автореферат диссертации по истории, специальность ВАК РФ 07.00.03
диссертация на тему: Социально-политическое устройство империи Харшавардханы

Полный текст автореферата диссертации по теме "Социально-политическое устройство империи Харшавардханы"

а.)

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ ІНСТИТУТ СХОДОЗНАВСТВА імені А. КРИМСЬКОГО

БОРДІЛОВСЬКА Олена Анатоліївна

ОД

УДК 94 (540) “0606 / 0646”

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ УСТРІЙ ІМПЕРІЇ ХАРШАВАРДХАНИ

(606-646/7 рр.)

07.00.$ - Всесвітня історія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації иа здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Київ - 2000

Дисертацією с рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії стародавнього світу та середніх вікі:

Київського Національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник - доктор історичних наук,

доцент РУБЕЛЬ Вадим Анатолійович, доцент кафедри стародавнього світу та середніх вікі: Київського Національного університету ім. Тараса Шевченка

Офіційні опонененти: доктор історичних наук, професор

ЧУВПИЛО Олександр Олександрович, завідувач кафедри нової та новітньої історії Харківського Національного університету ім. В.Н. Каразіна

кандидат історичних наук ЛУКАШ Ольга Іванівна, старший науковий співробітник Інституту світової економіки та міжнародних відносин НАН України

Провідна установа - Інститут історії України НАН України, м. Київ Захист відбудеться

■у#/7” 2000 р.

о /годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д. 26.174.01 в Інституті сходознавства ім. А. Кримського НАН України за адресою: 01001, м.Київ, вул. Грушевського, 4.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту сходознавства ім. А. Кримського НАН України.

Автореферат розісланий 2000р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради

Структура дисертації

Структурна побудова дисертації обумовлюється основною метою і завданнями дослідження, необхідністю розкриття визначеної теми. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури, додатків.

Повний обсяг дисертації - 264 сторінки, з яких 71 становять додатки (карта Індії VII ст., фрагмента роману Бани “Харшачаріта”, найбільш інформативні з точки зору дисертаційної тематики, та їх переклад українською мовою), 11 -список джерел та літератури українською, російською, англійською та мовою гінді (179 найменувань).

Вступ

У 2000-ному році Індія святкуватиме 50-ту річницю заснування Республіки, увесь світ стежить за її успіхами в економічній та політичній сферах, розвитком науки та культури. Україна займає особливе місце в цих спостереженнях: територія нашої батьківщини, хоч і розташована на Заході, але фактично є посередником між Заходом та Сходом. У нашій культурі залишилося безліч слідів, які засвідчують давні зв’язки з представниками східних цивілізацій. Народи України та Індії і в ті часи, коли ще не мали своєї державності та незалежності, були дружніми та близькими духом. Тепер незалежна Республіка Індія - одна з країн, що користуються у світі великою повагою на політичному рівні, і є однією

з найвпливовіших держав півдснноазійського регіону.

За роки незалежності в Україні, крім актуальних потреб, з’явилися принципово нові можливості для вивчення історії, економіки і культури СХІДІШХ країн, Індії зокрема. Засновано декілька нових навчальних закладів, як середніх, так і вищих, що в своїх програмах передбачають вивчення санскриту, гінді та урду, індійської літератури, історії та філософії. З 1992 р. викладається мова гінді у Київській гімназії східних мов №1, на базі якої був заснований Інститут східної лінгвістики та права. Мову і літературу гінді та урду викладають на відділенні сходознавства Київського Національного університету імені Тараса Шевченка, у Міжнародному коледжі східної лінгвістики та права. Тому цілком зрозумілими с реальні потреби в подальшому розвитку індології, спеціалізації та деталізації досліджень. Проте наукові праці з індології, які захищались останнім часом, торкались або сучасних проблем індійської історії, або міжнародішх стосунків Індії з країнами світу і з Україною.

Автором вибрана тема з ранньосередньовічної індійської історії - “Суспільно-політичний устрій імперії Харшавардхани (606-646/7 рр.)”, дослідження якої дає змогу на конкретному історичному матеріалі простежити основні цивілізаційні відмінності індійської культури, такі, як самобутність, традиційність.

безперервний культурний розвиток, чітка стратифікація суспільства, виключна роль ідеології. Період існування на Півночі Індії в VII ст.н.с. імперії Харші є мало дослідженим, проте досить визначним для індійської історії. Ця держава була останньою великою немусульманською імперією на півночі Індостану. Суспільство та держава періоду імператора Харші в дослідженні розглядаються саме як яскравий приклад для вивчення і розуміння традиційних індійських соціальних інститутів. Якщо протягом мусульманських завоювань і пізніше, в період англійського колоніального панування, відбулися деякі зміни в ідейному житті країни, домусульманська Індія подає нам картину свого кчасичного суспільства, в основі якого - заповіти найдавніших священних текстів, мораль і етика великих епічних поем та правових трактатів. Що ж до відображення в науковій літературі конкретних історичних періодів домусульманської Індії, то більш-менш дослідженими виявляються часи існування “великих” імперій, таких, як Маур’їв та Гуптів. Тимчасом нормою політичного життя традиційної Індії було співіснування багатьох незалежних чи напівзалежних держав.

До того ж, якщо ми намагаємося відстоювати тезу про лінійний, безперервний розвиток індійської цивілізації, спадковість культури і певну соціальну стабільність, за необхідне вважається детальне дослідження всіх етапів індійської історії, особливо, якщо для того існує джерельне забезпечення. На думку автора, такою безперечно вдалою нагодою є факт існування декількох різнотипних джерел з історії ранньосередньовічної Індії, що розповідають про невеликий за часом, проте досить насичений подіями період - часи існування імперії Харшавардхани. Мається на увазі політичний роман-хроніка придворного поета махараджі Харші Бани “Харшачаріта” (“Життєпис Харші”), створений приблизно 620 року, та “Записки про Західні країни” і “Життєпис” китайського ченця-буддиста Сюань Цзана, що подорожував по Індії в 630-644 рр. і, зокрема, деякий час перебував при дворі Харші.

Вважається за необхідне наголосити на тому, що текст “Харшачаріти” практично вперше вводиться у науковий обіг, як історичне джерело, оскільки досі його сприймали тільки як вишуканий літературний твір, і майже не звертали уваги на вміщену в ньому цінну інформацію з політичної історії Індії VI - VII ст., суспільного й релігійного життя, культури та побуту індійців.

Треба зазначити, що лише на батьківщині Бани його твір, як і період існування імперії Харші взагалі, здобули досить високу оцінку, а сам Харшавардхана вважається одним з наймогутніших політиків в історії Індії. Хотілося б ознайомити з цим періодом індійської історії також українських істориків та сходознавців.

Таким чином, наукова актуальність дисертаційного дослідження визначається такими факторами:

- недостатнім ступенем наукової розробки окремих періодів історії

з

традиційного індійського суспільства, зокрема - імперії Харшавардхани, яка була останньою централізованою державою буддійсько-індуїстського типу на півночі Індії в домусульманський період, і яка багато в чому відтворила політичну силу імперії Гуптів;

- неповним використанням джерельної бази, зокрема відсутністю досліджень тексту ромаїгу-хроніки Банті “Харшачаріта” з точки зору історичної інформації та різноманітних свідчень про суспільне життя індійців, які містить цей твір;

- існуванням великого наукового інтересу та загальної зацікавленості до надбання східних культур, зокрема індійської, що ніколи не зупинялась у своєму розвиткові і завжди опиралася на традиційні культурні цінності;

- необхідністю забезпечення науки конкретними історичними дослідженнями для подальшого розвитку методології, реальної інформації для осмислення особливостей історичного шляху цивілізацій східного типу, а отже - затвердження певних концептуальних підходів у вивченні історії Сходу;

- реальними потребами вітчизняного сходознавства, яке переживає етап відродження і покладає дійсно великі надії на виховання власних фахівців, задля чого в Україні розпочали роботу сходознавчі освітні заклади різного рівня;

- оригінальністю та виключною традиційністю індійської культури - однієї з найдавніших у світі культур, яка вирізняється глибоким філософським світосприйманням, віротерпимістю і толерантністю, абсолютним пріоритетом мирних шляхів розвитку, саме тієї, шо подарувала світові доктрину ненасшіьництва;

- потребою визначення основних стабілізаційних чинників розвитку індійської цивілізації та особливостей класичного індійського суспільства, для чого необхідним є використання джерел різних типів;

- можливістю порівняння з іншими культурами історичного досвіду й долі власного народу, всебічне використання надбань представників різних цивілізацій світу для подальшого розвитку світосприймання і культурних традицій, аналізу можливостей розвитку власної незалежної держави та народу України.

Лише на перший погляд такі ідеї можуть видатися занадто глобальними, насправді ж аналіз і розуміння чинників та особливостей розвитку кожної культури можливі лише за умови порівняння й досконалого вивчення існуючого досвіду. А розуміння культури будь-якого народу просто неможливе без справжнього знання різних етапів його історії.

Хронологічні межі дослідження - 606-646/7 рр. - співпадають із роками царювання імператора Харшавардхани з династії Пушпабхуті, оскільки так звана імперія “5-ти Індій” набула політичної сили і охоплювала фактично всю Північну Індію, від Гімалаїв до річки ІІармада, тільки в період його царювання, а одразу

після смерті імператора Бона розпалася наряд незалежних політичних утворень. Таке хронологічне обмеження пояснюється завданнями наукового дослідження окремого етапу в розвитку традиційного індійського суспільства, як своєрідного прикладу для аналізу класичних індійських політичних і соціальних інститутів.

Таким чином, об’єктом наукового дослідження є соціально-політичні інститути класичного індійського суспільства, а предмет дослідження - суспільно-політичний устрій імперії Харшавардхани з послідовним розглядом і аналізом існуючих на ті часи соціальних зв’язків, виявленням їх коріння, визначенням традиційних засад побудови держави й суспільства, морально-етичних цінностей індійців.

Згідно з цим можна визначити і основну мету дослідження: проаналізувати із залученням різноманітних джерел закономірності й особливості суспільно-політичної системи у Північній Індії в першій половині VII столі гтя. Висуваючи подібну мету, слід пам’ятати, з одного боку, про те, що вивчається класична східна деспотія, з іншого - враховувати специфіку саме традиційного індійського суспільства, основою якого була варново-кастова організація. Для реалізації подібної мети висуваються конкретні основні завдання дисертаційної праці:

- виявити та проаналізувати джерела різних типів, що можуть бути використані під час роботи, а також простежити, наскільки глибоко досліджена зазначена наукова проблема;

- з’ясувати геополітичну ситуацію, що склалася в Північній Індії наприкінці

VI - початку VII ст., простежити причини й основні події, пов’язані з посиленням династії Пушпабхуті та створенням імперії Харші;

- виявити особливості політичної структури суспільства, з’ясувати характер царської влади та особисто - політичного хисту махараджі Харшавардхани, а також зазначити принципи організації судової системи;

- зробити висновки щодо історичної ролі імперії Харші, стану її соціально-економічного розвитку, визначити її місце в загальному процесі розвитку індійської цивілізації;

- на конкретному історичному прикладі наголосити на основних цивілізаційних відмінностях Індії від інших суспільств, зокрема - східних, таких, як примат суспільних інтересів, деспотичний характер влади під час існування великих імперій, чітка стратифікація суспільства, лінійність процесів суспільного розвитку, надзвичайна традиційність моральних норм та виключна роль ідеології;

- пояснити застосування терміну “буддійсько-індуїстська держава” у зв’язку із виключною ідеологічною толерантністю, що панувала в державі Харші; простежити основні особливості устрою класичного індійського суспільства, проаналізувати стан соціальних та сімейних інститутів у визначений історичний період, враховуючи принципи варново-кастової організації суспільства й основні ідейні засади індуїзму.

В межах одного дисертаційного дослідження просто неможливо було б розглянути абсолютно всі аспекти розвитку суспільства, таким чнном лише побіжно залучаєт ься до праці матеріал про стан економіки; досить стисло автор торкається міжнародних стосунків та культурного розвитку. Ллє так само неможливо повністю виключити вказані проблеми із загальної картини побудови держави і суспільства, бо вони тісно пов’язані із специфікою життя індійців у визначений історичний період. У зв’язку із вищеозначеними науковими пріоритетами та згідно з основною метою та конкретними завданнями дослідження автором виносяться на захист такі положення:

- серед декількох політичних об’єднань саме держава Шрікантха (територія сучасного індійського штату Харіяна) з кінця VI ст. перетворилася в Північній Індії на досить могутню, політично незалежну країну, іцо реально претендувала на спадщину імперії Гунтів; її посилення починається у часи правління махараджі Прабхакаравардхани Пушпабхуті, батька майбутнього імператора Харші;

- держави Пушпабхуті та Маукхарі стали ядром централізованої імперії “5 Індій”, що була створена за часів правління Харшавардхани (606 - 646/7 рр.), який завдяки вдалим воєним експедиціям, особистій політичній мудрості, продуманій державній доктрині зміг об’єднати й втримувати під своєю владою фактично всі території Великої Північної рівнини, що споконвічно була центром розвитку індійської цивілізації;

- безпосередньо Харша контролював тільки центральні райони своєї країни, багато територій залишилися принаймні частково незалежними, проте формально вони визнали Харшу своїм господарем. Чималі території Харшавардхану вдавалося тримати в покорі завдяки міцній системі влади, що базувалася на споконвічних політичних традиціях, та особистому контролю і втручанню в усі сфери життя підлеглих;

- за період свого довгочасного правління Харша намагався дотримуватися перш за все принципів доцільності й поміркованості, покладався на існуючий лад - варново-кастову систему організації суспільства; сумлінність у справах державних та релігійних забезпечили Харші вічну славу в своїй країні. Крім того, держава Харші була визнана на міжнародному рівні, зокрема міцні стосунки пов’язали дві сусідні великі країни - Індію і Китай;

- за своїм ідеологічним змістом держава Харші може бути визначена як буддійсько-індуїстська, оскільки релігійна ситуація в країні вирізнялась абсолютною толерантністю і рівновагою, існуванням різноманітних наукових шкіл та релігійних течій, як буддійського, так і індуїстського напрямку. Прихильність Харшавардхани до буддизму вплинула на посилення політичної концепції чакравартіна - сильного правителя, проте основою традиційного індійського суспільства (яким, безперечно, було суспільство часів Харші) була

варново-кастова система соціальної організації, санкціонована філософсько-релігійним вченням індуїзму, якого дотримувалась переважна більшість населення країни.

Наукова новизна роботи полягас насамперед у тому, що вперше в Україні проводиться дослідження одного з визначних, хоч і коротким за часом періодів ранньосередньовічної індійської історії, для чого було залучено широке коло джерел, в тому числі вперше використане як історичне джерело роман-хропіка “Харшачаріта”, підготовлено переклад фрагментів цього тексту. Дисертаційна праця опирається на останні концептуальні підходи до вивчення історії східних цивілізацій, що також мас принципове значення, оскільки індійська культура шила саме східним шляхом розвитку, у котрого достатньо відміїшостсй від шляху, якого переважно дотримувались держави Заходу. Науковий аналіз проведено згідно такої методології, що передбачає системне дослідження, виявлення і вивчення постійних зв’язків у розвитку суспільства, а також кропітке та критичне ставлення до інформації, яку подано в джерелах. Два останні фактори мають принципове значення для вивчення історії Індії: класичне індійське суспільство будувалося на споконвічних засадах, що формувалися та фіксувалися протягом сторіч, але джерела - як літературні тексти, так і морально-правові чи релігійно-філософські - досить часто зображували ідеальне суспільство і не містили конкретної історичної інформації.

Під час роботи над дисертацією частково вже знайшли практичне застосування основні результати досліджень. Автором було підготовано переклад із коментарями фрагментів тексту “Харшачаріти” для першої в Україні хрестоматії з історії середньовічного Сходу для студентів історичних факультетів. Матеріали дослідження були використані як додатковий матеріал для курсу сходознавства, що викладається учням гімназії-інтернату східних мов №1. У перспективі дисертаційне дослідження може бути корисним для курсів з індійської історії, а також філософії і культури, загальної історії Сходу; висновки та інформація, що містяться в роботі, фрагменти перекладу “Харшачаріти” (додаток), надалі зможуть знайти практичне застосування у складанні спеціалізованих курсів та програм, у проведенні проблемних досліджень, для вдоволення існуючого інтересу до культури індійського народу.

Результати дисертаційного дослідження пройшли апробацію під час доповіді на науковій конференції “Україна в сфері інтересів країн Азіатсько-тихоокеанського регіону” в Національному університеті “Києво-Могилянська академія” (27 - 28 квітня 1999), виступах на науково-практичній конференції “Східні мови у середньому навчальному закладі” в Київській гімназії-інтернаті східних мов №1 (14 - 16 травня 1999 року), міжнародній науковій конференції “Треті сходознавчі читання А.Кримського” в Інституті сходознавства

ім.А.Кримського ІІАН України (10 - 11 червня 1999 р.), Першій всеукраїнській науково-практичній конференції індологів в НАН України (24 січня 2000 р.), а також під час проведення семінарських занять з історії середньовічного Сходу зі студентами історичного факультету Київського Національного університету імені Тараса Шевченка та читання курсу “Історія Сходу” студентам Київського інституту східної лінгвістики та права.

Основні викладки та положення дисертаційної праці, фактичний матеріал, частково - переклад тексту “Харшачаріти” знайшли відображення у публікаціях автора, які присвячені проблемі введення в науковий кругообіг роману Бани та особливостям використання цього тексту як історичного джерела, і, також, різним аспектам дисертаційної теми.

РОЗДІЛ 1. Історіографія проблеми. Джерельна та концептуально-методологічна база дослідження

Перший розділ присвячено ступеню наукової розробки дисертаційної теми, її джерельного забезпечення та теоретичним підходам і методології, на які спирається дослідження.

В історії Індії період раннього середньовіччя і зокрема період царювання Харшавардхани не можна назвати дуже популярним серед дослідників і досконало вивченим. Як вже зазначалося, цс було пов’язано із тим, що иа малі держави історики увагу майже не звертали. Набагато краще від держави Харші досліджена триваліша за часом імперія Гуптів, як і інші великі імперії давнини і середньовіччя. Проте держава Харші займає певне місце в процесі історичного шляху Індії і заслуговує на вивчення її політичних та соціальних інститутів. Представники різних національних шкіл історію держави Харші висвітлюють по-різному, тому необхідно зупинитися на основних здобутках і проблемах в дослідженні зазначеної наукової теми.

Загальновідомою в світі є російська індологічна школа, фундаторами якої вважаються професор Санкт-Петербурзького університету І.П.Мінасв та його учень, професор Ф.І.Щербатськой, академік С.Ф.Ольденбург. їхні праці охоплюють широке коло питань, вони започаткували індологію, використовуючи велику кількість оригінальних першоджерел. Російська історична школа має певні здобутки п галузі індології, особливо в дослідженні релігії, філософії, літератури народів Індії. Фахівці-індологи створили ряд загальних робіт з індійської історії та історії середньовічної Індії1. Проте період

' Антонова Л.К., Бонгард-Левин Г.М., Котовский Г.Г. История Индии. - Москва.: Мысль,1973. - 558с; История Индии в средние века.- Москва.: Главная редакция восточной литературы, 1968. - 727с.

раннього середньовіччя не часто буй предметом окремого дослідження, а часи існування імперії Харші практично не були детально досліджені. Фактично єдиним в радянські часи спеціалістом з історії ранньосередньовічної Індії був Є.М.Медведев. Саме він був автором тексту глави “Північна Індія в VII - XII ст.” у монографії “История Индии в средние века”, окремим виданням вийшли його “Очерки истории Индии до XIII в.”1. Він вперше звернув увагу на можливість та особливості використання пам’яток середньовічної індійської літератури як історичних джерел. Ці принципи доскої іалої і разом з тим критичної роботи із джерелами знайшли відображення в підготовленій ним збірці “Индия в литературных памятниках III - VII веков”2.

Наукова спадщина Є.М.Медведева стала великим внеском до справи детального дослідження різних аспектів розвитку ранньосередньовічного індійського суспільства: життя міста та сільської общини, релігійної ситуації в країні, міжнародним зв’язкам, насамперед - з Китаєм. Багато статей та окремих досліджень Є.М.Медведев присвятив характеру суспільного ладу ранньосередньовічної Індії, активно відстоюючи думку про зберігання в середньовічному суспільстві інститутів, які виникли в давнину1. А з огляду на визначену тематику конкретного наукового дослідження його роботи можна оцінити як найпредметніші.

Окремі проблеми дисертаційної тематики, зокрема розвиток буддійської традиції в державі Харші та роль у її поширенні в Китаї буддистів-прочан розглянуті у працях М.К.Кудрявцева4 і ІІ.В.Самозванцевої5. Л.ІО.Тугушева підготувала переклад із коментарями Уйгурської версії біографії Сюань Цзаиа6. Крім того, історія царювання Харші частково розглянута в творах російських індологів-філологів, зокрема І.Д.Серебрякова7, присвячених розвитку індійської літературної традиції.

1 Медведев Е.М. Очерки истории Индии до 13 в. / Сб. статей. - Москва.: Наука, 1990. - 330с.

2 Индия в литературных памятниках 3 - 7в.в.:/ Сост. Е.М.Медведев. - Москва.: Изд. МГУ, 1984,- 166с.

! Медведев Е.М. Города Северной Индии 6-7 в.в.(ио данным Сюань Цзаиа)// Страны и народы Востока.Вып.14. Индия: страна и народ. - Москва.: Наука, 1972. -Кн.З, с.168-183; Медведев Е.М. Феодальные отношения в древней и средневековой Индии// Народы Азии и Африки. - 1970, №3

4 Кудрявцев М.К. Буддийский университет в Налакде 5-7в.в.//Страны и народы Востока. Вып.14. - Москва.: Наука, 1972. - с.184-188

5 Самозванцева Н.В. Будцисты-паломннки//Религии древнего Востока. - Москва.: Наука, 1995. - с.244-258

6 Тугушева Л.Ю. Уйгурская версия биографии Сюань Цзана. - Москва,: Наука,1991.- 591с.

1 Серебряков И.Д.Литературный процесс в Индии 7- 13 в.в. Москва.: Наука, 1979, с.4, 45-46, 52-59.

Так само не можна сказати, що цей період був дуже популярний серед західних дослідників, які теж у першу чергу цікавились релігійно-філософською думкою індійців та їхньою літературою. Серед історичних досліджень слід назвати хіба що монографію А.Бешема1, яку можна сприймати за енциклопедію класичного індійського суспільства. Періоду царювання Харші тут відводиться чільне місце, частково розглядаються як політичні події, так і соціальні явища. Спеціальних наукових досліджень, присвячених періоду царювання Харші, виявити не вдалося.

У фундаментальних працях індійських істориків постать самого Харші та історія його держави займає більш вагоме місце. Так, відомі вчені Р.Маджумдар2 і В.Д .Махаджан3 у своїх монографіях називають цей період одним з найцікавіших в історії країни, а імператора Харшавардхану порівнюють із найвидатнішими правителями давнини та середньовіччя, дають досить високу оцінку його внутрішньо та зовнішньополітичній діяльності, окремо наголошують на особливостях релігійної ситуації та всебічного розвитку науки і культури. Б.Н.Лунія в дослідженні, присвяченому історії індійської культури, називає VII сторіччя в Індії “віком Харші”4.

На особливу увагу заслуговує видана 1987 року, також мовою гінді, “Історія штату Харіяна”, автор - К.С.Ядав5. Адже значні володіння імперії Харші знаходилися на території саме цього штату. Одна з назв Стханішвару, столиці династії Пушпабхуті, - Курукшетра, місце великої битви між Пандавами та Кауравами у “Махабхараті”, що знаходиться неподалік від Делі, на території сучасної Харіяни. Автор досить детально зупинився на всіх аспектах внутрішньої та зовнішньополітичної діяльності Харші: центральний апарат управління, організація влади на місцях, система податків та покарання, устрій війська та обмін посольствами із Китаєм, релігійне життя країни, аналіз історичного значення правління Харшавардхани стали об’єктом його досліджень.

Таким чином, можна зробити загальний висновок про недостатній стан висвітлення означеної наукової проблеми в світовій історичній науці.

Тематика дисертаційного дослідження вимагає використання широкого кола різноманітних джерел, які поділяються на такі основні групи: літературні твори

1 Бешем А.Чудо, которым была Индия: Пер. с англ. Москва.: Наука, 1977. - 615с.

- Маджумдар Р. Прачін Бгарат (Стародавня Індія). Делі.: Мотілал Банарасідас,1997.(мовою гінді) - 480с.

’ Махаджан В.Д. Прачін Біарат ка піхас (Історія стародавньої Індії).- Делі.: 1993 (мовою гінді). - 480с.

* Луния Б.Н. История индийской культуры с древних веков до наших дней. Пер. с англ. Москва.: Изд. иностр. лит-ры,1960. - 567с.

5 Ядав К.С. Харіяна прадеш ка ітіхас. (Історія штату Харіяна). Делі.: Манохар Пабліксшнс,1987. (мовою гінді) - 387с.

VII сторіччя, свідчення іноземців, юридичні пам’ятки, речові докази, релігійно-філософські тексти, снос, міфи, пурани та літературні твори дидактичного характеру. Різні труїш джерел, безумовно, мають різну інформаційну цінність, тому вимагають коректного ставлення під час роботи із ними.

Найціннішими з точки зору історичної інформації є два джерела -“Харшачаріта”, політичний роман Бани, та “Записки про Західні країни” Сюань Цзапа, що певною мірою доповнюють одне одного. І якщо свідчення китайського пілігрима вже досить давно введені у науковий обіг, то “Харшачарі та” ніде, окрім Індії, не була опрацьована саме як історичне джерело. Хоча цей твір, як вважає автор, заслуговує на більшу увагу, тому в тексті дисертаціного дослідження подана його характеристика, міститься чимало посилань на роман-хроніку Бани1.

Дисертація опирається на новітні концептуальні підходи до розуміння і вивчення Сходу, особливостей розвитку східних цивілізацій, зокрема - індійської. Перш за все, мається на увазі чітке розуміння сутності проблеми “Схід-Захід”, як проблеми щівшізаційпої, з усвідомленням принципових особливостей східного шляху розвитку. Конкретний період соціальної індійської історії досліджується з урахуванням таких особливостей культури Індії, як давність, самобутність, традиційність.

Дисертаційне дослідження проведено із дотриманням конкретних методів роботи - комплексного підходу, критично-порівняльного та системного аналізу, що мають забезпечити правильний шлях у науковому вивченні одного з періодів соціальної історії класичної Індії у контексті загальних процесів розвитку її історії та культури. Суспільно-політичний устрій держави Харшавардхани розглядається як приклад традиційної індійської структури, проте автор намагатиметься вказати на основні відмінності й особливості соціальної системи, релігійно-ідеологічної ситуації та політичних інститутів у зазначений період.

РОЗДІЛ 2. Утворення імперії Харшавардхани

Наприкінці VI сторіччя н.е. на політичній карті Північної Індії починають з’являтися могутні держави, що могли претендувати на спадщину колишньої великої імперії Гуптів. Реально таку можливість мали три держави - Маукхарі (Доаб та середня течія Ганга), Гауда (Північна та Західна Бенгалія), і, нарешті, країна Шрікангха зі столицею Стханішвар. (її землі майже співпадають з територією сучасного індійського штату Харіяна.) Управляли останнього володарі з роду Пушпабхуті, про декілька поколінь якого ми знаємо завдяки роману Бани “Харшачаріта” та звітам китайського пілігрима Сюань Цзана.

1 Пана. Харшачаріта. (Життєпис Харші.) Делі - Варанасі, 1989. (На санскриті та мовою гінді.) - 464с.

Під час правління батька Харпіі, Прабхакаравардхани, починається політичне піднесення ІІІрікантхи, чому сприяли й вдалі військові кампанії, зокрема похід на північ проти гунів-ефталітів. Однак під час цієї експедиції, яку очолив старший син махараджі, Прабхакаравардхана номер, і влада в країні перейшла спочатку на короткий час до його старшого сина Радж’явардхани, а після загибелі останнього - до його молодшого брата - Харшавардхани.

Молодий цар (йому щойно виповнилося 16 років) прийшов до влади в досить скрутний момент: він втратив всіх своїх близьких родичів, залишився без союзника (царя Маукхаріїв Грахапармана, чоловіка сестри Харші, вбив володар Гауди Шашанка), опинився, фактично, у стані війни з самого початку свого царювання. Він оголосив про свій намір об’єднати північно-індійські землі і підкорити тих, хто сам не перейде під його прапори і не визнає себе залежним від Харші. Для здійснення цієї мети Харшавардхана зміг значно збільшити військо, що складалось з піхоти, кінноти, бойових колісниць і слонів, завдяки своїм васалам та союзникам. Він провів ряд воєнних експедицій, поширив території своєї країни і підвищив свій авторитет. Перші 6 років свого царювання він фактично провів у сідлі. Основними напрямками його походів були: захід (Валлабхі та Гурджари), північний захід (держава Сіндху), південь (Чалук’ї) і схід (Магадха, Одра, Гауда). Саме східні кампанії принесли Харшавардхані найбільшу славу, завдяки ним сталося і найбільше поширення території його імперії.

Імперія Харші, яку Сюань Цзан називав “державою 5-ти Індій”, була створена вдалими військовими походами та продуманою політичною доктриною молодого, проте талановитого царя. Об’єднання країн Пушпабхуті та Маукхарі (завдяки наслідкам династічного шлюбу) під владою Харші стало першим поширенням територій майбутньої імперії. Її землі простяглися від Кашміру та Афганістану на півночі до річки Нармада на півдні, яка стала природним кордоном між імперією Харші та країною Чалук’їв. З заходу на схід вона займала території від Арабського моря до Бенгальської затоки, тобто фактично “держава 5-ти Індії” охопила всю Північну Індію, територію так званої Великої Північної рівнини, яка споконвічно була центром розвитку індійської цивілізації, ареною основних подій історії Індії.

Сумлінність в справах державних та релігійних, досконале дотримання царської дхармн забезпечили Харші надійне місце п індійській історії. Крім того, він був справжнім меценатом, що підтримував вчених і митців, і сам був небайдужим до літератури та теаіру, залишив нащадкам три п’єси. Саме під час його правління далеко за межі Індії сягнула слава університету Наландн, що став справжнім центром освіти та культури, перш за все - буддійської. Вихідці з різних країн Азії навчались тут і, повертаючись до своїх країн, несли знання з Індії та

про ІІ1ДІЮ. Все це свідчить про досить інтенсивне культурне життя суспільства, розвиток науки.

Держава Харші була визнана на міжнародному рівні, зокрема міцні стосунки пов’язали дві сусідні великі країни - Індію і Китай. Двічі проходив обмін посольствами між Харшою та імператором Тапського Китаю Тай-цзуном. На жаль, дипломатичні відносини між сусідами перервались із смертю імператорів (Харші в 647 і Тай-цзуна в 649 році), що говорить про тс, іцо зв’язки носили не постійний міждержавний, а швидше - особистий характер. На їх розвиток вплинуло поширення вчення буддизму зі своєї батьківщини Індії на Китай. Не дивлячись на короткий термін існування, імперія Харшавардхан залишила певний слід в історії Індії і всього азіатського континенту. Вона стала останнім великим державним утворенням на півночі Індії, що об’єднала значні території і повернула Індії славу колишніх великих імперій аж до мусульманських завоювань.

РОЗДІЛ 3. Політичний устрій імперії Харшавардхани

“Держава 5-ти Індії”, створена завдяки вдалим військовим експедиціям та активній політичній позиції махараджі Харшавардхани, охопила майже всю Північну Індію. Фактично, вона відтворила політичну могутність імперії Гуптів. Проте безпосередньо Харша контролював тільки центральні райони своєї краії ш, багато територій залишились принаймні частково незалежними. Вони лише формально визнали Харшу своїм сюзереном, і в такий спосіб подбали про свою безпеку.

Тримати в покорі досить значні території Харшавардхану вдавалося завдяки міцній системі влади та особистому контролю і втручанню в усі сторони життя підлеглих. (Проте, подібна практика існувала здебільшого в центральній частині його імперії.) Така політична система базувалася на споконвічних традиціях і заповідях священних текстів та політичних трактатів. Її першим елементом був великий авторитет царської влади, яку дещо обмежувала рада міністрів, і на яку працювала ціла армія чиновників як в столиці, так і на місцях.

За час свого правління Харшавардхана отримав друге ім’я “Шіладітья” -“Сонце справедливості”. Індійські історики називають його ім’я разом з такими видатними політичними діячами, як Ашока та Акбар. Навіть якідо джерела схильні до перебільшення (за східною звичкою), вони дають інформацію, що частково пояснює популярність Харші. Він намагався дбати про інтереси всієї держави і всіх своїх підлеглих, особисто здійснював контроль над справами державними, для чого постійно подорожував країною, перевіряв виконання своїх наказів в органах місцевої влади, власноруч вирішував складні ситуації.

Харша дотримувався перш за все принципів доцільності і поміркованості; підтримуючи підлеглих, він обдаровував монахів і жерців, будував спеціальні

дома для подорожуючих, що сприяло розвитку паломництва і торгівлі. Цар видавав нагороди найбільш талановитим людям (одна чверть всіх податків, які йшли до державної скарбниці, призначалася для спеціальної підтримки та нагород.) Крім того, раз на п’ять років він роздавав накопичене майно на релігійних асамблеях, де збиралися вчені, студенти, монахи, а також знедолені з усіх підлеглих йому земель, наслідуючи стародавнім індійським традиціям. Таким чином, спостерігаємо класичний приклад східної деспотії, коли цар накопичує скарби, аби потім роздати їх і виявити свою могутність і милість до підлеглих.

Традиційне індійське суспільство вирізнялося зберіганням морально-етичних норм, дотримання яких мало забезпечити праведне життя під час земного існування, і тому впливало на подальшу долю людської душі. Таким чином, закон карми, або відплати, був своєрідніш чинником стабільного суспільного розвитку, в тому числі - досить спокійної кримінальної ситуації. На цьому законі більшою мірою базувалося вчення індуїзму, якому в часи Харші наслідувала більшість населення його країни. Індуїзм, так само, як і буддизм, передбачає дотримання певних норм соціальної поведінки, наслідування стародавніх моральних цінностей та багатьох звичаїв.

Саме звичаї фактично стали основою правопорядку в індійському суспільстві, хоча існувала певна юридична практика, яка опиралася на літературу дхармашастр - морально-правових текстів з описом різних злочинів, суду і слідства, а також системи покарань. Література дхармашастр зображує також ідеальне суспільство, спираючись на існуючі надбання політичної теорії. У дхармашастрах чітко простежується соціальне, тобто варнове розшарування суспільства. Тому судочинство та карна справа по-різному трактують судове переслідування та форми покарання для різних каст. За однакові злочини та правопорушення брахман і, наприклад, шудра несли різні покарання.

Центральною фігурою судочинства виступає в традиційному індійському суспільстві цар, дхарма якого передбачає захист підлеглих, охорону закона, покарання винних. Царський суд в часи імперії Харшавардхани був верхівкою справедливості, а сам цар прославився саме особистим втручанням у справи підлеглих, активним захистом і підтримкою вірних і талановитих осіб, а також загальною терпимістю і фактичним скасуванням смертних вироків (на що вплинуло прихильне ставлення махараджі до буддизму, у вченні якого чільне місце посідає доктрина нснасильпицтва.) Таким чином, суспільство часів імперії Харші вирізнялось пануванням споконвічних моральних засад, освячених традицією і тому фактично рівних справжнім законам.

РОЗДІЛ 4. Соціальна структура імперії

Розглядаючи індійське суспільство першої половини УІІст.н.е. слід

обов’язково наголосити на принципових відмінностях останнього, а саме: основою традиційного індійського суспільства (яким, безперечно, було суспільство часів махараджі Харші) була варново-кастова система соціальної організації, санкціонована філософсько-релігійним вченням індуїзму, якого дотримувалась переважна кількість населення країни. Кожен член суспільства від дня свого народження і до смерті мав певний соціальний статус, за межі якого практично вийти не міг. проте мав надію на його поліпшення в наступному втіленні своєї душі за умови чіткого дотримання особистої дхарми - порядку, визначеного священними текстами для членів кожної варни.

Вище держава Харші була визначена як буддійсько-індуїстська, оскільки релігійна ситуація в країні вирізнялась абсолютною толерантністю, існуванням різних наукових шкіл та релігійних напрямків. Про віротерпимість, що панувала в державі, свідчать джерела; одним з доказів є згадки про релігійні асамблеї, в яких приймали участь віруючі різних напрямків і на яких роздавалося майно з царської скарбниці. Особисто Харша був, принаймні в другій половині свого життя, прихильником буддизму, що далося взнаки у багатьох його державних заходах (підтримка буддійських общін, патронат університету в Наланді, скасування смертного вироку, прихильне ставлення до Сюань Цзана тощо). Проте життя більшості індійського населення все ж таки будувалося на шоконвічих засадах, що формувалися в священній літературі індусів протягом сторіч і визначалося виключною ритуальністю, виконанням безлічі різноманітних обрядів та дотриманням традицій в суспільному, сімейному та побутовому житті. Саме тому високою була роль жерців-брахманів, посередників між богами та людьми, без яких жодна подія не могла обійтись. Індійське суспільство першої половини VII ст.н.с. вирізнялося зберіганням стародавніх стичних норм та моральних принципів, дотримання яких мало забезпечити щасливе земне існування, а також впливало на подальшу долю людської душі. Закон кармн, або відплати, регулював соціальну поведінку представників різних каст.

Так само чітко регулювалося існуючими нормами і сімейне життя індусів. Всі вищенароджені повинні були пройти в своєму житті через чотири стадії -“ашрами”, серед яких особливої важливості надавали другій - домогосподаря. Цей період життя починався із вступом до шлюбу, саме тоді чоловік ставав здатним на виконання всіх домашніх обрядів і міг в найкращий спосіб дотримуватися особистої дхарми.

Оскільки шлюб був освяченим і вважався необхідним, він укладався один раз на все життя і базувався на взаємній повазі та вірності, коханні та довірі. Права жінки в індійському традиційному суспільстві були обмежені, але вона користувалася певною повагою, особливо у власній родині, передусім - у дітей, виховання яких також було спільним обов’язком чоловіка та жінки. Все житія

жінки було пов’язано із залежністю віл чоловіків - батька, чоловіка, сина, проте така турбота надавала їй певних гарантій, як соціальних, так і моральних, з втратою яких (в разі смерті чоловіка) її життя перетворювалось на жахливе існування. Ось чому п період царювання Харші продовжував існувати звичай самоспалення вдов, про що також повідомляють джерела. (В такий спосіб покінчила з життям мати Харші, цариця Яшоваті, і також намагалася здійснити саті його сестра.)

Таким чином, суспільство часів імперії Харші являє собою яскравий приклад традиційного, або класичного індійського суспільства, з чіткою регламентацією всіх сфер життя для різних верств населення та надзвичайно сильною культовою стороною. Ідеологічною основою суспільства було філософсько-релігійне вчення індуїзму, різноманітна література якого і відбила особливості світосприймання, суспільні ідеали та моральні цінності індійців, що суттєво не змінювалися протягом сторіч.

ВИСНОВКИ

Підсумовуючи викладений у дисертаційному дослідженні теоретичний та фактичний матеріал, автор вважає за необхідне наголосити на основних аспектах наукової праці.

Дослідження політичної та соціальної історії імперії Харші проведено із врахуванням існуючих здобутків історіографії за допомогою широкого кола різноманітних джерел. Теоретичною базою дисертації стали новітні концептуальні підходи до вивчення і розуміння східних цивілізацій, зокрема -індійської. Період імперії Харшавардхани (606-646/7 рр. н.е.) досліджується як один з етапів у розвитку класичного індійського суспільства.

Політичне піднесення країни ІІІрікантха починається ще за часів правління батька Харші, махараджі Прабхакаравардхани наприкінці VI ст.н.е. Імперія Харші, яку іноді називають “державою 5-ти Індій”, була створена завдяки вдалим воєнним походам та продуманій політичній доктрині молодого царя Харші, що успадкував трон у віці 16 років. Об’єднання країн Пушпабхуті та Маукхарі під владою Харші із столицею в Канауджу стало першим розширенням територій майбутньої імперії. Згодом її землі простягайся від Кашміру та Афганістану на півночі до річки Нармада на півдні. Із заходу на схід вона займала території від Арабського моря до Бенгальської затоки, тобто фактично охопила всю територію так званої Великої Північної рівнини, яка споконвічно була центром розвитку індійської цивілізації.

Тримати в покорі досить значні, в першу чергу центральні, території Харшавардхані вдавалося завдяки міцній системі влади та особистому контролю

і втручанню в усі сфери житгя підлеглих. Така політична система базувалася на

споконвічних традиціях і заповідях священних текстів та політичних трактатів. Її першим елементом був великий авторитет царської влади. За час свого довгого правління Харшавардхана дотримувався перш за все принципів доцільності і поміркованості, підтримував підлеглих, обдаровував монахів і жерців, раз на п’ять років він роздавав накопичене майно на релігійних асамблеях. Він наслідував класичні традиції східної деспотії, коли царі накопичували запаси і роздавали їх у відповідній ситуації.

Суспільство часів імперії Харші являє собою яскравий приклад традиційного індійського суспільства з чіткою регламентацією всіх сфер життя для різних верств населення. Визнання того, що за своїм народженням люди не однакові й кожен мас свій особистий шлях, було загальноприйнятим і забезпечувало стабільність соціального устрою. Традиційне індійське суспільство вирізнялося зберіганням стародавніх морально-етичних норм та звичаїв, що фактично стали основою правопорядку. Закон карми передбачав самоконтроль і був своєрідним чинником стабільного суспільного розвитку, в тому числі - досить спокійної кримінальної ситуації.

На завершення хотілося б висловитись щодо можливостей подальшого практичного використання результатів дослідження науковцями-сходознавцями, викладачами, студентами. Зокрема, доцільним могло б бути детальне вивчення супутних аспектів проблеми: господарське та побутове життя суспільства; розвиток науки, літератури й мистецтва, міжнародні зв’язки, звичаї індусів тощо.

З такою метою до праці додасться переклад найбільш інформативних, на думку автора, фрагментів тексту “Харпіачаріти” з коментарями.

СПИСОК ПРАЦЬ ЗДОБУВАЧА, ОПУБЛІКОВАНИХ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. До питання про джерелознавчу характеристику “Харшачаріти” Баии // Вісник Київського університету. Історія. - К.: ВЦ “Київський університет”, 1998. - Вип.40. - с.20 -22.

2. До початків імперії Харші // Сходознавство. - 1999. - N 6. - с.ЗЗ - 46.

3.Сім’я в системі суспільних відносин традиційної Індії за “Харшачарітою” Бани // Вісник Київського університету. Історія. - К.: ВЦ “Київський університет”, 1999. -вип.45. - с.83 -88.

4. Бана. Харшачаріта. (Життєпис Харші): фрагменти. Пер. з мови гінді О.Борділовської // Історія середньовічного Сходу. Тематична хрестоматія: навч. посібник. - К.: Либідь, с.468-492.

АНОТАЦІЇ

Борділопська О.А. Суспільно-політичний устрій імперії Харшавардхаїш.

- Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.02 - всесвітня історія. - Інститут сходознавства ім. А.Кримського НАН України, Київ, 2000.

Дисертацію присвячено аналізу суспільно-політичних інститутів імперії Харшавардхаїш (606-647 р.р.н.е.), виявленню їхньої специфіки, визначенню традиційних засад побудови держави і суспільства, морально-етичних пріоритетів індійців. На основі джерел різних типів, в тому числі - політичного роману-хроніки “Харшачаріта”, досліджується один з етапів розвитку класичного індійського суспільства. Розглядається геополітична ситуація напередодні утворення імперії, основні події, пов’язані із політичним посиленням династії Пушпабхуті та успадкуванням влади Харшою. Наголошується на особливостях політичної організації суспільства у визначений період, дається характеристика місця імперії Харші в загальному процесі індійської історії. Особлива увага приділяється цивілізаційним особливостям Індії-примату суспільних інтересів, чіткій стратифікації суспільства, виключній ролі ідеології, що вивчаються на конкретному історичному матеріалі.

Ключові слова: Індія, “Харшачаріта”, варнова-кастоза система, традиційність, толерантність.

Бордиловская Е.А. Социально-политическое устройство империи Харшавардханы. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук но специальности 07.00.02 - Всеобщая история. - Институт востоковедения им. А.Крымского НАН Украины, Киев, 2000.

Диссертация посвящена анализу социально-политических институтов империи Харшавардханы (606 - 646/7 гг.), исследованию их специфики. Особое внимание уделяется традиционным принципам построения государства и общества, морально-этическим приоритетам индийцев, сформировавшимся на протяжении столетий. Исследование проведено на основе источников разных типов, в том числе впервые в научной практике в качестве исторического источника использован текст политического романа-хроникн “Харшачарита”. Роман создан придворным поэтом царя Харши (Харшавардханы) Баной, и до сих пор воспринимался только как художественное произведение высокого

литературного стиля. Однако текст “Харшачариты” даст историкам прекрасную возможность исследования разных сторон жизни раннесредневекового индийского общества, поскольку содержит информацию о варново-кастовой системе, религиозных верованиях и философских учениях, обрядах и культах, семейных традициях. Среди пространных описаний, непревзойденным мастером которых считается Бана, и рассказ о жизни царского дворца, и подробное отражение принципов построения войска, и красочное описание свадебной церемонии и т.п. Представители самых разных социальных слоев, последователи различных религиозных культов появляются на страницах этого романа. Ценность подобного художественного произведения определяется также тем, 410 его автор был современником большей части описанных им событий. В диссертации содержится множество цитат из текста “Харшачариты”, а в дополнениях к работе поданы наиболее информативные сточки зрения автора, фрагменты текста романа, а также - их перевод на украинский язык.

В диссертации исследуется один из этапов развитая классического индийского общества, которое отличали такие черты, как самобытность и непрерывность культурной традиции, огромное влияние идеологии - учения индуизма - на жизнь общества, связанная с этим четкая социальная (варново-кастовая) стратификация, примат общественных интересов над частными. Подробно рассматривается геополитическая ситуация в Северной Индии накануне образования империи, в том числе - основные события, связанные с политическим возвышением династии Пушпабхути из Стхаиишвара. Начало усиления этой династии приходится на годы правления Прабхакаравардханы (конец VI в.н.э.), после смерти которого власть перешла последовательно к его сыновьям -Раджьявардхане (на очень короткий срок) и Харшавардхане. Именно во время долгого правления последнего, государство Пушпабхути превратилось в огромную империю, которая фактически была равной империи Гуптов, се территории охватывали всю северную часть Индостана. Император Харша смог добиться таких внушительных успехов благодаря активной внешней политике и удачным военным экспедициям. Он сумел не только объединить, но и удерживать в дальнейшем под своей властью обширные территории. Во время своего правления Харша опирался на традиционные принципы политической организации, зафиксированные в индийских юридических текстах. Кроме того, он прослыл крайне мудрым и толерантным политическим дея гелем, ответственно относившимся к выполнению своего царского долга - защите подданных.

В индийской историографии Харша считается действительно одним из самых выдающихся правителей древности и средневековья, а общество времен его царствования - достаточно стабильным и благополучным. Для подобных утверждений, по мнению автора, существует реальная база - информация

источников. Общество и государство в период царствования Харши действительно отличали стабильность, основой которой была варново-кастовая система, санкционированная философско-религиозным учением индуизма, четкая регламентация всех жизненных сфер для разных социальных слоев. Семейная жизнь также была ориентирована на существующие правила и традиции. Исключительно сильной была культовая сторона, и жизнь общества характеризовалась господством традиционных моральных ценностей, освященных сакральной литературой и фактически равных законам. Тем не менее, в этот период дальнейшее развитие переживали различные религиозные течения и научные школы, в том числе и неортодоксальные, что свидетельствует

об общей толерантности и терпимости.

Таким образом, в работе изложены авторские подходы к пониманию цивилизационных особенностей раннесредневекового индийского общества, которые рассмотрены на конкретном историческом примере. В выводах по диссертации высказаны рекомендации относительно возможностей использования результатов исследования, а также дальнейшего детального изучения сопутствующих аспектов проблемы, для чего и прилагаются фрагменты текста “Харшачариты”.

Ключевые слова: Индия, “Харшачарита”, варново-кастовая система, традиционность, толерантность.

Bordilovska O.A. Social-political system of Harshavardhana’s empire. -Manuscript.

Thesis for a candidate’s degree for speciality 07.00.02 - universal history. -A.Krymsky Institute of Oriental Studies of National Academy of Sciences of Ukraine, Kyiv, 2000.

The dissertation deals with the problems of early medieval history of India, specially the period of so-called “Harsha’s Empire” /606-646/7/. It‘s devoted to the characteristic features of traditional Indian political system and social institutes and they are discussed on the concrete historical example. The author comes to conclusion that this period shoes the harmony of classical Indian sociaty, based on jati-sistem and hinduism, representating its fundumental structural and functional unit.

Thesis based on the original and translated documents and new approaches for the oriental civilizations’ studies. It would be of special interest for the future scientific investigations, connected with the Indian history.

Key words: India, “Harshacharita”, vam-caste system, traditionalism, tolerance.