автореферат диссертации по философии, специальность ВАК РФ 09.00.03
диссертация на тему: Свобода и ненасилие в современном общественном развитии: coциaльнo-филocoфcкий анализ

Полный текст автореферата диссертации по теме "Свобода и ненасилие в современном общественном развитии: coциaльнo-филocoфcкий анализ"

КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

рГ6 од „

На правах рукопису 1 4 АПР 1998 УДК№ 130.3:172.4

СУДАКОВА Валентина Миколаївна

СВОБОДА І НЕНАСИЛЛЯ В СУЧАСНОМУ СУСПІЛЬНОМУ РОЗВИТКУ: СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ

оярії, //

Спеціальність 09.00.03,— соціальна філософія та філософія історії

АВТОРЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук

Київ - 1998

Дисертація є рукопис.

Робота виконана на кафедрі соціології Дніпропетровського державного університету.

Науковий консультант:

- доктор філософських наук Ручка Анатолій Олександрович; заст. директора Інституту соціології НАН України .

Офіційні опоненти:

- доктор філософських наук, професор Бичко Ігор Валентинович ; професор кафедри теорії і історії філософії філософського факультету Київського університету імені Тараса Шевченка;

- доктор філософських наук, професор Головко Борис Андрійович; завідувач кафедри філософії Київського аграрного університету;

- доктор філософських наук, професор Михальчснко Микола Іванович; головний науковий співробітник Інституту соціології НАН України.

Провідна організація:

Центр гуманітарної освіти НАН України.

Захист відбудетьься ““ квітня 1998 р. о /'? год на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 01.0і.37 при Київському університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 252017,м.Київ, вул.

Володимирська,60, ауд. 328 .

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Київського університету імені Тараса Шевченка за адресою: 252017, м.Киів, вул. Володимирська,58.

Автореферат розіслано: "__£3________1998 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, професор

П.1. Скрипка

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Сучасне суспільне життя дає підстави для виключно різноманітних та суперечливих оцінок реальних змін, тенденцій, потрясінь, які мають місце в економічній, соціально-політичній, духовній та інформаційно-комунікативній сферах. Глобальні кризи (екологічна, демографічна, продовольча, сировинна, енергетична та ін.) є чинниками, котрі обумовлюють сумніви в конструктивних можливостях людства розумним, безконфліктним шляхом вирішити ці та інші проблеми.

XX століття стало свідком масового застосування найстрахітливіших форм насильницького активізму. Соціальна агресія виявилася в небачених досі формах та масштабах. Ці процеси викликали у гуманістично-орієнтованій свідомості масові протести та сформулювали ідеологічні та теоретичні засади для пошуку нових, і передусім, ненасильницьких форм розв'язання конфліктів, впровадження в практику досягнення політичних цілей ненасильницьких технологій.

Ідея ненасилля і ненасильницького співіснування, котра виникла ще на початку цивілізаційного розвитку, зазнала суттєвих та парадоксальних трансформацій. Проте лише у XX столітті вона постає об'єктом і теоретичних обгрунтувань, і політичного експериментування, і ідеологічного маніпулювання. Таким чином вона постає в якості актуального і фундаментального компонента сучасних стратегій забезпечення мирного цивілізованого співіснування людей, держав і народів.

В кінці XX століття стало очевидним, що перехід до нових ненасильницьких форм організації світового порядку є необхідною умовою для об'єднання багатьох зусиль по вирішенню глобальних проблем людства. Неважко допустити, що цей перехід буде супроводжуватися посиленням культурних взаємодій і взаємозалежності різних етнополітичних угрупувань. Проте який зміст механізмів, що забезпечують взаємовизнання та співіснування культур ? Які шляхи та межі їх можливої інтеграції ? Яким чином можна забезпечити свободу самостійного розвитку багатоманітних культур та народів, що їх репрезентують ? Які інститути можуть взяти на себе відповідальність в справах практичної реалізації стратегії ненасильницького розвитку сучасної цивілізації? Врешті решт, якими шляхами і засобами людство в змозі забезпечити на сучасному етапі цивілізаційний прогрес, котрий традиційно пов'язується з якісними змінами в розвитку індивідуальної свободи та лібералізацією механізмів індивідуального та колективного примусу ?

Насамперед слід відзначити, що фіксація суперечливості взаємного зв'язку феноменів свободи і ненасилля, як фундаментальних онтологічних та ідеологічних чинників людського цивілізованого співіснування, обумовила потребу в аналізі теоретичного і методологічного потенціалу поняття "свобода" в світовій соціально-філософській думці, причому не стільки в якості позаісторичного метафізичного та антропологічного принципу, скільки в якості об'єкта соціально-філософського аналізу. Це — нова інтерпретаційна площина, що формує умови і передумови, а також теоретичні стимули для оригінальних категоріальних кореляцій, оскільки сучасне соціально-філософське знання має нелінійну концептуальну побудову. Один із векторів, що фіксує багатогранність, "нелінійність" сучасних соціально-філософських тлумачень, може бути пов’язаний з використанням і застосуванням категорій суміжних теоретико-світоглядних систем — етики, педагогіки, соціології, соціальної психології.Таким чином, розробка теми взаємозв'язку свободи і ненасилля безпосередньо пов'язана

з поглибленням уявлень про основоположні універсальні структури цивілізаційного досвіду і є актуальною в пізнавально-інформаційному, теоретичному, методологічному і практичному аспектах.

В пізнавально-інформаційному плані тема дисертації безпосередньо відображає назрілі потреби розгляду зв'язку свободи і ненасилля не як етичної, а як соціально-філософської проблеми. .3 теоретичної точки зору актуальність теми дослідження обумовлена наступними чинниками. По-перше, суттєво важливою є необхідність теоретичного обгрунтування фундаментальності ідеї ненасилля. Ця ідея по-своєму змісту безпосередньо відображує специфічні процеси самоорганізації суспільного життя, а саме: стихійні і свідомі зусилля людей по організації свого суспільного буття на принципах миролюбства, взаємної підтримки та альтруїзму. По-друге, існує потреба теоретичного дослідження сучасних механізмів інституціалізації ненасильницьких ідей, ненасильницьких ідеологій і ненасильницьких технологій. По-третє, є необхідність відновити в правах в якості об'єкту наукового аналізу саму проблематику ненасилля, яка в умовах жорсткого ідеологічного контролю за розвитком суспільствознавства у вітчизняній науці в останні десятиліття фактично була заборонена для теоретичних розробок. Офіційною ідеологією ненасилля кваліфікувалось як проповідь відмови від класової боротьби, як апологія малодушшя, усепробачення, та смирення. Методологічний аспект актуальності теми дисертації обумовлюється тим, що на сучасному етапі розвитку соціально-філософського знання особливу значущість набуває пошук та

кого світового порядку. У цьому зв’язку виникає потреба в аналізі сучасних соціальних процесів в площинах таких концептуальних координат, як “свобода — ненасилля”, “ненасилля — несвобода”, “свобода — репресивність”, “ненасилля — соціальна активність”, “свобода — примус”. Ці методологічні орієнтації в перту чергу визначають потреби в нових інтегральних категоріальних символах, які б могли сприяти формуванню нових змістовних контекстів. Зокрема, категорія “ненасилля” має досить потужний методологічний потенціал, який дозволяє редукувати загальнолюдські тенденції ненасильницького співіснування до етнокультурних проявів ненасилля. Чітко виявилась потреба в концептуальних роботах, котрі б визначали цілі та напрям загальнолюдських перспектив розвитку різних етнополітичних спільнот і цивілізаційних утворень.Л практичному плані пошук максимально безпечних механізмів та засобів соціального регулювання людських взаємовідносин є актуальним практичним завданням, яке саме життя все більш виразно ставить перед наукою. Для українського суспільства, яке знаходиться на етапі трансформації до демократичних моделей організації суспільного життя, практичне вирішення зазначених питань набуває особливої значущості.

Ступень наукової розробки проблеми. Тема дисертації є малодослідженою. В науковій літературі відсутні роботи , які були б безпосередньо пов’язані з аналізом взаємозв'язку свободи і ненасилля. Тому навіть постановка проблеми в соціально-філософській, історичній, або соціологічній площинах не має ана-логів.Проте можна вказати, що окремі змістовні компоненти теми дисертації розроблені досить глибоко, в той же час як інші — взагалі залишились за межами дослідницьких наукових інтересів. Слід відзначити, що аналізу феномену свободи присвячені численні роботи. Починаючи з прадавніх уявлень про суспільство та природу людини майже всі мислителі тим чи іншим чином розглядали проблему свободи.

В давньогрецьких філософських системах Геракліта, Демокріта, Платона, Арістотеля, Епікура та інших мислителів античності досить чітко оформились погляди на свободу, як на процес діяльного самозмінення людей, масштаби якого визначають міру та ступень їх доленосного зв’язку з життям космічного Універсуму.

Таке розуміння знайшло своє органічне продовження в середньовічній теоцентристській концепції свободи, засади якої були закладені зусиллями Августина Блаженного та його багаточисельними послідовниками. Фундаментальна ідея субстанціональної єдності Бога і Людини через свободу, як однієї із “божих якостей” людської душі, знайшла багатопланові конкретизації шляхом аналізу

феноменів свободи волі, свободи вибору — загалом через аналіз свободи в якості трансцендентального принципу організації духу. В межах пояснень даного типу' отримала розвиток також ідея толерантності, як особливого типу міжрелігійної терпимості, тобто свободи віри.

Антропоцентристські філософські концепції європейського Відродженім і Нового часу значно розширили горизонти теоретичного аналізу проблеми свободи. Особлива увага Фр. Бекона, М. Монтеня, Г. Гроція, Т. Гоббса, Р. Декарта, Дж. Локка, Б. Спінози та ін. щодо дослідження феномена свободомислення дозволило кардинально поглибити існуючі уявлення про механізми самодетермінації людської діяльності і вперше поставити питання про свободу як явище суспільного життя, шляхом тлумачення її сутності в якості базису природних прав людини.

Тема "природних" прав людини отримує конструктивну розробку і займає, без перебільшення, центральне місце в відомих трактатах Дж. Віко, А. Вольтера, Ш. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, Д. Дідро, К. Гельвеція, Г.Сковороди та інших представників французького, а також німецького, англійського, російського та українського Просвітництва XVIII ст. Неоціненний внесок мислителів Просвітництва в розвиток теорії свободи полягає, перш за все, в розкритті соціальної сутності свободи як основоположного принципу цивілізованого буття людей.

Особливе значення в обгрунтуванні цивілізаційного смислу свободи належить представникам класичної німецької філософії. В роботах І. Канта, І.Г. Фіхте, Л. Фейербаха отримує розвиток уявлення про свободу як онтологічну основу , що безпосередньо визначає режим життя цивілізованої людини. Така дослідницька орієнтація сприяє виявленню багатопланових суперечностей і парадоксів свободи, оскільки у своїх діяльнісних вимірах свобода виступає у своєму онтологічному різноманітті: вона реально виступає і як мета, і як засіб, і як умова самоформування і самовизначення людини в соціальному середовищі.

У працях Г.В.Ф. Гегеля і Ф. Шеллінга цивілізаційна сутність свободи розкривається в контексті глобальної культурно-історичної динаміки. Гегелівське розуміння історичного процесу як прогресу людської свободи, в ході котрого відбувається радикальна зміна масштабів соціально-історичної творчості людей, об'єктивно сприяло сакралізацп ідеалу свободи як кінцевої мети і смислу історії. Тому доцільно відзначити, що гегелівську концепцію свободи можна розглядати в якості універсального парадигмального принципу провідних соціально-філософських систем XIX ст., зокрема, А. Сен-Сімона, Ш. Фур'є, Дж. Ст. Мілля, П.-Ж. Прудона, А. Токвіля, К. Маркса і Ф. Енгельса, А. Шопенгауера,

С. Керкегора, Ф. Ніцше, та ін., в яких дана специфічна аналітика "економічної свободи", "політичної свободи", "духовно-інтелектуальної свободи" в процесі реалізації загальнозначущого ліберального ідеалу "світлого майбутнього" як внутрішньої мети і смислу історії.

Події XX ст. призвели до становлення нових теоретичних підходів і світоглядних проекцій, орієнтованих на аналіз відносин феномена свободи з іншими соціальними явищами: "свобода — відчуження" є провідною темою праць Т. Адорно, Г. Маркузе, Ж.-П. Сартра, К. Ясперса, Н. Аббаньяно; "свобода

— природа людини" прослідковується в дослідженнях психоаналітичної орієнтації 3. Фрейда, Е. Фромма, К. Юнга; "свобода — наука, техніка, технологія" є предметом інтересу Б. Маліновського, Ю. Габермаса, Г.Г. Гадамера,

0. Тоффлера, М. Фуко, П. Рікьора та ін.; "свобода — справедливість" розглядається головним чином в роботах Дж. Роулза, Д. Белла, І. Берліна, Дж. Мура, Дж. Шарпа, Дж. Кемпбелла; "свобода — рівність" піддана аналізу в концепціях Р. Даля, Д. Рісмена, Д. Істона, Ф. Хайєка; "свобода — гуманізм" розглядається в працях М. Гайдеггера, Дж. Дьюі, Б. Рассела, А. Швейцера та ін.

Особливий етап в вивченні проблеми свободи пов'язаний з дослідженнями російських та українських філософів радянського періоду, серед яких можна відзначити роботи Е.А. Араб-Огли, І.В. Бичка, Г.Ю. Глезермана, В.П. Голубенко, В.Є. Давидовича, В.В. Денисова, Л.Н. Когана, Р.І. Косолапова, М.М. Мокляка,

1.А. Мороза, О.Г. Мисливченка, Л.В. Ніколаєвої, Т.І. Ойзермана, М.А. ГІарнкжа, В.Ф. Паркіна, Л.М. Скворцова, Г.І. Шахназарова та ін. В теоретичному відношенні ці роботи були спрямовані на вияснення суперечливої сутності свободи, оскільки сам феномен свободи досліджувався у контексті становлення нових комуністичних форм соціальності. Крім того, в цих працях містились справедливі критичні оцінки відносно "волюнтаристичності" і "надмірної абстрактності” світоглядних підходів щодо розгляду свободи в західній філософії.

В роботах кінця 80-х та 90-х років Ю. Габермаса, 3. Баумана, Я. Кучиньського, В.Є. Пилипенка, В.А. Піддубного, І.В. Черненка та ін. обґрунтовується значущість виявлення та дослідження комунікативно-коекзистенціальної специфіки свободи як явища суспільного життя. Суттєвим стимулом наукового пошуку в даному напрямку виступають історико-філософські дослідження останніх років Є.К. Бистрицького, П.П.Гайденко, Ю.М.Давидова, Г.А. Заїченка, О.Ф. Зотова, М.К. Мамардашвілі,

Н.В. Мотрощцлової, В.1. Пронякіна, А.О. Ручки, Е.Ю. Соловйова,

В.Г. Табачковського та ін.

б

Незважаючи на значну розробленість окремих аспектів проблеми свободи очевидно недостатня увага приділяється аналізу феномена "боротьби за свободу". Л саме тому факту.що у своїх діяльно-прагматичних формах та вимірах свобода являє собою вибір між орієнтаціями на підкорення одним людям і домінування над іншими, що передбачає підприємливість, агресивність, орієнтацію на силу у відстоюванні прав і свобод у актах самореалізації, самоутвердження, виявленні волі і прагнень. Тому репресивний компонент свободи в багатьох відношеннях залишається за межами існуючих теоретичних досліджень. Слід відзначити, що головним недоліком більшості теоретичних підходів є те, що в них свобода розглядається як самоцінність. Тому свідомо, чи підсвідомо відбувається са-кралізація будь-яких засобів її досягнення. Розуміння цієї обставини визначає необхідність дослідження ненасильницьких способів реалізації свободи.

Феномен ненасшіля як явище суспільного життя і як ідеологічний принцип досить рідко був об'єктом власне наукового розгляду. Перш за все слід підкреслити, що ненасилля у соціумі, як і свобода проявляється різним чином:

1) у вигляді суспільного ідеалу і специфічного принципу суспільно-гармонійної організації соціальної життєдіяльності, а також 2) у вигляді механізму соціальної регуляції, засобу розв'язання конфліктів. У цій площині, починаючи з східних культур, уявлення про ненасилля зводились до релігійно-філософської апології принципу ненасилля. У європейську культуру ідея ненасилля, як чітко сформульована світоглядна конструкція, з’являється з появленням християнства, у якому ненасилля прокламується як сама висока мета самовдосконалення особистості. Принцип ненасилля М.-Л. Кінг називає найскладнішим для розуміння принципом християнства. Проте саме християнство запроваджує в європейську свідомість рецепти ненасильницької поведінки: "любіть ворогів ваших",

"поважайте зневажаючих вас", "прощайте вдаряючих вас".

Вклад християнських світоглядних постулатів в пропаганду і поширення ненасильницьких ідеологій і технологій є дуже важливим. Тому не випадково проблематика ненасилля проголошується монополією релігійного моралізаторства. Не зважаючи на те, що вплив релігійних ідей був значним і безперечним, становлення наукового розгляду ідеї ненасилля починається з епохи Відродження. Окремі думки відносно ненасилля, толерантності можна знайти у роботах Піко делла Мірандолли, який прославляв людську гідність, а також у Дж. Бруно в роздумах про героїчний ентузіазм. Ідеї любові, милосердя, "сродного труда”, етики серця, безперечно роблять значущою ідею ненасилля в філософії Г. Сковороди.

Разом з епохою Просвітництва в європейську свідомість входять ідеї соціальних перетворень засобами науки та освіти, тобто ненасильницькийи засобами. Сама орієнтація на нереволюційні шляхи соціальних трансформацій містить в собі врахування можливостей використання ненасильницьких форм соціального активізму, хоч цю орієнтацію не можна назвати чітко вираженою і послідовною. Це, скоріш, інтелектуальна інтуїція, ніж усвідомлена ненасильницька аналітика чи ідеологія. Лише в трансценденталізмі американської філософської школи XIX ст. більш-менш чітко починається осмислення власне ненасилля як соціального утворення і ефективного засобу політичного опору. В роботах Г.Д. Торо і Р. Емерсона вперше послідовно аналізуються і пропагуються ідеї ненасилля і ненасильницької боротьби. В Росії дослідження ненасилля як феномена буття релігійної людини безперечно пов'язується з ім'ям Л.М. Толстого та його послідовниками і опонентами: Ф.М. Достоєвський, І.О. Ільїн,

М.Ф. Федоров, В.В. Розанов, Л.П. Карсавін, М.О. Лосський, B.C. Соловйов,

С.М. Булгаков, С.Л. Франк, М.О. Бердяев.

В західній соціально-філософській думці виявляються різні спроби розкриття соціального смислу проблематики ненасилля, що характерно проявляється в релігійно-персоналістських концепціях П. Тейяра де Шардена, П. Тілліха, Ж. Марітена; в екзистенціалістській антропології К. Ясперса, М. Гайдеггера, А. Камю, Ж.-П. Сартра; у світогляді безрелігійного християнства К.Бонхофера, ідеях апологетики страждання і любові К. Льюіса, в концепціях християнської позитивної філософії М.-Л. Кінга. Можна відзначити також аналіз альтруїстичної природи людини у П. Кропоткіна, М. Ковалевського, дослідження благодійності та милосердя П. Лафаргом, творчої енергії любові П. Сорокіним, варіанти "товариської етики" Ч. Гвардіні і етику "благоговіння перед життям"

A.Швейцера. Слід підкреслити важливий внесок і значущість ідей сучасного універсалізму як коекзистенціальної метафілософії, орієнтованої на аналіз форм ненасильницького співіснування: Я. Кучиньський, М. Мітіас, В. Коші, К.-

О. Апель. Ідеї ненасилля також чітко простежуються в дослідженнях проблеми релігійної толерантності, етнічної толерантності, зокрема українських вчених

B.П. Андрущенка, І.В. Бичка, А.К. Бичко, П.І. Гнатенка, М.І. Михальченка, Ю.І. Саєнка та ін.

У 90-ті роки відчутно зростає інтерес до теми ненасилля в вітчизняній та російській філософії, соціології та етиці. На протязі останніх 5-6 років було організовано цілий ряд міжнародних конференцій по проблемі ненасилля, круглі столи в редакціях філософських видань. Були видані статті Р.Г. Апресяна,

А.А. Гусейнова, О.Л. Дубко, Н.Б. Ігнатовської, І.С. Кона, А.П. Назаретяна,

s

0.П. Огурцова, Т.О. Покуленко, Е.Ю. Соловйова, B.C. Стьопіна, Л.І. Філатова, В.Н. Шердакова та ін.. Здійснено видання праць відомих західних філософів, соціологів, політиків, громадських та релігійних діячів, які досліджують проблему ненасилля. Зокрема, опубліковані роботи К. Бонхофера, М.-К. Ганді, Ж. Госса,

М.-Л. Кінга, Дж. Кемпбелла, К. Льюіса, П. Сорокіна, Р. Холмса, Дж. Шарпа та ін.

Особливий аспект в аналізі проблеми ненасилля можна виділити в дослідженнях B.C. Агеева, В.І. Добренькова. Г.М. Андреєвої, М.Г. Ярошевського та ін., в яких піддано критиці відомі концепції репресивної, деструктивної, агресивної природи людських інстинктів 3. Фрейда, Е. Фромма, К. Лоренця. Аналізу ненасилля і глобальних проблем сучасності приділяється значна увага в працях B.C. Стьопіна, Е. Патріджа, Н.А. Головко. Ненасилля і проблема морального самовдосконалення особливості є об’єктом досліджень у працях Ж. Ван’є, В.Г. Іванова, Р.В. Петропавловського.

Значний інтерес для сучасних дослідників являють розробки історії ідей ненасилля у світовій культурі. У цьому плані слід відзначити праці ОДМелешко, Дж.Ханігана, М.Т.Степанянця, Г.М.Осіпової, М.Є.Покровського, Р.Холмса,

1.Лазарі-Павловської, Р.Г.Апресян, Г.Лувсанцерен, Д.Крішни, які присвячені життю і творчості А. Швейцера, М.-К. Ганді, Г.Д. Торо, Л.М. Толстого, М.-Л. Кінга, П. Сорокіна.

Проблема впровадження в практику політичної боротьби ненасильницьких технологій розглядаються в роботах Дж. Шарпа, С. Запасника, Ю.В. Согомонова,

В. Штернштайна, С. Літса, Дж. Кроуелл, К. Перрі, І.Р. Мамед-Заде, Ж. Госса та ін.

Таким чином можна констатувати, що в сучасному соціально-філософському знанні та новітньому науково-теоретичному досвіді є накопичений безумовно цінний і значущий матеріал абстрактно-гуманістичного, морально-етичного і конкретно-історичного змісту, який може слугувати джерельною основою побудови соціально-філософської концепції свободи і ненасилля, спрямованої на вияснення онтологічного змісту цих універсальних соціальних утворень. Проте, незважаючи на певну розробленість окремих аспектів і фрагментів проблеми і безумовний інтерес дослідників до феномена ненасилля, соціально-філософських праць по цій темі майже немає. Більшість зазначених авторів мають одну-дві незначні за обсягом статті, окремі виступи або доповіді на конференціях. Чимало робіт носять коментаторський або описовий характер. Деякі фахівці пропонують виключно етичні, нормативістські, або релігійно-проповідницькі матеріали. Все це, безумовно, додає певних труднощів в аналізі

ч

проблеми свободи і ненасилля в сучасному суспільному розвитку.

Об’єкт і предмет дисертації. Об’єктом дисертаційного дослідження виступають свобода і ненасилля як онтологічні феномени і принципи самоорганізації суспільного життя і цивілізованого співіснування людей.

Предмет дисертації — соціально-філософський аналіз діяльних та інституціональних тенденцій становлення та утвердження ліберального ненасильницького активізму в сучасному цивілізаційному процесі.

Мета та завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає в розробці концепції ліберального ненасильницького активізму, яка обґрунтовує коекзнстенціальну сутність свободи і ненасилля в якості суспільних ідеалів, соціокультурних явищ і імперативів цивілізованого буття людей, котра розкриває специфіку діяльних та інституціональних тенденцій становлення ліберального ненасильницького світового порядку.

Реалізація даної мети потребувала вирішення наступних дослідницьких завдань:

— вияснити специфіку онтологічних підстав головних філософсько-світоглядних парадигм свободи з метою розкриття коекзистенціально-комунікативної сутності свободи як цивілізаційного феномена;

— охарактеризувати універсальні активістські способи актуалізації свободи на основі вияснення онтологічного змісту понять “ненасилля”, “насилля”, “репресивний дух”;

— конкретизувати питання про репресивну сутність авторитарно-культових ідеологій, що романтизують насилля, виявити потенціал ліберального ненасильницького активізму у феномені героїчного;

— виділити і проаналізувати найважливіші етапи становлення і розвитку ідей ненасильницького активізму і ненасильницьких програм соціальної модернізації у європейській культурі;

— розглянути і визначити місце соціально-психологічних стереотипів та етнокультурних традицій в конкретних типах ненасильницьких взаємодій; проаналізувати соціокультурні моделі дитинства і розкрити онтологічний зміст вихідних репресивних настанов соціалізаційних стратегій і технологій;

— запропонувати типологію і розкрити механізм функціонування інститутів ненасильницької регуляції суспільного життя;

— охарактеризувати і виявити критерії прагматичної ефективності головних напрямків і способів ненасильницької боротьби в діяльності ненасильницьких організацій і рухів;

— дати оцінку сучасним перспективним теоретичним стратегіям наукового пошуку в дослідженні процесів становлення ненасильницького світового порядку.

Джерела і методи дослідження. Теоретико-методологічною основою дисертації є теоретична спадщина світової та вітчизняної філософської думки, а також узагальнюючі та пошукові праці вітчизняних та закордонних вчених, які мають безпосереднє відношення до проблеми свободи, ліберальної ідеї загалом, до аналізу ідеї і феномену ненасилля, сучасних форм здійснення ненасильницької регуляції соціальних процесів. На різних етапах дисертаційного дослідження використовувались різні методи: історико-філософський аналіз, метод історичного порівняння, метод структурно-функціонального аналізу, а також загальнонаукові методи: аналіз і синтез, індукція і дедукція, аналогія, абстрагування, ідеалізація, узагальнення, типологізація, моделювання.

Наукова новизна дисертації зумовлена вибором теми, яка до того не мала в Україні систематичного розгляду, характером мети і дослідницьких завдань. В результаті реалізації задуму в дисертації розроблена нова соціально-філософська концепція ліберального ненасильницького активізму як специфічного соціально-доцільного способу цивілізованого співіснування людей у сучасному світі. Дана концепція дозволяє більш змістовно подати і вияснити сутність і характер головних діяльних та інституціональних тенденцій становлення ненасильницького світового порядку. В загальному концептуальному плані наукова новизна дисертації, полягає в наступному:

♦ наведена типологія і здійснений аналіз головних світоглядних парадигм свободи, на базі якого запропоновано і обгрунтовано соціально-філософське розуміння свободи, як специфічної онтологічної атрибутивно-архетипної підстави суспільного життя, яка проявляється в різнопланових формах насильницьких і ненасильницьких взаємодій;

♦ обгрунтована значущість введення у контекст соціально-філософського аналізу категорії “ненасилля”, розкритий її світоглядний смисл, евристичний і теоретико-методологічний потенціал в якості концептуального засобу аналізу сучасних проблем суспільного життя і соціального розвитку;

♦ здійснено систематичний аналіз концепцій репресивної культури, ідеологій “останнього насилля” та “героїчної жертви”, психоаналітичних теорій людської деструктивності;

♦ на основі аналізу соціокультурних моделей дитинства охарактеризовано зміст онтологічних передумов репресивних соціалізаційних стратегій, які блокують у суспільній свідомості сприйняття ненасильницьких настанов;

♦ сформульовано новий підхід теоретичного аналізу ненасилля як суспільного явища: його сутність полягає в диференційованому розгляді найважливіших феноменальних проявів ненасилля, котре у конкретному соціально-комунікативному середовищі виступає як І) загальнолюдський ідеал гармонізованого буття людської цивілізації; 2) принцип соціальної організації, що забезпечує майже безмежну стійкість і стабільність соціальної системи; 3) механізм соціальної регуляції суспільного життя засобом актуалізації досвіду ненасильницьких взаємодій; 4) соціальний символ — життя, миру, любові, толерантності, творчості;

♦ дана цілісна оцінка соціально-історичних і морально-етичних концепцій Г.Д. Торо, Л.М. Толстого, А. Швейцера, М.-Л. Кінга, П. Сорокіна з точки зору їх внеску в розвиток ідеї ненасилля і формування теоретичної традиції ненасильницького мислення у європейській культурі;

♦ визначені онтологічні параметри ненасилля як соціально-доцільного засобу забезпечення свободи і як фундаментального архспшпу суспільної солідарності і людського альтруїзму, який проявляється в етичних настановах, стереотипах мислення і поведінки, звичаях і ритуалах;

♦ виділені і охарактеризовані специфічні інститути ненасильницького регулювання в буденно-повсякденному способі життя, які закріпились в соціальному досвіді і етнокультурних традиціях: діалогічні взаємодії, етикет, жебракування; досліджені їх сучасні модифікати та роль у формуванні комунікативного середовища;

♦ проаналізовані головні способи здійснення ненасильницьких акцій з точки зору оцінки їх прагматичної ефективності, розкритий зміст процесу інституціалізації сучасних ненасильницьких ідеологій.

В рамках розробленої концепції сформульовані нові теоретичні положення, в яких отримали відображення головні результати і висновки дисертаційного дослідження:

1. Обгрунтовано соціально-філософське розуміння свободи, як онтологічного феномена суспільного життя, розкриті її коекзистенціальна сутність і цивілізуючий смисл: свобода — основоположний суспільний ідеал цивілізованого, тобто активістськи-ненасильницького співіснування людей, фундаментальний онтологічний феномен суспільного життя, атрибутивно-архетипний статус якого виявляється в процесах утворення соціальних зв’язків і підтримки відкритості комунікативних процесів, пов’язаних з задоволенням потреб людей у виборі форм свого самоутвердження в соціумі.

2. Встановлено, що насилля не слід ототожнювати з примусом, оскільки примус притаманний і ненасильницьким взаємодіям; насилля є однією із багатьох форм соціального примушування, яка містить найбільш потужний репресивний потенціал, здатний проявлятися у феноменах репресивної свідомості, авторитарно-культових ідеологіях, котрі сакралізують насилля, романтизують акт жертви та подвигу в ім’я ідеалів лібералізму, справедливості та ін.

3. Доведено, що перетвореною формою вияву репресивної сутності насилля є феномен героїчного, а герой — завжди трагічний суб’єкт вільного активізму, оскільки, з одного боку, це — людина, яка здійснює дію у формі репресивного втручання в існуючий порядок, проте, з іншого боку, це — людина, що кидає виклик наявним формам репресій. Герой постає символом “останнього насилля”, оскільки фактом трагічної загибелі він є приреченим прокламувати цінність ненасильницького буття.

4. Виявлено, що ненасильницькі спільноти утворюються на основі строгої регламентації та закріпленні певних статусів та ієрархій, тому у масовій свідомості ненасилля ототожнюється з невтручанням, соціальною пасивністю, наслідком чого у європейській культурі ненасилля виступає як протилежне свободі.

5. Визначено, що ненасилля є архетипною онтологічною підставою суспільного життя, оскільки найбільш стійкі транскультурні механізми соціальної інтеграції формуються саме ненасильницькими взаємодіями. Однак з появою репресивно-насильницьких типів соціальної регуляції, ненасилля, як ко-екзистенціальїшй чинник міжіндивідуальної і міжгрупової солідарності, витісняється на периферію суспільного буття, постаючи регулятором буденно-повсякденної сфери життя людей. Саме тому значну гостроту набувають проблеми інституціалізації ненасилля, а вимога універсалізації принципу ненасилля покладена в основу багатьох релігійно-філософських і ліберально-гуманістичних доктрин.

6. Вияснено, що принципи ненасильницького активізму, які були висунуті західними мислителями XIX ст. зберігають свою значущість і в сучасній ненасильницькій боротьбі. Однак необхідність знаходження способів розв’язання глобальних проблем сучасності стимулює пошук нових типів і форм ненасильницьких взаємодій, сприяє прискоренню процесів теоретизації і ідеологізації ненасильницьких настанов і інституціалізації ненасильницьких прагматичних стратегій.

7. Аргументовано, що процес становлення ліберального ненасильницького світового порядку є об’єктивно пов’язаним з розвитком практики ненасильниць-

кого активізму, висуненням та розробкою нових принципів ненасильницької раціональності, а також перегляду деяких відомих теоретичних постулатів. Так поширене розуміння, що розвиток ненасильницьких взаємодій є чинником прогресу свободи, а активізація насилля, екстремізму призводить до обмежень свободи, в кінці XX ст., по суті, втратило своє евристичне значення.

8. Зроблено узагальнюючий висновок, що зараз немає підстав стверджувати, що ненасильницькі прояви соціальної активності, солідарності, альтруїзму зросли настільки, що здатні якісно змінити “обличчя” сучасної цивілізації і починають домінувати над тенденціями насилля, деструкції, агресивності. Але можна стверджувати, що немає і оборотної тенденції.

Теоретична і практична значущість дисертації. Оскільки дисертаційне дослідження пов’язане з аналізом фундаментальної проблеми соціально-філософського знання, теоретична значущість роботи суттєвою мірою визначається змістом отриманих нових наукових результатів. Розкриття онтологічного змісту категоріальної пари “свобода — ненасилля” дозволило в новому перспективному теоретичному контексті сформулювати принципи ліберального ненасильницького активізму, що має суттєве значення у справі подальшого пошуку безпечних форм організації суспільного життя. В теоретичному відношенні досить важливим і значущим є запропонований аналіз світоглядних загаль-нофілософських і, зокрема, соціально-філософських принципів європейської традиції ненасильницького мислення. У роботі визначені перспективні напрямки подальших досліджень тенденцій становлення ліберального ненасильницького світового порядку. Цими теоретичними позиціями також визначається і практична значущість результатів дисертаційного дослідження:

— положення і висновки дисертації можуть бути використані для подальшого розвитку соціально-філософського знання, оскільки вони збагачують його категоріально-понятійний зміст шляхом уточнення і визначення категоріального смислу і статусу таких понять соціальної філософії як “свобода” і “ненасилля”;

— результати можуть стати основою розробки поглиблених навчальних курсів для студентів і аспірантів філософських, соціологічних та інших гуманітарних спеціальностей;

— матеріал дисертації може слугувати інформаційним джерелом при розробці стратегічних програм і прогнозів розвитку українського суспільства в умовах його переходу до нових соціально-економічних організаційних форм з метою нейтралізації негативних наслідків запроваджених в Україні реформ;

— висновки і результати дисертації можуть бути реалізовані на прикладних рівнях наукових досліджень, зокрема, при вивченні проблем етнічної толерант-

пості і гармонізації міжнаціональних відносин в Україні.

Апробація роботи. Положення і висновки дисертації доповідались на міжнародних конференціях: 11 Міжнародній школі .по політології (Таллінн,

1992), “філософія соціальної дії і перспективи демократії” (Мінськ, 1994), “Франція та Україна: науково-практичний досвід у контексті діалогу

національних культур” (Дніпропетровськ, 1995), Ш Міжнародній конференції “Конфлікт у суспільстві: діагностика і профілактика ’’(Київ., 1995),

“Взаємозбагачення культур і наукові традиції” (Дніпропетровськ, 1996). ’’Людина і духовність”(Київ,1996); Всесоюзній конференції “Соціальна філософія в кінці XX століття “ (Москва, 1991); Всеукраїнській конференції “Політика і влада “ (Запоріжжя, 1993) та на інших міжрегіональних конференціях і семінарах. Зміст дисертаційного дослідження досить повно відображають 23 опубліковані праці загальним обсягом понад 22 др. арк. Узагальнюючі положення, результати та висновки роботи отримали системний виклад у монографії “Свобода і ненасилля у сучасному суспільному розвитку: онтологічний зміст” — Дніпропетровськ: Вид-во ДДУ. 1996. 10,5 др.арк. Матеріали дисертації були практично використані при читанні фундаментальних та спеціальних курсів для студентів факультету права і соціології Дніпропетровського державного університету.

Структура дисертації: Дисертаційна робота за обсягом 414 друкарських сторінок складається із вступу, 5 глав, розподілених на 2 розділа, висновків, приміток та бібліографії основних використаних джерел з 345 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ У вступі міститься виклад актуальності та ступені розробленості теми дисертаційного дослідження, визначаються його об’єкт і предмет, формулюються мета і завдання роботи, характеризуються її теоретико-методологічна основа та джерельна база, розкривається наукова новизна , а також теоретична і практична значущість отриманих результатів, які виносяться на захист.

Розділ І "Соцільно-філософський зміст свободи і ненасилля як онтологічних підстав сучасного соціально-історичного розвитку” складають І

та 2 глави дисертації. Глава перша “Свобода як цивілізаційний феномен: аналіз онтологічного смислу основних парадигм свободи” присвячена аналізу цивілізаційної сутності свободи як суспільного явища, яку, як вважає дисертант, можливо розкрити тільки на шляху вивчення комунікативно-коекзистенціальних засад суспільного життя. У концептуальному плані соціально-філософський аналіз свободи у межах загальної коекзистенціально-комушштшної методо-

логічної стратегії е органічно пов’язаний з дослідженням різноманітних інституціональних та діяльнісних суперечностей процесу подолання репресивно-насильницькпх механізмів організації суспільного життя та утпердження ненасильницьких принципів співіснування людей, як нових, так й тих, що достатньо стійко присутні у минулому й нинішньому соціальному досвіді.Саме така дослідницька орієнтація обумовлює потребу виділення та аналізу основних когнітивних стратегій розуміння феномена свободи, або філософсько-світоглядних парадигмальних теоретико-методологічних підходів, які склались у теоретичному мисленні. В дисертації виділяються й характеризуються чотири підходи:

Натуралістичний підхід. Його сутність в загальному плані полягає у тому, що свобода — це сукупність спонтанних людських реакцій та поведінки, котрі не обумовлені будь-якими зовнішніми чинниками по відношенню до людини. Передумови цього підходу склались у античній філософії. Зокрема, у поглядах Платона, який вважає дійсно вільною ту людину, яка відчуває, думає та робить вчинки відповідно з відчуттям своєї космічної самодостатності та не підкоряється ніяким, стороннім його природі наказам. Автором відмічено, що таке розуміння свободи сакралізує в якості природних різні асоціальні і девіантні форми діяльності та поведінки людини, право однієї особи підкоряти свободу інших, право сильної від природи людини (“надлюдини”) на свавільство та насилля у здійсненні своєї приватної свободи.

Соціалиіо-детсрміністський підхід± Його прибічники роблять акцент на он-тологізлції зв’язку людини, як автономної особи, з оточуючим її світом необхідностей. Походячі від Спінози й Гегеля парадигмальні настанови цього підходу активно розробляються в соціальній філософії марксизму, згідно з якою свобода проявляється у свідомій діяльності по перетворенню людиною необхідно примусових умов буття у корисні для неї. У дисертації підкреслюється, що таке розуміння свободи приводить до усвідомлення, що вищою проявою свободи індивіда є розуміння ним масштабів необхідностей, та, відповідно, пристосування до них. А це суттєвою мірою визначає реальну відмову від свободи і насилля людини над своєю власною природою.

Антицішііаіо-елітаристський підхід, У концептуальному плані його зміст пов’язаний з оригінальною аксиологічною позицією у вивченні свободи. Під сумнів ставиться сама цінність свободи. Свобода оголошується порожньою, непотрібною і навіть небезпечною для “нормального” життя конкретної людини.

В.В.Розанов, Е.Фромм, К.Ясперс кваліфікують відношення свободи й особистості як фундаментальне екзистенціальне протиріччя, що вирішується, як пра-

вило, шляхом “втечі” від свобод н. Достати ьо неочікуваним прагматичним наслідком антмціннісних тлумачень слободи, як показано в дисертації при аналізі робіт Г.Маркузе, І.Берліна, М.Ваііди. Дж.Роулза та ін., являється апологія елітарного суб’єкту свободи: свобода мислиться як модус буття Великої Особистості, як прапо на насилля у процесі оволодіння свободою небагатьма проти усіх.

Суб'єктивістський підхід± Він безпосередньо формулюється в межах екзи-стенціалістських і феноменологічних теорій, в яких свобода мислиться як фундаментальна якість суб’єктивного світу особистості. Виділення антиномій свободи, аналіз фундаментальних можливостей свободи, дослідження різних “горизонтів” свободи: свободи й буття, свободи й ніщо, інших складних та тонких відтінків проблеми — вказують на універсальне смислове й реальне бупєве різноманіття цього явища, його вплив на повсякденний та трагічний світ соціуму, на життя екзистенціально розрізнених індивідів. Тут свобода уявляється як вибір себе, па котрий болісно, але невідворотно приречена кожна людина, репресивно, примусово формуючи себе в якості особистості (Ж.-П.Сартр, А.Камю, Н.Аббаньяно та ін.)

У результаті здійсненного аналізу автор приходить до висновку, що, не дивлячись на суттєві концептуальні відрізненім в приведених парадигмальних філософсько-світоглядних підходах до вивчення свободи, усі вони засновані на загальній методологічній підставі, що людина через акти свого вільного і невільного самоствердження завжди в певній мірі відноситься до конкретного історичного простору та до історії людської цивілізації в цілому.

В дисертації підкреслено, що на важливість дослідження свободи у контексті соціально-значущих комунікацій, закріплених у цивілізаційному досвіді, вказував Б.Маліновський, який у своїй фундаментальній праці “Свобода та цивілізація” (1944 р.) намагався обгрунтувати, що свобода с “атрибутом організованих та інструментально здійснюємих фаз людських дій”.Таке розуміння, як вважає дисертант, досить явно фіксує значущість розкриття комунікативно-коекзистенціальної сутності свободи. Цінність такого підходу полягає в тому, що тут зміст поняття свободи безпосередньо зв’язується не стільки з розкриттям специфіки ситуацій непримусового індивідуального вибору, скільки із соціальними якостями і здібністю людини вибирати та вирішувати що-небудь взагалі. Тобто таке розуміння, по суті, означає, що свобода як онтологічний феномен повинна одержати осмислення через вивчення специфіки засад цивілізованого співіснування людей, по відношенню до яких вона виступає в якості базового архетипу організації суспільного життя.

З метою розвитку цього положення автор виділяє два перспективних теоретичних напрямки, що пов’язані з розкриттям атрибутивно-архетипного статусу свободи як фундаментального феномену цивілізованого буття людей. Перший напрямок — соціологічного плану — на думку дисертанта може бути представлений роботами 90-х років 3.Баумана, В.Є.Пилипенка, В.А.Піддубного,

І.В.Черненка та інших науковців, в яких зроблені зусилля по обгрунтуванню свободи як соціального архетипу і атрибуту соціального морфогенезу, що задає основоположні “смисли” цивілізованого співжиття людей. Погоджуючись з позицією цих дослідників, дисертант вважає, що обгрунтування архетипного статусу свободи можливо і в межах іншого теоретичного напрямку — соціально-філософського плану — через розкриття онтологічного змісту цього феномену у контексті вивчення реальної антиномічності цивілізаційних процесів, зокрема, через аналіз відомої антиномії історичної творчості, яка втілює у собі дилему насильницьких й ненасильницьких шляхів та засобів здійснення свободи.

З метою аргументації евристичних можливостей цього напрямку дисертантом проаналізовані різні за змістом теоретичні підходи щодо розуміння сутності та умов історичної творчості.В роботі показано, що, незважаючи на концептуальні відмінності, більшість дослідників акцентують увагу на аналізі засобів досягнення свободи, як необхідної умови історичної творчості. Саме тому в якості найбільш ефективних засобів здійснення істричних перетворень, котрі знаменують прогрес свободи, пропонуються різні форми примусу й насилля.

На базі аналізу механізмів примусового впливу на людину моралі, культури, у дисертації запропонована типологія форм примусу: традиційний, авторитарний, адміністративний, насильницький. У результаті дослідження цих форм автор приходить до висновку, що насилля й примус нетотожні один одному; насилля виступає як надзвичайна, найбільш жорстока форма примусу. Насилля у реальному світі, як правило, обмежує соціальну активність, особливо в галузі прав та свобод людини, хоч уявлення про те, що подолання несвободи до снаги тільки добре зорганізованій силі, достатньо стійко укорінилося у європейській культурі. Разом з цим автором відмічено, що абстрактні гуманістичні заклики відмовитись від насилля й змінити його ненасильницькими засобами боротьби за свободу є утопічні не тільки в наслідок неможливості їх реального виконання, а ще й тому, що ненасилля тільки на перший погляд має безумовний позитивний зміст. Вивчення історичного досвіду розвитку ненасильницьких об’єднань достатньо переконливо свідчить про те, що такого роду об’єднання існували й продовжують існувати. Однак очевидно, що у них обмежені можливості до реалізації індивідуальної та соціальної свободи. Ненасилля. як тип соціальної регуляції.

успішно функціонує тільки в умовах суворої регламентації й жорсткої закріпленості внугрішньосистемних статусів. Непорушність ієрархії, відсутність індивідуальних амбіцій, права вибору долі, посягань до більш високого соціального статусу у соціумі, виключення з практики спілкування конкурентних відношень — необхідні передумови соціальної безконфліктності й, відповідно, ненасильницької регуляції. У таких спільнотах свобода в псиному змісті не сумісна з ненасиллям. В дисертації це протиріччя фіксується у якості фундаментального онтологічного чинника. Автор піддає критичному аналізу уявлення про те, що раціональне втілення в життя ненасильницьких технологій автоматично забезпечує прогрес свободи, а активізація насилля безумовно пов’язана з обмеженням свободи. Свобода і ненасилля у цілому ряді відношень протилежні одне до іншого. Саме тому , вважає дисертант, об’єктивно і виникають практичні завдання, які змістовно орієнтують науковців на пошук та розробку політики оптимального сполучення зазначених феноменів. Коєкзистенціальний зміст ненасилля та цивілізаційна сутність свободи — це два онтологічних полюси у аналізі суперечностей перспективного цивілізованого бугтя людства.

В заключній частині глави автором формулюється підсумкове соціально-філософське визначення свободи: свобода є основоположний суспільний ідеал цивілізованого, тобто активістськи-ненасильницького співіснування людей, фундаментальний онтологічний феномен суспільного життя, атрибутивний, архетип-ний статус якого виявляється у процесах утворення соціальних зв’язків й підтримки відкритості комунікативних процесів у суспільстві, пов’язаних з задоволенням потреб людей у виборі форм свого самоутвердження у конкретній соціальній системі. Автором підкреслюється, що світоглядна і теоретико- методологічна значущість такого розуміння свободи полягає в орієнтації дослідників на розкриття коекзистенціально-комунікативної сутності свободи, що передбачає дослідження різноманітних інституціональних та діяльніших суперечностей, які виражають необхідність подолання репресивно-насильницьких і утвердження ненасильницьких форм буття людей.

Друга глава дисертації “Насилля і ненасилля в житті соціуму: проблема універсальних та соціокультурних вимірів” присвячена аналізу фундаментальних суперечностей розвитку сучасного цивілізаційного процесу, у якому насилля та ненасилля виступають факторами здійснення історії. У роботі наведена аргументація того, що саме ідеєю про “вроджену” репресивність культурних інститутів, які обмежують, або подавляють біологічний егоїзм людських індивідів, значною мірою обумовлені уявлення про початкову агресивність людини, а.звідси, і про необхідність її примусового культурного стримування. В дисертації показано, що

саме такі інтелектуальні стереотипи формують витоки репресивного мислення та розвивають репресивний дух, суть якого полягає у переконанні, що насилля є не тільки норма соціальної регуляції, але й соціальне благо, за допомогою якого людство досягло сучасної “досконалості”.

Особлива увага дисертантом приділяється аналізу марксистської концепції ролі насилля в історії, що була оригінальною та новою, однак, по суті, вона абсолютизує насилля, як примусовий, але об’єктивно необхідний засіб саморозвитку історії. Як показано у роботі, це достатньо логічно призводить прибічників такого підходу до ідеї “останнього насилля”, без допомоги якого, неможливо створення нового, ненасильницького порядку. Очевидно, що ця ідея сприяє генерації багатьох теоретичних та соціально-психологічних настанов, які виправдовують використання насилля навіть у найстрахітливих і найжорстокіших масових формах, оскільки це насилля — останнє.

Марксистська концепція не вирішує проблем зла та насилля в історії. Але не вирішує її й християнська доктрина, хоч її претензії багатомасштабніші. У роботі спеціально підкреслюється високий репресивний потенціал багатьох традиційних релігій, адже по своїй суті вони мають авторитарно-конфронтаційний характер, оскільки усі вони проголошують ідеал “правовірної” культової солідарності. Для сучасної ситуації в Україні, коли значно зросла роль традиційних релігій, врахування цього чинника має суттєве значення.

У цьому зв’язку автором зроблена спроба виявити найбільш характерні властивості та якості авторитарно-культових дій та механізмів, які, по розумінню дисертанта, найбільш адекватно відображуються у понятті “репресивний дух”. В дисертації аргументовано, що: а) репресивний дух - це онтологічна реальність; складне, комплексне психологічне, соціально-масове та теоретичне утворення, що має ряд властивостей, серед яких чітко виділяється спрямованість до використання насильницьких засобів у розвитку соціальних структур, що так чи інакше виявляється у максималізмі моральних та релігійних кваліфікацій, у радикалізмі політичних та економічних рішень; б) теоретизація ідеології сили як атрибутивної властивості репресивного духу має специфічне проявлення у різних культурах та здійснюється за допомогою концепцій, орієнтованих на ідеї прогресизму, необхідності підштовхування історичного процесу, подолання природного егоїзму і природних інстинктів за допомогою інститутів насилля; в) в певних історичних умовах настанови репресивного духу інтенсивно тиражуються та закріплюються у механізмах соціалізації, репресивної педагогіки, мистецтва, філософських доктринах та моральних законах; г) репресивний дух початково є актуальною та потенціальною загрозою свободі. Для нього, у принципі, свободи як цілі не існує.

У дисертації спеціально приділяється увага суперечностям процесів інституціональної регламентації репресивного духу, що особливо помітно при розгляданні феномену героїчного та культу Героя у суспільстві. Адже, у героїзмі насилля романтизується, більш того, відмічає дисертант, у феномені Героя сконцентровано протиріччя свободи та ненасилля, насилля та творчості, сили духу та вчинку.

Онтологічний аспект героїчного в роботі досліджено засобом історико-філософського аналізу. Розібрані позиції Дж.Бруно, Г.В.Ф.Гегеля, Т.Карлейля, Дж.Віко, Ф.Ніцше, К.Маркса, В.ІЛеніна, А.В.Луначарського, С.М.Булгакова. Здійснений аналіз дає дисертанту підстави для виділення ряду теоретичних напрямків у аналізі героїчного. Це, по-перше, античні уявлення, згідно з якими герой - як напівбожествена істота, є визначальним агентом героїчної дії.. Подруге, це — сформоване у ХУІІ-ХУШ ст. уявлення про те, що дійсний героїзм -це особлива соціально-революційна діяльність, яка потребує специфічних (героїчних) якостей людей, що приймають участь у цій діяльності. По-третє, це

— уявлення про вирішальне значення цілі, як базового компоненту у структурі героїчної дії. Воно явно чи неявно міститься в усіх сучасних революційних ідеологіях. Згідно цій позиції, сама причетність до руху, який ставить перед собою у якості цілі досягнення загального добробуту, робить будь-яку людину героєм .

Кожне із виділених уявлень у прагматичному сенсі має негативні і позитивні наслідки В цілому ж, як показав проведений аналіз, структуру героїчної дії утворюють певні мотиваційно-активістські компоненти, серед яких найбільш суттєвими є: 1) мотив, складаючий основу побудження до героїчного вчинку;

2) сам суб’єкт діяльності, герой, людина, що має визначені фізичні, психологічні та соціальні якості, які у конкретних умовах виступають засобами діяльності;

3) вчинок, в якому реалізуються героїчні якості особистості; 4) “ціна” вчинку, тобто сукупність необхідних зусиль особистості для здійснення вчинку; 5) результат дії, який може не співпадати з намірами людини та наслідки якого людина не завжди вірно передбачає та правильно оцінює; 6) соціальна та індивідуальна оцінка здійсненого вчинку.

На основі проведеного дослідження дисертант робить узагальнюючий висновок про виключну суперечливість та антиномічність феномену героїчного: герой здійснює дію з різними соціальними наслідками у формі репресивного втручання в усталений порядок, але, одночасно, герой — це людина, яка кидає виклик існуючим формам репресій, насилля, несправедливості. Він виступає суб’єктом боротьби зі злом, стає символом утвердження миру та життя, а

оскільки в своїх глибинних засадах соціального життя — це мирне, ненасильницьке співіснування індивідів, герой стає носієм змісту та значущості ненасильницького буття. Здійснюючи “останнє насилля”, він фактом своєї трагічної загибелі приречений прокламувати цінність ненасильницького миру.

Розділ II “Коекзистенціальний зміст свободи і ненасилля : ідеї і принципи активістської концепції ненасилля” складають 3,4,5 глави дисертаційного дослідження. У третій главі “Соціально-філософський досвід онтологізації ідеї ненасилля у сучасній історії” предметом розгляду є проблема історичного розвитку ідеї ненасилля, соціальна та теоретична обумовленість її поширення у європейській культурі. Автор аналізує процес формування європейської теоретичної традиції ненасильницького мислення, який розпочинається певними спробами теоретичного аналізу явищ соціального альтруїзму, взаємної підтримки. Ідеї солідарності, суспільного альтруїзму, на думку дисертанта, віддзеркалюють соціальну потребу у теоретичному знаходженні найбільш безпечних та гуманних засобів досягнення соціальної гармонії і це, у свою чергу, актуалізує проблему ненасилля у якості об’єкта соціально-філософського аналізу. Підкреслюється, що ненасилля як метод вирішення соціальних проблем, має своїх критиків та апологетів. У цьому зв’язку дисертант вважає важливим представити три основних напрямки, що фіксують значущість ненасилля як чинника організації суспільного життя і засобу подолання моральних та політичних конфліктів.

Згідно першому напрямку ненасилля сприймається як неспроможність опору злу силою. При аналізі цього підходу виділяється феномен невтручання, підкреслюється сучасна позитивна значущість принципу невтручання, який є ідеологічною основою ряду перспективних політичних та суспільних рухів. У роботі проводиться аналіз східних філософсько-релігійних систем — конфуціанства та даосизму — у яких принцип невтручання є опорним світоглядним імперативом. Автор звертає увагу на те, що культурна традиція Стародавнього Китаю, яка абсолютизує роль невтручання і недіяння й одночасно підкреслює значущість індивідуального досвіду життя “цілком мудрої людини”, парадоксальним чином обминає проблему індивідуальної свободи. Саме тому ідея ненасилля на протязі тривалого часу уявлялася “дивною” та непотрібною багатьом інтелектуалам європейської культури.

Друга позиція відношення до принципу ненасилля фіксує його сприйняття як особливої моральної здібності не противитися злу саме насильницькими засобами. Те, що соціальне та особисте життя дає багато прикладів зіткнення індивідів з різними проявами зла доказу не потребує, але те, що злу можна й потрібно опиратися, є актуальною моральною проблемою. Її гострота пов’язана з

орієнтаціями на опір саме ненасильницькими засобами.

Третя позиція зводиться до того, що принцип ненасилля трактується як вимога обов’язкового опору злу ненасильницькими засобами, тобто у цьому принципі чітко виділяється компонент активізму. Автором підкреслюється, що принциповий вклад східного мислення до розвитку проблеми ненасилля безпосередньо є орієнтованим на пошук концептуальних координат, які сприяють знаходженню онтологічних форм пов’язання ненасилля й свободи, ненасилля й активізму.

Обгрунтування цієї тези у дисертації здійснюється у межах історико-філософського дискурсу. Виділені загальні тенденції прояву ненасильницьких “мотивів” у філософських пошуках епохи Відродження; відмічено антиномічність ненасильницьких ідей мислителів Просвітництва. У Х1Х-ХХ ст., як вважає дисертант, чотири великих особистості зросли на європейському інтелектуальному грунті: Г.Д.Торо,Л.М.Толстой, А.Швейцер, М.-Л Кінг

Г.Д.Торо (1817-1862), якого по праву можна вважати першим у західній соціальній філософії автором теорії ненасильницького опору. У дисертації показано, що саме Торо вперше сформулював принципи ненасильницької боротьби, які зараз складають фактичне ядро усіх сучасних ненасильницьких ідеологій і ненасильницьких рухів. У роботі відмічається факт великої популярності ідей Торо у західній культурі. Загальновідомо, що Л.М.Тостой знаходився під великим впливом від його робіт.

Внесок Л.М.Толстого (1828-1910) у розвиток ненасилля як ідеї і як життєвого принципу є великим та суперечливим. У дисертації проаналізовані суперечливості толстовського тлумачення феномену ненасилля, звернуто увагу .на обмеженість розуміння Толстим засобів ненасильницької регуляції соціальних процесів - моралізаторства та апології суто християнських норм ненасильницького співіснування людей. Автором розглянуті позиції І.О.Ільїна, П.О.Кропоткіна — дослідників та критиків великого гуманіста, підкреслена значущість ненасильницьких орієнтацій Толстого. На думку дисертанта, здібність людини утримуватися від застосування насилля у боротьбі зі злом є важливий компонент ненасильницького світовідношення. Безстрашна апологія цієї здібності у якості моральної цінності — безумовно є заслугою Толстого.

Великий внесок у розвиток ідеї ненасильницького активізму зробив

А.Швейцер (1875-1965). Його світоглядна позиція базується на принципах розумності, оптимізму, волі до життя, активізму, благоговіння перед життям. Незважаючи на те, що теорія Швейцера носить філософсько-етичний характер, вона загалом грунтується на певних онтологічних засадах: розумність і любов до

життя протидіє бездумності і егоїзму та обумовлює свободу і активізм. Свобода по Швейцеру — це результат звільнення, котре приходить до людини у процесі усвідомлення волі до життя. Запропонований у дисертації аналіз теоретичного спадку великого швейцарця дає пістави для висновку про велику значущість ідей мислителя, котрий доклав немало зусиль намагаючись теоретично обгрунтувати принцип активізму доброї волі і ненасильницької раціональності як основних передумов щастя та смислу людського життя. Концепція “благоговіння перед життям”А.Швейцера, по розумінню дисертанта, формує нове смислове “поле” у розумінні проблем взаємозв’язку свободи та ненасилля. Це — новий теоретичний орієнтир для сучасних соціально-філософських пошуків.

' М.-Л.Кінг (1929-1968) — теоретик й пропагандист ідей вільного та ненасильницького світу, зробив основою свого світогляду принцип ненасильницького подолання зла, котре він уявляв як, насамперед, зло соціальне.У дисертації відмічається, що “позитивна етична філософія” Кінга є відображенням своєрідної моральної позиції, яка обумовлена обставинами расової дискримінації. Невипадково ідеї Кінга набули широкого розповсюдження, а ім’я Кінга стало символом ряду політичних та суспільних рухів за соціальну справедливість, расову рівність, соціальну солідарність.

На основі проведеного дослідження дисертантом робиться висновок, що у ХІХ-ХХ ст. в західній культурі з’явилась плеяда людей, котрі зрозуміли неспроможність соціальних систем розвиватись спираючись на дію тільки силових методів . Вони розробили принципи ненасильницького опору, заклали основи культурної традиції ненасильницької аналітики.

У четвертій главі "Соціально-психологічні стереотипи та соціокультурні традиції ненасильницьких взаємодій" дисертант аналізує складну систему особистіших та соціальних комунікацій з метою розкриття місця та функціонального статусу ненасильницьких чинників в процесах утворення соціальних зв'язків. У дисертації акцентується увага на важливості дослідження соціально-психологічних і культурно-традиційних структур, які функціонально виражають механізми та настанови миролюбства, толерантності, згоди. Автор доводить, що процес соціокультурного становлення етносу, суспільства, цивілізації є пов’язаний з формуванням певних архетипів (підсвідоме переживання етнічно-значущих абстрактних символів та архаїчних способів самосвідомості етносу) та комунікативних стереотипів (відносно тривале переживання соціально-значущої символіки і сталі структуровані механізми включення самосвідомості як окремих особистостей так і певних суспільних груп у загальне коло соціальних взаємодій). Саме вони визначають специфіку мотиваційних модифікацій у

міжособистісних та міжгрупових комунікаціях, у яких присутні як явища агре сивності, так і явища миролюбства та примирення.

Суперечливості свободи і ненасилля, як підкреслюється у роботі, особливе чітко проявляються у сфері національної психології, зокрема у періоді соціальних криз. Автор наголошує, що для сучасної України дуже значущим < дослідження проблем поляризації національної психології. Архетинні структури ментальності українського етносу відрізняються толерантністю та миролюбством. Сучасні дослідники української культури (В.П.Андрущенко, А.К.Бичко, П.І.Гнатенко, М.І.Михальченко та ін.) відмічають сентиментальність, м’якість, ліризм, незлобливість, схильність до компромісів, любов до дітей, у цілому - ненасильницьку спрямованість українського національного характеру. У національних традиціях, у художніх творах видатних митців домінують ідеї соціального примирення, злагоди, культу праці, сердечності, любові та соборності. Дисертант робить спробу аріументувати вказані твердження більш детальніше, використовуючи для своєї аргументації дослідження українського соціолога Ю.І.Саєнка, в яких були зроблені висновки про колосальний потенціал толерантності у внутрішньонаціональних зв'язках у сучасній Україні, недивлячись на велику кількість деструктивних тенденцій кризового часу.

Соціально-філософський аналіз ненасильницьких настанов та стереотипів, на думку дисертанта, сприяє більш грунтовному вивченню самих початкових умов стереотипізації ненасильницької поведінки, що, насамперед, пов'язано з розумінням специфіки, природи ненасилля в процесах соціалізації. Характерно, що у соціологічній літературі 90-х років був зроблений акцент на те, що процес соціалізації є не просто засвоєнням людьми значущих зразків соціальної поведінки, а являє собою складну систему інституціонального контролю, тобто процес інтерналізації соціального примусу, основоположні механізми котрого, як підкреслює дисертант, формуються у дитинстві. У роботі показано, що в історії соціально-філософської думки дуже мало уваги приділялось аналізу дитинства як особливого етапу та стану особистості. У відомих дослідженням Е.Фромма, Р.Еріксона, К.Юнга привертається увага лише до психологічних аспектів аналізу дитинства. Однак, дитинство є соціокультурним феноменом, а не тільки демографічною характеристикою, або соціопсихічним підтипом.

З метою розвитку соціально-філософського підходу до дослідження феномена дитинства у дисертації: а) виділені і охарактеризовані основні стереотипи і світоглядні моделі ставлення до дитинства - утилітарно-прагматична, сакральнокультова, та елітаристська; б) досліджено співвідношенім компонентів насилля і ненасилля в найбільш поширених соціалізаційних технологіях; в) розкрита ре-

пресивна сутність соціалізаційного експериментування; в) охарактеризовані перспективні напрямки розвитку інституціональних структур, відповідальних за експериментальне виховання дітей.

У дисертації показано, що важливим аспектом у аналізі репресивної сутності традиційних та сучасних соціалізаційних та освітніх систем є проблема цілі та засобів соціалізаційної взаємодії. Як приклад відповідального наукового підходу до розробки теми загальнозначущої соціалізаційної стратегії автор розглядає концепцію "творчого альтруїзму" П.О.Сорокіна, яка була орієнтована на пошук перспективних гуманістичних, ненасильницьких, соціально-доцільних соціалізаційних програм. Значущість зусиль П.О.Сорокіна та його прихильників дисертант вбачає в тому, що у концепції " творчого альтруїзму" об’єктом аналітичного інтересу були не спеціалізовані інститути соціалізації, а закріплені у культурних традиціях та історичному досвіді засоби, прийоми, методики, тактичні та стратегічні орієнтири соціокультурних сценаріїв альтруїстичної, ненасильницької соціалізації індивідів..

На підставі здійсненого дослідження у даній главі роботи дисертантом робиться узагальнюючий висновок , що вивчення традицій толерантності і ненасильницьких взаємодій у практиці повсякденного буття різних етнічних спільнот і народів є важливою передумовою теоретичного аналізу суперечностей інституціонального розвитку і гуманізації існуючих соціальних систем.

П’ята глава "Прогрес свободи та тенденції інституціалізації ненасильницького співіснування" присвячена аналізу традиційних інститутів ненасилля і проблемам розвитку ненасильницьких рухів у сучасному суспільному житті. Автором фіксується зростаючий інтерес суспільствознавців, політиків та громадських діячів до ідей та програм ненасильницької організації буття людей; констатується, що суперечливість оцінок, теоретичних позицій та світоглядних настанов свідчить про те, що дослідження вказаних проблем знаходиться на початковому етапі. В силу цього дисертант обгрунтовує важливість уточнення та визначення вихідних методологічних координат через аналіз теоретичного змісту понять "соціальний інститут" і "інституціональне утворення". У дисертації аргументовано положення, що у соціумі реально діють специфічні соціальні інститути та інституціональні утворення, які виконують функції ненасильницької регуляції комунікативних зв'язків, а також функцію регламентації буденно-повсякденної практики людського буття (етикет, діалог, жебракування) та соціального життя в цілому (правові інститути). Автором дана характеристика ролі та специфіки цих інституціональних утворень в системі ненасильницької комунікативності.

1.Етикет — система формалізованих і соціально-легітимних норм та правил поведінки людей у спілкуванні, є потужним інструментом соціальної регуляції. У роботі обгрунтовується, що соціальні протиріччя у системі "індивід — суспільство" за допомогою етикету вирішуються у соціально-доцільній формі. Це

— знайдений людством ненасильницький засіб амортизації та пом'якшення відносин особистості у колективному середовищі, головне призначення якого полягає у тому, що етикет є мирним засобом підтримки ненасильницької комунікації і узгодження відносин навіть серед ворогуючих між собою людей.

2.Діалогічна взаємодія, на думку дисертанта, є специфічним інстигуціональним утворенням, яке відіграє значну роль у процесах міжособистісної та міжгрупової комунікації. В дисертації розкрита сутність діалоіу як різновиду вербальної комунікації і показано його ненасильницьки-інтегративне призначення у різних видах комунікативних взаємодій. У структурі міжособистісних комунікацій, діалогу виокремлюється феномен лайки, який філософами майже не досліджується. У дисертації лайка розглядається як реальне соціокультурне явище, у котрому специфічно відображується суперечливість соціальних взаємовідносин. Автором обгрунтовується позиція, згідно з якою лайки різного типу виконують важливу соціальну функцію. Вони застосовуються у якості ненасильницького засобу психологічної розрядки агресивних намірів, виконують роль псевдозасобу, за допомогою якого ненасильницьким шляхом зникає необхідність у насильницькій дії.

3.Жебракувати — складне соціальне явище, дослідженню якого у вітчизняній літературі приділяється дуже мало уваги. Теоретичний аналіз, вивченім існуючих інформаційних джерел, власні дослідження, дозволяють автору аргументи наступні положення: 1) жебракування — специфічне інстигуціональне утворення , яке існує як фундаментальна архетипна компонента соціальних контактів; 2) жебракування — один з самих необразливих, безпечних і розповсюджених прийомів ненасильницького перерозподілу грошей, речей, милостей, благ; 3) у структурі жебракування, як інституціонального утворення, розрізняються дві чітко спеціалізовані форми: випрошування і злидарство.

Випрошування — це тип взаємовідносин, котрий, відкрито демонструє орієнтованість на дружелюбство і ненасилля, як найбільш значущі екзистенціальні форми спілкування. У соціальній повсякденності воно відноситься до галузі неформальних, “людських” взаємовідносин, більш того, визначає деяку особисту “щільність” комунікацій. Автором проаналізована дія механізмів, обмежуючих випрошування, показано, що у соціальному досвіді накопичені і використовуються різного типу замасковані, кульгурно-ритуалізовані, художні

(обрядові, культові, ігрові) форми випрошування Злидарство — дуже складне і суперечливе соціальне явище. Як соціальна верства злидарі — є досить багато-чисельною соціальною групою. Злидарство має характер соціального інституту згідно критеріям М.Вебера: тут присутній соціально-інтегративний чинник, чинник структури (фахова спеціалізація), чинник “раціональних регламентацій” (свої правила, поведінка, особлива мова, своя ідеологія, романтика, пісні і таке інше), чинник упорядкованості (у випадку спільного проживання), чинник примусу (боротьба за територію)..

У дисертації розглядаються сучасні форми жебракування , робиться акцент на проблемах України, де за останні роки значно зросла кількість жебраків. Особливістю сучасного світу, підкреслюється у роботі, є вихід жебракування на “міжнародну арену” у тому сенсі, що політика жебракування притаманна багатьом державам світу.

Інститутом, який регулює офіційно регламентовані форми соціальності (економічного, соціального, політичного, духовного життя) є право. Масштаби сучасного зорганізованого насилля дають підстави для ствердження про репресивну сутність права. Проведений у дисертації аналіз вносить суттєві корективи до цієї думки. Зокрема вказано, що правоохоронні інститути, часто, діючи репресивно, формують простір допустимого й недопустимого у соціальних відносинах. В цей же час, інститут права, за допомогою встановленої системи правових норм, узурпує у людей право на насилля, замінює індивідуальні та колективні насильницькі акції соціально доречними діями і тим самим десакралізує насилля. Поява понять “правова держава”, “соціальна держава”, “держава добробуту” досить чітко відображує тенденцію гуманізації усієї правової системи, хоча до цього часу у дослідження механізмів політико-правового регулювання багато вчених підкреслюють велике значення насильницьких впливів.

Автор відзначає,що у роботах сучасних дослідників (Р.Даль, Д.Істон, Д.Рісмен, Ю.Габермас, М.Фуко) постійно порушується питання про домінування репресивно-насильницьких форм політико-правового регулювання, подолати котрі сучасне людство поки що не взмозі. Однак, цю позицію підтримають далеко не усі науковці. У дисертації розглядається концепція “ненасильницької боротьби” сучасного американського філософа Дж.Шарпа, котра грунтується на тезі про соціально-історичну вичерпаність методів насильницької регуляції соціальних процесів і неефективність їх масового застосування.У роботі показано, що незважаючи на те, що Дж.Шарп досить ретельно проаналізував умови та форми ненасильницької боротьби, дослідив більш ніж 200 методів та засобів ненасильницкого активізму, його концепція є достатньо уразливою для критики.

По-перше, вченим не враховуються соціологічні аспекти проблеми інституціалізації ненасилля ) а звідси і те, що його концепція переважно базується на стратегії морального заклику; по-друге, Дж. Шарп повністю відхиляється від тенденцій глобальної динаміки, котрі наочно засвідчують необхідність врахування ненасильницьких традицій, властивих окремим суб-регіональним утворенням; по-третє, він не пов’язує безпосередньо дослідження специфіки ненасильницького буття із вивченням режиму цивілізованого співіснування людей, що, на думку дисертанта, суттєво блокує пошук інститутів, котрі б могли виконувати функції дійсних гарантів у реалізації принципу ненасилля; в-четвертих, роздуми філософа не торкаються джерел ненасильницького мислення як важливої умови нейтралізації репресивного духу.

У роботі також міститься критичний аналіз позицій інших сучасних дослідників відносно проблеми інституціалізації ненасилля, зокрема: В.Коші, який стверджує, що зараз немає необхідності створювати нові інститути- достатньо перебудувати на ненасильницьких засадах старі; Д.Крішни, який абсолютизує значущість для людства традицій інституту толерантності у культурі Індії; О.Тоффлера і К-.О.Алеля, які аналізують стратегії створення принципово нової ненасильницької інституціональної системи; Ю.Габермаса, Я.Кучиньського, котрі розробляють функціональні принципи інститутів універсального примирення.

В кінці глави дисертант робить висновок, що незважаючи на очевидний плюралізм розглянутих підходів і позицій, загалом вони формують суттєво значущий напрямок розвитку сучасної гуманізованої ментальності,оскільки вони є орієнтованими на впровадження і об’єктивацію ненасильницьких настанов і відповідних ідеологій у політику і практику функціонування соціальних інститутів різного типу. Однак , зараз ще не має підстав стверджувати, що ненасильницькі прояви соціальної активності , солідарності, альтруїзму зросли настільки, що здатні змінити “обличчя” сучасної цивілізації і починають домінувати над тенденціями насилля, деструкції, агресивності. Але можна стверджувати, що зараз немає і оборотної тенденції.

У висновках приводяться основні узагальнення і викладаються підсумки проведеного дослідження , визначаються напрямки подальшої розробки проблеми.

Основні результата дисертаційного дослідження викладені в наступних друкованих працях:

S 1. Судакова В.Н.Свобода и ненасилие в современном общественном развитии: онтологический смысл. Монография. Днепропетровск: Изд-во ДГУ. 1996 — 178 с/

2. Судакова В.Н, Судаков В.И. Карл Маркс и современная эпоха. Астрахань: Знание. 1984. - 24 с.

3. Судакова В.Н. К вопросу о специфике духовного производства. // Исторический материализм и анализ социальных явлений. (Под ред. М.В.Демина. М.: Изд-во Моск. ун-та. 1978. С.35-45.

4. Судакова В.Н Социальная целесообразность и общественное развитие. // Философско-методологические проблемы общественного развития. /Ред. колл.:

В.С.Манешин и др. - М.: Изд-во Моск. ун-та. 1979. С.66-72.

5. Судакова В.Н.К анализу понятий творчества и творческих способностей человека. // Исторический материализм и современное общественное развитие /Под ред. И.И.Шевчука. — М.: Изд-во Моск. ун-та. 1979. С. 116-123.

6. Судакова В.Н.Нравственные аспекты развития творческих способностей студентов. // Актуальные проблемы нравственного воспитания студентов. Межвузовский сборник. /Ред. колл.: Я.Ф.Аскин и др. — Саратов. Изд-во Саратовского ун-та. 1983. С.105-109.

7. Судакова В.Н. Проблема социологического анализа процесса поляризации национального самосознания.// Национальная психология./ Под ред. П.И.Гнатенко. ДнепропетровскДГУ, 1992, С.63-66.

8. СудаковаВ.Н.Философия и миропонимание: к вопросу о познавательном статусе философии. // Философия как феномен культуры. Сб. научн. трудов. Отв. ред. П.И.Гнатенко. — Днепропетровск: ДГУ. 1993. С.211-216.

г 9. Судакова В.Н. Стратегия ненасилия и проблема взаимопризнания культур. // Взаимообогащение культур и научные традиции. /Ред. колл. А.С.Токовенко — отв. ред. и др. — М.: Форос. 1996. С.74-80. *

10. Судакова В.М. Свобода і ненасилля як імперативи національно-державного розвитку: шляхи до практичної реалізації. // Уряду України, Президенту, законодавчій і виконавчій владі. Аналітичні розробки, пропозиції науковців та практичних працівників /Кер. авт. кол. А.І.Комарова. — Київ: НДІ Проблеми людини. 1996. Т.5. С. 115-117.

/її. Судакова В.Н. Ненасилие и свобода: становление активистской концепции. // Философия и социология в контексте современной культуры. Сб. на-

учн. трудов. Ред. колл.: П.И.Гнатенко — отв. ред. - Днепропетровск: ДГУ. 1996. С. 158-163

12. Судакова В.Н.. Соцнализационный проект П.Сорокина: ненасилие и альтруизм в моделях выживания // Харьковские социологические чтения -97. Научно-методическое обеспечение преподавания социологических дисциплин. 4.1. Харьков: Основа,1997, С.88-93.

13. Судакова В.Н. Для учителя обществоведения: Рецензия на книгу: Добрынина В.И., Смоленцев Ю.М. Беседы по марксистско-ленинской этике: Книга для учителя. — М.: Просвещение, 1980. // Народное образование. 1982. №1. С.97-98.

14. Судакова В.Н.. В.Ф.Матвеев. Основы медицинской психологии, этики и деонтологии. — 2-е изд., перераб. и дополн. - М.: Медицина. 1989 — 175 с. // Советское здравоохранение. 1990. №12. С.60-62.

15. Судакова В.Н. Проблемы развития общественного сознания в процессе перестройки. // Перестройка: философские и социальные аспекты. Тезисы докладов и выступлений к научной конференции. /Ред. колл.: П.И. Прокофьев (отв. ред.) — Днепропетровск: ДГУ. 1989. С.45-47.

16. Судакова В.Н.. К вопросу о феноменологической природа мировоззрения. // Мировоззрение в развитии: сущность, функции, уровни. Тезисы докладов межрегиональной конференции. / Ред. колл.: И.А.Мороз и др. — Днепропетровск: ДГУ. 1989. С.11-12.

17. Судакова В.Н.. Теоретические аспекты исследования культурологической функции философского знания. // Философия в современном мире. Тезисы докладов и выступлений на межрегиональной нау'їн.-теорет. конференции. / Ред. колл.: П.И.Гнатенко и др. — Днепропетровск: ДГУ. 1991. С. 76-78.

18. Судакова В.Н,Судаков В.И.. Сущность феноменологического анализа природы мировоззрения. // Социальная философия в конце XX века. Всесоюзная конференция. / К.Х.Момджян - отв. ред. - М.: Изд-во Моск. ун-та. 1991.

С.31-33.

19. Судакова В.Н. Насилие и ненасилие как проблема философии и социологии культуры. // Философия и культура в современном мире. Тезисы докладов и выступлений на межрегиональной научно-теоретической конференции. / Ред. колл.: П.И.Гнатенко и др. - Днепропетровск: ДГУ.1993. С.27-30.

20. Судакова В.Н. Проблема ненасилия в исследовании механизмов политической социализации. // Политика и власть. Тезисы докладов и выступлений к Всеукраинской научной конференции. В 3 т. Т.2. Запорожье. 1993. С.13-15.

21. Судакова В.Н. Проблемы трансформации политического сознания и идея ненасилия в политической социализации. // Международная научнопрактическая конференция “философия социального действия и перспективы демократии”. Тезисы докладов. / Ред. колл.: Габрусь И.Ф. и др. В 7-й вып. Вып.2. Эволюция политической власти в период социальной нестабильности. — Минск: 1994. С. 48-50.

22. Судакова В.Н. Антиномия идеи ненасилия в философии и социологии французского Просвещения: история и современность. // Франція та Україна, науково-практичний досвід у контексті діалогу національних структур. II Міжнародна конференция. Тези доповідей у 2-х ч. 4.1. Ред. кол: І.[.Меньшиков та ін. — Дніпропетровськ: Україна. 1995. С. 133-134.

23. Судакова В.Н. Социально-психологическая детерминация репрессивности: конфликт и потенциал ненасилия. // Конфлікт в суспільстві: діагностика і профілактика. Тези III Міжнародної науково-практичної конференції. 17-20 травня 1995 р. — Київ-Чернівці. 1995. С.59-62.

Анотації

Судакова В .М. Свобода і ненасилля в сучасному суспілььному розвитку: соціально-філософський аналіз,- Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук за спеціальністю 09.00.03- соціальна філософія та філософія історії,- Київський університет імені Тараса Шевченка, Київ, 1998.

В дисертації розроблена соціально-філософська концепція ліберального ненасильницького активізму. Встановлено, що ненасилля є основоположним онтологічним принципом суспільного життя, а перспективи цивілізованого співіснування людей безпосередньо залежать від інституціалізації ненасильницьких програм, здатних забезпечити свободу етнокультурного і національно-державного розвитку. '

Ключові слова: свобода, ненасилля, насилля, репресивність,соціалізація, ненасильницька комунікація, діалог.

Судакова В.Н. Свобода и ненасилие в современном общественном развитии: социально-философский анализ.-Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора философских наук по специальности 09.00.03 — социальная философия и философия истории. Киевский университет имени Тараса Шевченко, Киев,1У98 .- Рукопись.

В диссертация разработана социально-философская концепция свободного ненасильственного активизма. Установлено, что ненасилие является основополагающим онтологическим принципом общественной жизни, а перспективы цивилизованного сосуществования людей непосредственно зависят ог процессов инс-титуциализации ненасильственных программ, способных обеспечить свободу этнокультурного и национально-государственного развития.

Ключевые слова: свобода, ненасилие, насилие, репрессивность, социализация, ненасильственная коммуникация, диалог

Sudakova V.M. Freedom and Non-violence in the Contemporary Social Development: social-philosophical analysis.-Manuscript.

Thesis for Doctor’s degree in Philosophy by speciality 09.00.03 — social philosophy and philosophy of history.- Kyiv University named after Taras Shevchenko. Kyiv, 199 8.

The dissertation contains the social-philosophical concept of liberal non-violent activism. Non-violence, as it established, is a fundamental ontological principle of social life and perspectives of civillized human coexistence depend upon the processes of institutialization of the non-violent programs which enable to ensure the freedom of ethnocultural and state-national development.

Key words: feedom, non-violence, violence, repression, socialization, non-violent communication, dialogue.

Підписано до друку 16.02.1998р. Обсяг 2,0 друк.арк. Формат 60x90/16. Наклад. 120 прим. Надруковано у друкарні компанії “Альтера-УкраТна", м.Київ, вул.Лютеранська 20, тел./факс (044) 228-23-49