з динамікою розуміння особистості й індивідуальності та їхнього місця у системі соціуму. Рівень розуміння людської свободи у ту чи іншу епоху, визначення

з

правомірності вимог недоторканості приватного життя та вільного особистісного вибору слугують тими критеріями, котрі дають змогу з’ясувати, яких стадій зазнав принцип толерантності у соєму розвитку. В ХІІ-ХІІІ ст. було закладено специфічно західне розуміння особистості, епоха Ренесансу-Реформації підготувала оформлення у духовній культурі Нового часу ідеї індивідуальності, а в XX ст. еволюція зазначених понять породжує нове розуміння цінності особистості у контексті сполучення принципів плеядності й монадності (тобто найвищої оцінки індивідуальності у сполученні з відчуттям найвищої єдності світу). Згідно з цими змінами у розумінні людини у кожній із зазначених епох принцип терпимості мав свою історично конкретну форму. На підставі обраного матеріалу вбачається за можливе виділити загальні закономірності розвитку принципу толерантності та можливі перспективи його еволюції.

Ступінь розробленості проблеми. Проблема толерантності як релігійної терпимості неодноразово піднімалась у європейській філософській думці (починаючи з праць про віротерпимість Дж. Локка). Наявні теологічні погляди на проблему свободи сумління та віросповідання. Наприклад, у католицькій дослідницькій традиції слід відзначити роботу з історії толерантності Жозефа Леклера (Josef Lecler. Histore de tolerance au siecle le la Reforme. - T. 1-2 - Aubier, 1995). Теологічні дослідження, в межах яких створено цю роботу, стосуються лише однієї сторони проблеми терпимості й мають досить описовий характер.

У досліджнннях останніх років чітко простежуються зміни щодо розуміння принципу толерантності. Підгрунтям традиційного тлумачення толерантності слугувало ствердження моральної нейтральності релігійних виявів громадянина, при цьому всякий кшталт життя розглядається як гідний терпимості, допоки він не почне становити небезпеку для нормального функціонування держави. У наш час, при зміні ціннісних орієнтацій починає відчуватися потреба щодо переосмислення самих підвалин даного принципу. Найбільш повним і показовим узагальненням сучасного розуміння шлерашноеіі світною філософською думкою можна вважаїи збірник "'La tolerance aujourd’hui. Les analyses philosophique", виданий учасниками Московського Всесвітнього філософського конгресу 1993 р. напередодні оголошеного ЮНЕСКО року толерантності (1995). Збірник дає чітку картину того, що єдиного тлумачення поняття толерантності у світовій філософській науці на разі не існує, тому запропонований автором аналіз досліджуваного поняття та дане у дисертаційній роботі визначення толерантності може мати науковій інтерес. Серед праць української філософської думки, що стосуються досліджуваного поняття, слід окремо відзначити статті Ю.А. Іщенка (Ищенко Ю.А. Мышление как толерантный дискурс// Рациональность и

семиотика дискурса. - Киев: Наукова думка, 1994. - с.239-251; Ищенко Ю.А. Толерантність як вартощ ненасильственної коммунікації// Collegium, 1993. -№ 2. - с. 12-21), котрий розглядає принцип терпимості з позицій етики ненасильства й доводить наявність принципу толерантності в традиціях вітчизняної філософії. В контексті оформлення головних постулатів етностики торкається проблеми толерантності B.C. Горський (Горський B.C. Сучасна Україна на перетині культур: обгрунтування толерантності як засадпичої настанови етностики// Культура і етноетика. Міжнародна науково-теретична конференція. — Київ, 1994,- Вип.З.- С.1). На матеріалах вітчизняної культури розглядає зазначену проблему В.М. Нічик у своєму дослідженні про Петра Могилу та його час (Нічик В.М. Петро Могила в духовній історії України. - K., 1997). Потреба вітчизняної науки у якісному розробленні філософського сенсу принципу терпимості показово відбита в напруженій дискусії про толерантність, що відбулася в Києво-Могиляпській Академії у 1993 р. (Киево-Могилянская... надежда. Диспут о толерантности/ / Философская и социологическая мысль. - 1994. - № 11-12. - С. 208-217). Аналіз студентських виступів показує, що єдиного уявлення про історію та внутрішній зміст досліджуваного поняття у нашій науці ще не склалося. Деякі аспекти проблеми толерантності у контексті взаємин між соціальними та політичними групами розглядаються у працях одеських вчених А.І. Кавалєрова (проблеми моральності у молодіжному середовиші),

О.С. Кирилюка (особливості розвитку гуманитарного знання), A.B. Мисуно (духовна культура перехідних епох).

Таким чином, анализ рівня розробленості проблеми переконує нас у необхідності її подальшого вивчення.

Мста роботи: Визначити принципи виникнення ідеї толерантності у перехідні епохи в цілому та можливості його затвердження у якості важливого компоненту' мисленневої парадигми, що формується у другій половині XX ст.

Задачі дослідження:

- Обірушуваїи ішіребу кулыур перехідною періоду у сіворенні іа конкретно-теоретичному оформленні принципу толерантності.

- Використовуючи матеріали перехідних епох західноєвропейської культури ХІІ-ХІ1І ст., XV-XVII ст. та другої половини XX ст. визначити принципи виникнення ідеї терпимісті в її конкретно-історичних формах.

- Довести закономірність започаткування принципу толерантності у парадигмі мислення, що формується у XX ст., як парадигмі перехідної епохи.

- Визначити можливості практичного застосування принципу толерантності для розв’язання сучасних конфліктів.

Об’єкт дослідження. Вияви толерантності й агресії в культурі західноєвропейських перехідних епох ХІІ-ХІІ1 ст.,ХУ-ХУІІ ст. та другої половини XX ст.

Предмет дослідження. Принципи виникнення концепції толерантності у перехідні епохи.

Наукова новизна дослідження. Дана робота має історико-теоретичний характер, що дає змогу авторові на широкому конкретному матеріалі розглянути закономірності виникнення й розвитку принципу толерантності. В нашому дослідженні показано еволюцію принципу толерантності у західноєвропейскій свідомості і визначено можливості його практичного втілення.

Наукова новизна дослідження конкретизується у таких положеннях, що виносяться на захист:

1. Толерантність є імперативом невтручання до приватної сфери іншої людини у ситуації неприйняття її дій чи образу життя (якщо активність іншого не є руйнівною).

2. Мисленневим парадигмам перехідних епох притаманна внутрішня потреба щодо оформлення принципу толерантності.

3. Необхідною гносеологічного умовою започаткування принципу толерантності є визнання концепції множинності істин.

4. Історично усталені форми принципу толерантності залежать від рівня розуміння особистості й індивідуальності у відповідні історичні періоди.

5. Принцип толерантності у західноєвропейській культурі зазнав трьох етапів розвитку: 1) оформлення внутрішньої християнської терпимості (XII-XIII ст.); 2) перша публічна декларація толерантності у формі міжконфесійної терпимості (ХУІ-ХУІІст.); 3) кристалізація у XX ст. принципу толерантності як права.

6. Парадигма мислення, що формується у XX ст., через власну нелінійну зорієнтованість містить передумови для еволюції принципу толерантності в один із значущих складників кулыури.

Теоретичне та практичне значення дисертації

Матеріали дисертаційного дослідження та висновки дають змогу поглибити розуміння феномену толерантності через розгляд його у культурному контексти перехідних епох.

У роботі показано, що теоретична та методологічна значущість вивчення принципу толерантності визначається, зокрема, тим, що за його допомогою виникають нові можливості розроблення проблем онтології (подолання однобічності суб’єкт-об’єктної орієнтації мислення) та гносеології

(розроблення концепції множишшості істин), а також конкретизації деяких аспектів філософії діалогу.

Результати дисертаційної роботи можут бути використані як при складенпі спецкурсів з философії історії, політології, соціології, так і при читанні загальних курсів з цих дисциплін у вузах, техникумах, ліцеях.

Апробація роботи

Головні теоретичні положення дисертаційного дослідження було викладено на наукових конференціях викладачів історичного факультету ОДУ ім. І.І. Мечникова. наукових семінарах аспірантів кафедри філософії та соціології Південноукраїнського державного педагогічного університету ім. К.Д. Ушинського. Висновки та теоретичні положення дисертаційного дослідження були темою доповідей на науково-теоретичних конференціях: “Духовна культура середньовиччя” (Одеса, травень 1994), "Культурні парадигми перехідних епох" (Одеса, травень 1996); читаннях на пам'ять Т.А. Татасенко (Одеса, квітень 1997); науково-теоретичному семінарі “Духовні підсумки XX ст.'' (Одеса, жовтень 1997). Зміст піднятих у дисертаційній роботі проблем викладено в наукових публікаціях та у низці статей, надрукованих у переодичних виданнях м. Одеси.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, двох глав, висновків та переліку використаної літератри. Загальний обсяг- 167 с.. з них 12с,- список використаних джерел та літератури (143 найменування).

ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовується актуальність досліджуваної проблеми, визначено ступінь її наукової розробленості, визначено мету і задачі, наукову новизну і практичне значення дослідження.

У першій главі “Перехідні епохи західноєвропейської історії ХІІ-ХУІІ ст. і принцип толерантності” розглядаються історично усталені форми концепції толерантності у їхньому взаємозв'язку з особливостями мислсішсішх парадигм перехідних епох ХІІ-ХІІ сг. та ХУ-ХУІІ ст. Розглядаються наявні в нуаковій літературі (Є.М. Жуков, М.А. Барг, Є.Б. Черняк, В.І. Павлов) визначення перехідних епох як особливих історичних періодів, що виділяються на рівні тих суспільних структур, котрі регулюються закономірностями конкретно-історичного розвитку соціуму (на рівні законів формаційних змін перехідні епохи не виділяються). Доводиться, що наявне визначення слід доповнити характеристиками розвитку духовної культури перехідних періодів, без чого утруднюється навіть хронологічне визначення меж цих періодів. Опираючись на дослідження закономірностей розвитку духовної культури епохи “вибуху” Ю.М. Лотмана, автор дисертації

намагається попередньо визначити головні особливості світовідчуття перехідних періодів: сила індивідуального начала, укоріненість у земному житті, уявлення про множинність можливих шляхів розвитку соціуму та особистості.

Перехідні епохи є тією точкою розвитку суспільства, коли виникає широкий спектр можливостей розвитку соціуму, вибір однієї з котрих детермінується як системою випадків так і спрямованими діями людини, В момент вибору останній починає осмислюватись як єдино можливий, та в ментальних конструкціях затверджується думка про пенаявність інших шляхів розвитку'. Перехідні епохи у своїх мисленєвих засадах фіксують величезну кількість шляхів розвитку соціуму та особистості, у їх світогляді принципово важливу роль приобритає випадок. Розуміння того, що розвиток особистості та соціуму в значній мірі залежать від випадку, а не чітко запрограмовані законами історії, сприяє формуванню уявлення про можливість різних шляхів еволюції суспільства. Рівна вірогідність вибору того чи іншого шляху роблять останні рівноважними у мисленні людини, що й служить підставою для формування принципу' терпимості. Початок еволюційної епохи, навпаки, потребує доказів єдино можливого шляху розвитку соціуму для затверждення правомірності наявності реалій, які склалися у соціальному, політичному та релігійному житті. Таким чином, у ментальних установках еволюційних епох відсікається уявлення про імовірність інших шляхів, а разом з тим й підстава для теоретичного осмислення принципу толерантності.

Принцип терпимості пов'язаний з гносеологічними уявленнями тієї або іншої епохи. Орієнтація на наявність єдино вірної істини не дає можливості осмислити проблему толерантності - дія накористь іншої істини розглядається як викривлення ідеалу та не належить терпимості.

Історично усталені форми принципу толерантності пов’язані з рівнем розуміння особистості та індівідуальності у історичні періоди, що нас цікавлять. Ідея особистості як уявлення про можливості досягнення суспільно поділяьмош ідеалу силами ы волею окремою індівіда сприяє крисіалізації розуміння необхідності терпимості усередині зазначеної (і як завгодно великій) групи людей. Ідея особистої свободи робить істотньою думку про рівноважливість різних шляхів досягнення ідеалу, але віра в непогрішимій істині цього єдиного ідеалу ставить препони поширенню області діі принципу терпимості за кордони групи. Ідея ж індівідуальності включає уявлення про рівноможливість Іншого, яке засноване на високій оцінці індівідуальної відмінності. Тому дослідження рівня розуміння особистості та індівідуальності у ту чи іншу епоху може зробити необхідну теоретичну базу для вивчення історично складених в ці епохи форм принципу толерантності.

Позаяк підгрунтям терпимості є визнання різноманіття і рівноцінності можливих шляхів розвитку спільнот різного порядку, зміни, що відбувалися у західноєвропейській духовній культурі XII—XIII ст., можуть розцінюватися як передумови формування уявлень про терпимість. Особливості розуміння взаємозв’язку одиничного явища з загальним у середньовіччі дають змогу обгрунтувати середньовічне уявлення про толерантність на підставі аналізу категорії особистості у середньовічній духовній парадигмі. Плюралізація картини світу в зазначений період грунтується на усвідомленні феномена особистості у її первинній формі — особистості-як-члена-корпорації. Визнання творчої свободи особистості і виділення сфери приватного у сполученні з уявленням про загальний взаємозв’язок та спорідненість явищ (ідея “великого сплетення буття”) створює підвалини для обгрунтування ідей толерантності в зазначений період.

Потужний імпульс плюралізації релігійного життя XII—XIII ст., що грунтувався на пошуках варіантів можливостей безпосереднього спілкування з Богом і особистого звітування перед Ним, дав можливість обгрунтування принципу толерантності в межах християнської релігії. Цс отримало своє відбиття, зокрема, у положенні про те, що кожен християнин може й повинен вибирати власний шлях до Бога, не втручаючись у дії іншого християнина, котрий також мас право на свій вибір.

Принцип толерантності в зазначений період виникає у формі внутрішньохристиянської терпимості. На підставі ішкристалізовування особистості-як-члена-корпорації обгрунтовується можливість існування рівноправних релігійних організацій. Як обмеження для формування уявлень про толерантність деякими дослідниками визнається загальне “маніхейське спрямування" середньовічної думки (Ж.Лс Гофф), зорієнтованої на ствердження існування єдиної істини і як такої, що не помічає цінності індивідуальних відмінностей.

Зміни у розумінні взаємин між людиною та соціумом і між різними соціальними групами в духовних парадигмах Ренесансу-Реформаиіїзумовили постановку (але не вирішення) проблеми індивідуальності та невідчужуваності права на життя і пошук власного шляху до істини, як і права на власну помилку. Зазначені зміни стають підставою перших офіційних декларацій принципу терпимості.

Внаслідок аналізу стадіально зіставлюваних ренесенсного та реформаційного світосприйняття автор робить висновок про неможливість визначити жоден із зазначених підходів як підстави для формування принципу толерантності. Кожен з них містив у собі різні елементи — авторитарні та гуманістичні, згідно з термінологією Е.Фромма.

Толерантність є проблемою не лише (і не стільки) міжособистісних ізаємин, скільки взаємин між соціальними групами. Тому при аналізі уявлень гро толерантність в зазначені періоди можна грунтуватися на матеріалах, до відбивають той напрямок суспільної думкі, який мав більш значущу :оціальну базу, а саме — Реформації. Для вивчення історії принципу толерантності особливо важливим є те, що протестантизм з самого початку 5уло залучено до сповненої украй гострими конфліктами дійсності, і він уперше в європейській історії проголошував можливість виходу із конфлікту за допомогою принципу толерантності.

Зміни, привнесені Реформацією у новоєвропейську схему взаємин між елементами соціального цілого, можна тлумачити на підставі аналізу лютеранських уявлень про .місце конкретної особи у системі світобудови. У парлоксальній ідеології Реформації знання величі Бога є одночасно знанням нікчемності людини. Але обертається це знання крайнім розкріпаченням особистості й небаченою доти активізацією земного життя, усвідомленням рівноцінності кожної конкретної людини. Розроблюване Мартіпом Лютером поняття ‘‘поклик" (Beruf) зсунуло акценти щодо розуміння цінності людини. Кожна людини опинилася у ситуації безпосереднього творчого спілкування з Богом, що зробило усіх людей рівноцінними. Втручання у життя іншої людпнп за подібної системи цінностей прирівнюється до втручання у промисел Божий. На думку автора даної роботи, саме ця зміна щодо розуміння людини послугувала підставою новоєвропейського ставленя до цінності індивідуальності та новоєвропейського обгрунтування принципу толерантності.

ГІершимі державними деклараціями віротерпимості є Агсбурзький релігійним мир 1555 р. (Німеччина) та Нантський едикт 1594 р. (Франція). Обидва документи (особливо другий) показують перехід європейської свідомості від середньовічної організмічної схеми побудови соціуму до новоєвропейського уявлення про державу, що грунтується на згоді громадян підкорятися його владі заради збереження власної безпеки Уперше сфера припаї нию відмежовуйLbca від іромадською жипя, і ¡аранюм недоторканості першої називається держава.

Виділення недоторканої сфери приватного (що включає релігійну зорієнтованість, переконання, інтереси) стає підвалиною для розвитку принципу толерантності у Новий час.

Перехід західноєвропейської свідомості від середньовічної до новоєвропейської схеми світорозуміння більш детально розглянуто на прикладі порівняння концепцій терпимості двох англійських мислителів XVI та XVII ст. Дж.Понета і Дж.Локка. Звернення до англійської духовної історії для аналізу історично усталених форм принципу толерантності зумовлено

наявністю первісно плюралістичної картини побудови соціуму, що сформувалася в Англії через низку особливостей її політичного та духовного розвитку.

На прикладі концепції Дж.Попета показано, що методологічний плюралізм є властивим для мислителя перехідного періоду. Підгрунтям принципу толерантності у Понета слугус ствердження найвищої особистої відповідальності за свій вибір, визнання права на відмінний від європейського кшталт життя в межах організмічної схеми побудови соціуму. Він обгрунтовує тезу про рівноцінність усіх людей на визнанні природного закону, закладеного Богом у душу кожної людини незалежно від її національної чи релігійної приналежності. Мислитель визнає можливість і правомірність не лише вільного вибору кожною людиною власного кшталту-' життя, але й конструювання спільнотою громадян тієї форми державного устрою, яка видається їм якнайправильнішою. Таким чином, рівноправність різноманітних форм особистісного та суспільного вибору грунтується у Понега на доведенні існування універсальної людської природи, порівняно з якою індивідуальні відмінності виизнаються за другорядні. При цьому, однак, сама ідея людського розмаїття мала принциповий сенс, позаяк лише па ЇЇ підставі є можливою універсалізація. Попри зовнішню схожість висновків Дж.Понета і Дж.Локка обгрунтування принципу терпимості у останнього здійснюється на підставі інших акцентів щодо системи цінностей. Концепція Локка демонструє початок переходу європейської свідомості до еволюційної схеми пояснення суцільної сіруктури. Локк виходить із припущення, що унівсрсум становить собою не організм, а множину не зв'язаних між собою одиниць. Відмінності між людьми для нього — не зовнішні і, таким чином, незначні риси, а істотні характеристики людини. За об’єнуючий елемент визнається сила держави, покликаної гарантувати безпеку кожного громадянина і надати йому можливість вести найбільш прийнятний образ життя. У ситемі Локка чітко виділяється сфера приватного, що с областю недоторканого права особистості.

Таким чином, маїеріалн розілян)гих перехідних енох дакмь змоіу сформувати уявлення щодо ранніх форм принципу толерантності у західноєвропейській духовній культурі. В середньовічній організмічній схемі світобудови уявлення про терпимість реалізувались у формі толерантності-як-чесноти, на противагу новоєвропейській формі толерантності-як-права (термінологія Й. Йовеля). Панування ієрархічно побудованої картини світу і уявлення, що з неї випливає, про єдино можливу істину (що не включає права на помилку) не дає змоги оформити розуміння толерантності, яке б грунтувалось на інтересах окремої людини. Потреба у високій оцінці конкретного індивіда, що постала у розглянуті перехідні епохи, залишається

яеартикульованою потребою. Через це теоретичне обгрунтування принципу толерантності виявляється неминуче суперечливим: толерантність проблема конкретних конфліктів, які неможливо розв'язати з позиції єдино-правильної істини. Кінець середніх віків дав уявлення про індивідуальність і разом з гим започаткував новоєвропейське розуміння толерантності.

У другій главі “Принцип толерантності як можливий складник духовної парадигми XX ст.” розглядається співвідношення сучасного розуміння принципу толерантності з перехідним характером другої половини XX ст., досліджується взаємозв’язок розуміння терпимості в наш час з історично більш ранніми її тлумаченнями, дослідженими у попередній главі. В даній главі заналізовано особливості новоєвропейського пояснення світу, до якого первісно було залучено думку про монадпий устрій світу' й інтерес до вивчення можливих шляхів розвитку спільнот найрізноманітнішого порядку.

Імовірнісний підхід до тлумачення найрізноманітніших явищ довкілля с одним з якнайважливіших складників духовної культури Нового часу. У главі показано, що новоєвропейська мисленнєва пардигма вибудовується на підвалинах ідеї індивідуальності щодо розуміння людини і на підвалинах одиничного явища щодо вивчення природи й світу загалом. Структуротворчим елементом мислення стало уявлення про множшшемть шляхів розвитку суспільства та яких завгодно областей світобудови. Випадковість стала об’єктом пильної уваги як гуманітарних, так природничих і точних наук.

Новоєвропейські тенденції імовірнісного тлумачення світу втілилися у мисленнєній парадигмі, гцо формується у XX ст. Як соціум і окремі комплекси природних явищ, так і світ загалом починають розглядатися як складні, здатні до самоорганізації системи, засновком розвитку яких значною мірою є випадок. Головна спрямованість світорозуміння нашого століття чи не найчіткіше відбита у твердженнях, що вироблені у межах синергетики, міждисциплінарного напрямку в науці, що з’явився в 70-х рр. XX ст. Йдеться про припущення стосовно коеволюції людини та природи; уявленя про хаос як про творче начало і доведення можливості розростання малих збурень у макроструктури, а також визнання кількох шляхів розвитку складних самозорганізовуючих систем; обгрунтування уявлень про принципи розвитку швидких лавиноподібних процесів. На рівні людського розуміння це означає зміну уявлення про відповідальність за власні дії — мала дія здатна змінити світ, хоча прогнозування цих змін є проблематичним.

Сказане змушує припустити наявність у духовній парадигмі другої половини XX ст. прагнення зосередитися на зламних моментах у процесі розвитку будь-якого досліджуваного явища, у тім числі й суспільства.

Новий погляд на історію виникає в межах постмодерністської наукової ситуації з її відмовою від установки на перебудовування і систематизацію світу. Щодо цього, то принципово важливим вбачається відмова постмодернізму від оцінки подій як відблиску істини буття і звернення до подій у їхній самодостатності. Показано, що примат унікального, одиничного над загальним, універсальним у філософії постмодеррнізму та орієнтація на варіативну інтерпретацію подій у світі створюють одну із можливих теоретичних підстав для оформлення принципу толерантності в сучасній філософії.

Оформлення принципу толерантності пов’язане з сучасною еністемологічною ситуацією. Ситуативність істини, що доводиться у постмодернізмі, означає, що сенс не передує висловленню, а породжується духовною ситуацією. Подібно до цього в онтології стверджується ідея про те, що “буття передує сутності”. Подібні гносеологічна й онтологічна зрієнтованості унеможливлюють боротьбу проти спотворювачів “ідеалу”, бо непорушний ідеал розпадається на множину рівноцінних істин, що не виключають права на помилку.

Зазначені зміни пов’язани зі значимістю проблеми Іншого у філософії XX ст.. Сутнісиим елементом її є не лише (і не стільки) ствердження множинності й рівноцінності істин та явищ, але й розгляд способу взаємозв’язку між цими істинами та явищами. Наслідком цього переорієнтування філософської думки стає усвідомлення необхідності подолання абсолютизації “суб’скт-об’сктного” пояснення світу та природи й переходу до схеми “суб’єкт-суб’єкт”. На матеріалі філософських концепцій екзистенціалізму, неофрейдизму, сучасної діалогічної філософії показано можливість і філософську актуальність теоретичного обгрунтування принципу толерантності як способу вирішення проблеми взаємин між сутнісно різнорідними явищами.

У XX ст. виникли такі напрямки філософської думки, які оцінюють інтереси окремого індивіда вище (чи в усякому разі не нижче) за інтереси суспільства (чи універсуму). Приклад біоетичішх розробок показує, що у 6070 рр. XX ст. стався “антропологічний” поворот у філософському мисленні. Одним із головних завдань філософської думки стає теоретичне обгрунтування необхідності подолати авторитаризму в усіх сферах людських стосунків. Цей поворот охопив і традиційно авторитарні сфери людських взаємин, наприклад: лікар — пацієнт,, батьки — діти тощо. Визнання принаймні рівноцінності інтересів конкретних особистостей та інтересів соціуму є необхідною умовою оформлення принципу толерантності. Зазначену орієнтацію мисленнсвих установок автор даної роботи вважає

чітким показником залученості потреби у принцпі толерантності до парадигми мислення, що на разі формується.

Матеріалі з проблем толерантності, підготовані учасниками Московського всесвітнього конгресу 1993 р. дають можливість визначити розуміння принципу толерантності сучасною філософською наукою. Думки івторів розрізняються щодо питань про вихідну току толерантності байдужість чи конфлікт) та щодо підстави толерантності (цінність одиничного чи універсального). Автор даної роботи вважає за можливе пізнати найбільш плідними здобутки И.Иовеля, що стосуються історії та :енсу досліджуваного поняття. Йовель грунтується на відсутності єдиної стини й пропонує розподіл досліджуваного принципу на два варіанти — голерантності-як-чесноти та толерантності-як-права. З достатньою долею узагальнення ці варіанти можуть стати позначенням двох історично усталених :енсів поняття “толерантність”.

Можливо визначити форми принципу толерантності, що історично ¡мішовали одна одну. За способом тлумачення світу європейська культура ,'мовно підрозділяється на два полюси — середньовічний та товоєвропейський. Середньовіччя створює картину ієрахічно упорядкованого (осмосу, організованого ідеєю граничної істини. Відчуття необхідності в )бгруптуванні цінності одиничного та жорстке ствердження єдино можливої лруктури соціуму знаходяться у нерозв’язних суперечностях між собою, тому тринцтш толерантності міг оформитись лише у вигляді толерантності-як-іесноти (якщо користуватися виробленим сьогодні розмежуванням двох :енсів поняття “толерантність”). Новий час проголосив цінність індивідуальності, але породив суперечності іншого характеру: втрачене ¡ідчуття єдності світу робить лейтмотивом новоєвропейської філософії ‘тривогу" і "занедбаність”, що стає підгрунтям для незнаних раніше форм іетерпимості (незначущість чужого права на життя на тлі впадкопості їласного існування). Автор даної роботи вважає уявлення про сполучення ірипципів монадиості та плеядності у розумінні світу (С.Б. Кримський), що ¡икриеіалізоБуєіьіея, за можливу іеореїнхо-філософську базу для >формлення принципу толерантності як структуротвірного елемента шсленнєвої парадигми, що формується.

У висновках дисертації підбиваються підсумки дослідження й ікреслюються перспективи подальшого вивчення проблеми. Доведено взаємозв’язок виникнення принципу толерантності з особливостями іарадигм мислення перехідних епох загалом. Показано, що перехідні епохи ' своїх мисленнєвих установках фіксують множинність можливих шляхів юзвитку соціуму та особистості. У світорозумінні перехідних епох гринципово важливої ролі набуває випадковість. Розуміння того, що розвиток

особистості й соціуму значною мірою зумовлений випадковістю, а не жорстко запрограмованими законами історії, сприяє формуванню уявлення про можливості різноманітних шляхів суспільного поступу. Рівна імовірність вибору тою чи іншого шляху роблять останнє рівноцінним у свідомості людини, що і слугує передумовою для формування принципу терпимості. Початок еволюційної епохи, навпаки, потребує доказів єдино можливого шляху розвитку соціуму для ствердженій правомірності існування усталених соціальних реалій. Цим самим у ментальних установках еволюційних епох відгинається уявлення про імовірність інших шляхів, а разом з іим і підгрунтя для теоретичного осмислення принципу толерантності. Автор вважає за можливе стверджувати, що, незважаючи на конфліктну дійсність перехідних епох, вони створюють достатню теоретичну базу для оформлення уявлень про терпимість.

Основні положення дисертації викладено у публікаціях:

1. Веротерпимость в средние века (историко-теоретический анализ). -Одесса: Полис, 1997. — 38 с.

2. Принцип толерантное і и как возможная составляющая парадигмы мышления XX в. - Одесса: Полис, 1997. — 40 с.

3. Ранние формы толерантности в западноевропейской культуре (по материалам “Краткого трактата о политической власти’' Джона Понета)// Записки исторрического факультета ОГУ. — Одесса, 1996 — Вып.З.- с.87-95.

4. Концепция толерантности в контексте духовной культуры переходной эпохи // Культурные парадигмы переходных эпох (Материалы научнотеоретической коонференции) - Одесса. 1996 — с.30-32.

5. Предпосылки формирования идей терпимости в западноевропейской культуре XV-XVI вв. (к вопросу изучения фылософско-теоретического наследия Джона Понета). - 40 с. - Ден. в ГНТБ Украины 17.10.1994, N 2007-Ук94.

АНОТАЦІЯ

Довгополова O.A. Принцип толерантності в контексті духовної льтури перехідних епох. - Рукопис.

Дисертація на здобуття вченого ступеня кандидата філософських наук спеціальністю 09.00.03 — соціальна філософія і філософія історії, івденноукраїнський державний педагогічний університет . К.Д. Ушиннського, Одеса, 1997.

В дисертації розглянуто історично усталені в західноєвропейській іадиції форми принципу толерантності, можливі перспективи його розвитку практичної реалізації. Дано визначення сучасного сенсу поняття ілерантності. Доводиться, що духовні парадигми перехідних епох містять тотні предумови для оформлення принципу толерантності. Виділені форми эинпипу толерантності, що склалися у перехідні епохи ХІІ-ХІІІ, XV-XV1I і XX ст., відповідно — терпимість внутрішньохристиянська, міжконфесійна, злерантність-як-право. Показано взвємозв'язок між започаткуванням ринципу толерантності та гносеологічною ситуацією тієї чи іншої епохи, жрема концепцією множинності істин. Показано, що імовірнісне бачення зіту у пардигмі мисленя, яка формуєшся, створює передумови для еволюції ринципу толерантиосі в один із значущих її компонентів. Показано, що етологічне значення вивчення принципу толерантності полягяє, зокрема, у ім, що за його допомогою відкриваються нові можливості щодо розроблення роблем онтології (подолання однобічності суб’єкт-об’єктної орієнтації шслення) і онтології (розроблення концепції множинності істин), а також онкретизації деяких аспектів філософії діалогу.

Ключові слова: толерантність, імовірнісне бачення світу, діалог, суб’єкт -уб’єктне мислення.

АННОТАЦИЯ

Довгополова O.A. Принцип толерантности в контексте духовной сультуры переходных эпох. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филососфских наук ю специальности 09.00.03 - социальная философия и философия истории. Юж-гоукраинский Педагогический университет им. К.Д. Уиганского, Одесса, 1997.

В диссертации рассматриваются исторически сложившиеся в западноевропейской традиции формы принципа толерантности, возможные перспективы его развития и практической реализации. Дано определение современного смысла понятия толерантности. Доказывается, что духовные парадигмы переходных эпох содержат сущностные предпосылки для оформления принципа толерантности. Выделены сложившиеся в переходные

эпохи XII —XIII, XV-XVII и XX вв. формы принципа толерантности: соответственно - терпимость внутрихристианская, межконфессиональная, толерантность-как-право. Показана взаимосвязь возникновения принципа терпимости с гносеологической ситуацией той или иной эпохи, а в частности с концепцией множественности истин. Показано, что вероятностное видение мира в формирующейся парадигме мышления создает предпосылки для эволюции принципа толерантности в один из значимых ее компонентов. Показано, что методологическая значимость изучения принципа толерантности заключается, в частности, в том, что с его помощью создаются новые возможности ‘разработки проблем онтологии (преодоление односторонности субъект-объектной ориентации мышления) и гносеологии (разработка концепции множественности истин), а также конкретизации некоторых аспектов философии диалога.

Ключевые слова: толерантность, вероятностное видение мира, диалог, субъект-субъектное мышление.

ABSTRACT

Dovgopolova О.Л. The tolerance principle in the cultural contcxt of the transitional epochs. - Manuscript.

Theses for the candidat's degree by speciality 09.00.03. - social philosophy and philosophy of history. South-Ukranian Pedagogical University, Odessa, 1997.

The dissertation is devoted to the historically established in the westera-european tradition forms of the tolerance principle, to the possible courses of its development and practical realisation. The definition of the noted principle’s modern understanding is proposed. There is established that the cultural paradigmas of the transitiomal epochs content the essential premises of tolerance’s forming. The noted princeple’s forms, established during the transitional epochs of XII—XIII, XV-XVII, XX cc., are distinguished. There are - tolerance inside the Christian religion, interconfessional tolerance and tolerance-as-right. The connection of the noted principle’s arising with the epistemological situation of the certain epochs (for example, with the conception of the truths' multiplicity) is demonstrated. There is established that the probabilital world’s perception in the contemporary mental paradigma creates the reasons for tolerance’s evolution into its essential component. The methodological importance of the tolerance’s researche is determined by the fact, that it creates the new possibilities of the ontological and epistemological investigations (overcoming of the subject-object mental orientation; elaboration of the truths’ multiplicity' conception) and of the certain dialogical philosophy’s aspects’ concrétisation.

Key words: tolerance, probabilital world’s perception, dialog, subject-subjectal thinking.