автореферат диссертации по истории, специальность ВАК РФ 07.00.03
диссертация на тему: Славянские народы Австрийской монархии: культурно-образовательные и научные связи с украинцами. 1772-1867

Полный текст автореферата диссертации по теме "Славянские народы Австрийской монархии: культурно-образовательные и научные связи с украинцами. 1772-1867"

Національна Академія наук України

Інститут українознавства імені І.П.Крип’якевича Інститут народознавства

На правах рукопису Кріль Михайло Михайлович

УДК 940.2 (436) + 940.2 (477.8)

Слов’янські народи Австрійської монархії: культурно-освітні та наукові зв’язки з українцями. 1772-1867

07.00.02. - Всесвітня історія

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук

Львів - 2000

Дисертацією є рукопис Робота виконана на кафедрі історії слов’янських країн Львівського національного університету імені Івана Франка

Науковий Крикун Микола Григорович,

консультант - доктор історичних наук, професор кафедри історії слов’янських країн Львівського національного університету імені Івана Франка

Офіційні опоненти - Віднянський Степан Васильович,

доктор історичних наук, завідувач відділу всесвітньої історії та міжнародних відносин Інституту історії України НАН України

Кірсешо Михайло Володимирович, доктор історичних наук, професор кафедри історії і політології національного університету “Києво-Могилянська академія”

Троян Сергій Станіславович, доктор історичних наук, завідувач кафедри міжнародних відносин і країнознавства Рівненського інституту слов’янознавства Київського інституту “Слов’янський університет”

Провідна установа - Київський національний університет' імені Тараса Шевченка, кафедра нової та новітньої історії зарубіжних країн

Захист відбудеться 1^.1........ 2000 р. о 15 год на

засіданні спеціалізованої вченої ради Д 35.222.01 в Інституті українознавства імені І.П.Крип’якевича НАН України (79026, м. Львів, вул. Козельницька, 4)

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту українознавства імені І.П.Крип’якевнча НАН України

Автореферат розісланий 2000 р.

Вчений секретар /’ ^ ^

спеціалізованої вченої ради І і

—■*7с

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Взаємне зближення народів на всіх етапах історичного розвитку залежить від інтенсивності їхнього постійного і різностороннього спілкування. У спектрі різноманітних контактів народів важливу роль відіграє культурний обмін як засіб пізнання світу, духовного розвитку. Особливо плідним взаємне збагачення народів стає тоді, коли національні культури досягають високого цивілізаційного і художнього рівня, утворюють самобутні цінності.

Вичерпно оцінити національні традиції і національну своєрідність, які визначають розвиток культури будь-якої країни, можна лите в контексті міжнародного досвіду. Жодна нація не може розвивати свою культуру без постійного збагачегаш її не тільки з внутрішніх резервів, а й досягненнями інших народів. Закономірність міжнаціонального спілкування в культурній сфері полягає в тому, що обмін цінностями проходить у вигляді взаємовпливу, хоч і не завжди еквівалентного.

Процеси, які відбувалися у слов’янських землях Центральної і Південно-Східної Європи протягом більш ніж столітнього періоду, починаючи з середини XVIII ст., отримали в літературі умовну назву національного відродження. Під цим терміном, який появився ще в XIX ст., розуміли епоху змін у етнічній самосвідомості, освіті, мові, літературі, культурі в цілому, а також у суспільній думці та політичному житті. Витоки національного відродження слов’янських народів тісно переплітаються з поширенням ідей європейського Просвітництва, набувають дальшого розвитку у романтизмі. Загалом цей час характеризується як багатий за змістом період, якому притаманні взаємозв’язані процеси у всіх сферах життя. Воші були важливим чинником становлення як національних слов’янських культур, так і формування слов’янських націй.

Культурне спілкування між слов’янськими народами у цей період мало особливе значення. Воно допомагало збереженшо національного існування насамперед тих слов’ян, самобутність яких перебувала під загрозою. Культурні контакти сприяли також розвиткові самосвідомості народів, які не зазнали національного гніту, адже пізнашія кожного іншого народу поглиблювало уявлення про своє власне минуле.

Специфіка міжслов’янських взаємин доби національного відродження полягала також у тому, що політичне становище слов’янських народів, позбавлених своєї державності, породило ідею слов’янської взаємності, початки якої припадають на кінець

XVIII ст. Слов’янська ідея розгалужувалася на багато варіантів, але у всіх своїх виявах була утопічною: історичні умови існування кожного слов’янського народу завжди виявлялися сильнішими за цю ідею. Проте вона значно вплітала на характер міжслов’янських культурних зв’язків.

Зберігає свою актуальність, зокрема, вивчення культурних взаємин народів центрально-східного європейського регіону з українцями: минуле Польщі, Чехії, Словаччини, Хорватії, Словенії, Сербії, Боснії і Герцеговини, а також Румунії, Молдови, Угорщини тривалий час було тісно пов’язане з історією українських етнічних земель, перш за все - Галичини, Буковини і Закарпаття. Національна самосвідомість і культура багатьох народів у ХУІІІ-ХІХ ст. розвивалась і формувалась на єдиному просторі, підвладному правлячій династії Габсбурґів. Традиційне спілкування цих народів стало важливою складовою частиною їхнього націотворчого процесу.

Розвиток взаємин українців з слов’янським світом у політичному і культурному ареалі Австрійської держави був зумовлений об'єктивними факторами: подібністю політичних, суспільних та економічних умов розвитку, спільністю інтересів у боротьбі за національну свободу.

Важливою сферою культурних контактів слов’янських народів з українцями була освіта, тісно пов’язана з поширенням книжок, часописів, творенням бібліотек тощо. Культурно-освітня діяльність педагогів поєднувалася з науковими дослідженнями українського регіону, стимулювала зацікавлення місцевих учешіх, переважно у сфері історії, літератури, фольклору, мови.

Актуальність зазначених питань як у суспільно-політичному, так і в науково-пізнавальному плані, недостатня наукова розробленість їх і зумовила вибір теми “Слов’янські народи Австрійської монархії: культурно-освітні та наукові зв’язки з українцями” як предмету дослідження. Зв’язків у галузі літератури і мистецтва, які можуть бути предметом спеціального вивчення, дисертант лише торкається в міру необхідності при узагальненні фактичного матеріалу щодо розгляду освітніх і наукових контактів.

Дисертант ставить своєю метою дати науковий аналіз культурно-політичних програм слов’янських народів, причин еволюції суспільно-політичних поглядів окремих їх лідерів, загального культурного процесу, освітньо-культурної і дослідницької діяльності українських та інших слов’янських педагогів і вчених у межах Австрійської держави. Визначення ролі їхніх взаємин дає змогу розглянути проблеми в комплексі і

з

висвітлити ряд невідомих або недостатньо вивчених аспектів і питань слов’янсько-українських культурних відносин.

Такий підхід відповідно до головної мети визначив конкретні завдання дисертаційного дослідження:

-вияснити і показати політико-правовий статус слов’янських земель у складі володінь Габсбургів;

- визначити роль і місце вищих, середніх та фахових навчальних закладів у громадсько-культурних взаєминах;

-розкрити зміст освітньо-наукових зв’язків;

-виявити кількісний склад та питому вагу слов’янської гімназійної та студентської молоді в навчальних закладах Галичини, Буковини і Закарпаття та української - в слов’янських землях держави Габсбурґів;

- охарактеризувати кількісний і якісішй склад педагогічних кадрів - вихідців зі слов’янських земель Австрійської монархії, дослідити шляхи і мету їхнього прибуття на українську територію;

-вивчити діяльність слов’янських педагогів і вчених у сфері українознавства, показати їхній внесок у розвиток культури і науки на українських землях;

- виявити і проаналізувати внесок українців у культурно-освітні та наукові взаємини з слов’янськими народами монархії;

- на підставі джерельного матеріалу уточнити окремі біографічні дані, написання імен і прізвшц, оскільки на сьогодні в існуючих дослідженнях та в довідкових виданнях є багато неточностей.

Дисертант цілком усвідомлює, що поза полем зору дослідження опинилося багато слов’янських учених, педагогів і громадсько-культурних діячів, зокрема, уродженців Галичини, Буковини і Закарпаття: виявити їхшо національну приналежність на підставі різних документів не вдалося. В дисертації враховані лише ті особи, слов’янське походження яких не викликає сумнівів і підтверджене джерелами.

Водночас підкреслено, що наприкінці XVIII - у першій половині XIX ст. слов’янські народи були відомі під різними регіональними та етнічно диференційованими назвами. Для зручності в дисертації вживаються сучасні етноніми.

Хронологічні межі роботи охоплюють період від включення Галичини і Буковини у 70-х роках XVIII ст. до складу володінь Габсбурґів до 1867 р., коті утворилася Австро-Угорська монархія. Такі часові рамки зумовлені особливістю цього періоду в історії держави Габсбургів і політичним становищем слов’янських народів, у тому числі українців, у ній. В історії слов’янства цей період

відомий як епоха національного відродження з яскраво вираженими мовно-культуршіми і суспільно-політичними змаганнями.

Об'єктами дослідження є слов’янські громадсько-культурні діячі, вчені, письменники, студіююча (гімназійна та студентська) молодь і педагогічно-наукові кадри австрійських навчальних закладів: українські на території слов’янських земель і в столиці Австрії -Відні та слов’янські на українських землях.

Науковий аналіз тенденцій освітньо-культурної і дослідницької діяльності українських і слов’янських педагогів і вчених у межах Австрійської держави, роль їхніх взаємозв’язків у цій сфері стали предметом дисертаційної праці.

Такий підхід до вивчення обраної теми уявляється дисертантові багато в чому виправданим. Він дозволяє розглянути проблеми в комплексі і водночас висвітлити ряд невідомих або недостатньо вивчеїшх авспектів і питань українсько-слов’янських відносин в галузі суспільної думки та культурно-освітній і науковій сферах.

Цьому сприяє дотримання в ході дослідження основоположних методологічішх принципів історизму та об’єктивності, котрі націлюють автора на конкретно-історичний підхід до вивчення суспільних процесів, подій і фактів.

Дисертаційне дослідження є багатоплановим, переплітається з рядом конкретних дисциплін, зокрема, історією міжнародних відносин, культурологією, етнографією, фольклористикою, філологією, мовознавством, педагогікою. Такий характер праці, спроба розглянути дану тему крізь призму всесвітньої історії, історії України, зарубіжних слов’янських країн (Польщі, Чехії, Словаччини, Сербії, Словенії, Хорватії) тощо вимагали застосування кількісного, порівняльно-аналітичного, синтезуючого, проблемного, хронологічного та конкретно -історичного метода дослідження.

Наукова новизна одержаних результатів випливає з того, що дисертація є першим спеціальним дослідженням з історії культурно-освітніх і наукових зв’язків українців зі слов’янським інтелектуальним світом у територіальному просторі, підвладному династії Габсбурґів. Крізь призму цих зв’язків розкрито ряд компонентів проблеми національного відродження слов’янських народів кінця XVIII - середини XIX сі., яка теоретично і методологічно є ключовою у дисертаційній праці.

Дане дослідження проводилося в руслі вивчення таких наукових тем: Західні і південні слов’яни. Історико-культурні нариси; Енциклопедія слов’янознавства; Славістика у Львові ХІХ-ХХ ст. Бібліографічні довідники.

Практичне значення одержашіх результатів полягає у тому, що її матеріали, результати, методологія та методика дослідження можуть використовуватися дня подальшого компаративного вивчення процесів міжнародних контактів у Центральній та Південно-Східній Європі. Зокрема, це стосується теми “Славістика на Україні”, яка розробляється Інститутом славістики Львівського державного університету ім. І.Франка. Результати дослідження придадуться також при підготовці спеціальних праць та робіт для здобуття відповідного наукового ступеня, підручників, інших навчальних посібників, енциклопедій, біографічно-бібліографічних довідників тощо. Основні наукові висновки використано автором у лекційних курсах для студентів історичного та філологічного факультетів згаданого університету.

Особистим внесок дисертанта зводиться до того, що він вперше комплексно розглянув і проаналізував слов’янство в етно-політичній структурі володінь Габсбурґів, освітшо політику віденського двору, слов’янсько-українські культурно-освітні і наукові зв’язки в територіальному просторі Австрійської монархії. Насамперед він звернувся до тих питань, які не вивчалися зовсім або досліджувалися лише фрагментарно. Воші й склали основний зміст дисертації. На підставі джерел автор виявив фактичні дані про низку діячів слов’янського національно-культурного руху в державі Габсбурґів, що дозволило внести суттєві уточнення до їхнього життєпису.

Апробація дослідження. Тема дисертації затверджена Вченою радою Львівського університету ім. І.Франка. Робота виконувалася та обговорювалася на кафедрі історії слов’янських країн цього ж університету. Основні положення і висновки даного дослідження доповідалися автором на багатьох наукових конференціях, колоквіумах, наукових сесіях. Серед них такі: XI Всесоюзна конференція істориків-славістів (Мінськ, Білорусь, 1988), XII Всесоюзна конференція істориків-славістів (Москва/ Росія, 1990), “3 історії україн-сько-чесько-словацьких культурних зв’язків” (Львів, 1990), “Росія і слов’яни. XVIII ст. - 1918 р.” (Москва, Росія, 1991), “Суспільно-політична думка на західноукраїнських землях у контексті національно-культурного розвитку народів Австро-Угорщини” (Львів, 1991), “Генеза націоналізму у Центральній Європі” (Братислава, Словаччина, 1993), “Бальтазар Гакет - дослідник Південно-Східної і Центральної Європи” (Львів, 1997), IV українсько-польська наукова конференція “Львів: місто-суспільство-культура” (Львів, 1998), Міжнародна славістична конференція, присвячена пам’яті професора К.К.Трофимовича (Львів, 1998), III Міжнародна

наукова конференція “Слов’янський світ в контексті діалогу культур” (Перм, Росія, 1998), Міжнародні славістичні наукові читання (з 1997 р. - колоквіуми) (Львів, 1992-1999), “Україна і слов’янський романтизм” (Львів, 1993), “Інтелігенція Закарпаття

XIX ст. і розвиток гуманітарних наук в контексті міжслов’янських взаємозв’язків” (Ужгород, 1990), X Всеукраїнська славістична конференція (Чернівці, 1992), “Ян Амос Коменський і Україна” (Львів, 1992), “Генеза ідеї української політичної самостійності: від “Слова перестороги” до “України іггесіепі’и” (Львів, 1995), “Революції 1848-1849 рр. у Центрально-Східній Європі і Україна” (Львів, 1998), “Руська трійця”, її оточення, попередники та послідовники (Львів, 1994), Наукові сесії Наукового товариства ім. Шевченка (Львів, 1994-1999), Ювілейна наукова сесія з нагоди 200-річчя П.Й.Шафарика (Львів, 1995), Наукова академія “Франтішек Ржегорж - речник чесько-украіінської взаємності” (Львів, 1999).

СТРУКТУРА І ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

Структура дисертації визначається змістом і суттю проблеми, метою та завданнями дослідження. Дисертація складається зі “Вступу” (С.4-18), шести розділів (С. 19-379) і “Висновків” (С.380-388). “Список використаних джерел і літератури” - 179 назв джерел та 309 - літератури (С.389-422) - охоплює архівні та опубліковані документи і матеріали, листування, спогади, пресу, праці тогочасних громадсько-культурних діячів, учених, спеціальні дослідження, довідкові віщання.

У “Вступі” розкрито суть і актуальність проблеми, визначено предмет, об’єкт і хронологічні межі, обґрунтовано мету і завдання, підкреслено наукову новизну і практичне значення дисертаційної праці. Звернено увагу на зв’язок останньої з плановими науковими темами та наукову апробацію основних положень.

У першому розділі - “Історія вивчення проблеми та джерельна основа дослідження” - викладено стан дослідження зв’язків слов’янства монархії Габсбурґів з українцями Галичини, Буковини і Закарпаття доби їхнього національного відродження та охарактеризовано джерельну основу. Параграф “Історіографічний огляд” містить загальну характеристику вивчення різних аспектів проблеми впродовж ХІХ-ХХ ст. Відзначається, що ґрунтовні дослідження про зв’язки українців у складі держави Габсбурґів з іншими її слов’янськими народами з’являються лише після Першої світової війни. Особливо широко почала розроблятися тема чесько-українських зв’язків, чому сприяла діяльність української

культурно-наукової еміграції в Чехословацькій республіці міжвоєнного періоду. Різноманітні аспекти їх розглядали українські літературознавці Л.Білецький, І.Брик, М.Возняк, Д.Дорошенко,

О.Колесса, В.Сімович, С.Смаль-Стоцький та ін. Дослідження М.Андрусяка, М.Грушевського, М.Петрицького, стосуються українсько-польських відносин на терені Галичшш і мають перш за все ознайомчо-пізнавальний характер. Спеціальні розвідки К.Студинського, М.Тершаковця, В.Щурата присвячені ролі В.Копітара у розвитку словенсько-українських взаємин.

Багатий фактичний матеріал, котрий допомагає не лише всебічно висвітлювати, але й у багатьох випадках зрозуміти суть контактів провідних діячів чеського і західноукраїнського культурного відродження кінця XVIII - першої половини XIX ст., міститься у публікаціях чеських авторів І.Горака, Ф.Заплетала, К.Паула, Ф.Тіхи. У роботі Л.Файґла вперше подано короткий нарис історії українсько-чеських культурних взаємин XIX ст. на територіальному просторі держави Габсбурґів, показано внесок чеських громадсько-культуршіх діячів у розвиток цих зв’язків. З досліджень міжвоєнного часу відзначимо статтю М.Гандельсмана, у якій наголошено на польсько-українських взаємних культурних впливах у Галичині.

Названі дослідження важливі передусім з огляду на зібраний фактичний матеріал. Будучи літературознавчо спрямованими, освітнім і науковим контактам вони приділили лише фрагментарну увагу: їхні автори обмежувалися переважно констатацією окремих фактів. Однак ці роботи стали підвалиною, на якій в другій половині XX ст. поглиблено розроблялися проблеми українсько-слов’янських зв’язків. Дослідження Г.Гербільського, М.Демковича-Добрянського присвячені питанням суспільних відносин, різносто-роннього співробітництва слов’янських громадських і культурних діячів. Питання, пов’язані з громадсько-культурною діяльністю “Руської трійці” на фоні її взаємин зі слов’янським світом, вивчає Ф.Стєблій. Низка праць стосується взаємин Я.Головацького та інших діячів “Руської трійці” з західними та південними слов’янами, впливу наукової і поетичної творчості П.Й.Шафарика і Я.Коллара на розвиток літературного відродження в Галицькій Україні (Г.Гербільський, М.Гольберг, З.Матисякевич, В.Полєк та ін.). Літературознавчі аспекти взаємин українців зі слов’янським світом в умовах австрійської домінації розробляли Г.Вервес, П.Волинський, П.Гонтар, Є.Кирилюк, Т.Комаринець, Р.Кирчів, Я.Ярема, П.Рудяков, Є.Пащенко та ін.

Вагомим внеском у розробку потань слов’янсько-українських зв’язків у межах Австрійської імперії є праці зарубіжних вчених, насамперед чеських. З.Гаєк вперше звернув увагу на спільність у поглядах братів Я. та І.Головацьких і керівників віденського антимонархічного підпілля Ф.Кампеліка та Й.Подпіпського з питань політичного об'єднання слов’ян на демократичних федеративних основах. В.Жачек торкнувся проблеми взаємозв’язків українців Галичини з чехами в революції 1848-1849 рр. Оцінюючи дії галицьких українців і чехів, він підкреслював їхні прагнення до національної незалежності та взаємодопомогу у досягненні цієї мети. Найрізноманітніші аспекти українсько-чеських громадських і культурних зв’язків прослідковуються у роботах Ф.Гейла,

В.Жідліцького, Й.Мацурека, В.Чейхана, В.Гостічки та ін. Автором досліджень з проблем чесько- і словацько-українських взаємин, переважно літературних, с М.Мольнар, А.Мраз, Л.Гараксим, Е.Лазар, І.Седляк, О.Зілинський, І.Панькевич. Ряд питань польсько-українських контактів у Галичині в другій чверті XIX ст. вивчали польські дослідники С.Кєнєвіч, С.Козак, Я.Козік та ін.

Окремі аспекти словенсько-українських культурних контактів, досліджували словенські вчені Н.Єж, Я.Кос, Р.Штефанова. У працях Є.Поґачніка дана характеристика взаємин слов’янських культур в умовах австрійської домінації, визначено роль і місце

В.Копітара у справі національного відродження австрійських українців. Про україністичні зацікавлення В.Копітара писав американський учений Х.Купер. Слов’янсько-українських культурних контактів торкнувся сербський дослідник Л.Дуркович-Якшич. Діяльність “Руської трійці” у руслі національного романтизму в тісному взаємозв’язку зі слов’янським національним рухом розглянуто у працях Е.Вінтера і Г.Рьозель.

Вагомим внеском в розробку проблем міжслов’янських взаємин є узагальнююче дослідження, присвячене національно-визвольним рухам народів Австрійської держави. Автори цього двохтомника поглибили розробку багаті,ох проблем історії розвитку народів Габсбурзької монархії, зробили значний крок вперед у вивченні національних і політичних слов’янських програм, громадського і культурного життя слов’ян тощо.

Місце Галичини в Габсбурзькій імперії під кутом зору національно-політичних рухів і розвитку національних культур та їхніх взаємовпливів розглянув Я.Ісаєвич.

Як видно, питання культурних взаємин українців зі слов’янством держави Габсбурґів торкалися дослідники різних країн. Однак, ґрунтовні дослідження, в яких би всебічно

розглядалися ці питання, відсутні, незважаючи на те, що різні аспекти розглядуваної теми почали розроблятися славістами ще на рубежі ХІХ-ХХ ст. Найбільше вчені зосереджувалися на вивченні українсько-слов’янських громадсько-літературних зв’язків періоду другої чверті XIX ст. У той же час витоки суспільних та національно-культурних процесів на тлі міжслов’янських взаємин практично залишилися поза увагою дослідників. Чимало написано про окремі особистості, які залишили помітний слід у славістиці. Наукові зв’язки вивчалися переважно з літературознавчого аспекту. Ряд праць не виходить за межі простої описовості та звичайної констатації фактів. Відсутні дослідження про навчально-організаторську діяльність українців у слов’янських землях і слов’янських педагогів у Галичині, Буковині та Закарпатті. Майже не вивченими залишилися питання ролі й місця навчальних закладів у розвитку освітньо-педагогічішх контактів. Не менш важливим є з’ясування впливу цих взаємин на розвиток української культури в зазначених трьох українських землях.

Розгорнутий аналіз джерельної бази дослідження міститься в параграфі “Характеристика джерел”. Її основу становлять опубліковані документи та рукописні матеріали. Останні зберігаються у Державному архіві Львівської області (ДАЛО), Центральному державному історичному архіві України у Львові (ЦДІАУЛ), рукописних відділах Львівської наукової бібліотеки ім. В.Стефаника НАН України (ЛНБ), Наукової бібліотеки Львівського університету ім. І. Франка, Національної і університетської бібліотеки в Любляні (НУБ) - Республіка Словенія, Державному архіві Республіки Словенії (ДАРС) та в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського.

Для вивчення даної теми особливо важливими є документи вищих і середніх навчальних закладів, багаті фактажем і цифровими даними. У фонді Львівського університету (ДАЛО) містяться циркуляри і розпорядження віденського уряду стосовно організації навчального процесу в освітніх закладах Австрійської держави. Використано документи статистичного характеру, особові справи викладачів, біографічні довідки тощо. Аналогічні документи стосуються ряду галицьких гімназій та інших навчальних закладів, матеріали яких склали окремі фонди (ДАЛО).

У фонді Львівської шляхетської академії (ЦДІАУЛ) є матеріали про організацію навчального процесу, списки викладачів і студентів тощо. Анкетні списки кандидатів на студентів Терезіанської академії у Відні, з зазначенням їхнього рівня знань, виявлені у фонді Галицького станового комітету (ЦДІАУЛ). Там

само є документи про студентів-галичан, які здобували освіту в Інженерній академії та греко-католицькій духовній семінарії у Відні. Відомості про освітні й наукові взаємини українців з іншими слов’янськими народами держави Габсбурґів виявлені у фонді Галицького намісництва (ЦДІАУЛ): листування між віденською і львівською владою про стан справ у навчальних закладах Галичини і з приводу антимонархічних студентських рухів на рубежі 50-60-х років XIX ст., матеріали поліційного стеження за окремими викладачами і студентами та їхні характеристики, біографічні відомості про професорів університету та Технічної академії у Львові, ряду гімназій.

Документи Львівської дирекції поліції (ДАЛО) свідчать про ставлення віденської влади до суспільно-культурного руху в Галичині (відомості про участь студентів у антимонархічних виступах, їх боротьбу за право навчання рідною мовою і т.д.).

Матеріали, що стосуються діяльності Галицько-руської матиці, зберігаються в одноімешюму фонді та фонді Народного Дому (ЦДІАУЛ). Для вивчення розглядуваної у дисертації проблеми насамперед важливі документи про зв’язки і обмін літературою з іншими аналогічними установами в Австрійській державі. Велика кількість матеріалів різноманітного характеру про слов’янсько-українські взаємини, які, по суті, практично не використовувалися дослідниками, зберігається у фондах Наукового товариства ім. Шевченка, К.Студинського, Ю.Медведського (ЦДІАУЛ), Я.Головаць-кого, В.Ільницького, В.Ковальського, А.Вахнянина (ЛНБ)та ін.

Певне світло для розуміння освітніх і наукових процесів і взаємин українців зі слов’янським світом, словенцями, проливають матеріали архівів Словенської матиці (ДАРС) та відомого словенського філолога і літературознавця М.Чопа (НУБ).

При підг отовці дисертаційного дослідження широко використовувались опубліковані джерела: офіційні документи, статистичні матеріали, листування, спогади, тогочасна публіцистика тощо. Серед них особливе значення мають статистичні видання, зокрема матеріали до історії освіти і діяльності навчальних закладів Австрійської імперії. Якнайповніше використані щорічні звіти гімназій та інших навчальних закладів Галичини. Крім статистичних, біографічних та навчальних відомостей, ці публікації часто містять цікаву загальноісторичну, краєзнавчу іноформацію.

Значний фактичний матеріал з історії слов’янсько-українських зв’язків міститься у виданій епістолярії (публікації І.Брика, К.Студинського, В.Францева, А.Слодняка, Н.Єжа, Г.Лімінґа), в спогадах громадських і культурних діячів, педагогів О.Барвінського,

А.Вахіїяшіна, Я.Головацького, Я.Косіни. Вони не лише містять цінні відомості про українсько-слов’янські зв’язки, а й певною мірою передають колорит епохи, атмосферу духовного життя.

Важливу інформацію почерпнуто з наукової і публіцистичної спадщини педагогів, науковців, культурно-громадських діячів. Загалом вона допомогла з’ясувати роль визначних особистостей у розвитку освітньо-педагогічних і наукових взаємин українців зі слов’янським світом у межах Австрійської держави.

Різноманітні відомості автор почерпнув з різних тогочасних газет та журналів (“ЗорА Галицка”, “Пчола”, “Слово”, “Сагеїа Іл'ои'Бка”, “Яонпайоза”, “Са50рІ5 СеБкеІю Мшеа” та ін.).

Використання джерел уможливило відображення слов’янсько-українських. зв’язків у сфері освіти і науки, висвітлення їхніх невідомих або маловідомих сторін, вияснення рівня впливу цих контактів на розвиток освітш>о-педагогічних процесів, наукових досліджень в українському середовищі.

Другий розділ - “Слов’янські народи в політиці віденського двору”. Параграф “Слов’янство в єтііоііолітнчній структурі Австрійської монархії” має мету показати умови, за яких слов’янські народи потрапили до складу держави Габсбурґів. До реалізації своїх планів територіального розширення Габсбурги просувалися поступово, але цілеспрямовано. Конкретизовано час і умови включення слов’янських земель до складу австрійських володінь впродовж XI - першої половини XIX сг. Австрійська імперія стала багатонаціональною державою, в якій слов’яни становили майже 40% населення. Історичні землі словенців, чехів, словаків, хорватів, сербів, поляків та українців, які входили до складу габс-бурзьких володінь як повністю (чехи, словаки і словенці), так і частково (серби, хорвати, поляки і українці), були роз’єднані адміністративно. На середину XIX ст. хорвати населяли Хорватію і Славонію, Військовий Кордон, Далмацію та Істрію, серби -Воєводину, Хорватію і Славонію, Військовий Кордон та Далмацію, словенці - Крайну, Примор’я, південні частини Штирії і Каринтії, Венеційську область та західні райони Угорщини, чехи і словаки -територію переважно у межах своїх етнічних земель, поляки -Галичину і частішу Сшісзії, українці - Галичину, Буковину, Закарпаття та схід Словаччини.

Магістральним у внутрішній політиці віденського правлячого двору в першій половині XIX ст. стало слов’янське питання, зокрема, ставлення до національного руху слов’янських народів. Політичні вимоги висували та обґрунтовували чільні представники

слов’янських народів - чехів, словаків, словенців, хорватів, поляків, українців. Водночас ці народи різнилися рівнем освіченості, етно-національної самосвідомості, що було зумовлено їхнім історичним розвитком у відмінних геополітичних ареалах (австрійському і угорському).

Революція 1848-1849 рр. значно активізувала національний рух слов’ян імперії. Чеська політична думка сформулювала вимоги державно-правової автономії Чеських земель; акцент було зроблено на адміністративному об’єднанні цих земель і утворенні для них спільного сейму. Словацькі національні лідери виступили з ідеєю надання Словаччині автономії у складі Австрії. Зі створенням першої політичної програми словенців “Об’єднана Словенія” регіональні назви словенських територій були витіснені терміном Словенія. Спираючись на історичне право, хорвати виступили за об’єднання всіх хорватських земель і тісний політичний союз останніх з землями словенців і сербів.

Спробою виходу з кризи було проведення на початку 50-х років чергової політико-адміністратіївної реформи. Територія імперії була поділена на 15 адміністративних одиниць - наміснтщтв на чолі з намісниками. Тоді ж Буковину виділено з складу Галичини в окремий коронний край, який з 1861 р. іменувався герцоґством. Трансільванія, Хорватія і Славонія, Військовий Кордон, Сербська Воєводина і Банаг вийшли з правового підпорядкування Угорщини і стали окремими адміністративними одиницями. Далмація і надалі залишалася особливою імперською територією. Адміністративний поділ 1849 р. Угорського королівства на округи фактично привів до виділення словацької етнічної території (Братиславський і Конпіцький округи). Згодом тиск нових політичних сил змусив Габсбурґів переглянути свій державно-політичний курс. Намагаючись забезпечити майбутнє імперії у все важчих для себе політичних умовах, бажаючи зберегти свої володішія, Габсбурґи пішли на децентралізацію влади, що особливо наочно продемонструвала австро-угорська угода 1867 р.

У параграфі “Освітні реформи Габсбурґів і слов’янські народи” розглядаються основні урядові заходи в освітній сфері та їх значення для слов’янства. У Габсбурзькій державі сформувалися дві окремі і самостійні шкільні системи - австрійська і угорська. Вони були започатковані реформами освіченого абсолютизму і завершилися в середині XIX ст.

Відповідно до реформ Габсбурґів зазнавала змін система освіти на всіх слов’янських землях, які входили до складу володінь монархії. Віденський правлячий двір освіту і мову розглядав як

зручний інструмент для здійснення політики онімечення. У таких умовах у слов’янському русі за національне самовизначення важливим було літературне формування (серби, хорвати, словенці, словаки, українці) або збереження (поляки, чехи) національних мов, розширення їх суспільних функцій. Однак реалізувати це можна було, лише запровадивши в навчальні заклади усіх рівнів національну мову, розширивши мережу шкіл, відкривши нові університети, гімназії тощо.

Особливе місце у розвитку освіти і педагогічної думки у Словенії займає час існування Іллірійських провінцій, коли словенська мова стала мовою навчання, з’явилися перші національні підручники. Осередком сербського національного освітнього і наукового життя в Австрії стала гімназія у Новому Саді (1810). Чеську мову вивчали факультативно з 1816 р. у гімназіях на території Чехії. Така практика тривала тут до 1848 р. приблизно в третині гімназій.

Революція 1848-1849 рр. відкинула онімечувальні принципи, на яких ґрунтувалася австрійська система освіти у національних регіонах, а народна школа була проголошена національною установою з навчанням рідною мовою. Слов’янські національні діячі основною політичною метою поставили навчання рідною мовою у навчальних закладах усіх рівнів.

Освітні процеси на українських землях, які адміністративно входили до австрійської частини держави Ґабсбурґів і Угорського королівства, трансформувалися до відповідних освітніх систем. З самого поча тку функціонування навчальних закладів у Галичині та Буковині за австрійського у них панування відчутним був брак кваліфікованих педагогічних кадрів. Тому часто для зайняття тут відповідних посад в інших землях монархії (Австрії, Угорщині, Чехії, Моравії, Словенії) оголошувалися конкурси на заміщення вакансій. З метою заохочення переїзду на нове місце праці австрійський уряд знижував щодо претендентів екзаменаційні вимоги. Це призводило до того, що в Галичину та Буковину на роботу нерідко потрапляли фахівці недостатньо кваліфіковані, які погано знали мову краю. З огляду на таку ситуацію, пізніше однією з умов здобуття педагогічної посади на українських землях було знання хоча б однієї зі слов'янських мов. Тому не випадково багато викладачів на цій території було слов’янського походження.

На порівняно високому рівні стояла освіта на українських етнічних землях у складі Угорського королівства. Тогочасні документи стверджують, що тут було понад триста шкіл з-кваліфікованими учителями, в тому числі парафіяльні школи з українською мовою навчання. Не дивно, що саме ця територія дала

плеяду видатних учених., освітніх і державних діячів (М.Балудян-ський, Ю.Венелін, І.Земанчик, П.Лодій, М.Лучкай І.Орлай та іи.), які зробили вагомий внесок у розвиток освіти і культури українців та інших слов’янських народів.

Підвищення освітнього рівня населення призвело до зростання національно-патріотично налаштованої інтелігенції, до поширення нових суспільних ідей. Під впливом націоналі,но-визвольних програм слов’янських народів, їхніх рухів Габсбурґи змушені були пристосовувати освітні процеси до суспільно-політичної ситуації, до вимог слов’янських народів, що населяли імперію.

У параграфі “Ідея слов’янської взаємності як фактор розвитку міжслов’янських культурних зв'язків” підкреслюється, що пошуки шляхів і форм зближення та співробітництва народів привели до зародження концепцій слов’янської спільності та програм єднання слов’ян. В умовах відсутності власної державності ці концепції сприймалися як основа національного буття того чи іншого народу, як важливий чинник у боротьбі за національне визволення. Тому воші були історично прогресивними, всебічно впливали на ідейно-політичну, науково-культурну та інші сфери суспільного життя. Розглянуто основний зміст цих концепцій та їхню трансформацію у слов’янському середовищі, перш за все в українському. Великий резонанс у суспільному житті слов’ян здобули роботи словаків Я.Геркеля і Я.Коллара. Ідеї останнього прослідковуються у працях тих українських вчених і громадсько-культурних діячів, які мали контакти зі слов’янськими будителями В.Ганкою, П.Й.Ша-фариком, Г.Петровичем, С.Вразом, С.Кочеваром та ін. Тісні зв’язки, які почасти переростали у співробітництво, розвивали національні прагнення, будили наукові зацікавлення. Особливо гострого політичного звучання набуло питання походження слов’янства. Ідея слов’янської єдності яскраво проявилася у громадсько-культурній та літературно-науковій діяльності “Руської трійці”.

Серед південних слов’ян, що входили до складу держави Габсбурґів, ідея слов’янського єднання втілилася у формі ілліризму. Як культурний та національно-визвольний рух другої чверті XIX ст. він був, по суті, першою формою югославізму.

Основні положення колларівської концепції разом з тезою федеративного об’єднання буж використані для обґрунтування різновиду спільності слов’ян - австрославізму. Ця концепція передбачала свободу для слов’янських народів, що входили до складу держави Габсбурґів, водночас вона була політичною інтерпретацією ідеї слов’янської взаємності, яка охоплювала все слов’янство. На початковому етапі при всій своїй поміркованості

австрославістська ідея була прогресивним явищем. Згодом вона стала реакційною утопією, а її пропаганда перешкоджала політичному і національному розвиткові слов’янських народів.

У нових суспільно-політичних умовах, викликаних революцією

1848 р., ідея слов’янської спільності стала одішм з вихідних пунктів у пошуках форм політичного співробітництва слов’ян. Вперше слов’янські народи виступили як самостійні і рівноправні нації зі своїми політичними вимогами на Слов’янському з’їзді 1848 р. у Празі. З’їзд засвідчив, що унітарна багатонаціональна держава неможлива там, де етнічні груші досягли певного рівня національної самосвідомості.

Після революції 1848-1849 рр. в Австрії ідея слов’янської взаємності в обох її проявах, колларівській всеслов’янській і австросла-вістській, продовжували співіснувати. Це пояснюється їхнім єдиним коренем - формованою національною самосвідомістю, спільними чи подібними вимогами у боротьбі за реалізацією національних прав. Водночас ця ідея різко політизується і починає використовуватися різними політичними силами. При цьому спостерігається також відхід від її основних принципів та орієнтація на власну національну боротьбу.

Розділ 3 - “Відень як осередок українсько-слов’янських

культурно-освітніх і наукових взаємнії”. У параграфі “Роль богословських шкіл у підготовці кадрів української церковної інтелігенції” насамперед підкреслюється значеїшя Віденської королівської греко-католицької семінарії св. Варвари. Всього за час її існування у ній здобували освіту 61 українець та 14 хорватів і сербів. Багато хто з них стали відомими духовними проповідниками і світськими вченими, своєю діяльністю відіграли значну роль у культурному житті українців Австрії (А.Аиґелович, М.Скородшіський, М.Гарасевич та ін.). Саме Відень в духовному і культурному відношенні вирішально впливав на найвидатніших громадських і культурно-церковних діячів першої половшій XIX ст. У 1841 р. тут навчалося 16 українців з Галичини і 5 з Закарпаття, а також 24 поляки, 4 чехи, 1 хорват. З україїщів зустрічаємо згодом відомих вчених, громадських і церковних діячів (І.Снігурський, М.Барвінський, Г.Гинилевич, В.Ільштцький, В.Ковальський, Й.Левицький, С.Литвинович, Й.Лозинськнй, Т.Полянський).

Студенти зі слов’янських земель, зокрема, українці, перебуваючи у Відні, мали змогу вивчати власну історію і культуру, ширше пізнавані особливості слов’янських мов. Це помітно впливало на формування їхньої національної самосвідомості. Важливу роль у цьому процесі відігравали багаті фонди віденських бібліотек. Так, у

1787 р. віденська Надвірна бібліотека значно збагатилася слов’янськими книжками з ліквідованих у Галичині та Буковині монастирських бібліотек. Українські богослови у Надвірній бібліотеці познайомилися з В.Копітаром, під його впливом студіювали як слов’янську, так і українську історію і культуру. Від В.Копітара воші чи не вперше дізнавалися про самостійність української мови.

Восени 1852 р. австрійський уряд відновив у Відні греко-като-лицьку семінарію, ректором якої призначив настоятеля церкви св. Варвари, майбутнього галицького митрополита С.Литвнновича. Поряд з українцями тут навчалися хорвати. У 1853 р. серед 41 семінариста було 28 українців і 2 хорвати. Чимало українців студіювало на богословському факультеті Віденського університету, зокрема І.Чургович, К.Блонський, Й.Левицький, М.Малиновський.

Спеціальні вищі релігійні навчальні заклади Відня були одними з осередків українського націоналі,ного і культурного життя в кінці XVIII - на початку XIX ст. Вони сприяли підготовці та росту українських національних інтелектуальних сил. їх вихованці у числі перших виголошували церковні проповіді українською мовою, готували навчальні посібники, поширювали серед української громадськості відомості про культурно-національні рухи слов’янських народів тощо.

У параграфі “Українці у світських навчальних закладах” відзначено, що багато вихованців Віденського університету внесли свою лепту як подвижники українського культурно-національного життя (М.Щавницький, М.Балудянський, М.Всрещинський, І.Голо-вацький, В.Залозецький, Є.Волощак, Є.Гакман, Г.Крижановський,

А.Вахнянин, О.Калужняцький та ін.). Певиа увага звернена на роль заснованої у 1849 р. слов’янознавчої кафедри, яку в 1852 р. очолив і фактично визначив її науковий напрям відомий славіст, основоположник порівняльної граматики слов’янських мов, словенець Ф.Міклошич. Серед його студентів були українці Л.Лисяк, Ф.Лисе-вич, М.Осадца та ін. Послідовник і продовжувач справи свого співвітчизника В.Копітара на ниві українсько-словенських культурних взаємин, Ф.Міклошич мав широкі контакти з багатьма українськими галицькими вченими. Це давало йому змогу глибше вникнути в наукові проблеми української культури. Словенський вчений цікавився й філологічними студіями галицьких українців.

Помітну роль у налагодженні і розвитку тогочасних українсько-слов’янських взаємин відіграла віденська “Біоуашка Ьевесіа”, утворена у 1865 р. Вона організовувала вивчення слов’янських мов, влаштовувала мистецькі виставки, концерти. Серед членів цього об’єднання були А.Добрянський, І.Головацький, Б.Дідицький.

Вир культур по-національного життя слов’янських народів викликав серед українських студентів Відня в 1866 р. ідею створити свою націоналі,ну спілку. Певною мірою поштовхом до усвідомлення необхідності організації українських національних сил на чужині була активізація поширення москвофільських ідей. Розвиткові та зміцненню українсько-слов’янських освітньо-культур них взаємин неабияк сприяли традиційні щорічні музично-літературні вечори пам’яті Т.Шевченка, які організовувала у Відні українська молодь. Активну участь у цих заходах брали також інші слов’яни.

Вихідці з Галичини та Буковини студіювали й у інших віденських школах, насамперед у Терезіанській академії. Про їхній високий рівень знань свідчать висновки спеціальної комісії у Львові, яка проводила конкурсний відбір для навчання у Відні. У Віденськії! вищій політехнічній школі в 1857 р. українці складали

0,6% всіх студентів, тоді як інші слов’яни разом - 35,1%.

У Відні заводилися знайомства українців з подвижниками культурно-національного життя інших слов’янських народів. Між ними нав’язувалися найрізноманітніші контакти: освітні, наукові, культурно-просвітницькі, громадські. Все це вело до глибшого пізнання інших слов’янських і неслов’янських народів, їхніх злободенних національних проблем.

Безпосереднє перебування в гущі тогочасного політичного та громадсько-культурного життя багатонаціональної держави сприяло формуваншо серед українців національної самосвідомості, вело до радикалізації їхніх суспільно-політичних поглядів.

Займаючи згодом високі впливові посади як у Галичині, Буковині та Закарпатті, так і в столиці держави Габсбурґів, українські діячі освіти, церкви, науки і культури своєю подвижницькою працею багато зробили для національного українського відродження і культурно-національного життя інших слов’янських народів у межах Австрійської імперії.

Розділ 4 - “Галицькі, буковинські та закарпатські українці в навчальних закладах слов’янських земель держави Габсбургів”. У параграфі “На студіях у вищих і середніх школах” відзначається, що з кінця XVIII ст., коли до складу монархії Габсбурґів увійшли Галичина і Буковина, молодь з них все більше осідає в стінах її навчальних закладів, які існували поза Віднем. Серед шіх давні традиції у сфері міжслов’янських освітніх взаємин мав Празький університет’: тут у середині XIX ст. більше половини студентів були слов’янського походження. У 1860 р. Празький університет заснував стипендію в сумі 600 золотих ринських спеціально для студента-українця з Галичини, який би вивчав слов’янські

літератури. Серед українських, студентів цього університету був Л.Лопатинський - відомий згодом лінгвіст та етнограф. Українці навчалися у Празькій вищій торговій школі: у 1857 р. з загального числа 179 її учнів 3 було з Галичини і один з Буковини. Поодинокі студенти, вихідці з родин греко-католицьких священиків з Галичини, студіювали в Оломоуці.

Осередками міжслов’янських, освітніх взаємин були навчальні заклади Словаччини, зокрема у Братиславі, Кошицях, Трнаві, Ле-вочі, Банській Штявииці. Справжнім вогнищем слов’янського, насамперед словацького, національного життя став братиславський протестантський ліцей. Туї' здобували освіту й українці; вони слухали курси філософії, географії, математики, німецької та староєврейської мов. У студентських списках кінця XVIII ст. зустрічаємо уродженця Галичини Г.Дубранського. Під час навчання в ліцеї українські студенти мали змогу контактувати з іншими слов’янами, в першу чергу зі словаками і сербами.

У духовішх семінаріях Братислави і Трнави здобували освіту закарпатські українці А.Бачинський, В.Довгович, А.Вальковський,

О.Павлович, М.Нодь. Згодом відомі українські вчені, педагоги, культурні та громадсько-політичні діячі студіювали у Кошицях (І.Базилович, М.Балудянський, А.Добрянський, М.Дудшіськші, Я.Головацький, А.Павлович). Багато молоді було у Пряшеві: 1854 р. тут студіювало 28, а 1866 р. - 67 українців. У 1836-1840 рр. в Банськоштявницькій гірничій і лісовій академії вчилося близько 60 чехів і декілька галичан, у 1864 р. з 237 її учнів 29 були вихідцями з Галичини. Деякі українці вчилися у Бардєйові.

Українці здобували освіту також у Замойському ліцеї, Краківському університеті (в середині XIX ст. вони складали 0,9 % всіх його студентів).

Однією з причин, які спонукували українську молодь виїжджати у пошуках знань, була відсутність вищих навчальних закладів на Буковині та Закарпатті, відсутність у Львівському університеті тривалий час медичного факультету. За знаннями українці подавалися переважно туди, де у вищих школах були тривкі освітні та наукові традиції.

Українські студенти, перебуваючи у новому для себе культурному середовищі, знайомилися зі слов’янськими народами, їхньою мовою, культурою, звичаями. Багаті книжкові фонди бібліотек давали їм змогу дізнаватися про славне історичне минуле свого народу. Високий рівень педагогічної думки в семінаріях, гімназіях і в університетах, культурно-просвітницька діяльність слов’янських подвижників, насамперед чехів і сербів, послуговувала

взірцем для будитсльської праці серед українців. Все це, безперечно, впливало на їхню освіченість, формувало їхній світогляд.

Під час своїх навчальних і наукових студій українські студенти та вчені мали змогу ознайомлюватися з реальним життям слов’янських народів, порівнювати становище чехів, словаків, сербів, хорватів, словенців зі становищем українців у Галичині та Буковині. їхнс перебування в різних навчальних закладах вело до нав’язання особистих контактів, які згодом активно сприяли науковим взаєминам. Після закінчення студій вони поверталися на рідну землю, жили і працювали серед свого народу.

У параграфі “Педагогічно-організаційна діяльність” передусім вказано на те, що помітною постаттю серед професорів Краківського університету був П.Лодій. Філософ-матеріаліст, один з видатних представників просвітницьких і матеріалістичних філософських ідей кінця XVIII - початку XIX ст., він активно популяризував досягнення європейської науки в Галичині. У стінах названого університету звучало слово українця І.Земанчика -талановитого педагога, організатора навчально-наукового процесу: він підготував для студентів два рукописішх підручники (з фізики і математики) тогочасною українською мовою, відкрив фізичний кабінет. З навчальними закладами Кракова і Нового Сонча пов’язані імена відомих українських громадських і освітніх діячів С.Дубравського та І.Лаврівського. Професором ліцею у Замості певний час працював закарпатець В.Кукольник.

Помітною сторінкою в історії українсько-слов’янських освітніх взаємин першої чверті XIX ст. була далматинська місія греко-като-лицьких священиків з Галичини О.Ступницького, В.Терлецького, Я.Ґіровського, Я.Честинського, пов’язана з територіальними надбаннями монархії Габсбурґів. Проте освітньо-культурна діяльність галицьких українців у Далмації, що переслідувала передусім душ-пастирську мету, не призвела до запровадження тут греко-като-лицького обряду, а отже, і до поширення унійної церкви. У першій чверті XIX ст. ще не було об’єктивних умов для поширення греко-католицизму в Далмації. Намагання правлячих кіл Габсбурзької монархії форсувати його, вороже ставлення далматинського православного населення до унійної церкви стали головними причинами невдачі.

Педагогічного працею серед південних слов’ян займалися галичани В.Ключенко і Е.Коритко. Чимало вихідців з українського середовища пращовало в навчальних закладах на території Словаччини, серед них Г.Ольшавський, О.Духнович.

Здобувши знання, фахову підготовку, більшість українських інтелектуалів поверталася на рідну землю. Перебування за її межами сприяло нахилові до наукової діяльності, підготовці ними навчальних посібників тощо. Всі свої знання вони прагнули спрямовувати на користь рідного народу і його культури. Серед українців були і такі, що залишалися там, де одержали освіту. Своєю працею вони здобули собі добре ім’я як організатори різних напрямків освітнього процесу. їхня діяльність на педагогічній та науково-дослідницькій ниві, як і на культурному поприщі взагалі, є певним вкладом у розвиток загальнослов’янської та світової культури.

Розділ 5 - “Вихідці зі слов’янських земель монархи у навчальних закладах Галичини, Буковини і Закарпаття”. У параграфі ”На студіях у середніх та вищих навчальніїх закладах” аналізується кількісний і національний склад студентів у вищих і учнів у середніх та професійних навчальних закладах Галичини, виясняються шляхи їхнього потрапляння на українські землі.

Повністю охарактеризувати національний склад цих учнів та студентів важко з огляду на наявні джерела. При вказуванні місця народження учнів та студентів джерела обмежуються переважно загальними назвами земель чи окремих міст. Для визначення слов’янської етнічної приналежності треба враховувати низку ознак: місце народження, віросповідання, звучання прізвища та ііі. Лише з середини XIX ст. у спеціальних анкетах, поряд з іншими даними, вказувалася рідна мова. Часто в офіційних зведеннях подавали не рідну, а повсякденну мову спілкування, яка властями звичайно вважалася показником етнічної чи національної належності.

Точнішу картину національного учнівського і студентського складу навчальних закладів Австрійської монархії маємо на основі детального аналізу даних австрійської статистики та принагідних інших джерел. Фронтальний перегляд списків учнів більшості гімназій Галичини та студентів Львівського університету за першу половину XIX ст. свідчить, що у них навчалося багато вихідців із слов’янських земель. Немало таких учнів, а найбільше з Чехії та Моравії, було в Академічній львівській гімназії. Тут у другій половині 40-х років XIX ст. уродженці Чехії і Моравії становили близько 2,4% усіх учнів гімназії. З інших слов’янських земель студіювали лише окремі особи. Подібну картину маємо в Домініканської львівській гімназії. Учні, судячи з роду занять їхніх батьків, були дітьми переважно чиновників, військових, лікарів, які за розпорядженням австрійського уряду працювали у різних відомствах Галичини. Слов’яни-гімназисти, що родом з-поза Галичини, зустрічаються у Бережанській, Бучацькій, Самбірській, Пере-

мишльській, Станіславівській, Чернівецькій гімназіях, реальних школах Львова і Чернівців. Навчалися воіги також у львівській греко-католицькій Генеральній Духовнііі семінарії, шляхетській Терезіанській академії.

Імена та прізвища вихідців зі слов’янських земель у студентських списках Львівського університету трапляються вже наприкінці

XVIII ст. Проте точніші і докладніші відомості є лише після 1817 р. Списки студентів свідчать, що тут були вихідці з Хорватії (І.Андрович, К.Штоґермайєр, А.Бердеріх, К.Ліндера), Славонії (Л.Геліш, Н.Стутуля, А.Мелєвич), Далмації (Е.Ешеріх), Крайни (Ф.Перко, Ф.Плушк), Штирії (М.Сегерауш), Чехії (В.Дундер), Моравії (Л.Беррес) та Силезії, а також Угорського королівства. Серед останніх було чимало зі Словаччини (Я.Йозефович, Ф.Сметанка, І.Дюбек, А.Матценауер).

Слов’янська молоді, здобувала освіту й у Львівській технічній академії. У 1850 р. тут навчалися 101 поляк, 14 українців, 6 чехів (серед останніх був видатний в майбутньому астроном Д.Зброжек).

Українська студіююча молодь, контактуючи зі своїми слов’янськими товаришами, які прибули з інших земель, одержувала від них інформацію про їхню батьківщину, мову, культуру. Такий взас-мообмін сприяв розширенню їхнього світогляду, знань про інші слов’янські народи. Згодом здобуті відомості збагачувалися, підкріплювалися спеціальною літературою та ставали дороговказом у наукових дослідженнях як українських, так і слов’янських учених.

У параграфі “Педагогічно-навчальна і організаційна діяльність у вищій школі” показано внесок вихідців зі слов’янських земель держави Габсбурґів в організацію нових шкіл та навчального процесу на українських теренах. Серед перших викладачів відкритого у Львові 1784 р. університету переважно були професори раніше ліквідованих австрійських університетів: багатьох пq)eвoдили в Галичину розпорядженням монарха, деякі, у пошуках роботи, приїжджали сюди самі.

Помітною постаттю на філософському факультеті був художник і архітектор, теоретик мистецтва чех І.Хамбрез. Він керував кафедрою, читав курси з будівництва мостів, архітектури тощо. Викладаючи архітектурний рисунок, І.Хамбрез навчав не лише на антич-іпіх зразках, а й високо шанував місцеві народні традиції, особливо в орнаментальному декорі. За його безпосереднім керівництвом здійсшовалася реконструкція ряду львівських будівель.

Викладачами класичних дисциплін були чехи М.Ф.Канавал, І.Я.Поллак та ін. Із запровадженням у 1810 р. до навчальної програми курсу педагогіки пов’язано ім’я чеха М.Ф.Фойґта і словака

Й.Яршш як перших викладачів цього предмету. Серед професорського грона Львівського університету 30-40-х років XIX ст. значно виділявся філософ і славіст І.Я.Гануш, який поширював гегелівські погляди серед студентів. З університетом пов’язано ім’я поляка зі Силезії А.Завадського. Предметом його наукових, захоплень була ботаніка Галичини. Він також вписав своє ім’я в історію львівської журналістики як редактор німецькомовної газети “Lemberger Zeitung” та її літературних додатків “Miscellen” і “Mnemosyne”.

Чимало вихідців зі слов’янських земель було на юридичному факультеті. Помітними постатями були уродженці Крайни А.Пфле-ґер та І.Зерґолл. З іменем чеха М.А.Ґоча пов’язаний перший в університеті курс лекцій з історії світової (європейської) культури. Останні два правники були під впливом ідей Е.Канга і поширювали їх серед студентів.

На богословському факультеті зі слов’ян працювали його перший декан словак В.Діханич, чехи Я.Амброз, І.Й.Пєнка та А.Рос-бсрський. З ім’ям останнього пов’язано виникнення львівської правничої школи.

Значні заслуги в організації медичних навчальних закладів у Галичині належать полякові А.Крупінському. Як перший протомедик краю він підготував проекти відкриття Медичної колегії у Львові, а також фармацевтичних шкіл у Бродах, Заліщиках, Ско-льому, Самборі та інших містах. За десять років діяльності Медичної колегії було підготовлено 60 дипломованих лікарів, десятки акушерів і спеціальних фахівців. На медичних студіях університету в перші роки його діяльності працювали словенець Т.Седей, чехи Я.Махан, Й.Беррес. Останній, який мав славу одного з кращих тогочасних лікарів Галичини, наприкінці 20-х років XIX ст., у зв’язку з масовим поширенням холери, виступив ініціатором створення спеціалізованої інфекційної лікарні, відкритої у Львові 1831 р.

1844 р. у Львові було відкрито першу вищу технічну школу в Україні - Технічну академію. У її створення та налагодження у ній навчального процесу багато сил доклав чеський учений і педагог І.Лемох; він, зокрема, склав проект навчального плану для студентів академії. Тут також працювали чеський математик, інженер і механік Г.А.Пешка, доктор філософії Я.Шокліц з Іллірії та ін.

Загалом вихідці зі слов’янських земель відіграли певну роль в налагодженні навчального процесу галицької вищої школи. Багато з mix були організаторами кафедр, лабораторій та спеціальних кабінетів. Вони поєднували навчальну роботу з науковими дослідженнями земель, на яких тимчасово чи тривало проживали.

“Слов’янські педагоги у гімназіях та спеціальних професійних школах” - такий зміст наступного параграфу. Про діяльність цих педагогів у першій половині XIX ст. збереглося небагато відомостей, оскільки більшість відповіщшх документів згоріли під час численних пожеж у бурхливому 1848 р. Наявні джерела допомагають виявити чимало цікавих фактів.

Значним навчальним закладом була Станіславівська гімназія, де у різний час здобували освіту визначні діячі української культури. Тут працювали чехи Й.Соммер, Я.Гайдук, Я.Гавел. Високим рівнем навчального процесу відзначалася Бережанська гімназія. Цьому сприяв добрий підбір педагогічних кадрів, серед яких було багато чехів. Високою професійністю відзначалася робота Ф.Каутцького, М.Гори, Й.Бєлечкого, А.Лішка. У різний час у Тернопільській гімназії викладали чехи Й.Ваврешка, С.Рожанко, А.Горжак, Я.Поспішіл, І.Рішка, В.Дворжак.

У першій третині XIX ст. важливим центром українського культурного життя, який певного мірою випереджував Львів, був Перемишль. На той час тут уже тліла іскра української національної свідомості, яку підгримували вчені й культурно-релігійні діячі І.Лаврівський, І.Могильницький, І.Снігурський та ін. На запрошення І.Снігурського у Перемишлі працювали чехи

А.Нанке та В.Серсаві, діяльність яких ознаменувалася активного популяризацією музики Д.Бортнянського, що внесла свіжий струмінь у хорове мистецтво західноукраїнських земель. Чех Ф.Лоренц писав музику до водевілів, які ставили українські аматори. З перемишльської музичної школи вийшли перші українські професійні композитори в Галичині М.Вербицький, І.Лаврівський, А.Вахнянин.

Багато чехів було у Львівській Домініканській гімназії (М.Ва-шек, згодом директор Нормальної школи у Львові, М.Конопасек, який у другій половині XIX ст. був головою “Чеської бесіди”, Ф.Мрняк, Ф.Новотний, Ф.Восводка та ін.). З історією цієї гімназії пов'язано ім'я словенця М.Чопа. Зустрічаються в навчальних закладах Галичини й поодинокі серби (напр. Т.Мілоєвич).

На Буковині серед викладачів найбільше було вихідців з Чеських земель. У Чернівецькій гімназії протягом 1820-1868 рр. ними були 17 педагогів (В.Рольний, Ф.Невечержел, В.Вислоужіл, Ф.Голуб та ін.). Автором цікавої краєзнавчої розвідки про буковинський край, підготовленої за дорученням австрійських властей для потреб гімназистів, був А.Крал. У цій праці' знаходимо відомості географічні, стосовно господарського і культурного життя, населення, історичний екскурс тощо. Автор доходить

висновку, що Буковина с українською землею. У цій же гімназії працювали В.Ксрмавнер з Крашіи і Е.Шрсдер з Воєводоіни.

Вирізняється такий навчально-методичний аспект у діяльності слов’янських педагогів на українських землях, як підготовка посібників та підручників. Як правило, цю літературу друкували у Відні німецькою мовою. Авторами підручників, за якими навчалися гімназисти у 1850-1860-х рр., були чехи Ф.Мочнік (геометрія), Й.Бескіба (математика), А.Кунцек (фізика), К.В.Зап (географія), І.Я.Гануш (філософія) та ін. Викладач Перемишльського ліцею поляк А.Урбанський є автором посібника з фізики українською мовою, а чеський службовець у Львові К.Піхлер - української граматики для чужинців німецькою мовою.

Перебування уродженців слов’янських земель у навчальних закладах Галичини, Закарпаття та Буковини дає підстави стверджувати, що більшість їх потрапляла на що територію як провідники освітньої політики австрійського уряду. Деякі з них, будучи знайомими з європейським просвітництвом, романтизмом, перебуваючи під впливом ідей слов’янського національного відродження, поширювали їх у цій частині українських етнічних земель. Молода від них довідувалася про нові здобутки в духовній і матеріальній культурі в Європі, переймала позитивні ідеї нової епохи.

Розділ 7 - “Наукові зв’язки”. У параграфі “Роль особистих контактів” у цих зв’язках відзначається, що подорожні нотатки мандрівників й спеціальні дослідження Ф.Краттера, Б.Гакета, Й.Рорера та інших не могли пройти повз увагу освіченого українського та польського галицького суспільства. Починаючи з 20-х років XIX ст. у Галичині з’являються перші літературні альманахи. Вони підхопили загальне зацікавлення народною піснею, відіграли певну роль в організації видань і збірок народних пісень, у справі підготовки широкого читача до сприйняття фольклору. На шпальтах львівської преси з’являлися численні етнографічно-фольклористичні розвідки місцевих учених, у тому числі укра-їнських і польських. З цього погляду значний внесок у розвиток польсько-українських наукових взаємин зробили польські фольклористи й етнографи З.Доленґа-Ходаковський та К.Л.Шир-ма. Обидва вчені налагодили контакти з українським мовознавцем з Перемишля І.Могильницьким. Від К.Л.Ширми І.Могильшщький чи не вперше дізнався про фольклористичну діяльність сербського вченого В.Караджича, зокрема його перебування у Львові. У розпорядженні І.Могильницького знаходилася Караджичева збірка сербських народних пісень. Це фольклорне зібрання мало особливий резонанс в слов’янському світі, в тому числі серед українців.

Видане розмовною сербською мовою, воно сприяло пробудженню інтересу до збору і публікування українських народних пісень. Безпосередньо під впливом В.Караджича І.Могильницький ширше зацікавився слов’янськими народними піснями.

З науковою діяльністю В.Караджича на ниві фольклористики був обізнаний також Д.Зубрицький, який високо оцінював праці сербського вченого. Водночас галицький історик підкреслював нагальну необхідність вивчення народної творчості у Галичині. При цьому він зазначав, що українські пісенні скарби с найбагатшими, порівняно з іншими народами, і були б дуже цінним матеріалом для вивчення української історії.

Значніш резонанс у слов’янському світі здобули перші опубліковані збірки українського фольклору, зібраного в Галичині (як приклад слід згадати відгук словенця С.Кочевара на “Рісші роїякіе і гшкіе Іисіи §а1ісу]5кіе§о” Вацлава з Одеська). Поляк Ж.Паулі не лише збирав і досліджував український фольклор, але й першим познайомив учасників “Руської трійці” з А.Бєльовським, Л.Сєменським, К.Вуйціцьким, К.Туровським та іншими польськими вченими й громадсько-культурними діячами. їхня співпраця сприяла вивченню українського фольклору і дальшим його публікаціям у другій половині 30-40-х років XIX ст. Вагомою для розвитку польсько-українських взаємин була діяльність тих польських науковців та письменників, які гуртувалися навколо інституту Оссолінських у Львові (К.Вуйціцький, Е.Коритко, А.Бєльов-ський, С.Гощинськин, брати Л. і Ю.Дунін-Борковські, В.Хлендов-ський та ііі.). Серед їхніх знайомих і друзів був І.Вагилевич.

Зв’язки з українським культурним середовищем підтримували також чеські та словацькі вчені. В.Дюріх мав письмові контакти з мукачівським єпископом А.Бачинським. Остаїшій інформував чеського вченого про пам’ятки давньослов’янської та давньоукраїнської мови, які зберігалися в єпископській бібліотеці. Зв’язки з

A.Бачинським підгримував і словак Ю.Рібай. Саме він увів Й.Доб-ровського в світ українознавства. У бібліотеці Й.Добровського були праці українців (“Граматики” М.Смотрицького, І.Кутки, І.Брадача). Чеський учений листувався з А.Бачинським,

І.Снігурським, Є.Стрілецьким, І.Лаврівським та ін. Відомості про український пісенний фольклор він одержував від різних кореспондентів (зокрема, від поляка Ю.С.Бандгкє).

Діяльність Й.Добровського ни ниві чесько-українських культурних взаємин продовжили і розвинуті П.Й.Шафарик,

B.Ганка, К.В.Зап, Я.П.Коубек, К.Я.Ербен, І.Я.Гануш, Ф.Яхім та ін. Контакти цих вчених з українцями створювали широкі можливості

для пошуків і запровадження до наукового обігу різних джерельних матеріалів, сприяли підготовці узагальнюючих праць, перш за все у славістичній сфері, розширенню книгообміну, впливали на розвиток наукових досліджень українських науковців тощо.

Окреме місце в україніці В .Ганки займають його переклади поезій Краледвірського рукопису українською мовою. Цей твір літературного походження у своїй основі мав фольклорну поетику. Оцінений у першій половині XIX ст. як автентичний, він захопив слов’янських письменників, вчених тощо. Згодом появилося дуже багато перекладів твору різними слов’янськими мовами. Серед українців одним з перших до Краледвірського рукопису звернувся

І.Вагилевич. Пісні з цього рукопису перекладав і М.Шашкевич.

Особливо багатогранними були взаємини тих слов’янських учених, які певний час жили і пращовали серед українців Галичини. З них найбільші заслуги у сфері цих взаємин мали Я.П.Коубек, К.В.Зап, І.Я.Гануш, Л.Ріттерсберг, Ф.Яхім та ін.

Значну роль у розвитку українсько-слов’янських наукових зв’язків відіграв відомий славіст В.Копітар, який підтримував особисті контакти з українськими вченими, громадсько-культурними та церковними діячами Й.Лозинським, Й.Левицьким, Д.Зубриць-ким, М.Малиновським, І.Лаврівським, Я.Головацьким та ін.). На увагу заслуговує його діяльність як цензора українських віщань (граматик І.Могильїшцького, ЙЛевицького, збірки пісень Й.Лозинського, альманахів "ЗорА" і "Русалка Дністровая").

Справу В.Копітара на ниві українсько-словенських культурних взаємин послідовно продовжував мовознавець Ф.Міклошич. Українська проблематика була у сфері наукових зацікавлень словенця М.Чопа (мова, фольклор, книгодрукування у Львові).

У другій половині 30-х років XIX ст. відомості про пам’ятки української народної творчості серед словенців та хорватів поширювалися перш за все через Е.Коритка, якого через анти-австрійську діяльність заслали для відбуття покарання у Ліобляну. Там він нав’язав контакте з словенськими і хорватськими освіченими колами (Ф.Прешерном, Л.Гаєм та ін.) і за їхньої підтримки почав вивчати фольклор і етнографію словенців. Він також знайомив своїх люблянських друзів з новинками в культурному житті галицьких українців, а рідних і знайомих у Галичині - з новинками слов’янського культурного і наукового життя.

Багатогранні зв’язки зі слов’янськими вченими і громадсько-культурними діячами мав І.Головацький. Під час віденських студій він проживав зі своїми земляками - поляками К.Мощанським, П.Бартманом і К.Гасманом. У Відні І.Головацький нав’язав тісне

співробітництво з чехами К.Кампеліком, Й.Подпіпським, сербом

В.Караджичем та іншими слов’янськими громадсько-культурними діячами, вченими, письменниками.

Важливе місце у міжслов’янських наукових взаєминах займало дослідження мовознавчих проблем. Адже питання мови специфічно проявлялися у кожного народу, розкриваючи його національні особливості. Більшість слов’янських вчених вважало, що знання мови допомагає глибше зрозуміти історію і духовне життя народу, виховує повагу до нього. Наукові студії цих учених ускладшовали термінологічне розмаїття мов.

Одним з перших до проблеми української мови звернувся польський фольклорист і етнограф Ю.С.Бандткє. Він високо оцінював подвижницьку діяльність І.Могилі,ницького та його однодумців. Питання української мови були серед наукових зацікавлень відомого чеського вченого, мовознавця, засновника славістики в сучасному її розумінні Й.Добровського. Займаючись загальним слов’янським мовознавством, він відзначав, що мова розвивається з розвитком суспільства. Важливим джерелом для студій над слов’янськими мовами Й.Добровський вважав фольклор, який, за висловом Я.Коллара, є “захистом і окрасою мови, найважливішим джерелом національної культури”.

На початок XIX ст. припадають перші праці словенських вчених про українську мову (М.Чоп, В.Копітар, Ф.Міклошич). Українська мова була серед основних наукових зацікавлень Я.П.Коубека під час його перебуваїшя у Галичині. Мовознавчі дослідження та граматики слов’янських учених добре були відомі галицьким українцям. Насамперед йдеться про роботи В.Копітара, Й.Добровського, Ф.Метелка, І.Берліча, П.Дайнка, П.Шафарика.

Таким чином, особисті контакти вчених сприяли розвиткові наукових досліджень, перш за все в гуманітарній сфері, вели до розширення проблематики наукових студій, спричинялися до запровадження в науковий обіг невідомих документів тощо.

Важливим фактором у дальшому розвитку наукових взаємин було перебування слов’янських учених на території Галичини і безпосереднє знайомство з українцями та їхньою історією, мовою, культурою. Звернення до усної народної творчості та історичного минулого, яке домінантою проходило у їхніх дослідженнях, багато в чому було визначальним для формування і поступу української національної науки цього регіону.

У параграфі “Вклад Галицько-руської матиці у розвиток. культурно-наукових взаємин” насамперед зазначено, що питання про зв’язки аналогічних культурно-освітніх і наукових організацій

у слов’янських народів, матиць, вперше було поставлено влітку

1849 р. Установою, з якою названа матиця розпочала встановлення письмових зв’язків, була Сербська матиця у Новому Саді (1864).

У 1865 р., з метою встановлення співробітництва зі всіма слов’янськими науковими і культурно-освітніми організаціями, за ініціативою Я.Головацького була розіслана відозва, в якій визначалися завдаїшя діяльності Галицько-руської матиці - не лише поширювати відомості про слов’янство, але й збагачувати бібліотеку Матиці. Разом з відозвою розсилався перший випуск “Наукового Сборника”. На цю відозву відгукнулися серби, хорвати, словенці, чехи, словаки. Відтоді слов’янські зв’язки Галицько-руської матиці почали набувати цілеспрямованого характеру.

У 1860-х роках встановлюються контакти з Далматинською матицею у Задарі, Іллірською матицею в Загребі та Словенською матицею у Любляні. З цими організаціями був налагоджений обмін інформацією про наукове і літературне життя, книжками, списками своїх видань. Завдяки книгообміну розширювався діапазон взаємної інформації про загальний стан культурно-освітнього і наукового життя в слов’янських землях та в Галичині, суттєво поповнювалися фонди книгозбірень.

В українсько-чеських громадсько-культурних зв’язках продовжувалися традиції співробітництва, започатковані членами “Руської трійці” та визначними діячами слов’янського світу П.Й.Шафариком і Я.Колларом. У 1865 р. львівська Матиця передала бібліотеці чеської посестри по одному примірнику всіх своїх видань. У свою чергу празька матиця надіслала до Львова 174 примірники своїх книг, брошур і журналів, у тому числі 119 випусків журналу “СаворіБ Мшеа КгаІоУБІУІ С^кеїіо”, праці чеських вчених Я.А.Коменського, К.Я.Ербена, Я.С.Пресля, Я.Сметани, Я.С.Томеч-ка, В.В.Томека, Й.Юнґмана, Ф.Л.Челаковського, різну перекладну літературу. Надалі Чеська матиця регулярно присилала свої видання. Львівська матиця підтримувала тісні зв’язки з іншими чеськими організаціями і товариствами: Чеською академією наук, Моравською матицею, Чеським національним музеєм, культурно-просвітницьким об'єднанням “Зіауіа”, редакціями кількох газет .

На 1863 р. припадають перші спроби налагодження контактів Галицько-руської матиці з заснованою цього ж року Словацькою матицею у Мартіні. Між двома культурно-науковими інституціями налагодилися зв’язки в справі обміну літературою. їхня інтенсивність залежала від кількості публікацій, надісланих як з української, так і з словацької сторони. Незважаючи на труднощі, які доводилося долати у видавничій діяльності, всі свої віщання, які

виходили у 60-х роках XIX сг., Словацька матиця надсилала до Львова. Оскільки словаки цікавилися розвитком сучасної української літератури, становшцсм українців, українська матиця намагалася якнайповніше інформувати своїх колеґ шляхом пересилання відповідної літератури, в тому числі і своїх віщань.

Львівська матиця підгримувала контакти також з польськими науковими установами, зокрема з бібліотекою Оссолінських у Львові.

Взаємодія і взаємовплив Галицько-руської та інших матиць Австрійської імперії прослідковуються в програмах і статутах львівської матиці, відзначаються і підкреслюються у протоколах засідань її правління та загальних зборів, у її періодичному органі, наукових працях її членів. Міжслов’янські взаємини Галицько-руської матиці найінтенсивнішіши були в 60-70-х роках XIX ст. Вони мали різноплановий характер, сприяли ознайомленню української громадськості Галичини з суспільно-культурним життям інших слов’янських народів Австрійської держави, позитивно впливали на збагачеїшя культурного життя краю. Львівська матиця тривалий час (близько 20 років) залишалася єдиною українською інституцією наукового і культурно-освітнього характеру в Галичині. Завдяки своїй науково-видавничій діяльності вона вписала в історію української науки власну сторінку, а встановленням контактів з іншими аналогічного характеру слов’янськими установами і товариствами сприяла розвиткові міжнародних культурних зв’язків.

Загалом слов’янсько-українські наукові зв’язки мали багатогранний характер і проявлялися в різних формах. Слов’янські вчені виявляли різнобічне зацікавлення Україною, українським народом, його мовою, історією, кулі.турою, народною творчістю. їхні знання розширювалися і поглиблювалися в міру налагодження і розвитку особистих контактів з українськими науковцями, громадсько-культурними діячами. Ці взаємини сприяли глибшому взаєморозумінню, вироблешо спільних критеріїв в оцінці суспільних явищ, історичних подій тощо. Особливо тісні зв’язки між вченими встановлювалися при підготовці наукових досліджень. Вчені взаємно обговорювали та рецензували рукописи, допомагали ознайомленню з джерельним матеріалом.

У висновках узагальнено результати проведеного дослідження. Включення слов’янських земель до складу Габсбурзької монархії певним чином вплинуло не лише на їхній загальний економічний, суспільний і культурний розвиток, але й на характер взаємин з народами монархії, в тому числі з українцями Закарпаття,

зо

Галичини і Буковини. Цей вплив виявлявся по-різному (шляхом державної політики, через особисті взаємини тощо). Якнайширше і різнобічно він проявився у сфері культури, насамперед в освіті та науці. Специфіка контактування споріднених культур породжувала багатоманітність форм і засобів засвоєння попередніх здобутків сусідніх народів. Носії певної культури породжували патріотичні настрої у сусідів, активізували процеси, пов’язані з формуванням національних культур. Ці взаємозумовлені процеси проходили інтенсивно і були стрижнем своєрідного феномену слов’янства -національного відродження.

Саме через культуру слов'яни заявляли про себе як самобутні народи. Пошуки шляхів і форм їхнього зближення та співробітництва привели до зародження концепцій слов’янської спільності та програм єднання слов’ян. Зміст цих програм, форми слов’янських національно-культурних рухів (слов’янська взаємність Я.Коллара, ілліризм, австрославізм тощо) багато в чому визначалися правовим становищем слов’янства у Габсбурзькій державі, особливостями національної політики австрійського уряду. Вершиною розвитку і пропаганди ідей слов’янської єдності став перший міжнародний форум слов’янства - Слов’янський з’їзд 1848 р. у Пра-

зі, на якому українське питання вперше прозвучало на міжнародній арені в політичному контексті. Саме тоді окремі слов’янські громадсько-культурні діячі, будучи добре ознайомленими зі станом українсько-польських відносин у Галичині, намагалися підгримувати українців у їхній боротьбі за свою національну самобутність.

Освічені урядовці, чимало з яких проявили себе як письменники, науковці, педагоги та інші працівники в галузі культури, підтримували жваві контакти зі своїми колегами у різних теренах монархії. їхні взаємини сприяли не лише науковим досліджеїшям, але й взаємовпливові та взаємозбагаченню прогресивними ідеями і були поштовхом до розвитку радикальшіх настроїв та дій.

Важливу роль у розвитку зв’язків слов’янських народів з українцями на територіальному просторі держави Габсбурґів відіграли особисті контакти студентської молоді, яка переважно була носієм прогресивних вільнолюбивих ідей. Під час навчання у найвідоміших своїми освітньо-культурними традиціями навчальних закладах Відня, Братислави, Заґреба, Праги та іїіших міст Австрійської монархії студенти брали участь у численних гуртках і товариствах найрізноманітнішого характеру та спрямування. їхні контакти розширювали діапазон слов’янсько-українських культурних і громадських взаємин, сприяли розвиткові педагогічної думки, наукового життя, поширешпо знань та культури в цілому.

Уродженці Галичини, Б укотиш і Закарпаття були організаторами навчального процесу у вищих і середніх навчальних закладах в інших слов’янських землях монархії (Я.Ф.Кулик в Оломоуці та Празі, П.Лодій та І.Земанчик у Кракові,

В.Ключенко і О.Ступницький в Далмації та ін.).

Праця слов’янських педагогів на території Галичини і Буковини спричинилася до поширення тут новаторських педагогічних ідей. Особливо помітною на цьому поприщі була викладацька діяльність професорів Львівських ліцею і університету В.Фойґта та Й.Ярини (педагогіка), І.Мартиновича (фізика), І.Я.Гануша (філософія), Т.Ву-чича (спеціальні історичні дисципліни),Ф.Гайндля (медицина), А.Росберського (право), І.Пєнки (полеміка й релігія), гімназійних викладачів Ф.Кунцека (історія та географія), М.Чопа (класична філологія). Багато хто у дидактичному процесі використовував місцеві матеріали історико-географічного і економіко-правового характеру (Я.Паздєра).

Педагогічна діяльність більшості вихідців зі слов’янських земель у Галичині, Буковині та Закарпатті була тісно пов’язана з їхніми науково-практичними дослідженнями цих територій: картографуванням окремих регіонів (Й.Лізґаниґ), астрономічними спостереженнями (Ф.Кодеш), статистичними характеристиками (Й.Рорер, А.Крал, А.Фікер), фольклорно-етнографічними розвідками (В.Дундер), історією та культурою українців (Я.П.Коубек).

Великий вплив на культурно-наукове життя українців Австрійської монархії мали праці Й.Добровського, П.Й.Ша-фарика, В.Караджича, В.Копітара та інших слов’янських учених. На їхні авторитетні досліджеїшя посилалися українські галицькі вчені І.Могильницький, І.Лаврівський, К.Блонський та ін.

Глибоке відчуття історичного взаємозв’язку слов’янських народів особливо виявилося у творах ретроспективного характеру, в дослідженнях та пам’ятках мистецтва, зв’язаних з важливими питаннями тогочасного культурного і політичного розвитку слов’янських народів. У цьому плані на особливу увагу заслуговує творча діяльність на терені Галичини плеяди чеських вчених і літераторів Я.П.Коубека, К.В.Запа та ін., в першу чергу діяльність у сфері фольклористики і етнографії, яка активізувала українців у їхніх студіях у цій сфері науки. На відміну від своїх попередників, які цікавилися Україною і знали про неї з розповідей очевидців чи з літературних джерел, ці вчені і літератори тривалий час жили і працювали серед українців, знали їхній побут, помисли і прагнення, їх об’єднувало одне - зацікавлешія Україною і українцями. На той час це зацікавлення мало не лише культурний аспект, але й все

ширше набирало політичного характеру. Слов’янські діячі науки і культури, які жили, працювали і творили на території Галичини, значною мірою спричинилися до справи поширення тут нової літератури слов’янських народів. Воші привозили її з Любляни, Праги, Відня, а також одержували поштою та передавали своїм українським друзям.

Контакти слов’янських учених з українцями створювали широкі можливості для пошуків і запровадження в науковий обіг різних джерельних матеріалів, сприяли підготовці узагальнюючих праць у галузі славістики, розширювали книгообмін, впливали на розвиток досліджень українських науковців тощо.

Результати дисертації оприлюднені у монографії “Слов’янські народи Австрійської монархії: освітні та наукові взаємини. 17721867” (Львів, 1999), біографічному довіднику “Чехи в Галичині” (Львів, 1998), підготовленому у співавторстві, та 34 публікаціях (24 статтях, у тому числі 3 у співавторстві, 5 матеріалах міжнародних наукових конференцій, 5 рецензіях). Загальний обсяг опублікованого тексту по темі дослідження, який безпосередньо належить диеєртаїггові, складає 38 друкованих аркушів.

***

1. Слов’янські народи Австрійської монархії: освітні та наукові взаємини. 1772-1867. - Львів, 1999. - 296 с.

2. Чехи в Галичині. Біографічний довідник. - Львів, 1998. - 120 с. (Співавтори - О.Дрбал, А.Моторний, В.Моторний, Є.Топінка).

***

3. Неизвестные документы о серболужицко-восточнославянских связях// Учен. зап. Тартус. ун-та. - Тарту, 1985. - Вып.710. - С.101-107 (Співавтори - К.Трофимович, В.Моторний).

4. Українсько-чесько-словацькі прогресивні громадські зв’язки 40-60-х років XIX ст. // Проблеми слов’янознавства. - Львів, 1985. -Вип.31. - С.37-45.

5. Зв’язки вчених Росії і Галичини у першій половині XIX ст. // Вісник Львів, ун-ту. Серія історична. - Львів, 1986. - Вип.22. -

С.77-83.

6. Вацлав Дундер і Україна // Проблеми слов’янознавства. -Львів, 1989. - Вип.40. - С.104-110.

7. Чеські педагоги в навчальних закладах України (перша половина XIX ст.) // Проблеми слов’янознавства. - Львів, 1990. -Вип.42. - С.41-51.

8. Невідомі листи В.Дундера до А.Петрушевича // Проблеми слов’янознавства. - Львів, 1991. - Віт.43. - С.48-53 (Співавтор -А.В.Моториий).

9. Дослідження вчених ЧСФР з питань культурних взаємин українців з чехами і словаками (кінець XVIII - перша половина

XIX сг.) // Проблеми слов’янознавства. - Львів, 1992. - Вип.44. -

С.118-125.

10. Научные связи Галиции и России в первой половине XIX в. // Балканские исследования. - М., 1992. - Вып.16. - С.183-189.

11. Ф.Палацышй і Україна // Проблеми слов’янознавства. -Львів, 1993. - Вип.45. - С.157-159.

12. Історична славістика у працях І.Х.Енгеля // Проблеми слов’янознавства. - Львів, 1994. - Вип.46. - С.90-92.

13. З невідомих листів Й.В.Фріча // Республіканець. - Львів, 1994.

-№2. - С.102-104. ^

14. Україна в науковій спадщині Йозефа Добровського // Вісник Львів, ун-ту. Серія історична. - Львів, 1995. - Вип.ЗО. - С.56-63.

15. Слов’янознавчі дослідження Ігнація Яна Гануша // Проблеми слов’янознавства. - Львів, 1995. - Вип.47. - С.48-53.

16. Ян Православ Коубек про Україну // Вісник Львів, ун-ту. Серія історична. - Львів, 1996. - Вип.31. - С.18-24.

17. Вихідці зі слов’янських земель у середніх навчальних закладах Галичини (10-60-і роки XIX ст.) // Україна в минулому. -Київ; Львів, 1996. - Вип.9. - С.61-76.

18. Галицкая матица во Львове // Славянские матицы. XIX век. -М., 1996. - 4.1. - С. 190-233 (Співавтор - Ф.І.Стеблій).

19. Вихідці зі Словенії в навчальних закладах Львова наприкінці

XVIII - в першій половині XIX ст. // Вісник Львів, ун-ту. Серія історична. - Львів, 1997. - Вип.32. - С.71-81.

20. Андрій Крупинський і питання організації вищої медичної школи в Галичині // Наукові зошити історич. ф-ту Львів, ун-ту. -Львів, 1997. - Вип.1. - С.56-59.

21. Місія українських греко-каголицьких священослужителів у Далмації в першій чверті XIX ст. // Вісник Львів, ун-ту. Серія історична. - Львів, 1998. - Вип.ЗЗ. - С.86-90.

22. Українці на студіях у вищих і середніх школах слов’янських земель Австрійської монархії (кінець XVIII - 60-і роки XIX ст.) // Збірник праць і матеріалів на пошану Лариси Іванівни Крушельшщької. - Львів, 1998. - С.118-127.

23. Уродженці Моравії педагогами в Галичині та Буковині (70-і роки XVIII - 60-і роки XIX ст.) // Universitas Ostraviensis. Acta Facultatis Philosophiae. Historica. - Ostrava, 1998. - C.6. - S.79-90.

24. Невідомі листи Івана Головацького до Антона Петрушевича //Україна модерна. - Львів, 1999. - Вил.2-3. - С.350-372.

25. Львів у описах іноземців (кінець XVIII - перша половина

XIX ст.) // Львів: місто-суспільство-культура: Збірник наукових праць /Вісник Львів, ун-ту. Серія історична. Спеціальний випуск/. -Львів, 1999. -С.295-307.

26. Кафедра дипломатики, геральдики і хронології у Львівському університеті (кінець XVIII - перша чверть XIX ст.) // Наукові зошити історич. ф-ту Львів, ун-ту. - Львів, 1999. - Вип.2. -

С.73-75.

***

27. Чеські художники і скульптори на Україні в кінці XVIII -середині XIX ст. // Юрій Гуца-Венелін і слов’янський світ. Матеріали Міжнародної конференції. - Ужгород, 1992. - С.315-320.

28. Українсько-словацькі освітні зв’язки (кінець XVIII -середина XIX ст.) // Матеріали засідань Історичної та Археографічної комісій НТШ у Львові (лютий 1992 р. - жовтень 1993 р.). - Львів, 1994. - С.44-49.

29. Питання національної самобутності українщв Галичини на Слов’янському з’їзді 1848 р. у Празі // Славістичні студії. Матеріали У-го Міжнародного славістичного колоквіуму. Львів, 14-16 травня 1996 р. - Львів, 1997. - Т.1. - С.132-138.

30. Вплив чеського національного відродження на культурно-національний рух українців Галичшш (перша половина XIX ст.) // Матеріали міжнародної славістичної конференції пам’яті професора Костянтина Трофимовича (1-3 квітня 1998 року). У 2-х т. - Львів, 1998. - ТЛІ. - С.360-364.

31. Роль Вены в развитии украинско-славянских культурных связей (конец XVIII - середина XIX в.) // Славянский мир в контексте диалога культур. Материалы III Международной научной конференции. 23-24 апреля 1998 года. - Пермь, 1998. -

С. 144.

***

32. Рец. на: Листування українських славістів з Фраіщом Міїшошичем. К., 1993. 400 с. // Записки НТШ. - Львіїї, 1995. - Т.229.

- С.558-564.

33. Рец. на: “Руська трійця”: Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький: Бібліографічний покажчик (18341990). - Львів, 1993. - 379 с. // Записки НТШ. - Львш, 1995. - Т.229. -

С.582-584.

34. Перша узагальнена праця. Рец. на: Zilynskyj В. Ukrajinci v Cechach а па Morave. 1894-1994. - Praha, 1995. - 130 s. H Дзвін. - Львів,

1996. -№ 10-12. -С.149.

35. Сербський люд українською мовою. Рец. на: Лужицькі серби. Посібник з народознавства. - Львів; Будишин, 1997. - 268 с. // Народознавчі Зошити. - Львів, 1997. - №.6. - С.404-405.

36. Французький вчений про Українські Карпати. Рец. на:: Бальтазар Гакет і Україна. Автор-упорядник М.Вальо. - Львів,

1997. - 152 с. // Зап. Львів, наук. бібл. ім. В.Стефаника. - Львів, 1998.

- Вип.6. - С.229-233.

АНОТАЦІЇ

Кріль Михайло Михайлович. Слов’янські народи Австрійської монархії: культурно-освітні та наукові зв’язки з українцями. 17721867. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.02. - Всесвітня історія. Львівський національний університет імені Івана Франка. - Львів, 1999.

У дисертації розглянуто місце слов’янства в етнополітичній структурі Австрійської монархії. Показано значення ідеї слов’янської взаємності у різних її проявах в розвитку культурно-громадських контактів. Досліджено найважливіші освітні та наукові зв’язки слов’янських народів монархії з українцями Галичини, Закарпаття і Буковини. Проаналізовано роль і місце навчальних закладів у слов’янсько-українських контактах, навчально-організаторську, освітньо-культурну та дослідницьку діяльність українських і слов’янських педагогів, вчених у межах держави Габсбургів. Вияснено рівень впливу цих взаємин на розвиток української культури в Галичині, Буковині та Закарпатті. Крізь призму зв’язків розкрито ряд компонентів проблеми національного відродження слов’янських народів кінця ХУІІІ -середини XIX ст., яка є провідною у дисертаційній праці.

Ключові слова: Центрально-Східна Європа, Австрія, Габсбурги, міжнародні відносини, слов’янська взаємність, слов’янські народи, українці, Галичина, освіта.

Криль Михаил Михайлович. Славянские народы Австрийской монархии: культурно-образовательные и научные связи с украинцами. 1772-1867. - На украинском языке. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора исторических наук по специальности 07.00.02 - Всеобщая история. Львовский национальный университет имени Ивана Франко. - Львов, 1999.

В диссертации рассмотрено место славянских народов в этнопо-литической структуре Австрийской монархии, конкретизировано время и условия включения ихних земель, в том числе украинских, в состав габсбургских владений. Подчеркивается, что магистральным во внутренней политике венского правящего двора в первой половине XIX в. стал славянский вопрос, в частности, отношение к национальному движению славянских народов. Эти народы отличались уровнем образованости, этнонациональным самосознанием, что обуславливалось ихним историческим развитием в разных геополитических ареалах (австрийском и венгерском). Показано роль и значение идеи славянской взаимности в различных ее проявлениях для развития культурно-общественных контактов. Рассмотрены основные правительственные мероприятия в сфере образования и их значение для славянства. Под влиянием славянских национальных движений Габсбурги вынуждены были приспосабливать образовательные процессы к общественно-политической ситуации, к требованиям славянских народов. Сквозь призму габсбургских реформ в сфере просвещения и образования прослежено развитие сети светских и богословских учебных заведений на украинских землях, входящих в состав австрийских владений. Впервые выявлена и проанализирована статистика национального состава студентов и гимназистов учебных заведений на территории Галичины и Буковины, а также некоторых других славянских земель. Изучены различные контакты студенческой молодежи, которая преимущественно была носителем прогрессивных свободолюбивых идей. Обращено внимание, что студенты и гимназисты принимали участие в славянских кружках и обществах различных направлений. Исследованы важнейшие связи в области образования и науки славянских народов монархии с украинцами Галичины, Закарпатья и Буковины. Проанализировано роль и определено место большинства высших, средних и специальных учебных заведений Вены и славянских стран в славянско-украинских культурных контактах, учебно-организаторскую, просветительско-культурную и

научно-исследовательскую деятельность славянских и украинских педагогов и ученых в пределах государства Габсбургов. Выявлен уровень влияния этих связей на ознакомление славянской общественности с Украиной и украинцами, на развитие украинской культуры в Галичине, Буковине и Закарпатье. Это влияние проявлялось путем государственной политики, через личные связи и т.д. Контакты ученых вели к разширению проблематики исследований, способствовали развитию национальной науки, прежде всего в гуманитарной сфере, в славянских странах. Сквозь призму связей раскрыто ряд компонентов проблемы националь-ного возрождения славянских народов конца XVIII - середины XIX в., которая является основной в диссертацинной работе.

Ключевые слова: Центрально-Восточная Европа, Австрия, Габсбурги, международные отношения, славянская взаимность, славянские народы, украинцы, Галичина, образование.

Krif Mykhaylo М. Slavonic Peoples of Austria Monarchy: Cultural-Education and Scientific Relations with Ukrainians. 1772-1867. - In Ukrainian language. - Manuscript.

A dissertation for the Doctor of history the speciality 07.00.02 -World history. - The Ivan Franko national university of Lviv. - Lviv,

The dissertation gives a thorough analysis of the important role of the Slavonic peoples in the ethnopolitical structure of the Habsburgs’ monarchy. The development of cultural and civil relations are clearly expressed in the given thesis. The most significant educational and scientific ties of Slavonic peoples of the Austrian monarchy, the well-organized cultural and research activities of the teachers and scientists have been taken into consideration. The level of influence on the contacts and development of the Ukrainian culture in Halychyna, Transcarpathia, Bukovyna is also expressed in the dissertation. Through prism of those ties we can come across a lot of problematic components of the national Renaissance of the Slavonics at the end of XVIIIto century up to the middle of the XlXiiJ century. This topic matter is the point of the dissertation.

Key words: Central-East Europe, Austria, Habsburgs, international relations, Slavonic mutual relationship, Slavonic peoples, Ukrainians, Halychyna, education.

1999.