автореферат диссертации по философии, специальность ВАК РФ 09.00.04
диссертация на тему: Самосовершенствование личности: культурологический аспект

Полный текст автореферата диссертации по теме "Самосовершенствование личности: культурологический аспект"

ХАРКІВСЬКИМ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені В.Н.КАРАЗІНА

О

УДК 130

Тертична Вікторія Федорівна і\

САМОВДОСКОНАЛЕННЯ ОСОБИСТОСТІ: КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ

09.00.04 - філософська антропологія, філософія

культури

АВТОРЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

Харків-1999

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого. Міністерство освіти України

Науковий керівник

Офіційні опоненти

доктор філософських наук, професор, . Лозовой Віктор Олексійович, завідувач кафедри культурології Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого

доктор філософських наук, доцент,

Бурова Ольга Кузьмівна,

професор кафедри філософії Харківського

національного університету ім. В.Н. Каразіна

кадидат філософських наук, доцент,

Чаггашін Олександр Костянтинович, завідувач кафедри філософії і політології Харківського державного автомобільно-дорожнього технічного університету

Провідна установа

Національний університет «Києво-Могилянська академія», гуманітарний факультет, кафедра філософії та релігієзнавства. Міністерство освіти України, м. Київ

*-ЛГ

годині на засіданні

Захист відбудеться <іЖ» 0 2000 р. о/І_

спеціалізованої вченої ради Д.64.051.06 при Харківському національному університеті за адресою: 310077, м. Харків, пл. Свободи, 4, ауд. Ш-83.

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна за адресою:

310077, м. Харків, пл. Свободи, 4.

Автореферат розісланий «//^>>

.1999 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради

Старовойт В.С.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Сьогодні жоден проект суспільного або особистішого розвитку не можна розглядати ізольовано від соціокультурнихумов його реалізації. Одними із засад, що зумовлюють соціокультурні тенденції сучасного світу є, з одного боку, процеси взаємодії ку.лыур, прагнення до універсалізму, до утворення певного культурного синтезу, а з іншого — орієнтація на збереження самототожності власної культури, настанова на партикулярну свідомість.

З огляду на це для України визначальним є те, що вона знаходиться в центрі багатовекторного культурного простору, на перехресті різноманітних духовних течій, серед яких найбільш впливовими можна вважати західноєвропейську, а пізніше — російську. Водночас, культурний розвиток Україниявляє собою не просто механічний синтез розмаїтих культурних начал або відтворення і трансформацію окремих духовних систем, а базується на забезпеченні власної самоорганізації культури. Україна, хоча й використовує досвід Заходу та Росії, проте не зміїно є свій одвічний національний культурний код, постає самобутньою частиною світового культурного процесу.

Зростаюче в Україні прагнення до національної самоідентифікації та національного розвитку (виходячи з антропоцентричності сучасного суспільства, коли все починається з людини і замикається на ній) передбачає осмислення насамперед індивідуально-особистісних моделей і настанов саморозвитку. Тому особливо актуальним стає аналіз процесів усвідомленого саморозвитку особистості і, передусім, про пест самовдосконалення, що має духовно-моральні засади. Саме такий перебіг, на наш погляд, є наріжним каменем відродження української культури.

Розуміння длину самовдосконалення особистості як джерела культурної змісго- і формотворчості й одночасно як виразника соціокультурної ситуації робить актуальним аналіз культуротворчого та культуровідтворю-ючого потенціалу цього феномену. Осмислення сутні сного ядра й відтворення цілісного образу процесу самовдосконалення особистості можуть бути забезпечені шляхом культу рологічного підходу до вивчення усвідомленого особистішого саморозвитку.

Ступінь наукової розробки проблеми. Процес самовдосконалення особистості довгий час не був об’єктом ретельного дослідження у вітчизняній науці. Лише наприкінці 80-х років, ставши нагальною потребою особистішого й суспільного розвитку, цей феномен набув значущості і в наукових дослідженнях, де, одначе, розглядався не як самостійний процес, а як вищий рівень самовиховання. У такому аспекті феномен самовдосконалення особистості став предметом педагогічного, психологічного,

філософсько-епісгомологічного, філософсько-соціологічного й філософсько-етичного досліджень.

На їхній основі розкрито методи й засоби організації роботи над собою (А.Арет, О.Кочетов га ін.), показано співвідношення об’єктивного і суб’єктивного в процесі усвідомленого саморозвитку (О.Ковальов, Л.Рувінський та ін.), висвітлено параметри усвідомденості та цілеприпу-щення в ході особистісного самоздійснення, свободи й активності людини в розвитку необхідних особистісних якостей (М.Глезерман, Ю .Злотников та ін.), вивчено соціальну детермінацію, соціальний механізм, функції самовиховання, виявлено його рушійні сили, названо чинники активізації, розгортаній сутнісних сил, соціальних потенцій людини (С.Ковальов,

В.Лозовой, М.Макарець та ін.), розглянуто взаємозв’язок процесів усвідомленого саморозвитку з ціннісними орієнтирами й моральним ідеалом (А.Гусейнов, І.Донцоз, Л.Ігнатовський, Д.Шнмановський та ін.), зроблено спробу на базі конкретно-історичного аналізу осмислити теорії й типи самовиховання та самовдосконалення особистості (А.Арет, І.Донцов).

Однак накопичений досить багатий дослідшщький матеріал, який фіксує, як правило, функціональні характеристики процесів усвідомленого саморозвитку особистості, не розглядає процес самовдосконалення особистості у всій повноті його виявлення, абстрагуючись від аналізу природи й сутності даного феномену, що пояснюють соціокультурну різноманітність і сутнісні сили на кожному з етапів розвитку людської культури. Такий аналіз можливий, коли самовдосконалення особистості досліджується в культу рологічнолгу аспекті, де воно постає як проекція конкретно-історичного духовного поля на особистість.

Методологічна і теоретична основа дослідження. У методологічному апараті дисертації фігурують принципи об’єктивності, історизму, плюралізму як загальні засади наукового пізнання. Теоретичною базою дисертаційного аналізу стали праці Е.Біістріщького, С.Кримськош, В.Шевченка, де до с лі джуюгь ся загальні проблеми духовної культури, а також культурологічні розвідки С. Авсрінцева, В.Горського, А.Гуревича, О. Лосева, М.Федотова, О.Шпенглера та ін., у яких аналізується характер зміни і розвтку типів духовності, що складалися на певних етапах світової соціо-кулвіурної динаміки. Автор звертався до робіт М.Бахгіна, М.Кагана, М.По-повича та ін., де розглядаються процеси художнього освоєння ціннісного змісту епохи, що співвідноситься з соціокультурними колізіями часу та осо-бистісним начатом.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження проведено на кафедрі культурології Національної юридичної

з

академії України імені Ярослава Мудрого відповідно до наукової програми Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого «Основи духовного життя суспільства та розвиток особи» і кафедральної комплексної науково-дослідної теми «Моральна й естетична культура особистості: чинники її формування».

Мета і завдання дослідження. Основна мета дисертації—розкрити суть, природу процесу самовдосконалення особистості, вивчити його особливості, зумовлені соціовулмурним фоном певної епохи.

Реалізація мети передбачає вирішення таких завдань:

- виявлення особливостей культурологічного аналізу процесу' самовдосконалення особистості;

- визначення критеріїв, що сприяють виділенню феномену самовдосконалення особистості серед інших явищ усвідомленого саморозвитку;

- виявлення можливостей мистецтва в культурологічному дослідженні процесу самовдосконалення особистості;

- вивчення особливостей функціонування самовдосконалення в західноєвропейській культурі;

- аналіз процесу^ самовдосконалення особистості в українському та російському духовних просторах;

- вивчення особливостей процесів саморозвитку особистості в сучасній культурі.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що:

- уперше розроблена й реалізована методологія культурологічного підходу' до аналізу процесу самовдосконалення особистості в його соціо-культурній динаміці;

- уперше вшначеиа суть поняття самовдосконалення й здійснено розмежування різних форм усвідомленого саморозвитку особистості;

- уперше в аналізі феномену самовдосконалення особистості духовно-моральна природа, на відміну від діяльїшцько-забезпечуючої природи самовиховання, обгрунтована як найважливіша;

- уперше на базі порівняльного аналізу досліджена природа та суть усвідомлених форм саморозвитку особистості в західноєвропейській, українській і російській культурних традиціях;

- забезпечено подальше дослідження протиріч реалізації форм усвідомленого саморозвитку особистості в умовах XX сторіччя;

- набув подальшого розвитку аналіз специфіки взаємозв’язку темпо-рально-просторової організації світу з якісними особливостями процесів усвідомленого саморозвитку особистості;

- дістав подальшого дослідження процес відтворення в мистецтві моделей особистішого саморозвитку в контексті різних культурних епох.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони розширюють існуючий арсенал засобів теоретичного аналізу процесу самовдосконалення особистості і демонструють продуктивність вивчення даного процесу як соціокультурного феномену. Основні теоретичні висновки і положення дисертації мають суттєве значення для подальшого розвитку наукових досліджень у царині процесів усвідомленого саморозвитку особистості. Розробка проблем, поставлених у дисертації, сприяє вирішенню завдань гуманізації і гуманітаризації суспільства та освіти.

Результати дослідження можут ь бути використані як у науковій, так і викладацькій діяльності, у курсах і спецкурсах із філо софії, теорії та історії культури. Вони застосовувалися автором під час викладання навчальних дисциплін «Етика» і «Українська та зарубіжна художня культура» в Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого.

Особистий внесок здобувана у двох статтях, що написані у співавторстві, становить по 70%. У статті «Самовдосконалення особистості: філософсько-художнє осмислення ідеї та процесу в українському духовному просторі» здобувачеві належить з’ясування духовних засад і моральної природи вдосконалення людини в українському культурному просторі. У дослідженні «Особливості культурологічного аналізу особистісного саморозвитку» заслугою здобувача є ідея і конструкція культурологічного аналізу усвідомленого саморозвитку особистості та обгрунтування евристичних можливостей культурологічного аналізу особистісного саморозвитку.

Публікації. Основні ідеї й положення дисертації викладені в 11 публікаціях, зокрема у 4 статтях, з яких 3 опубліковані у фахових виданнях, затверджених ВАКом України. Окремі висновки дисертаційного дослідження знайшли своє відбиття в навчальному посібнику «Основи художньої культури: Теорія та історія української художньої культури» (Харків, 1999), у статтях словника «Художня культура» (Харків, 1996).

Апробація результатів дисертації. Основні теоретичні й методологічні положення дослідження схвалені на конференціях як міжнародних («Роль вузів у вирішенні проблем безперервної освіти та виховання особистості (від шкільної до післядипломної)» (Київ, 1995), «Третє тисячоліття: гармонія людини, суспільства і природи» (Чугуїв, 1996)), так і міських та міжвузівських («Актуальні питання: навчання та виховання студентів» (Харків, 1992), «Харків—XXI століття» (Харків, 1993), «Треті харківські політологічні читання» (Харків, 1990)); а також на науково-практичній конференції за підсумками науково-дослідних робіт, виконаних професорсько-викладацьким складом Національної юридичної академії України імені

Ярослава Мудрого (Харків, 1993); обговорювалися на теоретичних кафедральних (кафедра культурологи) і міжкафедральних (кафедри культурології, філософії і соціології та політології) семінарах Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого.

Структура дослідження. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, які містять у собі 31 підрозділів, висновків і списку використаних джерел (227 найменувань). Загальний обсяг роботи — 179 сторінок.

О СНОВНЇЇЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі розкривається суть і стан проблеми культурологічного осмислення процесу самовдосконалення особистості, обгрунтовується її значущість та атсіуальшсть, визначаються мета й завдання дослідження, показується наукова новизна теоретичних висновків, подається інформація про практичне значення одержаних результатів, їх зв ’язок із науковими програмами, визначається особистий внесок здобувача, називаються публікації та гадаються відомості про апробацію результатів дисертації.

У першому розділі «Методологічні й теоретичні передумови дослідження самовдосконалення особистості» розглядаються процеси самовиховання і самовдосконалення особистості як основні форми особисті сного саморозвитку, з’ясовзтоться співвідношення та виявляється їхня природа.

У підрозділі 1.1. «Природа і суть усвідомлених форм саморозвитку особистості» стверджується, що явища самовиховання та самовдосконалення особистості хоча й мають єдність за своєю родовою суттю, є принципово різними, оскільки процес самовдосконалення пов’язаний виключно з духовно-моральною системою координат, що зумовлено його особливою природою — kata to eidos. Для самовдосконалення значуща не міра розвитку будь-яких якостей особистості, а їхній моральний зміст, здатність до утвердження загальнолюдських моральних цінностей.

Самовиховання має діяльно-забезпечуючу природу і функціонально-інструментальний характер людської активності, воно не передбачає цілісної зміни особистості і може бути спрямоване на формування асоціальних людських якостей. Самовдосконалення особистості наповнює моральним змістом усі вияви її інструментальної активності, тим самим формуючи духовно-моральну цілісність особистісного буття, спрямованого до максимально повного втілення загальнолюдського морального ідеалу.

Самовдосконалюючись, людина не просто усвідомлює наявність вищого морального начала в житті, а й сама акумулює його морально-творчу

енергію, відчуває себе не тільки частинкою сні ту, а в деякій мірі є його душею. При цьому людина стає здатною сприймати себе поряд з іншими в єдиному духовно-моральному смисловому просторі, в «душевній» співвіднесеності з Іншим. Процес самовдосконалення позбавляє людину7 обмеженості індивідуально орієнтованого діяльного су б’ єкта, аісгуалізує домінанти вищих загальнолюдських цінностей.

У підрозділі 1.2. «Особливості культурологічного аналізу процесу' самовдосконалення особистості» обґрунтовується теза про соціокультурну детермінацію даного феномену й наводиться думка про необхідність осмислення його як проекції конкретно-історичного ментального поля на особистість.

Особливий зміст феномену самовдосконалення особистості полягає в його здатності органічно злитися із загальним змістом конкретної культурної реальності й водночас відкривати нові культурні орієнтири для неї.

Культурологічний аналіз дозволяє простежити процеси усвідомленого особисгісного саморозвитку як в межах однієї культурної епохи, так і на різних етапах будь-якої національної традиції. Даний підхід виявляє домінантну' систему цінностей різних типів культури, а звідси — зміни в спрямуванні та змісті самовиховання при збереженні духовно-моральних засад самовдосконалення.

Культурологічний розгляд дає можливість з’ясувати, що самовдосконаленню не властиві жорсткі національні обмеження, воно відкрито «великому» світу загальнолюдського буття. Існуючи в лоні певної національної культури і набуваючи в ній національного специфічного колориту, самовдосконалення забезпечує утвердження загальнолюдського морального начала, але «проголошеного» національною мовою.

Важливою складовою частиною культу рологічного аналізу процесу самовдосконалення особистості є вивчення його як просторово-часової (хронотопічної) конфігурації, що складається в межах певної історично визначеної світобудови. Культурний хронотоп показує взаємозв’язок са-мостворюючих процесів з образом світу, оскільки просторово-часові домінанти дозволяють входити у сферу ціннісних феноменів культури і виявляти орієнтири в духовно-мораіьній системі координат особистісного саморозвитку'.

Найбільш наочно хронотопічна модель відтворюється в мистецтві, оскільки воно ізоморфне тому типу культури, який його породив, і є його образним портретом. Мистецтво виявляє унікальність, цілісність, соціально-історичне «Я» культури і відбиває уявлення про конкретно-історичні вияви особистісного саморозвитку. Більше того, завдяки такій атрибутивній межі мистецтва як любовне сприйняття буття як буття Іншого (М.Бахтін), через

його душевно-духовну орієнтацію у світі, останнє, осягаючи феномен самовдосконалення, не накладає на нього пізнавальні схеми, а відтворює його в цілісному художньому образі, що зберігає дух цього явища.

У другому розділі «Саморозвиток особистості в історії західноєвропейської культури», виходячи з основних парадигм європейської цивілізації, розглядається її ціннісно-смислове ядро, його виявлення на основних етапах соціокультурної динаміки і на цьому фоні розкриваються особливості самостворюгачих процесів у західноєвропейському культурному контексті.

У підрозділі 2.1. «Становлення людини в античному світі» підкреслюється, що зміст розвитку людини був зумовлений онтологічно-космологічним характером даної культури, де Космос виступав як свого роду абсолютний принцип, досконалий зразок, що породжує адекватний собі особливий тип людського існування — гармонійної відповідності Універсуму, «евритмії». Цей тип базувався на міфологічній свідомості, головна особливість якої полягала в її антропоморфності. Безпосередніми взірцями людської поведінки виступали герої міфів. Події і вчинки людей були детерміновані богами, над якими, передусім, панувала Ананка (доля), Дії будь-якої людини були виявом світового порядку, якому вона повністю підкорялася. І людина, і боги, і Космос — суть «тіло». Тому уподібнення богам, Космосу полягало в тому, щоб людське «тіло» зберігало свою міру і в такий спосіб відповідало тілесним міфологічним моделям. Значення діянь було неосяжним для індивіда і перевершувало його, що заперечувало виявлення особистісного характеру розвитку останнього.

Моделлю досконалості в Античності виступав Космос, для котрого час — Вічність. Тому досконалість розумілася як реальність, як досягнута мета, оскільки довершеність Космосу, а внаслідок цього і людини — «еманації космологічного абсолюту» (О. Лосєв),—було, є і буде. Цей принцип яскраво виявився в мистецтві, особливо в скульптурі, архітектурі, театрі, де досконалість оспівувалася, але були відсутні рух до неї і його розкриття.

У добу Античності сформувався ідеал людського існування: ідеал кало-кагатії — двоякого ритму тіла і душі, що були підпорядковані евритмії. Він не містив у собі моральної характеристики розвитку, а реалізував собою психологічну настанову людини, її морально-життєве тренування, адекватну налаштованість душі й тіла на ритм полісного життя і тим самим—на включення в космічний ритм світового цілого. Виходячи з цього, твердження про явище самовдосконалення особистості в даному культурному типі дисертант вважає недоречним.

У підрозділі 2.2. «Ідея самовдосконалення особистості в культурі західноєвропейського Середньовіччя» доводиться, що релігійна свідомість даного типу кульїури, котра наставляла: «Будьте такими ж досконалими, як Отець ваш Небесний»,— створювала умови й виступала як спонукальна сила щодо утвердження ідеї самовдосконалення особистості.

Зміст середньовічної культури можна розкрити як педагогічний рух до створення моделі ідеального, довершеного світу (на противагу світу реальному), існування в якому вимагає внутрішнього самовдосконалення, заснованого на самоочищенні через страждання. Побудова цього світу мала яскраво виражену вертикальну структуру, яка визначала сувору ієрархію цінностей, що забезпечувало індивідові точне розуміння морального ідеалу своєї епохи. Крім того, середньовічній світобудові було притаманне лінійне розуміння часу, який сприймався як час порятунку завдяки чому актуальним став власне рух до досконалості. Твердження про існування «душі» сприяло зародженню в даному типі культури особистішого начала, а пріоритет духовно-моральної проблематики в суспільній свідомості створював сприятливий грунт для формування ідеї самовдосконалення.

Однак втілення вжиття даної ідеї було обмежене тим, що, по-перше, універсальне ціле переважало над індивідуальним, затушовуючи особис-тісне начало, по-друге, орієнтація на зразок, на його відтворення, на відповідність життєвим заповідям і затвердженим типам особистості сприяли пасивному існуванню та ігнорювали власне процес розвитку. Ці положення підтверджує аналіз середньовічного мистецтва, яке мало колективний, анонімний, канонічний характер і проповідувало конкретний тип поведінки як зразок. Можна зробити висновок, що Середньовіччя формувало модель унісонного досягнення досконалості.

Реальна соціоіультурна атмосфера західноєвропейського Середньовіччя приносила духовно-моральні (насамперед емоційно-почуттєві) основи досконалості в жертву предметно-практичним началам. Закладений у просторово-часовому образі епохи принцип єдності й боротьби протилежностей духовного і тваринного існування виявився в суперечності оссбистісних самостворюючих моделей даного часу.

У підрозділі 2.3. «Саморозвиток людини доби Відродження» розкрита трансформація моделей особистісного саморозвитку; що зумовлена звільненням персоналістської ідеї від релігійного і природно-космічного змісту.

Антропоцентрична свідомість дала потужний поштовх розробці гуманістичної концепції саморозвитку людини, за якою досягнути досконалості можна тільки завдяки власним зусиллям.

Реалізація ренесансного ідеалу людини забезпечувалася процесом самовиховання, що відповідав настанові на постійний розвиток і затвердження творчих здібностей активної натури індивіда. Характер такого самовиховання визначався певними протиріччями між прагненням досягти ідеалу гармонії й тими засобами, якими цю мету намагалися реалізувати. Ренесансний універсалізм набув значення егоїстичного самоствердження людини в зовнішньому світі, що породжувало духовно-моральні конфлікти і торувало шлях до самознищення. Саморозвиток того часу носив функціональний характер. Найбільш яскраво це простежується в Італійському Відродженні. У Північному Відродженні, з його протестантською етикою, акцент робився на утилітарно-прагматичні цінності, а ідеальним зразком стала ділова людина-прагматик, що поєднала служіння власним інтересам з християнською добропорядністю.

Ці висновки підтверджуються аналізом творчості майстрів мистецтва доби Відродження, котрі спочатку ідеалізували земну людину, піднявши її до рівня Творця, а потім звернулися до розкриття трагічної невідповідності між безмежними бажаннями людини і фактичними реаліями дійсності, яка формувала дрібного й ділового індивіда.

У підрозділі 2.4. «Процеси саморозвитку особистості в культурі Нового часу» доведено, що в цей період сформувалися принципово нові моделі саморозвитку, засновані на особистих, усвідомлених, цілеспрямованих програмах самостворення людини.

Секуляризація західноєвропейської культури, утвердження раціоналізму, розвиток науки й техніки Нового часу тощо сприяли зміні традиційного розуміння світу як універсального вмістилища фізичного й духовного буття людини, першопричини його теперішнього та майбутнього розвитку. Новий час сприяв свободі й автономії людини, визнанню її самоцінносгі, формував настанову на самореалізацію. Процес саморозвитку набував індивідуально-особистісного характеру, відбивав власне волевиявлення його ініціатора. Визначальним чинником у формуванні моделей людського самоздійснення стала індустріальна цивілізація, що потребувала ділової, ініціативної, раціональної людини. Раціонально-дійова настанова в самостворювальних моделях цього періоду виявилася найбільш яскраво. При цьому розсудливо-прагматичні програми саморозвитку особистості формували такі самостворюкічі моделі, які не мали цілісного, всеохоплкяочого характеру, а орієнтувалися на функціональне начало.

На цьому фоні дисонансом було звертання до ідеалу гармонійної людини, здатної добровільно підпорядкувати власні інтереси загальному благу. Подальший рух шляхом дегуманізації суспільства спричинив протистояння двох світів — світу ідеалів і світу реальних цінностей. Результа-

том цього стало роздвоєння програм саморозвитку особистості на належне й існуюче, ідеальне й реальне. У суспільній свідомості сформувалося декілька альтернативних концепцій саморозвитку, пов’язаних із протилежними уявленнями про досконалість (прикладом може бути ділова, заповзята, раціональна людина і людина, повернута в лоно природи).

Креативною силою культури Нового часу, що формувала власні моделі саморозвитку особистості, було мистецтво передусім, література, яка завдяки біографічно-виховному та психологічному типам роману досліджувала процеси усвідомленого саморозвитку у всій їхній глибині та суперечливості.

У третьому розділі «Ідея самовдосконалення особистості в духовному просторі України і Росії» досліджується ціннісно-смислове ядро української і російської культур та аналізуються типи особистіших проявів, що реалізуються в духовному полі цих культур; розглядаються процеси взаємодії української та російської культур із західноєвропейською духовною традицією і розкривається виявлення цієї взаємодії в самостворюючих моделях особистості двох культур.

У підрозділі 3.1. «Становленняуявлень про самовдосконалення людини в культурному просторі Київської Русі» слов’янська традиція самовдосконалення розглядається як творчий синтез східної і західної культурних традицій. Пошук абсолюту в ній актуалізує рух «у себе», передбачає самовдосконалення людини і тим самим забезпечує перетворення навколишнього світу.

Програма людського саморозвитку в культурі Київської Русі відповідала всім канонам середньовічного християнського свіїу: мала первісну заданість досконалості, розвивалася за визначеною схемою, була позбавлена персоналістських особливостей тощо, але водночас внесла свої відтінки в самостворюючі моделі особистості того часу, що відрізняли їх від західноєвропейських і візантійських. На відміну' від візантійської традиції, де переважав естетичний елемент, програма саморозвитку людини доби Київської Русі посилювала етичне, євангельське начало, яке виявилося в милосерді, у діючій любові. Від західноєвропейської програми самореалізації вона відрізнялася тим, що була позбавлена крайнощів аске-зи, мала земне бачення втіленого ідеалу, що розумівся як служіння людям. Порятунок бачився в прагненні уподібнитися Христу в царині індивідуального буття. Проте активне добро як основна умова людської досконалості визнавалося необхідним на всіх рівнях суспільства. Самовдосконалення усвідомлювалося як особлива життєва иозіщія, що переводить внутрішнє знання про добро в практичну іпостась. У такому значенні воно закріпилося як духовно-моральний феномен.

Після розпаду Київської Русі формування української та російської націй пов’язане з виявленням відмінностей у поглядах на духовне вдосконалення. Українці процес самореалізації пов’язують з Домом як концентрацією духовно-моральних основ життя і як модель цього вдосконалення вибирають Паросток, що є втіленням процесу руху вгору, до Бога. Російська свідомість поєднує вдосконалення з безмежністю і широчінню простору Росії, а його модель відтворена в образі Дороги, що символізує нескінченність самотворення внутрішніх потенцій людини. Найбільш повне втілення, на думку дисертанта, ці ідеали знайшли в літературних образах святих, іконографії та храмовій архітектурі.

У підрозділі 3.2. «Багатозначність ідеї самовдосконалення особистості в умовах переходу від релігійно-духовних орієнтирів до світських» досліджується зв’язок ідеї самовдосконалення з вирішенням проблем «Людина — Суспільство» і «Людина — Бог». Для свідомості даного часу характерно руйнування гармонійної цілісності трактування досконалості, основою чого послужив перехід від християнської картини світу, відносно сталої й органічної, до розуміння світуг як мінливого, динамічного явища.

Зміни в моделях особистісного саморозвитку в українській і російській культурах були зумовлені процесами секуляризації духовного життя, коли система єдино можливих стабільних цінностей змінилася розмаїттям ціннісних орієнтацій, які, здебільшого, мали світський характер. Хронологічно раніше ці зміни стали виявлятися в українській культурі, котра мала більш тісні контакти із Західною Європою.

Переоцінка духовних надбань Київської Русі, переорієнтація принципів життєдіяльності людини з духовних на матеріально-предметні, що відбу валися в Україні, а потім і в Росії, супроводжувалися спадкоємністю відносно раціонального досвіду Заходу. При цьому в Україні формувалася настанова на світсько-раціоналістичний саморозвиток особистості, що реалізувався у сфері соціально-практичної діяльності, в активному самостверджуванні в зовнішньому світі. Ідеалом став активний і вольовий індивід, здатний самостійно мислити і реалізувати себе стосовно своїх уявлень про належне, вільно обираючи не тільки мету, але й засоби її досягнення (Х.Євлевич, С.Зизаній, М.Смотрицький, Ф.Прокопові« та ін.). Водночас продовжували розвиватися традиційні погляди на самовдосконалення як духовно-моральний феномен, що виявляв себе завдяки самозаглибленню, споглядальності та аскетизму (І.Вишенський, І.Княшницький,

І.Почаєвський та ін.).

Поява нових російських моделей саморозвитку особистості стала можливою після церковно-обрядової реформи Нікона і петровських перетворень, що зробили Росію відкритою для західних впливів. Духовний роз-

кол російського життя, ідо відбувся у зв’язну з цим, накреслив контури декількох моделей саморозвитку: одна була зорієнтована на традиційні національні цінності, інша — на європейські. Теоретичне осмислення російські моделі саморозвитку дістали в «етичній філософії» О.Радшце-ва, О.Бсстужева, О.Куницина та ін., де самовдосконалення особистості розуміється як досягнення єдності її почуттєвого й раціонального начал, реалізованої в служінні Вітчизні. В Україні самовдосконалення особистості, сутність і значення якого досліджував Г. Сковорода, розумілося як прагнення не до зміни світу, а як невпинне перетворення конкретної людини, само пізнання нею «серцевих» глибин власного «Я» та їх реалізації в «спорідненій» діяльності й тлумачилося як єднання з Богом.

У підрозділі 3.3. «Формування теорій самовдосконалення особистості в філософсько-художній творчості українських і російських мислителів XIX сторіччя» доводиться, що ідея самовдосконалення особистості в духовному просторі України і Росії трансформувалася в контексті спільнослов’янського і ширше — загальноєвропейського процесів звернення культур до проблем національної самосвідомості.

У дисертації підкреслюється, що загальна тенденція на осягнення «самосгі» окремого народу обумовила пильний інтерес до «самосгі» окремої людини. Індивідуальні самосвідомість, саморозвиток, як важливіші чинники розвитку' національної культури, її творчий імпульс, стали об’єктом теоретичного осмислення. Потреба цілісного бачення цих феноменів висунула на авансцену літературу, що стала квінтесенцією духовного буття тієї епохи. В українській філософсько-художній творчості особистісний саморозвиток набув націоформуючого значення, а в російській — розширився до світобудівного. Але водночас кожній культу рі були притаманні декілька моделей саморозвитку особистості.

В українській культурі альтернативні моделі формувалися у творчості П.Куліша і Т.Шевченка. П.Куліш, протиставлявши місто хутору, раціональне — «серцевому», процес самовдосконалення розглядав як духовний розвиток, орієнтований на патріархальні традиції, євангельські цінності. Т.Шев-ченко, навпаки, у самостворснні особистості виділяв його соціальну спрямованість. У його розумінні довершена людина може бути лише в довершеному суспільстві, образу якого поет не бачив ні в оточуючому його житті, ні в минулому. Самовдосконалення шевченківського героя — глибинний потенціал, а не реальна можливість.

У російській культурі наявність декількох моделей саморозвитку була представлена західниками і слов’янофілами, однак спектр запропонованих програм самостворення особистості XIX сторіччя ними

не вичерпувався. Тут набули поширення православна модель, соціально-орієнтована, де саморозвиток виявляється у формі протесту проти існуючого порядку; модель, заснована на нігілістичному запереченні минулої культури тощо. Особливість усіх названих програм полягала в тому, що вони мали не стільки теоретичний характер, як на Заході, скільки моделювалися власним жзптям. Тому, як правило, моделі індивідуального саморозвитку не існували в чистому вигляді, а являли собою переплетіння декількох настанов. Але постійне прагнення перевірити правильність своїх переконань власним досвідом визначило їх моральну рефлексію. Домінантний моральний принцип визначала православна традиція, насамперед відродження ідеалів самовдосконалення Київської Русі (Серафим Саровський, Іоанн Кронштадтський розуміли самовдосконалення як подвиг любові до ближнього). У літературі Ф.Достоєвський, МГоголь, Л.Толстой опору самовдосконалення бачили в Євангелії і вважали, що даний процес забезпечують діюча любов, подолання егоїстичної основи, здатність жертвувати собою.

У четвертому розділі «Трансформація моделей саморозвитку особистості в соціокудьтуртгому контексті XX сторіччя» розглядаються процеси усвідомленого саморозвитку особистості в комплексі струкіуроутво-рюгочих парадигм сучасної епохи і розкривається значущість процесу самовдосконалення для рятування людства.

У підрозділі 4.1. «Моделі саморозвитку особистості як відображення основних парадигм культуріг XX сторіччя» вказано, що XX сторіччю притаманне входження процесів усвідомленого саморозвитку особистості в українській і російській культурах у загальносвітовий контекст, насамперед в західноєвропейський. Особливого значення в умовах сучасності набули моделі саморозвитку особистості, що відбивають магістральні проблеми часу: «Людина — Техніка», «Людина — Природа», «Людина — Суспільство».

Проблема «Людина — Техніка» обумовила два варіанти усвідомленого саморозвитку особистості: перший пов’язаний з оптимістичним поглядом на техніку і широкі можливості цивілізаційної самореалізації людини (Selfmademan), другому властиве песимістичне ставлення до техніки і можливостей людської самореалізації, з якої вилучається духовний людський зміст. Обидва варіанти відрізняються функціонально-інструментальним характером саморозвитку, у них домінують кількісні параметри, які виражають діяльно-забезпечуючу природу само створення.

Проблема «Людина — Природа» визначила протиставлення: людських і природних процесів розвитку, показала експансивний, монополістичний відносно природи характер саморозвитку людини. Названа проблема

допомогла краще зрозуміти, по-перше, згубність активістських, цпвіліза-ційних програм саморозвитку особистості, по-друге, необхідність вищого синтезу процесів природи і особистості — юеволюнії людини і біосфери.

Проблема «Людина -— Суспільство» висвітила співіснування в сучасній культурі всіх форм зміни та самозміни людини, які були набуті людством. У сучасних умовах посилення розмежування протилежності між духовними та утилітарно-прагматичними орієнтаціями набуває поширення така модель самостворснш особистості, яка забезпечує орієнтацію людини не на всебічний розвиток, а на функціонування. Вона не має певних постійних характеристик, а формує, як правило, адаптивне і наслідувальне начала в самореалізації, які стають підгрунтям для різних соціокультурних систем XX сторіччя і, передусім, тоталітарних режимів, перехідних етапів суспільного розвитку, суспільства споживання тощо. Невиразність індивідуальних характеристик у програмах самореалізації значної маси населення компенсується зразками поведінки, які культивуються керуючою ідеологією цих систем.

Альтернативними відносно них виступають насамперед релігійна

і національна концепції самовдосконалення, але і вони мають конструктивний та деструктивний варіанти виявлення.

В умовах постійної трансформації ціннісних координат проблематичною стає реалізація індивідом тієї програми усвідомленого саморозвитку, яка є необхідною умовою повного самостворення людини, хоча суспільна потреба в такому самовдосконаленні продовжує існувати.

У підрозділі 4.2. «Феномен самовдосконалення особистості як виявлення планетарного мислення» стверджується, що процес самовдосконалення особистості набув глобального значення для подолання кризи культури XX сторіччя.

Аналіз сучасної культури показав приреченість екстенсивного шляху розвитку, позбавленого духовно-моральних основ. Мислителі XX сторіччя (А.Швейцер, П.Сорокін, теоретики Римського клубу та ін.) дотримуються поглядів, що порятунок людства забезпечує якісна зміна процесів саморозвитку окремої людини і всього людства, їхнє підпорядкування глобальним моральним імперативам. Тим самим визнається значущість процесу самовдосконалення особистості, головним змістом якого є планетарна відповідальність за Іншого, за все живе на Землі: чи то рослина, чи то тварина, чи то людина, чи то нація, чи то вся світова спільнота.

У виснонках підведені підсумки проведеного дослідження. Зазначено, що на основі культурологічного підходу до аналізу процес)' самовдо-

сшналення особистості стало можливим обгрунтування його доховно-моральної пріфоди і на підставі цього—розмежування даного феномену з процесом самовиховання, що має діяльно-забезпечуючу природу самос-творення. У межах розробленої методології дослідження простежена соціокультурна детермінація процесів усвідомленого саморозвитку особистості та виявлені певні риси їх функціонування в західноєвропейській, українській та російській культурних традиціях. Культурологічний аналіз дозволив виявити домінування раціонально-прагматичної орієнтації у західноєвропейській культурі, показати функціональний характер та діяльно-забезпечуючу природу усвідомленого саморозвитку особистості, що виявляє себе в акцептуванні процесу самовиховання. У культурах України та Росії, де ціннісно-смислове ядро виражає себе не так в утилітарно-практичному змісті життєдіяльності, як в духовно-моральних основах самостворення, процеси усвідомленого саморозвитку особистості, як правило, виявляються у формі самовдосконалення.

СПИСОК НАУКОВИХ ПРАЦЬ ПО ТЕМІ ДИСЕРТАЦІЇ

1. ЛозовойВ.А., ТертьгчнаяВ.Ф. Самосовершенствование личности: философ с ко - худ оже сгвенное осмысление идеи и процесса в украинском духовном пространстве // Ученые записки Харьковского гуманитарного института «Народная академия».- Харьков: Авеста, 1996.-Т.2. -

С. 109-114.

2. ЛозовойВ.А.. ТергычнаяВ.Ф. Особенности культурологического анализа личностного саморазвития // Ученые записки Харьковского гуманитарного института «Народная академия». - Харьков: Око, 1997. -Т.З - С. 144-150.

3. Тертычная В.Ф. Идея самосовершенствования личности в культуре Киевской Руси // Вестник Харьковского государственного университета.- Харьков: ХГУ, 1998,- № 409, серия: философия. - С. 156158.

4. Тергична В.Ф. Література // Основи художньої культури,- 4.2: Теорія та історія української художньої культури: Навч. посібник для вшц. навч. закладів (Анучина Л.В., Грицаненко В.П, Тертична В.Ф. та ін.) -Харків: Основа, 1999,-Розд. 4. §2. - С. 59-66.

Тертична В.Ф. Література //Тамже,- Розд. 7. §3. -С. 182-194. Тертична В.Ф. Література // Там же,- Розд. 8. §3. - С. 237-245.

5. Тертична В.Ф. Досконалість // Художня культура: скорочений словник (українською та російською мовами).-Харків: Вид-во Над. юр. ак.Укр., 1996.-С. 16.

Тертична В.Ф. Естетичне виховання. Естетичне сахмовдосконалення. Естетігчне самовиховання // Там же,- С. 19.

Тертична В.Ф. Культура // Там же,- С. 26 Тертична В.Ф. Менталітет // Там же - С. 29.

6. Тертычная В.Ф. Идея и процесс самосовершенствования личности в западноевропейской культуре // Методологічні проблеми соціального пізнання у світлі сучасної науки: 36. наук. пр. - Суми: Вид-во Сумськ. держ. пед. ік-іу, 1995,- С. 25-30.

7. Лозовой В. A., Тертычная В.Ф. Самосовершенствование личности в истории культуры // Сборник кратких тезисов докладов и научных сообщений научно-практической конференции по итогам научно-исследовательских работ, выполненных профессорско-преподавательским составом ака-демиив 1992 г.-Харьков: Изд-воНац.юр. ак. Укр., 1993. -С. 3-4.

8. Тертычная В.Ф. Идеи Ф.М. Достоевского и система образования // Городская научно-практическая конференция по вопросам перспектив развития г. Харькова «Харьков - XXI век». -Харьков: Изд-во Хар. гор. сов. нар. деп., 1993. -С.113-114.

9. Лозовой В. А., Тертычная В.Ф. Особенности культурологического анализа самосовершенствования личности // Матеріали міжнародної науково-методичної конференції «Роль ВУЗів у вирішенні проблем безперервної освіти та виховання особистості (від шкільної до післядипломної)». -Київ-Харків: Вид-воХПІ, 1995. -Т.2. -С. 235-236.

10. Тертычная В.Ф. Об основах политической культуры личности // Третьи Харьковские политологические чтения. - Харьков: Изд-во Нац. юр. ак. Укр., 1995.-С. 27.

11. Тертычная В.Ф. Западноевропейские и славянские типы самосовершенствования личности: культурологический аспект // Третье тысячелетие: гармония человека, общества и природы -Тезисы докладов и сообщений международной научно-практической конференции. -Чу-гуев: Изд-во Укр. ин-та экологии ч-ка, 1996. - С. 93.

АНОТАЦІЇ

Тертична В.Ф. Самовдосконалення особистості: культурологічний аспект. Рукопис.

Дисертація на здобуття вченого ступеня кандидата філософських наук зі спеціальності 09.00.04.— Філософська антропологія, філософія культури. Харківський національний університет ім. В.Н.Каразіна, Харків, 1999.

Дисертація присвячена аналізу процесу самовдосконалення особистості як культурологічної проблеми. Розроблена методологія культурологічного підходу до вивчення даного феномену. На її основі розмежовані форми усвідомленого саморозвитку особистості — самовиховання і самовдосконалення. Обгрунтовано духовно-моральну природу процесу самовдосконалення особистості й конкретизовано його поняття. На базі порівняльного аналізу досліджена природа й сутність усвідомлених форм саморозвитку особистості в західноєвропейській, українській і російській культурних традиціях. Розглянуті протиріччя реалізації моделей саморозвитку особистості в умовах XX сторіччя. Показана специфіка взаемозв ’язку просторово-часової організації світу з якісними особливостями феноменів самовиховання і самовдосконалення, а також процес відбиття в мистецтві моделей саморозвитку особистості в контексті різних культурних епох.

Ключові слова: усвідомлений саморозвиток, модель особистісного саморозвитку, самовдосконалення особистості, ціннісно-смислове ядро культури, національна культурна традиція.

Tertyclina YF. Self-perfection of the personality: culturological aspect. Manuscript.

It’s the thesis for the competition for the degree of candidate of philosophical sciences on the speciality 09.00.04. Philosophical anthropology, philosophy of culture. The Kharkiv National University named after Karasin V.N., Kharkiv, 1999.

The thesis is devoted to analysis of self-perfection process of the personality as cultorological problem. The methodology of cultorological approach to the study of this phenomenon is devised. The forms of realized self-development of the personality — self-education and self-perfection — are differentiated on its basis. The spiritual and moral nature of self-perfection process of the personality is substantiated and its concept is specified. On the basis of comparative analysis the nature and the essence of the realized forms of the personality self-development in the West-European, Ukrainian and Russian

cultural traditions are investigated. Contradictions of self-development models realization of the personality in the conditions of the 20th century arc considered. It is shown the specific character of interconnection of the spatial and the temporal world organization with the qualitative features of self-education and selfperfection phenomena, as well as the reflection process in the art of personal self-development models in the context of different cultural ages.

Key-words: realized self-development, self-perfection of the personality, the model of the personal self-development, valuable and semantic body of culture, national cultural tradition.

Тертычная В.Ф. Самосовершенствование личности: культурологический аспект, - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.04.— философская антропология, философия культуры. Харьковский национальный университет им. ЕШ.Каразина, Харьков, 1999.

Диссертация посвящена анализу процесса самосовершенствования личности как социокультурной проблемы. В диссертации разработана методология культурологического подхода к изучению процесса самосовершенствования личности, на основе которой разграничены такие формы осознанного саморазвития личности каж самовоспитание и самосовершенствование. Обосновано, что процесс самовоспитания имеет деятельност-но-обеспечивающую природу и функционально-инструментальный характер человеческой активности, он не предполагает целостного изменения личности и может быть направленным даже на формирование асоциальных человеческих качеств. Процесс самосовершенствования личности наполняет нравственным содержанием все проявления ее инструментальной активности, тем самым формируя духовно-нравственную целостность личностного бытия, устремленного к максимально полному воплощению общечеловеческого нравственного идеала.

Культурологический подход изучения процесса самосовершенствования личности дает возможность показать его социокультурную детерминацию и проследить особенности функционирования процессов осознанного саморазвития личности как в границах одной культурной эпохи, так. и на различных этапах какой-либо национальной традиции. Данный подход позволяет выявить доминантную систему ценностей различных типов культуры, а отсюда — изменение направленности и содержания самовоспита-

ния при сохранении духовно-нравственных оснований самосовершенствования личности. Культурологический подход дает основание утверждать, что самосовершенствованию не присущи жесткие национальные ограничения, оно открыто «большому» миру общечеловеческого бытия. Существуя в лоне определенной национальной культуры и приобретая в ней национальный специфический колорит, самосовершенствование обеспечивает утверждение общечеловеческого, нравственного начата, но «произнесенного» на национальном языке.

Процесс самосовершенствования можно представить как пространственно-временную ('хронотопическуто) конфигурацию, складывающуюся в рамках исторически определенного миропорядка. Это способствует выявлению взаимосвязи самосозидательных процессов с образом мира, поскольку пространственно-временные доминанты позволяют входить в сферу ценностных феноменов культуры и определять ориентиры в духовно-нравственной системе координат личностного саморазвития.

Наиболее зримо процесс самосовершенствования личности предстает в искусстве, так как оно изоморфно породившему его типу культуры и является его образным портретом. Искусство выявляет уникальность, целостность, социально-историческое «Я» культуры и отражает представления о конкретно-исторических проявлениях личностного саморазвития. Более того, благодаря такой атрибутивной черте искусства как любовное восприятие бытия как бытия Другого, благодаря его душевно-духовной ориентации в мире, последнее, постигая феномен самосовершенствования, не на кладывает на него познавательные схемы, а воспроизводит его в целостном художественном образе, сохраняющем дух этого явления.

Культурологический анализ позволил выявить доминирование рационально-прагматической ориентации, функционального характера и де-ятельностно-обеспечивающей природы осознанного саморазвития личности в западноевропейской культуре, что проявляет себя в акцентировании процесса самовоспитания.

В культурах Украины и России, в которых ценностно-смысловое ядро выражает себя не столько через утилитарно-практическое смыслонапо-лнение жизнедеятельности людей, сколько в духовно-нравственных основаниях самотворчества, процессы осознанного саморазвития личности, как правило, проявляются в форме самосовершенствования. Поиск абсолюта в них актуализирует движение вглубь себя, предполагает совершенствование человеком самого себя и тем самым обеспечивает преобразование окружающего мира.

Культурологический анализ позволил проследить процессы взаимодействия разных культурных традиции в общемировом пространстве куль-

туры и исследовать взаимовлияние национальных и общемировых культурных ценностей на особенности процессов личностного саморазвития. Показано, что западноевропейская, украинская и российская культурные традиции, проходя в своем развитии типологически близкие социоистори-ческие этапы и, соотвествешго, имея некоторые сходные черты, все же культивируют те модели личностного саморазвития, которые были сформированы в духовном пространстве каждой из данных культур.

В XX веке процессы осознанного саморазвития личности, как правило, теряют свое национальное своеобразие и приобретают несколько унифицированный характер, складывающийся, преимущественно, по западному образцу, что проявляется в структурообразующих парадигмах современности — системах «Человек—Техника», «Человек—Природа», «Человек—Общество». В диссертации обоснована проблематичность осуществления самосовершенствования личности в XX веке и в тоже время доказано, что духовно-нравственным императивам осознанного саморазвития в XXI веке альтернативы нет.

Ключевые слова: осознанное саморазвитие, модель личностного саморазвития, самосовершенствование личности, ценностно-смысловое ядро культуры, национальная культурная традиция.