автореферат диссертации по философии, специальность ВАК РФ 09.00.05
диссертация на тему: Проблема государства в историософской концепцииВ. Липинского в контексте европейской консервативной мысли

Полный текст автореферата диссертации по теме "Проблема государства в историософской концепцииВ. Липинского в контексте европейской консервативной мысли"

КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису

УДК: 101.9(477):321.01/72 ТУКАЛЕНКО Інна Анатоліївна

ПРОБЛЕМА ДЕРЖАВИ В ІСТОРІОСОФСЬКІЙ КОНЦЕПЦІЇ ВЛИПИНСЬКОГО В КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ КОНСЕРВАТИВНОЇ ДУМКИ

Спеціальність — 09.00.05 - історія філософії

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

Київ — 1998

Робота виконана на кафедрі української філософії та культу] Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник кандидат філософських наук,

доцент Русин Мирослав Юрійович, Київський національний університет іме Тараса Шевченка, завідувач кафедри української філософії та культури

професор Бичко trop Валентинович, • Київський національний університет іме Тараса Шевченка, професор кафедри історії філософії

кандидат філософських наук, професор Федів Юрій Олександрович, Національний педагогічний університет імені М.П.Драгоманова, професор кафедри філософії

Офіційні опоненти: доктор філософських наук,

Провідна установа — Державна академія легкої промисловос

України, кафедра філософії, м. Київ

спеціалізованої вченої ради Д ur.ui.ubt у Київському університеті імі Тараса Шевченка (252017, м.Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 330).

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Київсьі го університету імені Тараса Шевченка (вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий «_____»

1998 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради,

кандидат філософських наук, доцент Д‘ДенК0

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Ім’я В.Липинського, як і переважної більшості українських мислителів початку . XX століття, стало відомим для широкого кола сучасної української інтелектуальної громади лише в останнє десятиріччя. Першими його відкрили для себе науковці в галузі історії та політології. Максимальна виваженість позиції В.Липинського в інтерпретації політичних реалій України (зокрема й у стосунках з сусідніми державами) та історичної перспективи щодо державної інститу-алізації українського етносу, поміркований релігійний етос (пропагування конфесійної паритетності), засудження екстремних підходів до питання національної ідентичності (як космополітизму так і націоналізму) сприяли збудженню зацікавленості його творчим доробком представників указаних напрямків гуманітарної науки з метою віднайдення поважних «рецептів» в умовах конструювання нових політичних реалій. В.Липииський . же як історіософ, врешті й; як політичний філософ, знаходився певний час в тіні свого ж власного авторитету як історика соціолога.

Філософський зріз його текстів першим зробив ДЛижевсь-кий, указавши на філософічність категоріального апарату та глибину інтерпретаційної моделі існуючих;суспільних теорій та практик у осмисленні їх В.Липинським. По хвилі політичної активності прийшло усвідомлення і філософської значущості його праць. Тут і актуалізувалась стаття Д.Чижевського, усталивши метод філософського аналізу текстів В.Липинського, за яким поняття з історіософського дискурсу, що ними послуговувався В.Ли-пинський, розглядались відірвано від пояснюваного історичного чи суспільного феномену, й бралися в їх інтелігібельній сутності. Поняття «держави» — наріжний елемент концепції В.Липинського є найбільш показовим елементом його теорії, як універсальної відмисленної категорії філософського аналізу і найбільш широким за площиною дотику до інших її (теорії) структурних складників: «етнос» і «нація», «еліта» і «маси», «традиція» і «новація», «консерватизм» і «поступ» та ін. Ці історіософські категорії вживані В.Липинським у новаторському для України сенсі. Проте їхнє по-трактовування українським мислителем було цілком суголосно тогочасним європейським інтерпретаціям. Тому адекватне сприйняття концепції В.Липинського в цілому як і його категоріального апарату можливе лише в контексті означення тієї філософської традиції, яка й мала вирішальний вплив на спосіб його мислення.

Введення історіософської концепції В.Лшшнського в загальноєвропейський контекст є актуальним у полі сучасних історико-філософських інтенцій, позаяк широке коло імен, допіру для нас відкритих, з об’єктивних причин досліджувались лише в межах об’єкта «самого по собі», тобто упорядкування і структурування поглядів з метою «внутрішньої» класифікації, тоді як ми намагаємося розгерметизувати їх і підвести під «зовнішню» класифікацію. Отже наша тема актуалізується ще й з причини акцентуації саме історіософсьіаїх категорій теорії В.Липинського, заломлення його політичного credo в площину філософських ре-флексій. . '

Об’єктом дослідження даної дисертації' є історіософська спадщина В.Липинського та праці представників європейської консервативної думки XIX — іюч. XX століть.. Предметом — консервативна історіософія В.Лшшнського, осередньою категорією якої є «держава». .

Джерельна база. Літературу, використану у проведенні дисертаційного дослідження, можна розбити на-такі групи:

1. По-перше, це чисельний творчий доробок В.Липинського,

серед якого особливо значущі для розв’язання нашої проблеми такі праці: «Листи до братів-хліборобів», «Релігія та церква в історії України», «Хам і, Яфет» та чисельні статті, які часом вносять деякі корективи та суттєві доповнення до висвітлених у ос-новішх працях .положень його концепції. Врешті лише публіцистична та епістолярна спадщина дають нам уявлення про еволюцію поглядів В.Липинського, адже по написанню фундаментальних праць він не принаняв публіцистичну діяльність та особисту переписку. ’ - \г..' .V- . . .

2. Про вплив ідей В.Лишшського -та сприйняття їх сучасниками можна судити з тих текстів, що належали перу його ідеологічних прибічників та «теоретичних» опонентів (опонування основним теоретичним засадам його концепції). До числа перших належать М.Кочубей, В.Кучабський, А.Монтрезор, С.Томашів-ський, текстам яких і приділено певну увагу. До другої групи зараховуємо, знову С.Томашівського (останніми роками життя між ним і В.^йіщн^ькцм зелдсь активна полеміка) та М.Шаповала, гостро крищчнІ. щі^^жого щодо розходження з В.Липинським у розумінні фундаментальних історіософських понять (як і закиди у зворотньому напрямку) прислужились для більш чіткого усвідомлення нами позиції останнього.

з

3. Основу для зіставлення консервативних поглядів В.Ли-линського з традицією європейської консервативної думки склали роботи М. де Унамуно, Х.Ортеґи-і-Ґасета, О.Шпенґлера, В.Паре-го, Ґ.Мосйі, Р.Міхельса, Н.Бердяєва, Ґ.Лебона. Доконечним було долучення до цього ряду імен ще й засновників ідеології консерватизму: Е.Бьорка, Р.Шатобріана, А.Токвіля, Ж. де Местра.

4. Важливе місце відводиться працям мислителів повоєнних років, які сприяли ґрунтовності аналізу винесеної проблеми та науковій коректності особистих висновків дисертантки: КМангейм, К.Поппер, Б.Рассел, Й.ІПумпетер, Ф.Хаєк, Є.Шацькій, Д.Сміт та ін.

Ступінь наукової розробки проблеми. До недавнього часу дослідники української філософської думки радянських часів спіткалися з проблемою відсутності оригінальних текстів її репрезентантів напевне не меншою мірою, аніж дослідники загальносвітової «буржуазної» філософської спадщини. Рівень секретності зростав прямо пропорційно часу віддаленості від перемога комуністичної ідеології в «одній окремо взятій» країні. Чіткий критерій відсіву відцензурованої й проскрибованої літератури зумовив тенденційність у підборі філософських джерел. Особливо це стосувалося мислителів «післямарксового» часу, творчий доробок яких містив критичні зауваги щодо його теорії, чи тих, хто просто мав переконання, протилежні його поглядам. Тож двобічне зняття заборон уможливило появу автентичних текстів як українських (нерадянських), так і зарубіжних (від XIX ст.). Для нашого дослідження це має особливе значення, адже основою його джерелознавчої бази є тексти мислителів саме цього періоду — від початку XIX століття.

Творчий доробок В.Липинського містить поза розлогими історіографічними та історіософськими трактатами ще і широке коло публіцистичних праць та епістолярну спадщину. Проте, об'єктом активного філософського осмислення його праці стали доволі пізно (від 90-х рр.). Звісно, оригінальні погляди В.Липинсь-когО викликали відгомін ще за життя мислителя. З урахуванням певних застережень можна говорити про «школу» В.Липинського, і беззастережно про нього, як лідера і головного ідеолога державницького напрямку. Багато-хто з його прибічників займались політико-публіцистичною діяльністю (М.Кочубей, О.Назарук,

О.Скоропис-Йолтуховський, А.Монтрезор та ін.), дехто мав ґрунтовні наукові праці (В.Кучабський, СТомадгівський, Є.Чикален-ко). Це були перші спроби або поглиблення засад теорії В.Ли-пинського, або й полемічні випади; Подальші дослідження велися

науковими колами української діаспори, вони мали переважно джерелознавчу біографічну та політико-полемічну спрямованість. З’явилося чимало розвідок, що розглядають окремі аспекти творчості В.Липинського, як-от: проблема аристократії, типологія форм державного устрою, монархізм і консерватизм, територіальний патріотизм і національне становлення. Історіософські проблеми постають в центрі уваги О.Пріцака, Б.Круїшицького, ;0,Куль-чицького, Л.Біласа, Гр.Васьковича та ін., у сощолощнбму й політологічному ракурсі аналізують спадщину В.Лишшського

І.Мірчук, М.Базілевський, М.Гришко, .Вс.Ісаїв.. Окремо хотілося б відзначити праці Дж.Чижевського, де подається структурний аналіз історіософії; В.Липинського шляхом виділення універсальних категорійфілософії,-історії з оригінальної моделі, ЛиішнЬькЬ-го, та І.Лиеяка-Рудницького, і Д.Пеленського,: що, ; одними з перших підводять його погляди-під ¿іщему, ха класифікують в межах українського політичного, .простору.

Тією чи тією мірою до питання консервативних засновків теорії В.Липинського зверталися у своїх працях К.Пизюр («В.Ли-пинський і політична думка західного світу»), Л.Білас («Краків, Женева та філяція «Кричевського»), І.Лисяк-Рудницький («Політичні ідеї Липинського з перспективи нашого часу»), М.Пойо-вич («В’ячеслав Липинський і український консерватизм»), В.По-тульнщький («В’ячеслав Липинський — політолог»). Усі вони сходилися стосовно певних джерел, що мали безпосередній вплив на формування його світогляду: традиції польської історіографії (Ю.ПІуйський, М.Бобжинський, С.Пшибишевський та ін.), італійської елітарної школи (Р.Міхельс, Ґ.Моска, В.Парето), теорії суспільного конфлікту (Л.Гумплович, Ф.Опенгаймер, Г.Ра!тценґо-фер), погляди критиків класичного рационалізму (З.Фройд, М.Ве-бер, Ж.Сорель). Ідеологічні засади перелічених шкіл і напрямків не виходять за межі консерватизму,,проте й консерватизм не вичерпує їхньої суті. Нас же цікавили лише ті аспекти, що є винятково консервативні й слугують підставовимй принципами консервативного світогляду. , . " ,

На сучасному етапі варто пригадати роботи М.Русина' В.Горського, В.Бурлачука, В.Потульницького, які дають філософ-сько*світогладний і політико-соціальний аналіз творчого доробку В.Липийського; в, цілому. Не менш важливим видається звернення до робіт сучасних вітчизняних філософів, праця яких, щодо повернення («пригадування») . видатних імен з нашої філософської спадщини надолужує прогалини в ній. Йдеться, насамперед, про

М.Ф.Тарасенка, М.Ю.Русина та весь колектив авторів першого підручника з історії філософії України й упорядників хрестоматії, авторів збірки «Феномен української культури: методологічні засади осмислення» під редакцією В.Шинкарука, Є.Бистрицького та навчального посібника «Філософія. Курс лекцій» Бичко І.В., Та-бачковський В.Г., Горак Г.І. та ін. V

Мета і завдання дисертаційного дослідження. Мета даного дослідження полягає у комплексному аналізі державницьких категорій В.Липинського в структурі його історіософії й чіткому окресленні місця цієї концепції на «горизонті» загальноєвропейського (включно з українським та російським) доробку мислителів кін. XIX — поч. XX століть у галузях історіософії, соціології, філософії політики, історіографії (адже В.Липинський творив на марґінесі вказаних дисциплін). Основні завдання дослідження опосередковані зазначеною метою: - .

—■ з’ясувати місце та роль співвідношення етнічного та національного в структурі вирішення В.Лшшнським проблеми одержавлення нації;

— з’ясувати ідейно-теоретичні та світоглядні витоки консер-

вативної історіософії В.Липинського, як визначальної константи всього політико-філософського думання науковця, і їхній вплив на вироблення ним власного погляду на теорію держави та прагматичні аспекти її втілення; ;

— зіставити потрактовування універсальних історіософських категорій (еліта, маси, класи, традиція, поступ, суспільство, нація, етнос та ін.) В.Липинським з їх інтерпретацією західними європейськими консервативними мислителями;

— зробити порівняльний аналіз підстав визначення державницької теорії В.Липинського як консервативної з філософемами та ідеологемами консервативного мислення взагалі, на основі вич-ленування фундаментальних понять консерватизму: ірраціоналізм, органіцизм, традиціоналізм, елітизм.

Загальну методологічну основу дисертації складають традиційні наукові підходи: індукції, дедукції, аналізу та синтезу, уникання спрощення і редукціонізму та ідеологізації. Специфіка предмету дисертаційної розвідки (який може виступати одночасно предметом досліджень і більш прагматичних зацікавлень з боку соціології чи політології) вимагала від нас особливо ретельної систематизації фактологічного матеріалу та дотримання максимально виваженого, нетенденційного його тлумачення. Дана позиція скеровувалась не об’єктивністю, а плюральністю джерел.

Специфіка історико-філософського дослідження зумовлює дотримання таких методологічних засад, за якими необхідно: 1) вичленувати об’єкт дослідження в його індивідуальній цілісності, у такий спосіб ннамагатимемось уникнути спотворення матеріалу, заломленого свідомістю (рефлексією) інтерпретатора, 2) увести цю реконструйовану модель у контекст, отже, матимемо справу не з поодшоким фецохменом, а з інкорпорованим у загальносвітову культуру. ,, ... ...

Наукова новизна дисертаційного дослідження. Наукова новизна частково вже обумовлена проблемою, винесеною в тему дисертації й частково способами її розв’язання^ зокрема;

— класифікуються різнопорядкові елементи «національної індивідуальності» за В.Липинським за сучасною схемою національної ідентичності й виявляється практичний збіг цих моделей;

— доводиться, що винесення В.Липинським питання одер-жавлення української нації як наріжного виводиться з відсутності (засадничої відмінності між етносом (народом) і політичною нацією (в термінології В.Липинського «державною нацією»)) державних інституцій, які б сприяли закріпленню національної свідомості на ґрунті, відмінному від характеристик етнічної спільності;

— встановлюється, що активнд критика демократії В.Ли-

пинським виходить не з повного її несприйняття і заперечення демократичних вартостей, а зі спроб вказати на її головний ґандж (властиво український): цілковиту відсутність державницьких

інтенцій; .

— консерватизм філософського думання В.Липинського аналізується (що є новим) шляхом виокремлення з державницької концепції В.Липинського ртруктурних елементів, що слугують засадами консервативного мислення взагалі;

— суттєво доповнюються та систематизуються принципи,' за якими погляди В.Липинського визначаються як консервативні: ірраціоналізм та органіцизм, традиціоналізм, елітизм;

— дотримання такого підходу значно розширило поле зістав-

лення поглядів В.Липинського з поглядами європейських мислителів консервативної орієнтації, що дозволило зробити висновки про вагомий внесок В.Липинського до європейської скарбниці філософських надбань, й не лише у вузькій. «елітарній» : царині, а й у філософії історії, філософії культури та. політичної філософії взагалі. ; -

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів даного дослідження полягає в тому, що його основні положення

та результати, напрацьовані методологічні підходи можутьстати в нагоді для подальшої розробки цієї проблематики, можуть прислужитись не лише філософам, а й соціологам, політологам у всебічному дослідженні проблем взаємообумовленості «національного» і «державного», «консервативного» та «поступового», «традиційного» та «іноваційного», «елітарного» та «плебісцитного». Висновки щодо логічного входження основних положень концепції В.Липинського до європейської філософії історії можуть бути використані як у вже усталених історико-філософських курсах, так і стати базою нових, де б аналізувались причини виникнення й актуалізації на Україні політико-філософського дискурсу взагалі й змістовного зіставлення його з європейськими аналогами, зупиняючись, звісно, на власній оригінальності (де самоцінність індивідуальних культурних форм, позбавлена симптомів ксенофобії).

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійніш науковим дослідженням автора. ; . ,

Апробація результатів дисертації. Головні напрямки дисертаційного дослідження та концептуальні його ідеї і положення були винесені для обговорення на засіденні кафедри української філософії та культури Київського університету імені Тараса Шевченка та на науково-теоретичні семінари для аспірантів філософського факультету Київського університету.

Робились доповіді на Днях науки філософського факультету Київського університету 1996 та 1998 рр.

Наукова студія: «Проблема держави в історіософській

концепції В.Липинського в контексті європейської консервативної думки» була відзначена Почесною Грамотою НАН України на конкурсі молодих науковців та аспірантів у 1995 році.

Структура дисертаційного дослідження. Мета і завдання дослідження обумовили собою і структуру дисертації, яка складається зі вступу, двох розділів (перший містить 2 підрозділи, другий — 3), висновків, списку використаних джерел (239 джерел). Повний обсяг дисертації складає 194 сторінки, 20 сторінок обіймає список використаних джерел.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ У вступі подається актуальність і мета дисертаційного дослідження, обґрунтовується новизна роботи, проводиться стислий аналіз ступеня розробленості даної тематики в творчості вітчизняних та зарубіжних науковців. Також формулюються ос-

новні завдання дослідження і з’ясовується теоретичне та практичне значення отриманих результатів.

Перший розділ — «Проблема державницької екзистенції,— провідна тема історіософії В.Липинського»— присвячено аналіз} його державницької концепції в індивідуальній цілісності з меток вичленування конкретного об’єкта дослідження, що у подальшому розгортанні роботи дасть змогу визначитись із місцем даної концепції посеред широкого кола течій і напрямків європейської філософської думки поч. XX століття.

Тривала відсутність держави як інституції, що забезпечує оформлення етнічної спільності в націю, змушує В.Липинськогс проголосити наріжним питанням своєї творчості — державницьку екзистенцію українського етносу. Аналіз проблеми держави зг двома визначальними напрямками вибудови державницької концепції В.Липинського (свідомість спільності території та інсти-гуціоналізація індивідуальних особливостей «ми»-етносу» в державну структуру), які вказували на шляхи розв’язання проблеми одержавлення нації, обумовив собою структуру першого розділу.

Перший підрозділ: «Територіальний патріотизм» — головний чинник націостановлення в державі». Непохитне переконання В.Липинського у рівнорядності (взаємоперекриванні) державного і національного організмів лежить у підвалинах його твердження про те, що «бездержавність» українського народу зумовлюється несформованістю української нації- (український народ є етнос, але не нація).

Розвиваючи дану тезу ми намагались довести, що В.Ли-іїинський одним з перших (не лише серед вітчизняних, але й європейських мислителів) проводить чітке розмежування між нацією як «фактом політичним» та етносом як фактом «племенним» й «ідеологічним». Фактично він дає методичне обґрунтування відмінності між етносом і політичною нацією. ;

Нація може постати лише за умови витворення в колективі етнічному «свідомої» національної ідеї, коли., статичні характеристики «ми» — етносу» (окрема мова, «інакшість» характеру, звичаїв та компактність проживання на певній території) стануть предметом його теоретичного осмислення,'філософської рефлексії й коли це «стихійне» — «ми» перетвориться на «свідому себе цілість», яка усвідомлюючи свою окремішність бореться за своє існування і прагне його продовження. Тож від часу усвідомлення народом (етносом) своєї національної індивідуальності (вироблен-

ня власної філософії національної ідеї) розпочинається становлення нової спільноти — «ми» — нації» («державної нації»).

Подальше зміцнення національних прикмет відбувається на ґрунті чуття територіальної єдності — «свідомості територіального патріотизму». Отже «свідомість території» має стати тим ідентифікаційним елементом, який об’єднає навколо домінуючого етносу все інше населення в єдину спільноту, ім’я якій — нація («державна нація», чи за сучасною термінологією: «політична нація»).

Для виховання серед українського народу почуття патріотизму необхідним, на переконання В.Липинського, видається пробудження цього чуття територіальної єдності. Воно базується на трьох видах спільності (це твердження спирається на аналіз сукупної цілосності наукових положень концепції В.Липинського): спільності міфу (традиції), культури, інтересів. Сакралізуючи деякі аспекти з історії Козацької держави і особливо постать Б.Хмельницького, В.Липинський ліквідує прогалину в ідентифікаційній моделі української нації’, надаючи їм значення «лєґєнди» (міфу про походження) ■— пра-образу української державності. Відповідальними за спільність традиції та культури є родина і стан. Клас формує спільність інтересів.

Аграрний уклад України змушував надавати пріоритет селянському («хліборобському») класу. Селянський клас, що має землю засобом виробництва — творить економічну базу; селянський клас, живучи Землею — несе традицію Землі — національну традицію. Проте тяглість цієї традиції забезпечується цим класом рефлекторно. Ототожнення індивідуального «Я» з колективним «Я» за ознакою земельної (і в значенні території і в значенні Землі») спільності є рефлексією першого порядку, що спирається на низку прямих аналогій: хлібороб — земля — батьківщина — нація (народ). Власне ця лінія думання і зумовлює «територіальний патріотизм». Усвідомлення ж цієї територіально обумовленої спільності («свідомості своєї території») вимагає вже рефлекси другого порядку — доповнення територіальної ідентифікаційної прикмети — прикметою національною. Злиття вказаних прикмет і становить поняття «свідомості своєї території», розведення ж їх спричинює слабкість державницьких інтенцій української нації.

В центр уваги другого підрозділу: «Державна інститу-алізація нації. Типи її реалізації» поставлено розгляд завершального етапу становлення політичної нації — етапу інституалізації

нації в державних структурах та формах її реалізації. Почуття територіального патріотизму необхідним чином повинно бути закріплене в інституціях, що формалізують визрілі державницькі інтенції й тим самим об’єктивують їх, роблячи значущими не лише для себе, але й для інших. Тобто остаточнеСстад<щіенНя нації стане можливим в умовах державної інституалізації національної спільноти, що дозволить не лише утвердити результати пошуків національної ідентичності, а й, що є найважливішим, забезпечуватиме умови для нормального функціонування й розвитку національного" організму. К:

Отже, наявність держави Гарантує існування від цієї держави узалежненної — нації («державної» нації). У свою чергу національно оформлений колектив (свідомий територіально), що існує у формі взаємозалежних інтересів народних мас («пасивної більшості») та, виробленої ними ж — еліти («активної меншості»), визначає спосіб державного існування. Роль еліти полягає у формотворенні, а оскільки фундаментальною одиницею історичного процесу, за В.Липинським, є нація, то у націотворенні як державотворенні. Хаотичний, механічний чи органічний тип стосунків між масами та аристократією — підстави диференціації методів державної організації: демократичний, охлократичний та класокра-тичний — відповідно.Перші два методи виступають об’єктом критики В.Лшшнського, третій — власне його оригінальний витвір, пропонується як найбільш доцільний для втілення принципів останнього в українському політикумі. Подана тріада роз’яснює можливі способи функціонування суспільного організму, моделюючи суб’єкт-суб’єктні форми поведінки двох різночисельних і різноякісних груп (еліти і мас), які й лежать в основі цього функціонування.

Пропагування класократичного методу як єдино придатного до втілення його в українську політичну дійсність переконливо виводилось з очевидних переваг цього методу, що фокусувались у виваженості його положень. Врахування традицій та відкритість конструктивним нововведенням (взаємообумовлення «консервативного» та «поступового»), прагнення до взаємообмеження інтересів еліт і мас 'інтересами супротивної сторони, панування традиційного виду легітимації (монархія) в суспільстві визнаються В.Липинським засадничими пунктами стабільності будь-якої держави й дотримання їх українським політикумом вирішило б проблему нашої «бездержавності». : чууііі,

Другий розділ — «Консерватизм В.Липинського та євро-іейська: консервативна традиція. Схема порівняльного аналізу». Іогляди В.Лщшнського, що утворили фундамент власного проек-'у «ідеальної» держави у формі класократичної Трудової монархії -а чисельні критичні заувага до демократично орієнтованого :успільств,а,, ¡безперечно, сприймаються як їтогісервативні. Проте (екларативність проголошених ним кінцевих,'л «істин», суть яких ібігається з висхідними положеннями його концепції, доводять ларність такого методологічного пошуку, за якиг\Г аналіз консер-іатизму В.Липинського проводився б шляхом простого виведення дентичності формальних характеристик його дефінітивних тверджень із структурними нормативами консервативної ідеології вза-'алі. Більш цінним, видається нам, спробувати вичленувати із ши-юкого поля світоглядних засад ті семантичні вектори, що й зумовили бачення проблеми держави В.Липинським у полі консер-ттивної традиції. Ними виявились: ірраціоналізм та органіцизм, традиціоналізм, елітизм, що й стали визначальними лініями у по-(альшому дослідженні.

Перший підрозділ: «Ірраціоналізм та органіцизм. Критика іеволюційних підстав суспільного регулювання. Перенесення яко-:тей природного організму на суспільний». Зіставлення поглядів ЗЛипинського з поглядами представників європейської консервативної думки, дозволило констатувати нам відпочаткову тотожність їхніх інтенцій стосовно детермінованості людини ірраціо-тальністю життя. В.Липинським акцентується ірраціональність іюдини, узалежнена від ірраціональності життєсвіту. Стримане ставлення до розуму, заперечення його абсолютизації і «ґонору» юяснюється ним принциповою непередаваністю категорій життя лисленевими абстракціями. Плоди раціональності («літературні тексти») являють собою умовивідні конструкції, позбавлені цяльнісної, а значить життєвої мети. Раціональна аналітика, у ;врю чергу, руйнує . цілісність об’єкта, а, відповідно, і його

:<ЖИТТЄВІСТЬ». •• . .

Необхідність раціональної теорії у суспільному житті виявляється в моменти зневіри в певні соціальні ідеали, що викликані розбіжностями між образом-ідеалом і досягненим результатом. Цля роз’яснення цього феномену В.Липинський та В.Парето апе-пюють до теорії міфів Ж.Сореля. Ідейний образ інтелектуальної іраці визнається продуктом утопійним, адже будується на інтелектуальній спекуляції. Тож перевага віддається міфу, активна діяльнісна налаштованість якого рятує «життєвість» проектів. Під

впливом даної позиції В.Липинський скептично оцінює спроби вибудовування нових соціальних теорій і закликає до творчого прочитання вже існуючих та втілення в життя, виведенних з аналізу цих теорій, висновків.

Ірраціональність житгя дає підстави розглядати світ соціуму (за аналогією до світу природи) як організм, куди блоковано вхід штучному механічному чи раціональному втручанню, адже це тягне за собою порушення органічної сполуки.

«Органічність» соціуму виявляє свою сутність за двома атрибутами, екстрапольованими з природного організму:

а) Циклізм. В.Липинський подібно до О.Шпенґлера, Н.Дани-левського, А.Тойнбі розглядає історію в руслі такого погляду на існування людського світу, де історія подається в понятійній схемі циклічності (зародження, розквіт, занепад), хоча вони й оперують різними одиницями історичного виміру: О.ІЇЇпенґлер •— «культурами», А.Тойнбі — «цивілізаціями», Н.Данилевський —, «культурно-історичними типами», В.Липинський — «націями»!. Щоправда, В.Липинський накладає на загальну схему історичного розвитку (національного становлення та занику) ще й політичні рамки, що обумовлює розгляд кожного історичного щабля (від народження до смерті) через призму політичної тріади: класократії, демократії, охлократії, де класократія являє собою, водночас, початок і розквіт циклу, демократія сповіщає про його занепад, а охлократія слугує перехідною ланкою між ними.

б) Ієрархія. Оскільки будь-який організм за своєю побудо-

вою структура ієрархічна, то для забезпечення йому тривалого існування необхідно плекати непорушність ієрархічних основ, адже руйнація ієрархи (скелету) неминуче призводить до знищення «тіла» організму — суті феномену. Суспільна ієрархія базується на авторитеті. Демократизація суспільства знецінювала традиційні вартості аристократичного авторитету — «інститут лицарства» (даний аспект; привертав увагу Е.Бьорка, М. де Унамуно, Х.Ор-теги-і-Ґасета, Н.Бердяєва, В.Липинського), тому необхідним виголошувалось цими мислителями його (аристократичного авторитету) відродження.'^ ; ' ;

У другому підрозділі: «Традиціоналізм. Традиція як стрижень континуальності суспільної еволюції» йдеться про те, що ставленню до традиції як До спадщини, яка потребує оціночних суджень, передувала епоха «іманентної» передачі та 'засвоєння досвіду як кожною людиною окремо так і родом вцілому, не піддаючи цей процес осмисленню необхідності таких дій. Перші

спроби аналізу цього, .феномену зумовили визрівання самого поняття «традиції». Ь:, ....

■ Спосіб тлума^^^^]В/Д^^ським' ‘.<<традш#> можйа .трактувати як такий^ що частково. випереджає тогочасні уявлення з цього приводу. И певною мірою, тому, традиційне сустльСтвб за В.Липинським суттєво різниться від усталеного зразка. Аналіз його ; висловлювань щодо проблеми традиції дає підстави виокремити два рівні розуміння «традиції» українським мислителем, які ми умовно назвали практичним та теоретичним. Теоретичний рівень доводить необхідність актуалізованого спогаду про негативний історичний досвід. Він носить нормативний характер, звідси й вимальовується його , практична значущість: як антизразка його потрібно уникати. Тобто негативний досвід усувається з практики життя, проте не зникає його значущість, яка і доповнює цілісну картину світу минулого, прислуговуючись не меншою мірою, ніж застосована традиція теперішньому. А такий погляд на традицію фактично збігається з тезою про рівнорядність минулого і теперішнього, спираючись на самоцінність будь-якого минулого досвіду; .відстоюють яку вже мислителі епох постмодерну.

Міркування В.Липинського стосовно практичного рівня традиції базуються на переконанні в необхідності втручання в хід традиції. Тобто ВЛипинський, на відміну від «ультраконсерва-торів» (Р.Шатобріан, Ж. де Местр), не надає першості минулому перед майбутнім лише на підставі давності першого. Він настановлений критично у слідуванні традиції і не задовільняється тим, щоб сприймати традицію як простий рефлексивний акт, вироблений навичками попередників. Його також не задовільняє і «музейна» функція — функція збереження та накопичення інформації. Погамувати його запити під силу лише активному втручанню в середину традиції. Проте подібне бачення цієї проблеми не виходило за рамки тогочасних уявлень про проблему «ірадиції». а цілком відповідало їм, адже вимога введення принципу «доско-налення» Е.Бьорка до успадкування минулого досвіду з часом переросло у засадничий принцип ставлення до традиції у творчості

A.Токвіля, М.Унамуно, Ґ.Лебона, М.Бердяєва, М.Достоєвського,

B.Парето.

Третій підрозділ: «Елітизм. Еліти та їх роль у регулюванні механізмів суспільної регенерації» присвячено аналізу найхарактернішого складника консервативного мислення взагалі та В.Липинського зокрема — елітизму.

Висхідним пунктом, який зумовив елітистську спрямованість теорії' В.Липинського та інших представників консервативного думання була критика еґалітаристських (демократичних) суспільних тенденцій, що набирали розмаху від середини XIX століття і намагання проаналізувати причини швидкої їх популяризації. В.Ли-пинський, подібно до Х.Ортеґи, проводить розрізнення між елітою та масами за спільним для обох критерієм (який ми назвали критерієм «якості»), хоча й узалежнюється він від кількості затрачених зусиль, Х.Ортеґа вбачає відпочаткову найрадикальнішу засаду розведення у виділенні двох типів людей: тих, хто невтомно прагне самовдосконалитись і, відповідно, постійно підвищує вимоги до себе та тих, кому доля власного існування індиферентна рівно настільки, наскільки якісь зміни в ньому потребують докладання зусиль.

Таке розрізнення В.Липинський виносить в основи зародження цивілізації та культури. Виходячи з переконання, що культури немає без обмеження і насамперед без самообмеження, він надає первісним спробам людини діяти всупереч «вродженому нахилу до неробства» значення принципу, за яким формується культура та цивілізація. Спочатку поштовхом до пращ міг слугувати цілком прагматичний мотив, проте надалі, аби не здеґенерувати цей стимул мав удосконалюватись: від елементарного прагнення задоволення все зростаючих потреб, до віднайдення цього спонукального чинника в самій людині. Необхідність самовдосконалення має стати внутрішньою потребою, яка і стимулюватиме зростання не лише матеріального, але й моральнісного рівня життя людини.

«Аристократія» В.Липинського не є «аристократією»

О.Шпенґлера, М.Бердяєва, Х.Ортеґи, але вона і не є калькою : «правлячої еліти» Р.Міхельса, Ґ.Моски та В.Парето, хоча безумовно більш подібна до останньої. В.Липинський, одразу відмежувавшись від розуміння аристократії як поняття родовогс (первісного ЇЇ значення як «титулової» спадкової аристократії) формулює власне визначення, згідно з яким еліта формується : найкращих представників всіх класів, незалежно від родового чі соціального статусу. Проте це не тільки не вичерпує суті поняття, а й служить лише відправним пунктом його наповненості.

З моменту зарахування до еліти нових представників за кри терієм якості еліта «найкращих» перетворюється на «правлячі верству», де вже сам факт посідання влади свідчить знову такі про її «найкращісгь», але вже не на основі особистих «зугаршж

костей, а на основі факту, «що вони власне в даний момент стоїть на чолі організаційних установ даної нації».

Найефективнішим засобом впливу на маси та їх підкорення

З.Липинський вважає матеріальну силу (що складається з одного їсихологічного і двох фізичних компонентів: волі до влади — рраціонального компонента, що запліднює наступні два, робить з хньоґо матеріального: йродукту політичний продукт; опанування ішськовоіо інфраструктурою; володіння' економічними важелями

— «засобами виробництва» й ‘«знаряддями' праці» та моральний шторитет, необхідний як спосіб виправдання застосування цієї си-іи і, водночас, утриманій: силових методів' на межі «дозволеного» масами. " ' ’ : г

Такий механізм взаємостосунків між елітою та масами є універсальний для будь-якого способу організації влади. Але за-іежно від того, в який спосіб аристократія використовує силу для іавоювання і утримання влади, і які моральнісні «громадські прикмети» вона посідає, тобто які ідеали і цінності вона сповідує, зна-содиться і метод організації влади (форм держави). Таких методів, іро що зазначалось вище, ВЛипинський нараховує три: охлократія, класократія, демократія. Перший спирається на силу і в :илі вбачає виправдання її застосування, другий — намагається важелі сили урівняти з моральними важелями впливу, третій же — «безвольне безсилля» прагне замінити моральними спекуляціями.

Стабільність суспільного укладу Гарантується за умови дотримання закону «постійного відновлення або зміни аристократії». ЕСооптаційні процеси в серіединІ еігіт‘! ” необхідна умова їх розквіту. Подібність ‘ ЦЬого закону до «циркуляції1 еліт» В .Парето і незаперечна, на що й звертало увагу чимало дослідників творчості першого. Проте не менш очевидним видається той факт, цо в зародку ідеї постійної «зміни аристократій» лежить саме марксовий конфлікт між продуктивними силами та виробничими аідносинами.

Результати дисертаційного дослідження можна підсумувати у наступних висновках:

— Проблема держави набирає у творчості В.Липинського домінуючого звучання, трансформуючись у полігико-філософську концепцію, що ставить собі за мету з’ясувати причини української «бездержавності» та віднайдення шляхів усунення наслідків даної «хвороби». Широка ерудованість українського мислителя дозволила йому, балансуючи на марґінесі декількох соціальних дисциплін

(соціологія, філософія, політологія, історія),' витворити власн оригінальну державницьку концепцію на основі авторського пот рактування вже існуючих соціально-філософських теорій евро пейських мислителів та власної інтерпретації подій з історі України та світу.

— Слабкість державницьких інтенцій українського народ мала пояснення в «нерозвиненості» української нації як спільно ти, що в ґрунті своєї визначеності спирається на ознаку тери торіальної (державної) спільності, на відміну від етносу ж спільності мовно-культурної.

— Інституалізація етнічних особливостей в державних стру ктурах закріплює територіальну свідомість нації. Тож наявністі держави Гарантує існування нації («політичної» чи «державної: нації). У свою чергу національний організм, що існує у форм взаємозалежних інтересів мас та, продукованих ними ж, — елії визначає спосіб державного існування: демократичний, охлокра тичний та класократичний відповідно до хаотичного, механічноп та органічного типу стосунків між масами («пасивноь більшістью») та елітою («активною меншістю»).

— Класократичний метод (оригінальний витвір самого В.Ли ганського), до втілення якого в життя українським політикумої він закликав, у своїх засадах метод консервативний, який забез печує стабільність соціуму за схемою традиційної ієрархізованс організації суспільства.

— Погляди В.Липинського на проблему держави містять ; собі всі основні риси, притаманні консервативному світогляду за галом, це: ірраціоналізм, органіцизм, традиціоналізм та елітизм.

— Людське буття є наскрізь ірраціональне, тому вольов мотиви людської поведінки (інтереси та прагнення, «воля до буї’ тя», «воля до влади») є не лише визначальними, але й спонукаль ними у розподілі суспільних ролей та, опосередковано — суспільного устрою (адже від «загального» типу, що репрезентуй еліту, залежить і тип стосунків з масами, а значить і тип дер жавного устрою). Раціональні мотиви необхідно повинні бути об меженими рамками «життєвої» ірраціональності та сферою ети ки, де методи ratio безсилі.

—: Ірраціональність життя змушує розглядати довколишні] суспільний світ (за аналогією до природного довкілля) як ор ганізм, до якого' ■блоковано вхід Штучному механічному чи раціо пальному втручанню, адже це тягне за собою порушення ор ганічяої сполуки. «Органічність» соціуму виявляє свою сутність з

вома атрибутами, екстрапольованними з природного організму: иклізм (подібно до життєвого циклу надії мають свій початок і іцець з певної тривалості періодом розквіту) та наявність чіткої фархії суспільства.

— За еволюцію суспільного організму відповідальною є тра-

иція. Вона являє собою континуальний стрижень, що забезпечує ягле існування нації в умовах тиску нових реалій. Поміркований радиціоналізм («критичний традиціоналізм») В.Липинського поля-ає у вимозі збалансування інтересів «консервативного» та «по-туйового» за пріоритетністю перших. Вилучення традиції із ва-селів суспільного регулювання призведе до «суспільної амнезії», обто втрати колективної пам’яті. ....

— Ієрархічність суспільного організму стверджує поділ успільства на маси та аристократію (еліти). Цей принцип оціальної диференціації притаманний будь-якій спільноті (від «ма-их груп» до держави, незалежно від форми правління). Еліта не-бхідним.. чином має визначати ідеологічну стратегію держави й-ід її . вмілого керування залежать «настрої» мас та, відповідно, табільність суспільства.

- Основні положення дисертації викладені в 1 брошурі ä 4 статтях:

1. Тукаленко І.А. Правляча верства, добірна меншість чи одовий титул: погляд на проблему еліт у творчості В-Липинсь-:ого // К: ТОВ «Міжнародна фін. агенція», 1998. — 20 с.

2. Тукаленко I.A. Проблема співвідношення «консервативно-о» та «поступового» в теорії В.Липинського // Ринкові важелі та тимули розвитку господарчих систем. Збірник наукових праць юлодих вчених, Частина II. — Одеса, ОДЕУ, 1998. — С.346-352.

3. Тукаленко І.А. «Безхребетні» країни Ортеги-і-Гасета та [ипинського // Молода нація, К: Смолоскип, 1998. ■— С.172-178.

4. Тукаленко,І.А. Консервативні мотиви в історіософії В.Ли-

инського // Вісник Київського університету імені Тараса Щев-енка. Серія: Філософія. Політологія. — Випуск 27. ■— Київ, 998. — С.70-73. .. *

5. Тукаленко І.А. Монархізм як засіб легітимації влади в еорії В.Липинського // Вісник Київського університету імені Та-іаса Шевченка. Серія: Філософія. Політологія. Випуск 28. — £иїв: Київський університет, 1998. — С.63-66. J

Тукаленко І.А. Проблема держави в історіософській концепції

В.Липшіського в контексті європейської консервативної думки. — Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.05. — історія філософії. — Національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 1998.

Дисертацію присвячено аналізу основного історіософського поняття концепції В.Липинського — «держава», яке трансформується у проблему державності. Проводиться зіставлення консервативних переконань ВЛипинського з європейською консервативною традицією, на підставі аналізу визначальних структурних елементів ідеології консерватизму: ірраціоналізму та органіцизму, традиціоналізму, елітизму.

-Ключові слова: держава, нація, національна ідентичність, консерватизм, ірраціоналізм, органіцизм, традиція, еліта. ,

Тукаленко И.А. Проблема государства в историософской концепции ВЛипинского в контексте европейськой консервативной мысли. — Рукопись. . " .

Дисертация на соискание ученой степени кандидата философски? наук по специальности 09.00.05. — история философии. — Национальный университет имени Т.Г.Шевченко, Киев, 1998.

Диссертацию посвящено анализу основного историософского по нятия концепции ВЛипинского — «государство», которое трансформируется в проблему «государственности». Проводится сопоставление кон сервативных убеждений В.Липинского с европейской консервативної традицией, на основании анализа основополагающий11 структурных еле ментов идеологии консерватизма: иррационализма и органицизма, тради ционализма, елитизма.

¡Ключевые слова: государство, нация, национальная идентичность консерватизм, иррационализм, органицизм, традиция, элита.

Tukalenko Е.А. The problem of state in V.Lypynsky historiosophi< conception in the context of European conservative thought. — Manuscript

Dissertation for attaining the academic title of Candidate о Philosophical Studies with a concentration in the History of Philosophy — 09.00.05. Taras Shevchenko Kiev University, Kiev, 1998.

The dissertation is dedicated to analysis of the principal historiosophi notion of «state» in V.Lypynsky conception, that transforms into the probler of «statehood». It also presents the comparison of V.Lypynsky conservativ convictions with the European conservative tradition on the basis of substantial analysis of such structural elements of conservative ideolofy a; irrationalism and organisism, traditionalism, elitism. v ;

Key words: state, nation, national identity, conservatism; .irraiionalitj organisism, tradition, elite.