автореферат диссертации по социологии, специальность ВАК РФ 22.00.03
диссертация на тему: Социальная динамика этнических общностей Украины: общенациональные тенденции и региональные особенности

Полный текст автореферата диссертации по теме "Социальная динамика этнических общностей Украины: общенациональные тенденции и региональные особенности"

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ ІНСТИТУТ СОЦІОЛОГІЇ

РГБ ОД

1 З МАВ 1336 На "РІШ“ рукс""ку

РУДНИЦЬКА Тетяна Миколаївна

Соціальна динаміка етнічних спільнот України:

загальнонаціональні тенденції і регіональні особливості

Спеціальність 22.00.03 - соціальна структура, соціальні

інститути та соціальні відносини

АВТОРЕФЕРАТ дисертації на здобуття вченого ступеня доктора соціологічних наук

Київ - 1996

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано у Центрі етносоціологічних та етнополітичних досліджень Інституту соціології НАН України.

Науковий консультант - член-кореспондент НАН України,

доктор історичних наук В.Б.ЄВТУХ.

Офіційні опоненти:

доктор соціологічних наук Н.В.Паніна;

доктор історичні« наук А.П.Пономарьов;

доктор філософських наук, професор О.М.Семашко.

Провідна організація - Інститут національних відносин і

політології НАН України.

Захист відбудеться “ 1996 р. на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д.01.08.01. по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора соціологічних наук пріі Інституті соціології НАН України за адресою: 252021, Київ~1, вул.Шовковична 12.

З дисертацією можна ознайомитесь у бібліотеці Інституту соціології НАН України.

Автореферат розіслано “/»З” 1996 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Д.01.08.01. кандидат філософських наук

О.І.Вшшшк.

І. Загальна характеристика роботи

/іктуальпість _теми___досіідження зумовлюється здобуттям

Україною незалккності, шо поставило перед наукою завдання глибокого обгрунтування етнонаціональної політики нової держави в усіх сферах суспільства. Очевидно, що перехід до продуктивних форм соціального розвитку є неможливим без розробки такої політики, яка має враховувати реалії етнічних процесів, що розгортаються на терені країни. Значущість обраної теми зумовлюється тим, що наукове обгрунтування цієї політики повинно базуватися на комплексному міждисциплінарному підході, котрий включає соціологічне, демографічне, етнографічне та економічне вивчення етноиаціональних процесів.

Поліетнічність складу народу України значною мірою визначила тенденції та особливості соціальних процесів, серед яких базисні, соціально-економічні за своєю глибиною та гостротою вийшли на чільне місце. Докорінні перетворення в політичній, соціальній, культурній та інших сферах розвитку України повинні, на наш погляд, враховувати характер і тенденції розвитку народів, що населяють територію української держави.

Вибір теми дисертаційного дослідження зумовлений необхідністю створення цілісної концепції розвитку як основного, титульного етносу, що дає назву державі, так і етнічних груп, котрі разом з українцями складають народ України. Кожне з названих етнічних утворень, незважаючи на їх суттєві кількісні відмінності та різне положення в етнічній структурі держави, розглядається як цілісний етносоціальний організм - етнічна спільнота. Необхідні об’єктивні знання про минулий, сучасний і майбутній стан усіх етнічних спільнот України, їх соціальний статус, роль в усіх царинах життя суспільства. Існує також потреба визначення реального внеску у суспільне життя України всіх її етнічних спільнот. Ці знання повинні прийти на зміну тни міфологізованим уявленням про життя- народів на території

СРСР, що складали фундамент концепції національної політики цієї держави. Неспроможність таких уявлень в усій сво'ій повноті виявилась наприкінці 80-х-на початку 90-х років у кризових явищах соціально-економічного розвитку та гострих міжнаціональних конфліктах, що значною мірою спричинились до розпаду Радянського Союзу як єдиної держави. Тому, як уявляється, дослідження сприятиме визначенню реального положення етнічних спільнот в етнонаціональній структурі України, що може бути корисним при формуванні дійової етнонаціональної політики держави.

Стшиїауттйрозрлбки^нроб.шііи Обмеженість досліджень у галузі етнонаціональної проблематики особливо виявилася у вивченні етнічних груп. Якщо етнографія і етносоціологія українців, незважаючи на значні труднощі, розроблялись українськими вченими, то етнічні групи України в цих аспектах досліджені ще дуже мало.

В працях українських етносоціологів, етнографів та етнокультурологів В.Б.Евтуха, М.О.Шульги, АЛІ.Пономарьова,

О.В.Нельги, О.М.Семашка та ін. розглядаються загальнотеоретичні питання розвитку етносів.

Маємо назвати численні дослідження з етнографії українців

- це праці К.Г.Гуслистого, • В.Ф.Горленка, В.І.Наулка,

А.ГІ.Пономарьова, В.К.Борисенко, Н.К.Гаврилюк, Т.В.Косьміної,

О.В.Курочкіна, Л.Ф.Артюх, Т.О.Ніколаєвої, С.П.Паялюка, Ю.Г.Стельмаха та інших. Видано грунтовні історико-етнографічні дослідження субетнічних груп українців ( бойків, гуцулів ), виконані під керівництвом Ю.Г.Гоціка, а також праці, що висвітлюють різні аспекти життя інших українських субетнічних груп.

Водночас із значних монографічних праць, в яких вивчаються особливості життя етнічних груп України, можна навести лише роботи В.І.Наулка, дослідження, проведені під керівництвом В.С.Зеленчука та А.В.Орлова, праці

В.К.Борисенко, Л.А.Демиденко, Л.М.Чижикової, Г.Т.Пашкової, Г.М.Захарової і деякі інші.

Слід відзначити ту значну увагу, яка приділяється тепер українцям, що є етнічними групами у інших країнах. Розробка цієї тематики донедавна здійснювалася здебільшого зарубіжними дослідниками українського походження, серед яких насамперед треба виділити роботи ІО.Бачннського, С.Наріжного та.

О.Кириленка, що були видані у Північній Америці та Західній Європі в першій половині XX століття. Серед сучасні« досліджень української діаспори назвемо праці М.Марунчака, М.Василика, В.Маркуся, М.Куропася, МЛупула, І.Теслі та П.Юзйка. Соціально-економічні проблеми розвитку української етнічної групи у США й Канаді розглядають у своїх працях В.Ісаїв, П.ІЛазарович, В.Галич, О.Воловина та інші дослідники.

Щодо англомовних видань з україністики США та Канади, то серед них можна виділити праці ДжЛера та В.Дж.Кейа, що присвятили свої студії початковому періоду життя української діаспори, а також роботи Ч.Кілі, Р.Ман’яні та Б.Ціммера, які проводять дослідження сучасного життя української етнічної групи. Різні сторони розвитку українців у Канаді розглядають дослідники українського походження П.Прокоп, В.Гарасим, Р.В.Петришин, ЛЛуцюк, Б.Кордан та інші.

Суспільствознавство радянської України небагато приділяло уваги житло українців за кордоном. Серед нечисленних праць, присвячених у період 50-80-х років цим питанням, можна згадати робото А.М.Шлепакова, В.Б.Євтуха, В.І.Наулка.

В останні роки вийшли праці українських вчених, в яких висвітлюються різні аспекти національного життя українців в країнах Північної та Південної Америки, Західної та Східної Європи, Австрії. Це, зокрема, монографічні роботи Ф.Заставного,

В.Б.Євтуха, Є.Є.Камінського, О.О.Ковальчук, В.П.Трощннського, праці В.Даркевича, С.В.Черняиського та інші. Роботами

В.Я.Бабенка. О.В.Нельги, Т.В.Клинченко, Б.А.Мамбетової,

О.В.Курочкіна, А.М.Шпорта, О.І.Кузьміна та інших розпочато вивчення життя української діаспори у країнах СНД.

На цьому фоні доробок досліджень етнічних груп, що живуть на території України, видається досить скромним. .Тільки у останні роки з’явилися праці, що висвітлюють окремі сторони етнічних та соціальних процесів, які властиві певним етнічним групам, причому в цих дослідженнях домінує висвітлення історичних, демоірафічних та культурних аспектів (публікації А.В.Орлова, А.А.Шевченка, І.Самарцева, В.Боєчка, Б.Чирка,

А.Г1.Данильченка, О.І.Климка та інших). На жаль, соціально-економічні, базисні аспекти життєдіяльності як українців, так і етнічних груп України практично ще не досліджені.

Таким чином, безумовно існує нагальна потреба глибокого комплексного аналізу особливостей і тенденцій соціальної динаміки етнічних спільнот України, враховуючи, що у суміжних наукових галузях, які досліджують етнічну проблематику, створено достатні теоретичні передумови.

Мета і завдання дослідження. Основною метою дисертації є обгрунтування наукових основ моніторингу соціальної динаміки етнічних спільнот України, тобто визначення фактологічної бази для формування показників і характеристик етносоціальних процесів; розробка методичних прийомів і способів виявлення-особливостей і тенденцій розвитку демографічних, соціально-економічних і соціокультуршіх процесів, що відбувалися у титульного етноса та у найкрупніших етнічних груп України в період 50-80-х років нашого століття. Крім того, метою дисертаційної праці є визначення на основі комплексного аналізу тих соціальних змін, які сталися у відмінного за етнічним складом населення окремих регіонів України на протязі вказаного масового періоду в контексті конкретних умов життя, котрі постійно змінюються і відрізняються регіональною специфікою. Метою дослідження є також прогностичний аналіз тенденцій

динаміки етносоціальних процесів, що відбуваються у регіонах української держави всередині 90-х років. ■

Застосування концепції соціальної динаміки до вивчення суспільних явищ на основі дослідження процесів соціальних змін має два аспекти. Один - методологічний, другий - прикладний. Таким чином, мета дисертації має комбінований теоретико-прикладний характер. її реалізація вимагає вирішення наступних дослідницьких завдань:

- визначити основні одиниці етносошологічного аналізу розвитку етнічних спільнот;

- виявити тотожне і специфічне в етнічних та етносоціальних процесах;

- провести аналіз стану розробки етносоціологічної проблематики стосовно етнічних спільнот України;

- розглянути доцільність застосування концепції

соціальної динаміки при дослідженні змін етносоціальних явищ;

- розробити методику дослідження та визначити його

фактологічну базу; .

- простежити трансформації у часі та

взаємозв’язки базисних характеристик, що забезпечують життєспроможність етнічних спільнот в сучасному світі, а саме: їх чисельності та ареалів розселення, поселенської структури, мовної характеристики, рівня освіти, пропорцій структури трудової зайнятості за її характером (розумовим або фізичним), професійної, кваліфікаційної та галузевої структури; ■

- визначити трудовий потенціал найкрупніших

етнічних спільнот України;

- окреслити принципи районування історико-

етнографічних регіонів України, що застосовуються у даному дослідженні;

- здійснити порівняльний аналіз етносоціальної динаміки населення шести найкрупніших регіонів України;

- визначити основні тенденції та перспективи етносоціального розвитку історико-етнографічних регіонів.

Особливого значення для життєдіяльності етноса його базисні етносоціальні характеристики набувають у трудовій сфері суспільства, де вони виступають в якості показників рівня розвинутості трудових потенцій народу. Тому одним з головних завдань дослідження є спроба визначити трудовий потенціал найкрупніших етнічних спільнот України, що є імовірнісним показником результатів праці, тих результатів, які значною, якщо не вирішальною мірою, визначають соціальний статус народів. Трудовий потенціал етнічної спільноти розглядається при цьому як сукупність ' демографічних, соціальних, культурних характеристик та якостей трудоактивного населення, що вже є реалізованими або можуть бути реалізованими у трудовій сфері суспільства.

Вищезгадані характеристики розглядаються на рівні різних етнічних спільнот України як окремих етл (асоціальних організмів, а також на рівні кожного з шести історико-етнографічних регіонів, де етнічний склад населення є реальним, вагомим чинником суспільного розвитку. На цьому рівні комплекс вказаних характеристик виступає індикатором соціального розвитку населення регіонів, • виявляючи . територіальні-особливості та загальнонаціональні тенденції етносоціальних процесів.

Таким чином, етнічні спільноти та населення регіонів України є об’єктом даного дослідження, у той час як його предметом виступають базисні характеристики їх соціального розвитку.

Фактологічною базою дослідження с дані Всесоюзних переписів населення 1959, 1970, 1979 та 1989рр., матеріали статистичних довідників, неопубліковані матеріали архівів Мінстату України та ЦЦАВО України за указані роки, а також матеріали соціологічних досліджень, що були проведені за участю

автора на базі відділу проблем етносоціології Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАН України ім. М.Т. Рильського у 1989-1991рр.

Перепне населення є найбільш методично обгрунтованим, суцільним, а не вибірковим опитуванням населення. Його результати відбивають факти соціальної дійсності, а не феномени ментального роду, ціннісні орієнтації, настрої і • таке інше. Матеріали переписів населення характеризують тенденції і темпи перебігу етнічних процесів, являючи собою наймасовіше джерело, що відзеркалює водночас і етносоціал ні і етнокультурні процеси. До програм переписів, поряд з демографічними, соціально-економічними та соціокультурними характеристиками населення, включено й етнічні показники. Порівнянність даних окремих переписів дозволяє не тільки зафіксувати етносоціал'ні явища, але й дослідити їх динаміку. При цьому дані державної статистики відтворюють економічний і соціальний фон, на якому розгортаються етнічні процеси (О.І.Шкаратан, ІО.ВАрутюнян,

О.О.Сусоколов, Л.А.Гордон, А.К.Назімова, М.В.Крюков,

В.В.Піменов та ін.).

внаслідок масштабності та складності предмета дослідження передбачають, поряд з власне соціологічними методами, застосування методів суміжних суспільствознавчих наук -філософії, історії, етнографії, демографії, економіки та ін.. Виходячи з комплексності вивчення проблеми, в дисертації здійснено цілісний її розгляд за допомогою конкретно-історичного та порівняльно-етнографічного аналізу . при визначенні взаємозв’язку соціальних та ешічних характеристик етнонаціональних процесів.

У роботі, поряд з ретроспективним та порівняльним аналізом конкретних досліджень істориків, етнографів, соціологів, економістів, соціолінгвістів і ін., застосовуються анкетні методики опитування ' населення за репрезентативною

загальнореспубліканською вибіркою, а також стандартизовані інтерв’ю та експертні опитування. Великий обсяг статистичних даних обумовлює застосування методів кількісного статистичного аналізу, серед яких основними були методики районування, групування, кореляційні методи, методи розрахунку математичних коефіцієнтів. Зібраний матеріал оформлено у вигляді зведених аналітичних таблиць.

Усвідомлюючи певну усередненість даних державної статистики та деяку обмеженість вибіркових етносоціологічних досліджень, гадаємо, що їх аналіз на макрорівні всієї країни, тим не менш, має бути корисним для подальшого розвитку

етносоціологічного знання про народ України.

(їслашіі__результати____та____ииукаш_____________________жшат_дисертації.

Розроблено нову концепцію дослідження соціальних змін в етнічних спільнотах, яка полягає у застосуванні принципів теорії соціальної динаміки як підходу до аналізу причин, напрямків та соціальних наслідків процесів, що призводять до цих змін. Такий підхід дає змогу визначити методологічні та методичні особливості вивчення конкретних соціальних змін, котрі відбуваються в

етнічних спільнотах України у другій половині XX століття.

В межах запропонованої концепції розроблено наступне:

- концептуально обгрунтовано та. сформована джерельну базу, в основу якої закладено дані переписів населення, державної статистики та результатів оптування респондентів. Ці дані містять демографічні, соціально-економічні та соціокультурні показники, а також етнічні характеристики населення, що дозволяє здійснювати комплексний аналіз етносоціальних процесів;

- вперше в українській етносоціології порівняльним аналізом динаміки демографічних, соціально-економічних і соціокультурних характеристик охоплено сімнадцять етнічних спільнот, починаючи з тридцятнсемимільйонного українського еттюса і закінчуючи етнічною групою гагаузів, що налічує три

десятки тисяч чоловік. Зроблено висновок, що сучасні соціальні зміни, 'котрі відбуваються в українському етносі та в етнічних групах України, мають своїм джерелом той демографічний, соціально-економічний, соціокультурний та інтелеюуальний потенціал, що склався у цих спільнотах на протязі їх історичного існування на теренах України та у материнському етнорегіоні. Показано, що потенціали етнічних спільнот не є тотожніми, що вони значно відрізняються один від одного;

- при дослідженні сучасних соціальних змін з метою визначення їх витоків вперше здійснюється екскурс до етнічної історії спільнот, що дозволяє точніше проаналізувати причини і наслідки сьогоднішньої етносоціальної динаміки в Україні. З’ясовано, що вагома диференціація демографічних, соціально-економічних та соціокультурних потенцій коріниться у різних шляхах історичного розвитку етнічних спільнот. Це виявилось у своєрідності державного устрою, політичної та економічної системи, в умовах якої існувала кожна з цих спільнот протягом значного відтинку часу. Вирішальний вплив справило розташування ареалів та характер розселення народів на теренах України (дисперсний або компактний), культурні та господарські традиції, природно-географічні умови існування, характер міжетнічних контактів, конфесіональна ситуація тощо;

- показано, що найвпливовішими чинниками сучасних соціальних трансформацій етнічних спільнот є посилення загальносвітових тенденцій інтенсифікації інформаційних потоків, а також процесів міграції, урбанізації та індустріалізації, котрі інтеріоризуються етнічними спільнотами по-різному і відзначаються етнічною специфікою;

- значні хронологічні рамки етносоціологічного аналізу (50-ті - початок 90-х років) дозволили виявита стійкі тенденції і темпи етносоціальної динаміки титульного етноса та шістнадцяти етнічних груп України. З’ясовано, що тенденції динаміки чисельності частини етнічних спільнот у досліджуваний період

мали схожі особливості, а у певної частини спільнот - протилежну спрямованість. Протягом цього періоду відбувалося помітне зменшення ареалів компактного розселення етнічних груп, при цьому процеси урбанізації у деяких етнічних спільнот мали особливо інтенсивний характер;

- емлірічно обгрунтовано, що -мовна компетенція етнічних спільнот щодо володіння українською, російською та рідною мовами характеризується великою різноманітністю. Показано, що існує значна поширеність російськомовності, котра протягом 50-80-х років посилилась серед значного загалу представників певних етнічних груп і вагомої частки українців. За цей же період у мовному просторі більшості етнічних груп України сталося помітне звуження сфери ужитку рідної мови. Зафіксовано, що певні зміни етномовної ситуації відбулися під час сплеску етнічної самосвідомості наприкінці 80-х років, який вилився у деяке підвищення рівня мовної компетенції практично всіх етнічних спільнот у галузі їх рідних мов;

- простежено темпи підвищення освітнього рівня семи найкрупніших етнічних спільнот, котрий розглядається у якості основного індикатора соціокультурних змін в етнічному просторі України. Виявлено, що ці темпи суттєво відрізняться в різних спільнотах внаслідок специфіки способу життя переважної, більшості у кожній із спільнот, різниці стартового соціокультурного рівня, що склався до 50-х років, та властивого їм характеру і рівня мовної компетенції;

- використання методу визначення національно-пропорційного представництва при дослідженні просунутості етнічної спільноти по щаблях соціально-професійної ієрархії (Дж. Портер), що досі не застосовувався в українській етносоціології, дозволило виявити реальні статусні ' позиції етнічн/іх спільнот у галузі освіти, а також у трудовій сфері українського суспільства. Розраховано пропорції професійної, кваліфікаційної та галузевої структури семи основних за кількістю

етнічних спільнот України. Це дало змогу вперше визначити трудовий потенціал народу України в його етнічному вимірі;

- доведено, що в українському суспільстві наявні риси етносоціального подіту праці. Показано, що напередодні кардинальних суспільних перетворень, які почалися в Україні у 90-х роках, деякі етнічні спільноти загалом виконували суспільні ролі “міських”, “індустріальних” народів, серед яких значною е поширеність урбанізованого способу життя і розумової праці. Проте, вагома частка етнічних спільнот, з українцями включно, продовжує залишатися “сільськими” (або вчорашніми селянами), характер праці широкого загалу яких є на сьогодні переважно фізичним;

- виходячи з аналізу численних статистичних джерел, значна частка якій вводиться в науковий обіг вперше, показано, що етнічний склад населення є важливим фактором розвитку регіонів країни. Доведено вагомість демографічних, соціально-економічних та соціокультурних відмінностей етнічних спільнот, котрі складають населення кожного з шести основних історико-етнографічних регіонів України. Показано, що спосіб життя, особливості господарського укладу, трудові традиції, які властиві кожній з етнічних спільнот, справляють довготривалий інерційний вплив на її соціальне обличчя. Навіть при зміні соціально-економічних умов вони залишаються притаманними даній етнічній спільноті досить доспій час, визначаючи регіональну специфіку трудового потенціалу населення;

- запропоновано підходи до створення банку даних, який містив би вичерпну етносоиіологічну інформацію щодо соціальної динаміки етнічних спільнот, трансформації досить мозаїчної з етнічної точки зору структури трудового потенціалу України та окремих її регіонів. Така інформація може бути корисною при визначенні конкурентноспроможності населення України на сучасному ринку праці. Здійснення моніторингу етносоціальної динаміки населення поліетнічної держави на

методологічних засадах, сформульованих у дисертаційному дослідженні, допоможе формуванню реалістичних уявлень про його сьогоднішн' потенції та можливості подальшого розвитку. Банк етносоціологічної інформації сприятиме здійсненню більш обгрунтованої і ефективної етнополітики в усіх сферах життя суспільства.

Теоретична та практична значущисть дисертації. Вивчення соціальних процесів на рівні дослідження окремих етнічних спільнот як цілісних етносоціальних організмів, аналіз

етносоціальних процесів у розрізі регіонів, які відрізняються один під одного за етнічним складом населення, слугують цілям етнологічного пізнання, розвиваючи порівняльну етносоціологію, що своїм корінням заглиблюється у порівняльну соціологію Г.Спенсера та теорію соціальної диференціації Е.Дюркгейма. Розроблені у дисертації положення і висновки вносять досить суттєвий вклад у теорію етногенезу.

Як уявляється, особливого значення набуває практична спрямованість здійснених автором етносоціологічних досліджень, що значно актуалізується в період кардинальних політичних та соціально-економічних перетворень, Відомо, що механізм соціального захисту етнічних меншин, а також відродження титульного етносу здійснюється через створення та реалізацію спеціальних економічних, соціальних та культурних програм на загальнодержавному, регіональному та етнорегіональному рівнях. Дані, отримані в результаті дослідження, могли б увійти до інформаційного банку даних з проблем етионаціональної політики.

Інша сторона практичного значення дисертації бачиться у тому, що її матеріали можуть бути використані у якості учбового посібника при читанні курсів народознавства та етносоціології.

Апробація дисертації. Концепція дисертаційного дослідження була представлена Вченій раді Інстгаута соціології НАН України. Основні положення і висновки дисертаційної роботи знайшли

своє відображення у виголошених автором доповідях на наукових конференціях, сесіях і семінарах. Зокрема, на Всесоюзній науково-теоретичній конференції "Удосконалювання міжнаціональних відносин в умовах перебудови” (Орджонікідзе, 1989); Республіканській науково-практичній конференції “Розвиток національних мов і питання двомовності” (Київ, 1990); Всесоюзній науковій сесії за підсумками польових етнографічних і антропологічних досліджень 1988-1989рр. (Алма-Ата, 1990); Всесоюзній науково-практичній конференції “Міжнаціональні відносини і національна політика в СРСР” (Омськ, 1990); Всесоюзній науково-практичній конференції “Міжнаціональні проблеми і конфлікти: пошуки шляхів їх вирішення” (Бішкек, 1991); на XIV Всесоюзному теоретичному семінарі “Світогляд і наукове пізнання. Людина і національна культура” (Київ-Переяслап-Хмельннцький, 1991); Міжнародній науковій конференції “Етнографічна спадщина і національне відродження” (Київ, 1992); Міжнародній науково-практичній конференції “Демократія і етнополітлка” (Рига, 1992); Міжнародній науково-теоретичній конференції “Проблеми розвитку соціології на сучасному етапі (теоретичні та методичні питання)” (Київ, 1993); Міжрегіональній науковій конференції “Етнографічні дослідження Нижньої Наддніпрянщини та Північного ГІриазов’я” (Запоріжжя, 1993); Міжнародній науково-практичній конференції “Російська культура в контексті соціально-історичних реалій України (кінець XX століггя)” (Київ. 1993); Міжнародній науково-практичній конференції “Національна освіта: історія, сучасність, перспективи” (Брест, 1995); МіжнародноКіу круглому столі експертів “Білоруси України” (Київ, 1995); Міжнародному семінарі стипендіатів Фонду Макартурів “Етнічність на носі радянському обширі: сутність, роль у суспільстві,

перспективи” (Київ, 1995) та на інших конференціях і круглих столах експертів.

Матеріали дисертації були використані для підготовки кількох аналітичних записок до державних органів України. Зокрема, для підготовки 7-ї редакції проекта Закону про економічну самостійність України (1990), для доповіді Президента України на Верховній Раді України (1995).

Із загальної кількості 57 опублікованих праць понад 20 безпосередньо висвітлюють питання дисертаційного дослідження.

Структурно робота складається з вступу, трьох розділів, які включають шістнадцять параграфів, що містять 29 таблиць, шісновків, приміток та бібліографії основних використаних джерел (408 найменувань). Обсяг дисертації 413 сторінок.

II. Основний зміст дисертації

У Вступі міститься виклад актуальності та ступеня розробленості теми дисертації, формулюються мета і завдання дослідження, визначаються його об’єкт і предмет, окреслюються методологія, методика та фактологічна база роботи, розкриваються наукова новизна, а також теоретична і практична значущість отриманих результатів. ,

Перший розділ “Концептуальна основа та методи дослідження етносоціальної динаміки” присвячено розкриттю понять “етнічна спільнота”, “етнос”, “нація”, “етнічна група”, “етнічна меншина” як явищ соціальної дійсності і як одиниць етнологічного аналізу. Для цього зроблено короткий екскурс у наукову історію становлення цих термінів. Простеження етапів формування категорій, що описують етнічні явища, починаючи З першої появи у науковій літературі (Л.Г.Морган, А.Бастіан, Ж.В.Ляпуж) та дедалі ширшого їх застосування у західному суспільствознавстві (М.Вебер, Л.Уорнер, Л.Сроул, Р.Неролл, Р.Бретон та М.Пінард, Н.Глейзер і Д.П.Мойніхен, Т.Шибутані, Ф.Барт, ПЛ. ван ден Берге та інші), аж до появи етнічної проблематики у радянському суспільствознавстві (П.І.Кушнер,

С.А.Токарев, М.М.Чебсксаров) показало, що серед широкого кола концепцій етноутворення виділяються два основні напрями. В основі їх лежать суб’єктивність або об’єктивність фундаментальних етноутворюючих рис.

При розгляді етнічних явищ центральною, базовою є категорія “етнос”, яка, будучи основною одиницею етнічної класифікації людства, розглядається як спонтанна міжпоколінна сукупність людей, що історично склалася на певній території, людей, які мають спільні, відносно стабільні особливості мови, культури і психіки, а також свідомість своєї єдності і відмінності від інших подібних утворень (тобто самосвідомість), що є зафіксованою у самоназві (етнонімі) (Ю.В.Бромлей). Основним етнічним визначником при цьому вважається етнічна самосвідомість.

Важливе місце в понятійно-термінологічному ужитку етносоціолсгічнсї проблематики посідає термін “спільнота”, який в даній роботі розглядається як сукупність людей, що об’єднані тривкими соціальними зв’язками і відносинами, котлі склалися історично, і які мають низку загальних рис, що надають їм неповторної своєрідності. Етноси, етнічні групи відносяться до основних видів людських спільнот, будучи серед них найбільш тривкими та багаточисельними об’єднаннями.

Існуюча на сьогодні класифікація етнічних спільнот виділяє серед них різні рівні ієрархії. Основний рівень - етноси (народи). Етноси, тобто основні етнічні підрозділи - це сукупності людей, що відзначаються найбільшою інтенсивністю етнічних властивостей і виступають в якості самостійних одиниць суспільного розвитку. Елементарні етнічні одиниці є найменшії и складовими частинами основного етнічного підрозділу, вони являють собою межу подільності останнього. До них відносяться етнічна група, сім’я. Існують також субетнічні підрозділи (етнографічні групи), а також метаетнічні спільноти (мовні сім’ї та групи).

Етнічна груп? (за Ю.В.Бромлеєм) - це внутрішній підрозділ етносу, що має етнічну самосвідомість. Така спільнота звичайно є осколком етносу на іноетнічній території, котрий має з власним етносом спільну мову, культуру, релігію, відчуття тотожності з ним тощо. Етнічні (або національні) групи можуть існувати у компактному або дисперсному стані, що багато в чому визначає характер процесів життєдіяльності цих людських спільнот. Етнічні групи є, здебільшого, національними меншинами у поліетнічних соціальних організмах, таких, наприклад, як народ України. Нині етнічні трупи України - це ті 14 млн. чол., що проживають за межами своїх національно-державних утворень, або не мають їх взагалі. .......

Найбільш дискусійним питанням у вітчизняному суспільствознавстві дотепер залишається визначення категорії “нація”. Досить часто цей термін використовується як поняття “народ”, “етнос” і навіть “етнічна група” (М.СДжунусов,

С.Т.Калтахчян). Проте, віднесення нації до власне етнічного утворення зустріло багато заперечень (І.П.Цамеряи, М.І.Куліченко, А.А.Гусейнов, О.Ахіезер, С.О.Арутюнов). В українському суспільствознавстві нині починає стверджуватись усвідомлення нетотожності понять “нація” і “етнос” (В.Б.Євтух, ВЛісовик, Р.А.Додонов).

Для розуміння відмінності етносу від нації найбільш суттєвим є визначення специфіки інформаційних зв’язків, притаманних кожній з цих людських спільнот. Для етносу головне значення має діахронна інформація, зокрема етнічна пам’ять, традиції, звичаї, тобто те, що накопичувалося впродовж тривалого періоду. Для нації вирішальними є синхронні зв’язки, синхронна інформація (С.О.Арутюнов).

Більш перспективним,..плідним ніж “етнічний”, на -нашу думку, є “етатичний” підхід до визначення поняття “нація”, в основі якого лежить деетнізація державного устрою, та деполітизація міжетнічних, відносин. При цьому “нація”

визначається як поліетнічна сукупність громадян однієї держави, що має самосвідомість своєї єдності.

Представлений у розділі огляд ідей і концепцій формування та сучасного стану визначення основних одиниць етнологічного аналізу завершується рядом висновків. По-перше: утворення націй можливе на певній стадії розвитку суспільства, яка передбачає достатній рівень розвитку державних і суспільних інститутів, розвиток освіти, урбанізації, індустріалізації, культури, а тахож формування менталітету, що дає змогу усвідомити попіетнічному населенню держави пріоритет громадянських прав кожної-людини перед правами етнічної спільноти, до якої вона належить.

По-друге, реалії етнонаціонального розвитку суверенної України свідчать: якщо за більшістю наукових джерел, українці як етнос остаточно сформувалися у XVI ст., то становлення народу України як нації перебуває ще на початковому етапі. Утворено цілісність території, почалося впровадження єдиної державної мови, створено власні державні та громадські інститути, що прагнуть досягти певного рівня соціально-економічного розвитку країни та сформувати іромадянське суспільство. Але формування національної самосвідомості народу держави Україна - це складний і тривалий процес.

По-третє, стосовно розвитку національних меншин на сьогодні законодавство України у цій галузі відповідає міжнародним стандартам і потребує лише його послідовного і швидкою впровадження в життя на основі об’єктивної науково обгрунтованої інформації, що висвітлює реалії стносоціального розвитку всіх етнічних спільнот. -

Процеси змін етнічних спільнот у перебігу їх розвитку етнологія розглядає як власне етнічні та етносоціальні. Етнічні процеси включають інтегруючі або диференціюючі тенденції, що характеризуються як етнічною консолідацією і міжетнічною інтеграцією, так і етнічною акультурацією та асиміляцією, аж до

етнічної деградації. У теперішній час- власне етнічна специфіка із сфери матеріальної культури, трудової діяльності дедалі більше переміщується у сферу духовного життя. Ускладнення суспільних зв’язків людини, інтенсифікація темпів соціальних перетворень на перший план висувають соціальну сутність як людини, так і етнічної спільноти, що є передусім соціальним-організмом.

Етносоціальні процеси являють собою діалектичний взаємоз’язок загальних соціальних (суспільних) явищ з етнічними: ці процеси відображують розвиток соціального організму, пов’язаний з його етнічною специфікою, і насамперед, розвиток етносу як соціальної спільноти. Як етнічні, так і етносоціальні процеси - це сторони занаг.ьнонаціональних процесів, тобто змін, що' відбуваються на протязі певного часу з поліетнічним населенням певної держави.

На сучасному етапі розвитку як усього людства, так і окремих національних утворень, в основі вагомих суспільних змін, як свідчать: численні наукові розробки, лежать чотири взаємопов’язані етносоціальні процеси: міграція, урбанізація, індустріалізація, що відповідає вимогам науково-технічного прогресу,- а також зростання культурного рівня населення. Ці процеси суттєво змінюють соціальне обличчя етнічних спільнот, ведуть до трансформації їх демографічного, соціального,. культурного потенціалу.

Одним з центральних питань, що являють собою наукові підвалини етнонацірнальної політики, є питання етнічних особливостей соціально-економічних аспектів сучасних соціальних процесів. Зокрема, це стосується етносоціологічної оцінки трудового потенціалу найкрупніших етнічних спільнот України, або населення окремих регіонів країни, щ« відрізняються один від одного сво'ім етнічним складом. Саме трудовий потенціал • визначає статусні позиції суспільства, суспільної (етнічної) групи. Визначення соціального статусу будь

якої спільноти (соціальної, етнічної, територіальної) допомагає з’ясувати структуру системи, складовими якої є ці спільноти.

Під терміном “соціальний статус” ми розуміємо положення соціальної (етнічної) групи відносно інших груп, що визначається за суспільно значущими для даної соціальної системи ознаками або характеристиками (економічними, освітніми, професійно-кваліфікаційними, поселенськими та ін.). Основним статусним показником етнічної групи є специфічний для неї спосіб життя, що відображується в комплексі таких базисних характеристик, як чисельність та географія розселення етносу, його соціально-поселенська структура (рівень урбанізації), мовна характеристика, рівень освіти, професійна, кваліфікаційна та галузева структура тощо, тобто ті показники, які забезпечують життєспроможність етносу в сучасному світі, що динамічно змінюється.

Статусні позиції суспільних (етнічних) груп постійно перебувають у стані динамічних змін. Ці зміни детермінують тривкість- суспільних систем, їх розвиток. Вивчення процесів змін етнічних спільнот як елементів суспільної системи визначило основну концепцію дисертаційного дослідження. Такою є концепція соціальної динаміки - підходу до вивчення соціальних явищ на основі дослідження процесів змін, які відбуваються з цими явищами, при цьому розглядається їх обумовленість, спрямованість та соціальні наслідки (О.Конт, Е.Дюркгейм, Г.Спенсер, А.Шефле, Л.Уорд, А.Смолл, Ч.Кулі).

У роботі принципи соціальної динаміки застосовуються для дослідження змін демографічних, соціально-економічних, соціокультурних характеристик українців - титульного етносу України, а також шістнадцяти етнічних груп, що разом з українцями складають 99,6% населення України (1989р.). Ці ж методологічні принципи застосовуються для дослідження особливостей і тенденцій процесів етносоціальних змін відмінного за етнічним складом населення шести найкрупніших регіонів України на протязі 30-тн річного періоду (1959-1989рр.)

У другому розділі “Характеристики соціальної динаміки етнічних спільнот' України: загальнонаціональні тенденції”

розглянуто динаміку основних демографічних, соціально-економічних, < соціокультурних показників розвитку, етнічних спільнот України як окремих етносоціальних організмів.

На захист виносяться наступні результати дослідження:

І. Динаміка кількісних та поселенських характеристик етнічних спільнот України, зміни ареалів їх розселення, особливості природного руху цих спільнот (тобто народжуваності та смертності) детерміновані їх етнічною історією у всій її політичній, соціальній, економічній і культурній повноті. Етноісторичні процеси, що тривали на території України та окремих її регіонів у минулому, знайшли своє продовження в сучасних масових етносоціальних явищах, таких, як міграція та урбанізація етнічних спільнот, що значно посилились після закінчення другої світової війни.

1. На протязі тридцятирічного періоду ( 1959 - 1989 рр.)

найкрупніші етнічні спільноти України значно відрізнялися між собою за тенденціями динаміки своєї чисельності. Титульний етнос протягом цього періоду кількісно збільшився, хоча темпи зростання чисельності українців були невеликими, до того ж у кожне наступне міжпереписне десятиріччя вони знижувалися, (приблизно з 10 до 3 процентних пунктів). Причиною загострення демографічної ситуації серед українського населення стали зміни репродуктивної поведінки та міграційні відпливи за... межі республіки, наслідкбм - деформація вікової структури титульного етносу України у бік зростання старших вікових груп (найбільш наявно це проявилося на Чернігівщині). .

2. Тенденції кількісного збільшення на терені України протягом вказаного 30-ти річного періоду виявились у кримських гатар, азербайджанців, циган, вірменів, росіян, білорусів, татар, гагаузів, молдаван, румунів та німців. При цьому кількісне зростання, в основі якого лежать переважно міграційні процеси, у

кримських татар відбулося у 13,5 разів, в азербайджанців - у 5,5 разів, у вірменів - у 2 рази. Найбільш інтенсивним збільшення чисельності вказаних „тнічиих груп було в останнє міжпереписне десятиріччя (1979-1989 рр.). Росіяни, білоруси, татари та німці за ЗО років збільшили свою чисельність в Україні відповідно у 1.6,

1.5, 1.4, та у 1.3 рази. Для цих етнічних груп пік зростання чисельності (також переважно внаслідок міграційних припливів) прийшовся на 50-6С-ті роки. Кількісне збільшення - приблизно на третину чисельності кожної групи, головним чином на основі досить значного природного приросту населення, притаманне гагаузам, молдаванам і румунам. Дтя циган характерним є значне збільшення чисельності (у понад 2 рази за ЗО років) внаслідок як високого рівня народжуваності, так і інтенсивних міграційних припливів на терени України.

3. Протилежну спрямованість мають тенденції динаміки

чисельності євреїв, греків та поляків, кількість яких в Україні протягом 1959-1989 рр. зменшувалась. У ці кількісні зміни зробили свій внесок як зменшення народжуваності в даних етнічних групах, так і еміграційні процеси, що посилились у останні десятиріччя. Особливо це стосується єврейської етнічної групи, яка за цей період часу зменшилась майже наполовиїгу. У поляків чайбільш інтенсивне кількісне зменшення припало на 50-60-ті роки і пов’язане з процесом акультурації й асиміляції, а також з процесами етнічної ідентифікації полонізованих у свій час українців. Сумарним наслідком цих процесів стало кількісне зменшення польської етнічної групи за 30-ти. річний період на 40%......

4. Зростання чисельності болгар і угорців, що хоч і незначними темпами відбувалось у 60-ті та 70-ті роки, протягом наступного десятиріччя припинилося, набуваючи тенденції до кількісного зменшення цих етнічних груп. Злам тенденцій динаміки чисельності болгарського та угорського населення

стався внаслідок, певних змін репродуктивної поведінки, а також поки ще незначних еміграційних відпливів за межі України.

5. Основним чинником, що визначає етнодемографічні процеси, с, на наш погляд, культурно зумовлена на даний момент часу прихильність переважної більшості кожної з етнічних спільнот до певного способу життя (міського або сільською). Ця прихильність обумовлена етнічними процесами, які включають інтегруючі або диференціюючі тенденції, що характеризуються як етнічною консолідацією і міжетнічною інтеграцією, так і етнічною акультураціею та асиміляцією, аж до етнічної деградації. В залежності від специфіки способу життя, що склався в етнічних спільнот України наприкінці XX століття, було' виокремлено З основні групи спільнот: І група: росіяни, євреї, білоруси, татари, вірмени, азербайджанці - основна більшість у цих спільнотах веде переважно міський (урбанізований) спосіб життя; II група: молдавани, болгари, угорці, румуни, гагаузи - основній більшості в цих етнічних групах притаманний переважно сільський (руралізооаний) спосіб життя; III група - українці, поляки, греки, німці, кримські татари - спосіб життя переважної більшості цих спільнот динамічно змінюється і на даний час як власне міський остаточно не сформувався.

II. Соціалістичний період життєдіяльності етнічних, спільнот, що населяють територію України та її регіонів, у межах єдиного політичного, соціально-економічного та культурного простору радянської держави не привів до радикального вирівнювання базисних потенціалів їх суспільного розвитку. Реалії динаміки базисних характеристик розвитку етнічних спільнот України в період 50-80-х років увійшли в протиріччя з тезою про швидке зростання однотипності цих характеристик, що, згідно з концепцією національної політики соціалістичної держаки, мало призвести до, як тоді визначалось, “розквіту та зближенню” народів на території СРСР. Уповільнення темпів ліквідації соціальних, економічних та культурних відмінностей

умов життя між містом і селом, зниження темпів науково технічного прогресу, що відбувалися в останні десятиріччя, в певних випадках , закріпили, а в інших навіть збільшили диференціацію базисних етносоціальннх характеристик найчисленніших етнічних спільнот України і зрештою визначили суттєві відмінності їх соціальних статусів. Простеження динаміки таких етносоціальннх характеристик, як мовна компе генній, рівень освіти, професійна, кваліфікаційна та галузева структура спільнот, дозволяє зробити етносоціологічну оцінку трудових потенцій кожної з цих спільнот у початковий період становлення України як незалежної держави.

1. Дослідження динаміки мовної компетенції, яка стосується володіння українською, російською, а також рідною мовами, виявило тенденцію зростання протягом двадцятирічного періоду (1970-1989 рр.) розповсюдженості російської мови та зниження рівня володіння рідною мовою майже серед усіх етнічних спільнот України. Простежується значний зв’язок динаміки мовних процесів з інтенсивністю процесів урбанізації та розселенням етнічних спільнот у певних регіонах. Так, інтенсивне в останні десятиріччя збільшення питомої ваги городян серед українців, з одного боку призвело до значного зростання серед них рівня російськомовної компетенції, а з іншого боку - до зниження чисельності україномовних українців. Свою негативну роль у цій ситуації відіграла політика уніфікації та русифікації населення республік СРСР. Наслідками такої політики сталося те, пш у 1989р. з 95% українців, що володіли в цей час українською мовою, лише 88% визнавало цю мову рідною, у гой час як 12% (або 4,6 млн.чол.) за рідну мову визнавало російську, причому 2 мли. українців не в змозі було вільно користувалися мовою своєї національності. Пі дані свідчать про значні труднощі, що постають у мовному просторі не тільки перед етнічними меншинами України, але н перед представниками її титулі.мою е і носу » поча тковий період будівництва української держави

2. Особливе місце у мовному просторі України посідає найкрупніша етнічна група — росіяни. Тенденція україномовно«! росіян (в якості їх другої мови), як показує аналіз динаміки мовних процесів, постійно зростає. У 1989р. укра'іномовнїсть росіян досягла 20%-го рівня, на відміну від 3%-го рівня володіння мовами інших народів СРСР, що був притаманний етнічним росіянам на загальносоюзному рівні.

3. Аналіз динаміки мовної компетенції у етнічних меншин України показав, що серед них можна виокремити 4 групи, котрі відрізняються одна від одної за рівнем поширеності української, російської та рідної мови.

-До І групи входять євреї, німці, білоруси та іреки. Ці етнічні групи відзначаються досить значною питомою вагою осіб, що володіють українською мовою (від 26% у греків де 49% у євреїв) при широкій розповсюдженості російськомовності (від 89% у білорусів до 98% у євреїв), а також мають досить низьку питому вагу людей, які знають рідну мову (від 11% у євреїв до 49% у білорусів). •

- До II групи включено вірменів, татар і азербайджанців, більшість яких, як і у спільнот 1-ї групи, є городянами. Ці етнічні меншини характеризуються значною поширеністю російськомовності та низькою питомою вагою тих, що володіють, українською мовою - від 9% у азербайджанців до 15% у вірменів, причому на зламі 80-х і 90-х років понад половину чисельності кожної з етнічних спільнот ІІ-Ї групи визнавало знання рідної мови.

' - У III групі — молдавани, румуни, угорці, болгари,

гагаузи, кримські татари — етнічні спільноти, що мешкають переважно компактно у сільській місцевості. Усі ці спільноти відзначаються малою часткою тих, хто знає українську мову, при цьому розповсюдженість рідної мови, яка є досить значною, поступово зменшується. Динаміку мовних процесів кримських татар поки що простежити не вдається. Можна тільки

стверджувати, що у 1989р. вони у масі, своїй майже не володіли українською мовою (понад 99%). Значні відмінності у розповсюдженості, російської мови серед етнічних спільнот визначені основними ареалами їх розселення, як правило, у російськомовному оточенні. Винятком є угорці, румуни та частина молдаван, чиї міжетнічні контакти здійснюються також з україномовним оточенням.

- До окремої IV групи віднесено поляків, єдину в Україні етнічну меншину, що відзначається значною розповсюдженістю української мови - майже 85%-ним рівнем, який зумовлюється розташуванням традиційних місць їх компактного розселення в україномовному оточенні. Мовні процеси в цій етнічній групі мають складні історичні передумови

- так, інтенсивні процеси етнічної самоідентифікації поляків, вагома частина з яких є полонізованими українцями, пов’язана з масовим визнанням ними у 60-80-х роках української мови за рідну мову.

Таким чином, підсумок дослідження мовної компетенції показав, що у 1989р. 21,6% населення України, або 11,0 млн.чол. не володіло українською мовою. До цього числа входить 9,0 млн. представників етнічних меншин України, які складають 65,6% їх загальної чисельності. Зрозуміло, що у зв’язку з наданням українській мові державного статусу, необхідним є послідовне створення сприятливих умов у сфері розвитку мовних процесів.......

4. Виявлення динаміки освітнього рівня семи найчисленніших етнічних спільнот України дозволяє визначити тенденції соціокультурного розвитку ЦИХ спільнот на протязі останніх десятиріч. ....

Встановлено, що наприкінці 80-х років найвищими показниками освітнього рівня відзначалися євреї - майже половина з кожної тисячі зайнятих у цій етнічній групі мала в цей час вищу або незакінчену вишу освіту. Такий високий освітній рівень єврейської етнічної меншини, притаманний євреям .не

тільки в Україні, але й в американському та канадському суспільствах, багато в чому пояснюється тим, що освіта є сутгєвим елементом механізму соціальної адаптації, який виробив єврейський етнос протягом багатьох сторіч свого історичного буття у найскладніших соціальних ситуаціях.

Наступне місце за показниками рівня освіти - у росіян, чий високий освітній рівень в Україні є, певною мірою, наслідком їхнього колишнього фактичного статусу титульної нації СРСР, який склався на протязі останніх трьох століть (спочатку в Російській імперії, а потім у СРСР, що для всього світу залишався “Росією”). Ця обставина зробила інформаційну сферу України у 70-80-х роках майже повністю російськомовною. Так, у 1989р. питома вага росіян у віці 15 років і старше з вищою освітою досягла 15,8%, а серед працюючих росіян - 20,1%.

Українці за рівнем освіченості посідають в Україні третє місце. Така ситуація є наслідком того, що на відміну від євреїв та росіян, які у масі своїй є давніми городянами і мають більші можливості в сфері осзіти, темпи кількісного збільшення українців-городян ще достатньою мірою не позначилися на підвищенні їх освітнього рівня. Ще й нині залишається досить суттєвою соціокультурна диференціація українського міста й села. Так, у 1989р. кількість спеціалістів з вищою та середньою спеціальною освітою, що припадає на 1000 зайнятих українців, у місті була у 2 рази вищою, ніж на селі. Проте слід відмітити, що динаміка питомої ваги осіб з вишою освітою серед українців у віці 15 років і старше (цей показник є одним з основних при визначенні просунутості соціальної ірупи по щаблях соціальної ієрархії) у розглядуваний період була досить значною. З 1959р., коли цей показник складав 1,1%, він зріс у 1989р. до 8,5%-го рівня. Відмітимо, що серед українців Канади перепис 1981р. зафіксував 13% осіб з вищою освітою.

Білоруська етнічна група за показниками загального рівня освіти посідає сьогодні четверте місце в Україні. Проте,

розповсюдженість вищої освіти у білорусів є більшою, ніж м українців, і складає 11,6% від загальної чисельності білоруського населення у віці 15 років і старше. Таке становище пов’язане насамперед з тим, що білоруси є переважно міськими жителями, а також з тим, що у демографічній структурі білорусів порівняно з українцями не так багато старших вікових груп сільського населення, які відзначаються низьким освітнім рівнем (за цим параметром білоруси поступаються тільки єврейській етнічній групі).

П’яте місце за показниками освітнього рівня серед найчисленніших етнічних спільнот України займають болгари. У 1989р. серед українських болгар у віці 15 років і старше було 6,6% осіб з вищою освітою, а серед зайнятого болгарського населення освіту не нижче середньої мали 699 осіб з тисячі. Освітній рівень болгар відрізняється найвищими темпами зростання, що особливо помітно відбувається на селі, де в останнє міжпереписне десятиріччя число спеціалістів з вишою та середньою освітою майже подвоїлося.

Поляки України за загальним рівнем показників освіти посідають шосте місце. Підвищення освітнього рівня у поляків відбувається менш динамічно, ніж у болгар, а також і в українців, незважаючи на те, що урбанізація поляків відбувається значнішими темпами. Навіть за цих умов поляки мають порівняно низький освітній рівень зайнятих і у місті, і на селі. Так, у 1989р. серед зайнятого польського населення у містах 773 особи на 1000 мали освіту не нижче середньої, а на селі цей показник дорівнював 576. Поширеність вищої освіти серед поляків, що мешкають на селі, залишається найнижчою - тільки 2,0% поляків-селян у віці 15 років і старше мають вищу освіту (дня порівняння: у євреїв цей показник становить 19,6%). Майже третина з кожної тисячі поляків, що проживають у сільській місцевості, має лише початкову освіту. Цей показник є найвищим по відношенню до інших національностей України.

Серед семи найкрупніших етнічних спільнот України загальний рівень освіти зайнятих молдаван залишається на сьогодні найнижчим, хоча темпи зростання цього рівня є досить значними. Слід відмітити, що за останнє міжпереписне десятиріччя питома вага молдаван з вищою освітою майже подвоїлась, і у 1989р. цей показник дорівнював 4,0%. Проте, тільки ледь половина молдаван, що були зайняті у трудовій сфері села, мала на той час освіту не нижче середньої. Занадто несприятливими виявилися стартові умови для молдаван у сфері освіти у 50-ті та 60-ті роки, коли за даними перепису 1959р. вищу освіту серед молдаван мала лише одна особа на тисячу. Слід враховувати і значний мовний бар’єр, що склався у молдаван в единому російськомовному інформаційному просторі. Адже рідна мова основної маси молдаван не належить до групи слов’янських мов. Д>же значною є диференціація розповсюдженості вищої освіти серед мешканців міста і села - вона досягає 3 разів. На селі усього 3% зайнятих молдаван мають вищу освіту, при цьому слід мати на увазі, що основна маса молдавського населення України -це селяни. '

Таким чином, дослідження динаміки освітнього рівня етнічних спільнот України засвідчило, що диспропорції, які склалися при формуванні освітнього потенціалу у різних етнічних-спільнот є суттєвими. Виявлено, що значні темпи урбанізації етнічних спільнот не супроводжувались такими ж темпами “вирівнювання” їх соціокультурннх характеристик, що сприяло б вирішенню багатьох етнонаціональних проблем. Різні стартові можливості етнічних спільнот, що склалися напередодні соціальних перетворень в Україні, в умовах вільного ринку можуть тільки загострити ці проблеми, збільшуючи диспропорції соціокультурного розвитку. Зменшити негативні наслідки такої ситуації може тільки держава через створення спеціальних соціальних та культурних програм розвитку освітнього потенціалу етнічних спільнот.

5. Аналіз процесів етнонаціонального розвитку набуває особливого значення у соціально-економічній, зокрема у трудовій сфері. Вивчення етнічних особливостей у цій царині суспільного життя, завчасне їх урахування створює, можливості регулювання, управління соціально-економічними процесами.

а) Дослідження динаміки рівня трудової зайнятості титульного етносу України і шести найкрупніших етнічних груп,

• сумарна питома вага яких серед усіх зайнятих в економіці республіки наприкінці 80-х років складала понад 98%, показало, що:

тенденції зміни рівня трудової зайнятості українців за останні три міжпереписних десятиріччя характеризуються зниженням питомої ваги зайнятих (з 50,4% у 1959р. до 49,7 у 1989р.) внаслідок деформації демографічної структури українського населення, що призвело до збільшення непрацездатної його частини, зокрема старших вікових груп. Особливо помітним зниження рівня зайнятості українців сталося на селі: з 52,8% у 1959р. до 44,7% у 1989р. У це зниження додатковий внесок зробили міграційні процеси, включаючи і маятникову міграцію;

рівні трудової зайнятості шести найкрупніших етнічних груп України досить помітно відрізняються, а динаміка кожного з них має свою специфіку. Так, у білорусів, молдаван і болгар, котрі мали у період, що вивчається, найбільшу питому вагу' зайнятих, наприкінці 70-х років у трудове життя включилися вікові кагорти, які були народжені наприкінці 50-х років, коли ці етнічні групи відзначалися досить високою народжуваністю. Рівень зайнятості росіян та євреїв залишався стабільним, а сер і поляків частка зайнятого населення помітно зростала за рахунок маятникової міграції;

простежити динаміку рівнів трудової зайнятості 10 інших крупних етнічних груп, чия сумарна чисельність у 1989р. становила 766,6 тис.чол. або 1,5% населення України, не вдалося.

Можна тільки ствердити, що ці рівні є досить відмінними (від 31% у циган, 37% у кримських татар до 57% у німців та 58% у татар). Вочевидь, показники трудової зайнятості обумовлені причинами етнокультурного характеру (в узагальненому, історичному сенсі), які визначають специфіку способу життя кожної з етнічних спільнот. Так, загалом урбанізований спосіб жіггтя більшості татар, німців і вірменів сприяє • формуванню малодітних сімей з максимальною включеністю жінок у суспільне . виробництво. Румуни, гагаузи та угорці, котрі, мешкаючи переважно компактно у сільській місцевості, дотримуються більш традиційного, руралізованого способу життя, який веде до більшої консервації етнічних традицій у сфері шлюбно-сімейних відносин, а також і у конфесіональній царині. Це сприяє більш високій народжуваності та зайнятості жінок у домашньому господарстві, знижуючи загальний рівень трудової зайнятості в даних етнічних групах.

б) Найбільш наочно диференціація базисних етносоціальних характеристик виявляє себе в показниках суспільного поділу праці серед етнічних спільнот. Наймісткішими, комплексними такими показниками є пропорції зайнятості розумовою та фізичною працею. У цих показниках сконцентровані мовна компетенція, рівень освіти, професійна, кваліфікаційна та галузева структура етнічних спільнот.

Результати дослідження свідчать гро значні ^диспропорції у розподілі зайнятих розумовою працею серед етнічних спільнот України. Так, наприкінці 80-х років частка зайнятих цим видом праці у росіян у *2,5 рази більша, ніж у молдаван, у 1,5 рази більша - ніж у болгар і у 1,3 рази - ніж в українців.

Ще значнішими є ці диспропорції між євреями й іншими етнічними спільнотами. Наприклад, питома вага євреїв, що зайняті розумовою працею, в 4,3 рази більша, ніж у молдаван, у

2,5 рази більша, ніж у поляків і у 2,3 рази, ніж в українців. І хоча ці співвідношення і зменшуються з часом, але темпи цих змін є

такими низькими, що може знадобитись мало не сотня років для подолання диспропорцій у характері зайнять цих спільнот.

Отримані дані показують, що характер праці основного за чисельністю, титульного етносу - українців наприкінці 80-х років майже на 70% продовжував залишатися фізичним. За попередні 20 років частка українців, що були зайняті розумовою працею, зросла лише на 8,4%. Проте, тенденції змін рівнів урбанізації та освіти українців показують, що поступово починають складатися певні передумови для суттєвих змін у характері праці українського етносу. Поширеність фізичної Праці серед загалу українців пов’язана з недалеким минулим, адже нагадаємо, що ще у 50-іі роки український етнос (або значна його більшість) належав до “сільських” народів. Теперішній час для значної частини українців є перехідним періодом, коли їх традиційний спосіб ::аптя зазнає істотних змін. Складні, не завжди позитивні за своїми наслідками процеси міграції, урбанізації, індустріалізації український етнос зазнав у історично дуже стислий час. Українці, порівняно з росіянами або євреями, мають значно менший історичніій досвід існування на теренах України в якості “міських”, “індустріальних” етнічних спільнот. Аналогічна ситуація і в етнічних меншин, зокрема у тих, що мають у своєму складі значну частку мешканців компактних сільських етнорегіонів (наприклад, болгари та поляки).

6. Багатоетнічність народу України зумовлює неоднорідність його трудового потенціалу, що у комплексі є інтегральною сумою трудових потенцій народів, які населяють територію держави.

Пропорції галузевого розподиу кожної з етнічних спільнот України найбільшою мірою віддзеркалюють етнокультурні трудові традиції народів, їх історичне минуле, а також сучасний рівень соціально-економічного розвитку. В галузях матеріального виробництва, таких, як промисловість та сільське господарство, зосереджено, як правило, понад половину зайнятих майже в усіх етнічних спільнот, за винятком росіян та євреїв, питома вага яких

у Цих галузях є нижчою. Понад третина усіх росіян, а також поляків, білорусів та євреїв працює в індустріальних сферах виробництва. Урбанізований спосіб життя значної більшості у цих стічних групах пов’язаний з галузевими вподобаннями, які, у еиою черг/, впливають . на процеси урбанізації. До сільськогосподарських народів України можна віднести насамперед молдаван, а також болгар, румунів та угорців, понад третина яких становлять працівники сільського господарства. Значна частина поляків зайнята у лісовому господарстві, що поь’язаио з розташуванням місць їх традиційного компактного проживання в українському Поліссі. Галузеві вподобання болгар реалізуються у заготівельній галузі, а у греків - у сфері торгівлі та громадського харчування. Наведені дані підтверджують тривалість паливу етнокультурних традицій у трудовій сфері.

За нашими даними, етнічний склад галузей народного господарства, що склався на рубежі 80-х та 90-х років, з певними відхиленнями відповідав питомій вазі кожної з етнічних спільнот у складі всього зайнятого населення України. Наші розрахунки показують, що питома вага українців о управлінні, науці, побутовому та інформаційному обслуговуванні є пониженою, у гой час як у сільському господарстві - підвищеною. Росіяни та білоруси характеризуються підвищеною питомою вагою у науці та управлінні. Євреї відзначаються підвищеною часткою зайнятих у науці, побутовому обслуговуванні, культурі та мистецтві, охороні здоров’я, народній освіті, інформаційному обслуговуванні та будівництві. При цьому частка працюючих у сільськогосподарській галузі у цій етнічній групі дуже незначна (0,05%). .

Отже, дослідження підтвердило, що" галузевий склад трудоактивної частини кожної з етнічних спільнот України має свою специфіку, що різним етнічним спільнотам притаманні власні іалузеві вподобання, котрі мають історичні корені.

7. Застосування методологічних принципів концепції національно-пропорційного представництва (з урахуванням суспільних реалій України кінця 80-х років) дозволило визначити соцшьно-професійний статус найкрупніших етнічних спільнот України.

З’ясовано, що українці за своїм соціально-професійним складом працюючих виявилися у соціальному плані менш просунутими по щаблях професійної ієрархії, ніж росіяни і, в першу чергу, євреї. Частка керівників та спеціалістів у складі трудоактивної частини українців є нижчою, ніж у цих етнічних груп, особливо це стосується єврейської етнічної групи. Дешо випереджає українців за своїми соціально-професійними пропорціями білоруське населення. Такі етнічні меншини, як поляки, що мають у своєму складі понад 60% робітників, болгари і особливо молдавани, серед яких питома вага керівників майже у 5 разів нижча, ніж у євреїв, а частка спеціалістів становить тільки 10%, за пропорціями свого соціально-професійного складу є менше просунутими у соціальному відношенні.

Можна стверджувати, що пропорції соціально-професійного складу зайнятих з урахуванням сфери застосування праці, котрі склалися наприкінці 80-х років у семл найбільш численних етнічних спільнот України, ілюструють певні закономірності розвитку етносоціальних процесів на території республіки. Ці пропорції підтверджують існування етнокультурного поділу праці.

Дослідження етнічних особливостей кваліфікаційної структури зайнятих, що втілює усі форми професіоналізації індивідів і віддзеркалює потенційні можливості суспільства або суспільної групи розв’язувати сучасні трудові завдання, показало, що існують якісні відмінності у загальному кваліфікаційному рівні семи найкрупніших етнічних спільнот України. Так, провідне становище за структурними пропорціями кваліфікаційного складу зайнятих посідає єврейська етнічна група. Працівники некваліфі кованої, переважно фізичної праці серед євреїв

складають лише 8%, висококваліфіковані і кваліфіковані спеціалісти становлять понад половину усіх зайнятих. Серед найменш просунутих у кваліфікаційному плані - поляки, болгари і насамперед молдавани, серед яких 44% зайнято некваліфікованою фізичною працею. Пропорції кваліфікаційної структури зайнятих в українців відносно інших етнічних спільнот перебувають приблизно на середньому рівні. Дуже значною на сьогодні залишається частка працівників некваліфікованої фізичної праці — вона складає понад чверть усіх трудоактивних українців.

Виявлено, що достатньо високии освітній рівень зайнятих у народному господарстві України на зламі 80-х та 90-х років, йк і освітній потенціал окремих етнічних спільнот, увійшов у певне протиріччя з існуючою дотепер кваліфікаційною структурою самої праці — на середину 80-х років понад половину малокваліфікованих робочих місць займали працівники з середньою освітою.

8. Проведене порівняльне дослідження засвідчило, що трудові потенціали найкрупніших етнічних спільнот України помітно відрізняються один від одного. Таке становище стає зрозумілим і ввдасться цілком природним, якщо прийняти до уваги значні розбіжності шляхів історичного розвитку, що несуть на собі відбитки політичних, економічних, культурних, психологічних особливостей цих спільнот. Займаючи певну нішу у трудовій сфері суспільства, різні етнічні спільноти доповнюють одна одну, створюючи цілісний трудовий потенціал населення держави. Суспільству недоцільно ліквідовувати ці трудові етнічні ніші. Нинішні світові реалії вимагають всебічної модернізації трудового потенціалу кожної з етнічних спільнот України. Такі етнічні меншини, як євреї, росіяни, білоруси, татари, німці, греки мають порівняно високий загальний рівень трудових потенцій з професіипо-кваліфіканійноіо структурою, що загалом здатна вирішувати сучасні соціальні й економічні проблеми. Водночас

молдавани, румуни, гагаузи, кримські татари, болгари, поляки, угорці, а також українці потребують спеціальної уваги з боку держави з метою модернізації їх трудового потенціалу. Особливою є ситуація українців як титульного етносу держави, чий трудовий потенціал у останні роки почав модернізуватися, але темпи цієї модернізації ще досить незначні. Зрозуміло, що прискорення темпів соціальних перетворень у етнічній сфері суспільства можливе тільки за умови подолання політичних та економічних труднощів становлення української держави.

У третьому розділі “Регіональні особливості етносоціальлої динаміки населення України” визначаються принципи районування історнко-етнографічних регіонів України, населення яких, відмінне за етнічним складом, є об’єктом дослідження.

Порівняльний аналіз систем та принципів районування України, що застосовувався в українському суспільствознавстві, дозволив визначити найбільш прийнятну для цілей етносоціологічного дослідження систему історико-етнографічного районування. В основі такої системи лежать принципи виокремлення регіонів, що являють собою цілісність, яка склалася внаслідок об’єктивних історичних процесів. При визначені їх територій враховуються історичні особливості розвитку краю, у тому числі 'етнічний склад населення, своєрідність державного устрою, політичної та економічної системи, котра панувала на цих землях, розселення народів, культурні, господарські та природно-географічні умови існування, характер міжетнічних контактів, конфесіональна ситуація тощо.

Згідно з такою системою районування на сучасній території України було виокремлено шість найкрупніших регіонів: Середню Наддніпрянщину, Південь України, Карпатський регіон, Слобожанщину, Поділля та Полісся. З метою ьиявлсшіл регіональних тенденцій та особливостей соціальних змін у життєдіяльності мозаїчного за етнічним складом населення регіонів було створено статистично-інформаційну модель, що

відтворює демографічний, соціально-економічний та соціокультурний зріз суспільного життя населення різних регіонів.

На основі даних переписів населення, а також цілого комплексу показників умов житія населення кожного з регіонів було здійснено порівняльний аналіз етнодемографічного потенціалу, регіонів, виявлено вплив соціальної інфраструктури регіонів на процеси урбанізації, визначено специфіку розвитку соціокультурного потенціалу населення у регіонах, зроблено етносоціологічну оцінку трудового потенціалу кожного з шести історико-етнографічних регіонів України.

На захист виноситься такі основні результати проведеного дослідження:

1. На зламі 80-х і 90-х років, коли почався перехід українського суспільства від одного типу соціального устрою до іншого, базисний потенціал суспільного розвитку населення регіонів є значно диференційованим. Цю диференціацію визначає не тільки регіональна специфіка природно-географічних умов, особливості історичного розвитку, але й етнічна своєрідність соціальних процесів.

2. Дослідження показало, що особливості етнічної історії територій значною мірою визначають сучасне демографічне, соціально-економічне та соціокультурне обличчя шести основних історико-етнографічних регіонів України. За схожістю тенденцій етносоціальної динаміки регіони було виокремлено у 3 групи:

У І групу об’єднані Середня Наддніпрянщина, Південь України і Слобожанщина - регіони зі значною мірою урбанізованим населенням, з великими індустріальними, культурними та адміністративними центрами, що обумовлює порівняно високу питому вагу зайнятих -розумовою працею. Регіони відрізняються один від одного за етнічним складом населення, при цьому частка українців у цих регіонах має тенденцію до зниження. Слід відмітити, що ці процеси відбуваються на тлі умов життя населення, які, порівняно з

іншими регіонами, у ці роки були на більш високому соціально-економічному і соціокультурному рівні.

УII групу регіонів входять Поділля і Полісся - регіони, які за рівнем умов життя населення мають найнижчі показники. Українське населення регіонів, яке у своїй більшості туг є сільським, складає майже 90%. Модернізація трудового потенціалу цієї групи регіонів відбувається дуже повільно - майже 3/4 трудоактивних українців все ще зайнято фізичною працею. Кількісне зменшення українського населення, що відбуваєтеся в обох регіонах починаючи з 1970р., супроводжується деформацією його вікової структури. Етнодемографічні процеси, котрі мають у регіонах Поділля і Полісся негативну спрямованість, та повільні темпи модернізації трудового потенціалу потребують уваги з боку держави.

В окрему, III групу виділено Карпатський регіон, що відзначається своєрідністю історичного розвитку та значною мозаїчністю населення. Проте, українці становлять тут переважну його більшість. Етнодемографічний потенціал регіону є досить значним, репродуктивна поведінка населення багато в чому визначається етнокультурними та конфесійними традиціями, що сприяють помітному кількісному зростанню населення, котре веде до створення значного надлишку працездатного населення. Незважаючи на порівняно високий освітній рівень, темпи модернізації трудового потенціалу населення регіону, більше половини якого живе на селі, були у останні десятиріччя найнижчими.

3. Етнічний фактор помітно визначає перспективи економічного розвитку регіонів України. Прогностичний аналіз демографічних, економічних та соиіокультурних тенденцій розвитку шести найкрупніших регіонів України створює можливість визначити пріоритетність регіональної політика у напрямі господарчої перебудови з метою швидкого економічного зростання. Найбільш перспективним у цьому підношенні

уянляється Карпатський регіон. Його прикордонне розташування, природно-кліматичні умови, освічене, порівняно молоде, але праценадлишкове населення здатне динамічніше, ніж населення інших регіонів, включитися до сфери фінансових, торгівельних, рекреаційних, туристичних послуг, що не вимагають великих вкладень і сприяють швидкому обігу капіталів. Майже ті самі аргументи можна висунути відносно приморських регіонів Півдня України, зокрема Одещини, а також столиці України, що мають поліетнічний склад населення.

4. Україна на початку 90-х років увійшла у тривалий період трансформацій суспільства в цілому. Вочевидь, що ці докорінні перетворення спричинять суттєві зміни трудової зайнятості, соціальної мобільності, соціально-професійної структури етнічних спільнот і населення окремих регіонів, точне виявлення'яких з метою продовження моніторингу етносоціальної динаміки можливе на основі проведення наступного перепису населення (1999р.). Ринкові відносини внесуть свої, не завжди безболісні корективи. Але ефективна ринкова економіка передбачає державне регулювання. Це регулювання, як свідчить досвід економічно й соціально розвинутих країн, втілюється через соціальні та економічні програми, скеровані на оптимальне включення різних соціальних груп, в тому числі і етнічних, у ринкову економіку. Зрозуміло, що врахування етнічних особливостей народу України при розробці таких програм було б корисним для стабілізації міжетнічних відносин в Україні.

5. При переході держави до іншого типу соціального устрою величезне значення мають стартові умови подальшого розвитку етносів у соціально-економічній та соціокультурній сферах. Створити однакові стартові можливості для досягнення життєвих благ усіма етносами України сьогодні практично неможливо. Однак, забезпечення таких умов у майбутньому мусить стати одним з основних завдань етнополітики української держави.

Як свідчить досвід розвинутих ПОЛІЄТНІЧШ1Х держав, механізм соціального захисту національних, меншин, а також відродження корінного етносу ( якщо його інтереси систематично ігнорувались у минулому), здійснюється через створення та реалізацію спеціальних економічних, соціальних та культурних програм на загальнодержавному, регіональному та етнотериторіальному рівнях. Для підготовки таких програм, як і для прийняття будь-яких державних рішень з питань

етнонаціональної політики, було б доцільним створення

інформаційного банку, в основі якого лежали б розробки українських етносоціологів, що базуються на вивченні

етносоціальних процесів у динаміці і взаємозв’язку, в контексті різноманітних форм і особливостей життя етнічних спільнот, які складають народ ^/країни. Матеріал, поданий у даній роботі, був би корисним при формуванні такого банку, започаткував би

О •

методологічні підвалини постійного моніторингу етнонаціональних процесів в Україні.

Висновки роботи містять підсумки аналізу соціальної динаміки етнічних спільнот України на загальнонаціональному та регіональному рівнях, визначено також перспективу, розпитку досліджень, спрямованих на подальше вивчення даної проблематики.

Основний зміст дисертації викладений в наступних публікаціях:

1. Етнічні спільноти України: загальнонаціональні тенденції і регіональні особливості соціальної динаміки. - Київ, 1996. Рукопис депонований в ДНТБ України №415 - Ук.96, 01.02.96. -388с. - 16,2 д.а.

2. Національні групи і мовні процеси на Україні. // філософська і соціологічна думка. - 1991, № 5. - С.145-156. - 0,9 д.а.

3. Сучасні проблеми зайнятості українців у дзеркалі соціальної статистики (регіональні аспекти). // Передумови другої трудової української еміграції. - Львів, 1991. - С.33-46. - 0,7 д.а.

4. Етносоціальні характеристики сучасного населення Поділля. // Проблеми етнографії, фольклору і соціальної географії Поділля. - Кам’янець-Подільський, 1992. -С. 133-142. - 0,4 д.а.

. 5. Регіональні аспекти, трудової зайнятості українців. //

Економіка України. - 1993, № 5. - С.66-73 (у співавторстві з

І.Т.Кучерявим). - 0,8 д.а.

6. Етнічні особливості трудової зайнятості в Україні. // Філософська і соціологічна думка. - 1$93, №5. - С.57-68. - 1,1 д.а.

7. Поляки в Україні: які вони сьогодні? // Українська діаспора. - Київ-Чикаго. - 1994, № 5. - С.162-175. - 0,9 д.а.

8. Білоруси в Україні. // Віче. - 1995, № 8. -С.104-113 (у співавторстві з В.М.Вороною та В.Й.Бокачем). - 0,6 д.а.

9. Поляки в Україні. // Політичний портрет України. - 1995,

№ 7. - С.69-74, № 14. - С.72-79 (українською і англійською мовами). - 0,3 д.а. . '

10. Освітній потенціал етнічних спільнот на почату перехідного періоду соціального розвитку України. // Міжнародний етнічний форум. Випуск 1, - К., 1995. - С.54-62. -0,8 д.а.

11. Социальный статус русских на начальном этапе развития суверенной Украины. // Русские в ближнем и дальнем зарубежье.

- Москва, 1995. - С.85-103. - 0,9д.а.

12. Адукацыйны патэнцыал беларусау Украіньї. // Нацыянальная адукцыя: псторыя, сучаснасць, перспектывы. -Брэст, 1995. - С.29-36. - 0,3 д.а.

13. Професійна, кваліфікаційна і галузева структура найбільш багаточисельних етнічних спільнот України. // Філософська і соціологічна думка. - 1996, № 1-2. - С.111-133. -

1,6 д.а.

14. Етнос. Нація. А коли ж - народ? // Віче, - 1996, № 1-2. -

С.94-102. - 0,8 д.а.

15. Современные этносоциальные процессы на Украине: региональные аспекты. // Всесоюзная научная сессия по итогам полевых этнографических и антропологических исследований 1988-1989гг. - Алма-Ата, 1990. - С.65-66. - 0,1 д.а.

16. Этносоциальные характеристики и социальноэкономические условия жизни населения УССР (региональный аспект). // Межнациональные отношения и национальная политика в СССР. - Омск, 1990. - С. 189-192. - 0,2 д.а.

17. Региональные аспекты трудовой занятости украинцев (па материалах УССР). // Межнациональные проблемы и конфликты: поиски путей их решения. - Часть I, - Бишкек, 1991. - С.90-93. -0,2 д. а.

18. Современные этноязыковые процессы на Украине. // “Человек, бытие, культура”. Материалы XIV Всесоюзн. теор. семинара “Мировоззрение и научное познание”. - Часть II. Человек и национальная культура. - Киев - Переяслав-Хмелышцкий, 1991. - С.69-72. - 0,2 д.а.

19. Социально-экономические характеристики трудового

потенциала национальніх групп Украины. // Етнографічна спадщина і національне відродження. - Київ, 1992. - С.82-84. - 0,2 д.а. . ' ...

20. Русские н поляки в культурном пространстве Украины: прошлое и настоящее. // Русская культура в контексте социальноисторических реалий Украины (конец XX столетия), - Киев, 1993-

- С.79-84. - 0,3 д.а.

21. Про соціально-професійний статус етнічних спільнот України. // Проблеми розвитку соціології па сучасному етапі (теоретичні та методичні питанім). - Київ, 1994. - С. 127-131. - 0,2 Д.а.

АНОТАЦІЯ

Рудницкая Т.Н. Социальная динамика этнических общностей Украины: общенациональные тенденции и

региональные особенности.

Диссертация в форме рукописи на соискание ученой степени доктора социологических наук по специальности 22.00.03

- социальная структура, социальные институты и социальные отношения. Институт социологии НАН Украины, Киев, 1996.

Защищается 21 научная работа, в которых изложены результаты теоретической разработки и практического применения концепции социальной динамики в целях изучения тенденций и темпов социальных изменений, характерных для украинского этноса и наиболее многочисленных этнических групп Украины во второй половине XX века. Определено влияние этноисторических, этнодемографических и этнокультурных особенностей на совокупный трудовой потенциал населения отдельных регионов и Украины в целом.

T.N.Rudnitskaja. Social dynamics of ethnic communities in Ukraine: national trends and regional peculiarities.

Dissertation manuscript reguirecent for Ph.D. in sociological sciences, speciality 22.00.03 - social structure, social institutions and social relations. Institute of Sociology, Ukrainian National Akademy of Sciences, Kyiv, 1996.

The conception of social dynamics has been developed in order to study and expose trends and tempos of social changes, typical for the Ukrainian ethnos and the most numerous ethnic groups in Ukraine in the second half of the 20th century, and to determine the impact of ethnohistorical, ethnodemographycal and ethnocultural peculiarities on the aggregute labour potential of population in particular regions and in the whole Ukraine. It has resulted in 21 scientific papers presented in

лііісіі contain boili tlie study and practical application ot ibe ahme lesuurch.

Кліочоїч слова:, етнічна спільнота, соціальна динаміка, иіосокігьтьішй процес, етнокультурна характеристика, трудоиніі жиенпіал. регіональні особливості.