автореферат диссертации по философии, специальность ВАК РФ 09.00.03
диссертация на тему: Социальные предпосылки и методологические основанияконцепции реформирования Вооруженных Сил Украины

Полный текст автореферата диссертации по теме "Социальные предпосылки и методологические основанияконцепции реформирования Вооруженных Сил Украины"

ЧОРНИЙ Віталій Сергійович

УДК 316.34:355.2.001

СОЦІАЛЬНІ ПЕРЕДУМОВИ І МЕТОДОЖ ЛЯ ЗАСАДИ КОНЦЕПЦІЇ РЕФОРМУВАНЬ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ

Спеціальність 09.00.03 — соціальна філософія та філосос орії

АВТОРЕФЕРАТ дисертації на здобуття науког пеня

кандидата філософських їй.

Київ - 1998

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано в Київському військовому гуманітарному інституті на кафедрі філософії.

Науковий керівник — доктор філософських наук, професор

ЦЮРУПА Михайло Володимирович, Київський військовий гуманітарний інститут, начальник кафедри філософії Офіційні опоненти — доктор філософських наук, професор

БОЙЧЕНКО Іван Васильович,

Інститут філософії НАН України, провідний науковий співробітник

— кандидат філософських наук, доцент

ЗДІОРУК Сергій Іванович, Національний інститут стратегічних досліджень, заступник завідувача відділу Провідна установа — Академія Збройних Сил України,

кафедра суспільно-гуманітарних наук, м.Київ

|у|

Захист відбудеться 16 лютого 1998 року о 14 на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 01.01.37 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) філософських наук у Київському університеті імені Тараса Шевченка (252017, м.Київ, вул.Володимирська, 60, ауд.328).

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Київського університету імені Тараса Шевченка.

Автореферат розіслано 15 січня 1998 року.

Вчений секретар спеціалізованої наукової ради професор % П.І.Скрипка

Актуальність теми дослідження. Потреби соціальних змін, що відбуваються в суверенній Україні, вимагають рішучого повороту до реальних завдань щодо модернізації українського суспільства, розв’язання цілого комплексу політичних, економічних, соціальних, військових та інших проблем, що виникають у зв’язку з цим.

Як показала суспільно-історична практика, одним з найважливіших складових завдань трансформації постколоніальних суспільств є повномасштабна радикальна реформа військової сфери1. Його реалізація передбачає широку дослідницьку роботу, оскільки військова реформа — це не тільки структурні зміни всередині військової організації, але й перехід до нового стану суспільства, під час якого виникають принципово нові питання перед політичною, економічною, соціальною, духовною та іншими сферами.

Нехтування кардинальними перетвореннями у військовій сфері, як правило, призводить до дисфункцій у діяльності збройних сил, які є специфічною соціальною інституцією суспільства. Армія перестає задовольнятися правом бути лишень об’єктом державної політики й дедалі більше прагне відігравати самостійну роль у поточних політичних процесах. Така ситуація сприяє посиленню напруження у цивільно-військових відносинах і врешті-решт може закінчитися виходом армії на політичну арену як самодостатньої, автономної сили. Переважна більшість нових незалежних держав пережила подібні ексцеси. Там же, де не було відкритих втручань військових у політичне життя суспільства, нерідко під тиском армійського керівництва змінювалися уряди, конституції й навіть державна ідеологія. Тому проблема, як забезпечити таку повну інтеграцію офіцерів і солдатів у механізм держави, щоб вони були настільки безпечні, як, наприклад, службовці державного апарату, актуальна й дотепер. З іншого ж боку, відсутність синхронності реорганізації збройних сил і загальносуспільних перетворень становить ще й зовнішню загрозу для національної безпеки, оскільки послаблений військовий

1 Військова сфера суспільства складається з військової організації, воєнно-промислового комплексу та системи цивільно-військових відносин, які реалізуються формально-неформальними засобами й регулюються чинним законодавством.

2 Поняття “армія” у нашому дослідженні використовується як тотожне поняттю “збройні сили”.

потенціал держави буде постійним сприятливим грунтом для виявлення територіальних зазіхань певних політичних кіл суміжно-прилеглих країн, до того ж якщо ці країни постійно посилюють свою військову потужність за рахунок оновлення власних збройних сил (на сьогодні майже всі держави, які межують з Україною, активно реформують свої збройні сили).

Отже, тільки радикальне реформування військової організації суспільства, яке синхронізоване з процесом кардинальних суспільних перетворень, зможе гарантувати внутрішню та зовнішню безпеку України. Для його реалізації необхідно чітко сформулювати мету, на її підставі детально розробити концепцію військової реформи, визначити напрямки науково-технічного, матеріального та фінансового забезпечення, детально продумати інформаційну підтримку цього непересічного процесу.

Розробка загальних методологічних засад військового реформування неможлива без узагальнення світового досвіду, зіставлення його з вітчизняною практикою. Такий порівняльний аналіз можливий на підставі чітко розробленої типології армій нових незалежних держав. Але оскільки загальновизнаної, науково обгрунтованої типо-логізація армій нових незалежних держав в іноземній та вітчизняній науковій літературі ще не існує, доведеться розпочинати з розв’язання саме цього питання. Очевидно, що такий крок вимагатиме виокремлення загальних ознак, які характеризували б абстрактну модель “армії нової незалежної країни” та найбільш значимі закономірності її суспільно-політичної поведінки в перехідний період.

Наступним етапом соціально-філософського дослідження передумов та методологічних засад військової реформи має стати визначення соціального портрету сучасних Збройних Сил, головних тенденцій військового будівництва в Україні та його головних етапів. Його мета полягає в тому, щоб, спираючися на порівняльний аналіз армій нових незалежних держав, розглянути українське військо для виявлення прихованих тенденцій та потенційних можливостей їх трансформації. Створення необхідної і достатньої науково-практичної бази та вточнення змісту і статусу понять, що стосуються зазначеної проблеми, дозволять перейти до розробки головних концептуальних положень та першочергових завдань плану військового реформування.

Суспільно-історична практика останніх років свідчить, що трансформація українського суспільства є суперечливою та неоднозначною. Осмислення сутності процесів соціальних перетворень в Украї-

ні є однією з найбільш вагомих соціально-філософських проблем. Її дослідження є істотним та актуальним, оскільки без різнобічного пізнання чинників становлення державних інституцій за сучасних суперечливих умов неможлива модернізація військової сфери.

Враховуючи те, що обраний нами напрямок дослідження узгоджується з науковими та навчальними планами Київського військового гуманітарного інституту, де виконана робота, а також вищих військових навчальних закладів Міністерства оборони України, отримані результати знайдуть застосування при реалізації Програми будівництва та розвитку Збройних Сил України.

Міра розробленості досліджуваної проблеми. Роль армій у суспільно-політичній системі країн, що утворилися після розпаду колоніальних систем та імперій, завжди становила підвищений інтерес для суспільствознавців. Це знайшло своє відображення у численній науковій літературі з цієї проблематики.

Серед наукових розробок радянського періоду привертають увагу передусім праці Є.І.Долгополова, А.Г.Коваленка, Г.І.Мирського та Р.Е.Севортяна, які, незважаючи на ідеологічні нашарування, досить повно та об’єктивно висвітлили суспільно-політичні передумови виникнення, інституціоналізації та взаємодії із суспільством армій нових незалежних країн, а також розробили систему їх типологізації.

Певний доробок стосовно соціально-філософського аналізу структури постколоніального суспільства, а також його характерних ознак знаходимо у працях Н.А.Симонії, Б.С.Старостіна та інших. Загалом же дослідницьке поле суспільствознавців радянської доби було істотно звужене класовим підходом та фетишизованим діалектичним методом.

Досить трунтовно досліджуються процеси, які відбуваються в суспільствах нових незалежних країн, у працях західних вчених, зокрема Ш.Айзенштадта, Д.Александера, М.Вебера, ЕДюркгейма, Ф.Знанецького, МЛеві, Т.Парсонса, В.Ростоу, В.Томаса, С.Файне-ра, С.Хантінггона та інших.

Привертають увагу дослідження С.Олійника, які стосуються цивільно-військових стосунків, на підставі яких він виводить багатоваріантні моделі держав. П.Гарсіа досить вдало висвітлює з військової точки зору соціально-політичні особливості перехідного періоду від тоталітаризму до демократії, але спроба застосувати їх до пострадянської дійсності, на нашу думку, не зовсім коректна.

Серед значного доробку українських вчених, присвяченого трансформаційним процесам в Україні, відзначимо колективні праці

З

“Політологія посткомунізму: Політичний аналіз посткомуністичних суспільств”, “Українська державність у XX столітті: Історико-політо-логічний аналіз” та “Демони миру та боги війни. Соціальні конфлікти посткомуністичної доби”. На нашу думку, серйозним недоліком зазначених праць є те, що в них відсутній аналіз місця та ролі збройних сил у трансформаційних процесах, які чекають українське суспільство. Таким чином, проблематика військової сфери свідомо віддається на відкуп військовим. Така ситуація призвела до того, що переважна більшість досліджень, присвячених реформуванню Збройних Сил України, обмежена аналізом структурних змін усередині військового механізму. Це передусім стосується розробок О.Ігнатен-ка, Г.Костенка, В.Лавренюка та В.Радецького.

Окремі аспекти взаємовідносин між армією та суспільством в Україні досліджуються С.Здіоруком, Е.Лісіциним, В.Мандрагелею, С.Фоу, М.Цюрупою, а також групою науковців Українського центру досліджень миру, конверсії та конфліктних ситуацій.

Особливості дослідження. Спрямованість на комплексний аналіз соціальних передумов і методологічних засад концепції реформування Збройних Сил у контексті трансформаційних процесів, що відбуваються в Україні, можна назвати однією з характерних рис пропонованої роботи. Армія є частиною конкретного суспільства. Вона створюється, функціює й розвивається в системі конкретних суспільних відносин та цінностей. Україні у спадок дісталося угруповання радянських військ, що дислокувалося на її території. Одразу ж після його прийняття під свою юрисдикцію перед українським урядом постало питання про інституціоналізацію та інтеграцію в суспільно-політичну структуру держави винятково складного й суперечливого соціального феномена, яким була новопроголошена армія. Проблема полягала не тільки у заміні назв, функцій, завдань та соціальних орієнтирів, а й у змінах, що мали відбутися в суспільній свідомості та системі цінностей, пов’язаній з цим. Адже необхідно було безболісно перетворити угруповання військ супердержави з тоталітарним минулим на збройні сили позаблокової, без’ядерної країни, зорієнтованої на побудову розвиненого громадянського суспільства з його невід’ємною рисою — повноцінним цивільним контролем над військовою сферою. У зв’язку з цим у дослідженні аналізується особливість перехідного періоду в Україні з військової точки зору. Характерними рисами цього етапу розвитку є:

— правова невизначеність та суперечливість перехідного періоду, коли одночасно з новими законами та структурами влади демо-

кратичного характеру діятимуть колишні антидемократичні;

— повна відсутність демократичних традицій та цінностей у цивільній та військовій частинах українського суспільства, зумовлена особливостями суспільного розвитку;

— наявність у певної частини військових незадоволення новою незалежною політичною владою та її діями;

— поступова і непослідовна трансформація тоталітарної свідомості військових у напрямку демократичних цінностей та гуманізму, наповнення патріотичним змістом поняття “батьківщина”, яку вони повинні захищати.

Особливість пропонованої роботи полягає також і в тому, що вона має науково-прикладний характер. За допомоги засобів соціально-філософської теорії аналізові піддається комплекс проблем, пов’язаних з військовим реформуванням українського суспільства як частини загального процесу системних реформ.

Об’єктом дисертаційного дослідження стали Збройні Сили України як специфічна соціальна інституція та особливий державний орган. Це пояснюється необхідністю визначення місця та ролі армії в українському суспільстві, що зазнає радикальних соціальних перетворень.

Предметом дисертаційного дослідження є соціальні передумови та методологічні засади розробки концепції реформування Збройних Сил України як частини загального процесу радикальних суспільних реформ, що зумовлюють трансформацію українського суспільства.

Мета та завдання роботи. Головною метою дисертаційного дослідження є соціально-філософський аналіз передумов, головних завдань і розробка методологічних засад концепції реформування Збройних Сил українського суспільства. Реалізації головної мети дослідження підпорядковані такі завдання:

1. Виявлення та узагальнення суспільних передумов реформування Збройних Сил українського суспільства.

2. Уточнення соціально-філософського статусу та змісту вихідних понять “військова сфера суспільства”, “військове будівництво”, “реформування (реорганізація) збройних сил”, “інтенсивний/екстенсивний спосіб забезпечення обороноздатності держави”, що є необхідною передумовою формулювання мети та головних завдань концепції військової реформи.

3. Розробка на підставі аналізу світового досвіду типології армій нових незалежних держав з метою визначення загальних тенденцій та особливих характеристик військового будівництва в Україні.

4. Визначення на підставі здійсненого порівняльного аналізу досвіду реформування військової сфери у постколоніальних країнах загальних та особливих якісних характеристик Збройних Сил України, шляхів та засобів їхнього реформування з метою надання їм статусу соціальної інституції демократичного суспільства та інструменту здійснення політики, спрямованої на захист національних інтересів.

5. На підставі проведеного аналізу досвіду військового будівництва в Україні окреслення головних засад концепції реформування української армії.

6. Розробка пропозицій щодо головних засад подальшого перспективного спрямування реформи Збройних Сил України.

Методологічні засади дисертації. Особливістю дисертаційного дослідження, що логічно позначилося й на його методологічних засадах, є те, що воно виконане в межах соціальної філософії з використанням досвіду суміжних гуманітарних наук. Тому дисертант намагався творчо асимілювати як ідеї та методологічні принципи соціальної філософії, зокрема принципи аналізу соціальних явищ, соціально-філософські концепції суспільно-історичної генези, так і відправні положення інших гуманітарних наук, водночас керуючись такими засадовими дослідницькими принципами, як об’єктивність, цілісність, системність тощо.

В процесі соціально-філософського аналізу цієї проблеми автор усебічно спирався на творчі здобутки найвідоміших представників світової та вітчизняної філософської думки. Прагнення автора висвітлити проблему в соціально-філософському вимірі, багатоплановий характер самої теми дослідження цілком логічно вимагали залучення теоретичних положень не тільки із соціальної філософії, а й з політології, історії та соціальної психології.

Джерелознавча база. Літературу, яка використовувалася при написанні дисертаційного дослідження, умовно можна розділити на кілька груп:

— філософська спадщина Г.Гроція, Н.Макіавеллі, І.Канта, К.Мар-кса, постмарксизму та інших течій соціально-філософської думки, що стосується питань війни, миру та взаємодії армії та суспільства;

— наукові праці радянського періоду, що аналізують:

а) передумови та шляхи формування армій нових незалежних держав та їхню подальшу еволюцію в системі соціальних інституцій постколоніальних суспільств (Є.І.Долгополов, Г.І.Мирський, Р.Е.Се-вортян, П.С.Шабардін та інші);

б) соціальні процеси, які відбуваються в суспільствах нових незалежних держав (Т.Ю.Забеліна, В.І.Осипов, НАСимонія, Б.С.Ста-ростін та інші);

в) структурні перетворення у військовій організації суспільства (А.В.Кокорін, Ю.В.Мамонтов, С.А.Тюшкевич);

г) соціально-філософські аспекти відносин між армією та суспільством та проблеми реформування військової сфери (В.М.Гобарєв, М.Ф.Кізюн, В.А.Малінін, В.В.Серебрянников та інші);

— наукові праці іноземних авторів з питань окресленої проблематики (Ш.Айзенштадт, П.Гарсіа, МЛеві, С.Олійник, С.Файнер, С.Фоу, С.Хантінггон та інші);

— наукові джерела з питань історії України та її Збройних Сил (Л.Гриневич, І.Крип’якевич, І.Нагаєвський, А.Русначенко, О.Суб-тельний, Я.Тинченко, Б.Якимович та інші);

— дослідження сучасних українських науковців, політичних та військових діячів з питань взаємодії армії та суспільства й реформування військової сфери (Е.Афонін, М.Бойченко, О.Ігнатенко, Г.Кос-тенко, В.Крисаченко, В.Мандрагеля, В.Радецький, О.Разумцев, М.Цюрупа, Т.Ящук та інші);

— політичні документи, що стосуються військової сфери, газетні та журнальні матеріали, які висвітлюють перебіг військового будівництва в Україні та поза їх межами.

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в тому, що вперше у вітчизняній соціально-філософській літературі аналіз соціальних передумов та методологічних засад розробки концепції реформування Збройних Сил України здійснюється шляхом дослідження процесу військового будівництва як органічної складової загальних трансформаційних процесів українського суспільства.

На підставі проведеного автором порівняльного аналізу розроблено типологію та виявлено найбільш характерні ознаки армій нових незалежних країн, їхню роль у політичному житті постколоніальних суспільств. Це дало змогу виявити класифікаційні ознаки Збройних Сил України та визначити напрямки їхньої реорганізації та інтеграції в соціально-політичну структуру українського суспільства.

На значному фактичному матеріалі розкрито соціальні тенденції, які існували в українському суспільстві щодо будівництва збройних сил поряд з іншими соціально-політичними інституціями держави.

На підставі всебічного аналізу суспільно-історичного досвіду військового будівництва в практику соціально-філософського дослідження військової сфери впроваджена низка понять, зміст і статус

яких уточнено та визначено автором. Це дасть змогу глибше проникнути в сутність надзвичайно складного соціального феномена, яким є армія в суспільстві, де відбуваються радикальні системні зміни.

Спираючися на аналіз сучасних досліджень проблем трансформації українського суспільства, автор показав взаємозумовленість військового будівництва та змісту тих суспільних перетворень, які відбуваються під час модернізації.

Теоретичне та практичне значення дисертації полягає в тому, що вперше здійснено соціально-філософський аналіз соціальних передумов та політичної спрямованості концепції військового реформування в Україні. Дослідження наближене до розробки теоретичних та методологічних засад концепції військового реформування.

Одержані результати порівняно з попередніми більш повно репрезентують соціальні характеристики Збройних Сил та особливості й головні етапи військового будівництва в Україні. Висновки ж знайшли відображення у запропонованих автором пропозиціях щодо головних методологічних засад концепції реформування української армії й можуть бути використані при подальшій роботі над удосконаленням Програми будівництва Збройних Сил України. Матеріал дисертації відповідає програмі вивчення філософських дисциплін і може бути використаний при підготовці та проведенні занять у вищих військових навчальних закладах.

Положення, що виносяться на захист:

1. Зміст та спрямованість концепції військової реформи українського суспільства зумовлюються сутністю трансформаційних процесів, що відбуваються в Україні, й мають на меті створення повноцінної соціальної інституції, контрольованої цивільними структурами влади, та ефективного державного органу.

2. Впроваджено в теорію і практику соціально-філософського дослідження та вточнено статус і зміст таких понять, як “військова сфера суспільства”, “військове будівництво”, “реформування (реорганізація) збройних сил”, “інтенсивний/екстенсивний спосіб забезпечення обороноздатності держави”. Автор виходить з того, що військова сфера суспільства складається з військової організації, воєнно-промислового комплексу та системи цивільно-військових відносин, які реалізуються формально-неформальними засобами й регулюються чинним законодавством; суттю військового будівництва є створення нових структурних елементів, реформування (реорганізація) існуючих, ліквідація віджилих, застарілих; інтенсивний

спосіб забезпечення обороноздатності держави грунтується на оснащенні збройних сил якісно новими зразками озброєння та військової техніки при розумному зниженні кількості особового складу; екстенсивний спосіб — протилежний попередньому і пов’язаний з кількісними, але не більш ніж 0,7 — 0,8% від чисельності населення країни, а не з якісними змінами в збройних силах, застосовується при низькому військово-економічному потенціалі.

3. Розроблена, виходячи із способу досягнення політичного суверенітету, типологізація та узагальнена характеристика армій нових незалежних держав: армії першого типу виникають під час збройної боротьби за незалежність, армії другого типу формуються на базі угруповання колоніальних військ, армії третього типу створюються на змішаних засадах, армії четвертого типу будуються як абсолютно нові.

4. На сучасному етапі збройні сили репрезентують собою найбільш закриту та несприятливу до змін соціальну інституцію українського суспільства та малоефективний і витратний державний орган, головними ознаками якого є:

— незавершеність внутрішньої структуризації та консолідації;

— оснащеність застарілими зразками озброєння та військової техніки;

— відсутність повномасштабної бойової та мобілізаційної підготовки, наслідком якої є низький рівень боєздатності української армії;

— низькі соціальний статус та соціальна захищеність військовослужбовців та членів їхніх сімей;

— наявність масових асоціальних проявів, пов’язаних з недосконалістю законодавчої бази з питань військової сфери;

— селянський характер у зв’язку з особливостями комплектування;

— низькі інтелектуальний потенціал та освітній рівень особового складу;

— стагнація військової освіти, науки та військового мистецтва.

5. Необхідною передумовою розробки концепції реорганізації Збройних Сил України є синхронізація перетворень у військовій сфері із загальними трансформаційними змінами в українському суспільстві.

Апробація дослідження. Головний зміст і висновки дослідження було викладено автором у низці наукових публікацій. Наслідки проведеної науково-дослідницької роботи апробовувалися в навчально-педагогічній діяльності автора, у доповідях на міжнародній конфе-

ренції “Демографічна ситуація в Карпатському регіоні: реальність, проблеми, прогнози на XXI століття” (Чернівці; Київ, 1996), на II Всеукраїнській науково-практичній конференції “Розбудова національних Збройних Сил України” (Київ, 1996), на науково-практичній конференції “Проблеми та завдання військової історії в сучасних умовах” (Київ, 1998) та на науково-методичній конференції слухачів Київського військового гуманітарного інституту “Діагностика та методика вирішення конфліктів у військовому середовищі” (Київ, 1996).

Головні висновки дисертаційного дослідження обговорювалися на кафедрі філософії Київського військового гуманітарного інституту.

Структура дисертації. Характер та специфіка поставлених дослідницьких завдань зумовили структуру роботи. Дисертація містить вступ, три розділи, поділених на параграфи, висновки та список використаних джерел.

Дисертація викладена на 166 сторінках, включає одну таблицю. Список використаних джерел налічує 246 найменувань, з них 8 іноземними мовами.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтовуються доцільність та актуальність теми дослідження, розкриваються методологічні та теоретичні засади, визначаються головні положення, що виносяться на захист, джерелознавча база та форми апробації дослідження.

У першому розділі “Збройні сили нових незалежних держав: соціальні передумови формування та типологічні особливості”, який композиційно складається з двох параграфів, досліджуються соціальні передумови виникнення та подальшого формування армій постколоніальних країн, виводяться найбільш характерні ознаки та типологічні особливості, аналізуються форми участі армій в суспільно-політичному житті.

Розділ починається із загального аналізу армії як складного й суперечливого суспільного феномена. Отже, армія — це постійно діючий особливий державний орган, призначений для проведення зовнішньої та внутрішньої політики держави збройними засобами, а також специфічна соціальна інституція суспільства, в якій домінують організаційні відносини.

Глобальна світова система армій поділяється на армії розвинених країн, де існують громадянські суспільства, та армії нових неза-

лежних держав з постколоніальними суспільствами, що знаходяться в процесі модернізації.

Одним з головних моментів дослідження є проблема типологізації армій постколоніальних країн. У першому розділі обгрунтовується підхід, згідно з яким спосіб досягнення незалежності (збройний або мирний) є засадовим стосовно типології армій. Відповідно виокремлено чотири типи армій. Армії першого типу зароджуються під час збройної боротьби за незалежність і остаточно оформлюються після її досягнення. Армії другого типу створюються на базі угруповання військ метрополії, яке переходить у спадок постколоніальній країні. Армія третього типу формується за рахунок частин та підрозділів колоніальної армії та збройних формувань, які виникли ще під час визвольних змагань (змішаний тип). Армії четвертого типу — це зовсім нові збройні сили новостворених держав, які проголосили незалежність після відносно мирного розпаду імперій.

Збройні сили зазначених типів мають певні характерні особливості. Так, армії другого та третього типів, на відміну від армій першого та четвертого типів, досить повільно інтегруються в соціально-економічну та політичну структуру суспільства. Перед ними одразу ж постають проблеми інституціоналізації, націоналізації та докорінної реорганізації. Це пов’язано в першу чергу із зміною функцій, завдань та пріоритетів військового будівництва. Крім того, армії другого типу впродовж тривалого часу зберігають тісні зв’язки із збройними силами метрополії, використовуючи їхні установки щодо питань комплектування, організації бойової та мобілізаційної підготовки, виховання особового складу, наслідуючи їхні традиції та доктрини.

Найголовнішою особливістю армій постколоніальних країн, поряд

з іншими, є їхня активна участь у суспільно-політичному житті. До неї ми відносимо військові перевороти, заколоти та опосередкований тиск на уряди. Причини, які штовхають армію до військово-політичної інтервенції, вкорінені в соціально-економічних та суспільно-політичних умовах. ,

Постколоніальне суспільство — це особливий тип суспільства. В його складі поряд з традиційними прошарками, що відмирають, існують прошарки, які перебувають у стадії формування і у майбутньому стануть підгрунтям модернізованого суспільства (середні та вищі прошарки). Тобто традиційна макроструктура вже серйозно розмита, а сучасна — тільки складається. Відбувається модифікація соціальної структури, яка несе в собі складно переплетений симбіоз

видозмінених суспільних зв’язків та культур двох типів життєдіяльності людей. Неструктурованість, наявність архаїчних нашарувань та інші вади, притаманні постколоніальному суспільству, позначаються на взаємодії соціальних інституцій із соціальним середовищем, унаслідок чого виникають дисфункції.

Під час інституціоналізації армія як вільна від фракційності та клановості й така, що більш повно репрезентує соціальні структури суспільства, є загальнонаціональною, найбільш легітимізованою соціальною інституцією. Це дає їй право та наділяє обов’язком у разі появи небезпечних для існування держави соціальних інституцій суспільства здійснювати військово-політичні інтервенції від імені й на захист “усієї нації”.

Недовговічність відкритого військового правління пояснюється до-глибними соціально-економічними та суспільно-політичними причинами та неспроможністю військовиків розв’язати чотири головні проблеми:

— опанувати економічну ситуацію та скерувати її в оптимальне річище;

— забезпечити створення необхідної соціальної бази;

— вийти з ізоляції та інституціоналізуватися;

— розв’язати процедурні питання передавання влади від одного керівника держави до іншого.

Ефективність військового правління залежить від типу суспільства: нерідко у відсталих країнах військові уряди є реформаторськими та прогресистськими, у більш розвинених — консервативними та реакційними.

Владу військові уряди залишають двома способами — або відносно добровільно передають її цивільним політикам, або їх повалюють, як правило, теж за допомоги армії.

В суспільно-політичній практиці людства є безліч негативних та позитивних прикладів ролі армії у житті постколоніальних країн. Але, хоч би як воно було, факт залишається фактом — більшості з них не вдалося обминути військово-політичних інтервенцій у відкритій та прихованій формі. Саме під цим кутом зору розглянуті в другому розділі суспільно-історичні тенденції військового будівництва в Україні в контексті суперечливих суспільно-політичних процесів, що відбувалися в Україні до та після проголошення незалежності.

У другому розділі “Формування моделі національної української армії: історична традиція та сучасні тенденції військового

будівництва”, який містить два параграфи, на підставі генетичного підходу встановлюються початкові умови розвитку військового будівництва в Україні, головні його етапи та головні тенденції. Мета цього розділу полягає в тому, щоб установити зв’язки досліджуваних явищ у часі, вивчити перехід від нижчих форм до вищих, аж до виникнення якісно нового — сучасної української армії. А потім за допомоги методу аналогій теоретично змоделювати та спрогнозувати подальшу генезу Збройних Сил України.

Першою військовою організацією українського суспільства була князівська дружина, яка складалася з двох головних формацій: власне дружини та воїв — народного ополчення. Вона не мала характеру всенародного війська, а була доступна тільки для вищої верстви суспільства, тобто була кастовою. Приналежність до дружини передавалася у спадок. Військову повинність бояри виконували з ентузіазмом, оскільки вона давала їм низку переваг порівняно з іншими соціальними утвореннями давньоруського суспільства. Незважаючи на значні досягнення, Київська держава у зв’язку із занепадом війська почала розкладатися, а потім і взагалі припинила своє існування.

Відродження української державності зумовив новий суспільний стан — запорізьке козацтво, яке вийшло із соціальних низів українського суспільства і згодом перетворилося на армію першого типу, що виборола незалежність. Але замість того, щоб займатися подальшим удосконаленням військової сфери суспільства, українська верхівка приділяла головну увагу політичним чварам та боротьбі за владу, чим спричинила спочатку занепад армії, а відтак і держави.

У XX сторіччі на теренах сучасної України зароджувалося кілька типів армій, серед яких відзначимо: армії другого типу, сформовані на базі легіону УСС у Галичині та угруповання російських військ, які перебували в Наддніпрянській Україні; армію четвертого типу часів Гетьманату та армію першого типу доби Директорії.

Під час другої світової війни в Карпатській Україні була створена армія четвертого типу, а в Галичині — першого та другого. Але, незважаючи на таке розмаїття типів, жодна з перелічених армій не змогла витримати перевірки часом і поступово вони зникли з суспільно-історичної арени. Все вказувало на те, що головні події мали розгорнутися в Наддніпрянській Україні, яка 1922 року увійшла до складу СРСР. Саме українська Червона Армія, створена під патронатом Радянської Росії, започаткувала сучасні Збройні Сили — армію другого типу, яка органічно поєднала в собі зусилля

багатьох генерацій українського суспільства щодо будівництва власної військової організації.

Ідея відродження національних збройних сил зародилася в громадсько-політичних рухах наприкінці 80-х років і згодом матеріалізувалася в створенні СОУ, яка стала зародком армії першого типу. Зазначимо, що в тогочасному українському суспільстві існували дві тенденції стосовно будівництва збройних сил: одна орієнтувалася на абсолютно нову армію, інша ж — на поступове реформування військових округів Радянської Армії, розташованих в Україні, в національні збройні сили. Зважаючи на відносно мирні соціальні умови розпаду СРСР, перемогла остання тенденція. Скориставшися мирною угодою між країнами СНД щодо звичайних озброєнь, Україна оперативно об’єднала під своїм командуванням усі військові формування, розташовані на її теренах. Створивши таким чином власні Збройні Сили, Україна одразу ж зіткнулася з низкою проблем, таких, як: необхідність інституціоналізації новоствореної армії та її інтеграції в соціально-політичну структуру суспільства; створення системи цивільного контролю за військовою сферою; нарешті, українізація та докорінна реорганізація колишнього угруповання радянських військ.

Внаслідок розв’язання зазначеного кола проблем Україна отримала у своє розпорядження повноцінну армію другого типу, якій притаманні риси збройних сил постколоніальних країн, таких, як:

— невідповідність стану збройних сил показникам, що гарантують обороноздатність держави;

— низький соціальний статус збройних сил як суспільної інституції та військовиків як громадян українського суспільства;

— високу закритість для суспільства;

— недосконалість системи цивільного контролю.

В другому розділі обгрунтовується висновок, що українська армія в тому стані, в якому вона перебуває, при відсутності науково обгрунтованої модернізації може перетворитися на джерело небезпеки не тільки для держави, але й для суспільства загалом.

У третьому розділі “Методологічні засади концепції реформування Збройних Сил України”, який складається з трьох параграфів, аналізуються засади військового реформування, суспільно-історичний досвід реорганізації збройних сил, нагромаджений Україною, й на підставі одержаних результатів, а також висновків попередніх розділів розглядаються перспективи та головні тенденції військового будівництва.

Як показано в третьому розділі, реформування збройних сил є невід’ємною складовою частиною модернізації постколоніального суспільства в напрямку створення повноцінної соціальної інституції та ефективного державного органу. Крім того, реорганізація армії другого типу сприяє її інтеграції в соціально-політичігу структуру нової незалежної держави, формуючи в суспільстві позитивний образ національних збройних сил порівняно з негативним ставленням до старої, колоніальної армії. Цей довготривалий процес мусить поєднувати в собі будівництво, суттю якого є створення нових структурних елементів, та реформування — стосовно ліквідації функціонально недосконалих елементів. Тому застосування таких понять, як “реформування (реорганізація) збройних сил” та “військове будівництво”, є правомірним.

Одним з головних понять проведеного дослідження є військова реформа як загальнодержавна комплексна програма перетворень у військовій сфері суспільства, провідними засадами якої є реорганізація збройних сил, спрямована на створення легітимного державного органу та специфічної соціальної інституції. Процес реформування військової сфери суспільства поділяється на зовнішнє та внутрішнє. Зовнішнє військове реформування проводиться в загальнодержавному річищі трансформації суспільства, а головним спонукальним чинником є політичне керівництво країни. Внутрішнє військове реформування — це перетворення всередині військової організації суспільства сукупності закономірних системотвірних зв’язків-відносин з метою формування цілісності та впорядкування армії як системи. Це постійний процес удосконалення внутрішньої структури, який здійснюється безпосередньо керівництвом збройних сил, якщо визрівають необхідні умови та потреби.

У третьому розділі доводиться положення, що успішність військового будівництва в Україні значною мірою залежатиме від ефективності реформування та модернізації українського суспільства, куди як складова частина входить і військова сфера. Враховуючи те, що військове реформування є надзвичайно важливою справою й заторкує підвалини існування суспільства, воно повинне здійснюватися на державному, а не на відомчому рівні.

Центральною ланкою військових реформ є перехід до нових принципів комплектування. Найбільш прогресивним принципом на сучасному етапі є змішаний. Тому, враховуючи іноземний досвід та виходячи із соціально-економічного та суспільно-політичного стану України, необхідно, як ми вважаємо, негайно розпочинати перехід до

змішаної системи комплектування як проміжної ланки при переході до професійної армії. Зазначену реформу пропонується здійснити в п’ять етапів, головними серед яких мають стати: удосконалення законодавчої і нормативно-правової бази та перехід на змішану систему комплектування Збройних Сил особовим складом.

Внутрішнє військове реформування повинне здійснюватися з урахуванням складної внутрішньої та зовнішньої обстановки і спрямовуватися на створення надійної обороноздатної системи України та умов для радикального підвищення соціального статусу та морально-психологічного стану військовиків і престижу військової служби.

У висновках узагальнюються результати дослідження. При цьому підкреслюється, що проаналізована проблематика становить лише невелику частину питань, які стосуються військового будівництва взагалі і в Україні зокрема. Одержані результати дослідження дають підстави підкреслити нагальну необхідність детального соціально-філософського аналізу проблеми взаємодії армії та суспільства на сучасному етапі.

Результати дисертаційного дослідження конкретизовані в таких висновках:

Українське суспільство, яке знаходиться в процесі трансформації до свого якісно нового стану, потребує цілісної концепції модернізації всіх сфер життєдіяльності. Реалізація цієї вимоги зумовлює зміст та спрямованість головних засад та ставить завдання реформування української армії як вагомої складової військової сфери суспільства. Кінцевою метою цього різнопланового та довготривалого процесу мають стати Збройні Сили демократичного та гуманістичного типу з нерепресивними засобами спілкування як важливий елемент майбутнього громадянського суспільства, з гнучкими та мобільними структурами, постійно готовими до оперативних удосконалень.

Соціально-філософський підхід до аналізу проблем реформування військової сфери вимагає впровадження відповідного поняттєвого апарату, як то: “військова сфера суспільства”, “військове будівництво”, “реформування (реорганізація) збройних сил”, “інтенсивний/екстенсивний спосіб забезпечення обороноздатності держави”. Це дає можливість розглядати прогресивні перетворення у збройних силах крізь призму загальних трансформаційних процесів, що розпочалися в українському суспільстві.

За допомоги запропонованої типологізації та узагальнення характеристик генези армій нових незалежних держав визначено головні

суспільно-політичні передумови та тенденції, а також особливості Збройних Сил України як армії другого типу. Серед них відзначимо:

— процес військового будівництва в Україні за своїм змістом, завданнями та особливостями у загальних рисах відповідає аналогічним проблемам, які розв’язувала низка нових незалежних держав;

— аналіз досвіду розробки та реалізації програм реорганізації української армії дозволив зробити висновок про недостатню обгрунтованість теоретико-методологічних засад реформ, їхню спрямованість лише на внутрішні перетворення, слабку забезпеченість соціально-правовою базою;

— дослідження стану інтеграції військового механізму в структуру політичних інституцій держави засвідчило невизначеність соціального статусу збройних сил в українському суспільстві, відсутність повноцінного цивільного контролю та наявність певної цивільно-військової напруженості;

— виявлено головні моменти недосконалості законодавства стосовно комплектування збройних сил, які призвели до того, що українська армія за соціальним характером є селянською з низьким інтелектуальним потенціалом та освітнім рівнем;

— соціально-психологічна ситуація в українській армії свідчить про невідповідність головних ціннісних орієнтацій та поведінки військовиків потребам безболісної трансформації угруповання радянських військ у національні збройні сили;

— за умов обмеженого фінансування військової сфери виявлено невідповідність рівня модернізації озброєння, військової техніки, бойової та мобілізаційної підготовки особового складу необхідним показникам, які гарантують високу обороноздатність держави.

Таким чином, на сучасному етапі Збройні Сили України не тільки не відповідають загальновизнаним стандартам, але й перетворюються на джерело небезпеки для суспільства. Тому визначальною метою військового будівництва в Україні повинна стати наукова розробка та втілення в життя реалістичної концепції (програми) реорганізації Збройних Сил, яка б кореспондувала із загальним трансформаційним процесом українського суспільства. Цей довготривалий процес мусить поєднувати будівництво, суттю якого є створення нових структурних елементів, та реформування — ліквідацію віджилих, застарілих елементів.

Одержані в роботі висновки і результати переконують у тому, що для подальшого теоретико-методологічного забезпечення будівництва Збройних Сил України необхідно продовжити дослідження у

таких напрямках:

— визначення місця та ролі громадсько-патріотичних організацій в системі цивільного контролю над військовою сферою;

— дослідження проблеми співвідношення способів комплектування Збройних Сил України;

— пошук засобів впливу на формування ціннісних орієнтацій військовиків армій другого типу;

— міра деполітизації армій нових незалежних держав.

Зміст головних ідей дисертації відображено в таких публікаціях:

1. Чорний В. Як повернути сержанту реальний авторитет // Філософська і соціологічна думка. — 1993. — № 9 — 10. — С.72 — 78.

2. Чорний В. Специфіка військового будівництва в Україні на тлі історичного досвіду нових незалежних держав // Розбудова держави.

- 1996. - №4. - С.16 - 19.

3. Чорний В. Як реформувати комплектування Збройних Сил // Військо України. — 1993. — № 11. — С.ІЗ — 15.

4. Чорний В. Військові реформи в Україні: теоретичні засади та практичний досвід // Наука і освіта. Збірник наукових праць. — Київ: Хрещатик, 1997. — С.361 — 367.

5. Чорний В. Методологічні засади концепції реформування Збройних Сил України. — Київ: Знання, 1998. — 28 с.

6. Чорний В.С. Демографічні та соціально-економічні аспекти позастатугних стосунків в Збройних Силах України // Демографічна ситуація в Карпатському регіоні: реальність, проблеми, прогнози на XXI століття: Тези Міжнародної науково-практичної конференції. — Чернівці; Київ: КВГІ, 1996. - С.108 - 110.

7. Чорний В. Позастатутні стосунки в Збройних Силах України: соціально-психологічний аспект // Діагностика та методика вирішення конфліктів у військовому середовищі: Тези доповідей другої науково-методичної конференції слухачів / Під ред. М.І.Пірен, А.М.Гірника. - Київ: КВГІ, 1996. - С.69 - 71.

Анотації

Чорний B.C. Соціальні передумови і методологічні засади концепції реформування Збройних Сил України. — Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.03 — соціальна філософія та філософія історії. — Київський університет імені Тараса Шевченка. Київ, 1995-

У дисертаційному дослідженні здійснено соціально-філософський аналіз соціально-політичних передумов та особливостей формування Збройних Сил України, узагальнено вітчизняний та іноземний досвід військового будівництва, розроблено головні методологічні засади концепції реформування військової сфери українського суспільства. Головним концептуальним положенням роботи є ідея про залежність радикального військового реформування від типу армії та загального процесу трансформації суспільства.

Ключові слова: армія, збройні сили, військова реформа, військове будівництво, військова сфера, соціальні передумови, методологічні засади, трансформація суспільства.

Черный B.C. Социальные предпосылки и методологические основания концепции реформирования Вооруженных Сил Украины. — Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.03 — социальная философия и философия истории. — Киевский университет имени Тараса Шевченко. Киев, 199S.

В диссертационном исследовании осуществлен социально-философский анализ социально-политических предпосылок и особенностей формирования Вооруженных Сил Украины, обобщен отечественный и иностранный опыт военного строительства, разработаны основные методологические основания концепции реформирования военной сферы украинского общества. Основным концептуальным положением работы является идея о зависимости радикального военного реформирования от типа армии и общего процесса трансформации общества.

Ключевые слова: армия, вооруженные силы, военная реформа, военное строительство, военная сфера, социальные предпосылки, методологические основания, трансформация общества.

Cherny V.S. Social Preconditions and Methodological Grounds for the Conception of Reforming the Armed Forces of Ukraine. — Manuscript.

Thesis for a Candidates Degree in Philosophy in Speciality 09.00.03 — Social Philosophy and the History of Philosophy. — Kyiv University named after Taras Shevchenko, Kyiv, 199%.

In the dissertation investigation a social and philosophical analysis of the preconditions and features of forming the Armed Forces of Ukraine is made, the home and foreign experience of the military construction is summerized, the main methodological grounds of the conception of reforming the military sphere of the Ukrainian society are worked out. The main conceptual principal proposition of the work is the idea of the dependence of the radical military reforming on the type of the army and the general process of society transformation.

Key Words: army, the Armed Forces, a military reform, military construction, military sphere, social preconditions, methodological grounds, society transformation.