автореферат диссертации по философии, специальность ВАК РФ 09.00.04
диссертация на тему: Социокультурное содержание непосредственного в онто- и филогенезе общественного развития

Полный текст автореферата диссертации по теме "Социокультурное содержание непосредственного в онто- и филогенезе общественного развития"

=3:

О

со

1—

о.

ХАРКІВСЬКИМ ДЕРЖАВНИМ УНШЕРСИТЕТ

о-.

' і О;.

.О

Грицай Олеиа В’ячеславівна

УДК 130.2

СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ ЗМІСТ БЕЗПОСЕРЕДНЬОГО В ОНТО-1 ФІЛОГЕНЕЗІ СУСПІЛЬНОГО РОЗВИТКУ

Спеціальність 09.00.04 -філософська антропологія і філософія культури

Автореферат на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

Харків - 1998

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Харківському державному педагогічному університеті ім. Г.С.Сковороди Міністерства освіти України.

Науковий керівник: Кандидат філософських наук,доцент

КОРЖЕНКО Володимир Васильович. Харківський філіал Української Академії державного управління при Президентові України.

Заступник директора з наукової роботи.

Офіційні опоненти: Доктор філософських наук, професор

МАМАЛУЙ Олександр Олександрович.

Харківський державний університет, кафедра філософії, завідуючий кафедрою.

Кандидат філософських наук, доцент ЛЕОНТЬЄВА Вероніка Миколаївна. Харківський державшій технічний університет радіоелектроніки, кафедра філософії.

Провідна установа: Національний технічний

університет України (КПІ), кафедра філософії, Міністерство освіти України, м. Київ.

Захист відбудеться Об 1998 року о ^годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д 64.051.06. у Харківському державному університеті за адресою: м. Харків, пл. Свободи, 4, ауд. Ш-85.

З дисертацією можна ознайомитись в Центральній науковій бібліотеці Харківського державного університету.

Автореферат розісланий “ //” № 1998р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат філософських наук, доцент

СтаровойтВ.С.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Наприкінці століття та тисячоліття особливо помітною стає розбіжність практичних досягнень людства із спустошеністю життя окремої людини. Самовтрата людини, що є характерною рисою сучасності, іде поряд з набуванням суспільством вділому практичної сили і міцності. Цілісність та безпосередність людини постійно втікають від індивідуального буття у суспільне і таким чином постають для людини лише як ідеал. Цей факт вимагає від сучасної філософії більш ретельно зосередитись на сутності людини з точки зору співвідношення суспільства та особистості, тенденцій і способів індивідуального та загальнолюдського розвитку. Філософія має розкрити зміст положення про збіг онто- і філогенезу суспільного розвитку, виявити, чи є цей збіг насправді, і якщо є, за якими конкретно пунктами та логікою.

Оскільки безпосередність людини не є порожньою тотожністю з собою, а є завжди збігом з власними культурними засадами, що людиною переживаються і через це засвоюються, у вирішенні зазначеної проблематики філософія вимушена звернутися до феномену дитинства, де філогенез і стає онтогенезом. Філософський аналіз феномену дитинства має розкрити сутнісне незбіганяя деяких принципів, що ними користується педагогіка, з дійсного, генетично притаманною логікою дитячого розвитку, яку здатна окреслити тільки філософська рефлексія. Про те, що такі незбігання численні і викриття їх стало наріжною проблемою сьогодення, свідчить криза виховання, яка дає про себе знати вже не просто окремими недоліками системи освіти, а загальною кризою морального стану суспільства.

Стан та рівень наукової розробки теми. Спрямованість до людини стала основою сучасної філософської думки. Філософія прагне до зображення людини самої по собі безвідносно до зовнішніх умов її існування; будь-яка філософська система нині прагне теоретично відтворити саме людську безпосередність. В умовах сучасної парадигмапьної поліфонії необхідно чітко і конкретно поставши проблему, окреслити і висвітлити її через заломлення однієї з концепцій.

Перш за все, для вирішення зазначеної проблеми необхідно вийти з замкненого кола протиставлення суспільства і окремої людини (це протиставлення має іншим своїм боком повне єднання понять індивіду

та суспільства). Треба знайти конкретно ті “пункте”, де ці два поняття -людства та людини-індивіду - сходяться в одну категорію “людини”, і ті “пункти”, за якими ця категорія розкладається двома поняттями, різниться у бутті. З точки зору розвитку проблема ця постає як збіжність онто- та філогенезу, звісно, у філософському їх розумінні. Історичне та індивідуальне буття людини (або: людство в цілому та особистість) постають в філософії через проблему загального-одшшчного, що, в свою чергу, перетворюється на більш загальну суперечність матеріального-ідеального.

Матеріальне-ідеальне є суперечністю, що зазначає рух культури і дає ключ до розуміння людини в розрізненні її суспільного та індивідуального буття. Саме ця суперечність, на нашу думку, є методологічною основою розв’язання означеного кола питань. Значний внесок в розробку проблематики ідеального належить відомим сучасним філософам: Абдільдіну Ж.М., Абішеву К.А., Босенку В.О., Іл’єнкову Е.В., Кедрову Б.М., Копніну П.В., Елезу Й. та іншим.

В руслі тієї ж традиції, але конкретно у культурологічному вимірі буття і сутності людини можна виділити роботи таких філософів, як Батіщев Г.С., Бахтін М.М., Гуревич А.Я., Герцман Є.В., Канарський А.С., Лосев О.Ф., Мамардашвш М.К., Межуєв В.М., Столяр А.Д. Цікаві дослідження щодо культури належать зарубіжним авторам: Гадамеру Г.-Г., Ортега-І-Гассету, Тейлору Е., Хейзенга И., Хюбнеру К., Шпенглеру О., Еко У. та ін.

Окремо можна виділити тих, хто розробляє спеціально естетичну теорію як теорію чуттєвої культури людства: Босенко О.В., Канарський А.С., Шкепу М.О.

На жаль, сучасна вітчизняна філософія майже не звертається до феномену дитинства, як і до питання про збіг онто- і філогенезу. Ця обставина визначає теоретичний рух у двох напрямках. По-перше, осмислити все, що філософією вже напрацьовано в теорії культури, зокрема, стосовно дитинства, по-друге, скористатися розробками, що проведені з даного питання спорідненими з філософією науками, насамперед психологією. Звісно, не можна просто переймати висновки психологів, але, оскільки часто психологія дитинства перетинає межу фахової обмеженості і доходить методологічних висновків, на них можна і необхідно грунтуватись. Питання перетворення культури людства на культуру індивіду (дитини) певним чином розроблені в праодх відомих дослідників, а саме: Блонського П.П., Виготського Л.С., Гальперіна П.Я.,

з

Ельконіна Д.Б., Зеньковського В.В., Леонтьева О.М., Мещерякова АХ, Піаже Ж., Рубіїїштейна С.Л. та ін.

Інтерес представляють дослідження мовного “арсеналу” дитинства, що проведені Валлоном А., Дьгої Д., Родарі Д., Чуковським А.І., навіть Сартром Ж.-П. та багатьма іншими.

Не можна не згадати О.Берлянд, що на сторінках українського журналу “Філософська та соціологічна думка” виступила з питань філософії дитинства.

Мета і задачі дослідження. Мета дослідження полягає в осмисленні сопіокультурного змісту безпосереднього стану людини, у з’ясуванні шляхів набуття людиною безпосередності (через низку опосередкувань) і перетворень безпосереднього в онтогенезі, саме в розвитку дитини.

Відповідно до мети вирішуються такі задачі:

1.Визначається метод, що має категорію “безпосереднього” необхідним ступенем власного руху. Тільки за таких умов категорія не “зависає” понятійною конструкцією, стороннім теоретичним предметом, що його силоміць “вирвали” з життя і абсолютизували, а постає у рухомості, у розвитку.

2.3’ясовується історичний, тобто фактичний зміст безпосереднього. Виходячи з нього, шукаються понятійні засоби його розкриття, а саме категорії, що через них безпосереднє понятійно відтворюється і які складають конкретний рівень його відображення.

3.Простежується розвиток явища і його історичних формоутворень, тобто низи опосередкувань, перш за все, перетворених форм.

4.Досліджується збіг та розрізнення безпосереднього, як воно відбувається в суспільному та індивідуальному жипі, його перетворення в розв'язанні та розвитку суперечності загального-одиничного.

5.Осмислюється, у зв’язку з попереднім, розвиток людини (особистості) як становлення загальної культури в одиничне: встановлюється збіг та розрізнеїшя засад розвитку загального та одиничного, конкретно: суспільного та індивідуального.

б.Визначаються засадні принципи філософської рефлексії явища дитинства.

7.0бґрунтовуються шляхи досягнення безпосередності особистості - засади, умови та засоби.

Методологічна основа. Безпосереднє дуже вибагливе щодо методу, за допомогою якого можна його визначити, і необхідно певним

чином схитрувати, бо безпосередньо безпосереднє не викривається, а звернення до його відбиття в іншому вже не є зверненням до нього. Такою “хитрістю” є діалектичний метод.

Діалектика здатна відтворити безпосереднє услід спостереженню опосередковуючих форм, тобто зберегти явище у власному саморозподілі. Діалектика як метод, що рухається виключно через самозаперечення, дає можливість принаймні спробувати розглянути безпосеред нє як розвиток.

Отже, методологічною основою дослідження є діалектичний метод, як його розробили Гегель та Маркс (слідом за попередньою європейською культурно-філософською традицією), а також розвинули і застосували у конкретних сферах знання: А.С.Канарський - в теорії естетичного (чуттєвої культури людства), О.Ф.Лосєв - в теорії міфу, Л.С.Виготський - в теорії психічного розвитку дитини.

Наукова иовнзиа дослідження певною мірою полягає в самому предметі дослідження, оскільки усвідомлення сощокультурного змісту безпосереднього у взаємоперетворенні суспільного та індивідуального рівнів життя ще не було предметом спеціального філософського вивчення.

Наукову новизну містять положення, що виносяться на захист:

1.“Безпосереднє” є однією з категорій, що через них стає і теоретично розкривається чуттєва культура людини, тобто є категорією естетичного процесу. Вона набуває змістовності через з'ясування поступовості опосередковуючих форм розвитку людства. Практичний зміст безпосереднього складають творчість та продуктивна уява.

2.Історичною формою безпосередності людини є міф. З перетворенням міфу на ідеологію (яка є, насамперед, не політичним поняттям, а способом світовідношення, що йому міф історично поступається) і буденну свідомість як її крайній вираз, безпосереднє міститься в таких опосередковуючих формах творчості, як мистецтво та філософія.

3.На відміну від філогенезу, в онтогенезі суспільного розвитку опосередкування передує безпосередньому, саме тому дитинство як культурне явище і здійснюється як суто безпосереднє. Становлення іццивідуальної свідомості відбувається через розвинення дитячого фантазування у продуктивну уяву; процесом цього перетворення є іграшка.

4.Категорії “безпосереднього” та “опосередкування” відображують вкрай абстрактний рівень будь-якого відношення, відношення взагалі.

Відтак, вони звернені до явищ, що складають засади культури. За ходою розкриття цих категорій є можливим розкрити саме виникнення, первинну форму тієї єдності світовідношення, що становить умову єдності психіки, єдності самосвідомості, взагалі єднає людину свідомо і буггєво, надає їй часово-просторового визначення. На рівні суспільства -це свято, на рівні дитинства - музика.

Теоретичне і практичне значення:

1.Виявлено і обґрунтовано ідею про те, що подолання засилля раціоналізму (та ірраціоналізму) у спостереженні людської сутності, необхідно торує через спрямування культури філософського мислення в рефлексію з приводу естетичного, в розвиток естетики як теорії чуттєвої культури.

2.Сформульовані в загальному вигляді принципи філософії дитинства, що в вітчизняній філософії майже не розроблялась, які, окрім теоретичної вагомості, є плідними для практичного застосування щодо переосмислення принципів виховання, набуття вихованням (і вихователями) дійсного самоусвідомлення, розробки педагогічною наукою низки складних для неї питань.

3. Важливим для подальшої розробки теорії діалектики є розрізнення змісту категорій “становлення” та “розвиток”, що традищйно застосовувались як синоніми в межах поняття “розвиток”. В процесі дослідження було виявлено, що категорія “становлення” характеризує естетичний рух, який відбувається за законами краси і не знає повертань; категорія “розвиток” втілює рух через постійні вертання і є ніби “чорною” роботою руху. На наш погляд, з’ясування змісту даної пари категорій є темою для окремого докладнішого дослідження.

4,Осмислення принципів збігу онто- і філогенезу в суспільному розвитку людини дає можливість подальшого з’ясуваїшя конкретного відношення і зворотного пізнавального значення онтогенезу для загального розвитку людства Зазначене дозволяє по-новому переосмислиш деякі проблеми теорії мистецтва, зокрема, принципи його класифікації та поступальність в розвитку.

Апробація результатів дисертації. Логіка та результати дослідження доповідались та обговорювались на конференціях: Науково-практична конференція студентів, аспірантів та викладачів філософського факультету Київського державного університету ім.Т.Г. Шевченко (1990); Всесоюзна наукова конференція “Діалектика і гуманізм” (Москва, 1990.); Всесоюзний симпозіум ‘Творчість - засада духовного поновлення та виживання людства” (Москва - Новосибірськ, 1991); Всесоюзна наукова

конференція з проблем давньогрецької філософії' “Аріетотелівські читання” (Маріуполь, 1990); “Арісготелівські читання” (Маріуполь, 1993); “Арісготелівські читання” (Маріуполь, 1996); Всесоюзна науково-практична конференція “Людина, світогляд, НТП” (Кшв-Краматорськ, 1991); Міжнародна науково-теоретична конференція “Дух, душа, людина: витоки та пошуки” (Кш'в-Суми, 1993); Науково-практична конференція “Ш тисячоліття: гармонія людини, суспільства і природи” (Харків-Чугуїв, 1996); Науково-практична конференція “Конфлікти і культура: різноманіття їх проявів” (Харків, 1997).

Структура роботи визначається метою та характером основних завдань досліджеїшя. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку літератури. Загальний обсяг дисертації 162 сторінки.

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовується актуальність теми, аналізується стан та рівень наукової розробки проблеми, визначаються об’єкт та предмет дослідження, характеризуються теоретична і методологічна основа дисертації, наукова новизна дослідження, теоретичне і практичне значення його результатів.

У першому розділі ““Безпосереднє” в логіці та історії"” визначаються методологічні засади дослідження безпосереднього, з’ясовується історичний зміст даної категорії' та опосередковуючих форм розвитку.

1.Якіцо сприймати розвиток людства як зростання раціонального світовідношення (самовизначення людини як Homo sapiens), то сучасну кризу у розвитку людської сутності, що відбивається у самосвідомості, можна вважати кризою раціонального.

Але просте відкидання раціоналізму на користь ірраціонального є відкиданням цілої епохи людського пізнання, що відбувалась під знаком cogito. Видається більш доречним не просте, механічне відкидання раціоналізму, а використання його досягнень і рух за логікою його само подолання, самозаперечення в подальших зрушеннях, що їх також спричиняє попередній розвиток раціоналізму. Таким запереченням і водночас подальшим розвитком розумового відношення до світу є звернення розуму до феномену чуттєвого, але ж не до його часткових проявів у так званих “внутрішніх” та “зовнішніх” почуттях, а до цілісного самопочуття людини, що всезагальною мірою його безпосередності є

естетичне. Роль раціоналізму в цьому зверненні полягає у тому, що в його межах вироблено метод, за допомогою якого чуттєве може бути виражене теоретично, через понятійний рух.

Безпосереднє як предмет рефлексії потребує спеціальної теоретичної “хитрили”, яка полягає у тому, щоб не застерігатися розумового відношення, а навпаки, взяти його у найрозвинутішому методологічному вигляді, як метод, який настільки володіє власними засадами, що може подолати і через власне ґрунтовне перетворення відобразити “невиразне” - живу людську безпосередність. Таке самозаперечення методу, водночас із збереженням його суттєвих здобутків, можливе в діалектиці. Діалектичний метод найбільше відповідає, з нашої точки зору, умовам пізнання безпосереднього.

Діалектика пропонує розглянути безпосереднє через форми його розвитку, як процес опосередкування, що в ньому розкривається зміст безпосереднього і, таким чином, формується його поняття. Визначивши безпосереднє загально-абстрактно як початок будь-якого відношення взагалі, що не має початково змісту, діалектика представляє безпосереднє як те, що набуваєтася услід класному розвитку.

2. Виключно логічний зміст категорій “безпосереднього” та “опосередкування” являє гранично загальний та абстрактний рівень розуміння суперечності: чи є взагалі певне відношення, чи його немає. Іншими словами, “безпосереднє” та “опосередкування” завдають абстрактного виміру ( складають міру) розвитку сутності, суперечності взагалі.

З’ясувавши місце даної двійки категорій в загальній логіці розвитку, можливо і необхідно для подальшого аналізу знайти конкретно-історичну форму суспільного відношення, що змістовно їх у собі коренить, становить їх історичний зміст - це міф.

Міф як конкретно-історична (первинна) форма буття та світовідношення людини є безпосереднім як таким, тобто повним нерозрізненням матеріального-ідеального, загального-одиничного (як суспільного-івдивідуального), буття-свідомосгі, чутгевого-поштійного і т. ін. Народившись як єдине цілісне явище, міф існує і розвивається через диференціацію, що якісно зростає. Диференціація, або розрізнення, не просто з’являється; міф ніби вибухає ланцюгом суперечностей, які є похідними від, так би мовити, головної суперечності матеріального-ідеального.

Цілісність (нерозрізненість) та крайня лебайдужість “на рівні власного життя” до умов існування (а головною умовою є первісна

суспільність, колектив, отже йдеться про безпосереднє відношення до суспільного зв’язку, чуттєве сприйняття ідеального) дозволяють говорити про міф (конкретно античність) як про явище суто естетичне. Саме естетична форма світосприйняття античної людини, що зазначена була її міфічністю, визначила і напрямок зживання, перетворення міфу з форми життєдіяльності первісного суспільства на форму свідомості, що відтоді стала адекватною формою практики естетичного - мистецтво.

Відношення загального-одиничного, що тільки-но народжується в межах міфу, з боку одиничного, тобто суб’єктивну сторону міфу, розкриває поняття “мімезису”, який діяльно постає як уява (входження “во-образ”). Генетично уявлення та естетичне є одним. В міфі уява виступає як засіб, що обумовлює ціль і є засадою культури вцілому, до того ж, засадою нероздільно як матеріального, так і ідеального. Уявлення є представленням одиничним загального, практично воно є творчістю. Творчість є процесом безпосереднього, його самозапереченням в опосередкуванні і поверненням до себе.

Уява (практична, діяльна) є первинною діяльною формою особистості, індивідуального на відміну від загального, вселюдського, є первинним відношенням особистості, в процесі якого і відбувається перетворення суспільного в особистість. Уява є такою формою протиставлення загального-одиничного, у якій воно постає як суперечність і може бути розв’язаним в буття культури.

3.Необхідно розмежовувати форму міфу та його зміст: повна (тотальна) нерозрізненість є його формою, зміст же розкривається як естетичне; формальна та змістовна сторони поступово починають протистояти одна одній, а з переростанням міфу на ідеологію, існують окремо. Міф, окрім свого формального існування в художній, релігійній та інших формах свідомості, знаходить притулок в буденному житті. Однак ні буденність як така, ні буденна свідомість, що характеризується як міфічна, не мають сутнього змісту, не містять в собі тецденцій до розвитку, бо абсолютно протистоять як суспільному виробництву, так і взагалі суспільному; за логікою естетичного вони є потворним.

Змістовно міф як такий зникає, перетворюється на ідеологію, що є, насамперед, не політичним поняттям, а способом світовідношення, що приходить на зміну міфічному. Загальне та одиничне (як і вся низка суперечностей, що витікає з первинної міфічної нерозрізненості) стають в перетворених формах культури як естетична (художня) свідомість - в мистецтві, та як підсумок, принцип понятійного шару свідомості (логіка мислення, принцип розвитку) - в філософії. Опанування філософією як

теорією розвитку людини, змістом її чуттєвої 'сулмури, з одного боку, з іншого - формування безпосереднього відношеїшя (або естетичного почуття) до принципу розвитку, до власної здатності мислити на вищому рівні духовної культури - це дві умови, за яких можливе відкидання ідеологічного опосередкування і набуття людиною (індивідом) рівня безпосередності.

Дорозвинеїшя індивідуальної культури людини до рівня безпосередності спіткається на умовах існування і для більшості людей виявляється недосяжним. Людина належить не культурі, а історії, культуру вимушена саме засвоювати як дещо зовнішнє. Безпосереднє відношення, переживання суперечності загального-одиничного відбувається не тільки в теоретичній та художній творчій діяльності, але й па рівні бутгя, що не “окультурене” історичними формами творчості. Свято як абстрактна, неутримлива в часово-просторовій визначенності форма естетичного почуття є абсолютним відкиданням ідеології взагалі -і форм суспільної свідомості, і буденного як їх заперечення та розкладу. Через протистояння свята ідеологічному здійсненню практики у будь-якому її формоутворенні, просторовому розшаруванню суспільного часу, висвітлюється значення естетичного як морфологічного принципу всезагального. Свято - це та форма, яку приймає естетичне, щоб зберегти себе засадою культури, що за конкретно-історичних умов здійснюється ідеологічно-перетворено.

Таким чином, безпосереднє в філогенезі відбувається як ідеологічне почуття всезагального. Безпосереднє як суто естетичне відношеїшя (ві ді юні єні ш-ці лісі гі сть) становить засади культури, у які вона розвивається і які постійно присутні в кожен її момент перетвореними формами творчості. З ідеї точки зору суперечність логічного-історичного, що характеризує історично-культуровий розвиток людства, постає як форма “більш загальної” і водночас більш конкретної суперечності логічного-естетичного.

Логічне-естетичне є суперечністю суспільства, що дісталося власних засад, є реальною (дійсною) єдністю загального-одиничного, адже й згорненість культури в засади особистості є суперечністю, що зазначає розвиток людини в онтогенезі.

У другому розділі “Розвиток безпосереднього в онтогенезі” доводиться випереджаюча роль опосередкування в онтогенезі, аналізується іграшка як процес становлення дитячої свідомості та з’ясовується поступовість безпосереднього-опосередкування як перетворення фантазування дитиии на творче уявлення дорослого.

1.Якщо засада історії ще не стана (історія щг не закінчила свого становлення в засаду, де, власне, і виявляється її принцип як згорнутий у засаду розвиток), буття і свідомість дитини, на відміну від загальнолюдської, початково обґрунтовані. Оскільки виховання та навчання є специфічними умовами психічного розвитку в онтогенезі, ідеал виховного процесу покладений на початку. Згідно з цим процес дитячого розвитку відбувається з самого початку ідеологічно. Міф дитинства (як повна нерозрізненість) не передує ідеології, а заснований на ній. Тому ті форми творчості, які в історії є ідеологічно перетвореними, для дитини природні, первинні форми її суспільної практики. Завдяки цьому дитина ніби ігнорує історичний час і здійснюється одразу кулмурово, суспільно суттєво, тобто творчо.

Ідеологічне підґрунтя дитинства привносить до нього історично набуті засоби ствердження ідеології (точніше буде сказати, що засоби ці не привнесені ззовні, а притаманні вихованню по суті). Понад усе, це здійснення виховання через насилля, по відношенню до средовища дитини з метою перетворити його на умови розвитку дитини, по відношенню до особистості дитини і зворотньо - до особистості вихователя. Мета і сенс виховання полягають у тому, щоб насилля, якого позбутися неможливо, бо воно суттєво притаманне, спрямувати у форму самоорганізації особистості, перетворити на спроможність активно перетворювати умови саморозвитку.

Ідеологічне підґрунтя дитинства забезпечує в його засадах первинність суперечливості; тому, хоча дитина початково і являє повну буттєву нерозрізненість, суттєво вона є відношенням (саме так: дитина початково відбувається як відношення, бо вона, її суспільна присутність, здійснюється через дію матері). Засіб розв’язання суперечності взагалі становить засаду дитячого життя і робить буття її тотожним сутності (на відміну від незбіганвд буття та сутності людини в “дорослому” жилі).

2.Сутність іграшки полягає у тому, що вона є процесом, а саме: процесом становлення дитячої свідомості. Вона відбувається як гра: діяльне фантазування, первісна, ще практична форма свідомості. Гра є одночасним виникненням свідомості і самосвідомості у єдності само- та світовідчуття, чуттєвою формою свідомості. Це свідчить про принципову діалогічність дитинства у всіх його сутніених проявах, діалогічність насамперед з культурою як єдність з нею (постійне єднання). Дитяча свідомість, що спочатку є буттям, початково діалогічна, бо виникає одразу як самосвідомість; діяльні, практичні корені її містяться у грі.

Іграшка втілює безпосередню єдність матеріального-ідеального і здійснюється як обумовлення (обмислешга) світу речей та здійснення слова (мислі) в предметній дії. Відповідно своїй двоїстій природі, іграшка виступає як річ і як слово (казка). Іграшка і качка народжуються в єдності, як суперечність, виникають одне посередністю іншого, і в подальшому самостійному відносно одне одного існуванні зберігають здатність до взаємоперетворення. Оскільки все сказане для дитини є (на початку) казкою, а слово є обумовлєнням гри, іграшка та казка мають одну сутність і тільки за буттям різні (на початку вони єдині також і бутгєво); вони мають єдину суть, але, набуваючи розрізненості, утворюють два різних простори розвитку (один з яких - часовий), становлять два ступені в розвитку гри.

Іграшка-річ не несе в собі матеріальної нужди, закріпленості за будь-якою дією, тому вона водночас втілює і відкидає не тільки предметну визначеність, але й ідеальну змістовність, яка походить від втіленого іграшкою суспільного відношення. Суттєво те, що просторові характеристики іграшки (насамперед, розміри) приведені у відповідність не до того предмету, що вона зображує, а до людини; що іграшка представляє річ так, щоб дитина могла обмацати ії руками цілком, відчути цілісність її форми. Завдяки саме цьому формується здатність діяти за формою предмету, відтворювати її навіть тоді, коли предмет відсутній, тобто формується ідеальне.

Крім того, що іграшка стає казкою, буквально обумовлюється, іграшкою також виступає для дитини слово, мисль, мова, ідеальне як таке. У казці за іграшку маємо самі суспільні відносини, а не їх предметність, яку в ігращці-речі ще треба подолати, щоб розпредметити і засвоїти.

На відміну від іірашок-речей, що реально взмозі тільки зламатись, а перетворитись - лише ідеально, через фантазування, - казка здатна розвиватись і збагачуватись, не руйнуючи свою первісну форму; за ходою перетворень казка не втрачає первинної форми, є морфологічно утримливою.

Якщо в іграшці-речі представлена і дитиною опредмечується суперечність матеріального-ідеального, як вона присутня в матеріально-перетворювальній діяльності, то в казці - ця ж суперечність, але так, як вона існує в сфері свідомості, у формах людського спілкування.

Оскільки досвід дитини вкрай бідний, свідомість її у своєму становленні вимушено формується як абстрактні, беззмістовні форми, що, хоч і не притаманні від народження, але певного мірою

випереджають свій зміст, набувають до нього первісного відношення. Ці категорії стають свідомістю не окремо від власного конкретного змісту, але зміст тут є минущим, він - тільки засіб, привід для формування категоріального мислення. Казка (саме - “чудова”) є засобом формування категоріального мисленння дитини, виконує для розвитку свідомості дитини подвійну функцію: по-перше, вона формує свідомість дитини відповідно до форм людського спілкування, узагальнення суспільних відносин, що відбиті у так званих “постійних функціях” “чудової” казки. По-друге, вона тренує рухомість свідомості дитини в межах встановленої морфології через зміну діючих осіб стосовно однієї функції та через сполучення функцій між собою.

Якщо мати їй увазі “функції”, що їх виконує в розвитку дитячої свідомості казка, то можіи виділити ще одну, не менш суттєву, ніж перші дві: руйнування чітко визначеного, майже ізотеричного ряду казкової побудови через перетворення її на смішну. Оскільки казка є художнього формою зживання міфу, а дія її спрямована на формування категоріального ряду свідомості, вона виступає для дитини як засіб подолання, оволодіння власним міфічним станом. Фантазування з приводу самої казки є розхитуванням її меж, виходом за рамки її міфічної серцевини, отже, і подоланням дитиною міфічного в собі.

3.Автор цілком згоден з ідеєю Л.С.Виготського про те, що суттєво дорослого від дитини відрізняє перетворення дитячого фантазування на здатність творчої продуктивної уяви; а також про те, що коли це перетворення не відбувається, дитина за ходою дорослення поринає у буденність.

Отже, перетворення фантазії на продуктивну уяву є збереженням безпосередності через її якісний розвиток. Дитина, як і людство, розвивається з первинної нерозчленованості буття (в онтогенезі -індивідуального буття та суспільної свідомості) через функціональну диференціацію, що зростає, перш за все, через розрізнення (та його поглиблення) в межах свідомості здатності до відчуття та мислення.

По-перше, розвиток мислення та мови повинен відбуватися так, щоб постійно зазирати в естетичне, доводитись до безпосередності почуттів.

По-друге, почуття дитини повинні постійно спрямовуватись у всезагальні форми культури, уникати закріпленості у частковості, зберігати свою логіку (логіку почуттів - естетичне).

Ці дві вимоги виконуються самі собою на еіапі, коли певна форма діяльності дитини (завжди творчої) відповідає своїми виразними

засобами потребам дитячого самовиразу, і через самовираз - формуванню чуттєвості і мислешія, набуто ними суспільної форми. Повна відповідність виразних засобів щодо мета, яку неусвідомлено має дитина, стихійно висвітлює внутрішнє в зовнішньому, набуває естетичності, бо з неї ж і виходить.

Коли стихійний пошук виразних засобів, які через свою виразність є також засобами формування свідомості, вже не вдовольняє потребі у розвитку, тобто коли суб’єктивність набуває багатогранності, що може бути відображена і розвинута далі тільки за допомогою ускладнення виразних засобів, які стихійно не підкоряються, - тоді для дитини наступає криза і подальший рух можливий двома шляхами. Перший з них може бути схарактеризованим як становлення, другий - як розвиток.

Спочатку дитина, виходячи з потреб власного розвитку, “винаходить” мистецтво, залучає у суспільному формуванні своєї особистості зовнішній “матеріал”, що відповідає потребі зростання. Коли цей “матеріал” перестає вдовольняти самовиразу, стає негнучким і дитина втрачає здатність (бо не розвиває її навмисно) його залучення, вона покидає відповіді^ форму творчості і шукає інших. В цьому випадку форма творчості, що минає, виконала своє призначення і пішла для дитини зовсім, стала поза буттям, забута: дитина переросла її, втратила до неї інтерес, бо втратила здатність з нею гратися. (Виходячи з останнього можна припустити, що здатність “забувати”, “покидати” форми творчого відношення до світу поза подальшим своїм розвитком є своєрідним “захисним механізмом” дитинства, що так дитина зберігає ігрову сутність, коли та себе вичерпує. За такого способу розвитку дитина стає дорослою, але не набуває здатності (не зберігає її через розвинення) до творчості, що має всезагальне культурове значення. Дитина ніби забуває власний шлях до себе, поступовість власної особистості; можна сказати, що вона приходить у дорослий світ дитиною. Здатність ігрового ставлення до світу збережена, але вона більше не є “потребою духа”, вона тепер заважає, бо не може упоратися з ускладненими обставинами.) Ця “лінія” формоутворень творчості веде до формування здатності писемного слова, тобто є становленням логічного мислення.

Другий шлях пов’язаний з тим, що дитина не просто кидає вичерпану природною потребою форму творчості (форму самовиразу і самопобудови особистості). Вона, дійсно, йде за логікою зміни цих форм далі, але до перетворення їх на логічне мислешія, на здатність писемного слова, але, крім того, ще й “повертається” до покинутої, вже з височини,

по-перше, придбаних навмисно, “штучно” засобів самовиразу саме у цій формі (засобів, що виробило людство у мистецтві), по-друге, розвинутої подальшими за логікою формами становлення через творчість природної своєї здатності.

Таким чином, думку Л.С.Виготського про те, що дорослення здійснюється через перетворення дитячого фантазування на продуктивну уяву дорослої людини, розвинуто з точки зору становлення свідомості “двома лініями”: одна - культури мислення, друга - чуттєвої культури. І та і інша відбуваються засобами культури саме чуттєвої, що також є особливістю виключно дитинства і підтверджує його естетичну сутність.

У зв’язку з цим проводиться розрізнення категорій, що традиційно вживаються як синоніми - “розвиток” та “становлення”. Стосовно нашого дослідження, становлення дитини відбувається і змістовно для неї минає, залишаючи лише результат. Розвиток же відбувається через повертання на кожному кроці становлення до його історії, тобто до власної історії, що вже почалася. Це повертання, рефлексія становлення є розвитком. За умови таких вертань у дитини формується культурна пам’ять почуттів, і з розрізненням буття та свідомості, що якісно зростає із доросленням, естетичний (творчий) характер світовідношення дитиною не втрачається, а зберігається через розвинення.

Становлення відбувається як виховання, розвиток - як навчання, що складають єдиний процес дорослення дитини.

Розвиток і становлення є одним і складають суперечність взагалі суспільного розвитку з точки зору його форми. Це означає, що суперечність сгановлення-розвитку є конкретно-загальним виразом суперечності безпосереднього-опосєредкування, саме розвиненням цієї суперечності від абстракції наявності будь-якого відношення до питання про спосіб розв’язання суперечності взагалі, про спосіб суспільного розвитку.

У “Висновках” підбиваються підсумки дослідження,

формулюються головні теоретичні результати дисертаційної роботи, серед яких треба відзначити змістовне розрізнення категорій становлення та розвитку, розробку пшань суспільного розвитку з точки зору перетворення всезагальної суперечності логічного-історичного на суперечність логічного-естетичного, а також визначення умов, шляхів та засобів перетворення загальнолюдської культури на особистість.

Осиовпі положення дисертації відображені в наступних публікаціях автора:

1.Суперечність безпосереднього: Щодо співвідношення онто- і філогенезу суспільного розвитку. -Харків: ХФ УАДУ, 1997. -134с.

2.Про методологію пізнання естетичного//Науковий вісник: Політичні, соціологічні та філософські науки. -Харків: Основа, 1997. -№ 1. -С. 49-58.

3. Діалектика опосередковуючих форм творчості/збірник студентських наукових праць. -К.: Вид-во КДУ, 1990. -С. 49-60

4. Насилля: колізії ідеології та педагогіки/ЛСонфлікти і культура: Різноманіття їх проявів. Матеріали науково-практичної конферєнції,-Харків, 1997. -С. 42-46.

5.Вечность эйдоса и бесконечность движения//Единый космос, полис, человек: Материалы конференции по проблемам древнегреческой философии. -Мариуполь, 1993. -С.209-211.

6.Культура в онто- і філогенезі//ПІ тысячелетие: гармония человека, общества и природы: Материалы научно-практической конференции. -Харьков, 1996. -С.49-51

Грицай О.В. Соціокультурний зміст безпосереднього в онто- і філогенезі суспільного розвитку. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.04. - філософська ангропологія і філософія культури. Харківський державний університет, Харків, 1998.

Дисертацію присвячено теоретичному розв’язанню суперечності суспільного та індивідуального розвитку людини, а також суперечності розвитку взагалі за способом його здійснення. В дисертації розроблено принципи та основні положення філософії дитинства як особливого культурного феномену, що є суто безпосереднім. Встановлено, що безпосереднє теоретично розкривається через категоріальний рух естетичного, практично являє собою продуктивну уяву, діяльно є творчістю; безпосереднє здійснюється в процесі опосередкування, який для особистості є первинним. Запропоновано розрізнення категорій розвитку та становлення, що має велике методологічне значення для розв’язання практичних питань виховного процесу, а також складних для розуміння питань “дорослення” людства.

Ключові слова: безпосереднє-опосередкування, розвиток,

становлення, естетичне, продуктивна уява, творчість, гра.

Грицай Е. В. Социокультурное содержание непосредственного в онто- и филогенезе общественного развития. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.04. - философская антропология и философия культуры.- Харьковский государственный университет, Харьков, 1998.

Диссертация посвящена теоретическому разрешению противоречия общественного и индивидуального развития человека, а также противоречия развития вообще по способу его осуществления. В диссертации разработаны принципы и основные положения философии детства как особенного культурного феномена, который существенно воплощает непосредственное. Установлено, что непосредственное теоретически раскрывается через категориальное движение естетического и практически представляет собой продуктивное воображение, деятельно - творчество; непосредственное совершается в процессе опосредствования, который для личности первичен. Предложено различение категорий развития и становления, которое имеет большое методологическое значение для разрешения практических

вопросов воспитательного процесса, а также сложных для осмысления вопросов “взросления” человечества.

Ключевые слова: непосредственное-опосредствование, развитие, становление, эстетическое, продуктивное воображение, творчество, игра.

Gritsay E.V.

The social-cultural contents of the direct social development in ontogenesis and philogenesis.- Manuscript.

Thesis foT a bachelor’s degree by specialiti 09.00.04 - philosophical antropology and philosophi of culture.- Kharkiv State University, Kharkiv, 1998.

The dissertation is devoted to theoretical solution of contradiction of public and individual development of a person, as well as contradictin of divilopmant in general by means of the way of its realization. In the dissertation there are some prinsiples and main theses of philosophy of childhood elaborated, as a spatial cultural phenomenon, which essentially embodies the direct. There is established that the direct is theoretically found out through calegorial movement of the aesthetic and represents itself the productive imagination in practice, the activ-creative; the direct is realized in the process of generalization wich is the initial for a personality. It is suggested to distinguish the categories of development and formation, wich are considerable for solution some practical items of the educational proccess, for comprehension the practical problems of the mankind’s “growing-up” as well. Key words: the direct-generel, development, formation, the aesthetic, productive imagination, creation, play.

Грицай Олена В’ячеславівна

СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ ЗМІСТ БЕЗПОСЕРЕДНЬОГО В ОНТО-І ФІЛОГЕНЕЗІ СУСПІЛЬНОГО РОЗВИТКУ

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

Відповідальний за випуск Корженко Володимир Васильович.

Гарнитура Таймс. Друк Офсетній.

Умови, друк. арк. З Формат 16x84 1/16 Тираж 100 прим. Ціна договірна.

Видруковано з оригінал-макету у друкарні “РОМІ” 310166, Харків -166, вул. Бакуліна, 11