автореферат диссертации по истории, специальность ВАК РФ 07.00.01
диссертация на тему: Проблемы украинской государственности в деятельности и научном наследии Ивана Огиенко

Полный текст автореферата диссертации по теме "Проблемы украинской государственности в деятельности и научном наследии Ивана Огиенко"

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Тюрменко ^ина Іванівна

19 СЕН 'ОТ

УДК 947.7:321.01

ПРОБЛЕМИ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ В ДІЯЛЬНОСТІ ТА НАУКОВІЙ СПАДЩИНІ ІВАНА ОГІЄНКА

Спеціальність 07.00.01 - Історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук

Київ - 2000

Роботу виконано на кафедрі новітньої історії України історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий консультант: доктор історичних наук, професор

Миронець Надія Іванівна,

професор кафедри новітньої історії України Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Андрусишин Богдан Іванович,

декан соціально-гуманітарного факультету, завідувач кафедри правознавства Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова;

доктор історичних наук, професор Сергійчук Володимир Іванович,

професор кафедри давньої і нової історії України Київського національного університету імені Тараса Шевченка;

доктор історичних наук,

старший науковий співробітник

Чишко Віталій Сергійович,

директор Інституту біографічних досліджень

Національної бібліотеки України ім.В.Вернадського

Провідна установа Інститут історії України ІІАН України,

відділ історії культури українського народу

Захист відбудеться “ Ь” р. о 10 год. на засіданні спеціалізованої

вченої ради Д 26.001.20 в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (адреса: 01017, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 349).

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці імені М.Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка (адреса: м. Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий 'ч}Ф' ¡¿4? 2000 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради / /ї<ї О.І.Божко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ

Структура дисертації зумовлена метою дослідження та поставленими завданнями. Її обсяг становить 395 сторінок. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, висновків, приміток (посилань), списку використаних джерел і літератури (ЗО с., 467 назв), 11 додатків (ілюстрації, таблиці, тексти документів, біографічні довідки).

Вступ. Актуальність дослідження. Іван Іванович Огієнко - митрополит Іларіон (1882-1972) - учений, громадсько-політичний, державний і релігійний діяч. Його життя тісно пов’язане з найголовнішими подіями української історії XX ст., а творчість спрямовувалася на розв’язання пекучих проблем української державності, тому їх вивчення належить до розділу історичної науки, в рамках якого вивчається становлення Української держави. Без наукового дослідження діяльності й творчої спадщини І.Огієнка неможливо з достатньою цілісністю відтворити процеси та явища вітчизняної історії, насамперед періоду визвольних змагань 1917-1921 рр. Висвітлення життя української науково-культурної еміграції не буде повним без визначення в ньому місця І.Огієнка, який прагнув до об’єднання українського еміграційного руху, збереження національної самобутності та життєдіяльності української нації. Лише нещодавно склалися умови для подолання догматичного стереотипу у висвітленні І.Огієнка як “буржуазного націоналіста”, для більш глибокого і повного осмислення його ролі та місця в українській історії. Коректність постановки цього завдання обумовлюється можливістю використання в науковому досліді широкого масиву документів, раніше не доступного дослідникам.

Незважаючи на неухильне зростання наукового інтересу до вивчення особистості Івана Огієнка і його наукової спадщини, в сучасній історіографії немає спеціального комплексного дослідження про І.Огієнка як державного діяча та його погляди на будівництво Української держави в цілому та її окремих інститутів. Актуальність дисертаційної роботи обумовлюється також необхідністю заповнити цю наукову прогалину.

Вивчення державницької позиції І.Огієнка сприятиме повнішому відтворенню його особистісного портрета як ученого і як історичного діяча. Переосмислення практичного досвіду та теоретичних ідей І.Огієнка допоможе уникнути пайтиповіших помилок і суперечностей минулого, подолати ідеологічні, національні, релігійні протистояння в процесі сучасного державотворення, об’єднати різні суспільні групи навколо розбудови суверенної держави України.

Зв’язок дисертаційної роботи з науковими програмами. Дисертаційне дослідження виконано згідно з тематикою комплексної програми “Історія виникнення та розвитку Української держави”, яка розроблюється в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка.

Об’єктом дисертаційного дослідження є особа 1.1.Огієнка, його творча, насамперед, наукова спадщина та суспільно-політична і релігійна діяльність.

Предмет дослідження становить дсржавництво І.Огіснка, а саме система наукових поглядів ученого на процес українського державотворення, його роль у становленні та функціонуванні структур української державної влади у 1917— 1920 рр., у відродженні національно-культурного і релігійно-духовного життя в еміграції як складової державницького процесу.

Хронологічні рамки дослідження визначені життям ученого від 1882 р. до 1972 р.

Мета дисертаційної роботи: визначити зміст, сутність державництва І.Огієнка в його громадсько-політичних, національно-культурних, релігійних проявах та в наукових поглядах. Згідно з метою поставлено такі завдання:

-оцінити стан дослідженості державництва І.Огієнка та повноту джерельної бази;

-дослідити основні етапи розвитку наукових поглядів І.Огієнка; -визначити світоглядні засади його наукових досліджень;

-з’ясувати політичну орієнтацію І.Огієнка та його місце в українському визвольному русі;

-розкрити роль І.Огіснка у формуванні та становленні окремих структур державної влади за часів відродження української державності 1917-1920 рр.;

-висвітлити погляди І.Огієнка на сутність української державності та нації, з’ясувати їх найважливіші компоненти;

-проаналізувати внесок І.Огієнка в українську культурологію;

-вивчити його національно-громадську, науково-культурну та релігійну діяльність в еміграції.

-сформулювати рекомендації, що випливають з дослідження обраної наукової проблеми, визначити найголовніші аспекти її подальшого розроблення та використання у практиці сучасного державотворення.

Наукова новизна дисертації визначається предметом дослідження, його метою і отриманими результатами. В ході дослідження вперше узагальнено наукові погляди І.Огієнка на процес українського державотворення, комплексно проаналізовано його досвід щодо становлення і функціонування органів державної влади у період боротьби за українську державність 1917-1920 рр. та діяльність по об’єднанню української еміграції і збереженню її національно-релігійної самобутності. Дістало подальшого розроблення питання про роль митр. Іларіона у національно-культурному і релігійному відродженні Холмсько-Підляських земель у роки 2-ої світової війни. Введено до наукового обігу раніше не відомі архівні матеріали, що дозволило відтворити державницьку діяльність І.Огієнка з достатньою мірою достовірності.

Теоретико-методологічною основою дисертації є принципи об’єктивності та історизму. Застосовано методи наукового дослідження -історико-порівняльний, проблемно-хронологічний, актуалізації, періодизації та ін.

Практичне значення дисертації визначається тим, що її основні положення та висновки суттєво поглиблюють і розширюють наукові знання з огієнкознавства. Результати дослідження можуть бути використані при

з

написанні узагальнюючих праць, присвячених І.Огієнку, спеціальних наукових розробок з історії становлення й розвитку української державності, історії української еміграції, культурології, а також при читанні нормативних і спеціальних курсів у навчально-виховному процесі вищих та середніх навчальних закладів.

Апробація дисертаційного дослідження здійснена на кафедрі новітньої історії України Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Основні результати роботи викладені автором у доповідях на 3 міжнародних і 9 всеукраїнських наукових конференціях. Матеріали доповідей опубліковано.

Публікації. Результати дисертаційного дослідження опубліковані в одній індивідуальній монографії; 20 статтях у фахових виданнях, затверджених переліками ВАК України; 17 доповідях і тезах конференцій та публікаціях, що додатково відображають наукові результати дисертації (35 друк. арк.).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У першому розділі дисертації “Історіографічна та джерельна база дослідження” оцінено стан дослідженості державництва І.Огієнка та повноту джерельної бази.

Історіографія питання. Інтерес до особистості І.Огієнка за сучасних умов такий же великий, як і за його життя. Відповідно і література, присвячена діяльності та творчій спадщині вченого, характеризуєтся різноплановістю жанрів та проблематики. Відновлення української державності підвищило науковий інтерес до вивчення науково-духовної спадщини І.Огіснка. З-поміж спеціальної наукової літератури з означеного питання заслуговує на увагу узагальнююча праця З.Тіменика1, в якій зроблено спробу комплексно дослідити науковий доробок ученого з позицій філології, богослов’я, історіософії, культурології, педагогіки, мистецтвознавства, фольклору та етнографії. Однак потяг до універсалізму не міг не позначитися на глибині висвітлення поставлених проблем.

В низці праць достатньо повно досліджено окремі аспекти наукової творчості І.Огієнка. Аналізу педагогічних поглядів і узагальненню позитивного досвіду вченого в розробленні питань дидактики та виховання молоді присвятила монографію А.Марушксвич2. В галузі філологічних наук творчий доробок І.Огієнка проаналізував М.Тимошик. Він високо оцінив його журналістську майстерність, редакторську, літературознавчу працю3.

Тімеїшк 3. Іван Огіснко (митрополит Іларіон). 1882-1972. Життєписно-бібліографічний нарис-Львів, 1997-227с.

2 Марушкевич A.A. Науково-педагогічна спадщина Івана Огіпіка: Монографія - K., 1998.339с. ’

3 Тммошик М. Голгофа Івана Огіснка. Українознавчі проблеми в державотворчій, науковій, редакторській та видавничій діяльності: Монографія / Передмова М.Жулішеького- К„ ¡997.-231с.

Грунтовний аналіз окремих напрямів наукової спадщини вченого здійснено в дисертаційних роботах. Нині захищено 6 кандидатських і 2 докторські дисертації. Однак переважну більшість цих робіт присвячено діяльності І.Огієнка в галузі педагогіки (5 дисертацій). Зокрема, А.Марушксвич проаналізувала концепцію вченого по добору педагогічних кадрів, обгрунтувала основні напрями реалізації ідей його науково-педагогічної спадщини в сучасній системі освіти4. Різні аспекти науково-педагогічних поглядів вченого з їх проекцією на сучасну систему шкільного виховання та навчання досліджено в дисертаціях О.Гривнак, Г.Опанасюк, Т.Роняк.

Дві дисертації захищено в галузі філологічних наук. В докторській дисертації М.Тимошика5 проаналізовано українознавчі проблеми у редакторській та видавничій діяльності І.Огієнка. Дисертант довів, що поетичній, драматичній і публіцистичній творчості вченого притаманні патріотичні мотиви, а його теза “для одного народу - одна літературна мова” відіграла важливу роль у мовному об’єднанні нації. У кандидатській дисертації В.Мацька проаналізовано роль І.Огієнка у вивченні давньої української літератури.

В галузі філософії захищена кандидатська дисертація З.Тіменика. Її позитивним здобутком є неупереджений аналіз творчої спадщини І.Огієнка з питань православної автокефальності6.

Досить значний пласт наукової літератури становлять матеріали наукових конференцій і збірники статей, спеціально присвячених І.Огієнку. В Україні в 1992-1999 рр. пройшло 5 науково-практичних конференцій з огієнкознавства. Вагому роль у визначенні основних напрямів наукових досліджень життєвого та творчого доробку вченого відіграли науково-практичні конференції, що відбулися в Кам’янці-Подільському у 1992 і 1997 рр. Для останньої з них характерним було підвищення наукового рівня доповідей, уникнення поверхових, стандартних тем, розширення самої проблематики досліджень, введення в обіг нових документальних матеріалів7. На конференціях, що проходили 1992 р. у Львові і 1997 р. у Києві та Житомирі, розглядалася здебільшого мовознавча і педагогічна проблематика.

Матеріали наукових читань, що відбулися протягом 1996-1997 рр. в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, Інституті філософії НАН України, Луганському педагогічному університеті, сприяють

4 Марушкевич А.А. Просвітницька діяльність і педагогічні погляди І.Огієнка: Дис... канд. пед.наук: 13.00.01. - К., 1995 - 161с.; її ж. Науково-педагогічна спадщина Івана Огіснка: Дис... д-ра. пед.наук: 13.00.01. - К., 1999.— 385с.

5 Тимошнк М.С. Українознавчі проблеми в науковій, публіцистичній, редакторській і видавничій діяльності Івана Огіснка: Дис... д-ра філол.наук: 10.01.08.- К.. 1997.-358с.

6 Тіменик 3. Історіософія Православної Автокефальності у творчій спадщині Івана Огієнка (митрополита Іларіона): Авюреф. дис... канд. філос.наук: 09.00.11 / ін-т філос. ПАП У країни.-К., 1997.-20с.

7 Духовна і науково-педагогічна діяльність І.І.Огісшса (1872-1972) в контексті українського

національного відродження: Наук. доп. 2-ої Всеукр. наук.-практичної конф. (18-19 лютого

1997 р.). - Кам’янець-Подільський, 1997. -352с.

відтворенню внеску вченого у розвиток педагогіки, релігієзнавства, культурології, мовознавства, уточненню біографічних даних.

Значний інтерес для дослідження становлять окремі наукові статті, які змістом і висновками уточнюють і поглиблюють огієнківську проблематику. Деякі розвідки подають результати конкретного аналізу окремих праць, ідей і аспектів життя І.Огієнка. Зокрема, з архівно-бібліографічних позицій розглядає науковий доробок ученого В.Ляхоцький. В низці своїх публікацій він зробив суттєвий внесок у вивчення ролі І.Огієнка у становленні архівної справи в Україні. Поглиблено розроблені В.Ляхоцьким проблеми діяльності І.Огієнка як редактора і бібліографа, уточнено деякі факти його біографії8.

Змістовним аналізом культурологічних аспектів творчості І.Огієнка характеризуються дослідження В.Качкана, в яких автор дійшов висновку про вагомий внесок І.Огієнка у вивчення стародруків та видатних пам’яток української писемності9. Важливим для подальшого висвітлення питання стосовно звільнення І.Огієнка з Варшавського університету (1932 р.) є дослідження М.Ковальського10. Формуванню більш-менш повного уявлення про життя і творчу спадщину І.Огієнка як мовознавця і богослова сприяють наукові статті Л.Бурячка, С.Болтівця, Є.Сохацької та ін.

Окрему групу розробок становлять передмови до перевидань творів І.Огієнка, які поряд з біографічними відомостями містять дані про відповідні аспекти досліджень вченого".

Інформаційну цінність для розробки теми дисертації мають матеріали популярних ювілейних збірників з нагоди 20-ти і 30-ти річчя наукової діяльності вченого. Однак важливі фактологічні відомості, подані в цих виданнях, не підкріплені грунтовним науково-критичним аналізом, що призвело до певної описовості та констатації подій життя І.Огієнка12. До науково-популярного збірника на пошану І.Огієнка з нагоди його 75-го ювілею ввійшли статті, вітальні адреси й телеграми13. На спогад про митр. Іларіона у Вінніпезі в

11 Ляхоцький В.П. Бібліографічна спадщина Івана Огігнка //Студії з архівної справи та документознавства.-1997.-Т.2.-С.49-57; його ж. Іван Огіенко (митрополит Іларіон): покажчик архівних джерел.-К., 1998- 80с.; його ж. Фонд Головуповноваженого уряду УІІР на Поділлі як джерело дослідження заключного етапу визвольних змагань // Студії з архівної справи та документознавства- 1998-Т.З.-С.101-114.

4 Качкан В.А. Етнокультурний пласт Івана Огієнка // Українське народознавство в іменах: У 2 ч. Ч. 1: ІІапч. посібник / За ред. А.З.Москаленка. - К., 1994- С.281-296.

10 Ковальський М. Персональна справа Івана Огієнка в архіві Нових Актів у Варшаві /,' Український історик. - 1995.-№ 1-4 (124-127).- Т.32,- С.259-267.

11 Тнмошнк М. Невтомний сівач на українознавчій ниві // Огієнко 1. Історія українського друкарства - К., 1994.-С.27-31; його ж. ‘"Смиренний богомолець за кращу долю українського народу”. Маловідомі сторінки життя й діяльності Івана Огігнка // Огіенко 1.1. (Митрополиі Іларіон). Історія української літературної мови,- К., 1995 - С.7-47.

12 Науковий збірник в 30-у річницю наукової праці проф. д-ра Івана Огієнка.- Варпіаиа. 1937.223с.

13 Ювілейна Книга на пошану Митрополита Іларіона. У 75-ліття його життя ц праці. 1882 1957-Вінніпег, 1958 -318с.

1973 р. було видано “Жалобну книгу”. Матеріали збірників доповнюються студіями Ф.Онуфрійчука, який показав І.Огієнка як бібліофіла, і науково-популярними розвідками С.Ярмуся14. Українська історіографія в Канаді, присвячена І.Огієнку, має, за невеликим винятком, односторонній описово-популярний характер, подаючи лише позитивну оцінку його творчості.

Короткі біографічні відомості та перелік основних праць І.Огієнка (митр. Іларіона) представлено в енциклопедичних виданнях15. Порушення стереотипу біографічних довідок про вченого в напрямку відтворення цілісності його особистісного потенціалу характерне для “Малої енциклопедії етнодержавознавства”. У ній поряд з біографічною довідкою автори вмістили статті про І.Огієнка як історика української церкви, культуролога, мовознавця, державного діяча часів визвольних змагань 1917-1921 рр.16.

Окремі праці І.Огієнка, деякі конкретні напрями і методи його наукової роботи аналізувалися в ході прижиттєвих рецензій, дискусій на сторінках періодичних видань. Перша оцінка діяльності та наукових поглядів І.Огієнка належить С.Єфремову та С.Щеголеву (1912 р.). Стоячи на різних ідеологічних засадах, вони виявили єдність в розумінні національної спрямованості світогляду І.Огієнка та у визначенні кола його наукових і суспільно-політичних інтересів.

Після виходу в світ книги І.Огієнка “Українська культура” критичний погляд щодо її концепції висловили О.Білецький, В.Науменко, В.ІДербаківський17. У відповіді “Війна з вітряками” І.Огієнко обстоював правомірність свого підходу до історії української культури, наголошував на неприйнятності перенесення політичних розбіжностей на науковий грунт18.

Гостра полеміка з приводу мовознавчих поглядів І.Огієнка розгорнулася на сторінках львівського щоденника “Діло” в 1935 р. В низці публікацій, зокрема В.Сімовича, К.Чеховича, неправомірно було поставлено під сумнів введення в західноукраїнських землях єдиного для західної і східної України правопису, запровадження спільної загальноукраїнської літературної мови. Не приймалися й заклики вченого до об’єднання української еміграції на грунті

14 Онуфрійчук Ф. Книгозбірня митрополита Іларіона- Вінніпег, 1963 - 28с.; Ярмусь С. Феномен Івана Огіенка (митрополита Іларіона).- Київ-Вінніпег, 1998 - 27с.

15 Encyclopedia of Ukraine.-Toronto, Buffalo, London, 1993,- V. III.- P. 666-668; Лемківіцина. Земля-люди-історія-культура: У 2-х т.- Нью-Йорк-ІІариж-Тороііто, 1988.- Т.2.- С.381,385, 386-387; Етнонаціональний розвиток Україии. Терміни, визначення, персоналії /Відп. редактори Ю.І.Римаренко, І.Ф.Курас.- К., 1993 - С.783-785.

Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України. Ін-т держави і права ім.

В.М.Корецького; Редкол.: Ю.І.Римаренко (відп. ред.) та ін,- К., 1996.- С. 151, 157, 197, 246, 283, 352, 377, 869-870.

17 Белецкий А. Украинская “оффициальная народность” // Наш день- 1918- № 13- 27(14) мая - С.2; Науменко В. Як не треба викладаш історію української культури,- К., 1918.—16с.; Щербаківський В. Рецензія на книжку І.Огієнка “Наша культура” // Наше минуле- 1918.— №.1.-С.183-185.

18 Огіснко І. Війна з вітряками. Одповідь д. Науменкові // Нова рада - 1918.-№ 64, № 65.

творення української культури19. Ці суперечки скоріше відтворюють складність та строкатість емігрантського життя, суперечливість наукового пошуку, ніж об’єктивність оцінки поглядів ученого.

Окрему групу становить література бібліографічного характеру. Подібного типу публікації суттєво полегшують роботу дослідників. За життя І.Огієнка складено два бібліографічних списки. Один з них - бібліографічна розвідка І.Коровицького, ідо на 1937 р. була найповнішою систематизацією доробку вченого20. Організатори львівської конференції 1992 р. в основу бібліографії поклали проблемно-хронологічний принцип. До списку ввійшли праці вченого з мовознавства, а також, що не менше важливо, зроблено першу спробу систематизувати літературу, присвячену самому І.Огієнку21. Матеріали до бібліографії, складені З.Тімеником, відбивають, за його висловом, “лише невелику частину з усього, що вийшло з-під пера митр. Іларіона”22.

Дотримуючись хронологічного принципу, оформив бібліографічний покажчик В.Мацько23. Однак, здійснивши величезну роботу, він не досяг поставленої мети, визначеної назвою його дослідження, - скласти повну бібліографію прань І.Огієнка. Просте порівняння попередніх списків додас до бібліографії праці, які не були враховані В.Мацьком. Ця робота потребує зусиль багатьох науковців у напрямку грунтовного опрацювання архівних фондів України та інших країн.

Деякі епізоди громадсько-політичної діяльності І.Огієнка, окремі ідеї, погляди, елементи його наукового доробку розглядалися в працях з історії України, історії української культури, православної церкви тощо - тобто в контексті більш широкої тематики, фрагментарно. До творчої спадщини І.Огієнка за радянських часів тією чи іншою мірою опосередковано зверталося багато дослідників. Більшість з них керувалися суто ідеологічними міркуваннями, кваліфікували погляди І.Огієнка як “псевдонаукові” та “буржуазні”. Відомості про вченого подавалися без посилання на джерела, пересмикувалися факти біографії та наукові погляди24.

В стриманому тоні авторитет ученого в розробці кирило-мефодіївської проблеми визнав акад. В.О.Істрін. Однак, очевидно, з огляду на цензурні обмеження, В.Істрін заховав ім’я І.Огієнка у XIX ст., поставивши його в один

19 Ідея, манія і гешефт. Методи реклями “Рідної мови” і їх практичні наслідки // Діло - 1935.-4.49.- 28 вересня- С.3-4; Сімошіч В. Правописний хаос? // Діло - 1935.- Ч.5.- 5 січня,- С.14-15; Чеховнч К. Апостроф // Діло,- 1935,- 4.68 - 15 березня,- С.5.

Коровицький 1. Чин ученого // Науковий збірник в 30-у річницю наукової праці проф. д-ра Івана Огієнка.- С.13-33.

21 Іван Огісико (Незабутні імена української науки): Тези доп. Всеукр. наук. конф. (Львів, 1617 травня 1992 р.).-Львів, 1992.-’с.203-249.

“ Тімсннк 3. Іван Огіснко (митрополит Іларіон).- С .193-222.

23 Мацько В.П. Повна бібліографія праць Івана Огієнка / П.Маліш (ред.).- Хмельницький. 1998,-31с.

24 Римаренко ІО. З ким і проти кого. Документально-публіцистичні нариси і етапі,- К.. 1983.- С.56, 319, 329; Коваль М.В. У битві з фашизмом,- К., 1964,- С.56; Черпії овенко І. Жовтоблакитні під крильцем французької реакції // Сучасне і минуле. - 1948,- №4,- С. 10 та ін.

ряд зі Срезневським і Міллером25. Свідомо допустивши хронологічну помилку, В.Істрін нагадав про внесок ученого у розвиток славістики. Ввів ім’я І.Огієнка в покажчик імен та посторінкові посилання Л.Черепній у курсі “Русская палеография”. Тут опосередковано розкрито внесок І.Огієнка у вивчення давніх кириличних пам’яток26. Отже, навіть у радянській історіографії визнавався, хоча й дуже обережно, його авторитет у дослідженні кирило-мефодіївської проблематики.

Науково-критичний підхід до творчості І.Огієнка простежується в працях В.Ульяновського. В його дослідженнях з історії Української церкви та релігійної думки України підкреслюється, що праці І.Огієнка мали популярний, а часом і пропагандистський характер, відрізнялися конфесійним спрямуванням при спрощенні картини розвитку церкви, містили багато фактологічних помилок27. Важливу роль для подальшого розроблення питання щодо діяльності І.Огієнка по відродженню українського православ’я та утвердженню української автокефалії відіграли дослідження Б.Андрусишина28, Ю.Мулик-Луцика і В.Савчука, І.Власовського, Н.Антонюк29.

До джерел наукової творчості та діяльності І.Огієнка побіжно зверталося чимало інших вчених. М.Брайчевський цікавився поглядами І.Огієнка на проблему виникнення письма у східних слов’ян. С.Висоцький відзначив внесок І.Огієнка у вивчення давньоукраїнської писемності та історії української літературної мови і підтвердив достовірність положень, розроблених свого часу І.Огієнком. І.Дзюба аналізував різницю в підходах до створення концепції української культури в І.Огієнка і Д.Антоновича. А.Зінченко писав про контакти І.Огієнка з В.Липківським з питань реформування Української православної церкви. С.Наріжний подав цікаву інформацію про участь вченого в роботі українських культурних установ за кордоном у 1920-30-ті рр.30.

25 Див.: Истрин В.А. 1100 лет славянской азбуки.- М., 1963.- 180с.

26 Чсрепнин Л. Русская палеография.- М., 1956.-0.94,207.

27 Ульяновський В.І. Історія церкви та релігійної думки в Україні: У 3 кн.: Навч. посібник для вищих навч. закладів- К., 1994.- Т.1.- С.19; його ж. Церква в Українській державі 1917— 1920 рр. (доба Української Центральної Ради): Навч. посібник- К., 1997.-0.30,164,165.

28 Андрусишнн Б. Церква в Українській державі 1917-1920 рр. (Доба Директорії УНР): Навч. посібник,-К„ 1997 - С.71-131.

29 Мулик-Луцнк- К), Савчук В. Історія Греко-Православної Церкви в Канаді: У 4-х т,-Вінніпег, 1984 - Т.4; Власовськин І. Нарис історії Української православної Церкви: У 4-х т.- Н.Й.-К-С.Бавнд Брук, 1990- 'Г.4.- 384с.; Анюнкж Н.В. Українське культурне життя в “Генеральній Губернії” (1939-1944): За матеріалами періодичної преси,-Львів, 1997,- С.151.

30 Бранчсвськнй М. Походження слов’янської писемності.- К., 1998,- 154с.; Висоцький С. Київська писемна школа Х-ХІІ ст. (До історії української писемності).- Львів-Київ-Пью-Иорк, 1998,- 247с.; Зінченко А. Визволитися вірою. Жиггя і діяння митрополита Василя Липківського,- К., 1997,- С.400; Дзюба І. “Українська культура” в контексті української культури // Українська культура: Лекції за редакцією Дмитра Антоновича / Упор.

С.В.Ульяновська; Вст. ст. І.М.Дзюби- К., 1993 - С.5-13; НарЬкішіі С. Культурна праця еміграції між двома світовими війнами,- Прага, 1942 - Ч.1.- 370с.; його ж. 15 літ діяльності українського історико-філологічного Товариства в Празі (1923-1938).- Прага, 1940 - С.13.

У дослідженні зіставлено наукові положення, висунуті І.Огіснком, з сучасними науковими розвідками Б.Андрусишина, В.Борисенко, В.Верстюка, Я.Дашкевича, І.Кураса, Л.Мельника, Н.Миронець, Ю.Мицика, О.Реєнта,

В.Сергійчука, В.Солдатенка, А.Слюсаренка, В.Смолія, В.Степанкова, В.Чишка,

H.Шип, В.Ульяновського та ін.

Зауважимо, що проведене історіографічне дослідження далеко не повно відбиває обсяг праць, присвячених вченому, оскільки добиралася та література, яка тією чи іншою мірою стосується предмета дисертації, а саме - державництва

I.Огієнка.

Джерельну основу дисертаційної роботи становлять насамперед праці І.Огієнка. Автором розглядаються основні етапи еволюції наукового світогляду І.Огієнка з відповідним аналізом його наукових поглядів. Запропоновано поділ праць ученого на три групи.

Друге важливе джерело дисертаційної роботи складають архівні матеріали. їх умовно можна поділити на дві великі групи: до першої належать документи, що зберігаються у вітчизняних архівосховищах, до другої - у зарубіжних. Документи архівних фондів України найповніше відбивають період життя та діяльності І.Огієнка до 1944 р. Значна кількість архівних джерел, використаних у дисертації, вводиться в науковий обіг вперше.

Державницька діяльність І.Огієнка в різні періоди життя, його численне листування широко представлені в Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України). Тут міститься особовий фонд І.Огієнка (ф. 1871), в якому зберігаються рукописи його праць,

епістолярія, фотографії. Вивчення документів фонду дало можливість повніше розкрити дореволюційний період життя І.Огієнка, знайти адреси його проживання в м. Києві, визначити коло знайомих та найближчих друзів, з’ясувати характер стосунків з В.Перетцем, Є.Бражніковим, О.Грузинським,

О.Зморовичем, С.Масловим, С.Щегловою, поповнити інформацію про діяльність “Семінарію російської філології”, проаналізувати погляди митр. Іларіона і митр. А.Шептицького на умови об’єднання українських церков у роки 2-ї світової війни.

У фонді Головуповноваженого уряду УНР (ф. 1131) зберігаються журнали засідань Комітету та Ради при Головуповноваженому, копії протоколів засідання Ради народних міністрів (РНМ), протоколи засідань фінансової, персональної та військової комісій, санітарного комітету за листопад 1919 -червень 1920 рр. Наукову цінність має службове листування Головуповноваженого, його накази, донесення про політичне становище в Кам’янці, аналітичні довідки щодо стосунків органів української влади з поляками, про розмір матеріальних збитків, завданих окупацією, про утиски щодо українських урядовців тощо. Документи фонду дали цілісне уянлення про характер та структуру створеного І.Огіснком апарату Головупонноваженого управління, його значення в боротьбі за українську державність у добу Директорії УНР, дали можливість перевірити достовірність спогадів І.Огієнка про той період.

В рамках розроблюваної теми проаналізовано архівні документи про діяльність І.Огієнка по організації різних ланок державного управління. Так, у ЦЦАВО України у фонді Міністерства народної освіти (ф. 2582) зберігаються накази, довідки, пояснювальні записки, які дають можливість розкрити погляди І.Огієнка на створення національної системи освіти і основні заходи, що здійснювалися ним у цьому напрямі.

Науково-інформативне значення мають документальні матеріали фондів Канцелярії Директорії УНР (ф. 1429), Державної Канцелярії Ради Народних Міністрів (ф. 1065), Міністерства ¡сповідань (ф. 1072), Центрального бюро біженців з України (ф. 3324). Вони висвітлюють діяльність І.Огієнка по реорганізації церковного управління, здобуттю православною церквою у межах Польщі статусу автокефалії, по підготовці богословських кадрів, створенню церковних братств, організації допомоги політичним біженцям з України тощо. Використано закони, постанови, накази, доповідні записки, акти вищих органів державної влади, протоколи засідань урядових структур, листування, звіти громадських організацій, статистичні відомості щодо матеріальної допомоги українським емігрантам тощо.

Документальні добірки Колекції окремих документів, матеріалів українських емігрантських установ, організацій, осіб (ф. 4465), Українського історико-філологічного товариства в Празі (ф. 4372) та особових фондів

А.Животка (ф. 3560), М.Шаповала (ф. 3563), С.Шелухіна (ф. 3695), В.Приходька (ф. 3830), Л.Білецького (ф. 3876) містять багато важливого для вивчення становища української еміграції в Польщі, розкривають характер стосунків І.Огієнка з сучасниками, уточнюють деякі факти його біографії.

Важливим джерелом до вивчення діяльності митр. Іларіона в роки 2-ї світової війни є документи німецької окупаційної влади, що знаходяться у фонді “Штаб імперського керівника (рейхсляйтера) Розенберга - для окупованих східних областей, м. Берлін, м. Київ” (ф. 3676). Звіти й аналітичні огляди німецької служби поліції та СД допомогли прояснити становище Української православної церкви за часів війни та ставлення німецької влади до митр. Іларіона, з’ясувати, що його діяльність підпорядковувалася національно-релігійному та культурному відродженню Холмсько-Підляської єпархії, об’єднанню різних гілок українського православ’я.

В дисертації використані документи Центрального державного історичного архіву України в м. Києві. Списки осіб, що отримали свідоцтво та атестат зрілості з фонду Управління Київського учбового округу (ф. 707), дали можливість перевірити інформацію про складання І.Огієнком екзаменів на атестат зрілості в Острозькій гімназії, а епістолярія особового фонду М.Грушевського (ф. 1235) - ширше висвітлити діяльність І.Огієнка в редакції “Записок наукового товариства” у Києві, прояснити характер його стосунків з М.Грушевським.

Програма митр. Іларіона з національно-релігійного відродження Холмсько-Підляської єпархії відбита в доповідних записках судово-слідчої справи И.Сліпого з Державного архіву СБУ, ф. п. 68069.

Цінний інформативний матеріал про І.Огієнка - студента, професорського стипендіата Київського університету Св. Володимира - знаходиться у фонді названого університету (ф. 16) у Державному архіві міста Києва. Протоколи засідань деканату історико-філологічного факультету, протоколи курсових іспитів студентів та магістерських стипендіатів факультету, оригінали щоденників, звітів, програм, що складалися самим І.Огієнком та його науковим керівником В.Перетцем, оригінал послужного списку вченого дали можливість простежити за його науковою кар’єрою протягом 1903-1916 рр.

В Державному архіві Київської області у фонді “Архів — музей переходової доби” (ф. Р-2412) виявлено різнопланові документи про релігійну діяльність архієп. Іларіона в роки 2-ї світової війни. Це — листування між представниками православних єпархій в Україні і Генерал-губернаторстві, звернення церковних ієрархів різних християнських конфесій до духовенства і пастви, доповідні записки представників церковних рад, вирізки з газет, які прояснюють позицію тих чи інших церковнослужителів щодо відновлення автокефалії Української православної церкви і розкривають основні напрями церковної діяльності самого владики Іларіона.

Листування особистого і службового характеру, наукові рецензії та статті, статути, касові звіти, привітальні листи, що знаходяться в Центральному державному історичному архіві України в м. Львові (ЦДІАЛ України), дали можливість повніше висвітлити національно-культурну діяльність І.Огієнка в умовах еміграції на території Польщі. Матеріали фондів НТШ (ф. 309), Греко-католицького митрополичого ординаріату (ф. 408), Протоігуменату монастирів ордену Св. Василія области Спасителя (ф. 684) та низки особових фондів -І.Крип’якевича (ф. 357), В.Левицького (ф. 771), О.Маковея (ф. 386), М.Мочульського (ф. 379), О.Назарука (ф. 359), К.Студинського (ф. 362),

І.Шендрика (ф. 369), А.Шептицького (ф. 358) - відбивають суперечливість українського емігрантського середовища в Польщі, розкривають наукову діяльність І.Огієнка у Варшавському університеті та причини його звільнення, висвітлюють підготовку та проведення ювілейного зібрання з нагоди 30-ї річниці від початку наукової праці вченого, уточнюють біографічні дані польського періоду його життя.

В Державному архіві Львівської області у фонді “Генеральне-губернаторство, дистрикт Галичина у Львові. Відділ внутрішнього управління” (ф. Р-35) знаходяться аналітичні довідки, які допомогли з’ясувати ставлення різних православних громад України до обрання архієп. Іларіона на митрополита Київського в роки 2-ї світової війни.

В Інституті рукопису НБУ ім. В.І.Вернадського використано документи фонду “Історично-літературні матеріали” (ф. 1) і особового фонду С.Маслова (ф.ЗЗ). У фонді С.Маслова містяться фотографії, листи, рецензії, нотатки, вирізки з газет, які висвітлюють участь І.Огієнка в історико-філологічному “Семінарії” проф. В.Перетца, а також окрема добірка публікацій, спеціально присвячених ученому.

Критичні зауваження стосовно праці І.Огієнка “Українська культура”, написані В.Щсрбаківським, містяться в документах Архіву Інституту археології України НАН України у фонді В.Щербаківського (ф. 9).

Вагому інформацію щодо діяльності І.Огієнка несе значний масив його листування, який лише починає вводитися в науковий обіг. У вищезазначених архівах виявлено та проаналізовано листування І.Огієнка з Л.Білецьким, єп. Й.Боцяном, Я.Гординським, М.Грушевським, єп. Діонісієм, А.Животком,

ІО.Карським, І.Крип’якевичем, І.Крсвсцьким, В.Левицьким, О.Маковеєм,

С.Масловим, М.Мочульським, О.Назаруком, Н.Ковалівською-Королевою, В.Перетцем, С.Петлюрою, В.Приходьком, о.Й.Скрутенем, Р.Смаль-Стоцьким, К.Студинським, М.Черкавським, М.Шаповалом, С.Шелухіним, А.Шептицьким, В.Щербаківським та ін. особами.

Загалом у дисертації використано матеріали 36 архівних фондів 9 архівосховищ.

Документальний матеріал архівосховищ Канади, Німеччини, Польщі, СІЛА, Чехії ще майже не досліджений огієнкознавцями. Зокрема, у фонді “Український музей у Празі” Центрального державного архіву у Празі зберігаються 5 архівних справ, присвячених І.Огієнку (митр. Іларіону). Зіставлення опису цього фонду31 з архівними документами вітчизняних архівосховищ показує, що матеріали ювілейного комітету продубльовані в ЦДАВО України (ф. 1871) таЦЦІАЛ України (ф.309).

Про документи, що знаходяться у Вінніпезі, досить побіжно йдеться в книзі Ф.Онуфрійчука32. Велика заслуга в опрацюванні особового архіву Іларіона в Канаді, а також у публікації його опису та окремих листів І.Огієнка належить Ю.Мицйку. Позитивна тенденція, що намітилась останнім часом у справі повернення в Україну оригіналів та фільмокопій документів з Канади, Польщі та ін. країн, сприяє розширенню джерельної бази досліджень.

Таким чином, український і частково польський періоди діяльності І.Огієнка досить широко представлені документами саме вітчизняних архівосховищ.

Важливим джерелом для вивчення життєвого та творчого шляху І.Огієнка є мемуари. Інтерес для дослідження становлять насамперед спогади самого І.Огієнка33. Однак зауважимо, що їх використання потребувало перевірки та уточнення деяких фактів. В ході аналізу виявлено фактологічні неточності, зумовлені тим, що багато особистих документів вченим було втрачено. Відновляти ланцюг давніх подій йому доводилося, послуговуючись лише

31 Український музей у Празі (1659) 1925-1948. Опис фонду /Упор. Р.Махаткова.-Київ -Прага, 1996-С. 71,94, 104.

32 Онуфрійчук Ф. Книгозбірня Митрополита Іларіона - Вінніпег, 1963 - С. 20.

33 Огіенко І. Моє життя. Автобіографічна хронологічна канва //Наша культура- 1935, 1936; його ж. Світлій пам’яті Івана Липи. 1919-1923 // Наша культура - 1937; його ж. Іларіон Митр. На Голготі. Українська Православна Церква на Холмщині під німцями. Спогади. 1939-1945 // Віра й культура. - 1966, 1967; його ж. Рятування України. На тяжкій службі своєму народові. Вид. 2-е, доп. -Вінніпег, 1968. - 92 с.

власного пам’яттю. Зазначимо, що спогади І.Огіснка - це джерело у вивченні основних віх його життя.

Особистісна характеристика І.Огієнка, ставлення до нього сучасників, оцінка його ділових та наукових якостей відбита у спогадах Д.Дорошенка, В.Домонтовича, О.Доценка, Г.Костюка, 1.Мазепи, С.Русової, М.ПІаповала34,

А.Огієнка. Суперечливі за психологічною характеристикою вченого, вони збігаються у позитивній оцінці його організаторських та адміністративних здібностей.

В дисертації використано матеріали періодичної преси. В процесі дослідження проаналізовано інформаційні та статистичні відомості газетних публікацій за різні роки, в тому числі й видання української еміграції. Завдяки використанню мережі Мешеї були виявлені праці І.Огіснка, що зберігаються у бібліотеці Конгресу США, Британській бібліотеці та бібліотеці Манітобського університету (Канада).

Таким чином, джерельна база є цілком достатньою для розв’язання намічених завдань дослідження. Водночас слід констатувати, що значний масив архівних та літературних джерел ще чекає на дослідників життя і творчості І.Огіснка.

У другому розділі дисертації “Державницька діяльність І.Огіснка”

розглядається становлення державницьких поглядів ученого, його роль у створенні й функціонуванні органів державної влади за часів Української революції 1917-1920 рр. та національно-релігійна діяльність в умовах еміграції. Йдеться про обставини, що вплинули на свідомість І.Огієнка, сформували його як державного діяча. Показано, що вироблення державницької позиції І.Огіснка йшло на тлі політизації українського руху, пробудження національної свідомості в широких верствах населення.

З’ясовано, що основи християнського світогляду вченого були закладені в колі родини. Великий вплив па піднесення його національної свідомості мали український театр і спілкування з українською інтелігенцією та духовенством (В.Липківський, Н.Шараєвський, О.Дородниця та ін.). Час з 1903 р. по 1916 р.-це важливий період становлення І.Огієнка як українського вченого. Особливе значення в його долі мало навчання у Київському університеті Св.Володимира, зустріч з проф. В.Перетцем, заняття в “Семінарії російської філології-”, дружба з Є.Тимченком, співпраця з М.Грушевським. Розглянуто еволюцію суспільно-політичних поглядів ученого, з’ясовано питання щодо партійності І.Огіснка.

34 Доценко О. Літопис української революції. Матеріали й документи до історії української революції 1917-1923: У 2 т- Київ-Львів, 1923,1924,- Т.2.- Кп.4,5; Домонтошіч В. (Петров 13.П.) Болотяна люкроза (Фрагмент: Університетські роки) // Календар-Альманах на ювілейний 1948 рік (1648- 1848-1918).-Аіігебург-Мюнхен, 1948; Дорошенко Д. Мої спомині-; про недавне-минуле (1914-1920). - Мюнхен, 1969,- 542с.; Мазепа І. Огнева спроба. Зимовий похід.-Прага, 1941; його ж. Україна в огні й бурі революції. 1917-1920: У 3 т.:- Т.2.- Прага, 1942 - 232с.; Т.З, 1943,- 236с; Костюк Г. Зустрічі і прощання. Спогади. Кінна перша,-П.дмонтон, 1987. 743с.; І’усова С. Мої спомини.- Львів, 1937,- 284с. та ін.

У розділі аналізується діяльність І.Огієнка у період боротьби за українську державність 1917-1920 рр., зокрема, як міністра освіти по вдосконаленню структури управління національною школою. Показано, що він був не лише одним з фундаторів і першим ректором Кам’янець-Подільського державного українського університету, а й науково обгрунтував і практично довів важливість тісного зв’язку між середньою і вищою освітою. Доведено, що заслугою І.Огієнка стала реалізація на практиці концепції єдиної національної школи через забезпечення демократичності, спадкоємності, послідовності і доступності навчання. Висвітлено роль І.Огієнка по налагодженню роботи Міністерства ¡сповідань.

Обгрунтовується висновок, що найбільше здібності І.Огієнка як державного діяча виявилися на посаді Головуповноваженого уряду УНР (15 листопада 1919 р. - 31 жовтня 1920 р.). Загострення воєнно-політичної ситуації в листопаді 1919 р. призвело до необхідності евакуювати уряд Директорії УНР до Польщі, що в свою чергу спричинило розпуск усік урядових структур. Щоб не допустити капітуляції української влади, втрати територіальної ознаки державності, на засіданні Ради народних міністрів (РНМ) 15 листопада 1919 р. (під головуванням С.Петлюри) І.Огієнко погодився взяти на себе всю відповідальність за збереження української державності на території Поділля. Це було оформлено постановами РНМ від 15 і 16 листопада 1919 р. та 14 лютого 1920 р. Доведено, що І.Огієнко створив діючий осередок державної влади, який представляв український уряд на території, зайнятій поляками. Головуповноважений уряду УНР вважався представником вищої влади, міг бути звільнений і призначений на посаду Головою Директорії по представленню РНМ. Він мав права міністра в окремих галузях державного життя (освіти, ¡сповідань, фінансів, юстиції тощо).

Вивчено організаційну структуру створеного І.Огієнком апарату управління. При Головуповноваженому працював очолюваний ним Комітет, який розглядав нагальні проблеми суспільно-політичного життя. Комітет фактично підпорядковувався Головуповноваженому, хоча й претендував на “рішаючий рівнозначно з Головуповноважсним” статус. Централізація влади за тих умов була виправданою. На основі архівних матеріалів встановлено склад Комітету і загальну кількість проведених засідань. Відновлення праці державних центральних установ зумовило реорганізацію Комітету в Раду, яка зберігала функції і повноваження Комітету при зменшенні свого складу.

І.Огієнко намагався реалізувати і власну програму адміністративного управління, яка базувалася на засадах колегіальності та демократизму, що виявилося в організації Управління при Головуповноваженому. Воно складалося з галузевих відділів та громадсько-політичної ради. В структуру Управління було введено референтури, які репрезентували розформовані міністерства. До громадсько-політичної ради входили представники різних політичних течій і партій та національних меншостей. І.Огієнко рішуче відкидав однопартійний принцип, за яким будувалася діяльність урядів Української Центральної Ради та Директорії УНР.

У розділі з’ясовано, що головними напрямами діяльності І.Огієнка на посаді Г'оловуповноваженого було збереження й відновлення державного управління. Його робота спрямовувалась також на забезпечення громадського порядку та спокою, вироблення політичної лінії у відносинах з поляками, захист українського населення під посягань польської влади, збереження апарату управління, налагодження його роботи, соціальне забезпечення службовців, охорону державного майна, стабілізацію української валюти, підтримку українського театру, преси, шкільної та університетської освіти, організацію військової школи, утримання військових підрозділів, що знаходились на території Кам’янця-Подільського, боротьбу з поширенням інфекційних хвороб та вирішення інших нагальних проблем.

Зіставлено погляди І.Огієнка на процес державотворення в Україні та причини поразки визвольних змагань 1917-1921 рр. з науковими оцінками сучасних дослідників. Узагальнено його погляди щодо досвіду національно-визвольної революції та ідейно-організаційних передумов боротьби за державність, а саме: необхідність ідеологічної підготовленості широких верств населення до суспільних перетворень; наявність сильних українських політичних партій; суспільно-політична зрілість національної еліти; вирішення широкого комплексу соціальних проблем; забезпечення національного руху надійною соціальною базою; розробка програми власного національно-політичного розвитку. Теза І.Огієнка щодо недостатньо розвиненої національної свідомості українського народу напередодні революції знайшла свій подальший розвиток у дослідженнях О.Дем’янко, Т.Гунчака, О.Реснта та ін. Не втратила актуальності й ідея вченого про негативні наслідки відсторонення від державотворчого процесу Української православної церкви. Він рішуче виступав проти практики протиставлення церкви державі.

У розділі розглянуто державницьку діяльність І.Огієнка в умовах еміграції. У 1920-1923 рр. він очолював Міністерство ¡сповідань у Тарнові. Розглянуто роль І.Огієнка у відновленні роботи апарату міністерства; налагодженні стосунків з Константинопольським (Вселенським) Патріархом; об’єднанні в єдине ціле українських православних громад, розкиданих по світу; відновленні діяльності української церковної ради; в організації богословської освіти, висвяченні та підготовці українських священиків, створенні національного єпископату; у проведенні з’їзду українського військового духовенства в Тарнові у 1921 р.; перекладі богослужбових книг; організації допомоги політичним біженцям з України; у відновленні випуску “Вісника Міністерства Ісповідань” та організації видавництва “Українська Автокефальна Церква”, як одного із заходів у поширенні української національної ідеї взагалі та інформації про життя церкви і український релігійний рух зокрема.

З’ясовано, що І.Огіснко відстоював створення незалежної національної церкви, став одним з ініціаторів та активних поборників надання православній церкві в Польщі статусу автокефалії. Підкреслюється, що міжнародна діяльність ставала одним з головних напрямів роботи Міністерства ісповідань в еміграції. Саме через налагодження стосунків з християнськими конфесіями, світовим

релігійним рухом І.Огієнко планував домогтися автокефалії Української церкви. Як талановитий політик, він дотримувався концепції толерантного ставлення до церков інших конфесій, необхідності на державному рівні підтримувати релігійні рухи та громади різних віросповідань.

Охарактеризовано також становище української еміграції в Польщі, діяльність І.Огієнка на посаді ординарного професора Варшавського університету. Автор дійшов висновку, що звільнення І.Огієнка з університету пов’язане з намаганнями дискредитувати та придушити український національний рух на терені Польщі, розправитися з його найактивнішими провідниками, в т.ч. з І.Огіснком, котрий вносив у студентське середовище національну свідомість.

Висвітлено діяльність І.Огієнка по об’єднанню української еміграції на грунті творення національної культури і труднощі, з якими він зіткнувся в цій справі. Підкреслено, що, незважаючи на важкі умови життя, українська наука і культура не спинили свого розвою.

У розділі розглядається становище українського автокефального православного руху в роки 2-ї світової війни, його стосунки з окупаційним режимом, участь у спробах відродити українську державність, об’єднати різні течії українського православ’я в єдиній Всеукраїнській національній церкві. В цьому процесі активну роль відігравав І.Огієнко, пострижений у ченці в жовтні 1940 р. і наречений духовним ім’ям Іларіон з наступним висвяченням його у сан архієпископа на Холмсько-Підляську кафедру. Діяльність Іларіона в 1940— 1944 рр. не обмежувалася церковно-релігійним життям. Холмсько-ГІідляська єпархія стала острівцем українського державного самоврядування. Очолювана владикою Іларіоном єпархія набула значного розвитку, що особливо відчувалося у порівнянні з довоєнним занепадом православного життя. Встановлено, що церковне відродження поєднувалося з відродженням національно-культурним. В цьому була чимала особиста заслуга митр. Іларіона. В дисертації розглянуто причини, через які Іларіон не був обраний на митрополита Київського. Це сталося через опір німецьких властей та суперечки у національно-релігійному русі.

Проаналізовано проблему співпраці митр. Іларіона з окупаційним режимом і з’ясовано, що через проповідь і богослужбу він проводив прогерманську політику, однак, лише тією мірою, яка б гарантувала легальну діяльність церкви. В іншому разі це означало б заборону самої церкви і того національно-культурного життя, яке могло існувати лише в контексті життя церковного. Митр. Іларіон свою діяльність спрямовував головним чином на вирішення національно-державних і релігійно-культурних завдань українського народу, а не на допомогу загарбницькій німецькій владі.

У розділі аналізується вклад митр. Іларіона у збереження національно-релігійної самобутності українців у канадський період його життя (1947— 1972 рр.). У цей час його державницька діяльність спрямовувалася на завершення розпочатої ще у 1930-і роки роботи по об’єднанню української еміграції, що знайшло втілення у різноплановій архіпастирській діяльності по

вихованню національної свідомості українців, подоланню почуття меншовартості, запобіганню винародовлення в умовах панування чужої культури, завершенню перекладу Біблії українською мовою та духовному єднанню православних церков у Канаді, США та інших країнах як передумови об’єднання різних гілок українського православ’я в єдиній національній церкві.

У третьому розд'їлі “Проблеми української державності в дослідженнях Івана Огієнка” головну увагу звернено на вивчення наукових студій І.Огієнка з питань боротьби за українську державність у минулому. Насамперед аналізуються світоглядні засади поглядів 1.Огієнка на проблеми української державності та методологія досліджень ученого. З’ясовано, що за характером наукових досліджень І.Огієнко належить до представників української державницької школи. Не наслідуючи жоден з її напрямів, він синтезував і трансформував у власну систему найраціональніші, на його погляд, ідеї щодо сутності української державності та нації.

Встановлено, що з консервативною позицією В.Липинського його зближувало розуміння тяглості української державницької ідеї та важливості ідеологічного підгрунтя національних і соціальних перетворень. І.Огієнку належить вагома роль у теоретичному розробленні національно-культурних і духовних засад державного відродження. З консервативним напрямом ученого поєднує вивчення історичного минулого, зокрема визвольної боротьби українського народу за свою державність. Однак на відміну від В.Липинського І.Огієнко відмовився від ідеї монархічно-спадкового державного устрою, зайнявши середню позицію між трьома напрямами державницької школи. Так, у дусі консерватизму вчений підкреслював необхідність орієнтації на самостійну, соборну державу і водночас, слідом за С.Дністрянським, О.Ейхсльманом та частково М.Грушевським, відстоював народоправство, яке б грунтувалося на засадах демократії та республікансько-демократичному устрої.

Відкинувши монархічну ідею В.Липинського, І.Огієнко не відмовився від залучення Української православної церкви до державотворчого процесу, що виявилося в його діяльності на посаді міністра ¡сповідань. Саме засобами релігії, вважав учений, здійснюється морально-духовний розвиток нації і суспільства в цілому. І.Огієнко, як і В.Липинський, виступав за релігійну єдність, але з тією відмінністю, що ця єдність має відбутися на засадах православ’я. Ідеї духовної соборності української нації на засадах православ’я займають чільне місце в державницькій концепції І.Огієнка.

На ідейних засадах національно-державницького та консервативного напряму вирішував І.Огієнко питання про форму державного управління. Негативно оцінюючи автономістсько-федералістські погляди М.Грушевського, І.Огієнко лишався переконаним самостійником і соборником. На його думку, соборницька ідеологія - це територіальна і духовна єдність. Об’єднання українських земель в одній державі має грунтуватися на єдності духовній, яка визначається високим всенаціональним рівнем розвитку культури, мови, свідомості, віри.

Як і В.Липинський, І.Огієнко обстоював ідею опори на власні сили у розбудові держави. Ця позиція чітко виявилися вже за часів Української революції 1917-1920 рр. Однак після її поразки вчений переглянув свою думку, маючи надію за допомогою Німеччини відродити українську державність. Та вже перший практичний досвід довів облудність такого шляху. І.Огієнко критично переоцінив не лише свої погляди, а й загалом підхід до використання зовнішньої сили в утвердженні української державності як загальної політичної лінії. Ці ідеї знайшли відображення в його тлумаченні історичного досвіду боротьби за державу.

Важливе місце в концепції І.Огієнка належить визначенню рушійних чинників боротьби за незалежну Українську державу. Так, наслідуючи консервативну та національно-державницьку традицію, І.Огієнко відзначав провідну роль національної еліти у творенні держави, а в дусі новонародництва підкреслював важливість активної участі народних мас у національних перетвореннях і вважав за критерій історичної оцінки діяльності тих чи інших політичних діячів та урядових структур врахування соціально-економічних інтересів народу. Такий висновок ученого базувався на аналізі причин поразки боротьби за державу часів Б.Хмельницького, І.Мазепи, доби Руїни та національної революції XX от. Українська незалежна, соборна держава, на погляд І.Огієнка, може відбутися лише на основі тісної співпраці народу і його національної еліти. Об’єднання всіх національних сил навколо творення української державності було політичним кредо вченого, у чому його переконав досвід визвольних змагань 1917-1921 рр.

Розроблення проблем націогенезу є складовою системи поглядів ученого па процес державотворення. Однак поняття плем’я, народ і нація вживалися ним досить вільно. Чіткого визначення цих термінів він не розробив. Націю вчений розглядав як природно-історичний феномен, якому були притаманні такі історичні форми людської спільноти, як рід, плем’я і народ. Слідом за

О.Бочковським він вважав, що етногенез (рід, плем’я) еволюціонує в націогенез (несвідому націю, а потім у свідому) внаслідок внутрішніх чинників розвитку і насамперед самоусвідомлення, наявності національної ідеї. В контексті ідей національно-державницької школи І.Огієнко диференціює нації за типами, підкреслюючи, що історичний шлях розвитку будь-якої нації пролягає від нації несвідомої до нації свідомої, а відповідно - від недержавної до державної. Вчений вважав, що нація існує навіть в умовах бездержавного життя. Народ, який має свою глибокорозвинену загальнонаціональну свідомість, мову, культуру, вже є нацією, хоча й несвідомою. Свідомою нацією народ стане тоді, коли буде мати незалежну державу, як найвищий щабель її політичного та національного розвитку.

При визначенні прикмет нації І.Огієнко схилявся до концептуальних ідей В.Старосольського: об’єктивних (мова, культура) і суб’єктивних (воля, ідея). Головною ознакою нації вчений вважав мову. Це положення І.Огієнка випливало з його розуміння всього сущого в традиціях концепції “духу народу”, яка поширилася в західноєвропейській філософській думці кінця XVIII -

початку XIX ст. Вживаючи поняття “духова” культура, вчений наголошував на її зв’язку з “духом народу”, “духом України”. “Дух народу” - це узагальнюючий показник психолого-культурних рис народу, першоосновою яких є мова. Саме вона виконує інтегруючу роль у розвитку народу чи суспільства.

В політичному, духовному саморозвитку нації пролягає, на думку І.Огіенка, її шлях до держави. Державу вчений розглядав як найвищу форму політичної організації нації, як самоціль, до якої має прагнути український народ. До представників національно-державницької школи вченого наближувало також розуміння нації як природно-етнічного утворення, усвідомлення важливості розвитку національної самосвідомості та формування соборної літературної мови.

У розділі також розглядається методологія наукового аналізу, застосована вченим у його дослідженнях: принципи історичної правди, порівняльно-історичний метод, методи системності, ретроспективи та універсалізму. Творчий доробок ученого, як свідчить проведене дослідження, вирізняється належною джерельною основою. Треба брати до уваги, що І.Огієнко працював у вкрай несприятливих умовах: відірваність від вітчизняних архівосховищ, втрата особистого архівного зібрання не могли сповна компенсуватися опрацюванням архівних і бібліотечних фондів інших країн.

Конкретно-історичному аналізу піддано наукові погляди І.Огіенка з проблеми походження Русі. Показано, що він розглядав як етимологію назви “Русь”, так і генезу державності на Русі. Вчений обстоював теорію автохтонного походження назви Русь, хоча свого часу вона не знайшла широкої підтримки в наукових колах. І.Огієнко дійшов висновку, що творцем державного життя було корінне населення при наявності певного норманського впливу. Варяги, залучившись на перших порах до процесів державотворення, з часом, на погляд ученого, українізувалися і вже не були на Русі чужаками. Ця думка досить грунтовно розроблена в працях П.Толочка.

Визначено, що суперечливою є позиція І.Огіенка стосовно морально-етичного стану українського суспільства ХІ-ХІ1 ст., яке наділялося ним загостреним почуттям патріотизму. Такий погляд був опосередковано спростований В.Перетцем, та й сам І.Огієнко ідею патріотизму, як складову державницької ідеології, пов’язував лише з державними діячами та патріотично налаштованою елітою. В дисертації підкреслено, що І.Огієнко правильно зрозумів необхідність панування у суспільстві ідей єдності, злагоди та патріотизму для утвердження державності.

У розділі аналізується підхід І.Огіенка до оцінки державницької програми Б.Хмельницького, досліджується концепція неперервності існування державницької ідеології, згідно з якою вже на початку Національно-визвольної війни 1648-1657 рр. у суспільстві в зародковому стані мало місце розуміння державницьких завдань. Позиція І.Огіенка зіставляється з основними концепціями сучасної історіографії.

З’ясовано, що І.Огієнко обстоював положення про тісний зв’язок між утвердженням української державності і запровадженням “сильної"’ церковної

політики, піднесенням статусу та ролі православної церкви, яка потерпала від утисків католицтва та уніатства. Таке розуміння подій стало наріжним у з’ясуванні вченим сутності боротьби за державу часів Національно-визвольної війни. Зазначимо, що не всі положення вченого з означених питань знайшли відгук в сучасній науці. Зокрема, теза про визначальну роль релігійного фактора (за І.Огієнком - запровадження Берестейської унії 1596 р.) як головної передумови Національно-визвольної війни відкинута С.Плохієм, В.Смолієм, В.Степанковим, Ф.Шевченком та ін. Вивчено причини, які, на думку І.Огієнка, призвели до Переяславської угоди 1654 р. Позитивною стороною досліджень ученого стало намагання зіставити як чинники релігійно-духовного, так і соціально-економічного порядку при розгляді означеного питання.

Позиція І.Огієнка щодо оцінки соціально-економічної політики Б.Хмельницького близька до ідей О.Лазаревського. Це не дало можливості вченому пояснити причини масовості народного руху, який підтримував Б.Хмельницького, йшов за ним до останніх днів його життя, і завдяки якому сам І.Огієнко назвав Національно-визвольну війну революцією. Вчений зробив спробу відійти від традиційної в українській історіографії схеми дорікання Б.Хмельницькому за припущені помилки, але й сам не уникнув суперечностей. Особливістю постаті гетьмана та його справи він вважав не прорахунки, а трагедію незреалізованого особистісного потенціалу і, відповідно, недовершеності його історичної місії. В цьому, підкреслював учений, полягала і трагедія України, оскільки її доля опинилася в руках однієї людини, яка не встигла зміцнити й утвердити українську державність. Головним досягненням доби Хмельницького, на думку І.Огієнка, було піднесення всеукраїнської державницької ідеології, перейнятої наступними поколіннями.

У розділі досліджуються погляди І.Огієнка на періодизацію, причини, ознаки та наслідки Руїни у зіставленні з позиціями сучасної фахової літератури. З’ясовано, що вчений виділив період Руїни як окрему добу української історії, визначивши його хронологічні межі з 1657 р. по 1686 р. Її витоки він вбачав у запровадженні Берестейської унії. І.Огієнко вважав Руїну однією з найтрагічніших і найважливіших сторінок української історії, бо саме за тих часів вирішувалась доля української державності і завоювань Б.Хмельницького. Головними ознаками Руїни, на його думку, були руйнація матеріальних засобів суспільства, величезні людські втрати, духовна руїна та територіальна роздробленість України. Актуально звучить теза І.Огієнка про вплив негативних явищ, закладених за часів Руїни, на суспільно-політичне жиггя України XX ст.

Логічним продовженням боротьби за українську державність І.Огієнко вважав діяльність І.Мазепи. У розділі досліджено погляди вченого на внутрішню і зовнішню політику гетьмана. З’ясовано, що на них суттєво вплинули теоретичні розробки О.Оглоблина, хоча проблема “Києва як другого Єрусалима” розглядалась І.Огієнком значно ширше і передусім у контексті неперервності існування державницької ідеології. Учений, відкинувши твердження про зрадництво гетьмана, виявив тісний зв’язок між бажанням гетьмана звільнитися від Переяславських домовленостей 1654 р., які на той час

були вже порушені, і переходом І.Мазепи на бік шведів. Погляд І.Огієнка на тогочасне політичне становище цілком збігається з позицією О.Оглоблина, В.Сергійчука, В.Смолія. Певну непослідовність та суперечливість оцінок виявив І.Огієнко стосовно недалекоглядності соціально-економічної політики гетьмана. Трагедія І.Мазепи, на його думку, полягала в тому, що вчинок гетьмана не змогли правильно зрозуміти і психологічно сприйняти через ту конспірацію, з якою він проводив свою зовнішньополітичну діяльність. “Край не був готов до бою!” - підсумував учений. Відновлення держави не стало загальнонаціональною справою. Мазепа залишився лише зі своїми найближчими однодумцями.

Проведене дослідження засвідчило, що погляди вченого на українську державність не викладалися в концентрованому вигляді. Своє, бачення цього процесу він подавав у різних за тематикою та часом видання працях. Огієнків історіософський аналіз подій і сьогодні не втрачає актуальності звучання. Узагальнення його теоретичних розробок дало можливість зробити наступні висновки: майбутня доля української державності пов’язувалась ученим лише з демократичним шляхом політичного розвитку. Республіка та соборність -головні засади українського державотворення; ідеологічна підготовка широких верств населення до активної суспільно-політичної діяльності; формування соборної нації, наявність у суспільстві єдності та злагоди; подолання релігійних чвар, духовно-релігійне об’єднання нації; відродження минулої слави Києва як “Другого Єрусалима”; розвиток національної освіти та культури - вагомий фактор процесу зміцнення й утвердження держави.

У четвертому розділі “Іван Огієнко про місце і роль української культури в процесі державотворення” досліджуються культурологічні погляди вченого. Зокрема, аналізуються засади його концепції української культури як чинника державотворення. З’ясовано, що І.Огієнко розумів культуру як сукупність матеріальних і духовних досягнень нації.

Учений вважав українську культуру важливим інтегруючим чинником, що сприяє формуванню та життєздатності української нації, її самозбереженню та самоідентичності. Національна культура, в розумінні І.Огієнка, становить єдине ціле, чим учений і обгрунтовував її здатність об’єднувати національні сили. Особливо він наголошував на важливості вироблення всенаціональної літературної мови для політичної і національно-культурної консолідації народу. Вагомим внеском І.Огієнка в дослідження взаємовпливу держави і мови стало визначення напрямків державного регулювання національної проблеми засобами рідномовної політики. Засади рідномовної політики не втратили своєї актуальності в умовах незалежної держави, втілившись у статтях Конституції України.

Важливе місце в поглядах ученого займають положення про роль національної еліти у формуванні національної культури. Саме національна інтелігенція є, за твердженням І.Огієнка, носієм державницької ідеології, творцем загальнонаціональних культурних цінностей.

Підкреслено, що в основі концепції української культури лежали положення про неперервність її розвитку та функціонування, про її відкритість до здобутків європейської цивілізації. І.Огієнко розкрив суперечності та особливості її формування в умовах бездержавного життя. Проведений аналіз показав, що в цілому вчений вірно відтворив основні тенденції розвитку української культури.

У розділі розглянуто напрацювання І.Огієнка щодо основних етапів розвитку української культури. Показано, що у дослідженні дохристиянських вірувань він застосував комплексний підхід, розглядав їх як єдину нерозривну систему. Вчений обстоював думку про те, що дохристиянські вірування були нижчою формою духовного розвитку українського народу. Тому він вживав термін “дохристиянські вірування” (а не традиційний в літературі -“язичництво”), підкреслюючи їх вагу і значення в духовному житті народу та нерозривний зв’язок з християнською культурою. В язичницькій культурі наших предків І.Огієнко вбачав феномен українського православ’я та національної ментальності. Недооцінка язичництва, як і вороже ставлення до християнства, були, за І.Огієнком, науково хибними.

І.Огієнко доводив, що Україна перейняла культуру Візантії, яка стояла на вершині розвитку світової цивілізації. Однак встановлено, що він дещо перебільшував вплив візантійської культури на формування української ментальності, культури і нації, хоча й не ідеалізував його. Проаналізовано наукові погляди І.Огієнка з кирило-мефодіївської проблеми, зокрема його еволюційну теорію, яка дістала широке визнання і була розвинена в працях

В.Істріна, Д.Ліхачова, Е.Георгієва. В її рамках І.Огієнко доводив наявність на землях полян розвинутого культурного чинника до прийняття християнства та існування основ слов’янської писемності до місії Св. Кирила і Мефодія.

Вчений обгрунтував положення про провідну роль Української православої церкви у збереженні й плеканні культурної та національно-державної традиції. Він правомірно доводив, що ця функція церкви не була втрачена за умов монголо-татарського нашестя та часів середньовіччя. Його оцінка ролі братств у розвитку культури, збереженні національної і державницької традицій, консолідації української спільноти знайшла також відгук у сучасній науковій історіографії. Не втратив актуального звучання висновок І.Огієнка про еквівалентність розвитку української культури розвитку українського народу. Беручи за критерій оцінки націогенезу мовний чинник, він дійшов висновку, що процес становлення свідомої української нації тривав протягом ХІХ-ХХ ст.

Аналіз творчої спадщини І.Огієнка дав можливість виявити його висновки та узагальнення щодо тенденцій розвитку національної культури у XIX ст.: у першій половині століття розуміння українською спільнотою важливості розвитку національної культури для життєдіяльності народу особливо відчутно виявляється на мовно-літературному грунті; національна інтелігенція прилучається до свідомого творення всеукраїнської літературної мови, що свідчило про значний крок у національному поступі; провідна роль у

національно-культурному житті належала східній Україні, де воно не переривалося з часів Б.Хмельницького; у другій половині XIX ст. перенесення національних ідей у Галичину сприяло розвиткові інтеграційних процесів західно- і східноукраїнських земель, піднесенню національно-визвольного руху, усвідомленню загальноукраїнських суспільно-політичних потреб, створенню підгрунтя для національної і державної соборності.

Підкреслено, що вчений пов’язував утвердження державницького погляду на формування української культури з національно-визвольною революцією 1917-1920 рр. На основі зіставлення поглядів І.Огієнка з результатами сучасних досліджень доведено, що вчений правильно визначив причини згортання політики українізації (1923-1933 рр.), підкреслюючи, що зі свого початку вона не мала ні економічних, ні політичних підвалин для розвитку, хоча й відчутно вплинула на формування національної самосвідомості, дала поштовх до національно-культурного розвою. Роки українізації, вважав І.Огіснко, пробудили “в українського народу глибоку національну свідомість та міцну самовпевненість”, що обумовило життєздатність української культури п майбутньому.

Наріжною ідеєю наукового доробку І.Огієнка є визначення ролі національної мови в культурному і державному розвитку. Саме через мову здійснюється національне самовідтворення, а тому із занепадом національної мови занепадає національна культура, гине нація, а з нею і державницька ідеологія.

І.Огієнко розглядав українську культуру як процес, якому притаманні багатоваріантність, свої закони розвитку, одним з проявів яких стало формування української культури як амальгами східних і західних впливів. Геополітичне становище, на погляд ученого, визначило не лише специфіку та своєрідність національної культури, а й окреслило її особливість як провідника тенденцій західної культури на схід. У розділі досліджено проблему взаємовідносин української культури з культурами інших слов’янських народів, яка є однією з провідних у культурологічній спадщині вченого. Цей напрям досліджень здійснювався вченим під безпосереднім впливом В.Перетца.

Значне місце в науковому доробку І.Огієнка належить проблемі культурної спадщини Давньоруської держави в українсько-російських відносинах. Встановлено, що впливи української культури на російську І.Огієнко відзначав з XII ст. і доводив до кінця XVIII ст. Вже з XVII ст. почали діяти дві протилежні тенденції: одна була спрямована на широке використання інтелектуально-духовного потенціалу України, інша - на придушення її культурного розвитку. Наслідком їх дії стало знекровлення української культури, гальмування її розвитку, вичерпання її творчого потенціалу. З XIX ст. розпочався зворотній вплив російської культури на українську. І.Огієнко не заперечував впливу гуманістичних та демократичних ідей на розвиток української культури і тих позитивних українсько-російських відносин, які існували поміж діячами культури. Але він не приймав практики імперського

цілеспрямованого тиску на українську культуру як засобу боротьби з прагненням українців до незалежності.

Взаємовідносини української культури з культурами інших сусідніх народів І.Огієнко розглядав як через призму взаємовпливу, так і через визначення спадкоємців культурної спадщини. Він розробив методику розмежування українсько-білоруських літературних пам’яток та принципи виокремлення з руського культурного пласту надбання суто національної культури: за національністю автора, територією написання та мовою твору. В процесі дослідження виявлено, що помилковим стало застосування вченим означеної методики і до аналізу українсько-російського культурного надбання.

Досить неоднозначно оцінюються вченим українсько-польські культурні відносини. Незважаючи на їхню складність, І.Огієнко не применшував позитивного культурного впливу Польщі, через яку в Україну йшли досягнення західної цивілізації. Не відкидав він і роль польської мови у формуванні мови української, що остаточно відділило останню від мови російської. З’ясовано, що вчений негативно оцінював політику Речі Посполитої, яка була спрямована на денаціоналізацію української еліти та культури і відіграла таку ж негативну роль, як і аналогічна імперська політика Росії, що ставило під сумнів існування українського народу, формувало в нього комплекс сільськості та меншовартості, гальмувало національно-культурний поступ.

Отже, за І.Огієнком, українські культурні стосунки з сусідніми слов’янськими народами, зокрема поляками та росіянами, визначалися нединамічністю і протистоянням. Разом з тим, навіть за несприятливих умов, українська культура досягла значного розвитку, що визначило одну з її провідних тенденцій - поширення українського культурного впливу на схід.

У висновках викладено результати дослідження, обгрунтовано низку положень, основний зміст яких виноситься на захист:

- Державництво І.Огіенка, яке є визначальною рисою його різнопланової суспільно-політичної діяльності та його науковим кредо, досі не було предметом спеціального комплексного дослідження. Оцінки особистості І.Огієнка, як і його наукової творчості, характеризуються полярністю та суперечливістю. Сучасні вітчизняні вчені зробили вагоміший внесок у розвиток огієнкознавства, ніж зарубіжні. Аналіз складу вітчизняних архівних фондів дозволив дійти висновку, що значна частина документальної спадщини І.Огієнка не зникла, як він сам вважав, безслідно, а знаходиться в Україні, хоча й розкидана по різних архівосховищах. Виняток становить фонд Головуповноваженого уряду УНР (ЦЦАВО України, ф. 1131). За характером і цілісністю документів його можна вважати вагомою частиною особистого зібрання І.Огієнка.

- Науковий доробок вченого пропонується поділити на три групи. До першої слід віднести наукові дослідження 1905-1917 рр., які відображають суперечливість, непослідовність поглядів ученого; до другої - праці, написані протягом 1917-1949 рр., яким притаманне формулювання нових ідей та гіпотез;

до третої - наукові дослідження, здійснені у 1949-1972 рр., - в них простежується історіософське осмислення наукових проблем.

- Світоглядні засади наукових досліджень І.Огієнка відповідають теоретичним положенням української державницької школи. Вчений критично переосмислив новонародницьку, консервативну і національно-державницьку ідеологію, намагаючись синтетично поєднати їх найраціональніші елементи, займаючи при цьому середню позицію. При розгляді питань націогенезу, визначенні ознак нації, розробленні рідномовних основ національної політики, вчений здебільшого дотримувався національно-державницької методології досліджень. З теоретичних положень українського консерватизму він запозичив (як критерій історичних оцінок) ідею української державності, доводив важливість врахування у державному будівництві релігійного фактора, обстоюючи духовну єдність нації на засадах православ’я, як запоруку її соборності.

- Політична орієнтація та суспільно-політичні погляди І.Огієнка протягом життя зазнали трансформації та еволюції. Він здійснив перехід від соціал-федералістського табору, до якого приєднався у 1917 р., до відмови від участі в будь-якій партійно-політичній роботі з квітня 1918 р. Його позапартійна і позафракційна позиція набула офіційного оформлення наприкінці 1918 - на початку 1919 рр., коли він як безпартійний міністр ввійшов до першого складу уряду Директорії УНР на чолі з В.Чехівським. Такого принципу вчений дотримувався і в наступні роки життя. До українських політичних партій соціалістичного спрямування І.Огієнко ставився толерантно, виявляючи прихильність до соціалістів-самостійників і відверто негативно сприймаючи більшовизм. І.Огієнко чітко розрізняв державно-адміністративну роботу і суго політичну. Ідейно-політичні погляди І.Огієнка характеризувались консервативно-демократичним спрямуванням, поміркованістю, виваженістю оцінок як історичного минулого, так і сучасних йому подій. Він був противником соціальних потрясінь, визнавав з усіх типів революцій лише національно-визвольні. Найкраща форма державного устрою, на погляд І.Огієнка, - республіка, заснована на демократичних засадах, у чому його переконав негативний історичний досвід одноосібної влади цілої низки українських гетьманів. І.Огієнко застерігав майбутню генерацію борців за державну незалежність від захоплення лозунговою демократією, популізму, розбрату в національно-визвольному таборі, закликав до єдності та злагоди у вирішальні моменти історії.

- В діяльності І.Огієнка виявилося прагнення до утвердження України як незалежної, самостійної держави. Він відіграв важливу роль у становленні та функціонуванні органів державої влади як міністр освіти, ¡сповідань, Головуповноважений міністр уряду УНР (листопад 1919 р.-жовтень 1920 р.). На останній посаді йому належала фактична влада як представника уряду Директорії УНР на території, зайнятій польським військом. Тоді найбільше розкрилися його адміністративні здібності, він мав можливість втілювати в практику свої погляди на державне будівництво. Завдяки зусиллям І.Огієнка в

Кам’янці-Подільському та прилеглих землях Поділля зберігся осередок української державності, який захищав та репрезентував інтереси українського народу та уряду Директорії УНР.

- Центральним положенням у поглядах І.Огієнка є теза про неперервне існування в українському суспільстві державницької ідеї - від часів Київської Русі до сучасності. Новітні процеси державного будівництва він розглядав з належною часткою умовності, як поновлення давніх традицій, і тому розробляв ідеологію національно-культурного та духовного відродження як вагому складову державотворення. У сутність української державницької ідеї вчений вкладав тезу про самостійність і соборність. Програма І.Огієнка щодо національного державотворчого процесу базувалася на тріаді “Народ-Церква-Держава”. Вибудовуючи таку схему, він підкреслював вагому роль, яку відіграють народ і церква в утвердженні незалежної, самостійної держави. Саме вони, на погляд ученого, були підвалиною та гарантом державності. Аналіз творчого надбання І.Огієнка дав можливість виявити типову помилку в боротьбі за Українську державу. Такою помилкою була недооцінка ролі церкви і народних мас як рушійного чинника суспільного руху. Розглядаючи націю як природно-історичний феномен, вчений розрізняв нації свідомі і несвідомі і, відповідно, - державні і недержавні. Він вважав, що основою буття нації є розвинена загальнонаціональна мова, свідомість, культура. Тому нація існує навіть в умовах бездержавного життя. Заслугою І.Огієнка є розроблення безпосередньо культурних, ідеологічних та духовних чинників перетворення несвідомої нації в свідому. Відійшовши від етноцентризму народників, вчений попяття нації доповнив територіальною ознакою, наявністю виробленої всенаціональної літературної мови та культури, державницької свідомості і, врешті-решт, - держави. Він розробив основи рідномовної політики, яку можна вважати за один з напрямів державного регулювання національних відносин. В її основу були закладені положення про державну мову провідної нації, про вільний розвиток культур національних меншин як запоруку широких стосунків з іншими народами та політичної стабільності держави, про єдність материнської культури з культурою еміграції.

- І.Огієнко зробив вагомий внесок у розвиток української культурології: поставив на порядок денний питання про взаємовідносини української культури з культурами інших слов’янських народів; довів безперервність функціонування української культури, визначив такі її особливості, як своєрідність, самостійність, відкритість та оригінальність, обгрунтував еквівалентність розвитку її основних етапів до націогенезу. Учений дослідив інтегруючу роль національної культури в процесі державотворення. Він доводив, що національна культура змістовно виступає як єдине ціле, тому вона здатна об’єднувати національні сили, що вкрай важливо для народу, який вирішує державотворчі завдання.

- В умовах еміграційного життя державництво вченого виявилося в активній національно-культурній та релігійній діяльності, спрямованій на об’єднання української інтелігенції навколо творення української культури та

церкви, збереження національної самобутності. Він домагався запровадження єдиного для західно- і східноукраїнських земель правопису, духовно об’єднав українські православні церкви в Канаді, Америці та ін. країнах, здійснив перший автентичний переклад Біблії українською мовою, чим сприяв організаційному оформленню українського православного автокефалізму, національно-мовній єдності українців діаспори й України.

- Аналіз громадсько-політичної діяльності І.Огієнка та його теоретичних поглядів з проблем державного будівництва доводить необхідність використання позитивного досвіду, набутого самим І.Огієнком на теренах боротьби за українську державність. Вимагає поглибленого вивчення релігійна, національно-культурна і науково-педагогічна діяльність І.Огієнка в еміграції (1920-1972 рр.); потребує написання низка спеціальних праць з бібліографії, історіографії, джерелознавства, біографістики. Залишаються актуальними і питання історіософського осмислення поглядів Огієнка на проблеми церковної історії, складання повної бібліографії праць ученого.

Основні положення і висновки дисертації викладені у публікаціях:

Індивідуальна монографія:

1. Державницька діяльність Івана Огієнка (митрополита Іларіона): Монографія / Передмова Н.І.Миронець - К., 1998 - 282с. (Рец.: Вівчарик М. Дума про Івана Огієнка. Вийшла друком книга І.Тюрменко “Державницька діяльність Івана Огієнка (митрополита Іларіона)” // Українське слово. - 1999. - 1 квітня-Ч. 13.-С. 13).

Основні результати дослідження викладені в періодичних, фахових виданнях:

2. Іван Огієнко - митрополит Іларіон // Укр. іст. журн,- 1995.- №.2,- С.79-

90.

3. І.Огієнко - Митрополит Іларіон про державу як складову частину національної ідеї // Наукові праці Кам’янець-Подільського держ. пед. ун-ту. Іст. науки-Кам’янець-Подільський, 1997.-Т 1 (З).-С. 261-265.

4. Архівні джерела з історії наукової школи проф. В.Перетца в Києві // Архіви України,- 1998.-№ 1-6. - С. 58-65.

5. Державотворча діяльність Української автокефальної православної церкви в період Другої світової війни // Пам’ять століть - 1998 - № 5,- С. 84-89.

6. Доба Івана Мазепи в творчості Івана Огієнка // Сіверянський літопис-

1998,- № 5.- С. 90-102.

7. Іван Огієнко - митрополит Іларіон у боротьбі за незалежну Українську державу в роки Другої світової війни // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Історія. - 1998.- Вип.39 - С. 33-36.

8. Діяльність І.Огієнка на посаді міністра ¡сповідань в 1920-1923 pp. // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Історія,- 1999.— Вип.42.-С. 57-60.

9. Формування суспільно-політичних поглядів і державницької позиції І.Огієнка // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Історія - К., 1999,- Вип.44,- С.27-31.

10. Діяльність митрополита Іларіона під час еміграції в Канаді (19471972)// Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Історія - К., 1999-Вип.45.-С. 39-42.

11. Життя, віддане народові: Іван Огієнко (митрополит Іларіон) // Історія України.- 1999-№16 (квітень).- С.6-7;№17 (травень).-С.4-5.

12. Життя та діяльність І.Огієнка в сучасній історіографії та джерелах // Наукові записки. 36. пр. мол. вчених та аспірантів Ін-ту укр. археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського.-К., 1999,-Т.4.-С.373-386.

13. Іван Огієнко - Головуповноважений уряду УНР (листопад 1919— жовтень 1920 pp.)//Укр. іст. журн- 1999.-№ 5.-С. 101-109; №6 -С.101-111.

14. Іван Огієнко і національно-культурне життя української еміграції // Бористен.- 1999.- №7.— С. 13-15.

15.1.Огієнко про взаємозв’язок культури, нації і державності // Бористен.— 1999.-№ 9 - С. 1-3.

16. І.Огієнко про роль і місце Руїни в історії українського державотворення // Сіверянський літопис - 1999.-№2 - С.3-11.

17. Критичні завваги щодо створення бібліографії Івана Огієнка (Мацько

В.П. Повна бібліографія праць Івана Огієнка - Хмельницький: Просвіта, 1998. -31 с.) // Бібліотечний вісник.- 1999.- №2 - С.53-54.

18. Наукова спадщина Івана Огієнка в світлі кирило-мефодіївської проблематики // Проблеми слов’янознавства,- Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 1999.-Вип.50.-С. 36-45.

19. Проблема взаємовідносин української культури з культурами інших слов’янських народів в творчості І.Огієнка//Бористен,- 1999,-№12,- С.17-19.

20. Тенденції розвитку української культури в XIX ст. у творчості І.Огієнка // Наукові записки: Зб.наук.ст. Нац. пед. унів. ім.М.ІІДрагоманова-К., 1999,-Вип. спец.-С. 151-158.

21. Українські культурні традиції XIV-XVII ст. у науковому доробку І.Огієнка // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Історія,- К.,

1999.-Вип. 48.-С. 24-27.

Публікації, які додатково відображають результати дисертації:

22. І.І.Огієнко - і відродження національної школи в Україні // Духовна і науково-педагогічна діяльність 1.1.Огієнка в контексті українського національного відродження (До 110-річчя від дня народження): Тези доп. наук.-теор. конф. (квітень, 1992). -Кам’янець-Подільський, 1992.-С. 15-16.

23. Проблеми української культури в працях І.Огієнка // Культура України і слов’янський світ. Тези доп. та повідомлень Всеукр. наук.-прак. конф. (Кам’янець-Подільський, 1992): У 2 ч. - К., 1992. - 4.2. - С.107-109.

24. До проблеми вивчення творчої спадщини Івана Огіснка // Проблеми поширення досвіду викладання та вивчення історії України в технічних вищих навч. закладах: Тези доп. Всеукр. наук.-метод. конф. (Одеса, 28-29 травня 1993р.) -К„ 1993.-76-78.

25. “Граматично-стилістичний словник Шевченкової мови” митрополита

Іларіона як методологічна основа вивчення сучасної української мови // Українознавство у технічному вузі: методологія, методика, перспективи: Тези доп. Всеукр. наук.-метод. конф. (Київ, 12-14 жовтня 1994 р.).-К., 1994 - С. 189191. ’

26. Іван Огієнко і Київ // Огієнківські читання / Матер, наук, круглих столів 1991-1996 років-К., 1997-Вип.1,-С.91-105.

27. І.Огієнко - митрополит Іларіон про виховання історією // Виховання студентів у технічному вузі: методологія, методика, перспективи: Тези доп. Всеукр. паук.-метод. конф. (Київ, 16-18 жовтня 1996 р.)-К., 1996. -С. 165-166.

28. Проблема державно-правового становища України за Богдана Хмельницького // Велетень науки. Матер. Всеукр. наук.-пед. читань, присвячених вивченню спадщини Івана Огієнка (15-16 січня 1996 р.).- К., 1996.- С. 105-110 (у співавторстві з Висторопським В.).

29. Відкриття Кам’янець-Подільського державного українського університету в спогадах Микити Шаповала // Духовна і науково-педагогічна діяльність 1.1.Огієнка (1882-1972) в контексті українського національного відрождення. Наук. доіі. 2-ої Всеукр. наук.-теор. конф. (Кам’янець-Подільський, 18-19 лютого 1997 р.).- Кам’янець-Подільський, 1997.- С.93-97.

30. До проблеми створення православної духовної освіти в Холмі (листи митр. Іларіона до Л.Білецького // Українське архівознавство: історія, сучасний стан та перспективи. Наук. доп. Всеукр. конф. (Київ, 19-20 листопада 1996 р.): В 2-х ч.-К., 1997,-4.2.-СЛ 34-136.

31. Ідея української національної самосвідомості у працях Івана Огієнка -митрополита Іларіона // Наукові праці Українського держ. ун-ту харчових технологій - К., 1997 - №3- С.93-95.

32. Деякі аспекти Хмельниччини в науковій спадщині Івана Огієнка // Запорозьке козацтво в пам’ятках історії та культури. Матер, міжн. наук.-прак. конф. (2-4 жовтня 1997 р.) - Запоріжжя, 1997.-С.237-242.

33. До проблеми датування деяких листів І.Огієнка до Л.Білецького // Велетень науки. Наук. зб. - К., 1997.- Вип.2. - С. 95-98.

34. Методи наукових досліджень І.Огієнка-митрополита Іларіона // Іван Огієнко (митрополит Іларіон) і виховання національно свідомої особистості (До 115-річного ювілею видатного вченого): Матер. Всеукр. наук. конф. (Київ, 16-17 січня 1997). - К., 1997-С.99-103.

зо

35. Державотворча діяльність Української автокефальної православної церкви в роки Другої світової війни // Всеукр. міжн. християнська асамблея / Наук.-прак. конф. Доповіді, повідомлення (Київ, 17-18 лютого 1998 p.).- К., 1998.-С. 141-143.

36. І.Огієнко - Головуповноважений уряду УНР // Наукові записки / Збірник 1П1ЕНД.-К., 1999 - Вип.7.- С.256-268.

37. Двоеверье как феномен украинского православия // Человек и христианское мировоззрение. Понятие “норма” и “отклонение от нормы” в медицине, науке и обществе. Альманах.- Симферополь, 1999 - Вып.4 - С. 134137.

38. Іван Огієнко - перекладач Біблії українською мовою // Історія України,- 1999,- № 43,- С. 6-7.

Анотації

Тюрменко І.І. “Проблеми української державності в діяльності та науковій спадщині І.Огієнка” - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - Історія України. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2000.

Розглядається внесок І.Огієнка у становлення української державності. Досліджуються умови формування державницького світогляду І.Огієнка, його роль та місце в Українській революції 1917-1920 pp., національно-культурному та релігійному житті української еміграції. Висвітлено світоглядні засади наукових поглядів І.Огієнка з проблем української державності та методологія його досліджень. Проаналізовано погляди вченого з питань української культури як чинника державотворення. Розглянуто сутність, характерні риси, тенденції, основні етапи розвитку та джерела формування національної культури, підкреслено роль української еліти у процесі державотворення. Зроблено висновок щодо можливості використання основ рідномовної політики, розробленої І.Огієнком, у практиці державного регулювання національних відносин на сучасному етапі.

Ключові слова: Огієнко 1.1., історія України, Українська революція 1917— 1920 pp., українська державність, українська еміграція, українська історіографія, українська культура, слов’янознавство.

I.Tiurmenko “Problems of the Ukrainian Nationhood in the Activities and Scientific Inheritance of I.Ogijcnko” - Manuscript.

Dissertation for a doctor’s degree on the speciality - 07.00.01 - History of Ukraine. - Taras Shevchenko National Kyiv University, Kyiv, 2000.

I.Oghijenko’s contribution to the establishment of the Ukrainian nationhood has been considered. Conditions under which I.Ogijenko’s national ideology developed, his role and place in the Ukrainian Revolution of 1917-1920, national cultural and religious life of the Ukrainian emigrants have been studied. As well, ideological basis of his scientific views on the problems of the Ukrainian nationhood and the methodology of his studies have been illustrated.

I.Ogijenko views on the problems of the Ukrainian culture as a factor of state formation have been analyzed. The author has considered also the essence, typical features, trends, main stages of development and sources of the national culture formation and emphasized the role of the Ukrainian elite in the process of state formation. Conclusion as regards the possibility of use of the national policy fundamentals developed by I.Ogijenko in practice of state regulation of the national relations at the current stage has been made.

Key words: Ogijenko 1.1., history ofUkraine, Ukrainian revolution 1917-1920, Ukrainian nationhood, Ukrainian emigration, Ukrainian historiography, Ukrainian culture, Slavonic studies.

Тюрменко И.И. “Проблемы украинской государственности в

деятельности и научном наследии Ивана Огиенко” - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени доктора исторических наук по специальности 07.00.01 - История Украины- Киевский национальный

университет имени Тараса Шевченко, Киев, 2000.

Иван Иванович Огиенко - митрополит Илларион (1882-1972) -выдающийся украинский учёный, общественный, государственный и религиозный деятель.

Рассматривается его вклад в становление украинской государственности. Проанализированы условия формирования мировоззрения И.Огиенко, его роль и место в Украинской революции 1917-1920 гг. В частности, исследуется деятельность И.Огиенко на посту министра образования и вероисповеданий, Главуполномоченного правительства УНР периода Директории (ноябрь 1919 — октябрь 1920 гг.). Обосновано, что на последнем посту И.Огиенко наиболее полно раскрыл себя как государственный деятель, сумев сохранить очаг украинской государственности на территории Подольского края, занятою поляками.

Раскрываются основные направления деятельности И.Огиенко на посту министра вероисповеданий в эмиграции и его роль в религиозной и национально-культурной жизни украинской диаспоры Полыни и Канады. Рассматривается положение украинского автокефализма в годы 2-ой мировой войны. Отмечено, що большая заслуга в этом движении принадлежала митрополиту Иллариону. Возглавляя Холмско-Подлясскую епархию на территории Польского Генерал-Губернаторства, он добился церковного и национально-культурного возрождения, которое было особенно разительно в сравнении с довоенным упадком. Установлено, что сотрудничество Иллариона с

немецким оккупационным режимом осуществлялось в той мере, которая бы гарантировала легальную деятельность Автокефальной православной церкви в Польше.

Показан вклад И.Огиенко в сохранение национально-религиозной самобытности украинской эмиграции. Его государственная деятельность была направлена на объединение украинцев диаспоры на основе созидания национальной культуры. Это нашло отражение в разносторонней деятельности учёного по воспитанию национального самосознания украинцев, преодолению чувства второсортности, сельскости в условиях господства чужой культуры, по осуществлению первого автентичного перевода Библии на украинский язык и духовному объединению православных церквей Канады, США и др. стран.

Анализируются взгляды И.Огиенко на процесс становления украинской государственности в прошлом: во времена Б.Хмельницкого, Руины и И.Мазепы; раскрываются мировоззренческие основы взглядов учёного на проблемы государственности. Характер научных исследований И.Огиенко даёт основание утверждать, что он принадлежал к числу представителей украинской государственной школы, в которой занимал видное место. Установлено, что концепция украинской государственности не была представлена учёным в концентрированном виде. Свое понимание этих проблем он изложил в различных по тематике и времени издания трудах. Историософский анализ событий, сделанный учёным, и сегодня не утрачивает своей актуальности. Обобщение его теоретических разработок привело к следующим авторским выводам: будущая судьба украинской государственности связывалась

И.Огиенко только с демократическим путем развития, республиканским правлением и народоправством. Учёный акцентировал внимание на важности идеологической подготовки народных масс к общественно-политической деятельности, формирования соборной нации, необходимости единства и согласия в обществе, преодоления религиозных противоречий, развития национального образования и культуры как важного фактора на пути укрепления и утверждения государства.

Проанализирована культурологическая концепция И.Огиенко в контексте идеи украинской государственности. Изучены основные закономерности, тенденции развития украинской культуры, её суть, характерные черты и источники формирования, роль национальной элиты в процессе борьбы за национальную государственность. Основной идеей научного творчества И.Огиенко является теоретическое обоснование роли национального языка в культурном и государственном развитии. Средствами языкового воздействия, подчеркивал ученый, осуществляется жизнедеятельность нации. Пропорционально ограничению сферы функционирования национального языка происходит упадок национальной культуры, а за ней и нации. Рассматривая государство как результат созидательной культурной деятельности разных наций и народностей, И.Огиенко разработал основы языковой политики, которую можно считать одним из направлений государственного регулирования национальных отношений. В её основе заложен тезис о государственном языке

господствующей нации, о свободном развитии культур национальных меньшинств как гаранте установления тесных связей с другими народами и политической стабильности в государстве, о единстве материнской культуры и культуры эмиграции. И.Огиенко разработал национально-культурные, идеологические и духовные факторы превращения несознательной нации в сознательную и соответственно - негосударственной в государственную.

Рассмотрена проблема взаимодействия и взаимовлияния украинской культуры с культурами соседних славянских народов. Установлено, что эти связи отличались нединамичностыо и противостоянием. В то же время, находясь даже в самых неблагоприятных условиях, украинская культура, как подчеркивал И.Огиенко, достигла достаточно высокого уровня развития, что определило одну из её основных тенденций - расширение украинского культурного влияния на восток.

Ключевые слова: Огиенко И.И., история Украины, Украинская

революция 1917-1920 гг., украинская государственность, украинская эмиграция, украинская историография, украинская культура, славяноведение.