автореферат диссертации по философии, специальность ВАК РФ 09.00.01
диссертация на тему: Саморозвиток сутнiсного взаэмосвязку фiлософii i науки

Полный текст автореферата диссертации по теме "Саморозвиток сутнiсного взаэмосвязку фiлософii i науки"

РГб од

2 О Ийигаяет швН1 ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису УДК: I: 001.2

ПШИКОВ ВалерМ Григорович

СШОРОЗВИТОК СУП!ЮНОГО ВЗАШОЗВ'ЯЗКУ Ф1ЛОСОФИ I НАУКИ

СпехЦалы^сть 09.00.01 - д1алектика х теорхя п1энаиня

з ф1лооофських наук

АВТОРЕФЕРАТ

дисертацЛ на эдобуття вченого ступени кандидата ф1лософських наук

Ки1в - 1993

Дисертац1я викокана в КиГвському ушверсигет* 1мен1 Тараса Шевченка.

Науковнй кер1виик: кавдкдат ф1лософських наук, доцент КОСГЕВ В.М.

0|/1ц1йш опоненти: доктор ф1лософських наук, професор КОТОВА О.В.

кандидат ф!лософських наук, доцент БАНДУРА 0.0.

Пров1дна установа: кафедра фглософг! КиХвського державного еконсшчного ун1верситету.

Захист в!дбудеться 1993 р. о "/- " годин!,

на зас!данщ спец1ал1зовено1 вчена! рад>/д 01.01.06 при Ки1всько-ку ун!верситет1 1мен1 Тараса Шевченка.

3 дисертац1эю можна ознайомитись в науково! (Нбл^тец! КиХвського унгверситету.

Адреса: 2520Г7, Ки1в, вул. Володишрська, 60.

Автореферат роэ!Слан "_"__1993 р.

• ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА'РОБОШ

Дитумьн>сть теми достижения. Проблема. взае1дазв"язку ф1ло-соф!2 а наукою в!днооиться до фундаыентальних проблем, як! хвилм-вть людську думку з часу виникнення дихотом11 иф!лософ!я - наука", навколо не! весь час не стихаить суперечки 1 дискус15с.

Сьогодн! тема взаемоэв"яэку ф1лософ!'г 1 науки набувае особ-ливо'1 актуальное?! в зв"язку з тим, що у в!тчизнян!й ф!лософ!х в!дбувавться поступове зв!льнення ф!лософсько1 думки як в!д тис-КУ 1деологём так ! в1д нашарувань гегел!вського л1н{йно-суборди-нованного "баиення" св{ту, а у зах!дной ф!лософськ!й дуед! Аде процес подолання жорстког позитив!стсько1 точки зору, що требус критичного засвоеиня 1 переробки ц1х }дей.

У дисертац!? досл!ддення проблеми взаемозв"язку философ!I 1 науки зд!йснюеться з боку ф!лософГг', а там де цей зв"язок розгля-даеться з позиц!й науки, то фактично мова Яде про природознавст-ро, Цв зуыовлено тим, що сусп!льствознавство е продуктом лише се-редини XIX стол!пя, 1 хоча в наступи! роки йда швидко аростеиия сусп1льнонаукового знания ! розцшрюоться коло проблем, як! ним вир1щуються, далеко не устален! п!дходи та шляхи його досл!-джен-НЯ. На думку дисертанта, це окрема тема, що потребуе для свое! розробки зусиль багятьох пчоних. Дисертант обыеядоочись пркродо-знадством розум!е одноб!чн1сть тако'1 позиц!1, бо п!дключення результат^, одержаннх у сусп!льствознавств{, дало б змогу вир!ши-ти багато питань глибже. Однак, розум^ючи актуальн!сть вибраяох теми, автор вважае можливим приступити до розробки проблеми вза-емоэв"язку на основ! природознавства, бо такий п!дх!д дав змогу одеряати певн! результати.

Зм!ка предмету досл!дження сучасного природознавства, ы!к-дисцилл!нарн! тенденц!1 у Його структур!, розвиток ф!лософськох думки, потребують вдосконалення форм взаемозв"яз10г ф!лософ!5{ ! науки, його ф!лософського обгрунтування. Шльш того, в лон! самого цього в!дношення виар!ваять передумови констигусвання едино* кадки, що такох робить настШшм його досл!дження.

Ступ!нь досл!дженост! проблеми. Питания взаемозв"язку ф!ло-соф!ж ! н^уки вир!иувалось на протяз! вс!е! 1сторШ лсдськох думки, наск!льни глибоко ! всеб!чно залежало в!д свНогляднох позиц!х мислителя, р!вня розвитку ф1лософ!х, науки ! соц!ально1 практики. 1снують р!зн! точки зору, що зумовлюе багатоман!тн!сть

- г -

вар1аит!в 1х вир1шенш, як 1 або авлеречують ыожл«в!сть вэаемо-эв"язку ф!лософ!1 1 науки, або зводять його до формули: "ф!лосо-ф!я е наука наук", да ф!лософ!я розум!еться як найб!льш загальна теор!я 1 метод п!энання, а методи наук е лише ланки, прояв окре-мих стор!н ф!лософського методу.

В робот! широко викорнставувалиеь 1сториьи-фИлософськ1 тра-диц!г постановки 1 вир!шення проблеми взаемозв"язкУ ф!лософ!г з наукою.

У б1тчизнян!й ф!лософськ1Я 1 природничонауков!й л!тератур! указана проблема досл!даувалась досить {нтенсивно в працях мето-долоПв 1 !сторик!в науки, природодосл!дник!в, на основ! того чи 1ншого п1дходу, цо розвиваяться у нас, а за останн!м часом 1 на основ! концепц!й зах!дних вчених. Вид!лимо основн!:

Проблемно-зм!стовний п!дх!д, основна !дея якого в т!м, що взаемозв"язок ф!лософ11 з наукою зд!йснюеться через ряд опосеред-кованих ланок, розвивався у працях В.П.Ворожцова, К.Х.Делокарова, П.В,Копн!на, ¡.С.Нарського, В.М.Сагатовського та !н, Даний метод с надм!рно загальним ! цим викликав потребу конкретизац!й та уточнень.

Такою конкретизац!ею е концепц!я субстанц1ального Шдходу, прихильники якого Е.Ы.Абд!льд!н, Е.ВЛльенков, Л.К.Науменко та !н., вважають, що дана концепц!я повинна схоплюваги не т1лъхи матер!с, а й 1 xi особлив! форми. Вс! ц! формоутворення виника-ють 1 !снують як самост!йн! сутност!, хоч у д!йсност! являються формою субстанц!!, що розвиваеться ! саморухасться. Дана концеп-ц!я, у своецу розум!нн1 взаемозв"язку ф!лософ1'х з наукою залиша-еться все-таки, на наод думку, на засадах ф!хтевсько-гегел!всь-ког формули "ф!лософ!л - наука наук". 3 т!сю лише р!зницею, ¡до у представник!в ц!ег концепцИ "наукою наук" вистулае д1апектична лог!ка.

В деи;о !шоцу аспект!, цю проблему розробляли украпюьк! ф!лософи М.О.Булатов, В.С.Горський, В.Г.Табачковський, ВЛ.Шин-карук, ОЛ.Яценко та !н. Бзаемозв"яэок ф!лософ!1 ! науки, вважа-ить вони, зд!йснюегься У двох аспектах: методолог!чноку ! св!то-глядному. Методолог!чно використання фг'лософських категор!й у практиц1 наукового Шэнакня, в науц! эд!йснюеться на р!вн! сп!в-в!днопення загального /эагальноф!лософського/ I особливого /яке

ыислиться в т}й чи 1нш1й неуц!/. $!лософ!я е загяльною методоло-г!ег науки i цю функц1ю вона викоцуе тоцу, що явлцеться, на думку автор!в концепц!г, теоретичноп сомосв{доы!стю науки, теоретично розвкнуткы св!тоглядои. Bona не поза. наукою, a ii органична складова частина i водночас додаток.

Сл{дуючим напрямком розглядаючим проблему взаеыосв"язку лософ^' i науки е системний п!дх!д.'В його иеяах провадили i про-вадять досл1дкення ВЛ.Блауберг, В.Ц.Садовський, ОЛ.Уйоыоз, Е,Г.Юдин, Б.Г.ЮдЫ та !н., але вперше цю концепц!ю в ч!тко окрес-лек!й фори1 виклали В.О.Лекторський i В.С.Швирьов. Вони сформулю-вали тезу про типи f р!вн! методолог!!. На певноцу eTani розеит-ку наукова рефлекс!я з необх!дн!стыо переходить на р!ввнь ф!ло-софсько1, Взаемозв"яэок, як рефлексивно в!днозення, зд!йснюеться у двох напрямках. При pyci в1д науки до ф!лософ!х з"ясовуетьсл, ща може дати ф1лософ1я науц! в план! ti самосв!домоетt, з другого боку, ф!лософ!я npij вщНшенн! CBoix власних BHyipinmtx зав-дань усвЦомлюа необх!дн!сть використаннд досягнень конкретних наук.

В досд!джвнн1 використан! tflei виде вназаяних налряык!в як у позитивно-конструктивному, так 1 в критичному план!, залучен! прац! в як!х проблема взаемозв"яэку ф!лософ!х з наукой спец!аль-но не розроблялаоя, проте окрем! ii аспекти розкривалися достат-ньо повно.

У монограф!чних доол4дженнях Ж.М.Абд!льд|на, В.О.Декторсь-кого, ЬС.Нарського, В.Ы.Садовського, ОЛ.Уйомова, В.С.Швирьова проблема взаеиозв"яэку ф!лософ!г I науки розглядаеться в широко-НУ плаш ! стае предметом спе^ального досл!даення. Сл}д зазна-чити, що якщо Ж.И.Абдильд!н, Л.К.Науменко, ЬС.Нароький, ВЛ.Шин-карук анал!эують проблему з боку ф!лософ1г, то ВЛ.Блауберг, В.М.Садовсъкий, ОЛ.Уйомов п!дходять до проблеми з позиц!й методолог! х.

Сутн!сть методолог!чного анал!зу науки, його типи t р!вн1, взаемов!дношення ф!лософського i методолог!чного анал!з!в стае спец!альним предметом досл!даення у статях t нонограф!ях В.С.Ди-HtHa, О.О.Печьонн1на, В.С.Стьоп!на.

У наукових дослгдженнях П.С.Дишлевого, С.Б.Кримського, М.В.Мостепаленко концентруеться увага на розкритт! зм!сту понят-

тя науковох нартйни св1ту, стилю наукового мислення.

3"ясувати роль 1 значения сходження в!д абстрактного до конкретного як у.н1 нереального метода науково-теоретичного знания прагчуть Ж.М.Абд1льд{н, В.0.Вазюл1н, Ж.С.ТУленов.

Питанию взаемозв"язку ф1лософ11 э наукою прид!ляАть увах^ I эах1дн1 ф!лософи.

"Ф1лософ1я життя" в лиц! Шцше, Д1льтея, Бергсона, признаю-чи необх1дн!сть вир!шення "мвтаф1зичних", св!тоглядних проблем, заявляла, що розум не спроможний розв"язати хх. Це завдання мож-на вир!шити лише 1ррац!ональною 1нту1ц1ею. Аналог1чн1 погляди розвивае { герменевтика. Абсолютно розр'иваючи ф1лософ!ю 1 науку, стверджуючи, що ф!лософський досв!д знаходиться поза нцукою, во-на в!дцас перевар 1нтелектуальному споглядаиню, 1шу1ц1г. Так, Гадамер заявляс,. що розум, неука не в змоз! осягцути хиття, св!т 1стор1И.

В1дм1чаючи безсумн!вну заслугу представник1в р!зних напрян-к1в у постановц! 1 роэробки гсроблеми взаемозв"язку философ!! 1 науки, необх1дно все-таки сказати, що в них:

- проблема взаемозв"язку розглядаеться з познц1й орган1зм1-чно1 1дех, не виходяч! на эм}стовний анал1з м1жсистемних в!дно-шень;

- не вир1шуеться проблема сп{вв!дношення лог{чно замкцутог системи 1 системи в!дкрито1;

- недостатньо осмислена роль ! значения етаШв досл!ддення 1 викладання, для правильного розум}ння взаеиозв'язку ф1лософ11 1 науки;

- мало досл!джена проблема единох науки, а коли 1г торкають-ся, то трактують як насл!док привнесения ф{лософського методу в конкретн1 науки.

Намагаючись реал!зувати свое бачення вир!шення проблеыи ди-сертант, вважае необх{дним зазначити, що з багатьох аспект!в ' йому концептуально 1мпоцуе напрямок, який розроблявся Ж.М.Абд1ль-дГним, М.О.Булатовим, В.С.Горським, Л.К.Науменко, ВЛ.Оинкаруком та-1н. Це 1 розум$ння рол! д!алектичного методу, значения св1то-гляднох I методолог1чнох функц1й ф1лософН', нербх{дн!сть роэгля-ду проблеми {сторично 1з включениям II в певний сощокультурний контекст.

Виходячи 1а вице викладеного формулюються мета 1 основн! заедания дисертац!йного доел1джоння.

Мета доел!дження полягае в анал1з! саморозЕитку сутн!сного взаемозв"язку ф^лософН 1 науки, роэкриття його як процесу д1а-лектнзацГх науки 1 конкретизацГх принцип!в 1 категорЦ} ф!лосо-ф!1, ведучого до створення едино? науки. Для досягвення ц!ех мети в дисертацГг поставлен! так! заЕдання:

- досл!дити 1сторичнг форми иааемоэв"язку ф!лософ!1 ! науки;

- проанал!зувати вкутр!шню суперечн!оть Ц становления 1 розвиток, особливо момент розв"яэання, як рухаючого начала д1ало-гу двох форм сусп!льно1 св!домост! - ф!лософ!х I науки;

- виявити лог!ко-гносеолог!чну основу в!дношення ф!лософ!1 з наукой шляхом конкретного анал!зу процесу п!знашя взагал1;

- розкрити роль I значения етап!в досл!дження ! викладання у'розум!нн! проблеми взаемодГг ф!лософ11 з наукою;

- дати анал!з висХ1дно'1 I низх1днох налряик1в, розкрити хх специф!ку I роль у процес! конотитуювання едино* недки;

- показати роль д1алектичного методу, як загального методу в процес! д!алектизац!х науки ! конкретизац!! принцип!в ! кате-гор1й ф1лософ11, становления•едино? науки;

- розглячути проблему сп!вв!дно[пення лог!чно замкнуто? систем« 1 системы в!дкритог.

При анал!зе в!дношення "ф!лософ!я - наука", поняття "наука" використовуеться нами у широкому смислК

Методолог!чними 1 теоретичними п!двалинами досл|длення е вих!дн! принцип« .матер! ал !стично"1 д!алектики: едн!сть вторичного 1 лог!чного; сходження в!д абстрактного до конкретного; вчен-ня про категор!х ! закони дгапектики.

Критично використан! розробки радянських 1 заруб¡»них ф!ло-соф!в, як марксистсько'1, так ! не марксистськох ор!ентацГ:г, все ¡цо сприяло глибшо'цу анал!зу проблеми взаемоэв"язку ф1лософ!х з наукою.

Наукова новизна роботи. Розкрита культурно-1сторична тенден-ц!я саморозвитку сутн!сного взаемозв"язку ф!лософ!г 1 науки. Ана-л!з {сторкчних форм цього вэаемоэв"яэку проведений як становления, розв"язання ! "в!дтворення" сутн!сно1 гносеолог!чно1 супере-чност!. На ц!й основ! вироблена нетрадицийна концепц!я сучасно-

- б -

го взаемов1дношення фыософП 1 науки.

Основ»! результати дисертащйного досл1даення у вигляд: тез, що виносяться на захист, сформульоващ таким чином:

- традицхйн1 верс1Х анал1зу сутнхсного вхдношення мхж ф1ло-соф1ею I наукою фактично грунтувалися на гегел зськхй епхстемоло-Г1ЧН1Й схем1 "розв"язання с.уперечност!" 1 тому були неадекватни-ми реальному историчному розвитку предмета, що дослхджувався. Сенс нового гпдходу заключаемся, насамлеред, у запереченнх однозначно репрезентативно! схеми I форми розв"язання сугеречностей;

- с.учасний тип рашональностх характеризуемся багатомхрнхс-тю, 1сторичтстю | структурнхстю. Весь процес саморозвитку сутно-ст1 е переходом вхд единого до багатоманхтного. Цей процес само-зародження гз едино! сутност1 - XI численних форм буття е фунда-ментальним, онтолог1чним, а воображения його у загальних I не-обхадних формах Лизнання взагал1/, логхко-гносеологхчним шдва-линами, якх детермхнують структуралхзацхю змхсту I зумовлюють хс-торичну рхзномантйсть форм сутнхсного взаемозв"язку фхлософх!

1 науки у вех культурно-хсторичш перходи;

- 1сторично першою формою взаемозв"язку ф1лософ1! I науки в античноеТ1, як1й притаманний особливий тип млслення, е синкретична IX еднгсть. Це беэпосередня тотожнхеть. I саме хз цього античного ототожнення змхсту фмософЛ I науки родився вЦомий феномен воображения вехе! багатсманхтностх ¿сторично майбутшх форы евхтогляду - в единому, фiлocoфcькo-paцíoнaлicтичнoмy початково-му античному евхтоглядх. Проблема вхдношення ф1лософ11 з наукою виршуеться в онтологхчному аспектх, як знаходження первоначала багатоматтних одиничшх речей. 3 боку форми дая 1х безпосеред-ньо! тотожностх реал1зуеться у середньов1чч1. ФОософхя стае ря-доположенною з будь-якою 1з конкретних форм науки по вхдношенню до "божественного знания" - теологхХ;

- Ренесанс I Новий час формир.ують тип вхдношення "фхлосо-фхя - наука", якхй будуеться на вхдмхнност1 ф1лософ1Х х науки. Робиться спроба узагальнення данях природознавства э позищй кон-кре.них наук, на баз1 унхверсалхзованних понять I законхв мехаш-ки. Зв"язок фглософЛ з наукою будуеться за родо-видовим принципом, основою якого е абстрактне розушння загального, де фхлосо-фхя стае родовим знаниям по вхднозекню до спещального знания;

- представники класично*, н1мецько1 фхлософ11, зокрема 1.Кант, виршення проблеми переводить у методолог1чну площину, а $1хте вперше усвхдомлюе - рирхшения проблеми взаеиозв"язху ф!ло-софП 1 науки слхд шукати при реал1зац11 11 саморозвитку, що стае одной 1з шдвалин створення загального методу;

- центральним моментом д1алектичного взаеиозв"язку фхлософх! I науки е системна суперечнхсть мхж змхстом I формою знания, м1а почуттевим х рацхональним, еипхричним 1 теоретичним, дослхджен-ням х викладом;

- процес Д1алектизацх1 науки I конкретизацх! категорий х принцигпв фоософН розпадаеться на два напрямки - впсххдну 1 ни-3X1дну. В дисертацг* проанал1яован змхсг обох напрямкхв, розкри-та 1х роль I значения у становленнх загального методу П1знання -д{алектичного методу, обгрунтован висновок про те, що дхалектика як метод безпосередньо "не працюе" у тШ науки, а робить це опо-середковано через методи конкретник наук;

- еучасний тип озаемозв"язку "фхлософ1я - наука" базуеться на едностх тотожностх х рхзницх. Це конкретно-пзрехЦний перход дхалекткзацхХ, де взаеыозв"язок $1лософх1 э наукою залишаеться, хоча й набувае як!сно 1наюго характеру. Домгнантною тевденцгею х результатом процесу е "остаточний роэрив" безпосереднхх сутшсних взаемозв"яэк1в фхлософИ з наукой, вона може розвиватися у най-ближчхй перспективу т1льки через цхл1стнхсть змхсту культури, яка в кр!м того, едкистп тотожност1 I в1дм1нност1 ф-Ыософх* х науки I рухаеться до свого опосередкування, в руслх спхввхдношеши Л0Г1ЧН0 замкнуто! системи х системи вЦкрито!;

- в кхнцевому пхдсумку, сутнхсний взаемозв"язок фхлософ!! з наукою стае опосередкованим загальним методом - диалектикою: фг-лософ1я набувае науково! форми в розробцг проблем людини, а наука стае "ф1лософською" у виршенн1 глобальних проблей сучасностх. Це буде "едина" наука, в основ! яко! лежить 1дея "единого" людст-ва, 1 яка детермЫуе, визначае складну моэа!ху суперечливоТ едно-ст1 фхлософх! 1 науки.

Теоретичне х практично значения роботи. Положения I виснов-ки дослхдкення вносять левний внесок у розвиток розумхння проблеми взаемозв"яэку фхлософхТ э наукою, вони можуть бути використа-н1 при читаннх курсхв лекц!й э фхлософх! у темах: "Методи 1 фор-

- в -

ми на.укового шзнаши", "Д1алектика як вчення про загальний зв"я-эок 1 розвиток", спецкурсов э фхлософських проблем природознавст-ва.

Практичне значения роботи в тому, що XX викладки можуть бути використан1 в подальш!й розробц: проблеми з ме^ор вияву дхалек-тичних закономхрностей становления едино! науки, як вхдкрито! гармон1чно! пол1сис'геии, що дав нам знания про розвиток ушверсу-

му.

Апробацхя •роботи. Матерхали дисертахийного дослхдження допо-вЦалися на республ1канськоХ науковхй конферетц! "Еднхсть св!то-глядно! I методологхчноХ функцхй марксистсько-лен1нськоХ ф1лосо-ф11" /КиХв, 1980/.

На щорхчних науково-практичних конференциях К1В1, в допов1-дях: "йхлософсько-методологхчний аспект понять арх1тектурноХ науки" ДиХв, 1968/; "Шляхи гумаштархзацхХ техшчно! освхти в К1Б1" та "1сторичн1 форми взаемозв"язку фЬлософхХ х науки" /КиХв, 1991/; "Суперечн1сть як принцип дослхдження I викладання взаемо-зв"язку фхлософИ х науки /КиХв, 1992/; "Саморозвиток сутн1сного взаемозв"язк.у ф1лософ1Х I науки" /КиХв, 1993/.

Структура дисертацН зумовлена загальною метою I завданнями дослдаення. Бона складаоться хз вступу, трьох роздШв, заключения х списку використаноХ лхтератури.

Основний зм:гст дисертащХ У встущ обгрунтовуеться вибхр теми дослхдження, XX актуаль-Н1сть, формулиоться мета 1 завдання дослхдження, визначаетьея ступхнь розробки проблеми, новизна, а також основнх положения, що виносяться на захист, показан! теоретична значущсть I практичне значения дисертац1Иного дослхдження.

У першому розд!Л1 "1сторичн1 форми взаемозв"язку фхлософИ i науки" дано 1сторико-ф1лософський аналхз зм1ни форм /типхв/ взаемозв"язку фхлософх! з наукою х виявленх такх законом1рност1: - в русл г взаемовхдношення фхлософх! I науки поряд з виявом специфхки кожно! форм /типу/ взаомозв"язку, йде процес утБорен-нл, конститу1Юпанкя загального методу пхзнання. До того ж у недрах кожно! конкретно-хсторично! форм1 /тип:/ розвиваеться х пре-валюе певний аспект х в М1ру переходу в1д одного'аспекту до шло-го, складншому, в М1ру становления загального методу усв1домлю-

етьоя хдея едносп науки I фОософН.

В античну епоху взаемозв"язок фмософН I науки носить син-нретичний характер. На основI беэпосереднього споглядання старо-давнх греки эробили спробу з"ясувати втдношення мхж багатоманхт-ними пвищами свхту т1 первоосновою усьсго свхту, як в1дношення мхж загальним { одиничним. Нерозвинен1сть, споглядальнхсть на1вно1 дгалетики не давали змоги виразити загальне як конкретну тотож-нхсть.

Вхдповхдно I вхдношення фхлософх! з наукой набуло спеииф1Ч-ного характеру. Наука вимушена була в1дтворювати фхлософсъку проблематику, пхзнавати першопричину свхту. Взаемозв"язок набувад характеру безпосередньо! тотожностх, де х фхлософ1я г наука спря-мован1 на досягнення едино! иети - вир1шити проблему едност1 I р1эноман1ття свхту в онтологхчному аспектх шляхом вхдшукування первоначала одиничшк речей.

Схоластична ф1лософ1я середньовхччя такой не змогла виробити адекватного методу вирхюення зазначено! проблеыи. Опора на сило-гхсгичну логхку Аристотеля лоэитивних результате не дало в нас-л1док формального II характеру.

Подалыиа диференвдавдя наук настхйно вксовузала потребу зве-дення результатхв конкретних наук в едина цхле на природничонау-новому грунтI. Перед ф1лософ1ею х наукой постало завдання ство-рсння загального методу, що веде до узагальнених уяилень про св1т. Не задоволещ схлоГ1зном як основним засобом доказу 1стини, Ф.Бекон, Р.Декарт першими вэялнся за ию роботу. Но !х спроби були приречен1 на невдачу в силу декхлькох причин:

- перша зумовлювалась одноб1чностю емпхризму х рацхоналхзму, абстрактною абсолютизащею одного 13 етагпв гизнання, або дослхд-ження, або викладу;

- друга, рхвнем розвитку наук, який не дозволяв ще виявити в собх внутрхшнх зв"яэки х тенденщ! до хнтеграцП;

- третя - в абстрактному розум1ннх загального 1 його взаемо-зв"язку з одиничним, що не давала змоги правильно усвхдомити I перш двх причини.

<51лософ1Я Нового часу поставила проблему в{днотення ф!лосо-фхГ з наукою в усвхдомленому вигляд1 на порядок денний, а вирх-шення II перевела з онтолог!Чно1 площини в логхко-гносеологхчну

i зробила аусхлля створити загальний иетод для виршення вице названного завдання.

Подальшй розвиток виробництва стимулював бурхливий розвиток наук. Вони безпосередньо г^дхйшш до тзнання суттсних ав"язкгв I в1дношень мхж предметами. Почина»чи з Канта утверджуеться думка, що знания про свхт мае системний характер. Вш зловив тенден-цхю, що накатилась у фхлософН Нового часу, до тзнання фхлософ-ськнх принцип в п!знання, як! дозволяли показати зв"язки i вхд-ношення в необххднхй i загально! формх, тобто тенденцхю роз,ум1н-нл ф1лософ1Г як методолог13Г •

l.eixTO у "Науковченнх" намагаетьея показати систему наук як систему людського знания взагал1. Фхлософ!я повинна була з себе лопчним шляхом вивести основоположения ecïx конкрегних наук. Для peani3auiï свое! програми bîh створюе синтетичний метод, ставший першов спробою розробки принципхв дхалектичного методу. 1дея проте, ¡до науковчвння дае нам принципи побудови системи знания, аумовлювала роз.ум1ння того, що вирхшення пр'облеми взаемозв"язку фхлософхХ i науки слхд шукати в дхалектичнхй площинх, що це проблема створення загального методу.

3 MaTepianicTHUHoï позиц1Х !дея загального методу знаходить свое воображения у працях Гердера, Гете, брат1В Гумбольт. Певну еволюпДю в указанному напрямку адхйснив Шелхнг. У спогляданнх, -говорить Шелхнг, - немае послхдовност1 роэсудка, а без нього пхз-нання не повне. Для ni знания недостатньо внутршнього почуття, для нього потрхбна система понять. У вчеши о позитивно! ф1лосо-фН пхзнхй Шел 1нг виходигь за межх замкнутoï системи, однак не зум!в створити систему понять, bïh вважав дхалектику на наукою. Разом з тим Шел!нг висунув, на наш погляд, важливу думку - кожна наука повинна пройти Kpi3b дхалектику.

Якщо Шелхнг наыагався звести фхлософ1ю до мистецтва, то Гегель nimoB шляхом наблюдения ÏI до форми науки. У нього дхалекти-ка перетворилась у логгку понятхйного, системного мислення, як форма опанування конкретного. Но, в хилому, у стратегхчному пла-Hi Гегель системотворець, його рацхопальна машина не терпить ствхснування в простор!. Все, що вона зустрхчае на своему шляху, пхддае пршшзливхй процедур! абсолютного эняття. Його система мо-нологхчна, ïft протипоказаний д!алог, вона абсолютний диктатор,

де немае ьисця вибору, його система телеолог1чна.

Фиософом, який повстав проти гегел1вського формал1зму, жор-сткоХ дснЦльностх е Л.Фейербах. 1Ин вхдновляе у сво!х правах чут-тевхсть, що дето змогу подивитися на пронес вэаемоэвпя.зку з позиций д1алогу. Побачивши д1алогхчкий характер взаемозв"язку фхлосо-ф1I I науки на висххдному напрямку, Фейербах пояснив його з пози-!.цй абсолютного зняття. На ьисце рационально! рел1гЛ дощльнос-Т1 В1Н пропонуе релхггю чуттево! любовь 8ейербах зупинився перед завданням, змхет якого заключается в поясненш сут-х низххдного напрямку.

Другий роздгл "1нвар1антн1сть пронесу пхзиання.як логхко-гносеолоНчна основа взаемозв"язку фхлософЛ г науки" - присвяче-ний досл1дженню процесу шзнания взагал1 як детерм1нанта эмхету та хсторично! р1зно!/,ан1ткостх форм взаемозв,,яэку ф1лософх! I науки, в надрах якого йде становления загапьного методу шзнання. Внутршньо суперечливий д1алог двох форм суспхльно! евдомоетх -ф1лософ11 I науки, для свого п1знання погребуе правильного розу-М1ннл суперечнсстх. В ход! дослхдження виявлено:

- у стародавних грек1в тотожнхеть протилежностей не е результатом рацхональноХ обробки емпхричного матер1алу, а пластнчний художшй образ: "обраэ-поняття", "сиислообраз". Суперечн1сть у них не розвертазться в логхко-дискурсивюй форш, а схоплюеться шту1тивно, показуеться;

- в катчвському вчегои про антиномх! суперечшсть знову про-голошено об"ективно сутнхм. Проте, протилежност1, як1 складають антиномхю, принцишально не сумхснх. Досв1д Канта показав, що за-собами формально! лог!ки, логгки розеудку суперечшсть розв"яза-ти неможливо;

- завдання створення ново! лог!ки взяв на себе Гегель. Про-гилежност:, за Гегелем, не застигл1 абсолютт тверження про одне

I те ж, а так:, що рухаються, рсзвиваоться, знаходяться у рефлексивному В1дношеннх, вони взаемопропонують, взаемозаперечують взасмозумовлвють одна одну. Але, гегелевськсму розумхнню супереч-«ост1 притаманна обмежетисть. Бона прояв.тлеться: у спроб! опосе-редкування крайностей; в1дсутност1 постановки проблеми розв"язан-чя внутрпшо! супсречтас?1 як виххд за меж1 основи, змши основ; ■едостат.чхй роэробиц д1алектики внутрпшьо! 1 зовншно! супереч-

НОСТХ.

Традищйний анал1з сутшсного вгдношення ф1лософ11 з наукою фактично зд1Йсиоеться на основ1 гегел1всько! концепцх! суперечно-ст! I П еп1Стемолог1чшй схемх "розв"язання суперечностГ'. Смисл нового шдходу полягае в облхку того гнооеологхчного моменту, що з розв"язанняы суперечностх спроба опосередкування крайностей без-грунтовна, бо тхльки одна хз них мае .значения хстинно! д1йеност1, а тому дуалхзму еутностх не бувао. Однак, цей процес зд1йснюеться не з дусх абсолютного зняття, а як зняття вхдносне. Протилежностх, що утворввть внутршна суперечн1сть у своему розвитку все бхлыае х бхльшо стшоть салюстхйними х на певн1й стад1! свого розвитку потреблять розв"яэання. 1 тут виявляеться, що Т1льки одна сторона виражае тендетию розвитку даного предмету, а хша сторона, про-довяуючх сажютШний розвиток перетвороеться у крайшсть, стае байдужою для свое! протилежност1. В свою чергу х справжня протиле-жнгсть, ув1бравши в себе необхгднх елементи свое! протилежностх, бхльше не мае потреби х стае байдужою до не!. Обидвх вони перегво-рились у оправдай крайности, байдуаи одна одшй. Внутртш супе-рочнхсть трансформувалась у'эовнхшню, вхдмхшйсть icнyвaння перетворилась у вхдм1нн{сть М1Ж сутностями. Весь процес саморозвитку сутност! протхкае як суперечливий переххд: в1д единого - до бага-томанхтного. Саме цей процес самопородження хз едино! сутностх II множиннкх форм буття знаходить свое воображения як процес П1з-нання взагалх, тобто усв1домлення його з:нвар1антно1 сутностх, що дае змогу процесу шзнання бути фундаментальною основою як зм1с-ту, так I р1зноманхття форм сутшсного взаемозв"язку фхлософх! х . науки у вс1х культурно-хсторичних периодах х бути тхм конкретно-хсторичним матерхалом, що розвиваеться, трансформуеться в загаль-ний метод. Це зробило необххдним поглиблений аналхз процесу пхз-нання взагалг, який включае два етапи: дослхдхення об"екту шзнання 1 виклад знань про об"ект, що досл1джуеться.

На етап1 досл!дження йде процес схоплювання иДлгсностх без-посередньою умогляднгстю 13 зовншньо! сторони, анал!з окремих сторхн, вичленування найпростшаго вхдношення за допомогою розу-мових форм - категорхй, обробка емгцричиого матерIалу. Безпосеред-ньою формою схопловання предмету е почуттевхсть - де предмет с виххдним пунктом споглядання I уявлення.

Коли "бачення" предмета, як цШстност1, кке не являеться Чуттово безпосередн1М, але що не виражено у лог1ко-дискурсивном вигляди, формою, яка реал1зуе цей момент е Ытелектуальне спогля-дання, що являеться промгжнос ланкою м1ж почуттево-наочним 1 абс-трактно-лог1чним виразом загального. На зм^стовному рхвн1 предмет дослхджуеться не Л1н1йно-субординовано, а з рхзних стор1н. Знания про нього плюралхстично, розглядшоться рхзн1 альтернативи його ро-звитку I робиться виб1р. Тут здхйснюоться справжнд п1знання специфики того, що В1др1зняе предмет В1д !нщнх I вгд самого себе, яким вхн був на попереднгх стад1ях розвитку.

На наступному, ашиптичному ступен| включаеться в роботу роз-суд як певний рхвень гпзнанчя. Тут пршдооть формально-лог1чн1 при-нципи дослхдження: емтричний опис зовн1шних властивостей, параме-тргв нерозчленованого предмета; морфолоНчне дослхдження внутрш-ньо! будови елементарних частин та 1х зв"язок з щлим; функц1о-нальне дослхдження принципе органхзаадХ та фуикщонування стало-го предмету, де вадсутнхсть жорстко! прив"язки до просторово-часо-вой локал1зац1Г елементхв об"екту, з"являеться можливхсть зарод-яення системи знания; генетичний метод розглядае предмет, як складну структуровану систему, що створилася в процес1 вторичного розвитку.

На етап1 викладу знания систематизузться, вхн е продовженням процесу одержання 1стини. Т1льки наука здатна викласти св1й зм1ст у систематичшй, причому не в эастиглШ формх, а показати як те, що розвиваеться е спраажньою наукою - не конгломератом окремих фрагментхв знания. Тому д1алектиэащя науки характеризуемся за-гальною тенденвдею II. розвитку.

Загальний 1 необXIдний характер Ц1е1 тенденцИ бачимо на прн-кладх розвитку "ф1лософ11 науки". Лог1ка розвитку пхзнавального процесу примусила II еволюц1он1зувати В1Д крайньо жорсткого розме-жування науки I фхлософЛ до визнання св1тоглядних, хсторичних та 1нших компонент у розвитку знания, необх!дност1 розгляду знания в соц1окульгурному контекстг, прагненню вийти за иежх кумулятивного, площинного розвитку знания в царину структурних його трансформа- . цгй /лог1чнх композицх! знания I 1Н./.

Етапу дослхдження I етапу викладу його у певн1й формх вхдпо-вхдають два напрямки взаемозв"язку фхлософх! х науки - по лШ!

зи1сту | по л1нх! форми.

I фхлософ1я 1 наука, окремо кожна пройшли цх етапи, перщ нхж, прийшли до усвхдомлення свое! одной1чностх, усвхдомлення того, що тхльки спиьно вони здатш породити едину позитивну науку. В головному фыософ1я пройшла етап дослхдження на матер1ал1стичних засадах у вченнях французьських ф1лософ1в-матер1ал1стхв х Л.Фейербаха, а на 1де&гцстичних - Шелхнга, Ф1хте 1 кхмзцьких романтик!в. Етап викледу пройдений багатьма представниками нхмецько! класично! фх-лософ11, ^ насамперед, Гегелем.

Третей роздхл "Висххдча I низххдна напрямки процесу взаемо-зв"язку ф1лссоф1! I науки". Аналхз 1сторичних форм взаемозв"язку 1 процесу пхэнання взагалх засв1дчив, що у хх лон1 визр1вають пе-редумови конституювання едино! науки: йде накопичення I розвиток необх!дного зм1сту 1 вдосконалення форм; виробляються загальнх метода П1знаннл унхверсуму - передусхм, дхалектичний метод. Шлях до едино! науки, як процес саморозвитку с.утн1сного взаемозв"язку фх-лософ11 з наукою включав в себе висх1дну 1 ниэххдну напрямкн.

На висх1дному напрямку ми маемо справу з процесом становления дх&лектнки як загального методу пхзнания. ВЫ зд1йснюеться у межах теоретичного вдаошення I е, насамперед, П1знавальний процес, якиП зд1йсюзться в певгах лог1ко-гносеолог1чних формах. Щ форми справляють значний вплив на процес взаемозв"язку ф1лософ1! а наукою, але, в свою чергу, залежать у власному розвитку В1д р1В~ ня цього вхдношення, не можуть розвиватися поза ним, б о, незважая-чи на те, що становления загального методу зд1йснюеться у межах ф1лософського зм{сту, безпосереднхй матерхал цьому зкисту надають конкретно науки. В межах висххдного напрймку фмософхя е ведучою стороною, виконуючи регулятивну I конститутивну роль. Вхд того, що загальний метод розвивався в лонх фхлософського знания 1 в процес! свого становления виконував п1знавальну функцхю не тОьки в фОософхХ, але ! був св1тоглядним 1 методолог1чним засобом розв"я-вання трудноицв виникаючих в науцг, виник пересуд, нхби методом ф!лософ1! е Д1алектичний метод I вш працуе, або, у крайньому ви-падку, повинен працювати безпосередньо в тхл1 науки. Насправдх, методом ф!лософН в д1алектична логхка, яка являеться теорхею дх-алектичного методу. Лише включивши у себе так! опосередкованх ланки як природу, практику, 1стор1ю тзнания, теорш п1знання 1 логх-

ку - д1алектика стае рацхонально-дискурсивним "абсолютним методом" гцэнаннл.

Це эавдання виршував Гегель, у нього эмхст логхки закЫчу-еться "практичною гдеею", а наступний за ним роздгл п'в"язакий не 13 эм!стом, а 13 загальностю - тобтЬ з дхалектикою як методом.

Проблема застосування дхалектичного методу шсля того як вЬ1 був виведений у "Логищ", виникла перед Гегелем зх вс1ею гостротою ! випливала 13 само! сутг гегелевсько! фхлософсько! концепщТ, де лише ф1лософ1я е справдх единою наукою. На його основх йде розвн-ток х осмислення особливих частин фхлоссф!: естегика /фхлософ1я мистецтва/; право /фхлоссфхя права/; природа /фиософхя природи/ га 1н.

Гегелю вдалося виявити окрем1 специф1чн1 моменти застосування д1алектичного методу. Однак, незважаючи на позитивш моменти, яК1 1мпл1ц1тно М1стяться у гегел1вськхй методолог1чн1й концепц1Т, в Ц1лому, проблема застосування д1алектичного методу Гегелем не ус-В1дсмлена, що сприч1няеться його панлогхзмом, в основ1 якого ле-жить Цеалистичний принцип тотожност1 мислення I буття. У нього метод за своею суттстю не досл1дкуе об"ект, а конструве його. Без-посвредив накладання д:алектичного методу на конкретнонауковий ма-терхал приэводило до того, що категорх! виявлялися не в змоз1 схо-плювати його зм1ст I залишалися марними, дослхджувалась справа ло-гхки, а не лог1ка справи. Фхлссофхя, II метод по вхдношенню до науки не е "прикладною метафхзикою", тому безпосередньо застосовува-ти систему ф1лософських категор1й до конкретного змхсту окремих наук не можна, бо вони /кагегор!!/ в1дразу виступають як абстрак-Ц1Т, позбавленх зм1сту.

Практичне застосування дхалектичного методу удалося зд1йснити Марксу в "Кап1тал1". Рхзниця м1ж лопкою "Науки логхки" I лоНкою "Капрала" це вхдаиншсть м1ж "ломкою взагал1" х "логхкою дослхд-ження" конкретного матер1алу I резюмуеться воно в рхзнищ д1алек-тичного методу, який виведений у процесх внутрхшнього розвертання загального фмософського змхсту, 1 методами конкретних наук, побу-дованних на принципах д1алектики. Дхалектичний метод безпосередньо не працюе у Т1л1 науки, а е методолопчним засобом побудови мето-Д1В конкретних наук, лк: эдхйснюють безпосередне дослхдження змхсту предмету. В1н не е засобом пхзнания конкретного матер1алу, а в

-16 -

формою кеГОДОЛОГ1Ч>ю1 сведомость

Спосхб оаглиблення методологхчноХ свхдомост1 у конкретний ма-Tepian називаеться стилем мислення, вхн визначае те, як ми будуе-iso концепту&льну мережу, як конкретний метод заглиблюеться у конкретней змхст, ним вичленявться фундамент альний принцип i- блок категорий, який достатнхй для розкриття i воображения специфики предмету дослхдження, як деякоТ цхлхсностЬ

Зб;:»шЛно, дослхдкування емгпричнаго материалу, потребуе в1д дослхдника вхльного орхентування в анал1зуемому масив1 знань про предмет, що передбачае свгдоме володхння Д1алектичним методом, Од-н&к, тут метод дхалектикн не е 3aci6 аналхзу зм1сту науки, а вис-тупае як орИнтуючий фактор при хсторичноыу досл1дженн1, що забес-печуе вхльний рух у матерхаль 1нше, безпосередне прикладення за-гального методу до змхсту науки перетворае його в "свою протилеж-HicTb" - дошатичний шаблон,

Вих1д за межх висххдного напрямку почав Л.Фейербах. Суть низ-х1дного напрямку як процесу дхалектизащ! науки полагав в тому, що як тхльки перед кожною наукою виникае завдання знайти свое мхсце у запальному зв"язку утверсуму особлива наука про цей эагальний збмязо1: стае зайвою.

Висиозки, що ¡цдводили до сучасного разумхння сутн1сного вза-смоэввязку фхлософ11 i науки тагл:

- ф1лософ1я як "наука наук" вичерпала себе;

- взаеыозв"язок фхлософИ э наукою не е монологом, а диалогом pi вноправних napTnepie;

- загальною основою взасмозв"язку фхлософЛ i науки е почут-тев1сть;

- теоретичною основою B3aeM03B"n3Ky фЫософх! i науки висту-пае суперечлива еднхсть почуттевого i pauiопального, досл!дження i викладу, як процес д^алектизацх! науки;

-couiyM, а не незаймана природа е справжнхм ун1верс.умом, де од1йснюеться 1сторико-практичний розвиток людини. Людина.як сопельна icTOTa, як продукт суспхльно-хсторично! практики, виступае справжньоо основою еднос^ фхлософ11 i науки, як передумова i п!д-сумок едино! науки;

- у стратипчному ruiaHi ф|лософ!я i наука з^лються в едину науку про людину, як эд1йснений натурал!зм людини i гуманхзована природа. В конкретио-перех1ДНий nepiofl дiaлeктизaцiI взаемозв"язох

ф1лософН з науноо эалнтаеться, хоча й набувае imuoro характеру. Bîh може бути BHpimeroiît тхльки в npoueci розробки сп1вв1дноиеннл лог1чно замкнуто! i в!дкритоХ систем. I У дисертацЛ роэглядаються такн п1дхяди: проблемно-зм!стов- -1 ний, субстаи^алышй, фсрмал1стичний, д!алектика rapMonil i кон-

nennt я "контрфглософИ". D межах диалектики гармонП робиться спро-, ба вийти за границ! органгзм1чно1 систеки. Так як людство посвя-. щав себе служЬшю ун1версалыюму космогеяу, його вгдкритхй субстан-1 ц!альност!, то голов!им питаниям в - як зчлекяються багато орган!-■ чних систем у цШстН10тх. Причому, ложна хэ них уже дещо бхлъшо -I-не просто оргащчна, а гармонхчна система.

Ягсцо в Teopiï "д1алектики гарлош!" ми баодмо бол1сний пошук виходу за Heai оргашзм1чного "бачення" св!ту, до лог1ки глубинного сп!лкування, м!жсуб"ектноТ сп!в-причетност1, полхфонування, то у концепцП "коитрф1лософП" цей "болоний пошук" в1дшукати важко. Суб"вктив1стська, обмежено особистна, а прав1льн!ше, групова пози-uifl представлена в якост! св1тоглядноХ, але це гене не свхтогляд у фмософському смисл1, а хдеологхя.

У заключен^ робиться короткий п!дсуыок дослхджения, показу-еться HeoÖxiflHicTb i шяхи подальшо! розробки пхдняткх в podoTi проблем.

OcHOBHi положения дисертацП опублхкован1 в роботах:

1. Шликов В.Г. Ццнхсть онтолог!чного, raoceoiorivHoro i ло-г!чного acneKTiB д!алектико-матер1ал1стично! кокцепцП едност1 на-укового знания //Проблема 1нтеграц11 наукового знания, XI cbîto-глядн! i методологхчнх основи. - Ки1в, I960. - С. 31-32 /мова .рос./,

2. Шликов В.Г. До питания про ochobhî хсторичнх форми взаемо-эв"язку фхлософ!! i науки //Пробл. фЬлософх!. - КиХв, 1989. -вип. 81. - С. 83-90. /мова рос./.

3. Шликов В.Г., Св1дло М.С., 1ванова U.K., Черноморденко Î.B. Гума1йтар1зац1я техничноТ ocbîth /Дези доп. i вист. 52-й науково-практично! конференцхХ. - КиХв, KlBl, 1991. - С. 190. /мова рос./.

Шзп. до друку Cg,C t . формат вОх84'/ц.

Ilariip друк. Л"» 3 . CnociS друну офсетниП. Умопн. друк. арх. С,93 . г У «oit и. фарбо-в1дб. MC. . Обл.-вид. арк. -(.О Тираж (со . Зам. Jft ^-ЮГ . По платно.

Ч"1рма «В1ПОЛ» 2Л21.11, hii'iii, ну л. Йолпкоька, 0(1.