автореферат диссертации по истории, специальность ВАК РФ 07.00.03
диссертация на тему: "Силовая дипломатия" во внешнеполитической деятельности Наполеона Бонапарта.

Полный текст автореферата диссертации по теме ""Силовая дипломатия" во внешнеполитической деятельности Наполеона Бонапарта."

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

1 ЗАХАРЧУК ОЛЕГ МИКОЛАЙОВИЧ

УДК 944.05

“СИЛОВА ДИПЛОМАТІЯ” В ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ НАПОЛЕОНА БОНАПАРТА

Спеціальність 07.00.02 - Всесвітня історія

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

КИЇВ - 2000

Робота виконана на кафедрі нової та новітньої історії зарубіжних країн історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник:

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор Гончар Борис Михайлович, завідувач кафедри нової та новітньої історії зарубіжних країн Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор Кірсснко Михайло Володимирович, професор кафедри історії та політології Національного університету “Кисво-Могилянська академія”; кандидат історичних наук, доцент Копійка Валерій Володимирович, доцент кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Провідна установа:

Інститут історії України Н АН України, відділ всесвітньої історії та міжнародних відносин.

Захист відбудеться “¿г 2000 р. о 10-й годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д 26.001.20 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (01033, м.Київ, вул.Володимирська, 60, ауд.349).

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, м.Київ, вул.Володимирська, 58).

Автореферат розісланий ‘11^2000 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради,

кандидат історичних наук, доцент О.І.Божко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ

Структура дисертації обумовлена метою та завданнями дослідження. Її обсяг становить 189 сторінок. Вона складається з вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (21 сторінка, 279 назв).

проблем нової історії Франції світова історична думка упродовж багатьох десятиліть звертас увагу на дослідження такого історичною феномена, як особа Наполеона Бонапарта. Вивчення його військової та державної діяльності, внутрішньої та зовнішньої політики належить до історичних тем, інтерес до яких з плином часу не лише не зменшується, а навпаки, виявляє стійку тенденцію до зростання. Доказом цього може бути наявність величезної кількості літератури, в якій розглядаються практично всі аспекти діяльності колишнього імператора Франції.

Проте, якщо загальні питання зовнішньої політики Франції за часів Наполеона досить повно висвітлені в науковій літературі, то питання про засоби та методи наполеонівської дипломатії, зокрема використання нею компонентів сили, достатньою мірою досі не досліджувалися. Вивчення проблем реалізації “силової дипломатії” Наполеона в боротьбі проти європейських коаліцій та в двосторонніх відносинах з країнами Європи дає змогу більш грунтовно дослідити як історію зовнішньої політики Франції, так й історію міжнародних відносин цього періоду.

Водночас, вивчення проблем “силової дипломатії” Наполеона, застосування ним військових та невійськових компонентів сили в реалізації своїх геополітичних планів є безумовно актуальним і для наукового аналізу сучасних міжнародних відносин. Позитивні та негативні сторони силових методів у зовнішній політиці доводяться всією діяльністю Наполеона. Тому природним виглядає звернення сучасних політиків, політологів, істориків до вивчення його політичної та військової кар’єри, механізмів використання сили в міждержавних відносинах, у формуванні сучасного міжнародного порядку.

Таким чином, актуальність обраної теми даної дисертації визначається як потребою більш грунтовного історичного дослідження діяльності Наполеона-дипломата, так і сучасним станом міжнародних відносин, де ще використовується багато тих силових методів зовнішньополітичної діяльності, що врешті-решт призвели до краху наполеонівської імперії.

Об’єктом дослідження с зовнішньополітична діяльність Наполеона Бонапарта. Предметом дослідження є силові методи та засоби наполеонівської дипломатії.

і визначені з урахуванням стану наукової розробки та актуальності даної теми. Враховуючи, що на сучасному етапі розвитку історичної науки досі ще немає спеціальних досліджень з даної теми, дисертант ставить за мету всебічно дослідити засоби та методи “силової дипломатії” Наполеона в його зовнішньополітичній діяльності. Для реалізації цієї мети були поставлені такі завдання:

• розкрити погляди Наполеона на силу як інструмент зовнішньої політики;

• показати основні засади і витоки “силової дипломатії” Наполеона;

• проаналізувати силовий елемент зовнішньої політики Наполеона, його дипломатичного маневрування на європейському континенті, зокрема дослідити роль військової сили в геополітичних планах Наполеона;

• простежити роль невійськових засобів тиску в наполеонівській дипломатичній практиці та з’ясувати співвідношення військових

і невійськових засобів використання сили в розв’язанні зовнішньополітичних проблем Франції;

• визначити роль “силової дипломатії” в антикоаліційній боротьбі Франції;

• дослідити методи використання Наполеоном сили у формуванні двосторонніх відносин Франції з європейськими країнами, зокрема, з Великобританією, німецькими державами та Росією.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють роки правління Наполеона Бонапарта (1799-1814 рр.), хоч автору інколи доводилося виходити за ці хронологічні межі для з’ясування проблеми формування поглядів Наполеона на силу як інструмент зовнішньої політики.

Методологічного основою роботи стали принципи історизму та об’єктивності. Для їх реалізації використані проблемно-хронологічний та порівняльно-історичний методи.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що в ній вперше у вітчизняній історичній науці досліджена “силова дипломатія” Наполеона, проаналізовані головні принципи та напрями її здійснення. Зокрема, в роботі більш глибоко досліджена еволюція поглядів Наполеона на силу, як інструмент зовнішньої політики, виявлено компонент невійськових силових методів у загальній системі “силової дипломатії” Наполеона та визначено співвідношення військових та невійськових компонентів у зовнішньополітичній стратегії Наполеона. Показані форми та методи

з

діяльності французької дипломатії в аіітикоаліційній боротьбі Наполеона, розглянуті методи силового тиску наполеонівської Франції на інші європейські країни.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що фактичний матеріал, основні положення та висновки роботи можуть бути використані при підготовці узагальнюючих праць з історії міжнародних відносин нового часу та історії Франції, а також при читанні нормативних та спеціальних курсів у вищих навчальних закладах.

Анробапія дисертаційного матеріалу. Основні положення запропонованого дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри нової та новітньої історії зарубіжних країн Київського університету імені Тараса Шевченка, були представлені на наукових конференціях: 3-й міжнародній студентській науково-методичній конференції “Сторінки історії” (К., 1996), міжнародній науковій конференції “Історичне слов’янознавство: спадщина, традиції та сучасність” (К., 1997), міжнародній науково-практичній конференції “Французька революція та долі світу” (Мінськ, 1999), а також у наукових публікаціях автора (7 статей,

2 тези загальним обсягом 4 друк.арк.).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

Перший розділ “Огляд історіографи та джерел” присвячений аналізу стану наукової розробки означеної теми та розгляду джерельної бази з теми дисертаційного дослідження.

Стан наукової розробки теми. Найвагоміший внесок у вивчення діяльності Наполеона зробила французька історіографія. Засновником наполеоніани вважається А.Т’єр - автор першої класичної праці про діяльність Наполеона.1 Класичними стали наукові розробки П.Ланфре2, праці провідних істориків “академічної школи” у Франції А.Сореля, А.Вандаля, Е.Дріо3, відомою французького фахівця з історії міжнародних відносин Е.Буржуа.4 Саме ці корифеї французької наполеоніани заклали підвалини досліджень епохи Наполеона. їх працям властива надзвичайно широка джерельна база.

Віддаючи належне науковому доробку А.Т’сра, слід зазначити, що він започаткував апологетичний підхід до зовнішньої політики

1 Тьер А. История консульства и империи во Франции.-СПб., 1846,-T. 1-2.

2 Lanfrey P.Histoirc de Napoléon I-er.-P.,1869-1875.-V.2-5.

’ Сорель A. Европа и французская революция*СПб., lS92-1908.~T.2-7; Вандалі. А. Наполеон и Александр 1. Франко-русский союз во время первой империи.-СПб.,1910-1913.-Т 1-3; Driault Е. Napoléon et ГЕпгоре.-Р., 1910; ¡912.-V.l-2 та ін.

4 Bourgeois Е. Manuel historique de politique étrangère. -P.,1926. -V.2.

Наполеона та методів її запровадження і став автором так званої “наполеонівської леї'енди”. Дещо в руслі цієї легенди можна розглядати й підходи А.Сореля, який висунув концепцію, згідно якої Франція в ті часи ні на кого не нападала, а тільки захищала свої “природні кордони”. Повністю в дусі т’ерівської апологетики був і своєрідний “концептуальний виток” Дріо, який стверджував: “Наполеонівські завоювання - це революція в русі”.5 Така ідеалізація зовнішньої політики Наполеона притаманна частині французької історіографії. Проте вже Ланфре виступив проти надмірно схвальних оцінок Т’єра і здійснив критичний аналіз зовнішньої політики Наполеона. Потім Буржуа в своєму “Підручнику з історії зовнішньої політики” аргументовано спростував легенду про Наполеона, як миротворця, чи особу, яка діє під тиском обставин.

Загалом праці корифеїв французької наполеоніани стали важливим орієнтиром при підготовці дисертації. Передусім, такі моменти, як висвітлення особливостей наполеонівської дипломатії в працях Ланфре, детальний аналіз Сорелем заходів дипломатії Наполеона щодо розколу антифранцузьких коаліцій за допомогою погроз, тиску, диктату, розкриття російсько-французьких відносин у працях Вандаля, аналіз Дріо методів реалізації зовнішньої політики Наполеона, У XX ст. французькі історики більш детально розробляють окремі проблеми історії Франції епохи Наполеона. Так, у 30-х роках історики демократичного спрямування Е.Дард і Ж.Лакур-Гайє створили фундаментальні праці6, присвячені діяльності наполеонівської дипломатії, а також ролі самого Наполеона у формуванні та здійсненні французької зовнішньої політики.

У другій половині XX ст. у Франції з’являється “квантативна історіографія”, яка розглядала явища суспільного житія Франції через призму економічних відносин. Зокрема, історики-економісти цієї школи звернули увагу на питання впливу континентальної системи на міжнародні відносини того часу. Найвідомішою працею з цього питання є грунтовне дослідження професора Лільського університету Ф.Крузе, в якому він дав глибокий соціально-економічний аналіз зовнішньої політики наполеонівської Франції.7

Серед сучасних робіт французьких істориків слід виділити праці Ж.Тюлара, в яких значне місце займають питання зовнішньої політики Наполеона, силових методів її здійснення.8

5 Driault Е. Napoléon et l’Europe.-V.I.-P.15.

6 Dard E. Napoléon et Talleyrand.-P., 1935; Lacour-Gayet G. Talleyrand.-P., 1930.-V.2.

7 Crouzet F. L’ekonomie britanique et le blocus continental (1806-1813).—P., 1958.-V.1-2.

“ Тюлар Ж. Наполеон, пли миф о “спасителе”.-М., 1996 та ін.

Чималий внесок до світової наполеоніани зробила російська дореволюційна історіографія. Її особливостями було те, що, по-перше, вона перебувала під значним впливом французьких істориків, і, но-друге, розглядаючи проблеми зовнішньої політики Першої імперії у Франції, російські історики надавали перевагу передусім російсько-французьким відносинам. Зразком такого підходу можна вважати праці М.Шильдера9, який був визнаним фахівцем у галузі міжнародних відносин XIX ст. і ввів до наукового обігу нові документи і матеріали, що відтворювали деякі невідомі аспекти дипломатії Наполеона.

Подальша методологічна еволюція російської історіографії політики Наполеона пов’язана з діяльністю істориків “помірно-ліберальної” орієнтації-С.Соловйова, О.Трачевського, О.Попова. Вони продовжили традицію своїх попередників і створили цикл спеціальних праць з історії російсько-французьких відносин на зламі ХУІІІ-ХІХ ст.10

Радянські дослідники збагатили досягнення російської історичної школи. Своєрідним мостом між російською і радянською історіографією стали праці вчених, які плідно працювали як в дореволюційний час, так і в радянський період. Серед них передусім слід виділити дослідження акад. Є.Тарле.11 Продовженням його наукового доробку стала біографія Наполеона підготовлена А.Манфредом.12 Ця праця побудована на нових архівних матеріалах, невідомих Тарле. Проте, слід зазначити, що в дослідженнях обох видатних радянських істориків методи та засоби наполеонівської дипломатії не знайшли належного висвітлення.

У другій половині XX ст. в СРСР-з’явилася низка праць, де розглядалися різні проблеми зовнішньої політики Наполеона. Основний акцепт у наукових розвідках радянської історичної школи робився на дослідженні російсько-французьких відносин. їх особливістю був соціально-класовий підхід до подій, що відбувалися в наполеонівську добу.

Значна увага радянських істориків була присвячена східній політиці Наполеона. Цій проблемі присвячені праці О.Міллера,

9 Шильдср М.К. Император Александр I, его жизнь и царствование.-СПб., 1897-1905Т. 1-3 та ш.

10 Соловьев С.М. Император Александр I. Политика. Дипломатия.-СПб., 1877; Трачсвский А. Франко-русский союз в эпоху Наполеона I //Исторический вестник,-1891.-Т.44.-С.568-593; Попов А.Н. Отечественная война 1812 года.-М., 1905.-Т.1.

11 Тарлс Е.В. Континентальная блокада. Исследование по истории промышленности и

внешней торговли Франции в эпоху Наполеона 1.-М., 1913; Иого ж. Наполеон.-М., 1936 та ш.

13 Манфред А.З. Наполен Бонапарт.-М., 1971.

А.Іоаннісяна, А.Станіславської, Д.Гуліа та ін.13 Відмінною рисою цих досліджень є значна джерельна база та використання авторами концептуальної тези, висловленої ще Дріо, про те, що невпинна агресивність наполеонівської дипломатії на Сході перетворювала на фікцію будь-які компромісні угоди між Росією і Францією.

Велика група радянських вчених зосередилась на дослідженні основних напрямів європейської зовнішньої політики Франції. Е.Вербицький, С.Іскюльта ін.14 розглядали дії наполеонівської дипломатії в німецьких землях. Політиці Наполеона щодо країн Північної Європи присвячені монографії І.І.Кяйвяряйнена та В.Рогінського.15 Змаганням російської і французької дипломатії в Європі та на Сході приділив увагу в своїй монографіїВ.Сироткін16, польська проблема в зовнішній політиці Франції цього періоду проаналізована в праці О.Федосової.'7

Радянська історіографія років перебудови, а потім російська історіографія поступово відійшли від виключно класових підходів до оцінок історичних явищ минулого. Серед сучасних фундаментальних праць російських істориків, де висвітлюются проблеми зовнішньої політики Наполеона, найбільш значними є дві колективні монографії, підготовлені провідними дослідниками Російської Академії наук18, біографічне дослідження 10.Борисова про Талейрана19. Цікавою для викриття методів економічних диверсій Наполеона в зовнішній політиці стала праця Г.ГІольського.20

п Миллер А.Ф. Мустафа Паша Байрактар. Оттоманская империя в начале XIX века,-М.-Л., 1947; Иоанннсян А.Р. Присоединение Закавказья к России и международные отношения в начале XIX столстия.-Ереван, 1958; Станиславская Л.М. Русско-английские отношения и проблемы Средиземноморья.-М., 1962; Гулиа Д.Г. К истории восточного вопроса. Русско-турецкая война 1806-1812 гг. и Англия,-Сухуми, 1978 та ін.

14 Вербицкий Э.Д. Германский вопрос в русско-французских отношениях 1800-1803 гг. //Уч. записки Херсонского пед.ин-та им. Н.К.Крупской.-Вын.4.-1948.-С.З-58; Искюль С.Н. Тильзитский мир: Россия и германские государства //Отечественная история.-1994.-№4-5.-С.228-236 та ін.

15 Кяйвяряйнен И.И. Международные отношения на севере Европы в начале XIX века и присоединение Финляндии к России в 1809 г.-Иетрозаводск, 1965; Рогинский В.В. Швеция и Россия. Союз 1812 года.-М.,. 1978.

|6СироткинВ.Г. Дуэль двух дипломатий: Россия и Франция в 1801-1812гг.-М., 1966.

17 Федосова Е.И. Польский вопрос во внешней политике первой империи во Франции-М., 1980.

1! История внешней политики России. Первая половина XIX века: От войн России против Наполеона до Парижского мира 1856 г./Под ред. В.А.Орлик.-М., 1995; Александр I, Наполеон I и Балканы //Балканские исследования.-Вып. 18-М., 1997.

15 Борисов Ю.В. Шарль-Морис Талейран.-М.,1989.

20 Польский Г.Н. Тайна “монетного двора”/Очерки фальшивомонетничества с

древнейших времен идо наших днсй/.-М., 1996.

З сучасних дисертаційних робіт, ідо торкалися зовнішньої політики Франції періоду Наполеона, слід відзначити дисертаційні дослідження С.Іскюля, О.Орлова, М.Пономарьова21 таін.

Серед українських дослідників, які аналізували проблеми зовнішньої політики Наполеона, варто виділити праці І.Борщака,

В.Котова, Е.Вербицького та В.Ададурова. В роботі відомого українською дослідника І.Борщака22, який значну частину свого життя провів у Франції, на базі значного архівного матеріалу аналізуються плани та дії наполеонівської дипломатії щодо українських земель колишньої Речі Посполитої. В 1945 р. В.Котов вперше в українській радянській історичній науці в Києві захистив дисертацію, в якій проаналізував плани Наполеона щодо українських земель у протистоянні з Росією.23 Вагомим внеском до української наполеоніани стала також дисертація Е.Вербицького, де він, зокрема, певного мірою торкнувся проблеми використання сили в зовнішньополітичній діяльності Наполеона, а також дисертаційне дослідження сучасного українського історика В.Ададурова.24

У світовій наполеоніані значне місце посідає британська і американська історіографія.25 Її цінність полягає в тому, що автори використовують власне англійські джерела та літературу.

Помітне місце у вивченні багатьох аспектів досліджуваної теми належить польській історіографії. Серед її досягнень слід окремо згадати фундаментальне дослідження відомого польського історика М.Хандельсмана.26

Таким чином, проблеми зовнішньої політики Наполеона розкриті у багатьох працях зарубіжних та вітчизняних авторів. Але проблема методів та засобів французької дипломатії, зокрема, “силова дипломатія” Наполеона, досі ще не знайшла достатньо повного і глибокого висвітлення.

Искюль С.Н. Внешняя политика России и Германские государства. 1801-1812,-Дис. ... д-ра ист.наук.-СПб., 1996; Орлов А.Л. Англо-русские взаимоотношения в голы наполеоновских войн (1805-1814 гг.).-Авторсф.длс. ... канд.ист.нзук.-М.,1997; Пономарев М.В. Дипломатическая миссия Франции в Петербурге и русско-французские отношения в 1807-1812 гт.-Дис. ... канд.ист.наук.-М.,1997.

2! Корщак 1. Наполеон і Україна.-Львів,1937.

23 Котов В.Н. Украина в завоевательных планах Наполеона 1.~Дис.... канд.ист.наук,-К.,1945.

24 Вербицкий Э.Д. Русско-французские отношения в 1800-1803 гг.-Дис. ... канд.ист.наук.-Хсрсон, 1950; Ададуров В.В. Польське питання у французько-австрійських відносинах епохи наполеонівських війн,- Автореф.дис. ... канд.іст.наук.-Львів,1997.

2’ Lockhart J.G. The History of Napoleon Bonaparte-Toronto, 1906; Carola Oman. Britain Against Napoleon-L, 1943; Maskesy P. The War in the Mediterranean. 1803-1810.-Cambridge.1957; Emerson R.W. Napoleon or the Man of the World /With F. Davidson.-Bloomington. 1974.

Handelsman M. Napoléon et la Pologne. 1806-1807 -P., 1909.

Джерельну базу дослідження складають архівні та опубліковані документи і матеріали, мемуарна література.

З архівних матеріалів найбільше значення для даного дослідження мали три фонди Архіву зовнішньої політики Російської імперії при історико-документальному управлінні МЗС Росії: Канцелярія міністра закордонних справ (ф.133); Санкт-Петербурзький головний архів (ф. 161); Російське посольство в Парижі (ф. 187). У цих фондах, зокрема, зберігаються донесення російських дипломатів, у яких йдеться про французьку зовнішню політику періоду Наполеона, про російсько-французькі відносини, різні аспекти європейської політики. Це дає змогу розкрити таємні важелі французької дипломатії та проаналізувати методи дипломатії самого Наполеона.

Для висвітлення політики Наполеона щодо Росії і, зокрема, використання ним “українського чинника” важливу роль відіграли документи Центрального державного історичного архіву України в м.Києві. Зокрема це матеріали Київського військового губернатора (ф.533), де виявлено документи про наполеонівську пропагандистську кампанію і спроби диверсійних акцій французьких агентів на українських землях.

Джерельну базу суттєво доповнили опубліковані документи.

З французьких документальних публікацій, які були використані для написання дисертації, слід відзначити такі: зібрання дипломатичних актів, виданих у другій половині XIX ст.27, політичні та літературні праці Наполеона28, епістолярна спадщина як самого Наполеона, так і його найближчого оточення.29 Саме ця група джерел дає підстави розкрити еволюцію поглядів Наполеона на силу, як інструмент зовнішньої політики та зробити висновки щодо ефективності його зовнішньополітичних заходів.

З документів, опублікованих в Росії, автор відзначив як загальні видання стосовно зовнішньої політики Росії, так і такі, що присвячені

27 Recueil des traites de la France /Publ.par de Clereq.-P., 1964.-V.2; Recueil des traités de la Porte Ottoman avec les puissance étrangères depuis les premier traité conclu en 1836 /Par de Testa.-P.,1865.-V.2.

Oeuvres, choisies de Napoléon. Mises en ordre et précédés d’une étude littéraire par A.Pujol.-P., 1845; Napoléon inconnu: Papiers inédites (1786-1793)/Publ.parF.Masson et G.Biagi -P., 1985.-V.2; Napoléon Bonaparte. Oeuvres littéraires et écrits militaire / Publ.par G.Tulard.-P., 1967.-V.3.

29 Correspondence de Napoléon 1-cr /Publ.par Lordre l’empereur Napoléon III.—P., 1858-1870.-V.I-24; Lettres inédites de Napoléon I-er (AN VIII - 1815) /Publ.par Léon Lecestre.-P., 1897; Lettres inédites Talleyrand a Napoléon. 1800-1809 /Publ.par PBcrtrand.-P.,1889 ta iii.

тільки проблемам французько-російських відносин того часу.30 Заслуговує уваги збірка документів за редакцією проф. О.Трачевського. Ці документи відображують цілісну картнну французької дипломатії за часів правління Наполеона Бонапарта (1800-1808 pp.). Важливими для дослідження були документи, пов’язані з діяльністю французького посольства в Петербурзі і російського в Парижі.31 Вони даюгь можливість проаналізувати дії наполеонівської дипломатії після укладання французько-російського миру в Тільзіті (1807 p.). Були використані й інші публікації документів, де йдеться про окремі проблеми зовнішньої політики Франції епохи Наполеона.32

Вагомі документальні публікації з досліджуваної проблеми з’явилися в колишньому СРСР.33 Особливо слід відзначити видання “Зовнішня політика Росії XIX - початку XX століття”, де вперше було опубліковано широке коло нових документів щодо зовнішньої політики Росії та дипломатії Наполеона.

Поряд з виданням офіційних документів у дисертації використана і мемуарна література34, розквіт якої припадав на початок XIX ст.

10 Мартене Ф.Ф. Собрание трактатов и конвенций, заключенных Россией с иностранными державами.-С11б.,1905.-Т.14; Николай Михайлович, Великий князь. Дипломатические сношения России и Франции по донесениям послов императора Александра и Наполеона. 1808-1812.-СПб., 1905-1914.-Т.3-7; Дипломатические сношения России с Францией в эпоху Наполеона 1 /Под ред. проф. А.Траневского.-Т.1-4.-1800-1808.//Сборник императорского Русского исторического общества.-Т.70,77,82,88.-СПб.,1890-1893.

;i Политическая переписка генерала Савари во время пребывания его в С.-Петербурге в 1807 //Сб.ИРИО.•-Т.83.-СПб., 1892; Посольство графа П.Л.Толстого в Париже в 1807 и 1808 гг. От Тильзита до Эрфурта /Сост. Н.К.Шильдер //Сб.ИРИО. -Т.89-СПб., 1893.

12 Акты, собранные Кавказской археографической комиссией. Архив главного управления наместника Кавказского /Под ред. А.Берже.-Тифлис, 1869.-Т.З; Французы в России. 1812г. по воспоминаниям со времен ни ков-иностранцев /Под ред. А.М.Васютинского, А.Н.Дживилегова, С.П.Мельгунова.-М., 1912.-Ч.1.

31 Внешняя политика России XIX и начала XX века. Документы Российского министерства иностранных дел. Серия Первая (1801-1815).-М., 1960-1970.-Т.1-7 та íh.

14 Буриснн Л.А. Записки г.Буриснна, государственного министра о Наполеоне,

директории, консульстве, империи и восстановлении Бурбонов,- СПб., 1834.-Т.2; Ссгюр Ф. Поход в Москву в 1812 году. Мемуары.-М., 1911; Чарторижский А. Мемуары кн. Адама Чарторижского и его переписка с императором Александром I .-М., 1913.-Т.2; Talleyrand Ch.М. Mémoires du Prince de Talleyrand.-P.. 1891.-V.1;

Las Cases. Le Memorial Samt-Hélenc.-P., 1895.-V. 1 ; Caulaincour F. De Mémoires de général de Caulaincour, duc de Vicence.-P., 1933.-V.1; Mémoires of Prince Mettcmich. 1773-1815 /Ed. by Prince R.Metternich. Transi, from Germany by A.Napicr.-N.Y., 1881.-V.l.

Незважаючи на певний суб’єктивізм, тенденційність та однобокість, мемуарна литература, спогади, а також листування політичних і державних діячів Франції, незалежно від того, до якого політичного табору вони належали, дозволили доповнити роботу низкою характерних деталей, конкретизувати деякі події, краще зрозуміти поведінку окремих представників правлячої верхівки Франції, зокрема самого Наполеона, при здійсненні того чи іншого повороту зовнішньополітичного курсу. Таким чином, існуюча джерельна база дала можливість вирішувати завдання, які поставив перед собою гіошукач.

розшядаються концептуальні підходи Наполеона до сили як засобу впливу у зовнішній політиці.

Складність реального, комплексного аналізу поглядів Наполеона випливає з того факту, що він виявив себе на історичній арені багатогранно: як державний діяч, полководець, дипломат, законодавець

і, навіть, як політичний публіцист. Але попри всю багатогранність, у всіх сферах його діяльності можна простежити спільність методів та форм втілення в життя тих чи інших задумів - це активне використання сили для реалізації своїх планів. За допомогою сили Наполеон прийшов до влади, силовими методами упорядковував свою державу - Францію, будував стосунки з різними громадськими організаціями та церквою, справлявся зі своїми ворогами і опозиціонерами чи просто критиками. До сили він звертався й в своїй зовнішньополітичній діяльності.

Погляди Наполеона на силу, як головний інструмент зовнішньої політики, мали глибоке коріння. Варто перш за все враховувати суб’єктивні чинники, що формували йога як політичну особистість: це й досвід Корсики, де місцеві клани вирішували проблеми за правом сильного, і тогочасна освіта, де переважала точка зору на пріоритет сили в царнні політики, і те, що Наполеон розпочинав свою кар’єру як військовий, і саме в бою формувалося його ставлення до політичних проблем. Надалі це було переконливо ним продемонстровано як у внутрішніх справах Франції (прихід до влади Наполеона був забезпечений діями військ), так і в зовнішньополітичних акціях. Але, водночас, є переконливі підстави стверджувати, що вся дипломатія за часів Наполеона слугувала експансії, обгрунтовувала “законність”, “легітимність” загарбань Першого консула, потім імператора Франції. Таке підпорядкування визначило переважно “силовий” характер дипломатії Наполеона.

Силові методи дипломатії Наполеона можна умовно поділити

на військові та невійськові. До перших належали: використання могутності збройних сил, створення військової загрози або уяви про таку для тиску на партнера по переговорах, військовий тиск на супротивника через треті країни шляхом направлення туди військових радників, фахівців, зброї.

Невійськовими методами “силової дипломатії” Наполеона були політико-дипломатичні заходи, економічні санкції (вища форма -континентальна блокада Англії) та фінансові диверсії (наприклад, друкування фальшивих іноземних грошей), ідеологічні диверсії, шантаж і провокації проти окремих державних і політичних діячів.

Досягнення Наполеона в зовнішньополітичній сфері базувалися передусім на силі французької армії та його таланті полководця. Перемоги на полі бою-Маренго (1800 р.), Ульм (1805 p.), Аустерліц (1805 p.), Єна (1806 р.), Ауерштедт (1806 p.), Фрідланд (1807 р.), Ваграм (1809 p.) -забезпечували укладання міжнародних договорів, за якими Франція закріплювала за собою все нові й нові території, нав’язувала іншим державам нерівноправні умови взаємин. Одночасно військові перемоги супроводжувались активною, агресивною дипломатією. Дипломатична служба за вказівками Наполеона закладала сприятливі зовнішньополітичні умови для майбутніх військових кампаній, а потім закріплювала результати цих кампаній за столом переговорів, створюючи для Наполеона бажану систему міжнародних відносин. Наполеон-дипломат завжди ретельно працював на Наполеона-полководця.

У третьому розділі “Боротьба Наполеона проти європейських коаліцій” розглядаються силові методи наполеонівської дипломатії в боротьбі з антифранцузькими коаліціями.

Боротьба Наполеона проти антифранцузьких коаліцій може бути одним

з доказів його чітко продуманої силової політики. Саме тут він вирішував своє стратегічне завдання зовнішньої політики. Воно визначалося його головною зовнішньополітичною концепцією - встановлення гегемонії Франції в Європі, а надалі - в усьому світі. 1 саме коаліції стали на перешкоді імперських амбіцій Наполеона.

Особливістю антифранцузьких коаліцій була не їх винятковість, а нові якісні параметри: по-перше, ніколи за такий невеликий термін не утворювалося стільки коаліцій в Європі (сім за 25 років1 ); по-друге, ці коаліції тією чи іншою мірою охопили майже всі країни Європи; по-третє, всі вони були спрямовані як проти революційної Франції, так і проти

1 Перша коаліція була утворена в 1792 p., друга - в 1798 p., третя — в 1805 p., четверта -в 1806 p., п’ята - в 1809 p., шоста - в 1813 р , сьома - в 1815 р.

наполеонівської імперії. Тому боротьба І Іаполеона з антифранцузькими коаліціями може правити доказом серйозної дипломатичної підготовки військових кампаній. Необхідність таких дій обумовлювалася тим, що якою б не була могутньою у військовому відношенні Франція, вона була не в змозі протистояти всій об’єднаній Європі. Звідси випливало завдання французької дипломатії - попередити або протидіяти створенню можливих антифранцузьких союзів.

Антикоаліційна боротьба ІІаполеона впродовж тривалого часу була успішною. Це досягалось військовою силою Франції та наявністю серед провідних держав Європи суттєвих суперечностей. Париж майстерно використовував старі і створював нові міждержавні суперечності. Кинути “яблуко розбрату” в лави своїх суперників було одним з основних завдань наполеонівської дипломатії.

Особливо успішно спрацьовував метод створення нових європейських суперечок шляхом зміни належності чи політичного статусу окремих територій. Так, проблема Мальти неодноразово ставала на перешкоді нормалізації англо-російських відносин (1800-1801 рр.), проблема належності Ганновера надовго позбавила саму можливість плідного діалогу між Англією та Пруссією (1806-1812 рр.), а територіальні зміни в Німеччині спричинили загострення австро-ирусських змагань за вплив на німецьких землях (1800-1807 рр.). Усі ці ускладнення стали наслідком діяльності наполеонівської дипломатії.

Важливим напрямом наполеонівської дипломатії в антикоаліційній боротьбі було послаблення старих і створення нових центрів сили та формування нових державних утворень. Нові республіки (а насправді васальні від Франції території), що були створені в Італії, Швейцарії, Голландії (1795-1810 рр.), а також формування під патронажем Наиолеона Рейнського союзу (1806 р.) і Варшавського герцогства (1807 р.) не тільки перекроювали політичну карту Європи, але й змінювали співвідношення сил на користь Франції і значно послаблювали антифранцузькі коаліції.

Маневри наполеонівської дипломатії щодо розколу коаліцій були найбільш ефективними під час існування пертих коаліції. Союзники так і не змогли розробити плани спільних дій проти французької армії. Неузгоджені, часто запізнілі дії військ союзних держав не моши чинити серйозного опору навальним, масованим і маневреним ударам французів. Це добре видно на прикладі третьої та четвертої коаліцій, коли Австрія і Пруссія розпочинали війну проти Наполеона, у той час коли Росія ще не була готовою до військових дій.

Диктат Наполеона над Європою зупинила шоста коаліція, коли

майже вся Європа об’єдналась проти Франції. Тепер уже сам Наполеон відчув на собі не тільки військову перевагу союзників, але й “силову дипломатію” об’єднаної Європи, шо спиралася на могутній військовий потенціал. Події розгорталися немов би у зворотному ракурсі - тепер Наполеон мусив маневрувати, зволікати перед ультимативними вимогами союзників. Це зумовило крах не тільки планів Наполеона, але і його імперії. Маючи тактичні перемоги в антикоаліційній боротьбі, Наполеон програв через нереальне стратегічне завдання - встановлення за допомогою сили гегемонії Франції в Європі.

У четвертому розділі “Силова дипломаті я в лвосторон іііх відносинах Франції з європейськими державами” розглядаються різноманітні методи силової політики Наполеона стосовно основних країн Європи.

У своїй зовнішній політиці Наполеон намагався будувати відносини з європейськими країнами не на рівні партнерства, а шляхом підпорядкування політики окремих держав інтересам Франції. Ця остання риса й визначила його диктаторські методи у діалозі Франції з іншими країнами.

Одним із першочергових завдань наполеонівської дипломатії було створення єдиного фронту європейських країн проти давнього суперника Франції - Англії. Через неможливість завдати Англії прямої військової поразки, головними засобами антианглійської боротьби стають невійськові методи силового тиску - континентальна економічна блокада (з 1806 р.) і політична ізоляція. Але, створивши значні проблеми для існування британської корони, Наполеону не вдалося “поставити її на коліна”. Могутня Британська імперія, що спиралася на промислову могутність метрополії та ресурси колоній, вистояла і, використавши загальне невдоволення народів поневолених країн пануванням Франції, спромоглася створити єдиний антинаїїолеонівський фронт у Європі. Поразка Франції сталась не тільки завдяки перемогам англійців на морях, в Іспанії (1809-1813 pp.) і на теренах Франції в складі військ шостої коаліції (1813-1814 pp.). Одним із головних чинників англійської перемоги стала активна британська дипломатія, що, спираючись на могутність своєї країни, виявилася здатною нейтралізувати “силову дипломатію” Наполеона.

11а німецьких землях “силова дипломатія” Наполеона забезпечила йому на певний час найбільший ефект. Вміло використовуючи суперечності між Австрією та Пруссією через їх змагання за провідну роль у німецьких землях, Наполеон спочатку завдав поразки Австрії (1800 p.; 1805 p.). Після цього він розгромив Пруссію (1806 p.), яка,

скориставшись послабленням Австрії, стала набирати значного впливу в німецьких землях. Наслідком цих дій було встановлення французького панування над усіма існуючими тоді німецькими державами. Австрія втратила більшу частину своїх земель, а Пруссія перетворилася на сателіта Франції. Інші держави Німеччини стали васалами французької імперії. Але остаточні наслідки “силової політики” Наполеона на німецьких землях викликали зворотний його задумам ефект. Обурення французьким пануванням породило небачений доти національно-визвольний рух, що зумовив у подальшому визволення Німеччини.

Відносини Наполеона з Росією зазнавали постійної еволюції. Наполеон намагався нав’язати Росії або другорядну роль, або нерівноправні умови діалогу. Це викликало природну негативну реакцію російською уряду. При подальшій загарбницькій політиці Наполеона на сході Європи створилася безпосередня небезпека російській державі. Росія перетворилась на головну силу протистояння наполеонівським планам. У змаганнях з Росією Наполеон зазнав не тільки військових поразок у 1812р., але й опинився в політичній ізоляції на континенті, що врешті-решт і призвело до остаточного краху його імперії.

У протиборстві з Росією французький уряд велику увагу надавав українським землям, що були в складі Російської імперії. Прагнення використати “український чинник” особливо виявилося під час підготовки та проведення походу Наполеона в Росію (1811-1812 рр.). Для нього було важливим створити загрозу на південному заході Росії, щоб відвести значні сили російської армії від головного театру військових дій. Але на українських землях, що перебували у складі Російської імперії, Наполеон не знайшов дієвих сил, на які він міг би спертися в боротьбі з російським урядом. Його агентам не вдалося підняти масове повстання польського населення, що проживало на цих землях, а українці не сприйняли наполеонівську пропаганду.

В результаті проведеного дослідження автор прийшов до пненопків. основні з яких виносяться на захист:

• У своїй зовнішньополітичній діяльності Наполеон постає, як видатний дипломат. Але його дипломатія слугувала експансії, обгрунтовувала “законність”, “легітимність” нових і нових загарбань, що визначало “силовий” характер зовнішньої політики Наполеона.

• Аналіз зовнішньої політики Наполеона дозволяє стверджувати, що силовий характер його дипломатії мав об’єктиві підвалини: по-перше, силова політика була притаманна всій попередній історії Європи; подруге, силові методи були своєрідною спадщиною Французької революції кінця XVIII ст., лідери якої в своїй внутрішній і зовнішній

політиці широко використовували силу для утвердження своїх ідей; по-третє, наполеонівські геополітичні плани неможливо було втілювати в життя без застосування сили.

• Силова зовнішня політика Наполеона мала різноплановий характер - від дипломатичних демаршів, нав’язування сепаратних переговорів, шантажу та погроз, до прямого застосування військової сили. Проте чітко простежувалася генеральна лінія всіх зовнішньополітичних акцій - забезпечення найкращих умов для військових перемог. Наполеон-дипломат завжди був підлеглим Наполеона-полководця.

• Одним із основних засобів втілення в життя зовнішньополітичних планів Наполеон вважав військову силу. Але для забезпечення своїх перемог він широко використовував і невійськові методи сили: іюлітико-дииломатичні, економічні та ідейно-психологічні засоби, спрямовані на забезпечення панування Франції в Європі.

• Яскравим проявом грунтовної дипломатичної підготовки Наполеоном військових кампаній була його боротьба з антифранцузькими коаліціями. Найважливішими засобами при цьому було: використання старих та створення нових суперечностей між основними європейськими державами, а також послаблення існуючих центрів сили в Європі й створення інших під контролем Франції за рахунок нових державних утворень

• Головною проблемою наполеонівської дипломатії були відносини з Англією. Саме вона стояла на перешкоді геополітичних планів Наполеона. Але військова сила проти неї не досягла своєї мети. Тому Наполеон вдається до повної економічної блокади Англії з одночасною її політичною ізоляцією на континенті. Але й ці плани не мали успіху через могутність британської економіки і британського флоту.

Найбільших успіхів “силова дипломатія” Наполеона досягла на теренах німецьких земель, скориставшись складним переплетенням суперечностей між двома центрами сили в Німеччині - Австрією та Пруссією. Проте французьке панування зумовило виникнення в німецьких землях визвольного руху, який звів нанівець попередні успіхи французької дипломатії.

Підходи Наполеона до відносин з Росією зазнавали постійних змін. Його намагання встановити союзницькі стосунки з імператорами Росії не мали тривалого успіху значною мірою через наполеонівську практику “силової дипломатії”. Російське керівництво не могло примиритися з другорядною роллю в такому союзі і не погодилося на нерівноправні умови діалогу. Спроба Наполеона доповнити

“силову дипломатію” військовими методами зазнала поразки. Марними виявилися також спроби Наполеона використати “український чинник” для силового тиску на Росію. В українських землях, що належали Російській імперії, він не знайшов дієвих сил, на які міг би спертися в боротьбі з російським урядом.

Публікації автора, шо відбивають основні положення дисертації

Статті:

1.Роль и место силового фактора во внешней политике Наполеона Бонапарта// Веснік Беларускага дзяржаунага універсітзта. - 1999. - Сер ыя 3. - №3. - С.25-30.

2.Великобританія в антикоаліційній боротьбі Наполеона (1800-1814 рр.) //Вісник Київського університету. Історія. - 1998. - Вии.40. - С.26-29.

3.Військові засоби й методи в зовнішньополітичній діяльності Наполеона //Вісник Київського університету. Історія. -1997. - Вип.35. -

С.106-114.

4.Франція і Росія: до питання про “силову дипломатію” Наполеона Бонапарта //Питання нової та новітньої історії. Міжвідомчий науковий збірник. - К., 1996. - Вин.42. - С.42-49.

5.“Силова дипломатія” Наполеона Бонапарта в переговорах з Англією і Росією в 1806 році //Вісник Київського університету. Історія. -1995. -Вип.ЗЗ.-С. 14-21.

6.Наполеон і Україна //Київська Старовина. - 1995. -№3. - С.73-77.

7. До питання про становлення Наполеона як полководця в італійській кампанії 1796-1797 років //Питання нової та новітньої історії. Міжвідомчий науковий збірник. - К., 1994. - Вип.40. - С. 114-120.

Тези:

8.Погляди Наполеона Бонапарта на силу, як інструмент зовнішньої політики //’’Сторінки історії”. Тези доповіді на міжнародній науково-методичній конференції. -К., 1996. -№8. -С.111-112.

9.“Силовая дипломатия” Наполеона Бонапарта //Французская революция и судьбы мира: Материалы международно-практической конференции, посвященной юбилею французской революции (1789-1799 гг.). - Минск, 1999. - С.23-24.

АНОТАЦІЯ

Захарчук О.М. “Силова дипломатія” в зовнішньополітичній діяльності Наполеона Бонапарта. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.02 - Всесвітня історія. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2000.

Спираючись на широку джерельну базу, автор доводить, іцо в зовнішньополітичній діяльності Наполеона Бонапарта силові методи та засоби відігравали вирішальну роль.

Ключові слова: Наполеон Бонапарт, Франція, “силова дипломатія”, військові та невійськові засоби сили, силовий тиск, антифранцузькі коаліції, антикоаліційна боротьба.

АННОТАЦИЯ

Захарчук О.Н. “Силовая дипломатия” во внешнеполитической деятельности Наполеона Бонапарта. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.02 - Всемирная история. -Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко, Киев, 2000.

Автор исследует силовые методы во внешнеполитической деятельности Наполеона Бонапарта.

Исследование проведено на основе широкого круга источников и литературы. Автор включил в научный оборот ряд новых документов из Архива внешней политики Российской империи (г.Москва) и Центрального государственного исторического архива Украины (г.Киев), из опубликованных сборников внешнеполитических документов, которые вышли во Франции, в дореволюционной России, в советские времена. В ходе исследования был использован широкий круг научной литературы, начиная с трудов корифеев французской наполеонианы - А.Тьера, П.Ланфре, А.Сореля, А.Вандаля, Е.Дрио, представителей российской историографии эпохи Наполеона и заканчивая последними диссертационными работами, монографиями и статьями, вышедшими в России и в Украине в конце 80-х - начале 90-х гг. XX в.

Наполеон в исторической литературе предстает как многогранная личность. В данном исследовании основное внимание уделяется его дипломатической деятельности и, в частности, силовым методам проведения ее в жизнь. Главным тезисом при этом является утверждение, что “силовые методы” наполеоновской дипломатии имели объективные корни: во-первых, силовая политика была свойственна всей предыдущей истории человечества; во-вторых, силовые методы были своеобразным наследством Французской революции, лидеры которой часто

использовали силу для утверждения своих идей; в-третьих, наполеоновские геополитические планы было невозможно осуществить без применения силы.

Силовые методы дипломатии Наполеона условно делятся на военные и невоенные. К первым относятся: использование мощи вооруженных сил, создание военной у!-розы или представления о ней для давления на партнера по переговорам, военное давление на противника через третьи страны путем направления туда военных советников, специалистов, оружия. Невоенными методами “силовой дипломатии” Наполеона стали политико-дипломатические шаги, экономические меры и финансовые диверсии, идеологические диверсии, шантаж и провокации против отдельных государственных и политических деятелей.

Концентрированным выражением всех методов и форм “силовой дипломатии” явилась борьба Наполеона с антифранцузскими коалициями. При этом важнейшими направлениями деятельности наполеоновской дипломатии было: использование старых и создание новых противоречий между основными европейскими державами, ослабление существующих центров силы в Европе и создание новых под контролем Франции за счет возникающих при французском патронаже новых государственных формирований. Маневры наполеоновской дипломатии были успешны в борьбе с первыми антифранцузскими коалициями. Но дальнейшая французская экспансия породила шестую коалицию, где практически объединились все основные страны Европы. Наполеон терпит поражение не только на поле боя, но и на дипломатическом поприще.

“Силовой характер” дипломатии Наполеона в двусторонних отношениях с европейскими державами проявлялся главным образом в том, что он стремился строить эти отношения не на уровне партнерства, а на силовом навязывании своей воли другим.

Главной проблемой наполеоновской дипломатии стали отношения с Англией. Именно она в первую очередь мешала осуществлению геополитических планов Наполеона. Военные методы против нее не срабатывали. Поэтому Наполеон прибегает к экономической блокаде Англии с одновременной ее политической изоляцией на континенте. Но эти планы провалились из-за могучего промышленного потенциала Англии и силы ее морского флота.

Наибольших успехов “силовая дипломатия” Наполеона достигла в немецких землях. Используя сложное переплетение противоречий между двумя основными немецкими государствами - Австрией и Пруссией, Франция стала фактически господствовать над всеми германскими государствами. Однако, французское господство обусловило

возникновение освободительного движения в Германии, которое свело на нет все предыдущие успехи французской дипломатии.

Взгляды Наполеона па отношения с Россией постоянно эволюционировались. Его стремление установить союзнические отношения с императорами России не имели длительного успеха в значительной степени из-за его практики “силовой дипломатии”. Российское руководство не могло примириться с нею и не пошло на неравноправные условия диалога. Попытка Наполеона дополнить дипломатию военными средствами не увенчалась успехом. Для силового давления на Россию Наполеон также стремился использовать “украинский фактор”. Но в украинских землях, которые принадлежали Российской империи, он не нашел действенных сил, на которые мог бы опереться в борьбе с российским правительством.

В целом опыт “силовой дипломатии” Наполеона доказывает, что силовые методы в межгосударственных отношениях могут иметь успех только в кратковременной перспективе. В дальнейшем они неизбежно рождают обратный эффект. Опыт наполеоновской Франции свидетельствует, что созданная силой империя в конце концов обречена на гибель.

Ключевые слова: Наполеон Бонапарт, Франция, “силовая дипломатия”, военные и невоенные методы силы, силовое давление, антифранцузские коалиции, антикоалиционная борьба.

ANNOTATION

Zacharchuk О.М. The “Diplomacy of Force” in the Napoleon Bonaparte’s Forein Activities. - Manuskript.

Thesis for Candidate’s Degree by speciality of the 07.00.02 - World I iistory. - Kyiv National University named after Taras Shevchenko, Kyiv, 2000.

Based on the wide range of sources, author proved that power forms and methods played a decisive role in the Napoleon Bonaparte’s foreign activities.

Key words: Napoleon Bonaparte, France, the diplomacy of forse, militarian and non-militarian methods of force, forced pressure, anti-French coalitions, anticoalition struggle.