автореферат диссертации по политологии, специальность ВАК РФ 23.00.02
диссертация на тему: Сущность и особенности унитарного и федеративного государственно-территориального устройства: политологический анализ

Полный текст автореферата диссертации по теме "Сущность и особенности унитарного и федеративного государственно-территориального устройства: политологический анализ"

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ ІНСТИТУТ НАЦІОНАЛЬНИХ ВІДНОСИН І ПОЛІТОЛОГІЇ

На правах рукопису

КЛИНЧЕНКО Олег Володимирович

Сутність і особливості унітарного та федеративного державно-територіального устрою: політологічний аналіз

Спеціальність 23.00.02 - Політичні інститути і процеси

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

К и ї в

19 9 6

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті національних відносин і політології НАН України.

Науковий керівник:

Офіційні опоненти:

Провідна організація:

доктор філософських наук Трипольський В.О.

доктор філософських наук, професор, академік Української Академії політичних наук Римаренко ЮХ

кандидат політичних наук, доцент Білоус А.О.

Український державний педагогічний університет ім.МЛДрагоманова

Захист відбудеться “24” грудня 1996 року о [Ц годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.01.67.01 по захисту дисертацій в Інституті національних відносин і політології НАН України за адресою: 252011, м.Київ, вул^Кутузова, 8, зал засідань вченої ради.

З дисертацією можна ознайомитись в бібліотеці Інституту національних відносин і політології НАН України (вул.Кутузова, 8, кім.218).

Автореферат розіслано “-2. 5” 1996 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, _________

кандидат історичних наук Ю.АЛевенець

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

З постанням у 1991 р. нової незалежної держави Україна відкрилась нова сторінка національного державотворення. Проте нова держава для забезпечення свого існування мусила створити власноцентричну систему -політичну, економічну, соціальну, військову. Одним з ключових питань побудови такої комплексно-пов'язаної системи стала проблема державно-територіального устрою, що і визначає актуальність теми даного дослідження.

Названа проблема являє собою одну з фундаментальних складових конституційних основ держави. Як показує світовий досвід, вибір тиєї чи іншої моделі державно-територіального устрою знаходиться у взаємозв'язку з такими концептуальними питаннями, як форма правління, ступінь централізації влади, обсяги повноважень регіональних адміністрацій, визначення пріоритетів етнополітики, врешті-решт, забезпечення територіальної цілісності і суверенітету. Нині, коли в Україні докорінно змінюється вся державно-правова система, постає нагальне завдання створення науково обґрунтованого, ефектівного механізму управління територіями, який би повною мірою відповідав новим реаліям. Теоретична і практична вага зазначеної проблеми особливо посилюється в умовах прийняття нової Конституції України, коли державотворення вступає на шлях демократичного, правового, конституційно гарантованого розвитку.

Значення проблеми державно-територіального устрою на якісно вищий рівень підносять віковічні завдання державного єднання українських земель, ускладнені регіональними відмінностями населення, несконссшідовано-го в єдину українську політичну націю.

Постала на цій основі проблема вибору оптимальної моделі державно-територіального устрою засвідчила необхідність глибокого наукового аналізу, що включав би в себе як акумулювання надбань вітчизняної

суспільно-політичної думки, так і розгляд світового досвіду територіального управління. Такого системного наукового дослідження в Україні зроблено поки що не було. В юридичному, етнологічному, соціально-психологічному, міжконфесійному ключі досліджувались в основному прикладні аспекти даної проблеми. Сьогодні, коли в рамках політичної науки йдуть плідні пошуки нового теоретико-методологічного інструментарію вивчення процесів демократичного політико- і державотворення, виникає потреба стимулювати комплексне міждисциплінарне дослідження проблеми державно-територіального устрою. Сутнісними характеристиками такого підходу є розгляд в єдиному дискурсі федеративних і унітарних традицій, доцентрових і відцентрових тенденцій у державі, всебічне вивчення суми факторів політичного, соціального, національного розвитку. З огляду на вищесказане, поставлену у дисертації проблему у вимірі політичної теорії можна вважати значною мірою іноваційною.

Стан наукової розробки проблеми. Проблема державно-територіального устрою, якщо розглядати її в контексті створення ефективного державного механізму управління територіями, логічно пов'язана з теорією держави в цілому, тобто, з питаннями: як виникає держава, її мета та функції, які територіальні складові і на яких засадах творять державний організм, як забезпечити його внутрішній та зовнішній захист, нарешті, яка форма державного правління є найдоцільнішою для конкретної держави з конкретними умовами існування.

Ще в античні часи були виокремлені такі парадигми існування держави, як її цілісність і самодостатність, здатність громадян до оборони країни. Подальша історія людства продемонструвала нестабільність державно-територіальних організмів. Дослідження визначного філософа Н.Макіавеллі щодо механізму управління в територіально еволюціонуючих державах стали певною ланкою між античними теоріями держави і політико-філософськими концепціями Т.Гоббса, ДжЛокка, ШЛ.Монтеск'є, Ж,-

ЖРуссо1, в яких розроблялись принципи об'єднання громадян у державні організми, здатні гарантувати їм суспільну безпеку і добробут. В особливому ряді, чиї дослідження носили більш прикладний характер, слід назвати таких мислителів, як Й.Альтузіус, ЛГуґо, ГЛейбніц.

Працями цих вчених теоретично заґрунтовувався союзницький принцип державного існування, що проявлявся в союзах держав (конфедераціях), а пізніше, із становленням і розвитком демократичних ідей цей же принцип дав життя федеративним державам "нового типу", першою з яких стали Північно-Американські ¿получені Штати. Ця країна з твореним сильним центральним урядом, що усував такі невід'ємні характеристики конфедерацій, як постійне політичне та економічне суперництво окремих держав, своєю появою великою мірою завдячує "батькам-засновникам": Дж.Вашінгтону, ТДжефферсону, А.Гамільтону, Дж.Медісону, ДжДжею2.

Від цього часу аналіз державно-територіального устрою зосереджується головним чином на дослідженні саме принципу федералізму. Наріжним каменем наукової дискусії, що розгорнулась від XIX ст., стало питання су-веренності/несуверенності членів федерації. Головними учасниками цих дебатів на той час були такі видатні вчені, як А.Токвіль, Г.Вайтц, М.Зайдель, Г.Єллінек, Дж.Мілль, Е.Фрімен, А.Ященко, А.Жилін, ПЛабанд3 тощо.

З іншого боку, формування нових політичних націй, що прагнули оформлення на власнодержавній основі і таким чином зумовлювали як де-централізаційно-автономістичні процеси в багатоетнічних утвореннях, так і централізаційні уніфікаційно-національні, визначали потребу дослідження новітньої нації та її ролі у державотворенні. Серед вчених, що розробляли такі доктрини, насамперед треба назвати Ф.Рацеля, Р.Челлена, В.Вундта, С.Манціні, Л-Гумпловича, Л.Дюгі, ДжДайсі, Ф.Мейнеке, Х.Трайчке,

1 Локк Дж. Два трактата о правлении // У кн.: Сочинения. В 3 т. - Т.З. - М.,1988; Монтескье Ш.Л. Дух законов // У кн.: Избранные произведения - М., 1966; Руссо Ж.-Ж. Об общественном договоре // У кн.: Трактаты. - М., 1969.

2 Федералист. - М., 1993.

2 Токвиль А. Демократия в Америке. - М., 1993; Seidel М. Der Bundesstaatsbegriff // Zeitschrift fur die gesammte Staatswissenschaft - Tubingen, 1872; Еллинек Г. Общее учение о государстве. - СПб., 1903.

Р.Міхелса, КРенера, В.Вільсона, Т.Масарика, а також українських вчених СДністрянського, В.Старосольського1. В Росії аспекти територіальної політики розглядались у працях Б.Чичеріна, ВЛлеве, КПобедоносцева, П.Новгородцева, ККульчицького, Л.Тихомирова2, інших. На окрему увагу заслуговують державно-територіальні проекти прикладного характеру, які створювались на Апеннінському півострові працями Данте Аліг'єрі, Н-Макіавеллі, ДжЗіко, ВДжоберті, Дж.Феррарі, Дж.Монтанеллі, Дж.Мадзіні. Стосовно державно-територіального еволюціонування Швейцарії від союзу держав до держави із сильним центральним урядом варто згадати дослідження ШБенуа, Ван-Мюйдена, В.Діксона, Ф.Курті, Є.Тарле. Однак, практично всі названі автори за мірило, яким визначається можливість творення єдиної держави, вважали у першу чергу психологічний ступінь єднання громадян - національно-громадянську (national) сконсолідованість.

У період між світовими війнами і особливо після II світової війни знов-таки дослідженню саме федеративного принципу присвячувались численні наукові праці. Серед як тодішніх, так і сучасних визначних дослідників федералізму мусимо назвати імена ГЛаскі, К.Віра, ВЛівінгстона, МДюверже, АЛіпхарта, КФрідріха, А.Макмахона, Ф.Дюмартере, В.Ерл, Д.Елейзера, І-Дукачека, РДейвіса, П.Райлі, В.Райкера, Д.Горовітца, Д.Снука3 та багато інших.

З іншого боку, використовування означення "федеративна революція" і визначення переважної більшості держав світу як федеративних або квазіфедеративних - як це робить Д.Елейзер4, і розглядання, приміром, Швейцарії в одному шерегу з унітарними державами за порівняністю ком-петенцій кантонів і унітарних провінцій - на що вказував, приміром, ін-

1 Kjeilen R. Die Politischen Probleme des Weltkrieges. - Leipzig, 1918; Дністрянський C. Погляд на теорії права та держави. - Львів, 1925; Старосольський В. Теорія нації. • Відень, 1922.

2 Чичєрин Б. Курс государственной науки. - Спб.,<5М; Тихомиров Л. Монархическая государственность. - СПб., 1992.

3 Laski Н. The Obsolescence of Federalism. * London, 1939; Livingston W5. Federalism and Constitutional Change. - Oxford, 1956; Duchacek I.D. Comparative Federalism: The Territorial Dimensions of Politics. - N.Y., 1970.

4Elazar D-J. Exploring Federalism. - Tuscaloosa, 1987. - P.132

цйський вчений Відія Дхар Махаджан1, - надзвичайно заплутувало проблему теоретичного окреслення державно-територіального устрою. Варто зідзначити, що і висновок, наприклад, КВіра, що уряди у федерації не під-торядковуються один одному, а співпрацюють2, так само не вносить ясності у визначення ключового критерія теоретичного розмежування між унітарними та федеративними державами. Питання вибору оптимальної моделі цержавно-територіального устрою було насамперед завданням реальної практики державотворення. Теоретичні ж аспекти, окрім чинників моно-/поліетнічного складу населення, залишались в основному на рівні класичних теорій "ідеальних" держав.

Постання в сучасній Україні проблеми державно-територіального устрою супроводжувалось спробами опертись при її вирішенні на доробок вітчизняних вчених XIX - початку XX ст.: МіСостомарова, МДрагоманова, Ю.Бачинського, М.Міхновського, ВЛипинського, М.Грушевського, О.Ейхельмана, С.Шелухіна, РЛащенка, О.Бочковського, С.Томашівського3, інших вчених. Проте основна спрямованість цих доктрин була, так би мовити, "зовнішня": входження України у різні (кон-)федеративні утворення або існування її як окремої держави. Показовими у плані внутрішньої побудови є позиції, з одного боку, ВЛипинського, який бачив єдину можливість для становлення незалежної України в утворенні монархії, звичайно, централізуючої, а відтак - унітарної4. А з іншого - проект Конституції УНР О.Ейхельмана, де передбачався федеративний республіканський устрій0.

Отже, як і в інших країнах світу, проблема державно-територіального устрою в Україні стала насамперед прикладним питанням державної побудови. У такому контексті, а також аналізуючи світовий досвід, до нього звертались надзвичайно багато дослідників як в Україні, так і закордоном.

' Vidya Dhar Mahajan. Select Modem Governments. - Delhi, I960. - P.294-295.

2 Wheare K.C. Federal Government - N.Y., 1964. - P.2.

3 Драгоманов М.ІЇ. Политические сочинения. - M., 1908; Мшювський М. Самостійна Україна // Політологічні читання. - 1992. - № 2; Грушевський М. Хто такі українці і чого воні хочуть. - К-, 1991.

4 Липинський В. Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму. - Нью-Йорк, 1954.

s Ейхельман О. Проект конституції основних державних законів УНР. - К-Тарнів, 1920-1921.

Ось лише деякі з них: О.Бабкіна, О.Бей, ДЗидрін, ВГазін, С-Грабовський, ІХранчак, С.Гуцало, В.Євтух, ПКононенко, В.Кремень, І.Курас, В.Маркусь, ОЛУІишанич, І-Мінгазутдінов, Л.Нагорна, МЛанчук, П.Плачинда, ВЛотульницький, ЮРимаренко, ФРудич, Ф.Сисин, О.Скакун, В.Солдатенко, Р.Солчаник, О.Субтельний, АЛІлепаков, Р.Шпорлюк, М.Шульга, В.Юрчук, ФДжиллет, П.Джулівер, Е.Каулі, ДжЛУІейс та ін. Особливу увагу привертає теоретична класифікація моделей державно-територіального устрою, на яку вказує В.Якуіиик у плані дослідження типології політичних режимів, а також підхід М.Томенка, що полягає у визначенні оптимального державно-територіального устрою між двома "крайнощами": класичним федералізмом та унітарним централізмом.

У плані реального державотворення, а також процесу вироблення положень нової Конституції проблема державно-територіального устрою характеризувалась у виступах, програмових заявах Л.Кравчука, Л.Кучми, підходах політичних, партійних лідерів, державних посадових осіб ІБутка, С.Головатого, ВГриньова, В.Кампо, М.Корнієнка, В.Кравченка, В.Моїсеєнка, О.Мороза, ІЛлюща, В.Чорновола та інших. Питання територіальної, регіональної політики тією чи іншою мірою розглядались на наукових конференціях, симпозіумах, "круглих столах", що проходили в Києві і в ряді областей України.

І все ж на сьогоднішній день існує нерівномірність в розробці теоретичних основ і узагальненні реальної практики організації управління територіями держави. Навіть порівняльний аналіз відмінностей в положеннях щодо територіального устрою у пропонованих в різний час Проектах і прийнятій Конституції України свідчить про недостатню для вирішення проблеми розробку загально-теоретичної політологічної бази, а значить, необхідність виокремлення визначальних критеріїв вибору оптимальної структури, з’ясування сутності, особливостей моделей державно-територіального устрою. Тому подальше дослідження цієї проблематики власне на теоретич-

но-прикладному рівні є не тільки актуальніш, але й перспективним з огляду на незакінченість конституційного процесу в Україні, остаточної невід-працьованості механізму реалізації державної влади як на "горизонтальному", так і на "вертикальному" рівнях. Потребують наукового осмислення, з одного боку, процеси національного самовизначення, а з іншого - інтеграційні світові, континентальні, регіональні тенденції. "Утвердження демократії", що набула ознак глобальної парадигми, ставить перед вченими, політиками нагальні завдання визначення форм державної організації, що відповідали б напрямам цивілізаційного розвитку, умовам світу взаємозалежностей і взаємовідповідальності.

Мета та завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження -виявити сутнісні особливості моделей територіальної організації та управління в державі, з'ясувати основні закономірності державно-гериторіального структурування як механізму реалізації політичної влади на території країни, що спроможний забезпечити життєздатність держави і потреби зорганізованого в ній соціуму.

Реалізація цієї мети потребувала вирішення наступних завдань:

- дослідити визначальні критерії державно-територіального устрою у відповідності до способів оформлення цілісного державного організму;

- проаналізувати специфічні характеристики моделей державно-гериторіального устрою;

- виявити основні передумови та можливості інституалізації тієї чи іншої державно-територіальної структури;

- відстежити процеси еволюціонування державно-територіального устрою у залежності від тенденцій історично-світового розвитку;

- на основі вивчення проблеми державно-територіального устрою на українському ґрунті, її відтворення у вітчизняній науковій традиції, визначити основоположні чинники, сучасний стан та тенденції територіальної організації влади в українській державі.

Методологічна та теоретична основа дослідження. При проведенні дослідження автор прагнув до поєднання системи принципів, що використовуються сучасною суспільно-політичною наукою, спрямованою насамперед на аналіз розвитку демократичних відносин, і принципів, на яких Грунтувались класичні теорії держави, що розглядають цивілізаційні процеси як зміну авторитарних (монократичних) і демократичних засад при еволюціонуванні державного організму.

Основними методами наукового аналізу проблеми державно-територіального устрою були використані системний, індуктивний, дедуктивний, структурно-функціональний, порівняльно-аналітичний, ретроспективний, асоціативний, лабораторно-прогностичний методи.

Системний та структурно-функціональний аналіз дозволв виокремити ключові критерії територіальної організації державної влади, розглядати їх комплексну дію, визначивши пріоритетні складові, які у своєму взаємозв'язку окреслюють напрям вектору структурування тієї чи іншої моделі. Використання методів індукції та дедукції уможливило складання загальної теоретичної бази дослідження і застосовування її до реальних зразків становлення і розвитку державно-територіальних моделей. При цьому, для виявлення чинників та передумов, що спричиняли вибір тієї чи іншої моделі, а також для визначення основних тенденцій державно-територіальної трансформації ефективними стали ретроспективний та порівняльно-аналітичний підходи.

В результаті вироблена авторська методологія теоретично-прикладного розгляду проблеми як поняття політичної науки у сфері взаємозалежності між формою державного правління і моделлю державно-територіального устрою, а також діалектичного поєднання у державному організмі централізаційних і децентралізаційних процесів. Асоціативний та лабораторно-прогностичний методи засвідчують свою необхідність при аналізі вірогідності й ефективності впровадження тієї чи іншої моделі для забезпе-

чення життєздатності суспільства і держави, так само як і для передбачення та корегування можливих наслідків практичної реалізації проектів державно-територіального реформування.

Наукова новизна дослідження полягає в розробці авторського методологічного підходу до проблеми державно-територіального устрою, систематизації сутнісних характеристик, визначальних критеріїв та чинників державно-територіального структурування, виявленні обумовленості способів організації політичної влади на території держави тенденціями цивілізацій-ного розвитку.

На захист виносяться такі основні положення:

- державно-територіальний устрій визначається системою критеріїв, серед яких особливе місце посідає діалектична взаємозалежність між формою державного правління і моделлю державно-територіального устрою. Згідно з нею монархіям і аристократіям - яким в сучасних умовах певною мірою можуть відповідати тоталітарні та авторитарні режими, - притаманна централізуюча тенденція, а демократіям - децентралізуюча, автономізуюча;

- для підтримання цілісності держави, забезпечення як зовнішньої безпеки, так і внутрішніх умов для стабільного, збалансованого існування територіальних складових необхідна зверхність центрального уряду над місцевими адміністраціями за дотримання демократичних, конституційно визначених меж. Особливого значення ця умова набуває під час становлення державного організму, а також у критичні, перехідні періоди;

- демократично-орієнтований характер сучасної доби, розвиток громадянського суспільства детермінують змагання двох взаємопов'язаних тенденцій - відцентрової і доцентрової, що у поєднанні з іншою визначальною характеристикою - процесами творення націй-держав - становлять суттєву загрозу поліетнічним державним утворенням. Найсильніше цей феномен проявляється у державах, зорганізованих на федеративному

(союзницькому) принципі, через конституційно закріплений "державний" статус суб'єктів-складових;

- централізаційна тенденція, зумовлена націотворчими, націоконсолідуючи-ми процесами, потребами існування держави як цілісного організму, і де-централізаційна тенденція демократії обумовлюють концептуальну наближеність двох основних сучасних моделей державно-територіального устрою в окремій країні: унітарної (демократичної) структури та федеративної, що виявляється у подібності сфери компетенції територіальних одиниць. Сутність як першої, так і другої тенденцій визначається завданнями збереження цілісності держав, особливо поліетнічних. Розмежувальна лінія між унітарними й федеративними країнами в такому разі проходить за конституційно закріпленим "суверенним" статусом територіальних складових в останніх;

- історично регіоналізований характер українського суспільства, так само як і демократизаційні процеси визначають наявність децентралізаційного напряму в сучасній Україні. Проте, несформованість політичної нації, завдання творення нової держави в цілому вказують сьогодні на необхідність переважання доцентрових сил для забезпечення життєздатності держави і суспільства. Окреме місце в проблемі посідає етно-відмінний Крим, цілий ряд проблем навколо якого спричиняється його квазіфедеративним статусом у складі України.

Теоретичне та практичне значення дослідження визначається новизною теоретико-методологічного підходу до проблеми. Систематизоване узагальнення концепцій як класичного державного права, так і сучасної політичної науки у питанні державно-територіального устрою дозволяє розглядати проблему оптимізації структури реалізації політичної влади на території держави у науково-теоретичному плані, в її взаємозв'язках з іншими основоположними поняттями теорії держави. Окреслені основні тен-

денції розвитку державно-територіальної структури як взаємодії діалектично пов'язаних централізаційних і децентралізаційних процесів.

Проведений історико-політологічний порівняльний аналіз становлення та еволюціонування держав, що оформлювались на різних моделях державно-територіального управління, може бути використаний у подальшій розробці проблеми. Створюється наукова база для прогнозування можливостей та результатів того чи іншого державно-територіального моделювання у відповідності до умов конкретної країни, визначені пріоритети даного процесу.

У науковий обіг вводиться нове термінологічне визначення різновидів федералізму, що в сучасних умовах становлення політичних, економічних, соціальних макросистем, з одного боку, і чергового етапу підйому націо-державотворчих змагань - з іншого, дає змогу теоретичного осмислення цих тенденцій, розуміння можливостей їх поєднання.

Практичне значення роботи обумовлене аплікативною стороною теми дослідження, що безпосередньо стосується реальної практики державотворення. Особливої практичної ваги дисертаційному дослідженню надає актуальність проблематики державно-територіального устрою в сучасній Україні. Тому обґрунтовані автором положення і висновки можуть надалі застосовуватись при виробленні законодавчих норм, постановці стратегічних і тактичних завдань регіональної політики в українській державі. Матеріали роботи можуть бути використані при складанні курсу з політології, а також низки спецкурсів у вищих навчальних закладах, для підготовки узагальнюючих та монографічних наукових праць.

Апробапія роботи.

Результати дослідження апробовані автором у виступах на наукових та науково-практичних конференціях, симпозіумах, семінарах, "круглих столах", що проходили як в Україні, так і закордоном, в тому числі: "Проблеми соборності України в XX столітті" (Київ, 1994), VII Міжнародний

семінар з проблем внутрішньої політики пострадянських держав (Торонто, 1994), "Регіональна політика України: концептуальні засади, історія, перспективи" (Київ, 1994), "Україна і Росія в новому геополітичному просторі" (Київ, 1995), "Україна-Австрія: порівняльний аналіз політичних структур" (Київ, 1995) та ін. Основні положення, висновки роботи обговорювались на засіданні відділу теоретичних та прикладних проблем політології, на Вченій раді Інституту національних відносин і політології НАН України, а також відображені у 8 публікаціях. За участю автора були підготовлені кілька аналітичних матеріалів, що стосувались теми дослідження, у вищі органи державної влади України.

Роботу складають вступ, два розділи, висновки, бібліографічні посилання, список використаних джерел та літератури.

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, стан її наукової розробки як в світовій, так і вітчизняній політичній науці, формулюються мета та завдання роботи, визначаються методологічна основа, наукова новизна, положення, що виносяться на захист, окреслюється теоретичне і практичне значення, апробація результатів дослідження.

У першому розділі "Леякі копнептуальпі підходи до проблеми державно-територіального устрою" - на основі узагальнення наукового доробку стосовно проблематики дослідження у класичних теоріях держави, а також у концепціях українських вчених XIX - початку XX ст. складається авторське бачення сутності державно-територіального устрою як поняття політичної науки. У першому параграфі "Проблема державно-територіального устрою в контексті політичної науки" - аналізується генеза творення теоретичного підґрунтя державно-територіального устрою у класичній суспільно-політичній думці як певної "ідеальної" структури реалізації влади на території держави. При розгляді доктрин державного

визначається метою і завданнями дослідження.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

устрою, починаючи ще із вчення античних мислителів - Платона, Арістоте-ля, виокремлюються такі основоположні критерії, що мають визначати сут-нісні характеристики державно-територіальної структури: цілісність і самодостатність держави, наявність морально сконсолідованого громадянства, розмір держави.

Надалі, аналізуючи способи виникнення держави як організації суспільного життя на певній території, концептуальні засади, на яких ґрунтується територіальний механізм реалізації державної влади, - питання, що відображені у науковому доробку Н.Макіавеллі, Т.Гоббса, ДжЛокка, ШЛ.Монтеск'є, Ж.-Ж.Руссо, - автор вказує не тільки на наступність їх концепцій у проблемі державно-територіального устрою до античних теорій, але й звертає увагу на те, що одним з визначальних критеріїв державно-територіального структурування є взаємозалежність між формою державного правління і моделлю державно-територіального устрою. Тобто: монархіям і аристократіям - яким в сучасних умовах певною мірою можуть відповідати тоталітарні та авторитарні режими, - притаманна централізуюча тенденція, сутність демократій визначає децентралізуюча, автономістична. Поза тим, названі мислителі (не включаючи в цей ряд НМакіавеллі), визначаючи добровільне об'єднання громадян як один з варіантів постання держави, створювали теоретичний фундамент союзницького принципу державно-територіальної побудови.

Відмічаючи відсутність центрального керівного уряду як сутнісну особливість конфедерацій - моделі державно-територіальної організації, що відома з давніх часів як союз держав, - автор вказує на несумісність цієї форми із завданнями творення єдиного державного організму, здатного забезпечити організованому в ньому соціуму внутрішні умови для стабільного, збалансованого існування окремих територіальних складових. Утворення уряду, що має зверхність над урядами територій, є характеристикою федеративної держави. Головною концептуальною передумовою появи такої

цілісної держави є добровільний, тобто демократичний характер подібного централізуючого об’єднання. З іншого боку, демократична сутність визначає наявність і протилежно спрямованих децентралізаційних тенденцій у такій державі, завдяки яким вона не перетворюється в жорстко централізовану імперію, а зберігає можливості для самоврядування територіальних складових у сфері їх суто внутрішнього життя.

Починаючи від XIX ст., наукові дискусії у площині аналізу принципу федералізму точаться переважно навколо питання визнання/невизнання "суверенного" статусу частин федерації і пов'язані вони насамперед з іменами А.Токвіля, Г.Вайтца, М.3айделя, Г.Єллінека, АЛщенка, А.Жиліна та ін. Приймаючи позицію існування лише загальнонаціонального суверенітету, автор особливо наголошує на конституційно закріпленій у федеративних державах "суверенності" суб’єктів. На основі цього, а також вказуючи на таку парадигму Новітньої доби, як загальноцивілізаційний розвиток демократичних відносин, дається авторське визначення взаємовідношення понять федералізму й автономізму. Об'єднавчий, доцентровий федералізм - як його класифікує автор, - проявляючись в об'єднанні кількох держав в одну спільну, є протилежно спрямованим відносно автономізму як способу децентралізації. За демократичної ж трансформації унітарних структур авто-номізм стає тим простором, де унітаризм (у демократичних країнах) і федералізм (автономістичний) сходяться в одній площині.

Необхідність доцентрових тенденцій у будь-якій єдиній державі визначається потребою цілісності спільного організму. Проте якісно відмінного значення ця умова набуває у процесі творення новітніх націй, бурхливий розвиток якого спостерігається від початку XIX ст. Таким чином, другою парадигмою сучасної доби, що на рівні з першою - демократичною тенденцією - відіграє визначальну роль у державно-територіальному структуру-ванні, виступає процес націотворення. Працями таких вчених, як Ф.Рацель, Р.Челлен, С.Вундт, Л.Гумплович, Б.Чичерін, СДністрянський,

В.Старосольський, інших ця друга тенденція окреслюється, з одного боку, як потреба національної сконсолідованості для існування цілісної держави, а з іншого - як об'єктивна необхідність демократичного самовизначення націй у власних державних утвореннях.

На цій основі автор робить висновок про неминучість процесів: 1) об'єднання кількох держав, що творяться одним етносом, в одну федеративну або регіоналізовану унітарну державу; 2) намагання націй, що не є пануючими в багатоетнічних державах, до створення власних державних організмів: а) шляхом національних автономій; б) шляхом виходу з чужорідної держави. Очевидно також, що це можуть бути ступені одного і того самого процесу. Першорядним чинником того чи іншого вибору є феномен національної активності.

Разом з тим, розвиток демократичних відносин і потреби забезпечення життєздатності єдиного державного організму детермінують автономістичні процеси в унітарних державах і централізаційні - у державах, організованих на союзницькому принципі.

У другому параграфі "Розробка проблеми на ґрунті вітчизняної суспільно-політичної думки" - аналізуються підходи українських вчених до проблеми державно-територіального устрою в контексті розвитку національної ідеї від першої третини XIX ст. і до 1920-х рр. Визначальною характеристикою цього періоду було поділене існування України між двома імперіями: мовно, релігійно наближеною Російською і Австро-Угорською. На такій основі закономірною була поява українських державотворчих концепцій, котрі, з одного, "під-російського" боку, почали оформлюватись як концепції автономізму, федералізму з метою політично-культурного визначення окремішності українців. З іншого, "під-австрійського" боку, український рух первинно набирав ознак "русофільства" - виокремлення із складу Австро-Угорщини й об’єднання з лівобережною Україною, виходячи з "культурної спорідненості" з "великорусами".

Концепція існування України як складової панслов'янської федерації, сформульована М.Костомаровим, заґрунтовувалась у першу чергу на демократичних засадах такої пропонованої спілки. Федеративний і демократичний принципи розглядались в ній у непорушній єдності, причому питання національного визволення закривалось пріоритетом визволення соціального. Наступник М.Костомарова - МДрагоманов логічно, на погляд автора, підсумовував, що основою такого об’єднання мала бути творена "спільна руська народність" - тобто, новітня політична нація. Вбачаючи у подібному проекті сильний елемент ідеалізації через різний рівень розвитку окремих слов'янських народів, а також через спробу закласти демократичний, навіть анархічний ("безначальственний") принцип управління у величезному за розміром утворенні, автор вказує на недостатнє враховування його провідниками націотворчих процесів, що розгортались на основі не племен і рас, а окремих етносів. Тому, закономірним з огляду на вказані застереження було б вважати даний проект конфедеративним, але в такому разі першочергово мусило йтись про окремі суверенні національні держави, що в результаті і творили би спілку.

Поява на Україні концепцій, що їх в сумі визначають як державницький напрям, стала наступним етапом розвитку української суспільно-політичної науки, започаткованим на межі століть працями Ю.Бачинського і М.Міхновського. В цих концепціях Україна постає вже як незалежна держава - демократична (названі автори), монархічна (ВЛипинський,

B.Кучабський, С.Томашівський), націоналістична (Д.Донцов).

Після падіння російського царату у 1917р. протиборство соціалістично-федеративного й індепендентного напрямів спричинило жорстку політичну боротьбу. На погляд автора, детермінантою першого напряму, основними виразниками якого були М.Г рушевський, В.Винниченко, РДащенко,

C.Шелухін та багато інших, слід вважати, окрім насамперед соціальної орієнтованості, тривале перебування України у складі Російської імперії і

спричинена цим відсутність зрілих політичних сил, готових до оформлення власної держави, існування якої підпорядковувалось ідеям універсального демократичного союзу. У пошуках "зовнішньої" опори, в українському федералізмові в різний час формувались і різно спрямовані проекти: "російськоцентричний", чорноморсько-балтійський, панслов'янський (але без Росії).

З приходом до влади в республіканській Росії більшовицького уряду, ознакою якого безперечно був жорсткий централізм, природньо випливаючий з принципу диктатури [пролетаріату], українська демократична автономія змушена була до проголошення незалежності. Хоча, на думку автора, практично всі проекти українських федералістів того часу вірніше є визначати як проекти конфедерацій, беручи до уваги надзвичайно широкий ступінь компетенції територіальних урядів складових "федерації", що дефакто були зіставимі із суверенним статусом об'єднаних у союз незалежних держав. До такого висновку призводить також факт ігнорування деякими вченими і державними діячами тієї доби потреби централістичних, спрямованих на підтримку цілісності спільної держави тенденцій у федеративних утвореннях. Демократична ж УНР не змогла протистояти ні німецькому вторгненню 1918р. (організовану по тому індепендентно орієнтовану Гетьманську Державу українська демократія поборола "ізсередини"), ні більшовицькому наступу, який спирався на Радянську Українську Республіку з центром у Харкові.

В результаті Україна, яка з падінням імперії теоретично мала шанси оформитись у власній державі, знову стала складовою російськоцентричного державного утворення - СРСР, але вже за визначеного "одержавленого" фе-дерованого статусу. Як на причину неуспіху державницьких концепцій і детермінованості автономного визначення автор вказує на довготривале існування України у складі жорстко централізованої деспотичної держави, спричинену цим гостроту соціальних суперечностей, історичну відсутність

на українському ґрунті сильної централізованої влади. За таких обставин вбачається об'єктивним зреалізоване у той час федерування України у радянській державі, якщо розглядати цей факт як можливість подальшого державно-територіального оформлення української нації з перспективним її усамостійненням. Тобто: у процесі глобального розвитку демократичних відносин у певний момент мала спрацювати і ідея "широкого самоврядування", але вже у відповідності до світових тенденцій - у націотворчому ключі.

процес =

територіальної структури" - розглядаються реальні процеси організації державних утворень з тією чи іншою територіальною структурою механізму реалізації влади. У першому параграфі розділу "Унітарні, федеративні

вання" - досліджуються основні відмінності державно-територіального структурування окремих держав Європи та світу. Причому, увага автора зосереджується на становленні таких країн, як: моноетнічні Німеччина, Італія, що оформились як єдині держави у другій половині XIX ст.; Швейцарія, яка пройшла шлях від союзу суверенних кантонів до федеративної держави на зразок СІЛА; поліетнічна Іспанія, особливо під час переходу від авторитарного режиму до демократії; Бельгія, котра через півтора століття після отримання незалежного статусу трансформувалась у федерацію за етнічною ознакою складових; СРСР і його правонаступниця сучасна Росія.

На основі порівняльного аналізу німецького і італійського об'єднання, зреалізувавшихся створенням єдиних національних держав, але, перша - у федеративній структурі, а друга - в унітарній, - автор робить висновок про такі основоположні чинники цієї розбіжності. Німецька імперія-союз і Італійське королівство організовувались навколо державного "ядра": Пруссії під проводом видатного державного діяча О. фон Бісмарка і Сардінського королівства (П'ємонту), політика якого великою мірою визначалась не менш талантовитим державотворцем ККавуром. Проте, якщо Пруссія вела до

конфедерадії: чинники структуризанії. тенденції еволюїііону-

об'єднання, за окремим винятком, незалежні держави, що мали традицію спільного існування у конфедеративних утвореннях, то незалежний П'ємонт "абсорбував" території, які тільки позбавились іноземного панування і де була відсутня власна усталена структура здійснення політичної влади. З іншого боку, визначається німецький феномен монархії-федерації, який знаходить пояснення з огляду, по-перше, на історичний період, в який демократичні відносини на європейському континенті проходили етапом первинного, перспективного розвитку, а, по-друге, зважаючи на різну "вагу" -територіальну, економічну, військову - держав Німецького Союзу 1871 р.

На окрему увагу заслуговує той факт, що успіх італійського Рісор-джіменто великою мірою завдячує примиренню на національному ґрунті соціальних антиподів - прихильників монархічної класократії і революціо-нерів-республіканців, організованих навколо ДисМадзіні і ДясҐарібальді.

Аналіз еволюціонування Швейцарського Союзу показовий з точки зору, з одного боку, детермінанти демократичної політичної культури для існування держав, заснованих на союзницькому принципі, а з іншого - демонстрацією потреби управляючого, а не координуючого органу для мінімізації міжтериторіальних політичних, економічних, торгівельних протиріч, особливо в період націотворчих процесів.

Глобальний розвиток демократичних відносин, що спершу проявився у падінні низки європейських імперій і появі нових національних держав, після II світової війни перетворився у справжній "тріумф демократії", що характеризувався, на думку Д.Елейзера, розпочатою світовою "федеративною революцією". Демократичної реорганізації колоніальної імперії у певну Співдружність/Союз потребували Британія і Франція. Такий прояв союзницького принципу автор визначає як колоніальний або етнічний федералізм, вбачаючи подібну ж сутність - прагнення зберегти політико-економічну цілісність - і в багатоетнічних державах.

Означення "федеративна революція" автор розуміє в тому плані, іцо йдеться не тільки про творення нових федерацій, але й не меншою мірою про процеси демократичної децентралізації, автономізації, які в такий спосіб вже характеризуються як квазіфедеративні: Італія, Японія, пост-франкістська Іспанія, Бельгія (до 1994р.), Нідерланди, Ізраїль тощо. Іншим проявом федеративного принципу стають різноманітні "асиметричні" форми: федеровані території (Пуерто-Ріко, Гренландія, Джамму і Кашмір), асоційовані держави (Ліхтенштейн, Монако, Західний Берлін) тощо.

За такої ситуації так само закономірними вбачаються підходи, за якими власне федеративні держави ставляться в один ряд з унітарними, виходячи з порівняності прав "суверенних" членів федерацій і унітарних провінцій. Проте така діаметральна суперечність у підходах тільки підтверджує визначальний критерій залежності між формою державного правління і моделлю територіального устрою. Різниця залишається на рівні конституційно закріплених норм.

Ускладненість багатоступінчастого федеративного механізму, а також об'єктивні потреби конкретної ситуації спричиняли появу численних форм федералізму, що розрізняються більшою або меншою вагою центрального уряду. Розмаїття як федеративних форм, так і децентралізованих унітарних наближує ці дві основні моделі не тільки у практичному, але й в теоретичному плані, де парадигмою залишається підтримання цілісності політичної, економічної, інших систем забезпечення життєдіяльності держави.

Черговий підйом процесів національно-державного самовизначення, що проходить у світі останніми десятиліттями, призвів не тільки до розпаду окремих багатоетнічних утворень, наочно продемонструвавши меншу стійкість федерацій з "одержавленим" статусом суб’єктів перед сепаратистськими намаганнями. Цей феномен поставив за нагальне завдання віднайти можливі шляхи діалектичного поєднання дезінтеграційної тенденції з інтеграційною, що окреслюються на регіональному рівні: від

військових альянсів і економічних пактів, до континентальних союзів, що претендують на світові ролі.

У цьому моменті автор приходить до такого висновку. Територіальна нестійкість багатоетнічних держав викликається наявністю в їх абсолютній більшості центрального етносу, що визначає певну нерівноправність інших національних складових. Це стосується і конфедеративних організмів, прикладом чого є відносна "непопулярність" Співдружності Незалежних Дер-

Сси:ЬУ

жав і, навпаки, притягальний характер Європейського. Вирішальне значення належить розмежуванню національних, з одного боку, і економічних, соціальних, оборонних чинників - з іншого. Останні детермінують інтеграційні процеси, вимагаючи від окремих національних держав поступитись певною сферою компетенції на користь забезпечення збалансованого розвитку соціально-економічної макросистеми, за умови рівноправного статусу всіх державних утворень.

У другому параграфі розділу "Проблема оптимізаіііі державно-територіального устрою в сучасній Україні" - проводиться комплексний аналіз як історичних передумов, так і тих факторів, які впливають на державно-територіальне структурування української держави сьогодні.

Відсутність тривалої державної традиції в Україні, довгий час розірваної між сусідніми централізованими країнами, визначила суттєві регіональні відмінності, що проявляються насамперед в ціннісних орієнтаціях. Так, умовна Західна частина розвивалась головним чином на засадах як індивідуалізму, намагання самоствердження, що спричиняло відчуття етнічної ущемленості. Умовна Східна частина характеристична державно-патерналістськими очікуваннями, відсутністю відчуття правових пріоритетів, - риси, що особливо посилились у радянський час. На наступному рівні - різниці в культурних ознаках: релігії, мовних діалектах тощо. В цілому, очевидним є регіоналізований характер українського етносу і навіть окремих його частин. На ці психологічно заґрунтовані розбіжності наклада-

ються відмінності соціально-економічні, спричинені як різною інфраструктурою регіонів, так і їх "зовнішньоекономічним" спрямуванням.

У сумі названі чинники детермінують проблему національної єдності, завдання творення якої є ключовим для життєздатності держави, позначаючи собою необхідність переважаючої доцентрової тенденції. Окремо і в певному поєднанні факторів це питання розроблялось українськими вченими ще від XIX - початку XX ст.: М.Костомаровим, МДрагомановим, М.Грушевським, В.Липинським, С-Дністрянським, СДІелухіним, Д.Чижевським, ОЛотоцьким, Б.Крупницьким, - а серед дослідників сучасної доби: П.Кононенком, В.Кременем, І.Курасом, В.Маркусем, О.Мишаничем, МЛанчуком, МРибачуком, ЮРимаренком, Ф.Сисиним, Р.Солчаником, М.Томенком, АЛІлепаковим, М.Шульгою, РЛІпорлюком, В.Якушиком та ін.

Чинник національної єдності автор визначає як першочерговий у питанні побудови оптимальної державно-територіальної структури в Україні. Проте, на думку дисертанта, перспективне вирішення завдання національно-громадянської консолідації піднесе на перший рівень соціально-економічний та культурний чинники. З них перший, що до цього часу носить в цілому позитивний для українського державотворення характер через інтереси побудови загальнонаціонального ринку, отримає вже так само позитивну відцентрову спрямованість за потреби реструктуризації економіки, зняття з загальнодержавного бюджету пресу "дотаційних" регіонів, використання можливостей вільних економічних зон тощо. Культурний же чинник дасть вихід енергії історико-традиційної, а також етно-національної окремішності.

У питанні моно-/поліетнічності України автор вважає, що структура державної влади на території країни має спиратись на критерій корінного етносу в державі, водночас відображаючи національно-культурні інтереси етнічних меншин - як територіальних, так і екстериторіальних, у плані надання їм менших чи більших обсягів самоврядування.

Окреме місце в проблемі посідає Крим, етновідмінний характер якого зумовлює об'єктивну необхідність отримання цією територією особливого статусу із ширшою, у порівнянні з іншими територіальними одиницями, сферою компетенції. Ця ж етновідмінна сутність півострова визначає і певну латентну неусталеність адміністративно-територіального статусу Кримської автономії, причому, як у випадку з російскою етнічною групою, так і щодо проблеми кримськотатарського народу, котрий претендує на власнодержавне визначення. На сьогодішній день Крим, де активно складалась власна політична система, вже отримав нестабільну ситуацію з яскраво вираженими охлократичними тенденціями.

Названі передумови спричиняють наявність в українській державі централізаційних і децентралізаційних тенденцій. Причому останні ґрунтуються до того ж на прагненні регіональних політичних еліт сконцентрувати у своїх руках якомога ширші повноваження. Централістично ж спрямовані тенденції є проявом організуючої, консолідуючої сутності держави як організації самозбереження суспільства.

Відносно цього твердження автор особливо наголошує на невідповідності умові підтримання цілісності в сучасній Україні жорстко централізованої державно-територіальної структури, яка суперечить сутності суспільства, що організується на демократичних засадах. Але неприйнятною була б і класична федеративна модель з "одержавленим” статусом територіальних складових, законсервуючи процес національної консолідації. Тому цілком закономірно, що в науковій дискусії щодо проблеми державно-територіального устрою України в цілому переважала "серединна" позиція з певним, на думку автора, нахилом у бік автономістичного, регіоналізованого бачення.

Однак, реальне державотворення, втілене у прийнятті нової Конституції України, зафіксувало дещо відмінний стан, а саме - унітарну структуру з нахилом до централізованої форми. На думку автора, така побудова

теоретично має більше можливостей для творення політичної нації, а відтак

- зміцнення державної структури. З іншого боку, закладений в Конституції принцип "поєднання централізації і децентралізації" свідчить про можливість подальшого демократичного еволюціонування, оптимізацію державно-територіальної структури у вірогідному децентралізаційному напрямі, створюючи умови для захищеного і такого, що саморегулюється, розвитку суспільства.

У висновках дисертації узагальнюються основні результати дослідження. Автор підкреслює, зокрема, думку, що розвиток демократичних відносин і процеси націо-державного самовизначення як дві парадигми Новітньої доби, стають визначальними в проблемі державно-територіального структурування, сприяючи, по-перше, централізовано-уніфікаційному формуванню політичних націй в об'єднаних моноетнічних державах, а по-друге

- каталізуючи національні автономістичні процеси в багатоетнічних утвореннях і "федералізуючи" мононаціональні країни. Однак, і перша і друга тенденції, концептуально наближуючи унітарну та федеративну моделі, спрямовані на збереження територіальної цілісності, єдності політико-економічної системи.

В українських умовах, враховуючи незакінченість процесу формування української нації як спільності усіх громадян, роздробленість українських земель впродовж тривалого історичного періоду, регіональну культурну дискретність, проблема державно-територіального устрою потребує подальшого якнайсерйознішого наукового аналізування. Конституційно оформлена централізовано-унітарна з однією автономією структура, на думку автора, у перспективі може еволюціонувати у напрямі децентралізо-вано-унітарної, гарантуючи умови для збалансованого існування суспільства корелятивно до рівня його соціально-економічного розвитку, політичної культури та зовнішньої геополітичної ситуації.

Основні положення дисертації викладені автором у таких публікаціях:

1. До проблеми державно-територіального устрою в Україні // Молода нація 2. -1996. - С.157-162.

2. Політична культура українського народу: з історії в сучасність. - У кн.: Національна культура в сучасній Україні. - К, 1995. - С.121-137 (у співавторстві з

B.Безверхим).

3. Проблема державно-територіального устрою України: визначальні чинники, взаємозв'язки, тенденції // Регіональна політика України: концептуальні засади, історія, перспективи. 36. матеріалів. - К., 1995. - С.60-62.

4. Украина и Россия: проблемы региональной политики и ее роль во взаимоотношениях двух независимых государств // Украина и Россия в новом геополитическом пространстве. Сб. материалов. - К., 1995. - С.76-80.

з. Виступ на “круглому столі” “Україна і Росія у новому геополітичному просторі: аспекти взаємовідносин // Віче. - 1995. - № 7. - С.37-38.

6. Нація-держава як передумова формування громадянського суспільства (досвід Західної Європи) // Українська нація і етнічні меншини: перспективи інтеграції в громадянське суспільство та майбутнє Східної Європи. 35. матеріалів. - К, 1994. -

C.35-36.

7. Особа в загальному плані // Віче. - 1994. - № ю. - С.51-55 (у співавторстві з В.Безверхим).

8. Соборна Україна: єднання територіальне і громадянське // Проблеми соборності України в XX столітті 36. матеріалів. - К., 1994. - С.182-186.

Klynchenko O.V. The Nature and Peculiar Characteristics of the Unitary and Federal State-Territorial Structure: A Politological Analysis.

The Thesis for Kandidat degree in Political Science (speciality 23.00.02 - the Political Institutions and Processes). The Institute of Ethnic and Political Studies of the National Academy of Ukraine. Kyiv, 1996.

The thesis constitutes an analysis of the state-territorial structure as a subject for the Political Science as well as an organisation of realising political power within the territory of the state. The basic state-territorial forms, its essential characteristics and real conditions and factors of institualization are examined. The evolution of organisation of power is historically traced by means of examples of several European countries and

countries all around the world. It is exposed a special role of such dialectical paradigms of modern epoch as the global development of democratic principles and nation-making tendencies to structure a territorial framework of the state. In the context of the problem of optimising the state-territorial structure in Ukraine specific pre-conditions to and priorities of the state transformation process are studied according to civlisational trends. Possibilities to modernise the territorial governing are prognosticaliy analysed.

Клинченко O.B. Сущность и особенности унитарного и федеративного государственно-территориального устройства: политологический анализ.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата политических наук по специальности 23.00.02 - политические институты и процессы. Институт национальных отношений и политологии НАН Украины. Киев, 1996.

В диссертации исследуется государственно-территориальное устройство как понятие политической науки и как структура реализации политической власти на территории государства. Анализируются основные формы государственнотерриториального устройства, их концептуальные особенности, реальные факторы институализации. Проводится историко-политологический анализ эволюции территориальной организации власти на примере стран европейского континента и мира в целом. Выявлено, что для государственно-территориального структурирования особое значение имеют такие диалектически связанные парадигмы современности, как глобальное развитие демократических отношений и процессы огосударствления наций. В контексте проблемы оптимизации государственно-территориального устройства в Украине рассматриваются конкретные предпосылки и приоритеты государственной трансформации в русле цивилизационных тенденций, предлагается прогностический анализ возможностей модернизации территориального управления в нашей стране.

Ключові слова: державно-територіальний устрій, унітаризм, феде-

ралізм, конфедерація, автономізм, сепаратизм, інтеграція, демократичні відносини, націотворення, суверенітет, форма державного правління,

політична влада, політична культура, громадянське суспільство, конституційний процес. '